М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка




Сторінка3/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29

2. КУЛЬТУРА НА РАННІХ ЕТАПАХ РОЗВИТКУ
Первісне суспільство – найдовший період часу, що знаменував появу людини та перехід її від некультурного стану до культурного. За цей час відбулося зародження людини сучасного типу (homo sapiens), утвердження екзогамії, перехід від привласнюючого типу господарства до відтворюючого, відділення скотарства від землеробства, а поява зародків писемності свідчила про перехід від доісторичних часів розвитку людства до історичних.

2.1. Культура первісного суспільства як історичний тип


Щоб збагнути суть і закономірності розвитку культури первісного суспільства передусім потрібно засвоїти досить складну його періодизацію. На сьогодні склалося три її види: археологічна, культурно-цивілізаційна та історична, що відповідає становленню та розвитку суспільно-економічних формацій.
Археологічна періодизація, що ґрунтується на дослідженнях матеріальних знахідок, поділила цей період на три віки: кам’яний, мідно-бронзовий та залізний. Кам’яний вік був також розбитий на три періоди: палеоліт (древній або “нижній” камінь), мезоліт (“середній” камінь) та неоліт (новий або “верхній” камінь), що характеризувалися певною технікою обробки, формою та призначенням кам’яних знарядь праці. Кожний з цих періодів поділявся на археологічні культури, назва яких відповідала найбільш характерним місцям знахідок. Однак при усіх своїх достоїнствах така періодизація не враховувала досягнень історико-культурного розвитку, зводячи їх лише до матеріалу й техніки обробки знарядь праці, зброї, житла, місця поховання т. ін.
Другу, культурно-цивілізаційну періодизацію, запропонував американський історик та етнограф Льюіс Генрі Морган (1818–1881), який, відстоюючи ідею прогресу та єдності історичного шляху людства, обґрунтував положення про розвиток власності від колективних форм до приватних, про еволюцію сім’ї та шлюбу від групових форм до індивідуальних, першим продемонстрував значення роду як основного осередку первісного суспільства. У книзі “Стародавнє суспільство” він поділив усю історію первісного суспільства на два періоди – “дикість” і “варварство”, даючи кожному комплексну характеристику матеріальної та духовної культури.
Сучасні вчені використовують також і третю періодизацію, в основу якої покладено вчення про суспільно-економічну формацію, створену на базі відповідного засобу виробництва. Це первісно-общинний та рабовласницький лад, феодалізм, капіталізм й комунізм.
Учені-археологи виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу, які традиційно називають віками: кам'яний, мідно-бронзовий, залізний.
Кам’яний вік – найдовший період часу в історії людства. Він тривав від появи людини до початку поширення перших металів –міді, бронзи та ін. Палеоліт поділяється на три основні відрізки часу –палеоліт, мезоліт, неоліт, кожен із них у свою чергу має свої епохи або періоди.
Через нерівномірність історичного розвитку початок кам’яного віку, як і окремих його епох та періодів, на різних територіях земної кулі не збігається у часі. Якщо в Африці людина з’явилася понад 2 млн. років тому, то в Європі - близько 1 млн. років тому. Кам’яний вік у Європі закінчився в 3 тис. до н.е., а в аборигенів Південної Азії, Австралії, на островах Тихого океану тривав до Великих географічних відкриттів (середина XV – середина XVII ст.).
Палеоліт, у свою чергу поділяється на ранній, середній і пізній. Ранній палеоліт складає дві археологічні культури: Шельську та Ашельську. Середній палеоліт відповідає Мустьєрській культурі. Носіями культур раннього палеоліту були Homo habilis (людина уміла), пітекантроп та синантроп. За Мустьєрської епохи з’являється новий тип людини – неандерталець. У період пізнього палеоліту, якому відповідають Оріньякська, Солютрейська та Мадленська культури, сформувалася людина сучасного типу – кроманьйонець та гримальді.
Важливим періодом в історії людства був неоліт, який тривав протягом 8–7 тис. до н.е. у країнах Стародавнього Сходу і від 6 до 3 тис. до н.е. в Європі. Головною особливістю неоліту був перехід від привласнюючого типу господарства (полювання, рибальство, збиральництво) до відтворюючого (скотарство, землеробство). У період від 40 до 35 тис. років до н.е. зароджується людина сучасного типу Homo sapiens. З’являється глиняний посуд, у техніці обробки кам’яних знарядь починають застосовуватися нові прийоми – шліфування, розпилювання й свердління. З’являються перші великі могильники. Неолітичні стоянки й поселення розташовувалися переважно на берегах річок і озер. Стоянки мисливців і рибалок були звичайно, короткочасними, а поселення землеробсько-скотарських племен – більш тривалими. Інколи житла будували на палях на воді. В культурах Переднього Сходу з’явилися перші укріплені поселення Єрихон, Чатал-Хююк в Малій Азії і мисливсько-рибальські культури – Кампінійська, Ертебелле в Західній Європі, культура ямково-гребінцевої кераміки у лісовій смузі Східної Європи, зокрема на території північно-східної частини Лівобережної України та ін. Крім того, в Україні відомо кількасот неолітичних стоянок, а також Маріупольський та Деріївський могильники.
Первіснообщинний лад епохи неоліту характеризувався розквітом матріархату. Відбувався процес подальшого формування племен та складання груп племен. Мистецтво цього часу представлено різноманітною і багатою орнаментиковою керамікою, реалістичною скульптурою, наскальними зображеннями.
Мідний вік, або енеоліт, (5 тис. до н.е.) став періодом виникнення та розвитку металургії міді. Першими нечисленними металевими виробами з міді чи свинцю були примітивні прикраси, виготовлені за допомогою холодного кування. Вони з’явилися на Передньому та Ближньому Сході за часів неоліту. Початок енеоліту в Європі пов’язаний з розвитком гірничорудної справи, відливанням металу та виробництвом із чистої міді знарядь праці, які використовувалися поряд із виробами з каменю, кістки й рогу. Гірничо-металургійний процес здійснювали професійні майстри: гірники, металурги, ковалі-ливарники. З численних копалень Балканського півострова надходили тисячі тон руди, а виплавлений з неї метал у вигляді зливків або готових виробів шляхом міжплемінного обміну потрапляв до районів, що не мали власної сировини.
Основою економіки в епоху енеоліту стало орне землеробство і скотарство, розвивалися ремесла й домобудівництво. Нових рис набуло мистецтво й релігійні уявлення. Складнішою стала суспільна організація – виділилася племінна верхівка. Окремі племена, пов’язані з виробництвом і розповсюдженням міді, нагромадили значні багатства. Тривав процес утворення великих споріднених міжплемінних об’єднань. Унаслідок просування частини населення у Пруто-Дністровське межиріччя тут виникла знаменита трипільська культура, яка згодом поширилася на всю територію Молдови та Правобережної України. Носії трипільської культури підтримували тісні зв’язки зі спорідненими племенами Балкан і Подунав’я, постачаючи одержаний від них метал племенам середньостогівської культури, неолітичної дніпро-донецької культури та ін.
У 4 тис. до н.е. після приручення коня, розпочався процес освоєння скотарськими племенами широкої смуги євразійських степів. У Північному Причорномор’ї, на Півдні і Сході від трипільців, мешкали різні групи населення мідного віку, про що свідчать Чаплинський могильник на Дніпропетровщині, археологічні пам’ятки типу нижнього шару Михайлівського поселення у Херсонській області. У Криму й прилеглих районах степу розвивалася кеміобинська культура. У середині 3 тис. тис. до н.е. всю євразійську степову смугу займали племена ямкової культури та афанасьєвської культури. У той же час на території Північного Причорномор’я відчувався вплив кавказьких культур раннього періоду бронзового віку.
Бронзовий вік був періодом поширення виробів з бронзи, тобто сплаву міді з миш’яком, оловом, рідше – із свинцем та цинком. Перехід від міді до бронзи обумовлювався тим, що бронза була твердіша та легкоплавкіша за мідь. Винайдення бронзи й поширення виробів з неї у різних частинах земної кулі відбувалося не одночасно: в 4 тис. до н.е. бронза вже була відома на території Ірану, Месопотамії, Малої Азії, в Єгипті, у 3 тис. до н.е. – у Середземномор’ї, Індії, протягом 2 тис. до н.е. – в усій Європі та Азії. Виникнення металургійних центрів, поява майстрів з виготовлення бронзових знарядь праці та зброї зумовили виробничу спеціалізацію і прискорили процес другого великого поділу праці – відокремлення ремесла від скотарства і землеробства. Поширення виробів з бронзи призвело до розвитку обміну, що покликало вдосконалення засобів пересування – суден на веслах і з вітрилами та колісних візків. Виникнення нових знарядь праці сприяло у свою чергу подальшому розвитку орного землеробства й кочового скотарства. Нагромадження цінностей у руках окремих осіб, майнова нерівність призводили до поступового розпаду первіснообщинного ладу.
За часів бронзового віку у Месопотамії та Єгипті виникають перші міста і держави, формуються ранньокласові суспільства. На островах Егейського моря та прилеглих територіях Балканського півострова і Малої Азії з’явилася високо розвинута Крито-мікенська (Егейська) культура.
На території сучасної України бронзовий вік тривав близько 1 тисячі років. Основним заняттям жителів території степового півдня України, починаючи з XIX ст. до н.е., було орне землеробство. Існувало також місцеве високо розвинуте бронзоливарне виробництво, яке базувалося на руді з копалин поблизу сучасного Артемівська. наприкінці 2 – на початку 1 тис. до н.е. на Чорноморському узбережжі жили кіммерійці, які ймовірно були носіями культур пізнього періоду бронзового віку.
Залізний вік характеризується розвитком добування заліза та виготовленням із нього основних знарядь виробництва і зброї. Абсолютна хронологія початку залізного віку у різних країнах неоднакова. У зв’язку з тим, що археологічна класифікація не тотожна історичній, він не співпадає з будь-якою однією суспільно-економічною формацією, оскільки відображає лише певний рівень розвитку продуктивних сил: у Месопотамії, Єгипті, Передній Азії, Індії й Китаї він розпочався в умовах рабовласницького ладу, в більшості країн Європи, Азії й Африки припадає на той час, коли там існував ще первіснообщинний лад або відбувався процес його розкладу, а в Америці, Австралії й Океанії його започаткували прибулі європейці.
У багатьох племен залізного віку уже відбулося виокремлення ремесла. Із зростанням продуктивності праці виникло товарне виробництво безпосередньо для обміну й розширилася внутрішньо племінна й міжплемінна торгівля. Замкненість патріархально-родових колективів була порушена, укріплювалася приватна власність і влада племінної аристократії, поглиблювалося майнове розшарування між членами громади. Соціальна неоднорідність призводить до внутрішніх і зовнішніх конфліктів та воєнних сутичок. Унаслідок цього відбувається виникнення укріплених поселень – городищ, що стають центрами ремісничого виробництва та обміну, а найважливіші з них – політичними центрами. За нових історичних умов утворилися великі союзи племен, що відіграли значну роль у формуванні народностей. На території багатьох країн у цей час відбувався остаточний розклад первісного ладу, формувалося класове суспільство й держава.
Культура на ранніх етапах розвитку як історичний тип розвивалася в умовах первіснообщинного ладу, який охоплює період часу близько 2 млн. років тому до 6–4 тис. до н.е. Первіснообщинний лад був першою в історії людства суспільно-економічною формацією, що ґрунтувалася на колективній власності окремих общин на засоби виробництва при зрівняльному розподілі продукції. Історія первісного суспільства поділяється на два періоди: дикість і варварство.
Дикість, якій у сучасній археологічній періодизації відповідають палеоліт і мезоліт, характеризується поступовим виділенням людини з тваринного світу, привласненням готових продуктів природи, створенням перших найпростіших знарядь праці, добуванням вогню. Вона починається з появою людини і закінчується виникненням гончарства. У цей період виникає перша форма суспільно-економічних відносин – “первісне людське стадо”, що мешкає на певній території і представляє собою невелику групу людей без професійних та соціальних відмінностей.
Варварство починається з виникненням гончарства і закінчується виготовленням луку і стріл, зародженням писемності. Основним осередком суспільства тих часів був рід, що об’єднував групу людей – кровних родичів, тому другою формою суспільно-економічних відносин був родовий лад. Кілька родів становили плем’я.
Період родового ладу пройшов через два етапи розвитку – матріархат і патріархат. Матріархат, або материнська родова община, – це форма суспільного устрою, яка характеризується переважним становищем жінки у суспільстві. Осередком материнського суспільства була материнська сім’я – велика група близьких родичів по жіночій лінії.Патріархат, або батьківська родова община, знаменував собою останній період історії первіснообщинного ладу і поклав початок класовому суспільству. Патріархат існував за часів мідного та бронзового віку, раннього періоду залізного віку. Він прийшов на зміну матріархату і передував класовому суспільству.
Перехід до патріархату відбувся у результаті значного розвитку продуктивних сил. Розвиток скотарства, плужного землеробства, рибальства й ремесла, особливо обробки металів, створив умови для економічного життя кількісно менших, ніж родова община колективів, підніс значення праці чоловіка. Родовід по материнській лінії змінився батьківським.
Основою виробничих відносин первіснообщинного ладу була суспільна власність на засоби виробництва у нерозвинутому вигляді, колективний труд, що базувався не на поділі праці, а на об’єднанні колективних зусиль усієї громади у здобуванні засобів для життя. Головна мета первіснообщинного виробництва полягала не в задоволенні потреб окремих членів общини, а в забезпеченні умов існування всіх.
Велике значення для розвитку продуктивних сил мав перехід від привласнюючого типу господарства, до якого належали збиральництво, полювання та рибальство, до відтворюючого, яке знаменувало появу землеробства й тваринництва, що призвело до першого суспільного поділу праці – виділення пастуших племен. Це значно підвищило продуктивність праці і створило певні можливості для виробництва додаткового продукту й розвитку обміну. Другим великим суспільним поділом праці було виділення ремесла, що сприяло подальшому вдосконаленню засобів праці та підвищенню її продуктивності. З розвитком індивідуальної праці на її основі поступово виникає приватна власність і приватне господарство, що породило майнову нерівність і експлуатацію. Так на основі нових суспільно-економічних відносин відбувається класовий поділ суспільства, що вступає в новий етап свого розвитку.

2.2. Світосприйняття первісної людини
На первісному етапі розвитку людини й формування людського суспільства зароджується культова свідомість, в основі якої лежали первісні вірування – тотемізм, фетишизм, магія.
Тотемізм – культ священних предків. Кожне плем’я мало своїх священних предків, які частіше за усе ототожнювалися з тваринами. Така система називалася тотемізм. Тотем – це не просто тварина, а божественна тварина, від якої пішли і реальні тварини й люди.
Фетишизм – обожнення предмета, який сприймається носієм демонічних сил і пов’язується з долею всього племені. Наприклад, індійці пуабло, визнаючи себе дітьми Сонця, відкривають у своєму житті перспективу, що виходить далеко за межі їх обмеженого існування.
Магія. У міфах людина не лише залежить від всесвіту, а й навпаки, може впливати на світ. Таким чином, доля одних істот або речей, пов’язана з іншими. Отже, магія – це спосіб впливу на предмет через використання не їх об’єктивних якостей, а містичної причетності одне одному, де містичний зв'язок виступає знаряддям людської волі. Магія не могла фізично впливати на якість предметів і явищ, але магічні слова і обряди справляли вплив на людей, уселяючи відчуття єдності, оптимізму,
Первісні вірування формували уявлення людей про самих себе, про природу й світ, які систематизувалися у міфології, що відігравала в той час роль суспільної ідеології. Міфологія (< гр. mythos – оповідання, передання + logos - поняття, вчення) – це форма суспільної свідомості, зображення усього світу наповненого живими істотами, наділеними чудесними й фантастичними якостями. Це також спосіб людського буття й світосприйняття, що ґрунтується на спорідненості людини й природи. Засобом виживання людини в жорстокій природі могло бути лише відчуття її спорідненості із грізними стихіями. Таке світосприйняття складало першооснову міфу, що допомагав людині відчути себе частиною космосу – упорядкованої системи всесвіту, на відміну від хаосу. Міфологію складали міфи. Як відомо, міфи (< гр. mythos – передання) – це фантастичні символічні уявлення людей про світ, а також оповідання про поганських богів і надприродних героїв. Компенсуючи недостатність знань про природу, вони становлять першу історичну форму культури. Міф не давав об’єктивної картини світу, а лише наділяв його певним смислом. Це, насамперед, одухотворені сили та явища природи, яких бояться та приносять жертви, покладаючи на них свої надії. Кожне плем'я створювало своїх богів та міфологічних персонажів, тому релігія первісних людей і називається “язичництво” або народна релігія.
Міфологія та міфотворчість у зародковому вигляді містили у собі всі основні форми суспільної свідомості, релігії й філософії, розвивали фантазію, формували поетичне мислення, отже, епоху первісного суспільства не без підстав називають “дитинством людства”, без пізнання якого неможливо усвідомити сутність сучасної цивілізації.
Міфологія була своєрідним ембріоном не тільки первісної культури, а й культури взагалі, основним способом сприйняття, розуміння й пізнання світу, що оточував первісну людину. Опора на могутню міфологічну традицію була і дотепер залишається головним засобом консервації культури та збереження її протягом довгих тисячоліть із майже невідчутними змінами. Головним призначенням міфів була побудова картини світу й з’ясування у ній місця самої людини, що відображує типологія міфів.
Найбільш розповсюдженим типом міфів є етіологічний, або причинно-пояснювальний, що трактує причини й обставини виникнення різних природних явищ, культурних рис, соціальних об’єктів. Це розповіді про походження тварин і рослин, суші й моря, небесних світил, форм господарчої діяльності й т.п.). Космогонічні міфи оповідають про походження космосу як цілісної системи, його структуру – вертикально-лінійну, що складається з підземного, земного та небесного світів, пронизаних єдиним стрижнем – світовим деревом або світовою горою, та горизонтально-концентричну, що складається з вузького кола “домашнього” світу та безкраїх просторів “чужого”, ще неосвоєного культурою, про перетворення хаосу в упорядкованість і розширення культурного світу. Логічним продовженням космогонічного міфу є міф антропологічний, присвячений обставинам походження першої людини або першопредків племені чи роду. Астральні міфи розповідають про зірки й планети, обставини їхньої появи на небосхилі й стосунки між ними. Есхатологічні міфи (< гр. eskhatos – останній, кінцевий), де йдеться про загибель, “смерть”, або “кінець світу” (всесвітній потоп у “Епосі про Гільгамеша”, біблейському Апокаліпсисі, давньогрецькому міфі про “Девкаліона й Пірру”). Календарні міфи трактують зміну сезонів року як циклічний процес умирання й відродження природи.
Першопращури – група персонажів, що уособлюють прабатьків ранніх людських співтовариств, прабатьки, яким нащадки завдячують своїм існуванням, або тотемні істоти, що набувають поступово антропоморфного (людиноподібного) вигляду.
Культурні герої – це персонажі, які вперше створюють для людини різні культурні чи побутові атрибути – вогонь, житло, їжу, одяг, знаряддя праці й полювання, різні види мистецтв, правила пове-дінки, закони. У слов’янській та українській міфології це – Велес – бог скотарства і багатства, заступник тварин, Сварог – бог небесного вогню, опікун ковальства і шлюбу, Дажбог – бог сонця і жнив; Дана – берегиня води, Лада – берегиня весни і любові, покровителька шлюбу та домашнього вогнища, Купайло – бог земних плодів, родючості та добробуту.
Духи – міфологічні істоти, що нібито постійно взаємодіють з людиною, допомагають або перешкоджають їй у різних видах діяльності, наповнюють життя позитивом чи негативом Це – русалка – діва, що живе у воді і часто виходить на сушу, мавка – діва, що живе у лісі, Віла – володарка криниць і озер, Лісовик – лісовий дух, покровитель звірів, Домовик – хатній дух, покровитель дому, дідько – нечистий дух, Відьма та відьмак – чаклунка та чарівник, упир – дух, що п’є з людей кров, вовкулака – обернена на вовка людина.
Боги й напівбоги – могутні надприродні істоти, що створюють світ людей і керують ними. З розвитком релігійних уявлень образи богів еволюціонують від політеїзму до монотеїзму у напрямі абсолю-тизації суттєвих ознак до всемогутності й безсмертя, всевладдя й всевідання. Серед них усемогутній слов’янський Перун – бог війни, блискавки і грому.
Міф відігравав роль консолідуючої сили людини з общиною, порядок якої був таким же священним, як і закони природи. Міфологія – це стійка й консервативна система, але вона не вічна. Причиною її руйнування є не просте накопичення знань, а внутрішнє звільнення людини. Міф не може регулювати життя вільної людини, тому реалізація свободи, з одного боку, підриває основи міфології, а з іншого – стає джерелом виникнення нової форми культури, де міф трансформується у релігію, мистецтво й філософію.

Із міфів виділяється мистецтво. Його коріння сягає міфологічних церемоній і ритуалів, де людина переживає зміст і красу, натхнення життям, як втілення божественних сил. Це видовищні та ігрові форми мистецтва, танці, пісні та форми музичної творчості.


Форми образотворчої діяльності людини, що сприймаються, як мистецтво, виникли близько 30 тис. років тому. Це – трафаретні зо-браження людської руки, зображення звірів, маски, що викори-стовувалися у відповідних ритуалах. Прикладом може бути поліхро-мний живопис печери Альтаміра в Іспанії. У печері Трьох братів (Труа Фрер) у Франції є зображення людини з оленячими рогами. Примітивні музичні інструменти лише могли відбивати такт, диктуючи виконавцям ритм їхніх рухів. Танок мав театралізований характер і відтворював сцени різноманітних трудових актів. Однак ритуали ще продовжують носити магічний характер й направлені не на естетичні, а на містичні цілі поєднання з богами.
Важливим було подолання міфів філософією. Якщо міф виражав нераціональну мудрість у символічних образах, то філософія намагається зробити мудрість предметом раціонального мислення.
Пам’ятки стародавньої культури та мистецтва на території України
Найбільш давні стоянки первісної людини періоду раннього палеоліту було віднайдено у Закарпатті, на Житомирщині, уздовж середньої течії Дністра, у Донбасі та в Криму.
В епоху мезоліту (9–6 тис. до н.е.) природні умови на українських землях стали нагадувати теперішні. Виділилися чотири природно-ландшафтні зони: лісова – Карпати, Волинь, Полісся; регіони Правобережного й Лівобережного лісостепу; степова зона; регіон гірського Криму. Цікавою пам’яткою вважається печера поблизу села Баламутівка на Буковині, стіни якої були розмальовані зображеннями людей, звірів, мисливців та танцюючих чаклунів.
У 6–3 тис. до н.е., коли на території України настала епоха неоліту, у житті людини відбувається перший якісний поворот – перехід від збиральництва й примітивного полювання до відтворюючих видів діяльності – обробітку землі й розведення домашніх тварин, що знаменувало собою перший великий суспільний поділ праці.
Формування аграрної та тваринницької культур викликало відповідні соціальні зміни. Якщо збирачі та мисливці вважали здобуте продовольство спільним для усіх членів роду, то тепер воно вважається власністю лише окремих груп або осіб. Надлишки продовольства стимулювали формування касти військових, адміністративного персоналу, служителів культу та інших соціальних категорій людей, які не мали відношення до здобуття чи виготовлення харчів.
На півночі та північному сході України проживали племена, що займалися мисливством та рибальством, а у південно-західній частині населення віддавало перевагу землеробству й тваринництву. Нині на території України археологами знайдено не більше десяти неолітичних культур, аналіз яких свідчить про те, що у людей ускладнився світогляд, з’явилися нові релігійні культи, у тому числі культ черепів, пов’язаний з ушановуванням предків. На поселеннях та у могильниках епохи неоліту виявлено також численні зразки образотворчого мистецтва. У той час, як на північній частині Східної Європи знайдені перші антропоморфні статуетки, вирізьблені з кістки чи дерева, у Маріупольському могильнику археологи розкопали декілька зображень тварин, виконаних у такій само техніці різьблення по кістці. Але справжнім досягненням образотворчого мистецтва епохи неоліту є зображення на плитах Кам’яної Могили поблизу Мелітополя.
Перехідною епохою від кам’яного віку до епохи бронзи був енеоліт (у перекладі з латинської – мідний камінь). Ця епоха на території України припадає на 4–3 тис. до н.е. То був якісно новий період розвитку продуктивних сил та виробничих віднину та оволоділи першим металом – міддю. У цю історичну епоху з’явилася добре відома нині Трипільська культура, що існувала на території від осин первісного суспільства, час подальшого вдосконалення відтворюючих форм господарства – землеробства та скотарства. Племена освоїли нову сировсучасної Республіки Молдова до річки Псел на Сумщині. Її елементи відшукав у 1893–1906 рр. на територіях Обухівського й Кагарлицького районів, вулиці Кирилівській у Києві археолог-аматор В.Хвойка. Свою назву ця культура отримала від села Трипілля під Києвом, де було знайдено найбільше її поселення.
З другої половини епохи бронзи, тобто за 2750–1200 рр. до н.е., на території України з’являються землеробсько-скотарські племена Середнього Подунав’я, пізніше – народи північноєвропейського походження. Вони розселялися у верхів’ях Прип’яті, Західного Бугу, Дністра і використовували у боях з автохтонним населенням бойові кам’яні сокири. Водночас на сході та півдні з’являються численні тваринницькі племена, що прийшли з Поволжя та Північного Кавказу. Вони змішалися з місцевим населенням і, освоївши степові та лісостепові області, дійшли до Балкан. Головною особливістю епохи було відділення тваринницьких племен від землеробських. З появою запасів продовольства виникла необхідність охороняти його від нападників, виникли нові види наступальної та оборонної зброї: мечі, удосконалені списи, панцири, щити та ін. Виділилася племінна верхівка, ускладнилися суспільні відносини в середині родів і племен, удосконалилися владні функції, поглибилася соціальна стратифікація. Деякі етнографи вважають, що наприкінці цього періоду уже остаточно сформувалися спільноти прагерманців, правенедів, прабалтів та праслов’ян.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка