М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка




Сторінка26/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Література
У літературі ХХ ст. також простежувалися дві основні тенденції: подальший розвиток реалізму, провідного художнього методу мистецтва слова попереднього століття, та розвиток різних модерністських течій. Реалістична проза ХХ ст. намагалася розвивати і удосконалювати зображальні засоби роману, сміливо експериментувати, вбирати в себе риси всіх основних художніх стилів епохи, не стояла осторонь від життєво важливих проблем епохи (боротьба за мир, антифашистська тема).
Визначними французькими прозаїками першої половини ХХ ст. були Анатоль Франс (1844–1924), Ромен Роллан (1866–1944), Анрі Барбюс (1873–1935). А.Франс – автор гротескно-пародійного філософського роману „Повстання ангелів”. Р.Роллан у романі-епопеї „Жан-Крістоф” синтезував два найбільші напрями ХІХ ст. – романтизм і реалізм, зображуючи духовний занепад у Західній Європі напередодні Першої світової війни. А.Барбюс (романи „Вогонь”, „Ясність”, „Кільця ланцюга”) був не лише письменником, а й громадським діячем, активним борцем за мир. Його романи „Вогонь” (1916) та „Ясність” (1919) викривали імперіалістичну війну, показували наростання соціального невдоволення серед солдат. У документально-публіцистичній книзі „Кати” (1926) викривав фашистський терор у балканських країнах.
Реалістичний напрям продовжували розвивати німецькі прозаїки брати Г.Манн (1871–1950) і Т.Манн (1875–1955), які у 30-і роки були змушені емігрувати за кордон, оскільки були діячами антифашистського руху. Генріх Манн – автор сатиричних романів „Земля обітована”, „Вірнопідданий”, публіцистичних творів, історичної дилогії „Молоді літа короля Генріха ІV”. Нобелівський лауреат (1929) Томас Манн у романах „Будденброки”, „Чарівна гора”, „Доктор Фауст” викривав негативні явища в буржуазному суспільстві, зокрема, духовну кризу, відстоював ідеї гуманізму, демократії і прогресу.
Антифашизм, антивоєнна тема властиві творчості визначного німецького письменника Е.М.Ремарка (1898–1970). Учасник Першої світової війни, Е.М.Ремарк кращі свої твори присвятив зображенню „втраченого покоління”, яке, розчарувавшись у духовних цінностях ХХ століття, шукає опору в міжособистісних стосунках – дружбі, коханні, фронтовому товаристві („На західному фронті без змін”. „Три товариші”, „Тріумфальна арка”, „Час жити і час помирати”). Твори письменника пройняті ідеями гуманізму, осуду мілітаризму та фашизму.
В англійській літературі з’явилися епічні твори, присвячені аналізу внутрішнього світу людини, пройняті глибоким психологізмом. Герберт Уелс (1866–1946) розвивав жанр науково-фантастичного роману ( „Машина часу”, „Війна світів”), гостро сатиричного („Острів доктора Моро”). Фантастичні романи Г.Уелса сповнені геніальних соціально-філософських передбачень. Класик англійської літератури Джон Ґолсуорсі (1867–1933) у своїх творах засудив лицемірство і егоїзм аристократичного суспільства, критикував англійську колоніальну політику. Світову славу прозаїкові приніс цикл романів про долю кількох поколінь буржуазної сім`ї („Сага про Форсайтів” та ін.). Автор змальовує занепад могутньої англійської буржуазної родини на фоні суспільно-історичних подій. Д.Голсуорсі цікавили проблеми теорії літератури. У своїх критичних статтях („Література і життя”, „Створення характеру в літературі”) відстоював принципи реалізму, критикував модерністські течії.
Літературі першої половини ХХ ст. властиве антивоєнне спрямування – надто важким випробуванням для Європи стала Перша світова війна. Цій проблемі присвячений кращий твір чеського письменника Ярослава Гашека (1883–1923) „Пригоди бравого вояка Швейка” (1923), перший варіант якого створений і виданий чеською мовою у Києві. Автор роману – учасник Першої світової війни – засуджує мілітаризм тодішньої Австро-Угорщини, викриває реакційну сутність усіх її інституцій – поліції, жандармерії, церкви, преси.
Риси реалізму та натуралізму поєднував у своїй творчості американський письменник, публіцист Теодор Драйзер (1871–1945). Перший роман Т.Драйзера „Сестра Керрі” (1900) – реалістична історія життя дівчини з робітничого середовища в тогочасному американському суспільстві – прозвучав запереченням матеріального успіху як втілення щастя. Роман „Дженні Герхард” також торкався жіночої теми і утверджував ідею моральної переваги і чистоти людини з народу. В „Американській трагедії” письменник показує згубність для людини капіталістичних відносин, моральне падіння молодої людини, що прагне будь-якою ціною досягти життєвого успіху. Тема роману „Геній” – занепад мистецтва і загибель таланту в буржуазному суспільстві. Порушуючи важливі проблеми в художніх творах (частина з них була заборонена до друку або вилучена з книгарень), Т.Драйзер був активним антифашистом, одним з організаторів Міжнародного конгресу проти війни (1932).
Нобелівський лауреат Ернест Хемінгуей (1899–1961) – американський письменник і публіцист, творчість якого також порушує проблеми, які хвилювали його сучасників. Письменник брав участь у боротьбі республіканської Іспанії проти фашизму і присвятив цій проблемі репортажі, нариси, роман „По кому подзвін”. У романах „Фієста”, „Прощавай, зброє!” йдеться про так зване „утрачене покоління”. Філософська повість-притча „Старий і море” (1952) є гімном мужності, яку повинна виявляти людина у скрутний час.
Отже, реалізм ХХ ст. увібрав у себе кращі традиції літератури попередньої доби, живився багатством соціального та історичного досвіду народів, виявляв суспільно-політичну позицію митців, їхню реакцію на всі важливі події, що відбувалися у світі.
Поруч з реалістичним методом, який творчо розвивався, в літературі ХХ ст., як і в інших видах мистецтва, виникають різноманітні напрями, що об’єднуються загальною назвою модернізм. Літератори, що тяжіли до модернізму, шукали нові духовно-естетичні засади художньої творчості, тяжіли до філософських концепцій екзистенціоналізму, ніцшеніанства, фрейдизму. Одна з головних проблем у літературі модернізму – питання про місце особистості, індивідуальної свідомості у світі. Літератори–модерністи заперечували класичну спадщину, шукали нові, нетрадиційні естетичні форми і зображальні засоби.
На межі ХІХ –ХХ ст. на позначення ряду новаторських напрямів у літературі вживається термін декадентство (фр. decadence – занепад). Спочатку цей термін застосовували, характеризуючи власну творчість, французькі символісти, а потім ним почали позначати інші напрями кінця ХІХ – початку ХХ ст. Творчість митців-декадентів була пов’язана з пошуками нових естетичних та етичних цінностей. Декадентам були близькі ідеї про інтуїтивне пізнання світу, культ „надлюдини”, індивідуалізм, формалістичні пошуки, неприйняття дійсності, теорія „чистого мистецтва”.
Першою декадентською течією був французький символізм кінця ХІХ ст. (гр. symbolon – знання). Символісти відмовилися від реалістичного зображення життя, оспівували містичні таємниці, потойбічний світ. Змальовувати це, на думку представників цього напряму, можна лише за допомогою символів. На місце художнього образу митці поставили художній символ, що містить у собі цілий ряд значень. Символісти намагалися надати своїм творам співучості, мелодійності, оскільки лише музику вважали справжнім мистецтвом. Тому для поезії поетів-символістів характерна вишукана форма і точне римування, чіткий ритм, алітерації і асонанси. Для символізму характерна поезія малих форм.
Одним з основоположників символізму був французький поет Поль Верлен (1844–1896). Його поезії із збірок „Сатурнічні поезії”, „Добра пісня”, „Романси без слів” пройняті мотивами смутку, самотності. Поет майстерно зображував сумні осінні пейзажі, дощ, намагаючись передати настрої ліричного героя, а не події. Верлен вважає невід’ємною рисою символізму музикальність, про що заявляє у своєму програмному вірші „Поетичне мистецтво”.
Символістом був також Артюр Рембо (1854–1891). У ранніх віршах поет вітав Паризьку комуну („Паризька військова пісня”, „Париж заселяється знову”). У збірках „Останні вірші”, „Сезон у пеклі” він звертається до теми романтичного бунту, протестуючи проти сучасних йому реакцій французької дійсності. А.Рембо багато працює над формою вірша.
У добу так званого „срібного віку” російської поезії (рубіж ХІХ–ХХ ст.) риси символізму властиві творчості Д.Мережковського, З.Гіппіус, В.Брюсова, А.Бєлого, О.Блока та ін. Для поезії російських символістів властиві мотиви смутку, меланхолії, похмурих осінніх пейзажів, вишукані поетичні форми з великою кількістю звуконаслідувань. На початку ХХ ст. із середовища російських символістів виділився окремий напрям – акмеїзм (гр. acme – вершина , розквіт, вищий ступінь чого-небудь). До цього напряму належали М.Гумільов, С.Городецький, А.Ахматова, О.Мандельштам та інші. Лідери акмеїстів проголосили відхід від символізму з його багатозначними словами-символами і повернення до реального життя. Твори поетів-акмеїстів оспівували сильну особистість, утверджували культ біологічного начала в людині, проводили ідею про переважання біологічного над соціальним.
Літературний футуризм виник в Італії на початку ХХ ст., лідером цього напряму був поет Ф.Марінетті. У своєму маніфесті футуристи проголосили про народження нового мистецтва, співзвучного динаміці ХХ ст. з його машинною технікою. Футуристи заперечували традиції класичної літератури, у пошуках нових форм створювали нові, незвичні слова і словосполучення, зберігаючи римування, змінювали традиційну ритміку. Часто твори поетів-футуристів були вкрай формалістичними. Футуризм характерний для російської літератури початку ХХ ст. (А.Кручених, В.Маяковський, В.Хлебников та ін.).
Експресіонізм з`явився в німецькій літературі на початку ХХ ст. Термін вперше вжито німецьким поетом Г.Вальденом (1911р.). Німецькі поети-експресіоністи групувалися навколо журналу „Der Sturm” (Буря) (А.Еренштейн, О.Кокошка та ін.). Письменники-експресіоністи намагалися виразити бачення світу через призму авторського „я”. Експресіонізм мав виразне соціальне спрямування, на відміну від інших модерністських течій. Риси експресіонізму властиві творчості російських письменників Л.Андрєєва, О.Серафимовича, В.Вишневського.
Література ХХ століття намагалася відобразити нове світовідчуття. У творах австрійського письменника Ф.Кафки (1883-1924) (романи „Процес”, „Замок”, „Америка”, збірки новел „Спостереження”, „Сільський лікар”, „Художник голоду”) показано безнадійність людського існування, відчуження особистості, її самотність в умовах сучасної цивілізації. Конфлікти, відображені Ф.Кафкою, мають соціальний та особистісний характер, його твори поєднують відображення повсякденного життя зі світом нереального.
У час Другої світової війни та післявоєнний час у світовій літературі виникає екзистенціалізм . Філософським підґрунтям цього модерністського напряму було вчення С.К’єркегора, М.Хайдеггера, К.Ясперса. Характерними рисами творчості письменників-екзистенціалістів були песимізм, індивідуалізм, суб’єктивізм, заперечення будь-якого насильства. Представники цього напряму вважають, що крім реального існування, людина має ще й „екзистенцію” – духовне існування. Життя, за екзистенціалістами, безглузде і абсурдне, це хаотичний потік, позбавлений будь-яких закономірностей. Єдиний вихід для людини, що перебуває в таких умовах, – самогубство або бунт.
Одним з лідерів цього напряму був французький письменник і філософ Альбер Камю (1913–1960), ідеї якого мали величезний вплив на письменників. Філософія А.Камю ґрунтується на пошуку сенсу людського існування в царині моралі. Згідно з А.Камю, життя – абсурдне, а сенс людського життя полягає у творчості. Більшість творів А.Камю мають філософський підтекст, звертаються до проблем сенсу людського буття. У філософському романі-притчі „Чума” (1947), написаному відразу після закінчення Другої світової війни, втілюється ідея боротьби з безглуздою дійсністю. У творі йдеться про чумний табір, де складається особливий спосіб життя. Перебування в таких умовах стає випробуванням для моральних засад мешканців табору. Письменник, якому довелося пережити навалу коричневої чуми фашизму, учасник французького руху Опору, втілює ідею трагічної мужності. Філософське есе „Міф про Сізіфа” А.Камю написав у час, коли Франція була окупована фашистами, тому ідея непокори, мужньої боротьби зі складними обставинами була дуже злободенною. А.Камю цікавила проблема ролі митця в суспільстві. Він вважав, що людина мистецтва повинна бути поза класами чи партіями, хоча і є відповідальною перед людством.
Істотно вплинув на розвиток західної літератури роман ірландського письменника Джеймса Джойса (1882–1941) „Улісс”. Автор подає картину беззмістовного буття в умовах сучасної цивілізації, використовує прийом „потоку свідомості” інтелектуалізацію мови, введення в реалістичний сюжет мотивів античної міфології. „Потік свідомості” став часто застосовуватися як художній прийом у літературі, допомагаючи відтворити процеси духовного життя, роздуми і переживання у взаємозв’язках, випадкових асоціаціях, часто алогічних.
У післявоєнній літературі продовжують звучати ідеї боротьби за мир, ідеї гуманізму, інтерес до психоаналізу (Дж. Селінджер, Дж. Стейнбек, У.Фолкнер, Г.Грін, Е.Колдуелл, Х.Кортасар, Г. Маркес та інші.). Зарубіжна література і далі продовжує цікавитися проблемами сенсу людського буття, роллю митця в суспільстві, можливостями самореалізації людини у технократичному і мілітаризованому світі.
Драматургія і театр
Драматургія і театр ХХ ст. також зазнали значних змін, хоча продовжували істотно розвивати традиції реалістичного театру, коли форми життя майже збігалися з формами сценічної дії. Визначний англійський драматург Бернард Шоу (1856–1950) виступав за створення антибуржуазного театру, висміював мораль буржуазного суспільства („Професія місіс Уорен”, „Будинки вдівця”). Демократичними ідеями пройнята комедія Б.Шоу „Пігмаліон”. Б. Шоу започаткував у світовій драматургії жанр драми-дискусії, для якої характерним є зіткнення певних ідеологій.
У 20-х рр. німецький письменник Бертольд Брехт (1898–1956) розробляв теорію „епічного театру” (п’єси „Матінка Кураж та її діти”, „Кавказьке крейдяне коло” та ін.). Дійство, розігруване на сцені, набуває характеру притчі. Публіка, спостерігаючи гру акторів, не тільки співпереживає, а й аналізує, робить висновки, бо п’єси німецького драматурга звернені, в основному, до інтелекту глядача. В епічних п’єсах Б.Брехта робляться великі узагальнення. Наприклад, п’єса „Кавказьке крейдяне коло” не сприймається як розповідь про події у екзотичній місцевості, віддаленій від Західної Європи, а як „… дослідження проблеми боротьби народу за своє майбутнє, осмислення механізму добра і зла”*50.
*50: {Бичко А.К. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій.-К.: Либідь, 1992.-С.331.}
У ХХ ст. у театральному мистецтві, як і в інших видах мистецтва, спостерігається прагнення відійти від традицій класичного реалістичного відображення дійсності на сцені. Під впливом французького екзистенціалізму в прозі виникає так званий „театр абсурду”. Естетичні принципи „театру абсурду” знайшли відбиток у п’єсах С.Беккета („Чекаючи на Годо”), А.Камю („Калігула”, „Непорозуміння”), Е.Іонеско („Стільці”, „Урок”, „Носороги” та інші.). Більшість творів цих авторів пройняті песимізмом, зневірою, відображають кризові явища в культурі ХХ ст., прагнуть показати абсурд, безглуздя сучасного життя і безпомічність людини в такому світі. Драматичні спектаклі втрачають логіку дії, бо, згідно з естетичними приписами „театру абсурду”, людина існує лише в певних ситуаціях, вчинки її невмотивовані, алогічні.
Музична культура
Складним і суперечливим був розвиток музичної культури ХХ століття. Як і інші види мистецтва, музика цього часу створила справжні художні цінності, використовуючи традиції попередньої доби та сміливо вдаючись до новаторських експериментів. Саме на прикладі музики яскраво помітне формування масової культури, орієнтованої на індустрію розваг.
На початку ХХ ст. перед композиторами, як і перед іншими митцями, постала проблема відображення динамізму епохи, гострих соціальних проблем, пошуку нових виражальних засобів і рішень, нових форм втілення життєвого матеріалу. Незважаючи на новаторство, музичне мистецтво ХХ ст. пов’язане з класичною музикою ХХ ст., в т.ч. з романтизмом та імпресіонізмом.
Традиції реалізму та романтизму продовжував австрійський композитор Густав Малер (1860–1911), який у своїй творчості зумів яскраво виразити соціальну обумовленість людських страждань, конфлікт митця і суспільства (симфонії, хорові та інструментальні твори).
Романтичні риси властиві були творчості С.Прокоф’єва, Д.Шостаковича, Б.Бартока (1881–1845), П. Хіндеміта (1895–1963). Їх музична спадщина, гуманістична за своєю сутністю, утверджує духовну силу і красу людської особистості. Музичне мистецтво ХХ прагнуло до використання традицій національного фольклору, до синтезу народних інтонацій і творчих знахідок сучасності (Б.Барток, Я.Сибеліус, К.Шимановський, В.Лютославський).
Виникнувши в кінці ХІХ ст., у першій половині ХХ ст. розвивається імпресіонізм. Композитори-імпресіоністи, як і художники, прагнуть до передачі безпосередніх вражень, художніх асоціацій, суб’єктивних відчуттів, психологічних станів. К.Дебюссі (1862–1918), основоположник цього напряму, один з найбільших майстрів французької і світової музики на рубежі ХІХ–ХХ ст., вважав, що саме краса природи здатна збудити творчу фантазію композитора. Він виявляв у музиці нові можливості для передачі витончених відтінків різноманітної палітри настроїв людини і навколишньої природи, створив особливу мелодику, розширив сферу музичного ритму, гармонії, оркестровки (симфонічна музика: “Ноктюрни”, “Море”, “Іберія”, “Хмари”; вокальні твори: “Мандоліна”, “Місячне світло”, “В саду” тощо). Творчість К.Дебюссі (композитора, диригента) справила великий вплив на сучасників.
Імпресіоністи зверталися до тем античної міфології, національного музичного фольклору, середньовічних легенд, екзотики Сходу (“Іспанська рапсодія”, балет “Дафніс і Хлоя” М.Равеля (1875– 1937); “Міфи”, “Маски” К.Шимановського (1882–1937).
У перші десятиліття ХХ ст. з'являється експресіонізм, що певною мірою протистояв засобам музичної виразності імпресіоністів. Спочатку цей напрям виник у літературі та образотворчому мистецтві Німеччини та Австрії, а згодом набув поширення у музиці. Жахи двох світових воєн, мотиви протесту проти сучасної дійсності, криза свідомості інтелігенції, ідейно-естетичні і психологічні конфлікти епохи, передача суб’єктивного стану – все це намагаються відобразити композитори-експресіоністи. Експресіонізм мав тенденцію до увиразнення якихось явищ, виражав різні емоційні стани людини, настрої жаху, відчаю, безсилля. Основоположником цього напряму став Арнольд Шенберг (1874–1951) – австрійський композитор, диригент, педагог. А.Шенберг намагався максимально дистанціюватися від звичайних класичних музичних засобів, від тонального принципу організації форми. Для побудови мелодій у своїх творах застосовував додекафонію (дванадцятизвуччя), використовуючи весь набір звуків хроматичної гами. Для музики експресіоністів характерна розірваність, ламаність мелодійної лінії, різкі перепади звучності, використання людського голосу як музичного інструменту. А.Шенберг в мелодекламації “Місячний П’єро” (1912), опері “Мойсей і Арон”, музичній драмі “Щаслива рука” вперше в музичній історії вводить нотований спів-декламацію, натуралістичні вигуки, різкі перепади звучності. Після Другої світової війни А.Шенберг пише твори, що викривають зло і насильство (“Ода Наполеону” на вірші Д.Байрона, “Уцілілий з Варшави”. Кантата “Уцілілий з Варшави” (1947) – розповідь одного з тих, хто пережив трагедію варшавського гетто в часи фашистської окупації. Тривожні настрої безвиході, неминучої смерті автор передає засобами, типовими для експресіонізму – жорстким, різким звучанням.
Експресіонізм характерний і для творчості Альбана Берга (1885–1935) – учня А.Шенберга, хоча він певною мірою зберіг зв’язок з традиціями класичного мистецтва. Для кращих творів композитора характерні різкі інтонації, близькі до мовленнєвих, підвищена емоційність.
Фактично за рамки експресіонізму виходила творчість Антона Веберна (1883–1945) – австрійського диригента, педагога, композитора, який тяжів до певних абстракцій, відходу від усього конкретно-образного (кантата “Світло очей”, вокальна та інструментальна музика). Пишучи вокальні твори, звертається до німецької поезії (Й.В.Гете, Р.Рільке). В інструментальних творах прагне до лаконічності, відмови від повторів у музичній композиції.
У першій половині ХХ ст. з’являється неокласицизм, який протистояв модерністським пошукам, продовжував розвивати кращі традиції музичного мистецтва попередніх епох, намагався відійти від гострих проблем сучасності. Представники цього напряму виявляли інтерес до національного фольклору та творчості композиторів минулого (“Класична симфонія “ С.Прокоф’єва).
Представником неокласицизму у Німеччині був композитор, диригент і музичний теоретик Пауль Хіндеміт (1895 – 1963), для якого естетичним зразком стала творчість Й.С.Баха (опери “Свята Сусанна”, “Художник Матісс”, “Гармонія світу”, балети “Демон”, “Чотири темпераменти”, симфонічна і камерна музика).
Російський композитор І.Стравінський також звертався до традицій інструментальної культури минулого, перш за все, творчості Й.С.Баха. Неокласицист І.Стравінський поєднував здобутки своїх попередників з найновішими досягненнями музичної виразності (балети “Пульчинела” на теми Перголезі, “Поцілунок феї” на теми П.Чайковського). Античні сюжети (“Цар Едіп”, “Орфей”, “Персефона”) композитор використовує для втілення ідей ХХ ст.
У добу неокласицизму стає поширеним пряме цитування музичного матеріалу минулого. Неокласицизм сприяв створенню багатьох мистецьких шедеврів, викликав новий інтерес до музичної культури минулих століть.
У другій половині ХХ ст. набуває поширення модернізм, що намагався відмежовуватися від естетичних норм і традицій класичного мистецтва. Композитори шукають нові засоби виразності, вважаючи, що нові ідеї можна висловити лише з допомогою нових засобів і експериментів.
Одним із напрямів модернізму стала так звана конкретна музика, яка замінила музичні звуки конкретними звуковими проявами життя – шумами, акустичними ефектами. При цьому сама музична композиція створювалася шляхом запису на плівку різних шумів, звуків природи, людського голосу, а потім все це монтувалося, використовуючи накладення, прискорення чи уповільнення плівки, прокручування її у зворотному порядку (П.Булез, О.Мессіан). Представники цього напрямку вважали, що майбутнє саме за такою музикою, оскільки, на їхню думку, конкретна музика відкривала перед композиторами великі можливості звукової різноманітності. Конкретна музика використовувала електронну апаратуру, зокрема, синтезатори, а не традиційні музичні інструменти.
Одним із напрямків розвитку музики другої половини ХХ ст. стала алеаторика (лат. аlea – гральна кісточка, випадковість), що відходить від логіки розвитку музичної композиції; покладається на випадок. Для алеаторики типовою є імпровізація виконавця (П.Булез, К.Штокгаузен).
У ХХ ст. відбувається процес демократизації музики, що нерозривно пов’язаний з розвитком джазу. Ця музика близька до негритянського музичного фольклору, що неодноразово ставав творчим джерелом для професійних композиторів (Дж. Гершвін (1898–1937), опера „Поргі і Бесс”, концерт „Рапсодія в блюзових тонах”, сюїта „Американець у Парижі”). У 50-х рр. народжується рок-музика, електронна музика, для якої характерне технічне втілення, посилена гучність, своєрідний зв’язок виконавця і публіки.
Загалом музика ХХ ст., залишаючись новаторською, неодноразово поверталася до традицій романтичної музики ХІХ ст. та модерністських напрямів початку ХХ ст.
Кіно
ХХ ст. – час розвитку найновішого виду мистецтва – кіно, поява якого стала можливою завдяки технічним досягненням. Кіномистецтво – вид художньої творчості, який за допомогою кінематографічної техніки, оперуючи рухомим зображенням і звуком, відтворює реальну дійсність у художніх та художньо-документальних образах. Синтезуючи і вбираючи в себе художній досвід літератури, театрального й образотворчого мистецтва, музики і переломлюючи його через свої особливості й специфіку, кіномистецтво володіє власними зображально-виражальними засобами, серед яких головні – фотографічна природа рухомого в часі зображення та монтаж.
Доступність і особливий ефект достовірності екранного зображення, інформативність визначають соціальні функції і значення кіномистецтва, яке справляє величезний ідейно-художній вплив на формування поглядів та переконань, естетичних смаків і почуттів, духовної культури людей. Кіномистецтво значно розширює можливості образної виразності і посилює громадський резонанс художньої діяльності.
Існує п’ять видів кіномистецтва: художнє або ігрове кіно, що засобами виконавської майстерності втілює твори кінодраматургії; документальне кіно, матеріалом для якого є зйомка дійсних подій; мультиплікаційне (анімаційне) кіно – вид кіномистецтва, що відображує дійсність за допомогою знятих на плівку малюнків або фотографій, об’ємних предметів; наукове кіно, що об’єднує в собі науково-популярне, науково-дослідне та техніко-пропагандистське кіно; відеокліп – різновидність відеофільму, який характеризують швидкий монтаж, насиченість електронними спецефектами, лаконічність.
Ігрове кіно поділяється за жанрами (пригодницьке, мелодрама, трагедія, комедія, психологічна повість, вестерн, музичний фільм, трилер тощо).
Кіно з’явилося у Франції, де в 1895 р. брати Луї та Огюст Люм’єри розробили і запатентували апарат (кінематограф) для знімання та проекціювання рухомого зображення. Спочатку кіно вражало людину лише своїми технічними можливостями і було лише атракціоном; демонструвалися короткі репортажі. Згодом стає зрозуміло, що кінематограф може стати прибутковою справою, а тому швидко зростає його матеріальна база, техніка зйомки, монтажу, показу. Спершу центром кіновиробництва була Франція, згодом кіностудії з`являються в багатьох країнах.
Одним із перших знімати художні фільми почав Ж.Мельєс, який створив кіностудію у Франції (1896). Він зняв художні фільми „Попелюшка”, „Червона шапочка”, „Подорож на Місяць” – всього близько 4 тисяч фільмів. Мельєс-режисер розробив методику кінотрюків. Видатну роль у розвитку світового кіномистецтва відіграв американський кінорежисер Ч.Чаплін (1889–1977, фільми „Золота лихоманка”, „Вогні великого міста”, „Нові часи”, „Великий диктатор”), який створив трагікомічний образ „маленької людини”.
Американський режисер Д.Гріффіт (1875–1948) у фільмах „Народження нації”, „Нетерпимість” успішно вирішує проблеми художньої виразності: застосовує „крупний план”, монтаж кадрів.
Перший російський кінопідприємець О.Ханжонков в 1907–1908 рр. розпочав виробництво вітчизняних ігрових фільмів, побудував в Москві кінофабрику, кілька кінотеатрів, в тому числі „Художній” і „Москва”.
В Україні з 1909 р. почали зніматися комедії, драми і водевілі з репертуару та у виконанні акторів українських театрів: „Шельменко-денщик”, „Москаль-чарівник”, „Ніч перед Різдвом”
Вагомий внесок у розвиток „німого” кіно зробили радянські кінорежисери С.Ейзенштейн, В.Пудовкін, О.Довженко, Дзиґа Вертов, їхні фільми „Броненосець Потьомкін”, „Мати”, „Земля” та інші стали важливим етапом розвитку світового кіно.
Поява в кінематографі звуку (кінець 20-х років), а згодом і кольору (40-ві рр.) дала можливість активніше здійснювати емоційний і естетичний вплив на глядача, домагатися більшої художньої виразності.
У світовому кіно другої половини 40–50-х рр. провідним напрямом став неореалізм, який сформувався в італійському кіно. Неореалізм зародився в середовищі антифашистського Руху Опору як реакція демократичної культури на духовний застій у період правління Б.Муссоліні. Естетичні принципи неореалізму сформулював Ч.Дзаваттіні: максимальне зближення екранної розповіді до реалій життя, відмова від сюжету та залучення непрофесійних акторів. Вони були вперше реалізовані в фільмах „Одержимість” Л.Вісконті і „Діти дивляться на нас” В. де Сіка. Маніфестом неореалізму стала картина Р.Росселіні „Рим – відкрите місто”. Для неореалізму характерні демократизм і гуманізм, увага до життя простої людини, дотримання принципу вірності факту.
У 50–60 рр. новим кроком в освоєнні художніх засобів кінематографії стала творчість Ф.Фелліні, М.Антоніоні, П.Пазоліні і шведського режисера І.Бергмана.
Французьке кіно того часу, відтворюючи проблеми повоєнної дійсності, також відобразило події Другої світової війни і Руху Опору (режисери Р. Клеман, Л.Дакен, Ж.Беккер, Ж.П.Ле Шануа). Крім того, в ньому зароджується напрям під назвою „Нова хвиля”, який представляли режисери Ж.Л.Годар („На останньому диханні”), А.Рене („Хіросима – моя любов”), Ф.Трюффо („400 ударів”, „Американська ніч”), К.Шаброль („Красунчик Серж”, „Кузени”), Ж.Демі „Шербурзькі парасольки”) та інші. Коштовному комерційному кінематографу “Нова хвиля” протиставляла скромний, без кінозірок і постановочних ефектів, знятий на невеликі кошти, як правило, невідомим режисером за ескізним сценарієм. Представники „Нової хвилі” демонстрували інтерес до молодого покоління і скептичне ставлення до традиційних соціальних цінностей. Режисери „Нової хвилі” заперечували свою причетність до жодного художнього угруповання, проте їхні фільми мають багато спільного. Поетика „Нової хвилі” розвинула принцип розповіді від першої особи, внесла репортажну безпосередність, змішання літературної мови з ненормованою лексикою, продемонструвала унікальну можливість розкриття внутрішнього світу персонажа через самоаналіз.
Нині центром світового кіновиробництва є США.
Невід’ємною ознакою життя сучасної людини стало телебачення (гр. tele – далеко) – передавання на відстань зображень рухомих і нерухомих об’єктів за допомогою електричних сигналів, що поширюються каналами зв’язку.
Питання передачі зображення на відстань були розв’язані в працях У.Сміта (США, 1873), О.Столєтова (1988), О.Попова (1895). Б.Розінг у 1911 р. провів першу у світі телепередачу у лабораторних умовах.
Перша експериментальна передавальна телевізійна станція (чорно-біле зображення) була створена у США (1929), постійні телетрансляції почалися у Великобританії (1936). Кольорове телебачення з`явилося у США (1956). В СРСР регулярні телепередачі почалися з 1939 (Москва), з 1951 – у Києві.
Телебачення є засобом інформації, що має можливість одночасно звернутися до багатомільйонної аудиторії, зокрема, завдяки прямому ефірові. У перші десятиліття свого існування телебачення обмежувалося роллю засобів масової інформації, несучи повідомлення про події, що відбуваються у світі. Згодом складається система інформаційно-публіцистичного телебачення, створюються художні, музичні, розважальні, навчальні програми. Телебачення набуває все більшої популярності через оперативність, можливість донести до великої аудиторії потрібну інформацію тощо.
У другій половині ХХ ст. набуває поширення масова культура, розрахована на доступний, занижений рівень сприйняття. Її поява пов`язана з розвитком засобів масової комунікації – преси, радіо, телебачення, кінематографу, відео, звукозапису, мережі Інтернет, які сприяли тиражуванню і розповсюдженню явищ культури, донесенню їх до найширших мас. Батьківщиною масової культури вважається США. Типовими жанрами маскульту стали детектив, жіночий роман, фантастика, трилер, вестерн, бойовик, телесеріал, мелодрама, фільм жахів, комікс, мюзикл, естрадна музика, мода тощо.
Масова культура твориться з розрахунку на комерційний успіх і дуже часто є високопрофесійною, створеною талановитими кінорежисерами, письменниками акторами, композиторами, співаками. Твори масової культури, як правило, мають розважальний характер.
Масова культура є примітивним наслідуванням високої культури, тому по відношенню до маскульту вживається термін „кітч” (нім. kitsch – дешева продукція, несмак; verkitschen – дешево продавати).
Будучи доступною для мільйонів людей, масова культура справляє могутній ідейний та естетичний вплив, створюючи стереотипи поведінки і стилю життя.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка