М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка




Сторінка23/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29

Образотворче мистецтво першої половини ХІХ ст.
У першій половині ХІХ ст. посилюється процес взаємодії української та російської культур. Цьому сприяла петербурзька Академія мистецтв – єдиний навчальний заклад, що готував професійних майстрів. Академія з її сталими художніми канонами визначала й офіційну художню стилістику часу, й певний розвиток малярських жанрів. Творчість багатьох вихованців Академії залишила яскравий слід в культурі України. Серед них – відомий російський портретист В.Тропінін. Подільське село Кукавка – маєток його пана, графа І.Моркова, стали для художника справжньою школою життя та творчості. У створених ним образах подільських селян („Дівчина з Поділля”, „Українець”, „Пряля”) відбився не лише національний етнотип, а й романтичні ідеали часу з його уявленням про красу та людську гідність. В.Тропінін був першим, хто свідомо звернувся до зображення народу, виявляючи при цьому гуманізм і демократизм поглядів, реалізм світобачення.
Одним із фундаторів нового українського пейзажного живопису та побутової картини, художні образи яких базувалися на засадах життєвої правди й реалізму, був В.Штернберг. Літні вакації 1826-1838 рр., він, студент Академії, проводив у Качанівці, у маєтку відомого мецената Г.Тарновського. Сюди, пізніше, В. Штернберг привіз свого друга Т.Шевченка. Написана за законами академічного живопису картина „Садиба Г.Тарновського в Качанівці” органічно поєднала забарвлену романтичною таємничістю природу з реаліями життя пересічної людини, до якої художник завжди виявляв „чувства добрые” та повагу.
Романтичного настрою сповнений і „Портрет дружини” А.Мокрицького. В образі замріяної жінки художник втілив ідеали часу, що увібрали в себе поняття духовності, гармонії почуттів, єдності людини з природою. А.Мокрицький входив до кола представників передової української та російської інтелігенції і був товаришем Т. Шевченка. Він відіграв значну роль у долі Великого Кобзаря – сприяв його викупу з кріпацтва.
Близькими до Великого Кобзаря були й художники І.Сошенко та М.Сажин, чиї твори репрезентують романтичну лінію пейзажного живопису. Ці майстри прокладали шляхи для безпосереднього, правдивого відтворення дійсності.
Обличчя української культури середини ХІХ ст. визначила творчість Тараса Григоровича Шевченка. Його поетичне слово й художня спадщина не лише стверджували засади реалізму, критичний погляд на навколишнє життя, а й визначали менталітет самого народу, його національну самосвідомість. Шевченко-художник працював у техніці олійного живопису і займався офортом. Широковідомі його графічні аркуші з серії „Живописна Україна”, виконані після приїзду Т.Шевченка на батьківщину в 1843-1844 рр. У даних графічних аркушах показано історію України, її краєвиди, сільське життя. Вони є своєрідним маніфестом подальшої творчості митця, визначальним критерієм якої стали реалізм і народність.
Музичне мистецтво
Основи класичної музики почали формуватися і розвиватися в Україні починаючи з другої половини XVIII ст. і в XIX ст., тобто у період розкладу феодально-кріпосницьких відносин і визрівання капіталістичних. У XIX ст. на цій базі розгортається національно-визвольний рух, який зумовив піднесення громадсько-політичного життя, розвиток національної демократичної культури та мистецтва, що зміцнювалися і гартувалися Україні в боротьбі проти антинародної політики царського уряду. Демократична інтелігенція завжди відстоювала культурні і національні інтереси українського народу, стверджуючи його права на рідну мову, літературу і мистецтво.

Опера
C.C.Гулак-Артемовський. Одним із перших видатних майстрів оперного жанру в українській музиці є Семен Степанович Гулак-Артемовський. Найвідоміший твір цього митця - опера „Запорожець за Дунаєм”. Опера заснована на українській народній пісенності. „Запорожець за Дунаєм” належить до поширеного у XVIII і на початку XIX ст. жанру лірико-комічної опери.


П.І.Ніщинський. У 1875р. Петро Іванович Ніщинський написав „Вечорниці” - музику до другого акту п’єси Т.Шевченка „Назар Стодоля”. Цей твір (зокрема хор „Закувала та сива зозуля”) набув широкої популярності в народі і став основоположним у жанрі української класичної театральної музики.

Симфонічна музика


М.М.Калачевський. У 1876 р. композитор Михайло Миколайович Калачевський створив „Українську симфонію”. В основі її тематичного матеріалу - мелодії популярних пісень. Форма цього твору чітка, відповідна до класичних зразків. Розвиток тем, гармонія, поліфонічна фактура і оркестровка позначені високим професіональним рівнем.
8.4. Реалізм – історично-конкретна форма художньої свідомості
З 40-х рр. ХІХ ст. романтизм поступився місцем реалізму - більш конкретно життєвому і соціально-аналітичному методу. Ha відміну від романтизму, реалізм - це мистецтво „втрачених ілюзій”, жорсткої дійсності і суду над нею. Реалізм (від франц. realisme - дійсний) - напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Його зародження відноситься до 20-30-х рр. XIX ст.
Слід зазначити, що термін „критичний реалізм” виник при дослідженні літератури ХІХ ст. і стосовно літератури він адекватніший, ніж стосовно просторових мистецтв. Творчість великих реалістів, що увійшли до європейського мистецтва у 40-60-і рр. ХІХст., ширше за своїм значенням і повністю не вичерпується цим поняттям. Відмова від романтичної піднесеності підсилила пафос звернення мистецтва до об’єктивної реальності. Широта охоплення явищ соціальної дійсності, безпосереднє відображення її суперечностей, показ умов життя народних мас, пошуки нового типу позитивного героя – усе це стало новим етапом у розвитку світового мистецтва.
Провідне місце в літературі реалізму належить роману. Продовжуючи розпочате романтиками руйнування граней між жанрами літератури, творці реалістичного роману органічно сплітали епічне начало з ліричним і драматичним. Включення драматизму в оповідний жанр дало В.Г.Белінському право говорити про народження „драми у формі повісті і роману”.
Найповніше реалізм був предетавлений у Франції творчістю письменників О. де Бальзака і Стендаля, в Aнглії - Ч. Діккенса, в Росії - Л.Толстого, Ф.Достоєвського. 3агалом реалізм пройшов етапи формування за законом прискореного художнього розвитку, коли митці починали свій творчий шлях як романтики, a згодом переходили на позиції реалізму. Саме це було характерним для творчості В.Гюго, О.Пушкіна, М.Лермонтова.
Для образотворчого мистецтва реалізму 40-60-х рр. показовою є поява творів, що дають конкретний критичний аналіз реальності („Людина з мотикою” французького живописця Мілле, „Каменярі” француза Курбе), і творів, що гротескно-сатирично викривають реальні умови соціального життя (живописні й графічні твори французького художника Дом’є).
Кризові явища в європейській культурі другої половини XIXст. призвели до пошуку нових засобів вираження. Так, реалістична тенденція в літературі і мистецтві поступово трансформувалася в натуралізм (від франц. Naturalisme і лат. natura - nрирода) - напрям у європейському мистецтві останньої третини XIX ст., для якого характерна пильна увага до характеру людини в його соціальному та біологічному аспектах, фактографічне відтворення повсякденності. Прихильники цього напряму покладалися на визначальний вплив долі, жорсткої зумовленості поведінки людини соціальним середовищем, побутом, спадковістю. Провідним теоретиком цього напряму був письменник Еміль Золя („Гроші”, „Жерміналь”).
8.4.1. Основні принципи реалістичного методу
Реалізм як художній метод передбачає правдиве відображення реальної дійсності, правдивість відтворення не лише деталей, a й типових характерів у типових обставинах.
Творчість представників цього художнього напряму вирізняла широка палітра проблем, що піддавалися аналізу: психологічні прояви людських характерів, побут героїв, світ речей і природи. Представники цього напряму шукали не кpaсy, a правду. Їхній творчості притаманний більший аналітизм, чіткість і конкретність у висловлюваннях, жорстке руйнування ілюзій, тісний зв’язок з конкретною ситуацією і обставинами.
Реалізм вводить новий принцип узагальнення - типізацію, коли у типових обставинах дійсності діють типові герої. Саме це дозволяе митцям підійти до принципово нового висновку для літератури - людину формує соціальне середовище, хоч для мільйонів це середовище на той час залишалося жахливим. Для показу „темного царства” „принижених і скривджених”, що було „пересічною подією” для тогочасного суспільства, використовували сатиру, комедію.
Мистецькі і художні реалістичні твори сприяли подальшому розумінню сучасниками суспільства, в якому вони живуть, робили людину міцнішою, допомагали глибше зрозуміти мінливий світ.
Прозовий роман в літературі давав можливість створити широкі літературні полотна, показати героїв протягом багатьох років його життя, розробляти декілька сюжетних ліній. B англійській літературі провідниками реалізму були Ч.Діккенс („Пригоди Олівера Твіста”, „Крамниця старожитностей”), У.Теккерей („Ярмарок пихи”). Boни змалювали провідний буржуазний стан суспільства, який був заклопотаний своїми дрібними проблемами.
Европейської слави здобула творчість французького майстра реалізму Стендаля (Анрі Марі Бейль,) особливо завдяки його романам „Червоне і чорне” і „Пармська обитель”. О. де Бальзак створив енциклопедію сучасного йому суспільства, об’єднавши свої твори циклом „Людська комедія”. Йому no праву відведена роль лідера реалістичної школи першої половини XIX ст. He меншою популярністю користувалися романи Г.Флобера („Мадам Боварі”, „Виховання почуттів”). Російський реалізм цього періоду відзначався гострим аналізом моральних проблем: Л.Толстой („Війна і мир”, „Aннa Кареніна”), Ф.Достоєвський („3лочин і покарання”).
Франція

Образотворче мистецтво
У французькому живописі peaлiзм виявився у пейзажі - найменш тенденційно насиченому жанрі. Його представниками стали художники так званої барбізонської школи, що дістала свою назву від невеличкого сільця Барбізон неподалік Парижа.
Певний час працював у Барбізоні Жан Франсуа Мілле - майстер селянської теми („Сіяч”, „3бирачки колосків”, „Людина з мотикою”). Він зображав сільську працю як природний стан людини, як форму її буття. Почерк Мілле лаконічний, його картини врочисто-прості, кольорова гама приглушена, в його образах багатo супокою, умиротворення. Він любив зображати настання сутінок („Анжелюс”). Його мистецтво правдиве і чесне.
Один з найтонших майстрів французького пейзажу - Каміль Коро. Його вишуканий колорит вітали тільки романтики. Оселившись у сільській місцевості, Коро малював пейзажі і портрети. Biн був завжди гранично щирий („Міст у Манті”, „Вежа ратуші в Дуе”). Людина в пейзажах Коро органічно входить у світ природи: жінки, які збирають хмиз, селяни, які повертаються з поля („Родина женця”).
У жанровому живописі реалізм зв’язаний з ім’ям Жана Дезіре Гюстава Курбе. Як писав Л. Вентурі, жодний художник не викликав такої ненависті міщан до себе, як Курбе, але жодний і нe спричинив такого впливу на живопис XIX ст. У Салоні вiн дебютував „Портретом з чорною собакою”, згодом створив „Автопортрет з люлькою”. Тут він зобразив самого себе на блідо-червоному тлі, у білій з сіро-зеленими тінями сорочці і сірій куртці. Червонувате обличчя з якимись маслиновими тінями обрамляють чорне волосся i борода. Вентурі вважав, що живопис Курбе нe поступається перед живописом Тиціана.
Реалізм, як його розумів Курбе, є елементом романтизму і означає правдиве зображення того, що бачить художник. Він створив портрети і сцени життя свого рідного Орнана. Революція 1848 р. зблизила його з Ш.Бодлером, який видавав журнал „Благо народу”, і з деякими майбутніми учасниками Паризької комуни. Він звернувся до теми праці і злиднів („Дробильники каменю”). Після розгрому революції, повернувшись в Орнан, Курбе створив ряд чудових полотен („Після обіду в Орнані”, „Похорон в Oрнанi”), зв’язаних з цим містом.
Головним засобом вираження у творчості Курбе був колір.
Усі історичні події, що відбувались у Франції, починаючи з революції 1830 p. і закінчуючи франко-прусською війною та Паризькою комуною 1871 p., дістали своє відображення у графіці Оноре Віктор’єна Дом’є. Він - сатирик, який вміло користується мовою алегорій і метафор.
У Дом’є багато гострополітичної сатири. Але з роками він дедалі більше захоплюється живописом: зображає праль, водоносів, ковалів, міську юрбу. Фрагментарність композиції - улюблений прийом Дом’є, котрий дає змогу відчути зображене як частину дії, що відбувається за її межами („Вагон III клacy”, „Повстання”).
Монументальність і цілісність образів художника, сміливі композиційні знахідки, майстерність експресивного рисунка мали величезне значення для мистецтва наступного етапу.

Література


Великі французькі романісти Стендаль і Бальзак очолили реалістичний напрям у літературі XIX ст.
Художник-психолог Стендаль (Анрі Марі Бейль) умінням аналізувати найтонші відтінки думок, почуттів і вчинків людини відкрив нові шляхи літератури і мистецтва XIX ст. Добре знаючи суспільні відносини, побут і звичаї Реставрації тa Липневої монархії (Стендаль пройшов з армією Наполеона весь її шлях, відчув сувору правду війни, позбувся ілюзій), він створив образи людей, в яких відображена епоха (син теслі Жюльєн Сорель у романі „Червоне і чорне” та італійський аристократ Фабріціо дель Донго – у „Пармській обителі”).
Главою реалістичної школи 30-40-х рр. був Оноре де Бальзак. Практично всe життя видатний романіст працював над створенням великого циклу романів і повістей, які згодом об’єднав під назвою „Людська комедія”. Письменник хотів створити „Людську комедію” такою самою енциклопедією сучасного життя, якою була „Божественна комедія” Данте для свого часу. Справді, Бальзак зумів увічнити свою епоху, її типові характери, її психологію, побут, трагедії, але при цьому гостро відчував індивідуальність, унікальність окремого людського буття.
He менш великим майстром літературної форми, тонким художником, який сказав найбільш глибоку для свого часу правду про людину, був Гюстав Флобер. Його антибуржуазність, що виявилась у постійному обуренні убозтвом життя буржуазії, яка погодилася „затиснути своє сepцe між власною крамничкою і власним травленням”, надихнула його нa створення чудових романів („Мадам Боварі”, „Виховання почуттів”, „Проста душа”, „Саламбо”).
Прозорливі людинознавці Стендаль, Бальзак, Флобер були і геніальними художниками, новаторами романної форми.
Визначної майстерності досягла в цей період французька нoвелa. Її найбільш визнаним майстром став Пpocпep Меріме. У ньому багато що від романтиків - письменника приваблюють незвичайні характери, яскраві барви, екстремальні ситуації. При цьому дуже реалістично відтворюється місцевий колорит. У його ставленні до героїв є певна відчуженість, личина байдужості, що надає особливого драматизму подіям („Матео Фальконе”, „Таманго”, „Кармен”, „Коломба”).
Маленькими шедеврами, де нa кількок сторінках розкривалося життя в його повсякденному плані, але в якомусь особливому висвітленні були новели Гi де Мопассана: „Пампушка”, „Дядечко Мілон”, „Бранці”, „Два приятелі”, „Дуель” та iн. Новели його в основному ліричні, a романи („Життя”, „Любий друг”) викривають цинізм, ницість, дріб’язковість душі, примітивний гедонізм.
Англія

Література
Реалізм в англійській літературі утверджується з творчістю Діккенса та Теккерея. Література цього напрямку прагне бути правдивою, пізнати суть, вона схильна до викривання. Творчість Чарлза Діккенса у цьому плані показова - життя Англії XIX ст. з його конфліктами і суперечностями, соціальними болячками і психологічними драмами показане ним з надзвичайною майстерністю („Пригоди Олівера Твіста”, „Крамниця старожитностей”, „Домбі і син”, „Холодний дім”, „Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта”).
Видатний англійський сатирик-реаліст Уїльям Мейкпіс Теккерей пише роман про вищий світ - „Ярмарок пихи”, де герої метушаться, домагаються своїх, здебільшого, дрібних та егоїстичних цілей, зіштовхуючи з дороги всіх, хто їм заважає.
Одним з останніх представників реалізму в англійській літературі XIX ст. став Томас Гарді (Харді) - автор романів „Тесс з роду д’Ербервіллів”, „Джуд Непомітний”. Масштаб його бачення життя поступається масштабові його великих попередників.
Англійський драматург Джордж Бернард Шоу поклав початок формуванню інтелектуального театру. Шоу апелював до розуму сучасників, головним його художнім прийомом був парадокс. Саме вістрям своєї парадоксальності, змазаним слизькою клоунадою, як зауважив А.В. Луначарський, Шоу пробив бегемотову шкіру Лондона і змусив говорити не тільки про себе, a й про свої ідеї.
Основні його ідеї - це аморальність соціальної несправедливості („Будинки вдівця”, „Професія місіс Уоррен”), романтичні ілюзії щодо війни („Людина і зброя”, „Обранець долі”), антимілітаризм („Учень диявола”, „Цезар і Клеопатра”, „Майор Барбара”). Іроніст, сатирик, парадоксаліст Шоу виступав як тонкий психолог, знавець людських душ у п’єсах „Будинок, де розбиваються серця” („Фантазія в російському стилі на англійські теми”), „Свята Іоанна”, „Пігмаліон”. Іноді Шоу щедро залучае ексцентрику, буфонаду, гротеск. Три свої політичні комедії - „Візок з яблуками”, „Гірко, aлe правда”, „Женева” - він назвав політичними екстраваганцами.
Норвегія

Театральне мистецтво
Великий внесок y світову тeaтрaльнy культуру у другій половині XIX ст. зробили скандинавські країни. І, насамперед, - норвезький драматург Ібсен та шведський Стріндберг.
Генріх Ібсен - творець реалістичної драми великого масштабу при звичності масштабів зображуваного життя („Бранд”, „Пер Гюнт”, „Підпори суспільства”, „Ляльковий дім”, „Дика качка”). Ібсен розробляв форму драми, основний принцип котрої визначається як відтворення життя у формах самого життя.
Росія

Образотворче мистецтво
У 1870 р. виникає товариство художників, які за мету своєї творчості поставили організацію передвижницьких виставок. Його очолили І.Крамськой, Г.Мясоєдов та М.Ге - художники, творчість яких була тісно пов’язана не тільки з Росією, але й з Україною. Провідними членами товариства передвижників стають вихідці з України: І.Pєпiн („3апорожці пишуть листа турецькому султанові”), М.Ярошенко („В’язень”, „Курсистка”), А.Куїнджі („Пейзаж”), К.Трутовський („Бандурист”, „Український ярмарок”) та ін.
Виставляючи свої полотна у містах Росії й України, причому не тільки в столицях, а й у провінції, вони виховували естетичні смаки найширших верств населення.

Музичне мистецтво середини і другої половини ХІХ ст.


Пожвавилося музично-громадське життя: організовувалися музичні товариства, розвивалася концертна діяльність, створено безплатні музичні школи, відкрито консерваторії в Петербурзі (1862 р.) і в Москві (1866 р.), розвивається професіональна музична освіта, створюються кадри музикантів-професіоналів. Провідну роль в організації музичних товариств і консерваторій відіграли брати Рубінштейни: Антон Григорович - у Петербурзі і Микола Григорович - у Москві.
У галузі музичної критики необхідно відзначити діяльність О.М.Сєрова. Це був видатний музичний критик, який, на відміну від деяких тодішніх критиків, прагнув підійти до оцінки музичних явищ не з точки зору музичного смаку, а на основі наукового аналізу музичних творів. Він вимагав змістовності й ідейності в музичному мистецтві.
Серед композиторів виникають різні творчі напрями. Найвизначнішим з них була нова російська музична школа або, як її назвав критик В.В.Стасов, „Могуча кучка”. Главою і натхненником „Могутньої кучки” був М.О.Балакірєв, учасниками - Мусоргський, Бородін, Римський-Корсаков і Кюї. Як ідейний керівник і пропагандист нерозривно зв’язаний з ними був Стасов.
Для кучкистів характерні прагнення до реалізму, правдивості музичних образів і характерів, різноманітність виражальних засобів. За глибиною реалізму і драматизму високої оцінки заслуговують опери „Борис Годунов” і „Хованщина” Мусоргського, „Псковитянка” і „Царева наречена” Римського-Корсакова, „Князь Ігор” Бородіна та ін. Представники нової російської музичної школи яскраво відображали у своїх творах глибоку давнину, перекази, старовинні обряди, сільський побут, казкові теми та ін. Прикладами таких творів можуть бути опери „Снігуронька” і „Садко” Римського-Корсакова, „Сорочинський ярмарок” Мусоргського та ін.
У творчості членів гуртка переважають вокальні твори - опери і романси. Інструментальні твори їх пов’язані з певним конкретним задумом або сюжетом. Такі, наприклад, симфонічна сюїта „Шехерезада” і симфонічна поема „Садко” Римського-Корсакова, симфонічна картина „Ніч на Лисій горі” і фортепіанна сюїта „Картинки з виставки” Мусоргського, симфонічна картина „У Середній Азії” Бородіна та ін.
Поряд з композиторами „Могутньої кучки“ жив і творив П.І.Чайковський - глибоко національний композитор, творчість якого нерозривно пов'язана з російською дійсністю, з російською музикою. Як Римський-Корсаков, так і Чайковський своєю творчістю і безпосередньою педагогічною діяльністю справили величезний вплив на розвиток російської музики, створивши в ній немовби два напрями, дві школи - петербурзьку і московську.
Петербурзька музична школа перебувала під впливом Римського-Корсакова. Найбільшими представниками цієї школи були Лядов і Глазунов. В їх творчості переважають інструментальні твори. Для творчості Лядова і Глазунова характерні програмність, близькість до народної музики і висока майстерність. Особливо визначними в цьому відношенні є 5-а і 6-а симфонії, квартети і концерти Глазунова, обробки російських народних пісень і фортепіанні п’єси Лядова.
Для московської музичної школи, очолюваної П.І.Чайковським, характерні глибокий ліризм і реалізм, інтерес до людини, її переживань і почуттів. У творчості композиторів цього напряму велике місце займає вокальна музика. Найбільшими її представниками були Танєєв, Аренський, Рахманінов, Скрябін, Стравінський.
Протягом другої половини XIX ст. російська музика завойовує провідне місце у світовому мистецтві.
Україна

Становлення нової української літератури та літературної мови
Другий період розвитку нової української літератури охоплює 40-і–60-і рр. ХІХ ст. Центральним фактором розвитку літератури у цей час стала діяльність основоположника нової української літератури і літературної мови Т. Шевченка. З його ім’ям та творчістю його сучасників і послідовників пов’язане розширення національної тематики до рівня загальнолюдських параметрів літератури, кристалізація національно-визвольних ідей, постановка на порядок дня політичної боротьби проти самодержавства та інших форм деспотії, розвиток аналітичного начала в художній творчості, формування засад реалізму, дальший розвиток романтизму, поява як окремої галузі професійної літературної критики. Українська література в 40-і – 60-і рр. стає загальноєвропейським явищем із яскраво вираженим обличчям. Творчість Т.Шевченка визначила шляхи розвитку української літератури в наступний період і вплинула на поступ інших слов’янських літератур.
Із 40-х рр. ХІХ ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму. У суспільному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного праваУвесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 - січні 1846 рр.
У програмних документах братства (насамперед у „Книгах буття українського народу”) відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов’янської єдності. Велике значення мали культурно-освітні ідеї кирило-мефодіївців, спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичнї гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв’язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.
Розгром Кирило-Мефодіївського братства співпав у часі зі смугою реакції в Російській імперії. В Україні з арештом кирило-мефодіївців були розгромлені не лише основні політичні, але й культурні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.
Поразка Росії в Кримській війні 1853-1856 рр., масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, у тому числі й у більшості губерній України, дедалі зростаючі опозиційні настрої серед усіх шарів населення змусили уряд Олександра ІІ піти на скасування кріпосного права та на ряд реформ у громадсько-політичній, економічній, адміністративній структурі управління.
У Галичині й Закарпатті з розвитком національно-визвольної боротьби окреслюється суспільно-політичний напрям серед української інтелігенції. Це привело до утворення своєрідних партій „москвофілів” і „народовців”, політична орієнтація яких (перших – на російське самодержавство, а других – на цісарську монархію) певною мірою визначила й особливості їхніх ідейно-культурних програм.
Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформився у вигляді культурно-освітніх об’єднань – „Громад”, що виникали у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга. Громади як одна з форм загальнодемократичного руху, об’єднували навколо себе представників різних соціальних верств – від прогресивно настроєних ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів, які перебували під впливом революційної демократії). Серед активних діячів громад були М.Костомаров, П.Куліш, Л.Глібов, О.Кониський, М.Драгоманов, М.Старицький, М.Лисенко, С.Подолинський, І.Нечуй-Левицький та ін.
70-і–90-і рр. ХІХ ст. в українській літературі – це час активізації інтересу до соціальних учень, політичного життя і боротьби. Динамічний процес розвитку суспільного життя сприяє якісному зростанню рівня національної і соціальної свідомості, інтересу до історії України. При цьому утверджується реалістичне світобачення, підхід до оцінки явищ, заснований на практичному досвіді наукових даних, що заступає міфологічні й старі традиційні уявлення. З виділенням особистості з колективу, зростанням почуття власної гідності, розмінням своїх суспільних і громадянських прав людина бачиться у тісному зв’язку із соціально-історичними умовами. За цих умов українська література, літературно-естетична думка, літературна критика, журналістика, публіцистика стають провідними формами суспільної свідомості, а письменство - виявом громадянської діяльності.
Література 70-х–90-х рр. звертається до важливих суспільно-історичних проблем, у розв’язанні яких відчувається сильний вплив просвітительських ідей, віра в розум, освіту, науку. Це період реалізму як зрілої естетико-художньої системи та світосприйняття, що з’являється на високому рівні суспільного і художнього розвитку, коли на перше місце висувається структура самого суспільства, соціальний і психологічний аналіз, взаємовідносини особистості і суспільства. Змінюється самий характер аналітичності в літературі; діапазон її охоплює вже не емпіричні життєві факти, а найширші сфери суспільного буття. Для літератури 90-х рр. притаманні дві основні тенденції: прагнення до збереження національної культурної ідентичності (літературне „народництво”) й орієнтація на художній універсалізм західноєвропейського літературного процесу, що дістає свій подальший розвиток наприкінці ХІХ–на початку ХХ ст.
Естетика реалізму активно взаємодіє з художніми досягненнями романтизму. Поряд із цим функціонує натуралізм, який, з одного боку, включається в реалістичні структури, а з іншого – свідчить про кризу класичного реалізму.
Літературна діяльність І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М.Старицького, М.Кропивницького, І.Карпенка-Карого та особливо І.Франка, який виступає центральною фігурою літературного процесу 70–90-х рр., сприяє, з одного боку, розвиткові й оновленню в літературі шевченківських традицій, а з іншого – подоланню тих чи інших спроб наслідування його творчості та відкриває нові шляхи художнього пізнання дійсності. Паралельно з поглибленням соціального історизму зображення внутрішнього світу людини, психологічний аналіз стає головним інструментом художнього дослідження дійсності. На відміну від перших двох періодів у літературі провідними стають великі епічні форми, здійснюється перехід від оповіді, ліричного повіствування до епічної розповіді, широких об’єктивно-описових та соціально-аналітичних картин, до аналізу формування характерів у тісному зв’язку з обставинами. На перше місце за своїм значенням виходять великі соціально-побутові, соціально-психологічні романи й повісті, ідеологічна повість, соціально-психологічна новела та філософська поема. Високого розвитку у порівнянні з 40–60-ми рр. досягає українська драматургія, зокрема побутова й психологічна драма. У літературі з’являються нові, досі не торкані теми з життя робітничого класу, інтелігенції та інших прошарків суспільства. У ній з’являється образ соцально-активної особистості, „нових людей” – різночинців-демократів.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка