Методичні рекомендації до практичних занять Теми практичних занять



Сторінка1/3
Дата конвертації11.03.2019
Розмір0,68 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
  1   2   3
КАФЕДРА СВІТОВОЇ ЛІТЕРАТУРИ І ПОРІВНЯЛЬНОГО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА

Девдюк І.В.



ІСТОРІЯ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ХVІІ – ХVІІІ СТ.

Методичні рекомендації
до практичних занять


Теми практичних занять

(денна форма навчання)



з/п


Назва теми

Кількість

годин


1.

Тема 1. Література XVII ст. Бароко як літературний напрям. Творчість Педро Кальде­рона. Драми «Життя – це сон», «Саламейський алькальд».

2

2.

Тема 2. Класицизм як літературний напрям.

Особливості класицистичної трагедії.

Творчість П.Корнеля («Сід», «Горацій»), Ж.Расіна («Андромаха»).


2

3.

Тема 7. Епоха Просвітництва. Творчість Джона­тана Свіфта. Просвітницькі ідеї в романі «Мандри Гуллівера».

2

4.

Тема 9. Французьке Просвітництво.

Творчість Вольтера. Філософські повісті «Кандід», «Простодушний».



2

5.

Тема 13. Німецьке Просвітництво. Рух «Буря та натиск». Творчість Ф. Шиллера. П’єси «Розбіники», «Підступність і кохання».

Тема 14. Творчість Й.-В. Гете. Сентиментальний характер роману «Страждання молодого Вер­тера».

2


Теми практичних занять

(заочна форма навчання)



з/п


Назва теми

Кількість

годин


1.

Тема 1. Література XVII ст. Бароко як літературний напрям. Творчість Педро Кальдерона.

Тема 2. Класицизм як літературний напрям.

Особливості класицистичної трагедії.

Творчість П.Корнеля, Ж.Расіна.


2

2

Тема 7. Епоха Просвітництва. Творчість Дж. Свіфта.

Тема 13. Німецьке Просвітництво. Рух «Буря та натиск». Творчість Ф. Шиллера.

Тема 14. Творчість Й.-В. Гете. Сентиментальний характер роману «Страждання молодого Вер­тера».

2


СПИСОК ХУДОЖНІХ ТВОРІВ

ДЛЯ ОБОВ’ЯЗКОВОГО ЧИТАННЯ

1. Педро Кальдерон «Саламейський алькальд», «Життя – це сон».



  1. П’єр Корнель «Сід», «Горацій».

  2. Жан Расін «Андромаха», «Федра».

  3. Жан-Батіст Мольєр «Міщанин-шляхтич», «Тартюф».

  4. Джон Мільтон «Втрачений рай».

  5. Ганс Гріммельс­гаузен «Заповзятливий Симпліцій Симпліцис­сімус».

  6. Данієль Дефо «Пригоди Робінзона Крузо».

  7. Джонатан Свіфт «Казка про бочку», «Битва книг», «Мандри Гуллівера».

  8. Генрі Філдінг «Історія Тома Джонса, Знайди».

  9. Роберт Бернс. Вірші і балади («Як ішла житами, бідна…», «Моя горянка», «Прощання», «Польовій миші», «Чесна бідність», «Моя любов – рожевий цвіт», «Брюс – шотландець», «Остання пісня», «Дерево свободи» та ін.).

  10. Готгольд-Ефраїм Лессінг «Емілія Галотті».

  11. Фрідріх Шиллер «Розбійники», «Підступність і кохання». Вірші і балади («Боги Греції», «Ода до радості», «Тріумф любові», «Рукавичка», «Івікові журавлі», «Полікратів перстень», «Келих» та ін.)

  12. Йоганн-Вольфганг Гете «Фауст», «Страждання молодого Вертера». Вірші і балади («Нічна пісня мандрівника», «Фіалка», «До місяця», «Травнева пісня», «Прометей», «Рибалка», «Вільшаний ко­роль», «Корін­фська наречена» та ін.)

  13. Антуан-Франсуа Прево «Історія кавалера де Гріє і Манон Леско».

  14. Вольтер «Простодушний», «Кандід».

  15. Дені Дідро «Черниця».

  16. Жан-Жак Руссо «Юлія, або Нова Елоїза».

  17. П’єр Бомарше «Шалений день, або Одруження Фігаро».



ПІДРУЧНИКИ ТА ПОСІБНИКИ ДО КУРСУ:

  1. Андреев Л. Г., Козлова Н. П., Косиков Г. К. История французской литературы. – М., 1987.

  2. Аникин Г.В., Михальская Н.П. История английской литературы. – М., 1975.

  3. Артамонов С. Д. История зарубежной литературы XVII-XVIII вв. – М., 1988.

  4. Бахмутский В. Я., Божор Ю. И., Буняев В. С. и др. История зару­беж­ной литературы XVIII века. – М., 1967.

  5. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник. – К., 2001.

  6. Гуляев Н. А. и др. История немецкой литературы. – М., 1975.

  7. Гусєв В. І. Західна філософія Нового часу: ХVІІ–XVIII ст. : підруч. [для студ. філософ. факультетів вищих навч. закл.освіти]. – К., 1998.

  8. Давиденко Г. Й., Величко М. О. Історія зарубіжної літератури XVII-XVIII ст.: Навч. посібник. – К., 2007.

  9. Зарубіжна література XVІI століття. Хрестоматія. Упорядники Мартинець А. М., Девдюк І. В. Видання 2-е.: доповнене і перероблене. – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2012. – 376 с.

  10. Зарубіжна література XVІIІ століття. Хрестоматія. Упорядники Девдюк І. В., Мартинець А. М. Видання 2-е.: доповнене і перероблене. – Івано-Франківськ: Симфонія форте, 2012. – 368 с.

  11. История всемирной литературы : В 9 т. – М., 1987. – Т. 4. ; М., 1988. – Т. 5.

  12. История зарубежной литературы XVIII века: Страны Европы и США / Под ред. В. Н. Неустроева. – М., 1984.

  13. История зарубежной литературы XVII века: Учеб. для филолог. спец. вузов / Под. ред. З. И. Плавскина – М., 1987.

  14. История зарубежной литературы XVIІІ века: Учеб. для филолог. спец. вузов / Под. ред. З. И. Плавскина – М., 1991.

  15. Ніколенко О. М. Бароко, класицизм, просвітництво. Література XVII-XVIII століть: Посібник для вчителя. – Харків, 2003.

  16. Зарубежная литература XVII-XVIII вв. Хрестоматия. Составитель С. Д. Артамонов. – М., 1982.

  17. Плавскин З.И. Испанская литература XVII – середины ХІХ века. – М., 1978.

  18. Хрестоматия по зарубежной литературе XVIII века. Под ред. Б. И. Пури­шева: В 2 т. – М., 1970 – Т. 1; М., 1973 – Т. 2.

  19. Шалагінов Борис. Зарубіжна література від античності до початку ХІХ сторіччя – К., 2004.

  20. Штейн А. Л., Черневич М. Н., Яхонтова М. А. История фран­цузской литературы. – М., 1988.


XVII СТОЛІТТЯ ЯК КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ЕПОХА

Поняття «XVII століття» означає тут не календарний період, а культурно-історичну епоху з притаманними їй рисами, які від­різняють її від попереднього Відродження і наступного Просвіт­ництва. Специфічні особливості епохи пов'язані у значній мірі з конкретно-історичними умовами її розвитку як серединної ланки у процесі переходу від феодальної дійсності, усталених середньовічних понять про світ і людину до утвердження буржуазних відносин і менталітету Нового часу з його культом розуму. Взаємопроникнення двох систем як в культурно-історичній, так і суспільно-політичній площинах у різних співвід­ношеннях відбувалося впродовж майже всього століття, що визначило його крайню внутрішню складність, суперечливість і водночас багато­гранність. У XVII столітті мають місце досить неоднорідні за своїм характером та ідейним спрямуванням явища. Так, у Голландії та Англії відбуваються перші буржуазні революції (Голландія – 1609 р., Англія – 1688 р.), у Франції великої могутності набуває монархія; бурхливо розвивається наукова й технічна думка (відкриття Галілео Галілея, Йоганна Кеплера, Вільяма Гарвея, Рене Декарта, Блеза Паскаля та ін.), водночас активізуються церковні сили, панує релігійний фанатизм, поширюється контрреформація, інквізиція (Іспанія, Італія), ведуться затяжні релігійні війни (30-літня війна у Німеччині). Така неоднорідність розвитку викликає труднощі у визначенні загальної періодизації епохи. Єдиним спільним моментом доби, який можна назвати переломним, вважаються 40-50 роки, після яких зрушення на різних рівнях відбулися в багатьох європейських країнах. Проте їх наповнення надто різнорідне, щоб можна виділити домінуючі тенденції того чи іншого періоду.

У мистецтві наприкінці XVI – на початку XVII століття майже одночасно формуються дві опозиційні художні системи – бароко і класицизм, співвід­ношення та форми взаємодії яких у різних країнах помітно відрізнялися. Якщо бароко більшого поширення набуло в країнах із переважаючою земельною аристократією і значним впливом церкви (Німеччина, Іспанія, Італія), то класицизм – з централізуючим в особі монарха державним началом (Франція, Росія). У деяких країнах, наприклад в Англії, обидва напрями розвивалися паралельно, причому в творчості одного і того ж митця можна було знайти риси бароко і класицизму (Дж. Мільтон). До того ж названим художнім системам у кожній країні були властиві національні риси. Та незважаючи на разючі відмінності, бароко і класицизм об'єднувало те, що вирізняло епоху XVII століття від Ренесансу загалом: відсутність характерної для Ренесансу гармонійності світовідчуття, уявлень про цілісність людської натури, про нерозривну єдність тілесного і духовного начал. На перший план у мистецтві й літературі XVII століття висувається зображення внутрішніх суперечностей людини, осмис­лення розірваності зв'язку між особистістю й суспільством, між життєвими ідеалами і реальною дійсністю. У пошуках гармонії, намаганнях подолати хаос буття, недоско­налість людської природи теоретики і практики бароко та класицизму пропонували свою систему світоглядних і морально-етичних цінно­стей.

Так, митці бароко вищою духовною мудрістю вважали Божу благодать, протиставляючи її земній зіпсутості й гріховності, висували ідеал помір­кованої у своїх тілесних бажаннях людини (аскета-філо­софа), яка зневажає матеріальні блага і загалом земне життя як сфери нижчого порядку заради вічного служіння Богові. Їй зрозуміла любов до всіх земних радощів, але душу переповнює жага до вічного, небесного. Конфлікт та ідейно-сюжетна лінія творів передають складну боротьбу в душі барокових героїв між спо­кусами (злом) та пра­ведністю (добром), в результаті якої вони усвідомлюють марність земного буття та високе призначення служити Богові. Власне через образ головного героя, перипетії його долі, зречення митці утверджували головні християнські ідеали, допомагали долати розгубленість та відчай, знаходити гармонію на землі, водночас заслужити вічне життя та славу у потойбічному світі. Все ж, на відміну від ренесансного ідеалу людини-титана, що вірить у власні сили, розум та красу, людина у бароко представлена непостійною і недосконалою, безпо­мічною у руках зрадливої долі. Твори позначені похмурістю та песимізмом, оскільки навколишня дійсність, сповнена спокус і злих сил, видається химер­ною, зловісною, незрозумілою та ворожою, позбавленою законо­мірності. Смерть виявляється єдиним звільненням від життєвих випробувань.

Усвідомлюючи неможливість осмислення логіки розвитку подій, теоретики і практики бароко (з італ. bароссо – химерний, неправильний) визнавали єдино правильним інтуїтивне пізнання, яке дозволяє проникнути у внутрішню сутність речей, поєднати світ видимий і невидимий, реальний та ілюзорний, свідомий і неусві­домлений. Вони не ставили перед собою завдання пояснити дійсність, навпаки, демон­стрували її складність, змінність непіз­наність, тому художній світ у барокових творах постає багатозначним, ірра­ціональним і динамічним. Звідси потяг представників напряму до живописності, гротеску, містики, алегорії, символіки, гіперболи, рито­рики, патетики, контрасту, усклад­нених сюжетів і композицій, заплутаної інтриги, висвітлення одних і тих самих подій під кутом зору різних персонажів тощо. Великого значення у бароко надавалось творчій уяві, за допомогою якої шляхом використання найрізнома­нітніших поетикальних прийомів і засобів можна було творити власну картину світу, виявляти власне бачення ходу речей.

Визначальним стильовим засобом напряму є метафора, яка у найбільшій мірі відповідала творчим задумам митців передати парадокси та суперечності життя в складній, зашифрованій, водночас відточеній формі. Зі слів Д. Наливайка, «в метафорі доба бароко вбачала і модель світу, і ефективний засіб його пізнання». Вона дозволяла пов'язати чи зіставити несумісні на перший погляд ідеї та предмети (комічне і трагічне, піднесене і потворне, аскетизм і гедонізм, християнство й язичництво, світ духовний і фізичний, світло й темряву тощо), таким чином добитися високої емоційності, експресивності, філософської глибини, а також вишуканості. Вміння поєднувати найвіддаленіші явища є, за твер­дженням визнаних теоретиків бароко іспанця Б. Грасіана та італійця Е. Тезауро, виявом «швидкого розу­му», або дотепності розуму. Принцип дотепності, а ще його називали «консептизмом», набув особливої популярності в поезії бароко. Його ввели і широко застосовували Дж. Маріно в Італії, Л. де Гонгора в Іспанії, Джон Донн і поети-метафізики в Англії. Будуючи свої твори на дотепних і ускладнених парадоксах, контрастних сполученнях, які виходили за рамки звичних понять і уявлень про світ (наприклад, у Джона Донна корабель, захоплений бурею, трясеться, як хворий на лихоманку; смерть схожа на нудоту тощо), митці бароко значно розширювали ідейно-художні можливості поезії, сприяли її жанро­вому, структурному та образному оновленню. Варто зауважити, що стилістичний прийом «поєднання непоєднуваного» виявився досить плідним у світовій літературі, особливо в епоху модернізму у творчості символістів, сюрреалістів, футуристів, абсурдистів та ін.

Літературне бароко виявило себе в різних жанрах: драмі, трагі­комедії, романі, поемі, сонеті, сатиричному вірші. До видатних представників бароко належать, крім вище названих, драматург П. Кальдерон, поет і прозаїк Ф. де Кеведо (Іспанія), поет і драматург А. Грифіус, прозаїк Г. Гріммельсгаузен (Німеччина) та інші.

У класицизмі домінуючою є ідея держави і громадянського обов'язку, заради яких слід жертвувати особистими інтересами та пристрастями. Класицисти, особливо на перших порах, володіли громадянськими переконаннями, активно через форму та зміст творів втілювали їх у життя, таким чином підтримуючи офіційну (монархічну) владу. Влада, у свою чергу, всіляко заохочувала таке мистецтво, бачила в ньому потужну ідеологічну силу, здатну впливати на всі верстви населення. Позитивним героєм тут виступає гармонійний, ціле­спрямований і суспільно активний індивід (представник дворянства), який усвідомлює свою відповідальність перед державою, готовий добровільно поступитися власними почуттями. Такий тип поведінки для нього є виявом «розумної волі», яка перемагає «нерозумну пристрасть» і робить людину щасливою. Проте ні в якому разі не слід вважати, що твори класицизму оспівують сліпе і безболісне підко­рення особистого суспільному. Оскільки пристрасть чинить опір і вступає в конфлікт із здоровим глуздом, вибір героїв проходить через важкі душевні сумніви і муки, внутрішню боротьбу. На проти­стоянні цих двох начал (почуття і пристрасті, особистого і суспільного) і ґрунтується трагізм та драматизм творів класи­цизму. Проте, на відміну від бароко, класицизм вірить у могутність людської волі й розуму, єдність суспільного і морально-етичного начал, тому для його творів характерний життє­стверджуючий пафос і гуманізм.

Поетика класицизму в своїй основі була раціоналістичною. Основою пізнання світу класицисти вважали розум і думку, тому відкидали інтуїцію і, відповідно, усклад­неність та метафоричність барокових творів, які, на їх погляд, були позбавлені «хорошого смаку». Під кутом зору прибічників напряму, твір може бути красивим лише тоді, коли побудований за принципом ідеальної природи, тобто розумно (поняття краси і розуму асоціювались): у строгій логічній послі­довності, раціо­нально, ясно і просто. Взірцем для них стали твори античних митців, які відповідали цим «нормам», були досконалими. Власне класицизм і виник як наслідування античних взірців (з латин. сlassicus – взірцевий). Проте в античній спадщині класицистами відбиралось те, що відповідало їхнім ідеалам «облагородженої, ідеальної природи».

Велике значення для утвердження напряму мали раціоналістичні теорії філософів Р. Декарта, Б. Спінози, Г. Лейбніца. Особливо популярним було картезіанство – концепція французького мислителя Рене Декарта (1596-1650). Згідно з Декартом, розум, думка визначаються основою пізнання і діяння людини (відомий вислів вченого «Я мислю, значить існую»). Філософ ділив реальний світ на дві замкнені зони – матеріальну і духовну, де матеріальна – сліпі і нерозумні людські пристрасті, духовна – людський розум, яким керує вища сила і який діє в інтересах загального блага, добра, справедливості та порядку. Саме розум, на думку Декарта, повинен допомагати кожній людині, у тому числі митцеві, стримувати й регулювати свої почуття та емоції, в результаті чого добиватись рівноваги й гармонії у всьому. Вчений вважав, що не слід загромаджувати твори зайвими образами та мотивами. У своїх трактатах («Роздуми про метод», «Пристрасті душі») він закликав письменників до строгої розумової дисципліни, до чіткого розме­жування та аналізу явищ історії й літератури, їх узагальнення від простого до складного,

Керуючись поетиками Аристотеля («Поетика») і Горація («Посла­ння до Пізонів»), спадщиною античних митців, раціоналістичною філософією Декарта, а також власними уявленнями про розумну красу, класицисти висунули цілу низку принципів і канонів, дотримання яких було обов'язковим. Найбільшого увиразнення й обґрунтування нормативна естетика напряму (така, що вимагає строгого виконання норм і правил) набула в поетичному трактаті французького поета і теоретика літератури Нікола Буало «Поетичне мистецтво» (1674).

Усі жанри у класицизмі ділилися на високі й низькі за принципом приналежності їх до високого чи низького стилів.

До високих належали оди, трагедії, героїчні поеми, до низьких – комедії, сатири, фарси, байки. Найбільш визнаним жанром у класицизмі вважалася трагедія. Для кожного жанру були встановлені свої чітко визначені межі й особливості, герої і мова:



  • у високих жанрах звучали патріотичні ідеї, низькі носили побутовий характер, у них переважно висміювались соціальні та людські вади;

  • героями високих жанрів ставали короновані особи, аристократи, воєначальники (втілювали головну ідею творів, тому їх часто називали «ходячими ідеями»), у низьких – міщани, селяни, бідняки;

  • мова трагедій, од, героїчних поем мала бути поетичною, пафосною, піднесеною, без просторіччя та фольклорних елементів, комедій – прозова і народна;

  • існувала строга заборона на змішування високого і низького, трагічного і комічного, прекрасного і потворного (порівняйте з бароко). Так, у трагедіях не можна було показувати жорстокі видовища, криваві сцени тощо, які ображали естетичні почуття глядачів. Про них переважно розповідали другорядні герої (слуги, повірені тощо);

  • у творах відсутні мотиви ірраціонального, містичного, які супере­чили здоровому глуздові.

Важливим для класицизму було правило трьох єдностей у драмі: місця, часу та дії. Події повинні були відбуватись:

- в одному місці (на тлі однієї декорації) – єдність місця;

- впродовж однієї доби – єдність часу;

- навколо одного конфлікту (наявність лише однієї сюжетної лінії) – єдність дії.

З творів вилучалося все дріб'язкове, окреме, раптове, збережено головне і суттєве.

Ці та інші правила значно обмежували творчу уяву письменника, проте являли собою важливий етап розвитку сценічного мистецтва, оскільки сприяли більш поглибленому і виразному розкриттю основної думки твору, його конфлікту. Прогресивне значення класи­цизму полягало також у визнанні високої виховної місії мистецтва, у формуванні через позитивний приклад єдиного «хоро­шого смаку». Завдяки принципу чистоти стилів формувались літе­ратурні наці­о­нальні мови.

Як уже відзначалось, найбільшого розвитку класицизм набув у Франції, оскільки співпав з процесом становлення національної і державної єдності країни. Французький абсолютизм, поклавши кінець феодальному свавіллю, активно втрутився в літературне і культурне життя. Класицизм з його ідеєю державності, громадянського обов'язку, нормативною поетикою виявився першим напрямом, визнаним офіційною владою. Період розквіту цього напряму припадає на XVII ст., проте він продовжував існувати аж до початку XIX ст. Найбільш яскравими представниками французького класицизму стали драма­турги П'єр Корнель, Жан Расін, Жан-Батіст Мольєр. В Англії теоретиками і прак­тиками класицизму були у різний час Бен Джонсон (поч. XVII ст.), Джон Драйден (друга полов. XVII ст.), Олександр Поуп (поч. XVIII ст.) та ін. У Німеччині – Мартін Опіц, Йоганн Готшед, у Росії – О. Сумароков, М. Ломоносов, Д. Фонвізін.


Практичне заняття № 1
Література XVII ст. Бароко як літературний напрям.

Творчість Педро Кальдерона (1600 – 1681).

План


1. XVII ст. як культурно-історична епоха. Літературні напрями, течії, жанри. Основні риси естетики та поетики бароко. Спів­відношення бароко з іншими художніми системами.

2. Суспільно-політичні та культурно-історичні передумови роз­витку бароко в Іспанії. Поезія іспанського бароко (Л. де Гонгора, Ф. де Кеведо).

3. Педро Кальдерон як найбільш видатний представник літератури іспанського бароко. Багатство спадщини драматурга, характеристика п’єс за групами.

4. Проблема честі у п’єсі «Саламейський алькальд». Основний конфлікт, ключові персонажі драми (Педро Креспо, капітан Альваро та ін.).

5. Філософсько-алегорична драма П. Кальдерона «Життя – це сон»:

а) жанрові та сюжетно-композиційні особливості (багатство сюжетних ліній);

б) провідний конфлікт, ідейно-тематичний зміст твору;

в) образ Сехисмундо як героя барокового типу, втілення в образі ідей християнського гуманізму;

г) своєрідність алегоричної інтерпретації філософської ідеї життя як сну;

д) мова і стиль твору (алегорії, символи, контраст, антитези, парифрази тощо).

6. Рецепція творчості Кальдерона в Україні.
Література:

1. Антологія іспанської літератури доби бароко / Упорядкування і коментар О. Пронкевича // Вікно в світ. – 2000. – № 3.– С. 83–159.

2. Балашов Н.И. Религиозно-философская драма Кальдерона и идейные основы барокко в Испании // XVII век в мировом лите­ратурном развитии. – М., 1969. – С. 154–182.

3. Борецький М. Дон Педро Кальдерон де ла Барка. Віхи життя і творчості (1600–1681) // Тижневик «ЗЛ».– 2000.– № 9.– С. 5–7, 10.

4. Василенко Михайло. Честь і обов’язок великого іспанця // Всесвіт. – 2000. – № 7–8. – С. 121–123.

5. Гвоздьов А. Іспанська література ХVІ–ХVІІ ст. // Всесвітня література та культура. – 2004. – № 12. – С. 7-10.

6. Гвоздьов А. Іспанська драма ХVІ–ХVІІ ст. // Всесвітня літе­ратура та культура. – 2004. – № 12. – С. 33-38.

7. Данченко І. Трагічна іронія людської долі / До аналізу ідейно-естетичних засад філософської драми «Життя – це сон» П. Каль­де­рона) // Тижневик «ЗЛ».– 2000.– № 9.– С. 3.

8. Захарченко Н. «Життя – це сон» П. Кальдерона – взірець баро­кової драми // Тижневик «ЗЛ».– 2001.– № 42.– С. 2.

9. Мележик В. Бароко як культурна система (урок-дослідження) // Тижневик «ЗЛ». – 2004. – № 43. – С. 1-6.

10. Наливайко Д. Бароко і драма Кальдерона «Життя – це сон» // Тема. – 2000. – № 1.– С. 5-17.

11. Немиришин П. И. Литература барокко. Анализ сонетов Луса де Гонгоры–Арготе // Всесвітня література та культура. – 2005. – № 8. – С. 12-18.

12. Парахонський Б. Бароко: поетика і символіка // Філософська і соціологічна думка. – 1993. – № 6. – С. 99-114.

13. Перлини іспанської барокової поезії: Луїс де Гонгора, Педро Кальдерон, Хуана Інес де ля Крус // Всесвітня література та культура. – 2004. – № 12. – С. 32-33.

14. Плавскин З.И. Испанская литература XVII – середины ХІХ века. – М., 1978. – 286 с.

15. Рогозинський В., Рогозинська В. Західноєвропейське та укра­їнське бароко: драма Педро Кальдерона «Життя – це сон» // Всесвітня література та культура. – 2005. – № 7. – С. 19-22.

16. Рязанцева Т. «Жив, писав, кохав...» Життя і творчість Ф. де Кеведо // Всесвіт.– 1997.– № 10.– С. 156-160.

17. Шепель Ю. Митець на тлі доби (П. Кальдерон «Життя – це сон») // Всесвітня література в середніх навчальних закладах. – 2000.– № 1.– С. 28-30.

18. Штейн А. Л. В чем значение «Жизнь есть сон»? // А. Л. Штейн. На вершинах мировой литературы.– М., 1977.– С. 130-178.

Практичне заняття № 2


Каталог: depart -> ivanna.devdiuk -> resource -> file
depart -> Інформаційне суспільство
depart -> Тема. Вступ
depart -> Методичні рекомендації до виконання курсової роботи з дисципліни «політекономія»
depart -> Методичні рекомендації до виробничої практики для студентів ІV курсу напряму підготовки 030508 «Фінанси І кредит»
depart -> Програма навчального курсу «основи педагогічниих досліджень»
depart -> Issn 2312–1165 Державний вищий навчальний заклад
depart -> Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії І політології
file -> Методичні рекомендації до практичних занять Теми практичних занять


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка