М. М. Карабанов доктор історичних наук, професор кафедри української історії та етнополітики Київського національного університету ім. Т. Шевченка



Сторінка8/29
Дата конвертації23.10.2016
Розмір4,97 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29

Музика
Зразків ранньовізантійської музичної творчості майже не збереглося. Внаслідок руху іконоборства всі музичні рукописи, які зберігалися у монастирях, були знищені. Лише деякі пам’ятки розповідають про розвиток духовної музики. У музичному житті Візантії панувала церковна, виключно вокальна музика, яка пронизувала усі сторони життя середньовічної людини. Досить часті богослужіння супроводжувались різними наспівами, що виконувались не тільки кліром, але і прихожанами. Поступово церковна музика виходила за межі монастирів і церков та поширювалась у суспільному житті.
Значний вплив на розвиток музичного мистецтва Візантії у VІ VІІ ст. мала сірійська музика (гімнографія), бо основою східної літургії був гімн. До особливих форм візантійського літургійного музичного мистецтва належали кондаки, канони і тропарі. Основоположником кондака – жанру візантійської церковної поезії і музики, був Роман Солодкоспівець – диякон із Бейрута. Його твори – це багатострофні драматичні поеми з монологами і діалогами героїв. У VІІІ ст. кондак почав витіснятися складним багатострофним твором – каноном. Цей музичний жанр виник в умовах боротьби імперії з іконошанувальниками. Канон призначався для співу народом, що визначало архітектоніку його тексту та характер музики. Ці мелодії були досить популярні, тому що у них прославлялось покровительство Бога народу у його боротьбі з тиранами. Наспіви були нескладні, але емоціонально виражальні, підпорядковані системі восьмиголосся. Особлива заслуга у створенні канонів належить Андрію Крітському, Іоану Дамаскіну та Козьмі Ієрусалимському. Складний музично-поетичний жанр „візантійського канона” пізніше призвів до поділу функцій поета і композитора.
Досить популярними серед простого люду були гімни – святкові релігійні пісні, що складалися за текстом Біблії. Вони мали чітку строфічну структуру та виразну мелодію. Відомим автором християнських гімнів був Єфрем Сирин (VІ ст.), який влаштовував у святкові та недільні дні драматичні вистави, де звучали побутові наспіви. Народні риси музичного мистецтва проявлялися і під час святкувань на іподромі, де виконувались аккламації (вітальні оклики), що містили у собі елементи народної музики. Єдність світської і духовної влади у особі імператора сприяла близькості світської та духовної музики. До початку VІІІ ст. поширеним у побуті був орган, що заборонявся візантійською церквою. Він використовувався під час циркових вистав, весіль та обходин. Пізніше орган став культовим музичним інструментом.
Культура Візантії має велике історичне і художнє значення. Важливою її особливістю є те, що вона стала своєрідним синтезом пізньоантичних і східних традицій. Традиції античної цивілізації зародили у Візантії гуманістичні ідеї, які в подальшому позитивно вплинули на західноєвропейську культуру, культуру Близького сходу та культуру східнослов’янських народів. Збереження у Візантії централізованої імперії і сильної імператорської влади мало великий позитивний вплив на ідеологію та культуру Візантії.
В основному культура Візантії була релігійною, разом з тим, широкого розвитку набула світська, народна культура. За рівнем розвитку освіченості, духовного і мистецького життя Візантія стояла попереду усіх країн середньовічної Європи.
Запитання для самоконтролю
Які хронологічні рамки у світовій історії займає період Середньовіччя ?
Яку роль у житті народів середньовічної Європи відігравала церква?
Наступницею культури яких країн стала Візантія?
Які риси притаманні візантійській культурі?
Який характер мала освіта і наука у Візантії?
Які дисципліни вивчалися в освітніх закладах Візантії?
Які літературні жанри характерні для розвитку візантійської літератури?
Що таке куртуазна література?
Які риси характерні для візантійського мистецтва?
Які архітектурні форми застосовувалися у культовому будівництві?
Назвіть пам’ятки візантійського зодчества.
Назвіть головні види візантійського живопису.
Яка тематика розписів та оздоблень існувала у візантійських храмах?
Які види прикладного мистецтва мали місце у візантійській культурі?
Що є характерним для іконографічних схем у візантійському мистецтві?
Що характерне для візантійського музичного мистецтва?
Яке значення мала візантійська культура для середньовічної культури Київської Русі та країн Західної Європи?
5. 3.Середньовічна культура Західної Європи (V – XV ст.)
Народи країн Західної Європи пройшли надзвичайно складний шлях свого культурного розвитку. У цю епоху були розширені горизонти європейської культури, сформувалась історико-культурна єдність Європи, утворилися життєдіяльні нації та держави, сформувалися європейські мови, були створені пам’ятки культури, що збагатили історію світової культури, здобуті значні успіхи в науці та техніці.
Раннє Середньовіччя – це час росту самосвідомості варварських народів, що вийшли на арену європейської історії. Саме в цей час створюються перші письмові «історії». Це «Гетика» – історія готів Іордана (VІ ст.), «Історія про королів готів, вандалів і свевів» Ісидора Севільського ( І пол. VІІ ст.), «Історія франків» Григорія Турського (ІІ пол. VІ ст.), «Церковна історія народу англів» Біди Достопочтенного (кін. VІІ – поч. VІІІ ст.), «Історія лангобардів» Павла Диякона (VІІІ ст.).
Культура раннього Середньовіччя пережила складний процес синтезу пізньоантичної, християнської та варварської традицій. Після загибелі західної Римської імперії (V – VІІ ст.), Захід опинився у становищі занепаду та варварства. Цю територію заселяли варварські племена, переважно германського походження. Вони утворили на зайнятих територіях ряд самостійних, але недовговічних держав, що змінювали одна одну. У Галлії та частинах нинішньої Німеччини поселилися франки, на півночі Іспанії – вестготи, в північній Італії – остготи, в Англії – англи та сакси. Ці народи мали власні багатовікові художні традиції. Доторкнувшись до класичного античного мистецтва, вони не втратили своїх традицій та їх значення, а навпаки, склали основу, на якій формувалось мистецтво середньовічної Західної Європи. У цьому процесі важливу роль відігравали художні традиції цих «варварських» народів, мистецтву яких характерна перевага декоративності над образотворчістю, а також динамізм форм і підвищена експресивність.
Саме у цей час складається особливий тип духовного життя західноєвропейського суспільства, в якому головну роль відіграють християнська релігія та церква. Ще в епоху пізньої античності християнство стало підгрунтям для об’єднання різних поглядів, уявлень, настроїв – від теологічних доктрин до язичницьких забобонів та варварських обрядів. Християнство було тією прийнятною формою, що відповідала потребам масової свідомості епохи. Християнська ідеологія поступово зміцнювалась і поширювалась.
Велике значення для середньовіччя мала діяльність отця церкви, теолога, єпископа Гіппонського Аврелія Августина. Він обгрунтував у праці «Про град божий» догму про роль церкви, християнську філософію, історію та християнську психологію, що стала основою середньовічного католицизму.
Середньовічна культура формувалася в регіоні, де знаходився центр римської цивілізації, яка не зникла одномоментно. Продовжували існувати суспільні відносини, інститути влади, культура, шкільні традиції та ін. Наприклад, Середньовіччя перейняло від античності римську шкільну традицію – систему «семи вільних мистецтв», що ділилися на два рівні: нижчий, початковий – тривіум, що включав вивчення граматики, діалектики, риторики та вищий – квадривіум, до якого входили арифметика, геометрія, музика та астрономія. Найбільш поширений у середні віки підручник був створений неоплатоніком Марціаном Капеллою у V ст.
Важливим засобом культурної спадковості між античністю та середньовіччям була латинська мова, яка одночасно служила мовою церкви, державною, міжнародного спілкування та культурного розвитку. Латинська мова пізніше лягла в основу романських мов.
Античні впливи спостерігалися також і в культурному житті остготської Італії та вестготської Іспанії. Поважним вчителем середньовіччя вважався Северин Боецій (480 – 525 рр.). Його трактат про арифметику та музику, твори з логіки та теології, переклади логічних творів Арістотеля стали фундаментом середньовічної системи освіти та філософії.
Відомий учений Флавій Коссіодор (480 – 585 рр.) у своєму творі «Варії» зібрав документи ділової та дипломатичної переписки. Цей твір став на довгий час зразком латинської стилістики. Коссіодор заснував обитель Віварій – культурний центр, що об’єднував школу та майстерню з перепису книг (скрипторій), бібліотеку. Віварій став зразком для бенедиктинських монастирів, які з VІ ст. перетворюються в центри збереженння культури на Заході аж до епохи розвинутого Середньовіччя.
Першим середньовічним енциклопедистом вважали вихідця із вестготської Іспанії Ісидора Севільського ( 570 – 636 рр.). У своєму творі «Етимології» в 20 книгах він зберіг значну частину античних знань.
Античні впливи на культуру середньовіччя часто відбувалися у непримиренній боротьбі язичників та християн. Так, проти культури язичників у кінці VІ – поч. VІІ ст. різко виступав папа Григорій І (590 – 604 рр.). Він відкидав поєднання античної мудрості та мирських знань із світом християнського духовного життя. З його ім’ям пов’язаний розвиток латинської агіографічної літератури.
Каролінзьке відродження (VІІІ – ІХ ст.)
За своїм історичним та історико-культурним значенням каролінзька епоха досить цікава. Остання чверть VІІІ – перша половина ІХ ст. у країнах Західної Європи характеризується розквітом мистецтва, що було пов’язано із створенням Карлом Великим першої імперії Середньовіччя, що займала території від Ельби до Барселони – майже всієї тодішньої християнської Європи (окрім Британії та північно-західної Іспанії). Цей період назвали «Каролінзьким відродженням» через те, що суттєвою рисою мистецтва цього часу було свідоме наслідування пізньоантичної культури.
Політика Карла Великого, що зводилася до захисту церкви, проведення судової і військової реформ, сприяла формуванню феодальних відносин у Західній Європі. Карл Великий опікувався освітою у державі. «Капітулярій про науки», виданий у 787 р., зобов’язував утворювати школи у всіх єпархіях, при кожному монастирі. Також була проведена реформа письма та написані підручники з різних шкільних дисциплін. Центром освіти стала придворна академія в Аахені, якою керував монах Алкуїн. Він сприяв вивченню грамоти та філософії для досягнення вершин мудрості. При дворі Карла Великого існувала історична школа, яскравими представниками якої були Павло Диякон, автор «Історії лангобардів», та Ейнгард, що склав «Життєпис» Карла Великого.
Для каролінзького мистецтва характерне звернення до античності, що найбільше проявилось в архітектурі будівель центричного типу. До таких пам’яток належать придворна капела (собор) Карла Великого в Аахені, церква в Жерменьї де Пре, поблизу Орлеана. Каролінзький період підготував тип романської базиліки з двома трансептами, подовженим хором та баштами.
Важливим елементом архітектури був монументальний живопис у техніці фрески та мозаїки. Пам’яток монументального живопису залишилось дуже мало. Це мозаїка апсиди церкви в Жерменьї де Пре (806 р.), розписи на біблійні та євангельські сюжети в швейцарській церкві в м. Мюнстері (кін. ІХ ст.) та мозаїки апсид церков Санта Марія ін Домініка, Санта Прасседе (817 – 824 рр.) та ін.
Оригінальним видом мистецтва, що представлений великою кількістю пам’яток, є книжкова мініатюра. Каролінзька книга – це пам’ятка релігійного змісту. Вона належала вищому духовенству та придворно-аристократичним колам. За допомогою техніки гуаші, золота, фарбування пергамента пурпуром книга набула декоративної пишності. Центром виготовлення розкішних рукописів було м. Аахен – резиденція імператорського двору. На замовлення Карла Великого було створено багато ілюстрованих Євангелій. У цих художньо оздоблених манускриптах помітний візантійський вплив, поряд із елементами ранньохристиянського англосаксонського та німецького мистецтва. Поєднання цих традицій породила каролінзський стиль у якому створені ілюстрації «Золотих Євангелій Харлі», «Євангеліє Карла Великого», «Аахенське Євангеліє» та ін.
Після смерті Карла Великого культурний розвиток занепадає, школи закриваються. Але культурне життя не припиняється, воно зосереджується у монастирях, що у ІХ – Х ст. стали центрами культурно-освітнього життя. У монастирських скрипторіях були переписані та збережені для майбутніх поколінь античні твори, з’явилася монастирська релігійна поезія та світська література, представлена «історичними поемами», «славословіями» на честь королів, дружинною поезією, записами німецького фольклору, що пізніше став основою німецького епосу «Вальтарій». На півночі Європи в Ісландії та Норвегії з’явилася своєрідна поезія скальдів, що була необхідним елементом життя двору конунга та його дружини. Поширена була і така література, як житія святих та видіння, що відбивали систему уявлень народу та його свідомість.
У Х ст. через війни та міжусобиці культурний розвиток згас і наступив період т.з. «культурного мовчання», що проіснував аж до кінця Х ст. А період ХІ – ХІV ст. стане часом, коли культура набуде своїх класичних форм.
Світогляд. Теологія та філософія. Світогляд середніх віків був в основному теологічним. У час переходу від античності до Середньовіччя найбільш прийнятною формою, що відповідала потребам масової свідомості людини, було християнство. Воно стало ідеологічним стрижнем культури та всього духовного життя середньовічного суспільства. Вищою формою ідеології освічених людей була теологія або релігійна філософія, а для неосвічених прошарків населення вона мала практичне значення як культова релігія. Поєднання теології та інших рівнів релігійної свідомості створило специфічну ідеологію, що мала вплив на всі класи та прошарки феодального суспільства.
Пізнати Бога – означало пізнати його одкровення через священне письмо. У ХІ ст. виник інтелектуальний рух, який називали схоластикою (від лат. schola – школа ). Схоластика – це філософія, що виходить із теології, тісно з нею пов’язана, але не рівнозначна їй. Її суть – розуміння основ християнства з раціоналістичних позицій та за допомогою логіки. Центральне місце у схоластиці зайняла боротьба навколо проблеми універсалій – загальних понять.
Протиборство різних напрямків у схоластиці відкрило нові імена у середньовічній релігійній філософії. Це Петро Абеляр (1079-1142 рр.), який розвинув методи діалектики. Він був прихильником концептуалізму та опозиціонером до церкви. Його противником був Бернар Клервоський, яскравий представник середньовічної містики, що тяжів до Бога і вершиною його містичної медитації було злиття людини з Богом.
У ХІІ ст. спостерігається помітний інтерес до греко-римської спадщини, глибоке вивчення та переклад латинською мовою праць Арістотеля, трактатів античних учених Евкліда, Птолемея, Гіппократа та ін. Вчення Арістотеля швидко поширилося у наукових центрах Італії, Франції, Англії та Іспанії. Цьому сприяла діяльність знаменитого теолога, філософа й алхіміка Альберта Великого (1193– 1280 рр.).
Вчення Арістотеля з офіційною філософією католицизму поєднав видатний середньовічний філософ і теолог, чернець ордену домініканців, доктор Фома Аквінський (бл. 1226 – 1274 рр.). Філософська система Фоми Аквінського базувалася на принципі «гармонії» віри і розуму. Він проголосив Бога творцем і управителем світу, вважав найвищим принципом пізнання «істини одкровення», розглядав філософію як «служницю теології», проголошував вищість церковної влади над світською. З кінця ХІІІ ст. вчення Фоми Аквінського було визнано офіційною доктриною католицької церкви.
На становлення натурфілософії великий вплив мало вчення Миколи Кузанського (1401–1464 рр.). Він намагався виробити універсальне осмислення початку світу та влаштування Всесвіту, що базувалися не на ортодоксальному християнстві, а на діалектико- пантеїстичному його пояснення. М. Кузанський намагався відокремити предмет раціонального пізнання (вивчення природи) від богослов’я.
Лицарська культура
Починаючи з ХІ ст., символом зрілого Середньовіччя стає замок. Він уявлявся довершеним світом, за стінами якого феодал здійснював як духовну, так і мирську владу. Замки виникали для війни й оборони, були міцними самостійними господарчими центрами. Разом з тим, вони дали життя оригінальній придворній культурі – лицарській, що стала яскравою сторінкою культурного розвитку у період Середньовіччя . Її творцем і носієм було лицарство, до якого входили представники військово-аристократичного стану, що зародився у ранньому Середньовіччі і досяг розквіту в ХІ – ХІV ст.
Основу лицарського епосу складала відданість васала сеньйору. Лицар постійно прагнув слави і намагався бути першим у лицарських заповідях – бути хорошим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабких та скривджених. З часом цей кодекс доповнився куртуазністю (фр. Courtois – люб’язний, ввічливий) – середньовічною манерою кохання, коли стосунки між Дамою серця та Лицарем відзначалися ввічливістю, люб’язністю та врівноваженістю. Важливим елементом лицарського ідеалу вважалася розкіш, що була символом влади і викликала поклоніння і повагу*16.
*16: { Руа Ж.Ж. История рыцарства. – М.: Алетейа, 2001. – С. 7. }
Лицарська поезія проповідувала обожнення земного через кохання. У середині ХІІ ст. особливим явищем світської культури став лицарський роман, що прийшов на зміну героїчному епосу. Головним образом роману був герой-лицар з його подвигами в ім’я власної слави, любові та морально-релігійної досконалості. Зразком такої творчості є роман «Тристан та Ізольда».
Джерелом західноєвропейського лицарського (куртуазного) роману був кельтський епос про короля Артура та лицарів Круглого столу. Герої лицарських романів втілювали вищі людські цінності земного буття. Це особливо яскраво виявилося у новому розумінні любові, що була в центрі уваги будь-якого лицарського роману. У лицарській культурі виникає культ дами, яка була необхідним елементом куртуазності.
Оригінальним явищем лицарської культури стала музично- поетична творчість трубадурів, труверів, мінезингерів*17. Так називалися благородні лицарі, сеньйори Провансу, півночі Франції, Німеччини, що писали пісні та вірші. Центрами їх творчості були замки.
*17: {Іванов К.А. Трубадуры, труверы и минезингеры. – С. 11.}
У ліриці трубадурів домінувала тема кохання. «Висока» любов протиставлялась «безглуздій» любові – долі «дурних багачів», старих і скупих. Вишукана лірика трубадурів оспівувала лицарську куртуазну любов і радощі життя. У ХІІ ст. із Провансу поезія лицарів-трубадурів поширюється в інші країни. Так, на півночі Франції з’явилися поети-співаки, що називалися труверами. Вони були творцями віршованих куртуазних романів і драм, ліричних віршів. Головними пісенними жанрами труверів були пастурелі, сирвенти, шансон.
Наприкінці ХІІ – ХІІІ ст. у Німеччині набуває популярності творчість мінезингерів – лицарських поетів-співців величного кохання під супровід музичних інструментів. Вони оспівували любов до Дами, служіння Богу та сюзерену, хрестові походи, лицарські звичаї,тощо.
Лицарство стало феноменом середньовічного західного світу. Воно створило особливу світську культуру, пройняту нормами особливої моралі, культуру, що вступила у боротьбу з духовно- релігійним началом і перемогла у цій боротьбі.
Міська культура
У ХІ ст. центрами культурного життя у Західній Європі стали міста. Міська культура була вільнодумною та антицерковною і тісно пов’язаною з народною творчістю. Найяскравіше ці риси проявилися у міській літературі, яка створювалась на основі народної мови на противагу латиномовній літературі.
Поширеними літературними жанрами стали віршовані новели, байки, жарти (фабліо у Франції, шванки у Німеччині). Їм характерні сатира, сарказм, яскрава образність. У них засуджувалась ненаситність духовенства, безплідність схоластичної премудрості, невігластво феодалів, що стояли на шляху тверезого і практичного погляду на світ, який формувався у міських жителів. Фабліо та шванки створили новий тип героя, що може знайти вихід із будь-якої ситуації, дякуючи природному розуму та здібностям. Мудрість народу набула форми прислів’я та приказок. Церква переслідувала міських поетів.
Улюбленим фольклорним жанром став міський сатиричний епос. У його основі були казки, що зародилися у період раннього Середньовіччя. Досить поширеним був «Роман про Лиса», у якому винахідливий та сміливий лис Ренар (образ розумного та практичного городянина) перемагає тупого та кровожерного Вовка Ізенгріна, сильного та дурного ведмедя Брена.
У ХІІІ ст. зароджується міське театральне мистецтво. Театралізовані дійства (так звані міські «ігри») мали світський життєвий характер. Виразними засобами цих дійств були фольклор, творчість бродячих акторів – жонглерів, танцюристів, співаків, музикантів, акробатів, фокусників. У ХІІІ ст. найулюбленішою була «Гра про Робена і Маріон». Театралізовані «ігри» розігрувалися на міських площах, вони відтворювали народну культуру Середньовіччя.
Носіями духу протесту та вільнодумства були мандрівні школярі та студенти – ваганти, що були опозиційно настроєні до церкви та існуючих порядків. Ваганти створили своєрідну поезію і пісні латинською мовою, в яких оспівували радість життя. Так, поезія французького поета ХV ст. Війона насичена терпким смаком життя, ліризмом, трагічними протиріччями та драматизмом. У його віршах – страждання простих людей, їх оптимізм та бунтарські настрої того часу.
Ідеями вільнодумства пройнята досить популярна у ХІV ст. філософсько-алегорична поема «Роман про розу». Автори поеми Гільйом де Лоріс і Жан де Мен оспівують Природу та Розум, критикують класову структуру феодального суспільства.
Для розвитку середньовічної культури велике значення мала творчість видатного поета і мислителя, флорентійця Данте Аліг’єрі (1265–1321 рр.). Кращим його твором є «Божественна комедія», у якій автор створив величну картину світу, природи, буття суспільства та людини. Він веде читача через пекельні муки, чистилище, до бажаного раю, щоб знайти мудрість, зміцнити людський дух заради ідеї добра.
Демократичні та реалістичні тенденції, що поширювалися наприкінці Середньовіччя, проявилися у творчості інших видатних письменників і поетів. Це творчість іспанського воїна та письменника Хуана Мануеле (збірник повчальних оповідань «Граф Луканор»), англійських поетів Джефрі Чосера («Кентерберійські оповідання») та Уїльяма Ленгленда («Видіння Уїльяма про Петра Орача») та ін. З часом міська культура стала невід’ємною складовою частиною народної культури в цілому.
Особливим проявом народної культури періоду Середньовіччя, синтезом обрядово-видовищних форм став карнавал – масове народне гуляння з вуличною процесією, маскарадом і розвагами. Носіями карнавального свята були мандрівні актори – гістріони. У Франції їх називали жонглерами, у Німеччині – шпільманами, в Іспанії – хугларами. Вони були носіями художнього слова для неосвічених людей, провідниками колективної пам’яті народу.
Образотворче мистецтво
Середньовіччя створило свої особливі форми художнього вираження, що відповідали світогляду даної епохи. Мистецтво було одним із засобів осягнення абсолютної ідеї, божественної істини. Тому йому характерні такі риси, як символізм та алегоричність. Середньовічне мистецтво було релігійне, оскільки формувалось у сфері релігійного мислення. Як церква, так і світське мистецтво цього періоду, було єдиним за стилем, який значною мірою, визначався вченням християнства, його ставленням до світу. Головним завданням мистецтва було втілення божественного начала.
Середньовічне мистецтво не знало поділу на професійне та народне. Пам’ятки мистецтва створювали безіменні майстри, що були ремісниками. Майстри, що зводили собори, прагнули показати світ у його багатогранності та завершеній гармонійній єдності. Намагання знайти певну закономірність цілісності світу породило принципи ієрархії, що визначали характер архітектури та мистецтва, співвідношення у них структурних і композиційних елементів.
Середньовічні собори були своєрідними кам’яними енциклопедіями універсальних знань, «біблійним світом», а для більш освічених глядачів вони слугували втіленням християнських догм та уявлень про світ..
Романський стиль. Романський стиль панував у середньовічному мистецтві з Х по ХІІІ ст. У той час середньовічні держави були конгломератами окремих, замкнутих і вічно ворогуючих феодів (помість). Тому романське мистецтво було пройняте духом войовничості та самозахисту.
Основним видом мистецтва у романський період була архітектура. Її можна назвати церковною, тому що церква була головним замовником шедеврів мистецтва. Важливим архітектурним завданням стало створення кам’яного монастирського храму, який задовольняв би вимоги церковної служби. Церковна романська архітектура опиралася на досягнення каролінзького періоду і розвивалася під впливом античного, сірійського, візантійського та арабського мистецтв. Головним типом храму була базиліка, але вже значно ускладнена в плані та композиції. Внутрішня частина храму прикрашалася монументальними розписами – фресками.
Головні великі будівлі – це замки-фортеці, або храми-фортеці. Вони були кам’яні, товстостінні зі зводами, простими та суворими зовні. Форми романської культової архітектури (великі площини) сприяли розвитку монументального живопису, що процвітав з ХІ ст. Для романського стилю характерні прості вертикальні та горизонтальні лінії, напівциркулярні віконні та дверні арки, аркади. Візуально вони виглядали досить вузькими. Такі риси надавали храму вигляд величності та суворості.
Новим у еволюції християнського храму стала поява скульптури на фасадах церковних будівель. Поступово відроджувалось мистецтво кам’яної монументальної скульптури у формі рельєфа на площині. Романська скульптура досить виразна. Фігури різні за розміром, розміщені у межах вертикальної поверхні у строго ієрархічному порядку. Христос завжди більший за ангелів і апостолів, які, в свою чергу, більші за простих смертних. Людські фігури втрачають матеріальність, об’ємність виражена мало, пропорції вільні, одяг спадає складками, що нагадують орнамент, створюючи образну декоративність.
Для романського мистецтва характерне звернення до всього незвичного, фантастичного. Це зображення істот, у яких поєднуються фігури звірів, птахів, людини. У них простежуються пережитки народних уявлень епохи варварства.
У Західній Європі скульптурні твори, в основному, виготовлялися переважно із каменю та піщанику, в Італії – з мармуру. Поширеним було лиття з бронзи, різьблення скульптури з дерева.
Пам’ятками романського зодчества є міські собори у Вормсі, Шпейєрі та Майнці (Німеччина), собор Нотр-Дам ла Гранд у Пуатьє, собори в Тулузі, Орсивалі, Арлі, Велезі (Франція), собори в Оксфорді, Вінчестері, Норичі, Даремі (Великобританія) та в інших європейських країнах.
Готичне мистецтво. Термін «готика» виник в Італії в епоху Відродження. У більшості європейських країн розквіт готики припадає на ХІІІ–ХІV ст. Це був час стрімкого росту та процвітання міст.Тому в мистецтві готики поряд з феодальними елементами посилюються риси культури бюргерства. Головними творцями готичної культури були вже не монастирські, а світські майстри. Тому для готичного мистецтва характерні дві риси, що відрізняють його від романського – посилення раціоналізму та реалістичних тенденцій.
Архітектура незмінно залишалась основою середньовічного синтезу мистецтв. На відміну від романського, готичний собор неосяжний, часто асиметричний, спрямований вгору. Каркасна система готичної архітектури (стрілчасті арки, що опираються на стовпи; боковий розпір хрестових зводів, викладених на нервюрах, передається аркбутанами на контрфорси) дозволила будувати дуже високі та великі інтер’єри соборів, прорізати стіни високими вікнами з багатокольоровими вітражами. Спрямованість собору у височину зумовлена велетенськими ажурними вежами, стрілчастими вікнами та порталами, вигнутими статуями, складним орнаментом.
В образотворчому готичному мистецтві особливе значення належить скульптурі, що розвивалась у тісному зв’язку з архітектурою. Головні риси, що характеризують готичну скульптуру, такі: по-перше, перехід від абстрактного начала у художній концепції до явищ реального світу, домінування релігійної тематики, образи якої змінюються, наділяються рисами глибокої людяності, посилення ролі світських сюжетів і поява портрету. Другою особливістю є те, що рельєф залишається у готичному мистецтві, але головним видом скульптури стає кругла пластика, перші пам’ятки якої з’явилися у середині ХІІ ст.
Вибір сюжетів і розміщення зображень регламентували правила, встановлені церквою. Сукупність зображень, розподіл їх по фасадах соборів відбивали систему релігійного світорозуміння епохи. Скульптура у готичному храмі присутня скрізь – на фасадах, карнизах, порталах, галереях та капітелях колон, під зводами капел, на гвинтових східцях, на водогінних трубах, на консолях та інших місцях. Наприклад, кожен із французьких соборів у Шартрі, Ам’єні та Реймсі нараховує близько двох тисяч скульптурних творів*18.
*18: {Що? Як? Чому? Світ мистецтва. Харків. – УФММС, 1999. – С. 77.}
Своєю могутністю та фантазією вражають скульптурні зображення собору Паризької Богоматері (Нотр-Дам-де-Парі), Реймського та Шартрського соборів у Франції, Кельнського собору у Німеччині, Кентерберійського собору та собору Вестмінстерського абатства в Англії та інші.
Каркасна конструкція готичного собору сприяла витісненню площини стін великими віконними прорізами, тому монументальний фресковий живопис поступається місцем мистецтву вітража. Вітраж –орнаментальна або сюжетна декоративна композиція (вікно), у якій зображення складається із шматочків кольорового скла, що з’єднуються між собою вузькими свинцевими перегородками. Тримається вітраж на залізній арматурі, що закріплена у кам’яних амбразурах та сплетіннях віконних прорізів. Звичайними сюжетами для вітражів були сцени із Старого та Нового Заповіту, житія святих, а також зображення Страшного суду. Характерним вікном у готичному соборі була кругла «троянда» над центральним порталом, як правило, у вигляді орнаментального вітражу.
Пам’ятками готичного зодчества є собор Нотр-Дам у Парижі, собори у Реймсі та Ам’єні (Франція), собор у Кельні (Німеччина), Вестмінстерське абатство в Лондоні (Великобританія), собор св. Стефана у Відні (Австрія), костьоли Діви Марії у Гданську і Кракові (Польща) та інші.
Живопис розвивався переважно не в формі настінних розписів, а головним чином у мініатюрах рукописів та в розписах вівтарів.
Яскравим прикладом готичного живопису служить розпис деяких соборів Чехії, де втілились самобутні національні та реалістичні риси мистецтва того періоду.
Ріст духовної та матеріальної культури, розвиток знань, посилили інтерес до ілюстрованої книги, яка прикрашалася мініатюрами – живописними зображеннями у вигляді заставок або на всю сторінку. Мистецтво книжкової мініатюри досить швидко розвивалось та вдосконалювалось. Багатство та гармонійність оформлення сторінок, де текст, ініціали та ілюстрація досягали органічного поєднання, робили готичну книгу великим надбанням. Окрім мистецького значення, ілюстровані рукописні книги були джерелом історичних та культурологічних знань. Так, польський манускрипт «Книга ремесел» (ХVІ ст.) у прекрасних живих та виразних композиціях зображує картини праці кожум’як, бондарів, ковалів, кравців, шевців.
Ілюструвалися як богослужебні, так і книги світського характеру. Наприклад, знамениті французькі «великі хронічки» представляють у картинах всю історію Франції, починаючи з Меровінгів, а німецька книга любовних пісень «Рукопис Мапессе» (ХІV ст.) є образотворчим літописом «куртуазного» побуту, з турнірами, полюваннями, подвигами на честь «прекрасної дами». Особливо цінними є Кельтські рукописи, яким характерна висока художня майстерність та виразність. Це – Біблія Дарроу, Євангеліє Ліндисфарна та Біблія Келлса.*19
*19: {Бекет В. История живописи. – М.: Издательство «Астрель», 2003. – С. 30.}
Загалом образотворче оздоблення готичних соборів (статуї, рельєфи, вітражі та вівтарний живопис) відігравало роль образної енциклопедії середньовічних богословських знань. Цікаво, що у кожному соборі домінувала якась окрема тема. Паризький – присвячувався Божій Матері і всьому, що з нею пов’язано. Ам’єнський собор з фігурами пророків на фасаді, виражав ідею месіанства. У Реймському соборі особлива роль відведена портретам французьких королів.
Поряд з цими сюжетами, у соборах знайшли місце інші зображення та мотиви. Наприклад, сцени ремісничих і сільських робіт, зображення ковалів, сіячів, будівельників. Пояснювалося це тим, що праця послана людині Богом за спокуту гріхів Алегорії гріхів та гріховних пристрастей зображалися у вигляді химер, язичницьких потвор. Зображення звірів та рослин уособлювали світ природи, створений у перші дні творіння.
Часто готичні собори прикрашали зображеннями жонглерів, музикантів і танцюристів, у яких відбились народні кумедні вистави, що були у середні віки досить поширеними. Готична архітектура демонструє надзвичайно органічне поєднання ремесла і мистецтва та досконалість форм і синтезу мистецтва.
Готичний собор – це цілий світ, що увібрав у себе життя середньовічного міста. Поряд з ратушею, він був центром зосередження усього суспільного життя. Готичне мистецтво володіє великою виразною силою. Напруження душевних сил, що закарбоване на обличчях та фігурах, створює враження бажання звільнитися від плоті та досягти потусторонніх таїн буття. У цьому мистецтві немає спокою, благоденства, воно пройняте сум’яттям, високим духовним поривом. Краса готичної скульптури – це творіння духа, пошук та боротьба з плоттю.
Готичне мистецтво було переважно культовим та розвивалося в рамках феодально-релігійної ідеології. У ньому відбилося формування національних держав, зміцнення міст і міських торгових та ремісничих кіл.
Музика. Велику роль у музичному житті країн Західної Європи зіграла римо-католицька церква, яка використовувала емоційну силу музичного мистецтва для впливу на прихожан. Стиль церковної католицької музики сформувався у ІV – VІІ ст. н.е. Намагання церкви відділити церковні наспіви від мирського життя породило таке явище у церковному житті, як Григоріанський спів. Кодекс під назвою «Григоріанський антифонарій» містив зібрання церковних хорових наспівів, основою для яких була Біблія. Григоріанському співу характерні суворість, стриманість мелодії, підпорядкування тексту. Він є суто одноголосим, виконується тільки чоловічим хором в унісон.
Найдавнішим видом Григоріанського співу є псалмодія, яку християнська церква вважала молитовним співом, що найбільше відповідав містичному духу церковного ритуалу.
З часом різні види Григоріанського співу об’єдналися у меси – циклічні вокальні або вокально-інструментальні твори релігійного характеру, що виконувались латинською мовою. Символічний зміст мес пов’язаний з обрядом «перетворення хліба і вина у тіло і кров Ісуса». У ІХ ст. на основі Григоріанського співу виникають перші рінні форми церковного професійного багатоголосся – органум і дискант. З розвитком культового багатоголосся значення у ньому Григоріанського співу зменшується, разом з тим, Григоріанські мелодії використовувались як тематична основа багатьох духовних творів
У цей же час з’являються нові музичні форми «антигригоріанських течій», що стало своєрідним ударом по церковній ідеології з боку народної творчості. Це – гімни, які, порівняно із псалмодією, були більш мелодійно розвинені і структурно довершені. Пісні-гімни поступово стали виконуватись у церквах усіма прихожанами у вигляді інтермедій (вставок). Слідом за гімнами з’явилися секвенції (імпровізаційно – поетичні вставки, якими прикрашався старий молитовний текст), тропи (вставки-діалоги) і театралізовані літургійні драми.
Занепад монастирської та лицарської культури сприяв перенесенню музичного життя до міст – центрів економічного, політичного та культурного життя, де складався новой музичний побут і творчість. Центрами музичного життя у Західній Європі були Італія, Франція та Іспанія. Музична творчість відтворювала міське життя, повне протиріч та конфліктів між аристократією і буржуазією, між багатими бюргерами і міською біднотою. У королівських, князівських і єпископських дворах музика відігравала декоративно-звеселяючу та політико-демонстративну роль. Їм протистояло народне мистецтво жонглерів, шпільманів, гістріонів, які обслуговували народ на ярмарках, гуляннях, весіллях і похоронах. Поряд із розважальними піснями вони виконували пісні-сатири, пісні протесту, пісні повстання на владу багатих і духовенства.
Особливості художнього розвитку у середні віки визначалися тісним зв’язком з релігією, бо сам світогляд середньовіччя був переважно теологічним, що церква була головним замовником творів мистецтва, а духовенство – єдиним освіченим класом. Щоб залучити до віри, церква використовувала силу мистецтва, а ставлення до нього було таке ж, як до Священного Писання. Вся середньовічна культура мала своїм центром релігійний ідеал і навколо нього розвивалася. Разом з тим мистецтво було дуже близьке до народної творчості.
Культура Середньовіччя, що проіснувала тисячу років, породила нові ідеї та образи, нові естетичні ідеали та нові художні форми. Надихаючись духом християнства, мистецтво цього часу глибоко проникло у внутрішній світ людини. Мислителі і художники прагнули гармонії, замислювались над влаштуванням світу. Творцями культурних шедеврів були прості майстри, що уміли відтворити багатство внутрішнього світу людини, її душевні пориви.
Середньовічна культура досить різноманітна, їй характерні внутрішні протиріччя, вона зазнала розквіту і занепаду. Разом з тим, їй властива ідейна, духовна та художня цілісність, що визначалась історичною реальністю, яка лежала в її основі.

Запитання для самоконтролю


Яке значення мали античні впливи на культуру Середньовіччя?
Що характерне для розвитку культури в епоху Каролінзького відродження?
Що було характерним для світогляду Середніх віків?
Що таке схоластика, у чому її завдання?
Які характерні особливості притаманні середньовічній освіті?
Яка система освіти існувала в середньовічній Європі?
Як розвивалися наукові знання у Середні віки?
Що таке лицарська культура?
Що проповідували лицарські поети-співаки?
Які риси характерні для розвитку культури середньовічного міста?
Хто був носієм карнавального свята в період Середньовіччя?
12. Які характерні ознаки Григоріанського співу?
13. Яку головну функцію виконувало середньовічне мистецтво?
14. Які стильові особливості романського храму?
15. Які стильові особливості готичного храму?
16. Які риси характерні для романського образотворчого мистецтва?
17. Які риси характерні для готичного образотворчого мистецтва?
18. Яке місце посідає культура Середньовіччя у світовій культурі?
Каталог: data -> ukr -> IJnfo dlya stydenta 4
IJnfo dlya stydenta 4 -> Реферат на тему: Залізодефіцитна анемія (малокрів'я)
IJnfo dlya stydenta 4 -> Громадянська війна в c ирії та її вплив на сусідні країни
IJnfo dlya stydenta 4 -> Непряме оподаткування в Україні: тенденції та перспективи
IJnfo dlya stydenta 4 -> Пріоритетні напрями розвитку сільського господарства
IJnfo dlya stydenta 4 -> Спадкове право
IJnfo dlya stydenta 4 -> Вартість І гідність людського життя
IJnfo dlya stydenta 4 -> Реферат з курсу "географія" на тему : " Економіка Болівії"
IJnfo dlya stydenta 4 -> "Адміністративне право"
IJnfo dlya stydenta 4 -> Кафедра біт реферат на тему: " Система електронних платежів Paypal" з дисципліни " Системи банківської безпеки" Львів 2011 Зміст


Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   29


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка