М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка


Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини ХІХ ст



Сторінка24/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини ХІХ ст.
Шевченко і його послідовники. Малярські й графічні твори Шевченка за глибиною почуттів, силою драматизму та суворою правдою життя стоять поряд з його пристрасними поезіями. Один із найзначніших живописних творів майстра – „Автопортрет” 1860 р. Цей твір пройнятий психологізмом і високою духовністю, у ньому Шевченко наближається до традицій великого Рембрандта. „Автопортрет” сприймається як пронизлива сповідь людини про її сповнене страждань життя. Творчість Т.Шевченка-художника збагатила українське мистецтво не лише новими темами й образами, але й новим відношенням до України і її людей.
Художня спадщина Т.Г.Шевченка стала основою для розвитку реалістичного мистецтва ІІ пол. ХІХ ст. Його Муза для сучасників поета стала мовби громадським дзвоном- а кожен твір – „перлина високої лірики” (С.Єфремов) - будив сумління схвильованим словом, захоплював красою і глибоким змістом. Виражена Шевченком у поезії велика любов до рідного краю і народу прозвучала і у живопису, і у графіці. Реалістичні демократичні традиції, закладені у мистецтві ще О.Венеціановим та В.Тропініним, у творчості Т.Шевченка розвинулися і були збагачені критичною спрямованістю. Національна ідея згуртованості, боротьби за волю стала могутньою силою, що об’єднала всю Україну. Ця ідея у мистецтві пролунала закликом до викриття пороків суспільно-політичного устрою засобами художньої мови.
Ідеї Т.Г.Шевченка, його світоглядні позиції визначили творчий шлях художників Л. Жемчужникова, К.Трутовського, І.Соколова. Їхні твори, присвячені українському народові, стверджували загальнолюдську цінність культури України.
Л.Жемчужников - художник, графік і живописець. Ранній період творчості митця позначений авторством портрету славнозвісного Козьми Пруткова, мальованого разом з Л.Ф.Лагоріо. Художню освіту Л.Жемчужников здобув у Петербурзькій Академії мистецтв, яку, однак, не закінчив. Одне з найзначніших живописних полотен Л. Жемчужникова - „Кобзар на шляху” (1854). Образи цього твору - сліпого кобзаря і хлопчика-поводиря, котрий просить милостиню, - навіяні поемою Т.Шевченка „Катерина”.
У 1850-х рр. приїхав з Петербурга до України художник К.Трутовський.
У своїх графічних аркушах майстер нищівною їдкою сатирою висміював морально деградоване панство. У 1860-1880-ті рр. митець звернувся до селянської теми, написавши низку картин на сюжети свят, багатолюдних подій – хороводи, колядки, ярмарки, що відтворювали поетичний світ українських народних обрядів, звичаїв („Білять полотно”, 1874, „Через кладку”, 1875). У картині „Весільний викуп”(1881) К.Трутовський відобразив один із стародавніх українських обрядів - весільний торг на околиці за перепустку для нареченої, котра виїжджає з села.
Жанровий живопис
Активний передвижник, один з організаторів Товариства південноросійських художників М.Кузнєцов відіграв велику роль у розвитку українського жанрового живопису. У картині „На заробітки”(1882) він зобразив типову життєву сцену – вимушеного шукання заробітку збіднілого після царського маніфесту селянства.
Широке, правдиве зображення життя українського села – основна тема творчості провідного майстра жанрового живопису, художника-передвижника М.К.Пимоненка. Звернення до цієї теми свідчить про міцний зв’язок художника з традиціями українського мистецтва 1860-70-х рр., які він розвиває у відповідності до нових потреб часу. У картині „Весілля в Київській губернії” (1891) серед осінньої сльоти художник зображує святкову подію. Життєстверджуючого характеру набуває творчість М.Пимоненка у другій половині 1890-1900-х рр. У цей час було написано полотна „Ідилія” (1908), „У затінку”, „Біля криниці. Суперниці” (1909). Вони відзначаються широким письмом з пластичним рухом пензля. Сонячне світло, що відбивається рефлексами на обличчях людей, є допоміжним засобом підкреслити красу людських образів.
У скульптурах жанрового характеру передвижника Л.Позена (зокрема, у „Лірнику з поводирем”, 1884) селянська тема вирішується у викривальному ключі. Образи насичені багатьма деталями, почерпнутими з життя.

Одеська школа живопису


У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. великого значення набуває одеська школа живопису.
Киріак Костанді – визнаний глава одеської школи. Вихованець, а згодом академік Петербурзької Академії мистецтв, голова і засновник Товариства південноросійських художників, багато сил і років свого життя він віддав педагогічній діяльності, викладаючи живопис в Одеському художньому училищі. Уже ранні твори митця, наприклад, полотно „В люди”, принесли йому успіх та визнання на пересувних виставках. Роботи майстра зрілого періоду позначені співзвучними імпресіонізму колористичними пошуками, що були покликані передати особливості освітлення і барв природи південного краю.
Петро Нілус – автор невеликих за розміром і чудових за живописом реалістичних жанрових сценок – „Відпочинок”, „У майстерні художника”. Ці твори принесли йому визнання серед сучасників. У зрілі роки художник відчув потяг до символічних мотивів та образів. Проте ці твори зрілого періоду були сприйняті критикою неоднозначно, як такі, що не відповідають особливостям художнього дару Нілуса.
Євген Буковецький в картині «У суді» ставить перед собою складне завдання: відмовившись від показу дійства, не характеризуючи жодної зі сторін судового процесу, дати глядачеві уявлення про нього лише з допомогою зображення реакції присутніх у залі. Як талановитий портретист, Є.Буковецький зробив чималий внесок для розвитку цього жанру в Україні і у ХХ ст.

Пейзаж
Друга половина ХІХ ст. – епоха блискучого розвитку пейзажного живопису в українському мистецтві. Біля його витоків стояв Володимир Орловський. Сучасники порівнювали його із І.Шишкіним, вважаючи, що в творчості одного втілилась епічна велич природи півночі, а другий зумів як ніхто побачити і передати сонячний блиск природи півдня. Вихованець, академік і професор Петербурзької Академії мистецтв, В.Орловський очолював у ній, разом з М.Клодтом, клас пейзажного живопису.


Одним із найвідоміших учнів В.Орловського був Сергій Васильківський. Більша частина життя і громадської діяльності цього митця пов’язана з рідним Харковом. Здобувши ґрунтовну академічну освіту, С.Васильківський відшліфував свою майстерність самостійно, працюючи в країнах Західної Європи, зокрема у Франції, в товаристві блискучого самоука Івана Похитонова. Під впливом останнього С.Васильківський починає писати у витонченій манері, що нагадує мініатюрний живопис. Існувала й інша грань таланту художника – схильність до епічного трактування природи рідної степової України. Образ степових просторів зумовив своєрідне тлумачення історичної тематики в найбільш вдалих творах художника, зокрема в картині „Козаки в степу”. У низці робіт, зокрема у полотні „Чумацький Ромоданівський шлях”, художник прагнув створити синтетичний образ України в її історії і сьогоденні
Сильним і своєрідним явищем була в українському пейзажному живописі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. творчість киянина Сергія Світославського.
Харків’янин Петро Левченко початкову освіту отримав у Д. Безперчого. Продовжив навчання він в петербурзькій Академії мистецтв у В.Орловського, з яким упродовж усього життя підтримував теплі дружні стосунки. Цей митець надзвичайно тонко відчував нюанси кольору та настрою, створював пейзажі та інтер’єри інтимного, камерного звучання.М.Ткаченко, як і його земляк П.Левченко, розпочинав навчання у Д.Безперчого, а продовжував в Академії мистецтв у П.Чистякова. Крім того, він навчався в академіка Кормона у Франції. Художник постійно мешкав у Парижі, однак приїжджав щороку в Україну. Його творчість зазнала значного впливу сучасного французького мистецтва.
Музичне мистецтво
Творчість М.В.Лисенка становить цілу епоху в розвитку української класичної музики.
Учень М.А. Римського-Корсакова, Микола Віталійович Лисенко глибоко любив і високо цінив творчість великого М.І.Глінки і „Нової російської школи”. Розвиваючи творчі принципи і музично-естетичні ідеї Могучої кучки, Лисенко на основі глибокого вивчення української народної пісні і творчого доробку своїх попередників дав високохудожні зразки майже в усіх жанрах музичного мистецтва. Він є справжнім творцем таких жанрів, як кантата і опера. Він внесок до фортепіанної музики, солоспівів. Йому належать різні форми вокальних ансамблів та камерно-інструментальної музики, а також опера для дітей. Творчість Лисенка відзначається справжнім демократичним спрямуванням, глибокою народністю.
Діяльність Лисенка дуже широка: він був композитор, піаніст, педагог, диригент, вчений-фольклорист, активний музично-громадський діяч. Своїми теоретичними роботами (про характерні особливості українських дум і пісень, що їх виконував кобзар Остап Вересай, про українські народні музичні інструменти та ін.) він зробив цінний внесок у вітчизняну науку про народну музичну творчість.
Музична спадщина композитора велика і різноманітна. Він написав 11 опер, понад 80 творів різних форм на тексти Т.Г.Шевченка, ряд композицій інструментального жанру (фантазія „Козак-шумка”, перша частина симфонії, струнне тріо та квартет, фортепіанні п’єси тощо); писав музику до театральних вистав, романси і пісні на слова різних авторів.
Опери Лисенка мають величезне значення в історії української музичної культури. Спираючись на досягнення в цій галузі російських композиторів, на досвід Гулака-Артемовсько та традиції українського театру, Лисенко збагатив види і жанри української опери. У його творчості вперше в умовах України оформилася історико-героїчна народна музична драма („Тарас Бульба”), опери: лірико-побутова („Різдвяна ніч”), казково-фантастична („Утоплена”), дитячі („Коза-дереза”, „Пан Коцький”, „Зима і Весна”), опера-сатира („Енеїда”), опера-політичний памфлет („Андрашіада”) та ін. Майже всі музично-сценічні твори М.Лисенка написані у творчій співдружності з відомим драматургом і поетом М.Старицьким, який створив лібретто для них.
Велике ідейно-художнє значення для розвитку української музичної культури має широкий цикл вокальних творів митця - „Музика до „Кобзаря” Т.Шевченка”, обробки українських народних пісень для голосу з фортепіано і для хору.

Вокальна музика


Серйозний внесок зробив Лисенко в українську камерну музику своїми романсами та дуетами на тексти різних авторів: І.Франка, М.Старицького, А.Міцкєвича, Л.Українки, Є.Гребінки та інших. Найвідоміші з них – „Безмежнеє поле” і „Місяцю-князю” (слова І.Франка), „Коли настав чудовий май”, дует „Коли розлучаються двоє” (слова Г. Гейне).
Неоцінимі заслуги Лисенка в художній обробці народних пісень. У результаті багаторічної практики збирання й обробки українського музичного фольклору Лисенко видав 7 збірок пісень для голосу з фортепіано (по 40 пісень у кожній), збірки обрядових і дитячих пісень.
Театральне мистецтво
З 40-х рр. ХІХ ст. театральна справа в Україні набуває більшої систематичності. Активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині ХІХ ст. Україна висувала лише окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М.Щепкін, К.Соленик, С.Гулак-Артемовський та ін.), то з кінця 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий, М.Садовський, П.Саксаганський, П.Маркович, а в Галичині – О.Бочинський, А.Моленицький та ін. Обмежений лише кількома класичними п’єсами І.Котляревського та Г.Квітки-Основ’яненка, український репертуар збагачується різножанровими творами Т.Шевченка, Я.Кухаренка, С.Писаревського, Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р.Моха, І.Гушака, П.Свєнціцького, К.Устиновича, О.Огоновського, Ф.Царевича та ін.
Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед І.Котляревського, Т.Шевченка, українська драматургія другої половини ХІХ ст. уславилася цілою низкою імен як драматургів, так і акторів, чий талант підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них Іван Нечуй-Левицький („Маруся Богуславка”), Марко Кропивницький (1841-1910, „Дай серцю волю, заведе в неволю”), Михайло Старицький („За двома зайцями”, „Сорочинський ярмарок”, „Різдв’яна ніч”), Іван Карпенкo-Kaрий, „Наймичка”, „Безталанна”, „Сто тисяч”, „Мартин Боруля”). Значним був драматургійний доробок П.Мирного („Лимерівна”, „Повія”), І.Франка („Украдене щастя”, „Учитель”, „Кам’яна душа”), Б.Грінченка („Степовий гість”, „Ясні зорі”), Л.Українки („Лісова пісня”, „Бояриня”).
Починаючи з першої аматорської трупи у 60-х рр. в Єлисаветграді, українські актори створили високо професійні театральні колективи, яких на початок ХХ ст. в Україні було близько 20, а разом з аматорськими - майже 300. Біля витоків українського професійного театру стояли видатні українські актори М.Кропивницький, М.Садовський, І.Тобілевич, Л.Квітка, М.3аньковецька, М.Старицький, П.Саксаганський. Завданнями українського театру були: боротьба проти русифікаторства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань тощо.
У 1864 р. у Львові було засновано український театр „Руська бесіда”, який очолив О.Бачинський.
Український театр кінця ХІХ - початку ХХ ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим. Але тісний зв’язок з народною культурою робили його дуже популярним. Академік М.Грушевський так оцінив значення українського театру на межі століть: „Для широкої публіки при нестачі книжок український театр мав велике значення. Українські трупи почалися з одної, але з часом множилися, ставали все розповсюдженим явищем і, не вважаючи на убогість репертуару і на високі прикмети більшості п’єс (цензура театральна була надзвичайно сувора), вони підтримували пам’ять народного слова і любов до нього винародовленої міської людності”.
8.5. Імпресіонізм та його сутність

8.5.1. Імпресіонізм – визначне явище у живописі та скульптурі
У 60-70-х рр. ХІХ ст. французькі художники поклали початок нетривалому за часом, але інтенсивному інтересу до художньої течії, яка дістала назву „імпресіонізм”. Цей напрям узяв на озброєння ідеї позитивізму, проголосивши як основне завдання зображення натури з „оптичною” точністю, уподібнюючи очі художника до об’єктиву фотоапарата. Пісарро, Мане, Моне, Сіслей, Ренуар та інші відомі майстри не були прийняті журі на офіційну виставку – Салон - у 1863 році. Після цього вони влаштували свій „Салон відринутих”. На цій виставці був репрезентований славетний „Сніданок на траві” Е.Мане.
Програма імпресіонізму найкраще поставала зі статей Е.Золя, який узяв під захист новий напрям у мистецтві, уподобавши тезу: твір мистецтва є куток природи, сприйнятий через темперамент. Золя з презирством говорив про тих, хто вишукує на полотні художника „сюжет”, зворушливу або жахливу історію, ідеї та ідеали, і вимагав, щоб художник на полотні відображав своє ставлення до природи, показуючи її такою, „якою він її бачить”, бо прекрасне – це життя у своїх нескінчених проявах, мінливих, завжди нових. Митець, як вважав Золя, не зображає історичні події, не втілює думки, він „не вміє не співати”, не філософствувати”, „він уміє малювати і все”. Письменник жадав, щоб гасло правдивості і життєвості, гасло вірності природі і вірності темпераменту художника звучало як гасло „модерності”, і як гасло реалізму, імпресіонізму чи натуралізму.
Головним у мистецтві імпресіоністів було спіймати і закарбувати враження засобами живопису створити ілюзію світла й повітря. Для цього імпресіоністи розклали колір на основні складники спектру, намагаючись не змішувати фарби на палітрі і використовуючи оптичне сприймання ока, яке зливає на певній відстані окремі мазки у загальний живописний образ. Вони прагнули максимально передати натуру такою, якою її бачить людина, а людина бачить будь-який предмет у всій його складній взаємодії із світло-повітряним середовищем. Імпресіоністи відкрили або, в усякому разі, утвердили у живописі чудовий світ, змусивши глядача і на оточення дивитися іншими очима. Але, пізнаючи світ реальний, відкриваючи його, імпресіонізм його ж змінював, ідеалізував, романтизував. З його живопису зникла не тільки чорна барва, але й чорні сторони життя. Світ імпресіоністичного живопису - це світ святковий, безхмарний. Навіть багнюка виблискує на полотнах як коштовність, засліплюючи і викликаючи захват (наприклад, низка полотен Моне).
Слід визнати, що в гонитві за враженням, миттєвим і яскравим, імпресіоністи дійшли до того, що картину підмінювали етюдом, а типове - випадковим. Їх попередник Курбе зображав звичаї, обличчя епохи, імпресіоністи – тільки зовнішній вигляд. Але в імпресіонізмі – при всіх його втратах, неминучих у кожному новому русі, - було те нове, оригінальне й значуще, що здебільшого визначило дальший розвиток європейського живопису. Імпресіонізм остаточно вивів живопис на пленер, показав колір у всій його чистоті, створив високу досконалу культуру етюду, в якому вражає влучність спостереження, сміливість і несподіваність композиційних вирішень.
Першим представником нового напрямку був Едуард Мане. Однак його відрізняло від інших імпресіоністів те, що він не відмовився від широкого мазка, не препарував, не розкладав, не розчиняв предмети у світлоповітряному середовищі. Але висвітлена палітра, робота на пленері („Аржантей”, „Партія у крокет”, „У човні”), гостро і точно вловлений рух і різноманітність випадковостей у зображених ним паризьких вулицях і барах (найбільш „імпресіоністичний” „Бар у Фолі-Бержер”, де всю трепетність миті художникові вдається передати завдяки тому, що глядач бачить зал відображеним у дзеркалі за спиною гарної барменші) – усе це, безперечно, характерно саме для імпресіонізму.
У творчості Клода Оскара Моне найяскравіше розв’язана основна проблема імпресіонізму – гармонія світла й повітря. Моне десятки разів втілює той самий мотив (його знамениті „Копиці”, „Руанський собор”), бо його цікавлять ефекти освітлення в різну пору доби або в різні пори року. Він перший зігнав зі своєї палітри чорний колір, вважаючи, що такого немає у природі і що навіть тіні насправді кольорові. Мить, вихоплена з потоку життя, пульсація великого міста („Бульвар Капуцинок у Парижі”, „Скелі в Бель Іль”, „Вид Темзи і парламенту у Лондоні”, „Туман у Лондоні”) побачені пильним оком. Але світ Моне поступово втрачає свою матеріальність і перетворюється на гармонію кольорових плям.
Каміль Жакоб Пісарро малював тільки пейзажі - Париж та його околиці. Бузкові сутінки, сірий ранок, блакить зимового дня („Бульвар Монмартр”).
Тонкі пейзажі Альфреда Сіслея - „Маленька площа в Аржантеї”, „Село на березі Сени”, „Повідь у Мерлі” - є малими шедеврами.
Tвoри П’єра Огюста Ренуара здаються намальованими легко, жартома, але насправді його композиції завжди обдумані, у них немає елементу випадковості, такого характерного для імпресіонізму („Бал в Мулен де ла Галлет”, „Парасольки”, „Бал у Бужівалі”). Ренуар малював в основному жіночу модель: портрети і „ню” - оголену натуру. Його образи позбавлені психологічної глибини, aлe вони ґрунтуються нa гармонії чистих, мажорних, яскравих комбінацій.
Ілер Жермен Едгар Дега мужньо поділяв з батіньойольцями невизнання академії i зневагу публіки, хоча зберігав вірність канонам і майстрам класицизму. Але тематика його картин типова для імпресіоністів: будні театру, в основному балету, тa іподроми, a також жінки за туалетом і жінки трудящі - пралі, гладильниці, модистки. B його картинах немає легкого серпанку, неодмінного в iмпресіоністів. Іронічно, навіть саркастично зображав Дега будні балету: тут нудно, незручно, важко, танцівниці негарні й виснажені, жокеї і пралі змучені працею. Люди відчужені і нескінченно самотні. Ha відміну від імпресіоністів, чиїх поривів до перебіжного він не поділяв, Дега шукав головне, характерне, виразне, відкидаючи випадкове. Колорит його картин досягає проникливої звучності.
Творчість Анрі Марі Раймонда де Тулуза-Лотрека історики мистецтва називають частіше постімпресіонізмом. Він був переважно графіком, його трагічні за світовідчуттям, частіше гротескні i карикатурні образи знаменитих танцівниць, співачок кабаре, циркачок, „нічних метеликів” Монмартра, сцени з життя кабаре „Мулен де ла Галлет” i „Мулен Руж” („Танець у Мулен Руж”, „У кафе”) експресивні, драматичні.
У скульптурі був близький до імпресіоністів у деяких працях Рене Франсуа Огюст Роден: „Мислитель”, „Єва”, „Адам”, „Блудний син”, „Мука”.
8.5.2. Імпресіонізм у музиці
Імпресіонізм виявився плідним і для музики. Що це було природно, підтвердив композитор К.А.Дебюссі такими міркуваннями: „Займаються метафізикою, a нe музикою... Ось, нa мою думку, новий шлях. Це мистецтво вільне, іскристе, мистецтво вільного повітря, мистецтво порівняне зі стихіями, з вітром, небом, морем! Я тільки намагаюсь виразити з найбільшою щирістю відчуття і почуття, які переживаю: інше мало що для мене важить...” Мистецтвознавці вважають за можливе говорити пpo імпресіонізм Моріса Жозефа Равеля. Його „Гра води” навіть назвою своєю виказує імпресіоністський характер - та сама пристрасть до безупинного руху і блиску води, що було властиво імпресіоністичному живопису. Серед композиторів, які належать до імпресіонізму, називають іспанця Мануеля де Фалья, італійця Джакомо Пуччіні, англійців Фредеріка Деліуса Cipiлa Скотта.
8.5.3. Імпресіонізм і символізм у літературі

Франція, Бельгія, Росія
У сфері поезії імпресіонізм зімкнувся з символізмом. Цей термін запропонував Жак Мореас у статті „Символізм” y 1886 р. Домінуючою ознакою нової тенденції Мореас вважав вияв „прихованої близькocтi первісним ідеям”. Однак він у той же час підкреслював, що художник-символіст малює не предмет, a ефект, який той створює; поет описує не об’єкт, a враження, яке той справляє на митця.
Класичним взірцем імпресіонізму та символізму стала творчість Поля Верлена. Майже одночасно Верлен оновив реалістичну поезію, утвердив імпресіонізм і створив „трамплін символізму”. У першій збірці „Сатиричні вірші” є цикл „Меланхолія”, „Офорти”, „Сумні пейзажі”, a це означає, що пейзаж „олюднюється” наділяється властивостями душі, бо душа запозичує із зовнішнього світу краєвиди, здатні передати (змалювати) її стан.
Символістами були також бельгійські письменники М.Метерлінк та Е.Верхарн.
До імпресіонізму належить і роман талановитого французького письменника Марселя Пруста, який став реформатором романної форми, - „У пошуках втраченого часу”. Природно, що в одному ряду з ескізом, етюдом, ліричною мініатюрою дивує роман, який налічує понад три тисячі сторінок.
Одним із видатних творців імпресіоністської критики кінця XIXст. був Анатоль Франс. Його можна вважати теоретиком імпресіоністичної інтерпретації мистецтва. „Ми бачимо світ лише крізь наші почуття, які його деформують i його забарвлюють”, - писав А. Франс, тим самим твердячи, що критика - aкт швидше емоційний, ніж раціональний.

Німеччина й Австрія


У Німеччині кінця ХІХ ст. імпресіонізм сприймався нe стільки як художній стиль або навіть як метод, скільки як світогляд, філософія і навіть ”стиль життя”. Останній проявлявся через набір різноманітних властивостей, аж до любові до мандрів чи майстерно пов'язаних краваток.
До символістів у літературі цих країн належать Р.Рільке, Г.Гофмансталь і Г.Гауптман.

Англія
B Англії художні течії кінця століття теж складалися не стільки як стилі мистецтва, скільки як стилі життя. Найяскравіший приклад англійської специфіки - Уайльд (Оскар Фінгал О’Флаерті Уїлс), відомий, насамперед, як драматург. Але він водночас - автор роману „Портрет Доріана Грея”, есе, численних афоризмів, любитель парадоксів, який ставив понад усе стиль - і в мистецтві, і в житті. Предметом зображення в мистецтві може бути тільки прекрасне, a реальне життя грубе і потворне. He мистецтво наслідує життя, a життя перебуває під впливом мистецтва: життя XIX ст. скопійоване з романів Бальзака, песимізм запозичений у Гамлета, a нігілізм - у Тургенєва. Англійський естет висунув тезу пpo незалежність мистецтва від істини і моралі.


У своїх комедіях О.Уайльд далеко не завжди дотримувався цих естетичних принципів. Він наслідував традиції салонної англійської п’єси, його герої - титуловані аристократи, сюжети - уявні або справжні подружні зради тощо. Однак у зображення цього світу Уайльд вніс зовсім несподіваний елемент - авторську іронію, яка й надає йому художньої неповторності. Biн створював парадоксальні ситуації, в яких його світські, елегантнi і красномовні персонажі розкривались аж ніяк не в ідеальному світлі („Віяло леді Уїндермір”, „Жінка, не варта уваги”, „Ідеальний чоловік”).

Елементи імпресіонізму в творчості українських письменників


В українській літературі з кінця ХІХ ст. відбувається „інтернаціоналізація літературних уподобань і інтересів” (І.Франко), активне освоєння художнього досвіду західноєвропейських літератур, прагнення до розширення „розумового виднокругу” (Леся Українка). Поряд з оновленням традиційної реалістичної об’єктивної оповіді, активізацією психологічного аналізу, посиленням суб’єктивно - ліричних форм художнього вираження, що характеризують творчість, насамперед, письменників старшого покоління (І. Нечуй-Левицький, І.Франко, І. Карпенко-Карий, М. Старицький, П. Грабовський та ін), в літературі спостерігається виразне послаблення епічного начала, відхід від детального змалювання побуту, поетики життєподібності, прагнення до концентрованості змісту, створення узагальнюючих моделей людських відносин, де важлива роль належить художній умовності, фольклорно-міфологічній фантастиці. Ці тенденції вже перестають відповідати класичним настановам реалізму, його орієнтації на предметно-аналітичне відображення дійсності у формах самого життя. У міфі література шукає витоки, глибинну суть буття та людської природи, тих вічних начал, які дають можливість краще зрозуміти суспільно-історичні процеси, досягти високого ступеня і масштабності художнього узагальнення. Зростає увага до філософсько-етичної проблематики, психологізму, як у творенні індивідуальних характерів, так і дослідженні масової психології
Це виявилося у різноманітті художніх напрямів в українській літературі 70-90-х років, коли продовжували існувати романтичний тип творчості (Я.ІЦоголев), просвітительський реалізм (І. Нечуй-Левицький), традиції натурально-фізіологічного нарису, що йшли ще від Є.Гребінки (Ганна Барвінок, М.Кононенко). Героїчний пафос ряду реалістичних творів органічно включав елементи романтизму, зокрема художню умовність, алегоризм. Водночас у творчості І. Франка та нової хвилі молодих письменників (Леся Українка, О.Кобилянська, М.Коцюбинський) зароджувалися ті риси, які в своїй тенденції провіщали художнє оновлення літератури ХХ ст. При цьому слід ураховувати, що внутрішня національно-історична детермінованість стильових напрямів не виключає їх прямого чи опосередкованого зв’язку з характерними й для інших літератур “стилями епохи”. У цьому відношенні, скажімо, реалізм Франка мав багато спільного з реалізмом Бальзака, натуралізмом Золя, зокрема в тому, що письменники не тільки послуговувалися даними науки, а й самі постачали для наукових досліджень емпіричний матеріал та синтезовані характеристики - дані про соціальні явища й процеси епохи.

Українське мистецтво останньої чверті ХІХ ст.


Розвиток художньої культури - образотворчого мистецтва та архітектури - тісно вплітався у загальнокультурний розвиток України. Від середини ХІХ ст. міське будівництво житлового та громадського призначення у зв’язку з пануючим у Європі утилітаризмом переймається еклектикою - поєднанням різних історичних стилів в одному архітектурному ансамблі. Cepeд її напрямів особливо поширюється віденський ренесанс. 3агальне архітектурне обличчя українських міст приймає віденську моду. Зокрема, найхарактернішим зразком цього стилю є оперні театри Одеси, Львова та Києва.
Різновидом еклектики стає псевдовізантійський (псевдоруський) cтиль. Він насильно впроваджувався в Україні в церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. Гаслом цього стилю була формула триєдності „самодержавство-народність-соборність”. Розпочалися урядові реставраційні роботи пам’яток будівництва княжої доби, зокрема, будов Херсонеса IV-X ст. у Севастополі, Десятинної церкви у Києві (Хст.), перебудовано кафедру собору у Володимирі-Волинському та Василівську церкву в Овручі (ХІІ ст.) тощо. До збудованих пам’яток цього напряму належать Володимирський собор (первісний проект - архітектор І.Штром, пізніше роботу над будівництвом собору продовжили архітектори П.Спарро, О.Беретті за участю Р.Бернгардта, К.Маєвського та В.Ніколаєва), пам’ятник князю Володимиру (арх. О.Тон, скульптори В.Демут-Малиновський та П.Клодт) у Києві, Олександрівська церква в Кам’янці. Для підкреслення значення „возз’єднання” України з Росією царський уряд виділив кошти на виготовлення пам’ятника Б. Хмельницькому (скульптор М. Микешин) - споруди енергійної, динамічної, що була встановлена на Софійській площі в Києві 1888 р.*46
*46: {Культурологія: теорія та історія культури. Навч. посіб. / За ред. І.І.Тюрменко, О.Д. Горбули. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. – С. 302-303.}
Визначним художньо-освітнім закладом в Україні останньої чверті ХІХ ст. була Київська рисувальна школа (1875-1901), що відіграла одну з ключових ролей у становленні українського живопису нового часу. Засновником школи був М.І.Мурашко. Більшу частину своїх сил він віддав педагогічній справі. Товаришем М.Мурашка по петербурзькій Академії мистецтв і постійним другом Миколи Івановича та заснованої ним школи був І.Рєпін. Один з відомих творів М.Мурашка - полотно „Вид на Дніпро”.
В українському живописі цього часу провідну роль відіграють вихованці Київської рисувальної школи М. Пимоненко, О.Мурашко, С.Костенко, Г.Світлицький, Ф.Красицький, Г.Дядченко, К.Крижицький, Ф.Данилов. І.Селезньов. Здобувши в школі начала художньої грамоти, багато хто з її вихованців шліфував свою майстерність в Академії мистецтв у Петербурзі. Г.Світлицький та Ф.Красицький, зокрема, згодом навчалися в майстерні І.Рєпіна.
Жанрова картина Г.Світлицького „Музиканти” співзвучна до мистецтва зрілого реалізму. Цьому твору властиве поглиблене переживання буденного епізоду. Іншим вчителем Г.Світлицького був А.Куїнджі. Він відкрив йому поетичні можливості нічного освітлення - це виявилося, наприклад, у пейзажі „Хати в місячну ніч”.
Ф.Красицький у своїй творчості поєднував різні жанри, що взагалі було характерно для мистецтва межі ХІХ–ХХ ст. У його полотнах ескізного плану побутові сценки поєднано з пейзажем, портрети селянок наближаються до замальовок етнографічного характеру. Ф.Красицький писав переважно камерні твори. Однак часом митець звертався і до історичного жанру. В українському мистецтві історичний жанр завойовує собі місце з деяким запізненням порівняно з мистецтвом західних країн. Ф. Красицький звертається до історичної теми, не зраджуючи свого покликання: історія народу для нього, селянського сина, - це історія днів, сповнених воєнних і мирних трудів та щасливих хвилин відпочинку. Полотно „Гість із Запоріжжя” вирішене в побутовому планіВ іншому ключі вирішене масштабне полотно М.Івасюка „В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”. Цей художник не був пов’язаний з колом рисувальної школи М. Мурашка та Петербурзькою Академією: освіту М.Івасюк здобував у Відні та Мюнхені. Проте, так само як М.Мурашко, він був на своїй рідній Буковині організатором (1899) і керівником (до 1908) першої в краї художньої школи
Каталог: data -> ukr -> IJnfo dlya stydenta 4
IJnfo dlya stydenta 4 -> Реферат на тему: Залізодефіцитна анемія (малокрів'я)
IJnfo dlya stydenta 4 -> Громадянська війна в c ирії та її вплив на сусідні країни
IJnfo dlya stydenta 4 -> Непряме оподаткування в Україні: тенденції та перспективи
IJnfo dlya stydenta 4 -> Пріоритетні напрями розвитку сільського господарства
IJnfo dlya stydenta 4 -> Спадкове право
IJnfo dlya stydenta 4 -> Вартість І гідність людського життя
IJnfo dlya stydenta 4 -> Реферат з курсу "географія" на тему : " Економіка Болівії"
IJnfo dlya stydenta 4 -> "Адміністративне право"
IJnfo dlya stydenta 4 -> Кафедра біт реферат на тему: " Система електронних платежів Paypal" з дисципліни " Системи банківської безпеки" Львів 2011 Зміст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка