М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка




Сторінка21/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   29

Архітектура Франції кінця XVIІI – першої третини XIX ст.

Класицизм революційної доби
У роки, що безпосередньо передували революції, намітився процес поступового перетворення архітектури класицизму в мистецтво, просякнуте пафосом раціоналізму й лаконічності. Виникає прагнення до суворішої й чіткішої геометричної ясності у плануванні споруд і архітектурних ансамблів. Видатною постаттю в архітектурі Франції цього часу був Клод-Нікола Леду. Хоча Леду використовував елементи ордерної архітектури, для нього було характерно прагнення виявити красу геометричних співвідношень архітектурних об’ємів. Цей митець уперше виявив тяжіння до створення нової системи пластичних цінностей, які становлять відмінну рису новітньої архітектури. Леду – яскравий представник раціоналістичного боку просвітництва і суворого героїчного аскетизму доби Французької революції й одночасно провіщувач архітектури ХХ ст.
Такі роботи, як театр у Безансоні, виконані у традиціях класицизму XVIII ст., але для них уже характерний стриманий раціоналізм й одночасно прагнення до запозичення функціональних прийомів римської архітектури. Леду компонує театральний зал, імітуючи півкола римського театрону.
Цікаві й урбаністичні передбачення Леду, наприклад проект підземного переходу під вулицею, який він передбачив, створюючи особняк, Телюсон. Найпослідовніше, однак, геометричний раціоналізм Леду виявився не у завершених спорудах, дещо компромісних за формами, а у проектах. Таким є побудований на грі геометричних об’ємів, вільний від ордерних ремінісценцій будинок наглядача в місті Мопертюї. Архітектор передбачив ідею взаємодії природи й архітектури. Ця ідея отримала свій розвиток в архітектурі ХХ ст. Так, через будинок директора з джерела у місті Шо був пропущений потік і створений каскад. У добу Консульства й Імперії суворий аскетизм Леду виявився непотрібний. Виникає потреба у парадній архітектурі, що апелювала до величі імперського Риму.

Стиль ампір


Доба Консульства й Імперії – це завершальний етап органічного використання „стильових” принципів в архітектурі. В архітектурі Франції та цілого ряду інших європейських країн у цей час домінує стиль ампір, який з’явився на межі XVIII–XIX ст. Він був повним запереченням минулого, на відміну від класицизму другої половини XVIII ст., у якому ще були відчутні барокові тенденції. Саме Франція знову визначила зміну стилю. Тут у результаті спільної творчості імператорських архітекторів Перс’є й Фонтена виник новий величний і монументальний стиль, що відповідав грандіозним зазіханням наполеонівської імперії.
На відміну від великих „стильових” епох в архітектурі, в ампірі дуже помітним є ідеологічний програмний момент, певний відтінок розумової штучності у впровадженні ідеологічної програми та надмірне слідування „політичній моді”. Так, похід Наполеона у Єгипет не тільки викликав моду на Єгипет в оформленні інтер’єру й начиння, але й певною мірою відбився в архітектурі (архітектор Браль, фонтан на вулиці Севр у Парижі). Усе ж єгипетизуюча мода хоча й знайшла відображення в архітектурі, однак не вона визначала її парадно-урочисті форми.
Для архітектури ампіру була характерна орієнтація на традиції архітектури імперського Риму, але була також лінія, пов’язана з наслідуванням зовнішнім формам грецького периптера. Однак цей тип грецького храму в наполеонівську добу набув грандіозного, урочисто пишного характеру. Такими спорудами є церква Мадлен у Парижі архітектора Віньойона, а також паризька Біржа, зведена А.-Т. Броньяром.
Ампір дуже яскраво проявив себе в інтер’єрі. Для парадних споруд ампіру характерна єдність стилю – форм одягу, меблів, картин, статуй і архітектури. Характерним прикладом є внутрішнє оздоблення палацу Мальмезон, створене архітекторами Ш.Персіє та П.Фонтеном.
У наполеонівську добу завершується організація величезної просторової осі Парижу на кілька кілометрів від внутрішнього двору Лувра через площу Каррузель, сади і палац Тюїльрі, площу Згоди, магістраль Єлисейських полів і площу Зірки.
Для архітектури ампіру типовим є висока питома вага репрезентативно-пропагандистських, не пов’язаних з безпосередньою утилітарною функцією споруд типу тріумфальних арок і тріумфальних колон. Вони були покликані стверджувати велич режиму. Героїчна міць точно розрахованих пропорцій і масштабів цих споруд має більше значення, ніж пишна урочистість їх декору. На площі Каррузель, що розміщена між Лувром і Тюїльрі, Перс’є і Фонтеном була зведена Тріумфальна арка, що наслідує форми давньоримської арки Константина. На протилежному боці цієї осі Ж.-Ф.Шальгрен зводить колосальну однопрогінну арку на площі Зірки.
Падіння Наполеона, повернення Бурбонів у Францію, буржуазна революція 1830р., подальший розвиток буржуазних відносин зумовили відносно короткочасний період розквіту французького ампіру, і після перших блискучих успіхів античні форми зодчества поступово деградують.

Образотворче мистецтво


Класичні тенденції у французькому живопису наприкінці XVIIIст. виникають у зв’язку з тим, що у революційну добу мистецтво знову закликають передусім виховувати людину, готувати її до служіння ідеям державності, a нe бути забавою і втіхою панівних класів. Ідеалом французького буржуазного суспільства напередодні революції була античність, але не грецька, а римська, часів Римської республіки. Священики з кафедри цитували нe Євангеліє, a римського історика Тита Лівія; у театрі розігруються трагедії Корнеля, драматурга доби Просвітництва, який прославляв в образах античних героїв громадянські чесноти.
Найвидатнішим живописцем революційної доби був Жак Луї Давид. Життя цього художника було тісно пов’язане з усіма політичними подіями періоду Великої Французької буржуазної революції. Давид поєднав у своїй творчості естетику класицизму з політикою революції. Це створило новий стиль у французькій культурі - „революційний класицизм”. Першим його паростком була картина „Клятва Гораціїв”.
За часів Директорії Давид написав „Сабінянок”, нa піднесення Наполеона відповів полотном „Леонід при Фермопілах”. У цьому творі в образі спартанського героя проступили pиcи пepшoгo консула, котрий у 1804 p. став імператором. Ha замовлення Наполеона Давид виконав картини: „Коронація”, „Наполеон при переході через Сен-Бернар”.
Давид залишив по собі величезну школу учнів. Серед них був і славнозвісний Жан Огюст Домінік Енгр.
8.2.2. Англія
Мистецтво й архітектура Англії, як і все її духовне життя в цілому, відзначаються двоїстим, суперечливим характером. Тут набагато раніше, ніж в інших країнах Європи, виникли деякі нові віяння в художній творчості, новаторські рішеняя в архітектурі й будівництві. Однак нерідко ці передові тенденції не набували подальшого і всебічного розвитку. Англія, головним чином, лише висувала й ставила художні проблеми, а вирішувати їх випадало вже іншим країнам, найчастіше Франції

Архітектура Англії кінця XVIІI – першої третини XIX ст.


Промисловий переворот, що розпочався в Англії ще у 1760-х рр. і викликав зростання міст, позначився, у першу чергу, на розвитку будівництва й архітектури. Відкриття у галузі металургії спричинили широке використання металу в будівництві. Зростання транспортних зв’язків супроводжувалося зведенням наприкінці XVIII ст. нових за матеріалом і за типом будівель – аркових і балкових чавунних і залізних мостів. Металеві конструкції застосовуються і при зведенні фабрик і заводів. Подібне будівництво було парафією інженерів, а не зодчих, однак отримані результати не проходили безслідно. На відміну від інших європейських країн, англійська архітектура кінця XVIII – початку XIX ст. демонструє розмаїття стильових напрямів.

Класицистичні й романтичні тенденції в архітектурі


Класицизм, що у 1760-1780 рр. подарував в англійській архітектурі низку високих досягнень, на межі століть майже себе вичерпує. Оминувши стадію ампіру, архітектура вдавалася або до прямої імітації античних зразків, займаючись по суті стилізаторством, або до нагромадження почерпнутих з класики форм, що провіщало вже еклектику. Одночасно існував і сильний неоготичний рух, що зародився ще у середині XVIII ст. Нерідко одні й ті ж майстри будували у тому і в іншому стилі. Творчість двох видатних зодчих цього часу, Джона Неша і Джона Соуна, наочно демонструє усю багатоманітність напрямів.
Якщо у ранньому проекті Англійського банку Соуна виразно відчувається опора на античний спадок і слідування ідеалам класицизму, то його споруди початку ХІХ ст. (Музей в Дулвіч-коледжі у Лондоні, власний будинок у Лондоні), в яких все ще були використані окремі класичні форми, провіщають майже на ціле століття вперед архітектуру модерну.
З діяльністю Неша пов’язаний величезний містобудівельний проект – забудова кварталів у лондонському Вест-енді, аристократичному районі столиці. Починаючи з 1812 р., на галявині двох міських парків – Ріджент-парк та Сент-парк – споруджуються фешенебельні житлові будинки у традиційній для Англії терасній системі, тобто комплекс багатоповерхових ізольованих квартир, пов’язаних єдиним довгим фасадом. Обидва зелені масиви пов’язані забудованою Нешем вулицею – Ріджент-стріт. У своєму ансамблі зодчий звертався до форм класицизму, використовуючи галереї з багатьма колонами, портики й лоджії.
8.2.3. Скандинавські країни
Для скандинавських країн ХІХ ст. було періодом становлення національних шкіл, що розвивалися у руслі європейського мистецтва. Однак кожна з країн пройшла цей шлях своєрідно і з різними художніми результатами. Найбільш плідні періоди свого розвитку вони також проживали у різний час. Уже на початку ХІХ ст. Данія, Норвегія і Швеція, нерозривно зв’язані протягом усього історичного шляху розвитку, прийшли з різним рівнем розвитку художньої культури.

Образотворче мистецтво


У ХІХ ст. у мистецтві Данії виникає (у досить тісному зв’язку з тогочасним мистецтвом Німеччини) така значна фігура, як скульптор Бертель Торвальдсен.
Творчість Торвальдсена сприймалася сучасниками як відродження духу справжньої античної класики. Головною темою його творчості був світ античної міфології. Він звертався до станкових композицій, рельєфу, створював монументи та портрети (статуї „Ясон із золотим руном”, „Ганімед”, рельєф „Ахілл і Брисеїда”, „Грації, що слухають співи Амура”, портретні статуї княгині Баратинської, графині Остерман-Толстої). Урочисто величне, дещо холодне, академізуюче мистецтво Торвальдсена було дуже типовим явищем для певного напряму європейського класицизму.
8.2.4. Росія

Архітектура першої половини ХІХ ст. Класицизм початку ХІХ ст.
Ha початку XIX ст. під впливом вражень від результатів археологічних досліджень в Італії і Греції виникла нова хвиля класицизму в Росії. У цій країні класицизм відзначався простотою, наближеною до аскетизму. Видатні споруди початку століття - Казанський собор (1801-1811) у Петербурзі (арх. А. Вороніхін); ансамблі Василівського острова з приміщенням Біржі в Петербурзі (1804-1816) (архітектор Тома де Томон).
Під впливом французького мистецтва наполеонівської доби формується й російський амnір - художній стиль, що відбивав претензії імператорського двору Росії на статус світової столиці після перемоги у війні 1812 р. Провідні архітектори цього стилю - К. Россі, В. Стасов, О.Монферран. Boни перетворили Санкт-Петербург на імперське ампірне місто, де панували симетрія, гармонія, пропорційність і статичність забудови центру, доповнюючи тим самим просторові вирішення в практиці світової архітектури.
Образотворче мистецтво
Кінець ХVІІІ–початок ХІХ ст. в Україні – межа, що пролягла між мистецтвом, яке ґрунтувалося на релігійних засадах, та новим, світським, естетичні настанови якого були пов’язані з реальним, позбавленим схоластичних догм, сприйняттям людини і навколишнього середовища.
У цю добу творили видатні портретисти Дмитро Григорович Левицький та Володимир Лукич Боровиковський, котрі склали славу і російської, і української культури. У їхній творчості відчутний вплив стилістики європейського класицизму (у В.Боровиковського і сентименталізму також). Народжені в Україні, вони здобули тут свої перші професійні навички. Батько Д.Левицького був відомим гравером майстерні Києво-Печерської лаври. В.Боровиковський – виходець із родини миргородських іконописців. Тут, на українській землі, формувалися їхні художні уподобання та естетичні смаки, зокрема в царині портретного живопису, що мав визначні національні традиції. „Портрет фельдмаршала князя М.Рєпніна” пензля Д.Левицького та „Портрет міністра юстиції Д.Трощанського”, виконаний В.Боровиковським, віддзеркалюють довершеність живописної майстерності митців, їхній погляд на статус людини у суспільстві, вихований ідеями просвітительства. Визначальним критерієм статусу людини у суспільстві, на думку цих художників, є служіння вітчизні.
8.3. Романтизм як одна з основних естетичних і світоглядних моделей XIX ст.

8.3.1. Основні принципи романтизму як ідейно-художнього напрямку
Етап з 1815 р. і до революції 1848–1849 рр. у культурному житті Європи пов’язаний із пануванням романтизму. Термін „романтизм” спочатку застосовувався до літератури, пізніше це поняття поширилося на музику та образотворче мистецтво
На відміну від класицизму, який спирався на чітко розроблену теорію, на систему суворо регламентованих правил, романтизм такої теорії не мав. Уже сучасники, а потім пізніші дослідники нерідко вкладали у цей термін різний зміст. Багатоманітність явищ, які були об’єднані цим поняттям, протиріччя естетичного, філософського і політичного характеру, притаманні поглядам романтиків, дали привід піддати сумніву необхідність і правочинність такого об’єднуючого терміну.
Таким чином, романтизм складався в атмосфері серйозних ідейних зрушень, що відбувалися у Європі на межі XVIII–XIX ст. Криза ідеології Просвітництва почалася ще в роки Французької революції. Усе очевиднішою ставала неправдивість тверджень просвітників про близьке торжество принципів розуму, рівності й справедливості. Ці розчарування відобразилися в образах романтичних героїв, котрі були заражені меланхолією, душевною тугою, „всесвітньою скорботою”, в образах бунтівних волелюбних натур, котрі страждали внаслідок розбіжності між високими духовними прагненнями та недосконалістю світу. Дух суцільного заперечення найповніше і найяскравіше втілився у творчості Байрона.
Гострим засобом романтичної критики дійсності були гротеск, сатира, іронія. Їх блискуче використовували Гофман і Гейне. Ці літератори висміювали убогість та обмеженість міщан-бюргерів. Романтизм узагалі критикував антиестетичний, прозаїчний характер буржуазного життєвого устрою. Однак значення романтизму було набагато ширшим, ніж бунт проти міщанства та офіційного класицизму. Романтизм був пов’язаний із демократичними рухами, з ідеалами, що готували революцію 1830 р., з національно-визвольними і національно-об’єднуючими народними рухами того часу. Боротьба особистості і народу за свободу, за свої права надихала таких видатних митців епохи, як поети й письменники Шеллі, Байрон, Стендаль, художники Делакруа, Рюд*44.
*44: {Европейское искусство XIX века. 1789-1871. Памятники мирового искуства. - Вып. VI (серия первая). - М.: Искуство, 1975. – С. 13.}
Романтики відкинули обмежуючі літературні канони класицизму, проголосили повну свободу художньої творчості. Особливого значення вони надавали уяві, фантазії, але при цьому вимагали історичної достовірності.
Виник новий жанр літератури – історичний роман (Вальтер Скотт), з’явився широкий інтерес до вираження високих моральних ідеалів. На цьому ґрунті виникло тяжіння до вивчення фольклору – „архіву народів”, як називав його німецький поет-романтик Гердер. З поетизацією національного минулого пов’язані чисельні видання народних пісень, легенд, казок, епічних поем, словників національної мови.
Велике значення для європейських народів мало зацікавлення романтиків національними традиціями, народними мовами, звичаями, подіями минулого. Письменники-романтики відкрили європейцям ідеалізоване минуле, зацікавили мандрами (Д.Ф.Kyпep „Останній з могікан”), пізнанням невідомого. Романтизм сприяв появі й популярності нових жанрів (зародження професійної журналістики і критики Е.По), відкрив нові можливості для творчого експерименту (народні казки братів у записах Я. і B.Грімм, казки-фантазії Е.Гофмана). Величною фігурою періоду романтизму є французький письменник В.Гюго (1802-1885). Герої його романів („Собор Паризької Богоматері”, „Знедолені”, „Людина, що сміється”) наділені могутньою силою духу, здатні на самопожертву, є переможцями обставин і творцями власного щастя.
Романтизм був не тільки художньою течією, але виражав особливий світогляд, що протистояв раціоналізму ХVIII ст., особливі настрої, породжені бурхливими подіями післяреволюційної епохи. Романтизм еволюціонував разом з епохою, і ця еволюція була складною і суперечливою, бо такою була й сама тогочасна дійсність . В обстановці політичних репресій мистецтво нерідко було єдиним притулком, лише в мистецтві могли знайти втілення ідеї протесту проти жорстокої дійсності. Так народжувалися бунтівні твори Гюго, героїчні симфонії й кантати Берліоза, сповнене мужнього драматизму мистецтво Жеріко, Делакруа й Рюда. Особливе місце у музичній культурі доби займає творчість Бетховена, просякнута ідеєю трагічного протиборства бунтівного людського духу та ворожих йому сил. Творчість цих майстрів так само, як і їхнє життя, - це вічний бій з силами реакції. Їхнє мистецтво втілило гнівний протест покоління, що було ошукане у своїх сподіваннях. Звідси дух бунтарства, активного протиборства, що поєднували часом дуже різні явища художнього життя. Цей полум’яний заклик до свободи і справедливості, заклик до дієвого гуманізму вилився у потужний духовний рух, що найяскравіше виявив себе у формах романтичного мистецтва.
Герої романтизму були видатними і особливими. Їx вирізняв ліризм, самотність, здатність до жертовності, до бунту. Реальні обставини життя людей майже нe цікавили романтиків. Яскраві, неординарні характери їхніх героїв розкривалися нa тлі стихії природи, суспільник потрясінь, стародавніх подій історії. Романтичний герой був самотнім. Такими виступають Гяур, Корсар, Каїн, Манфред у Джорджа Гордона Байрона (герої „Східних поем” і „Манфреда”), Конрад Валленрод в Адама Міцкевича, Рюї Блаз у Віктора Гюго, мандрівні музиканти Ернста. Люди бурхливих титанічних пристрастей, бунтівники - це герої Персі Біші Шеллі, друга Байрона („Повстання ісламу”, „Визволений Прометей”).
У 30-40-і рр. у романтизмі відбувлися значні зміни. Складалася літературна течія, в якій на перший план виступило дієве начало. Нове покоління романтиків відрізнялося оптимістичним поглядом у майбутнє, співчуттям до пригноблених, активним відстоюванням ідеалів правди і справедливості. Напередодні „весни народів” і революцій 1848 р. політичні мотиви в мистецтві стали домінуючими. Митці в країнах, які боролися за національне визволення, часто перетворювалися нa національні символи (композитори Ф.Шопен, Ф.Ліст, Д.Верді, поети А.Міцкевич, Ш.Петефі). Драми і романи Гюго і Жорж Санд просякнуті передчуттям близького відродження людства внаслідок революції народів Європи.
Загалом романтизм сприяв більш поглибленому та багатогранному – художньому й філософському – пізнанню світа й людини з властивими їм суперечностями. Романтики збагатили культуру Нового часу значними духовними цінностями й проклали нові шляхи її розвитку.
У драматургії Проспера Меріме (збірка п’єс „Театр Клари Гасуль”) романтичний бунт замінено гострокритичним i нaвiть сатиричним зображенням персонажів свого часу (офіцери і солдати, шпигуни, дворяни різних paнгiв і cтaнy, світські дами і солдатські подруги, рабині, селяни). Це сильні й пристрасні люди, які опинились у виняткових ситуаціях і звершують незвичайні справи. Однак вважати їх героями романтичної драми все-таки не можна - у п’єсах немає культу сильної індивідуальності, протиставленої суспільству, до того ж героям чужі романтична скорбота і розчарування. Ta й авторська іронія знижує романтичний настрій героїв.
Справжнім вождем романтизму став Фердинанд Віктор Ежен Делакруа. Тематика його творів приводила до дискусій, адже митець не обходив трагічних сторінок революційних подій першої половини XIX ст. в Європі. Вже його перша робота „Човен Данте” викликала вогонь критики, але її із захватом сприйняв Жеріко. Постаті грішників, які чіпляються за барку на тлі пекельного сяйва вогнів, класично правильні, але в них відчувається величезна внутрішня могутність, похмурість і страшна приреченість.
Делакруа не вважав себе романтиком. Романтизм критикували за недбальство рисунка і композиції, за відсутність стилю і смаку, зa наслідування грубої натури тощо. Хоча принципи романтизму були розроблені Гюго і Стендалем, в образотворчому мистецтві вони нe мали визначеної програми. Ш.Бодлер говорив, що романтизм - це „не стиль, не живописна манера, a певний емоційний склад...”. I справді, усіх романтиків споріднювало, насамперед, особливе ставлення до дійсності - прагнення вирватися з прозаїчної буденності, ненависть до міщанства, до обивательського животіння, культ сильних пристрастей, відчуття самотності, неприйняття уніфікації мистецтва. I все-таки цей художній рух існував, і Делакруа після виставки його картини „Різня на Хіосі” став визнаним його вождем. Деякі картини Делакруа зв’язані з революцією 1830 р. Це алегорична композиція „Свобода на барикадах” („Свобода, яка веде народ”), яку критикували як ліві (за компроміс - поєднання реальних деталей з алегоричною формою свободи), так і праві (зa надмірний демократизм, називаючи „Свободу” „босою дівкою, яка втекла з в’язниці”).
Отже, мистецтво героїчного романтизму Франції отримувало натхнення від ідей сучасності, живилося передовими думками й почуттями. У час народних повстань, у революційний час художники прагнули бути достойними своєї епохи. Це стосується також і мистецтва скульптури. Несамовита і прекрасна скульптурна група „Марсельєза” Франсуа Рюда (встановлена на Тріумфальній арці у Парижі) породжена генієм повсталого народу.
Провідна роль у мистецтві романтизму належить жанрам, що дають художнику можливість показати життя суспільства з зіткненням його суперечностей. І хоча внаслідок цього портрет не займав в ієрархії жанрів провідну позицію, однак в його розвитку були свої характерні особливості, що свідчили про нове розуміння ролі особистості у суспільстві. У центрі уваги французьких майстрів романтичного портрету – життя образів, їхній розвиток у часі, пристрасті, емоції, настрої.
Музичне мистецтво. Опера
Найвидатнішим французьким композитором середини й другої половини ХІХ ст., що працював у сфері оперного мистецтва, був Жорж Бізе. Бізе є засновником національної французької опери так само, як композитори Россіні й Верді – національної італійської. Найвидатніший твір Бізе – романтична, сповнена пристрасті опера „Кармен”, написана на сюжет новели Проспера Меріме. По шляху, Россіні, Верді та Бізе пішли й кращі представники французького оперного мистецтва XIX - початку XX ст. Це, в першу чергу, композитори Гуно, автор опери „Фауст” і Деліб, автор опери „Лакме”.
Справжнім реформатором пейзажного живопису був Джон Констебл. Розквіт його творчості припадав на новий етап історії Англії – кінець 1810-х – 1820-і рр. Це час піднесення духовної культури країни, час створення байронівських поем. Констебл не шукав ефектних видів, а передавав найпростіші буденні мотиви, почерпнуті з природи його рідної місцевості – Саффолку на півдні Англії та околиць Лондона. Прискіпливе спостереження за природою сприяло усвідомленню митцем її мінливості і розмаїття. Констебл уважно роздивляється окремі дерева й хмари, піщані схили пагорбів й зарослі травою галявини. У забарвленні кожного предмета він бачив кольорові нюанси, які прагнув передати в усьому їх кольоровому й світлотіньовому багатстві. Особливо вражають свіжістю його етюди, сповнені світла й повітря („Візок для сіна”, кілька етюдів „Хмари”). Ці твори передають легкий і швидкий рух пензля.
Краєвиди Констебла різноманітні у передачі почуттів. Вони то лірично-мрійливі, то ясно-спостережливі, то напружено-драматичні („Собор у Солсбері”, „Шлюз”, „Краєвид Лондона з будинком Ричарда Стіла”). З однаковою схвильованістю він пише луги й ліси, широкі долини й морські береги, замкнені куточки ферм і хлібні поля. Але завжди перед глядачем виникає саме англійська природа з її просторами лугів, укритих соковитою травою, з могутніми дубами, з вологістю повітря, типовою для країни, з сріблястим небом, вкритим важкими від дощу хмарами
У ці ж роки працював й інший видатний пейзажист – Джозеф Меллорд Уїльям Тернер. У цього митця величезний творчий спадок – картини, акварелі, підфарбовані малюнки й гравюри. Протягом усього життя він створював вигадані пейзажі класицистичного характеру, іноді з міфологічним або історичним стафажем. У той же час він робив замальовки та етюди з натури. Значну частину його спадку складають романтичні полотна, що представляють виявлення природних стихій – туман, дощ, снігову бурю, шторм на морі („Снігова буря”, „Світанок у Норем-каслі”). Тонкі переходи кольору, багатство кольорових співвідношень дозволяють художнику створити дивовижні ефекти освітлення.
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка