М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка




Сторінка27/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

9.2. Особливості культурного розвитку України в ХХ ст.
У ХІХ – на початку ХХ ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.
ХХ століття для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.
Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови.
Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри.
Під час революції 1905–1907 рр. в Україні поширюється діяльність „Просвіт”, що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність „Просвіт” часто була пов’язана з національно-визвольною боротьбою.
На початку ХХ ст. у Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи.
Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали „Киевская старина”, „Українська хата”, „Літературно-науковий вісник”.
На Заході України національно свідомі наукові сили об’єдналися в Наукове товариство ім. Т. Шевченка (1892, діє донині).
На Сході України (у Києві, Харкові, Одесі) також існували наукові товариства, що сприяли поширенню технічних знань, вивченню та охороні пам’яток старовини.
Бурхливим було мистецьке життя на початку ХХ ст. У цей час працюють класики української літератури – І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, письменники молодшої генерації – В.Винниченко, О.Олесь, В.Стефаник; корифеї українського театру М.Кропивницький, М.Старицький, М.Садовський, М.Заньковецька; композитори М.Лисенко, К.Стеценко, С.Людкевич, О.Кошиць; художники В.Кричевський, Г. Нарбут, М.Бойчук.
Українська культура початку ХХ ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об’єднані навколо журналу „Українська хата” (А. Кримський, М.Вороний, М.Філянський, Г.Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.
Галицькі поети (Б.Лепкий, В.Пачовський, О.Луцький та ін.), що входили до угруповання „Молода Муза” (1906), шукали нові шляхи у мистецтві. Вони намагалися збагатити поетичну мову, шукали нові засоби виразності , орієнтувалися на західноєвропейську літературу.
У руслі авангарду розвивався український живопис початку ХХ століття. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.
Українське мистецтво початку ХХ ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини.
У 1917 р. широкі народні маси пов’язували свої сподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури з боротьбою за демократизацію громадського життя.
З часу утворення Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво Центральної Ради підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя.
Центральна Рада проводила активну політику на ниві освіти. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Послідовно проводилася українізація освіти, чому сприяв І Всеукраїнський педагогічний з’їзд (квітень 1917р.) та Всеукраїнський учительський з’їзд (серпень 1917р.). На місцях створювалися бібліотеки та готувалися передумови для початку викладання з 1 вересня 1917 р. у початкових школах українською мовою. У гімназіях та середніх школах запроваджувалося вивчення української мови, літератури та історії. У 1917р. у Україні почав виходити педагогічний журнал „Вільна українська школа”.
Відбувалася українізація вищої школи. У вузах запроваджувалася змішана мова викладання, були створені українознавчі кафедри. За Центральної Ради в Україні з’явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут, Кам’янець-Подільський український народний університет, Херсонський педагогічний інститут. 5 грудня 1917 р. було засновано Українську Академію мистецтв, що давала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф.Кричевський (див.іл.№10), професорами були українські художники М.Бойчук, В.Кричевський, Г.Нарбут, О.Мурашко (див.іл.№6) та інші.
Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об’єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам’яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.
Події громадянської війни в Україні не сприяли розвиткові культури, спричинили до припинення функціонування багатьох культурно-освітніх закладів.
Громадянська війна розкидала українську інтелігенцію по різних угрупуваннях, примусивши спрямувати зусилля не стільки на національно-культурні відродження, скільки на боротьбу за власне виживання.
Після закінчення громадянської війни держава знову повертається до проблем культури, розглядаючи її як невід’ємну складову частину партійної роботи. Після встановлення радянської влади в Україні у сфері культури починають здійснюватися перетворення, відомі як „культурна революція”. Набувають поширення ідеї Пролеткульту, що відкидали ідеї спадкоємності в культурі, вважали, що культура панівних класів ворожа робітникам і селянам. Проте така культурна політика не стала провідною.
У 20-х р. в Україні радянською владою проводиться політика українізації, що відіграла певну позитивну роль у розвитку культури. З цього приводу було ухвалено ряд партійних та урядових постанов: „Про обов’язкове студіювання у школах місцевої мови, а також історії та географії України” від 09.03.1919 р., ухвалено Тимчасовим робітничо-селянським урядом України; „Про вживання в усіх установах української мови нарівні з великоруською” (21.02.1920, ВУЦВК); „Про запровадження української мови у школах та радянських установах” (серпень 1921 р., декрет РНК УСРР).
ХІІ з’їзд РКП(б) у 1923 р. офіційно проголосив курс на українізацію. Матеріалізуючи рішення партійного форуму, згодом було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР „Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”. Згідно з цією постановою передбачалося переведення на українську мову викладання закладів освіти, а в неукраїнських школах українська мова ставала обов’язковим предметом. Постанова була схвально зустрінута українською інтелігенцією, прагнення якої на культурній ниві відтепер збігалися з офіційною політикою.
У розвиток згаданої постанови йшлося також про підготовку українських національних кадрів, врахування національного складу республіки при формуванні кадрового корпусу, організація національної преси, книговидавництва, сприяння українському мистецтву.
Не всі сприйняли позитивно курс на українізацію. Негативно поставилися до цієї ідеї багато службовців, викладачів вищих навчальних закладів, інженерно-технічних працівників.
Після обрання секретарем ЦК КП(б)У Л.Кагановича українізація прискорюється (під впливом адміністративного тиску). У липні 1925 року прийнято постанову РНК УССР „Про практичні заходи по українізації радянського апарату”. Згідно з постановою проводилася атестація чиновників на знання ними української мови, ті, що ігнорували українізацію, звільнялися з посад. Такі заходи викликали опір серед кваліфікованої інтелігенції.
Українізація, що відбувалася під партійним контролем, ставала часткою загального процесу розвитку української культури. Завдяки українізації вперше після століть колоніального існування українська культура дістала державну підтримку. Але процес українізації ніс на собі відбиток, притаманний пореволюційній епосі політизації та ідеалізації культурної сфери. Партійне керівництво та державні органи постійно втручалися у розвиток культурної сфери.
Позитивних явищ у 20-х – на початку 30-х рр. все ж було чимало.
Освіта. Наука
Важливим було те, що в Україні взялися за ліквідацію неписьменності, оскільки переважна більшість населення України не вміла читати й писати. У 1920 р. було створено Надзвичайну комісію по боротьбі з неписьменністю, а в травні 1921 Раднарком України ухвалив постанову „Про боротьбу з неписьменністю”, згідно з якою все населення республіки віком від шести до п’ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати.
Спеціальною постановою ВУЦВК і РНК УРСР (1929) оволодіння грамотою проголошувалося обов’язком громадянина перед державою. В Україні було відкрито доступ до освіти дітям усіх станів, школа звільнялася від церковного впливу, освіта здобувалася рідною мовою. Після 1917 р. створюється загальноосвітня школа на засадах безплатної обов’язкової загальної й політехнічної освіти для всіх дітей обох статей віком до 17 років з рідною мовою викладання.
З 1924 р. в Україні початкова освіта стала обов’язковою, а в 1932–1933 рр. було взято курс на обов’язкову семирічну освіту. Держава намагалася охопити навчанням всіх дітей шкільного віку, хоча у 1932–1933 рр. кількість дітей віком 8–10 років, не охоплених навчанням, становила 2%. Для забезпечення шкіл учителями було збільшено мережу педінститутів і технікумів (у 1926 р. в Україні було 12 педінститутів; у 1932–46 ). Створювалася система заочної освіти.
Розвивалася професійно-технічна середня спеціальна та вища школа. Для підготовки робітничих кадрів були створені школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ).
Після 1917 р. були скасовані майнові, станові, національні та інші обмеження, що існували раніше. Від молоді селянського та робітничого походження при вступі до ВНЗ не вимагався документ про середню освіту. Фактично після скасування дореволюційних пільг і привілеїв запроваджувалися нові, що знижувало рівень професійної підготовки. З 1921 р. у вищих навчальних закладах було створено робітничі факультети для підготовки до вступу у вуз робітничої і селянської молоді. Відчувалася гостра необхідність у кваліфікованих викладацьких кадрах, бо від послуг викладачів, що працювали до революції, відмовилися. Для підготовки вузівських викладачів були створені інститути червоної професури, а в Харкові – Комуністичний університет ім. Артема.
У середині 30-х р. українська школа поступово втрачає своє національне обличчя, бо у 1932–34 рр. запроваджено загальносоюзну систему народної освіти з уніфікованими програмами і підручником.
У 20-х р. активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук (ВУАН), заснована у 1918 р. Академія об’єднувала близько 40 науково-дослідних закладів, в яких працювали 37 членів ВУАН. Академія працювала не в Харкові, тодішній столиці, а у Києві, що давало можливість певний час уникати політизації. До 1921 р. ВУАН очолював В.Вернадський, у 1922–1928 рр. – видатний природознавець В.Липський, а в 1928–1930 рр. – академік Д.Заболотний. В Академії розгорнулася робота над словником української мови, згодом було утворено інститут української мови для розробки термінології в різних галузях науки.
У галузі історичної науки працювали відомі вже вчені Д.І.Яворницький, А.Ю.Кримський, Д.І.Багалій, з 1924 р. повернувся з еміграції М.С. Грушевський, перу якого належить більше тисячі наукових праць.
Значних успіхів українські вчені досягли в галузі фізики і математики. Д.О.Граве, М.М.Крилів та М.М.Боголюбов заклали підвалини нелінійної механіки.
Розробками з теорії фізики займався харківський Український фізико-технічний інститут, в якому певний час працював І.В.Курчатов. У 1932 р. тут вперше в СРСР було штучно розщеплене ядро атома.
Талановитий винахідник Ю.В.Кондратюк проводив дослідження з теорії космічних польотів.
У 1929р. за ініціативою Є.О.Патона було засновано електрозварювальну лабораторію, в 1932 р. реорганізовану в Інститут електрозварювання ВУАН. Вперше у світовій практиці автоматичне зварювання металу застосували на будівництві Дніпрогесу та Магнітки.
У галузі охорони здоров`я працювали Д.К.Заболотний, М.Ф.Гамалія, Ф.Г.Яновський, М.Д.Стражеско, В.Я.Данилевський, П.М.Буйко, П.І.Баранник, В.П.Комісаренко.
Фахівці з генетики та селекції рослин і тварин А.О.Сапєгін, В.Я.Юр’єв, М.Г.Холодний виводили нові сорти пшениці, ячменю, кукурудзи, вівса, впроваджували в сільське господарство науково обґрунтовані сівозміни.
Успіхи українських вчених були б значнішими, якби не репресії, яких вони зазнають з початку 30-х років. Після припинення українізації в грудні 1932 року майже всі мовознавчі праці (в тому числі правопис 1928 р.) в Україні були визнані „націоналістичними” і вилучені з наукового вжитку.
20-ті рр. відзначалися пожвавленням національного релігійного життя. На шляху його, однак, постійно виникали політичні перешкоди. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України „Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви” (1919 р.). Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності православної церкви від російської на Всеукраїнському церковному соборі в Києві (жовтень, 1921) проголосили створення Української автокефальної (самоврядної) православної церкви УАПЦ (першим єпископом став В.Липківський). Більшість віруючих в УАПЦ приводило бажання слухати службу Божу та молитися рідною мовою. У 2-й половині 20-х років починаються репресії стосовно керівництва цієї церкви, що були оголошені „петлюрівцями в рясах”.
Література
У 20-х – на початку 30-х рр. активно розвивається література.
У розвитку мистецтва цієї доби поєднувалися традиції дожовтневого часу та досвід молодих культурних сил, покликаних до життя революцією. Про бурхливий розвиток літератури цієї доби свідчить утворення різноманітних творчих угруповань („Плуг”, „Гарт”, „Ланка”, ВАПЛІТЕ, „Молодняк”, „Аспанфут”, „Нова генерація” тощо). У цей час молоді українські письменники часто відмовляються від традицій класичної літератури та орієнтуються на літературне життя Західної Європи.
У літературі 20-х рр. сформувалася яскрава революційно-романтична течія (П.Тичина, В.Сосюра, В.Чумак, В.Еллан).
У другій половині 20-х рр. помітне місце займала ВУСПП (1927–1932) – спілка, яка ставила за мету об’єднати всіх художників слова, що прагнули до створення єдиної інтернаціональної пролетарської літератури.
Керівники ВУСПП висунули гасло „союзник або ворог”, виявляли нетерпимість до тих письменників, що не належали до організації (Остап Вишня, М.Куліш, Ю.Смолич, О.Копиленко, Є.Плужник, Ю.Яновський).
Група київських неокласиків (М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, М.Рильський прагнули засвоїти досвід класичної світової літератури. Чимало митців тяжіли до різних проявів модернізму.
Існували літературні угруповання, які тяжіли до модернізму в різних його виявах: „Аспанфут”, „Авангард”, „Ланка”, „Марс”. У 20-х роках ще була певна можливість розвиватися напрямам, започаткованим ще на початку ХХ ст. Символізм, характерний для творів молодого П.Тичини, продовжував розвиватися. Його представники згрупувалися довкола журналу „Музагет” (Д.Загул, О.Слісаренко, В.Кобилянський та ін.). Символізм – нетривалий період в історії нашої літератури, бо його представники відходили до інших течій – футуризму, революційно-романтичного напряму.
Виникнувши на початку століття в Італії, футуризм поширився в Україні (спілка „Аспанфут”). Представником цього напряму був М.Семенко, який шукав нові словесні форми для вираження динаміки життя, змін, що відбувалися дуже бурхливо („Весна”, „Степ”). Група „Авангард” тяжіла до конструктивізму.
У перше десятиліття після революції особливо бурхливо розвивається поезія. Найзначніші постаті серед поетів: В.Чумак (1900–1919), В.Еллан (1894–1925), П.Тичина (1891–1967), В.Сосюра (1898–1965), М.Рильський (1895–1964), поети-неокласики.
Єдина збірка В.Чумака „Заспів”, у якій він оспівує революцію, вийшла після смерті автора.
В.Еллан-Блакитний – один із зачинателів української радянської поезії. Редактор журналів „Шляхи мистецтва”, „Червоний перець”. Його перша поетична книга – „Удари молота і серця” - зобразила грандіозний розмах революційного поступу і перші кроки будівництва соціалістичного суспільства.
Одним із найяскравіших поетів того часу був П.Тичина. Його ранні збірки – „Сонячні кларнети”, „Плуг”, „Вітер з України” – краще в його творчому доробку, тут увічнено визвольну боротьбу українського народу.
В.Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману „Третя рота”.
Євген Плужник (1898–1938) – видатний поет і прозаїк, автор збірок „Дні”(1926) і „Рання осінь” (1927), роману ”Недуга”.
Творчість М.Бажана (1904–1983), що спершу тяжів до футуризму, характеризується філософською глибиною, епічністю, громадянським пафосом („Руро-марш”, „Протигаз”, „Будівлі”).
Тривалий час широкому загалові невідомі були твори західноукраїнського поета і прозаїка Б.Лепкого (1872–1941). Він автор циклу романів про І.Мазепу, відомої в усьому світі пісні „Чуєш, брате мій”.
Відомими поетами у Західній Україні у 20-х рр. були Б.І.Антонич („Привітання життя”), О.Ольжич, С.Городинський („Барви і лінії”) та інші. Деякі західноукраїнські письменники (Я.Галан, П.Козланюк, С.Тудор, О.Гаврилюк) з симпатією ставилися до подій, що відбувалися в Радянській Україні і орієнтувалися на письменників революційно-романтичного напряму.
У 20-х рр. активізувався розвиток прози. У великих епічних творах письменники-реалісти намагалися осмислити і узагальнити події, що відбувалися, зміни в суспільно-політичному житті народу та його побуті ( Ю.Яновський („Майстер корабля”), П.Панч („Голубі ешелони”), І.Ле („Роман міжгір’я”), А.Головко („Бур’ян”).
Серед блискучої плеяди українських письменників початку ХХ століття – В.Винниченко (1880–1951). Він – один з найвидатніших діячів українського національно-державного відродження (оповідання „Краса і сила”, „Малорос-європеєць”, „Федько – халамидник”, „Голота”, „Зіна, „Кумедія з Костем”; романи „Сонячна машина”, „Заповіт батьків”, „Записки Кирпатого Мефістофеля”, „Чесність з собою”; драми „Пророк”, „Щаблі життя”, „Дисгармонія”).
Для творів Григорія Косинки (1899–1934) – одного з фундаторів української прози – характерна імпресіоністична лаконічність і реалістична місткість авторського письма, ліричність, психологізм (збірки новел і оповідань „На золотих богів”, „Мати”, „В житах”, „Політика”).
За високу письменницьку майстерність проти „масовізму” виступили члени ВАПЛІТЕ (організація, що виникла в Харкові в кінці 1925р.) До неї увійшли колишні члени „Гарту”, дехто з „Плугу” і „Жовтня”. Організацію очолювали М.Хвильовий, М.Яловий, О.Досвітній, згодом М.Куліш і Г.Епік.
20-ті роки – це час гострих дискусій про шляхи і принципи побудови соціалістичної України та її культури, час, коли, здавалося, реалізуються найпрекрасніші сподівання народу, і час особистих трагедій найбільш талановитих представників творчої інтелігенції, яка під тиском сталінського диктату, розчарувалася в ідеалах соціалізму і шукала можливості виходу України на шляхи демократичного розвитку.
У контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчий доробок М.Хвильового (1893–1933). У циклах памфлетів „Камо грядеши” та „Думки проти течії”, статті „Україна чи Малоросія” він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що наша культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську, а не на російські традиції з їх новими соціальними і духовними віяннями, новим мистецтвом, новими стилями, творчими методами, різноманітними течіями, угрупованнями.
Літературна дискусія в Україні 1925–1928 рр., започаткована творами М.Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників. Твори та ідеї Хвильового нарекли націоналістичними та злочинними.
Полемічні вислови та думки М.Хвильового щодо шляхів розвитку української літератури отримали назву „ідеології хвильовізму”, що характеризувалася як прояв впливу української буржуазної культури на пролетарську. М.Хвильовий покінчив з собою (1933р.), а згодом письменники були поставлені під суворий партійний контроль, ВАПЛІТЕ – літературна організація, якою керував М.Хвильовий – розпущена.
Літературно-мистецькі угруповання існували в Україні до 1932 року, коли у квітні вийшла постанова ЦК ВКП(б) „Про перебудову літературно-художніх організацій”. У постанові було сказано, що рамки існуючих літературно-художніх організацій стали вже вузькими і гальмували розвиток художньої творчості. А тому було ухвалено всіх письменників, що підтримують платформу радянської влади і прагнуть брати участь у соціалістичному будівництві, в єдину спілку радянських письменників з комуністичною фракцією при ній.
У 1934 р. відбувся 1-й Всесоюзний з’їзд письменників, на якому було утворено єдину Спілку письменників СРСР. Відтоді розпочалося постійне адміністративне втручання у творчий процес, репресії та переслідування діячів культури.
Театральне мистецтво.Музика. Кіно
Значну роль у розбудові української культури відігравало театральне мистецтво. Продовжували працювати корифеї сцени – М.Старицький і П.Саксаганський, створювалися професійні та аматорські театри.
Справжнім реформатором театру був Л.Курбас, що заснував „Березіль” – експериментальний театр, метою якого було формування засад нового сценічного мистецтва. Тісно співпрацюючи з драматургом М.Кулішем, Л.Курбас прагнув до оновлення театрального мистецтва, виступав проти розважальності і штампу на сцені. Перебував під впливом конструктивізму та експресіонізму. У різний час у „Березолі” виступали Д.Антонович, А.Бучма, Л.Гаккебуш, М.Крушельницький, Д.Мілютенко, В.Скляренко, Н.Ужвій. Л.Курбас проводив експериментальну і навчальну роботу в театрі.
Добу бурхливого розвитку переживала в 20-ті р. українська музика.
У галузі музичного мистецтва в Україні розвивалася обробка народних пісень. У цьому напрямі плідно працювали М.Леонтович, Я.Степовий, К.Стеценко. Композитори і педагоги Б.Лятошинський, Л.Ревуцький, М.Вериківський, В.Косенко, С.Людкевич збагатили українську музику інструментальними, симфонічними, оперними творами.
Широкого розмаху набула концертна діяльність. У 1920 р. було створено хорову капелу „Думка”, що за короткий час стала одним з кращих хорів країни. „Думка” активно пропагувала українську музику не лише в республіці, а й за кордоном.
У 1925–26рр. створено театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928–29рр. ще чотири пересувних оперно-балетних колективи. У 1923 р. у Харкові створено перший Державний симфонічний оркестр.
Новий вид мистецтва – кіно – швидко поширилося і набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов’язані з іменами механіка І.А.Тимченка та фізика М.А.Любимова, які ще в 1893 р. створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів.
У 1896 р. фотограф А.К.Федецький знімав і демонстрував документальне кіно. З 1907 р. в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав), у яких знімалися відомі актори. В перші роки радянської влади знімалися документальні, агітаційні та хронікальні фільми („Все для фронту”, „Ми переможемо”, „Червоний командир”, „Мир хатам – війна палацам”).
З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни.
У цей час продовжують працювати кінорежисери П.Чардинін, В.Гардін, І.Кавалерідзе.
У кінці 20-х – на початку 30-х рр. були екранізовані твори класиків української літератури: „Микола Джеря” (1927), „Борислав сміється” (1927), „Фата моргана” (1931).
У 20–30-х р. розвивалося документальне і науково-популярне кіно. На Київській кінофабриці режисер Дзиґа Вертов (Кауфман Денис Аркадійович, 1896–1954) поставив ряд документальних фільмів: „Одинадцятий” (1928), „Людина з кіноапаратом” (1929), що зробили значний вплив на розвиток української кінопубліцистики. У кінці 20-х роках була проведена реконструкція Одеської кінофабрики, завершилось будівництво Київської кінофабрики (з 1939 р.– Київська кіностудія), яка стала центром української кінематографії.
У 1927 р. в Харкові була створена мультиплікаційна майстерня.
Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О.Довженко (1894–1956), який з 1926 р. працював режисером на Одеській кіностудії, знімаючи фільми за власними сценаріями („Сумка дипкур’єра”, „Звенигора”, „Щорс”, „Арсенал”, „Земля” та інші.). Новаторським і визначальним у творчості О.Довженка став фільм „Звенигора” (1928). Вперше в історії кіномистецтва до фільму було введено епічну, філософську та ліричну стихії, з цим фільмом пов’язаний новий етап у розвитку українського кінематографа – поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільм О.Довженка „Земля” (1930), у якому режисер порушує важливі загальнолюдські проблеми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання, оспівує землю і працю на землі. У 1958 р. цей фільм було визнано одним з 12 кращих фільмів світу.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка