М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка



Сторінка28/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

Архітектура
Українська архітектура початку ХХ ст. представлена кількома течіями, що розвивалися у руслі модерну. Чимало архітекторів, проектуючи споруди різноманітного призначення (будівлі медичних і освітніх закладів, житлові будинки тощо), зверталися до традицій народної дерев’яної архітектури, намагаючись поєднати їх із сучасними будівельними тенденціями. Характерними для таких споруд були чотирисхилі дахи або дахи із заломами, трапецієвидні або криволінійні прорізи, ризаліти, декоративні прикраси фасадів у вигляді вставок з кераміки чи майоліки, використання настінного живопису в інтер’єрах.
Одним із кращих зразків українського модерну є споруда Полтавського земства (1903-1908 рр., арх. В.Кричевський), інтер’єри якої прикрашені настінним живописом С.Васильківського та М.Самокиша на теми з української історії. Риси українського національного зодчества В.Кричевський намагається осучаснити, проектуючи музей Т.Шевченка в Каневі (у співавторстві з П.Костиком, 1934–1937 рр.).
Типовим для українського модерну перших десятиліть ХХ ст. було звернення до традицій українського бароко ХVІІ–XVIII ст. На цьому поєднанні бароко та модернізму було “... досягнуто певної органі стичності синтезу форм і посиленого звучання художнього образу”*51. Майстерно осучаснювали риси бароко українські архітектори Д.Дяченко (корпуси аграрного університету у м. Києві, лікарня у Лубнах); С.Тимошенко (житлові будинки у Харкові); І.Якубович (приміщення шкіл у Чернігові).
*51: {Історія української архітектури/ За ред. В.Т.К.: Техніка, 2002.- С.370.}
На початку ХХ ст. архітектори знову звертаються до класицистичних традицій ХІХ ст., поєднуючи можливості сучасних будівельних технологій з ордерними формами та іншими особливостями класицизму. У стилі неокласицизму зведено споруду Педагогічного музею у Києві (1909–1911 рр., арх..П.Альошин), оздоблену рельєфним фризом; житловий будинок у Музейному провулку в Києві (1909 р., арх. В.Риков); будинок товариства “Саламандра” у Харкові (1914–1915 рр., арх. М.Верьовкін та ін.).
Загалом український модерн початку ХХ ст. осучаснював кращі традиції національної архітектури.
У 20-х р. ХХ ст. перед архітекторами стояло завдання створення проектів споруд різноманітного призначення: промислових, торговельних, транспортних підприємств, культурно-освітніх, житлових, адміністративних споруд відповідно до суспільних запитів. Різноманітні творчі організації в галузі архітектури – “Товариство сучасних архітекторів України” (ТСАУ), Асоціація нових архітекторів (АСНОВА) по-різному усвідомлювали шляхи розвитку сучасного будівельного мистецтва. Значна частина митців орієнтувалася на західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що, зрештою, привело до поширення конструктивізму. Цьому стилю властиві раціональні конструктивні і планувальні рішення з використанням новітніх для того часу будівельних матеріалів: гладенькі стіни, широкі смуги вікон, зміна нижніх поверхів відкритими опорами, плоскі дахи.
Особливо яскраво новий стиль виявився в забудові Харкова, який до 1934 року був столицею України. У центрі міста було створено комплекс адміністративних споруд: будинок Держпрому (1925-1929 рр., арх. С.Серафимов, М.Фельгер, С.Кравець), споруда проектних організацій (1930-1933 рр., арх. С.Серафимов та ін.), будинок кооперації (1933-1935 рр., арх. О.Дмитрієв та ін.).
Постанова ЦК ВКП (б) “Про перебудову літературно-художніх організацій” (1932) не сприяла розвиткові різноманітних течій в архітектурі. Спілка архітекторів України, створена в 1933 р., орієнтувалася на єдиний творчий метод – соціалістичний реалізм, основою для якого стала класицистична архітектура. У 30-х роках створюються генеральні плани забудови найбільших міст України, у яких було передбачено створення промислових зон, житлових кварталів з необхідною інфраструктурою, зон відпочинку, адміністративних центрів. Велика увага приділялася створенню типових проектів, запровадженню індустріальних методів у будівництві, що здешевлювало забудову, але робило її одноманітною, безликою.
Адміністративні споруди, зведені у 30-х рр. у Києві, відзначалися наслідуванням класицистичних форм, помпезністю, надмірним монументалізмом (будинок Кабінету Міністрів України, 1936-1938, арх. І.Фомін, П.Абросимов та споруда Верховної Ради України, 1936-1939, арх. В.Заболотний). На жаль, у цей час було зроблено ряд непоправних помилок у галузі містобудування. Було знищено чимало культових споруд, у тому числі й Михайлівський Золотоверхий монастир, на місці якого планувалося створити Урядову площу з комплексом адміністративних споруд (збудовано лише одну за проектом арх. І.Лангбарда).
У довоєнний період запроваджувалася комплексна забудова, створювалися багатоповерхові житлові будинки, споруди соціального призначення (дитячі садки, школи, санаторії, лікарні, кінотеатри, театри).
Образотворче мистецтво
Образотворче мистецтво 20–початку 30-х рр. також відзначалося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та угруповань. У цей час створюються художні угруповання: Асоціація революційного мистецтва (АРМУ), Товариство художників імені К.Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної України (АХЧУ), Об’єднання сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри, як М.Бурачек, І.Їжакевич, Ф.Кричевський, М.Самокиш, Г.Світлицький, К.Трохименко, О.Шовкуненко, М.Бойчук, І.Падалка, В.Седляр, П.Волокидін, І.Труш, О.Новаківський тощо.
Традиції книжкової графіки заклав Г.Нарбут. Чимало художників у 20-і рр. працювали у жанрі сценографії, оформлюючи театральні спектаклі (О.Хвостенко-Хвостов, О.Екстер, А.Петрицький). Переважно монументальним живописом займався М.Бойчук, професор Київського художнього інституту, та його учні: І.Падалка, В.Седляр, О.Павленко, які у своїй творчості намагалися уникати зайвих деталей, поєднували національні традиції з художньою мовою авангарду. Плідно працюють живописці Ф.Красицький, І.Їжакевич, О.Новаківський тощо.
У цей час розвивається скульптура. Було створено пам’ятники Т.Шевченку у Москві (1918, С.Волнухін), Петрограді (1918, Я.Тільберг), Ромнах (І.Кавалерідзе), Одесі, Катеринославі, Чернігові. Величний монумент поету-гуманісту і філософу Г.Сковороді у 1922 р. зведено у Лохвиці на Полтавщині ( І.Кавалерідзе). Розпочинає творчу діяльність О.Архипенко (1887–1964), який виїхав за кордон, де став однією з найпомітніших постатей у мистецтві авангарду („Жінка, яка зачісується”), „Постать”, „Ступаюча жінка”). На жаль, скульптура радянського часу мала виразні політично-агітаційні риси, що позначалося на художньому рівні творів.
Так, у 20-ті рр. ХХ ст. завдяки політиці українізації, поштовх якій дала ще національно-визвольна боротьба попереднього часу, культура в Україні зробила важливий крок на шляху подолання провінційності та комплексу „малоросійства”; органічно включалася у світовий художній процес, творила значні художні цінності. Але нова культура, яка опиралася на комуністичні ідеали, заперечувала інші духовні цінності, і це призводило до трагічних явищ у культурному житті.
У 30-х рр. після постанови ЦК ВКП (б) „Про перебудову літературно-художніх організацій” (1932) мистецькі об’єднання були розпущені, а натомість створені організації митців, що підтримували ідейно-політичну платформу Компартії.
Розпочинаються масові репресії. Покінчив самогубством М.Скрипник, якого звільнили з посади. З арештом у травні 1933 р. М.Ялового починаються репресії проти діячів культури м. Харкова. Заарештовані та відправлені у табори кілька сотень письменників, художник М.Бойчук та його послідовники, було репресовано ряд науковців, церковних діячів, ліквідовано значну кількість НДІ, насамперед, гуманітарного профілю.
У 20-х рр. була сформована самобутня художня культура, яка майже цілком була знищена в 30-ті рр. “Започатковане в 20-х роках після революційних соціальних і національних катаклізмів Відродження української культури стало розстріляним Відродженням і на кінець 30-х років жанрово-стильова, формальна різноманітність попереднього десятиліття була зведена до єдиної соцреалістичної “ноти”, навзагал вимальовувалася похмура картина ідеологічного диктату, схематизму, кон’юктурності, коли навіть поодинокі непересічні особистості виступали блідими тінями самих себе”*52.
*52: {Історія української літератури ХХ століття. У 2 кн. Кн. 1.: 1910-1930-ті роки: Навч. посібник/За ред. В.Г.Дончика.-К.: Либідь, 1993.-784 с. }
Репресії. Друга світова війна
30-ті рр. стали складним часом випробувань для українського народу. У цей час в Радянському Союзі було встановлено сталінський тоталітарний режим.
Процес відродження української культури, що розгорнувся у 20-х рр., на жаль, був дуже рано перерваний.
Під загрозою репресій у різний час деякі митці та вчені виїжджають за кордон (О.Олесь, В.Винниченко, Є.Маланюк, Ю.Клен, О.Теліга, О.Ольжич, О.Кошиць, Д.Антонович, Д.Чижевський та ін.) та своєю діяльністю сприяють посиленню інтересу світової громадськості до української культури.
30-і рр. – це час масових репресій у середовищі інтелігенції. У всіх сфабрикованих справах судили не якихось злочинців і контрреволюціонерів, а інтелектуальну, творчо активну частину українського народу. У суспільстві сформувався духовно-ідеологічний монополізм, всі галузі культури підпадали під ідеологічний тиск. За правління Сталіна відбувалася де- інтелектуалізація та дегуманізація суспільства, бо жертвами репресій ставала духовна еліта країни – вчені, вузівські викладачі і студенти, митці (С.Єфремов, М.Старицька-Черняхівська, М.Зеров, М.Куліш, Л.Курбас, М.Ірчан, Остап Вишня, З.Тулуб, Б.Антоненко-Давидович, І.Кулик, І.Микитенко, В.Підмогильний, Є.Плужник, В.Поліщук, О.Слісаренко, М.Бойчук, Ю.Михайлів, І.Падалка, В.Седляр та інші).
Зазнавали переслідувань священнослужителі. У 30-х рр. укорінилася думка про ворожість релігії. Вважалося, що вона відімре в міру зникнення класових розбіжностей і класового суспільства, що її породило. Священників і ченців виселяли, позбавляли громадянських прав, а культові споруди руйнувалися чи передавалися на господарські потреби. У період боротьби з релігією та церквою було втрачено велику кількість культурних пам’яток: ікон, старовинних книг, речей церковного вжитку, серед них Михайлівський Золотоверхий собор (ХІІ ст.), церква Богородиці Пирогощі (ХІІ ст.) та інші споруди.
Нещадних переслідувань в Україні зазнали Російська православна та греко-католицька церкви, а парафії УАПЦ були ліквідовані та підпорядковані московському патріархату. Всього у 30-х рр. в Україні була припинена діяльність близько 80 відсотків церков.
У 30-х рр. були заборонені твори значної кількості дореволюційних вчених та митців демократичного напряму, а також твори репресованих письменників (М.Драгоманова, Б.Грінченка, М.Костомарова, М.Максимовича, П.Куліша, В.Винниченка, М.Грушевського, М.Куліша, М.Зерова, Г.Косинки, М.Ірчана, Л.Старицької–Черняхівської та інших).
Друга світова війна стала тяжким випробуванням для нашого народу. Військові події забрали мільйони людських життів, були знищені цінні пам’ятки культури, розграбовані музейні та приватні колекції. Тисячі музейних експонатів були вивезені за кордон і не повернуті після закінчення війни.
Діячі української культури всі сили присвячували боротьбі з ворогом. В евакуації продовжували працювати вищі навчальні заклади, інститути Академії наук України, творчі спілки. У творчості письменників переважала патріотична тематика („Слово про рідну матір” М.Рильського, „Клятва” М.Бажана, „Любіть Україну” В.Сосюри, „Весна”, „Голос матері” П.Тичини, „Україна в огні”, „Ніч перед боєм” О.Довженка, „Ярослав Мудрий” І.Кочерги, „Зенітка” Остапа Вишні).
Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п’єси О.Корнійчука, І.Кочерги, Л.Леонова, К.Симонова, виступали з концертами і виставами перед бійцями військових частин на фронті і в тилу.
Українські кінематографісти в час війни працюють над створенням хронікально-документальних та художніх фільмів („Битва за нашу Радянську Україну”, реж. О.Довженко; „Як гартувалася сталь”, „Райдуга”, реж. М.Донськой).
Після перемоги у війні в суспільстві з’явилися надії на демократизацію життя, на утвердження поваги до особистості, її людських та політичних прав і свобод. Натомість влада намагалася зміцнити тоталітарний режими. Були повторно репресовані люди, які вже вийшли з місць позбавлення волі, військові, що потрапили до німецького полону.
У перше повоєнне десятиліття тривав ідеологічний диктат та тиск на митців. Тема війни залишалася домінуючою, але акцент робився на переможному, завершальному етапі війни, причини поразок і тяжких втрат у літературних творах не висвітлювалися. Після смерті Й.Сталіна ряд письменників засудили прояви безконфліктності, тенденцій прикрашання дійсності й ілюстративності, хоча процеси оновлення в літературі й мистецтві були незначними.
Тривало адміністративне втручання у сферу художньої творчості. У 1946–1948 рр. приймаються постанови ЦК ВКП (б) „Про журнали „Звезда” і „Ленинград”, „Про кінофільм „Велике життя”, „Про оперу „Велика дружба” В.Мураделі” та інші, що грубо і некомпетентно втручалися в творчий процес, не залишали місця свободі творчості митця. У перші повоєнні роки було безпідставно розкритиковано і звинувачено в буржуазному націоналізмові наукові праці „Короткий курс історії України”, „Нарис історії України”, твори М.Рильського, В.Сосюри, М.Бажана, Ю.Смолича, К.Данькевича.
Мовне питання
У повоєнні роки відбуваються значні деформації в національно-мовній сфері. Навчальні заклади масово переводяться на російську мову викладання. Негативну роль відігравало те, що партійні і радянські органи, державні установи дедалі більше в практичній діяльності користувалися російською мовою. У повоєнні роки в західноукраїнських областях було взято курс на заміну місцевих кадрів приїжджими, що погано володіли українською мовою і не вважали за необхідне користуватися нею. Представники партійного керівництва часто вимагали відмовитися від застосування в засобах масової інформації багатьох українських слів і заміни їх російськими.
Тому в пресі, на радіо, взагалі у мовній практиці вживалося багато слів неукраїнського походження, в ужиток вводилися російські слова, навіть тоді, коли в цьому не було жодної необхідності, коли це робилося штучно, попри закони словотворення. Русифікації піддавалися і навчальні заклади, які відновлювали свою діяльність після закінчення війни. Школи поновили свою роботу зразу після звільнення території України в 1943–44 рр. З 1958 р. в Україні обов’язковою освітою стала восьмирічна. У післявоєнний час працює чимало талановитих педагогів, серед них – В.О.Сухомлинський, директор середньої школи с. Павлиш Кіровоградської області.
Характерною рисою в післявоєнні роки стає зменшення сфери вживання української мови. Послідовне скорочення кількості шкіл з українською мовою викладання не відповідало національному складу населення України.
У 60-х рр. відбувається певна нормалізація суспільно-політичної ситуації в країні, що дало можливість з’явитися молодій генерації обдарованих митців, так званих „шістдесятників” насамперед письменників, які своєю творчістю боролися за справжні українські культурні цінності, національну свободу і людську гідність (Л.Костенко, В.Симоненко, В.Стус, І.Драч, Д.Павличко, Б.Олійник, Є.Гуцало, М.Вінграновський, І.Світличний, І.Дзюба, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, В.Зарецький (див.іл.№11), А.Горська та інші). З самого початку твори їх критикувалися, заборонялася їх публікація, деяких митців було безпідставно ув’язнено.
У 70–80-х рр. українська мова продовжувала витіснятися з різних сфер суспільного життя, поглиблювася русифікація та денаціоналізація, набували широкого вжитку поняття „радянський народ”, „єдина загальнорадянська культура”, „злиття націй і народностей”.
Тривало адміністративно-командне керівництво культурою, штучно обмежувалася свобода творчості митця вузькими рамками принципу партійності та методу соціалістичного реалізму. Все, що не вкладалося в соціалістичні канони, не публікувалося, переслідувалося.
У 60–90-х рр. освіта в Україні розвивалася в умовах масової русифікації викладання в навчальних закладах усіх рівнів. У 1978 р. була прийнята постанова ЦК КПРС про посилення вивчення та викладання російської мови та літератури, згідно з якою шкільний клас на уроках російської мови поділявся на групи, учителі російської мови отримували надбавки до зарплати, а вивчення української мови стало необов’язковим. У 1989 р. вийшла постанова про єдину офіційну загальнодержавну мову в СРСР (російську). Зменшувалася кількість шкіл з українською мовою викладання (у Києві в 1992 р. працювало 307 шкіл, у яких навчалося 341,3 тис. учнів, з українською мовою навчання – 49 шкіл (36,8 тис. учнів), російською – 123 школи (145,9 тис. учнів), з українською і російською – 135 шкіл. Усього в Києві у 1992 р. українською мовою навчалися 85,8 тис. учнів (25% усієї кількості). Мовою викладання у більшості вузів стала російська. Зменшувався тираж видань українською мовою.
У 70-х рр., в умовах застою, набуває поширення зневажливе ставлення до рідної мови, історії, літератури, мистецтва, безпідставно критикуються і переслідуються митці, забороняються їхні твори. Так, на тривалий час з літературного процесу був вилучений роман О.Гончара „Собор”, присвячений темі збереження нашої духовної спадщини, знищено вітраж роботи А.Горської, Л.Семикіної, О.Заливахи в Київському університеті.
У середовищі передової інтелігенції поширюється національно-демократичний рух, що намагався відстоювати права людини, у тому числі і на рідну мову. У 70-х рр. українські правозахисники створили Українську Гельсінську спілку (В.Чорновіл, А.Пашко, І.Дзюба, В.Мороз), що активно виступала проти русифікації, репресій, нищення пам’яток української культури. Сміливим виступом проти існуючої системи була книга І.Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація? ”.
Попри всі труднощі, українська культура у другій половині ХХ століття продовжувала розвиватися, засвідчуючи значний творчий потенціал нашого народу.
Освіта. Наука
Важливим кроком у сфері освіти стало запровадження обов’язкової середньої освіти (з 1966).
Широко зростаючий технічний рівень виробництва висував високі вимоги до підготовки кваліфікованих кадрів для всіх галузей господарства, тому розширюється мережа закладів професійно-технічної освіти, заочного та вечірнього навчання, відкриваються нові вузи, в тому числі університети.
Наукову діяльність в Україні продовжувала координувати АН УРСР, яку з 1962 р. очолює академік Б.Є.Патон.
Успішно велися дослідження в галузі сільськогосподарських наук, біохімії (академік О.В.Палладін), кібернетики (В.М.Глушков). Значним досягненням учених України була розробка і виготовлення першої в Європі малої електронно–обчислювальної машини.
Нові зразки електрозварювальної апаратури розробляв Інститут електрозварювання, якому в 1945 р. присвоєно ім’я Є.О. Патона. Значним науковим досягненням Інституту стало спорудження в Києві суцільнозварного автодорожного моста через Дніпро.
Значними подіями в культурному житті України стало видання „Української радянської енциклопедії” у 17 томах та „Історії міст і сіл України” у 26 томах.
У складних умовах партійного диктату та адміністративного втручання розвивається література. Творчим методом літератури, згідно зі статутом Спілки письменників, був проголошений соціалістичний реалізм. У багатьох художніх творах з надмірним пафосом прославлялися Ленін, Сталін, інші партійні діячі, була відсутня будь-яка критична оцінка подій сучасної історії, акцентувалася увага лише на позитивних реаліях життя.
Незважаючи на труднощі, українські письменники плідно працювали в різних жанрах літератури, досягши певних здобутків.
З “хрущовською відлигою” пов’язане пожвавлення літературно-мистецького життя в Україні. У 50–60-х рр. до читача повертається творчість репресованих письменників, що раніше була вилучена з ужитку (твори М.Куліша, Є.Плужника, М.Зерова, В.Бобинського, М.Драй-Хмари, Г.Косинки, О.Слісаренка, В.Чумака, С.Тудора та ін.). На початку 60-х рр. було розпочато видання “Української радянської енциклопедії”, з’явилися нові літературно-художні і наукові періодичні видання, почала присуджуватися Державна премія України ім. Т.Шевченка.
У цей час плідно працюють письменники старшого покоління: М.Рильський (“Троянди й виноград”, “Далекі небосхили”), В.Сосюра (роман “Третя рота”, збірки “Ластівки на сонці”, “Щастя сім’ї трудової”, “Осінні мелодії”), А.Малишко (“Серце моєї матері”, “Дорога під яворами”, “Синій літопис”); М.Стельмах (“Велика рідня”, “Хліб і сіль”, “Кров людська – не водиця”), О.Гончар (“Людина і зброя”, “Тронка”); Г.Тютюнник (“Вир”); З.Тулуб (“В степу безкраїм за Уралом”).
Ліро-епічною, поетичною формою письма позначені твори Олеся Гончара (1918–1995). Для письменника-фронтовика тема війни стала однією з провідних, до якої він неодноразово звертався на різних етапах життя: трилогія “Прапороносці” (1946 – 1948), роман “Людина і зброя” (1960). У романі “Тронка” (1963) автор звертається до теми спадкоємності поколінь, співвідношення раціоналізму сучасної науково-технічної доби з загальнолюдськими цінностями. Гостропроблемний роман “Собор” (1968) було піддано нищівній критиці і вилучено з літературного процесу на 20 років (вдруге роман опубліковано у 1987 р.). У цьому творі автор порушує філософські, моральні, екологічні проблеми збереження національних культурних цінностей. Гуманізм, життя за найвищими моральними законами – риси героїв інших творів О.Гончара (“Циклон”, “Твоя зоря”, “Чорний яр”).
Ідеї і настрої цілого покоління виразили молоді талановиті письменники-шістдесятники – В.Симоненко, І.Драч, Б.Олійник, Д.Павличко, Ліна Костенко, В.Коротич, Є.Гуцало, Ю.Щербак, Р.Іваничук, Р.Федорів та ін. Для творчості молодих поетів і прозаїків характерна проблема історичної пам’яті, наступності поколінь, відображення правди життя, інтерес до людської особистості.
Глибоко патріотична, соціально загострена, публіцистично наснажена творчість поета В.Симоненка (1935 – 1963), збірки “Тиша і грім”, “Земне тяжіння”, “Поезії”. Твори В.Симоненка чітко засвідчували його ідейно-естетичну позицію справжнього патріота, що вболіває долю своєї землі (“Ти знаєш, що ти – людина...”, “Задивляюсь у твої зіниці”, “Де зараз ви, кати мого народу ?..”. Як гостра сатира на радянську дійсність сприймається один з кращих творів поета – “Казка про Дурила”. Молодий поет, життя якого обірвалося так рано, залишив зразки пейзажної лірики (“Зимовий вечір”, “Степ”, “Вже день здається сивим і безсилим”).
У 60-і рр. у літературний процес влився І.Драч (1936 р. н.) – поет, перекладач, кіносценарист, громадський діяч, лауреат Державної премії УРСР ім.. Т.Шевченка та Державної премії СРСР. Збіркам І.Драча “Соняшник”, “Протуберанці серця”, “Балади буднів”, “Поезії”, “До джерел”, “Корінь і крона”, “Київське небо”, “Шабля і хустина”, “Теліженці”, “Храм сонця”, “Духовний меч” властиві метафоричність, максималізм, символізація, тема відповідальності митця, призначення поета і поезії. У поемі “Чорнобильська мадонна” (1987) І.Драч розмірковує над проблемами загальнонародної трагедії, що постала після катастрофи на ЧАЕС.
Одним з визнаних майстрів поетичного слова України другої половини ХХ ст. є Б.Олійник (1935 р. н.), що розмірковує у своїх творах про проблеми поколінь, історичну пам’ять та місце людини в житті (“Урок”), поетизує простих трудівників (“Дядько Яків”, “Формула”, “Про хоробрість”). Творчість Б.Олійника не оминула типова для радянського часу політизація та пропагандистський стиль (“Кредо”, “Мавзолей Володимира Леніна”). До образу матері звертається поет у циклі “Сиве сонце моє”, що складається з дев’яти поезій. Ніжний та трепетний образ матері, простої сільської трудівниці, сприймається як символ життя, ніжності і добра. Поема “Сім” звертається до подій чорнобильської катастрофи.
Трагічно склалася доля Василя Стуса (1938–1985), який відверто і послідовно виступав проти радянської тоталітарної системи, був двічі засуджений за свої політичні переконання і помер в ув’язненні. За кордоном були опубліковані збірки його поезій: “Зимові дерева” (1970), “Свіча в свічаді” (1977), “Палімпсести” (1986). Уже після смерті поета побачила світ на Батьківщині збірка “Дорога болю” (1990). Твори поета пройняті глибинними філософськими роздумами про долю людини, свого рідного народу, від якого він був відірваний.
У кінці 80-х – на початку 90-х рр. в Україні відбуваються процеси демократизації та духовного оновлення, коли митці отримали можливість вийти за рамки соціалістичного реалізму, розширюють тематичні та стильові обрії нашої літератури, орієнтуючись на західноєвропейський модерн (Ю.Андрухович, В.Неборака, Б.Жолдак, О.Забужко, О.Ульяненко, Є.Пашковський тощо).
Чимала кількість українських письменників у різний час опинилася за кордоном. Лише в останні десятиліття їхня творчість була долучена до загальноукраїнського літературного процесу і опублікована на Батьківщині (Є.Маланюк, В.Барка, І.Багряний, У.Самчук та ін.). Провідною темою творчості Є.Маланюка (1897–1968) стала Україна, проблеми її державності. На все життя відірваний від рідної землі, він завжди лишався патріотом, що вірив у свій народ, його творчі сили, здатність створити незалежну державу (збірки “Стилет і стилос”, “Земна Мадонна”, “Остання весна”).
Одним з найвизначніших прозаїків, що творив за кордоном, був Улас Самчук (1905–1987), який у передмові до одного зі своїх творів писав: “Хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю”. Він автор двох романів-трилогій “Волинь” (1928–1937) та “Ост” (1948–1982), де зображує панораму суспільних змін в Україні у ХХ ст. Роман “Марія” (1933) присвячений трагедії голодомору 1932–1933 рр. в Україні.
Українська література ХХ ст. завжди дослухалася до суспільних проблем свого часу.
У 60–90-х рр. ХХ ст. українська мова витіснялася з театрів, а український репертуар скорочувався. Провідна роль у цей час належала театрам опери і балету в Києві та Львові, драматичним театрам ім. І.Франка та ім. Лесі Українки у Києві, драматичному театру ім. М.Заньковецької у Львові. Визначні українські режисери та актори С.Данченко, І.Молостова, А.Новиков, В.Дальський, Є.Пономаренко, М.Задніпровський, В.Заклунна, Н.Копержинська, П.Куманченко, О.Кусенко, Ю.Мажуга, А.Роговцева, М.Рушковський, Б.Ступка та інші продовжували розвивати кращі традиції своїх попередників.
Процес розвитку української музики у другій половині ХХ ст. характеризується удосконаленням усіх її жанрів (Г.Майборода, П.Майборода, А.Кос-Анатольський, І.Шамо, О.Білаш). Новаторська музика В.Сильвестрова та Л.Грабовського звучала на міжнародних фестивалях. Розвивається хорова (Леся Дичко) та симфонічна музика (Є.Станкович, М.Скорик).
Каталог: data -> ukr -> IJnfo dlya stydenta 4
IJnfo dlya stydenta 4 -> Реферат на тему: Залізодефіцитна анемія (малокрів'я)
IJnfo dlya stydenta 4 -> Громадянська війна в c ирії та її вплив на сусідні країни
IJnfo dlya stydenta 4 -> Непряме оподаткування в Україні: тенденції та перспективи
IJnfo dlya stydenta 4 -> Пріоритетні напрями розвитку сільського господарства
IJnfo dlya stydenta 4 -> Спадкове право
IJnfo dlya stydenta 4 -> Вартість І гідність людського життя
IJnfo dlya stydenta 4 -> Реферат з курсу "географія" на тему : " Економіка Болівії"
IJnfo dlya stydenta 4 -> "Адміністративне право"
IJnfo dlya stydenta 4 -> Кафедра біт реферат на тему: " Система електронних платежів Paypal" з дисципліни " Системи банківської безпеки" Львів 2011 Зміст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка