Методичні рекомендації до практичних занять Теми практичних занять



Сторінка2/3
Дата конвертації11.03.2019
Розмір0,68 Mb.
ТипМетодичні рекомендації
1   2   3

Класицизм як літературний напрям.

Особливості класицистичної трагедії.

План


1. Філософська основа, поетика та естетика класицизму. Суспільно-політичні та культурно-історичні передумови розвитку класицизму у Франції, періодизація.

2. Трагікомедія П’єра Корнеля (1606–1684) «Сід» як класицистичний твір (порів­­няти з «Горацієм»):

а) художні та історичні джерела твору;

б) головний конфлікт п’єси, його причини, особливості розвитку;

в) правило трьох єдностей;

3. Герої трагікомедії – носії певних ідей:

а) образ Сіда (Горація, Куріація) як героя класицизму;

б) образ короля, вагомість його рішень у творі.

4. Полеміка навколо «Сіда».

5. Жанрова та ідейно-художня своєрідність трагедії Жана Расіна (1639-1699) «Андро­маха» на новому етапі розвитку класицизму у Франції.

6. Роль пристрасті у житті Пірра, Ореста, Герміони, Андромахи.
Література:

1. Адан Антуан. Театр Корнеля и Расина // Театр французского кла­ссицизма. – М., 1970. – С. 5-18.

2. Большаков В.П. Жан Расин. – М., 1989.– 64 c.

3. Борецький М.І. Класицизм і його різновиди // Всесвітня літе­ратура в середніх навчальних закладах України. – 1998.– № 12.– С. 46-47.

4. Виппер Ю.Б. О «семнадцатом веке» как особой эпохе в истории западноевропейских литератур // XVII век в мировом литературном развитии. – М., 1969. – С. 11–60.

5. Виппер Ю. Б. Драматургия Расина // Ю. Б. Виппер. Творческие судь­бы и история. – М., 1990. – С. 183-194.

6. История западноевропейского театра / Под ред. С. С. Мокуль­ского. – М., 1956. – Т. 1. – 750 с.

7. Леонов С. А. Литература классицизма в школьном изучении.– М., 1997. – 160 с.

8. Леонов С. А. Школьникам о классицистической трагедии (зна­ком­ство с «Сидом» П. Корнеля в 8 классе). // Изучение произведений зарубежных писателей на уроках и факультативных занятиях в ср. шк.– М., 1980.– С. 3-14.

9. Лімборський І. В. Класицизм як художньо-естетична система: етапи становлення, художні форми, національні варіанти // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2004. – № 2 – С. 2-6.

10. Наливайко Д. С. Искусство: направления, течения, стили. – К., 1981.– 285 с.

11. Ніколенко О.М. Хоменко Н.В. Гармонія класицизму // Зару­біжна література в навчальних закладах – 1999.– № 2.– С. 12–15.

12. Обломиевский Д.Д. Французский классицизм. – М., 1968. – 375 с.

13. Ренессанс. Барокко. Классицизм. Проблемы стилей в западно­европейском искусстве XV–ХVІІ веков. Сборник статей. – М. 1966.

14. XVII век – самостоятельный этап в истории зарубежных литера­тур // История зарубежной литературы XVII века. Под ред. З.И.Плав­скина. – М., 1987.– С. 4–18.

15. Сигал Н. Пьер Корнель. – М.–Л., 1957.– 123 с.


Практичне заняття № 3

Творчість Ж.-Б. Мольєра (1622-1673).

Жанр «високої» комедії.

План


1. Періодизація творчого шляху Мольєра.

2. Традиції і новаторство творчості комедіографа. Мольєр – тво­рець жанру «високої комедії».

3. П’єса «Тартюф» як «висока комедія»:

а) історія написання;

б) основний конфлікт комедії, особливості його розвитку та вирі­шення;

в) класицистичні принципи у п’єсі;

г) характер комічного.

4. Характеристика персонажів п’єси за групами (порівняти з «Міща­­нином-шляхтичем»):

а) образ Оргона, соціальне походження, мотиви поведінки;

б) втілення в образі Тартюфа лицемірства та святенництва, узагаль­ню­ючий характер образу;

в) резонери у п’єсі.

5. Демократичний характер комедії.

6. Мольєр та Україна.
Література:

1. Бордонов Ж. Мольер / Пер с франц. – М., 1983.– 415 с.

2. Бояджиев Г. Мольер. Исторические пути формирования жанра высокой комедии. – М., 1967.– 553 с.

3. Булгаков М. Жизнь господина де Мольера. – М., 1980.– 175 с.

4. Гликман М. Д. Мольер: Критико-биографический очерк. – М.-Л., 1966.– 279 с.

5. Градовський А. Стара моя думка на тім огні згоріла / Комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич» та Карпенка-Карого «Мартин Боруля» // Зарубіжна література. – 1998. – № 3. – С.15–16.

6. Жованик Л. Основні проблеми й конфлікти п’єси Мольєра «Міща­­нин-шляхтич» // Тижневик «ЗЛ». – 2004. – № 45. – С. 4-7.

7. Івасютин Т. Драматургія Ж.–Б. Мольєра на Україні: Дожовт­невий період // Іноземна філологія. Республ. міжвідомчий наук. збірн.– 1984.– Вип. 64.– С. 130–139.

8. Лімборський І. Сміх, що робить людей серйозними / Класицизм 17 ст. і комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич» // Зарубіжна література в навч. закладах.– 1996.– № 3.– С. 11–15.

9. Мультатули В. М. Мольер: Книга для учащихся старших классов средней школы. – М., 1988. – 142 с.

10. Ніколенко О. М. Король комедії. Система уроків вивчення п'єси Ж. Б. Мольєра «Міщанин-шляхтич» у культурологічному контексті // Всесвітня література та культура. – 2001. – № 5. – С. 8–18.

11. Рогозинський В., Рогозинська В. Класицизм Мольєра: він знав Журдена і Тартюфа // Всесвітня література та культура. – 2005. – № 7. – С. 23-24.

12. Скуратівський В. Мольєр // Всесвіт. – 1972. – № 1. – С. 200-204.

13. Стороженко Л. Театр Мольєра: традиції і новаторство // Все­світня література та культура. – 2002. – № 12. – С. 44-48.

14. Шухорова А. Традиції Мольєра в українській літературі // Тижне­вик «ЗЛ». – 2001.– № 43.– С. 11.

Практичне заняття № 4
Англійська література XVII ст.

Творчість Джона Мільтона (1608-1674).

План


1. Основні тенденції розвитку англійської літератури XVII ст., провідні напрями та жанри.

2. Типологія творчості Джона Донна і поетів метафізиків у контексті європейського бароко. Парадокси Джона Донна і поетика авангардизму ХХ ст.



3. Творчість Джона Мільтона як вершинне явище англійської літера­тури XVII ст. Суспільно-політичні та філософські погляди поета.

4. Ідейно-художні особливості ранньої поезії Дж. Мільтона.

5. Трактати періоду революції та громадянської війни.

6. Художнє новаторство і традиції поеми «Втрачений рай»:

а) біблійна основа сюжету, жанрово-композиційні та структурні особливості поеми, тема та ідея твору;

б) символічний зміст образу Бога та Сатани;

в) втілення в образах Адама і Єви гуманістичних ідеалів Мільтона;

г) мовно-стильове розмаїття твору.

7. Тираноборчі мотиви у поемі Дж. Мільтона «Самсон-борець».

Література:

1. Аникин Г. В., Михальская Н. П. XVII век. Литература английской буржуазной революции. Джон Мильтон // Г. В. Аникин, Н. П. Михаль­ская. История английской литературы. – М., 1975. – С. 94-103.

2. Аникст А. Джон Мильтон и его поэма «Потерянный рай» // Джон Мильтон. Потерянный рай. – М., 1982. – С. 5-20.

3. Артамонов С. Д. Литература Англии // Артамонов С. Д. История зарубежной литературы XVII–XVIII вв. – М., 1978.– С. 211-253.

4. Джон Донн: портрет на фоне эпохи // Литературное обозрение.– 1997.– №5.– С. 3-51.



5. Джон Мильтон // История зарубежной литературы XVII века: Учеб. для филол. спец. вузов / Под ред. З. И. Плавскина. – М., 1987.– С. 215-231.

6. Самарин Р. М. Творчество Джона Мильтона. – М., 1964.– 483 c.

7. Самарин Р. М. Трагедия Джона Донна // Вопросы литературы. – 1973.– № 3.– С. 162-178.

8. Соколянський М. Через хребти століть: До 250-річчя з дня народж. Дж. Мільтона // Всесвіт.– 1983.– № 12.– С. 127-128.

9. Чамеев А. А. Джон Мильтон и его поэма «Потерянный рай». – Л., 1986.– 126 с.

10. Шалагінов Б. Б. Твори Дж. Мільтона «Втрачений рай», «Повер­нений рай» // Всесвітня література та культура. – 2005. – № 1. – С. 12-14.

Практичне заняття № 5
Німецька література XVII ст.

Творчість Ганса Гріммельсгаузена (1621-1676).

План


1. Своєрідність літературного процесу у Німеччині XVII ст. Німецьке поетичне відродження (Опіц, Логау, Грифіус, Флемінг та ін.). Розвиток перекладу.

2. Класицистична трагедія у творчості Грифіуса.

3. Проза Ганса Гріммельсгаузена в контексті розвитку європе­й­ського роману XVI-XVII ст.

4. Художні особливості та ідейно-тематичний зміст роману Г. Грі­ммель­с­гаузена «Заповзятливий німецький Симпліциссімус» як твору «ни­зового бароко»:

а) жанрова та структурно-композиційна специфіка твору;

б) тематика і проблематика роману, соціально-історичне тло.

6. Алегоричний зміст образу Симпліція Симпліциссімуса.

7. Ідея утопічного суспільства у романі.

5. Багатство художніх засобів твору (символи, пародія, гротеск, іронія, сарказм).
Література:

1. Артамонов С. Д. Литература Германии // Артамонов С. Д. Исто­рия зарубежной литературы XVII-XVIII вв. – М., 1978.– С. 200-210.

2. Гінзбург Л. Немецкая поэзия барокко // Всесвітня література та культура. – 2004. – № 7. – С. 10-12.

3. Морозов А. А. «Симплициссимус» и его автор. – Л., 1972. – 206 с.

4. Наливайко Дмитро. Сльози вітчизни // Всесвіт. – № 4. – 1980. – С. 133–134.

5. Пуришев Б. И. Немецкая литература // История всемирной литературы: В 9 т. – М., 1987. – Т. 4. – С. 235–265.

6. XVII век. Ганс Гриммельсхаузен. Андреас Грифиус // История не­мецкой литературы. Учеб. пособие для студентов педагогических институтов и факультетов иностр. яз. – М., 1975. – С. 61–76.

7. Чуловський Б. С. Лірика німецького бароко: Андреас Гріфіус // Зару­­біжна література в школах України. – 2005. – № 3. – С. 4-5.

8. Шалагінов Б. Німецька література Х – ХVІІІ ст. // Вікно в світ. – № 1 (4).– 1999.– С. 8–22.
ЕПОХА ПРОСВІТНИЦТВА
ХVIII ст. в історії західноєвропейських країн називають епохою Просвітництва. Просвітництво визначають як загальнокультурний ідеологічний рух, який охопив усі сфери людської діяльності і був спрямований проти монархічних режимів, феодальної ідеології й культури, кріпосництва, церковних догм і моралі. З іншого боку, його діячі симпатизували всім пригнобленим, виражали і захищали інтереси третього класу, вірили в майбутній демократичний лад. У стосунку до цього просвіти­телі вирішального значення надавали науці та освіті як перетво­рюючій силі, яка здатна змінити людство згідно з новими поняттями про навколишню дійсність, а також виховати членів суспільства в дусі добра і справедливості. Тому активно поширювали знання серед усіх верств населення, утвер­джували істинні ідеї про світ і людину, висували нові моральні і громадянські цінності. Самі діячі епохи відзначалися високою осві­ченістю, енциклопедичними інте­ресами і знаннями, активною суспіль­ною позицією.

Як і класицисти, просвітителі основою пізнання і діяння людини вважали розум, але надали цьому поняттю нового змісту, визначили його головним критерієм оцінки минулого, сучасного і майбутнього. Все, що виходило за рамки розумного, на їх думку, мусило відійти й загинути. Так, феодальні відносини визначались ними як нерозумні і засу­джу­вались. Майбутнє ж суспільство (під яким мали на увазі буржуазне), завдяки вихованню, освіті, буде побудоване за розумними принципами, які були порушені у часи середньовіччя. Окреслюючи поняття «Просвіт­ництво», І. Кант у праці «Що таке Просвітництво?» (1784), вказував на «уміння користуватися розумом», що дасть змогу людству «вийти зі стану неповноліття», в якому воно перебувало доти через власну провину. На думку філософа, задля реалізації завдань доби слід відмовитися від віри, забобонів, авторитету, звичаїв, необхідно спиратися лише на самостійне судження.



Не менш переконливими виглядали міркування просвітителів щодо природи – іншого ключового поняття Просвітництва, хоча «природа» і «розум» часто асоціювалися. Діячі епохи вважали, що природа ство­рена за мудрими і гармонійними законами і боролися за природний порядок речей у суспільстві. Новий лад з цих позицій розцінювався ними як повернення до природи, її гармонії.

Героєм часу вони проголосили «природну людину», яку проти­став­ляли «цивілізованій», вихованій на старих засадах. Мислителі керувалися думкою, що природа створила людину за своєю подобою, уклала в неї природні (здорові) моральні принципи: прагнення до щастя, добра, істини, краси, самовираження і самовдосконалення, розумової і фізичної діяль­ності тощо. Негативний вплив вбачався передусім у нерозумних умовах життя, поганому вихованні, навко­лишній суспільній дійсності. Про­світителі бачили свою місію у тому, щоб поширювати правду про світ, пропагувати нову ідеологію й мораль, прищеплювати новий сві­тогляд, що повинно було знищити невідповідність між існуючим ладом, з одного боку, і вимогами розуму та природи, з іншого. Поняття «природної людини» є універ­сальним і позачасовим. Хоча під ним мався на увазі історично сформований тип людини нового часу, але такий, що одвічно заданий самою природою, є її остаточним варіантом, а не результатом історичного розвитку.

Проблеми природи і розуму були предметом дискусій різних філософів і письменників XVІІІ ст. Найбільш впливовою вважається теорія сенсуалізму англійського мислителя Джона Локка, викладена в праці «Досвід про людський розум» (1690), видання якої умовно пов'язують із початком розвитку Просвітництва. Слід зауважити, що філософія Локка справила такий самий вплив на культуру XVIII ст., як раціоналістична теорія Декарта на ХVІІ ст. Англійський філософ, заперечуючи існування вроджених ідей, даних від Бога, важливим джерелом пізнання дійсності вважав поряд із розумом чуттєвий досвід. Свідомість у його понятті є результатом впливу зовнішнього світу на органи чуттів людини, які ніколи не помиляються, відповідно, розум, що збагачується безпосередньою чуттєвою інформацією, також не поми­ляється. Від народження людина не наділена вадами чи достоїнствами, є чистою дошкою («tabula rasa»), на якій життя ставить свій відбиток. Визначальне значення для формування особистості має досвід, на який впливає навко­лишнє середовища. Звідси – переконання просвітителів у важливості позитивного впливу на свідомість людини. Своєю теорією Дж. Локк визнавав, по-перше, рівність усіх людей від природи, право кожного на свободу, власну думку і, по-друге, роль суспільства у вихованні особистості. Ці твердження лягли в основу багатьох тогочасних філо­софських, педагогічних, соціоло­гічних кон­цепцій, були предметом художнього переосмислення у творчості Д. Де­фо, Вольтера, Д. Дідро, Й.-В. Гете.

Як і Відродження, Просвітництво не є літературним напрямом, а являє собою філософську, соціальну, етичну концепцію, яка знайшла повний і багато­гранний вияв у літературі. Письменники одночасно з філософами активно розвивали ідеї руху, надаючи важли­вого значення літературі як засобу перебудови і перевиховання суспільства. Такі завдання визначили спрямування їх естетичних пошуків, своєрідність художнього методу, зумовили активну позицію митця. Просвітництво умовно ділять на три періоди. Нижньою межею вважається Парла­ментський переворот в Англії, верхньою – Велика французька буржуазна революція:

І період (раннє Просвітництво) – 1689 р. – 30-і рр.;

ІІ період (зріле) – 40–50-і рр.;

ІІІ період (пізнє) – 60-і рр.–1789 р.

Хоча мистецтво епохи Просвітництва було дуже багатогранним і супе­реч­ливим, у ньому виокремлюють два провідні літературні напрями: просвіт­ницький раціоналізм і сентименталізм (розвивались також такі напрями, як рококо та веймарський класицизм).



Розвиток просвітницького раціоналізму припадає на період ра­ннього і частково зрілого етапів Просвітництва, які характери­зуються домінуванням раціонального начала, пафосом віри в людський розум тощо. Власне цей напрям найбільшою мірою виражав просвітницьку парадигму, з іншого боку, перебував під певним впливом раціоналізму класицистичного мистецтва. Просвіти­телі, як і класицисти, мислили вічними загально­людськими катего­ріями, вдавалися до узагальнень, абстракцій, для їх творів характерні прямолінійність, послідовна композиція, строгий поділ образів на негативні та позитивні, життєстверджуючий пафос, оптимізм та ін. Проте, на відміну від класицистичної, просвітницька література відкидає мистецькі форми і догми античності, орієнтується передусім на наявний у творах громадянський пафос і гуманістичний зміст. Зокрема, втрачає свою значимість поділ жанрів на «високі» та «низькі», популярними стають жанри, які вважалися «низькими», мова творів наблизилась до народної. Зовсім іншим, навіть протилежним, було ідеологічне наповнення літе­ратури XVIII ст. – вона була спрямована проти монархії й аристокра­тичної верхівки, носила демократичний характер. Можна говорити про активну взаємодію класицизму з просвіт­ницьким рухом, про «присто­сування» кла­сицизму XVII ст. для вираження програми нової епохи.

Велика заслуга літератури Просвітництва полягає у створенні пози­тив­ного героя, носія просвітницької програми автора, який був уособ­ленням активних сил епохи і втілював мрії її діячів про гармонійне майбутнє влаштування людства. Таким героєм виступив представник третього стану, переважно із класу новоствореної буржуазії, який відповідав уявленням просвітителів про «природну людину». Як «при­родна людина» він наділений кмітливістю, працьовитістю, життєвою енер­гією, оптимізмом, добротою, здоровою мораллю, прагненням до пізнання, раціоналізмом. Відповідно він протиставлявся аристокра­тичній зіпсутості і сваволі. Оскільки в реальній дійсності таке поєд­нання є рідкісним, герой постає дещо абстрактним і схематичним, віддаленим від життєвої правди. Все ж він видається більш повно­кровний, ніж у класицизмі XVII ст. До кращих героїв епохи належать Робінзон Крузо Д. Дефо («Робінзон Крузо»), Том Джонс Г. Філдінга («Історія Тома Джон­са, Знайди»), Фауст з однойменної трагедії Й.-В. Ге­те, Луїза Міллер («Підступність і кохання» Ф. Шиллера), Фігаро П. Бо­марше («Севіль­ський цирульник», «Одруження Фігаро») та ін.

Ідейність Просвітництва, пріоритет думки над словом сприяли інтелекту­алізації творів, входженню в літературу таких наук, як філо­софія, психологія, етика, естетика, географія та ін. Таке єднання відбу­валося в різних формах: через авторські відступи, вставні розділи, посвяти, листи (романи Г. Філдінга, Дж. Свіфта, Вольтера, Д. Дідро та ін.). Література набула публіцистичного та аналітичного характеру, що не применшувало її художньої вартісності та своєрідності. Хоча автори і розраховували на освіченого читача, але доносили думки доступно і зрозуміло, керуючись естетичним принципом ясності думки й ясності форми. Особливого значення надавалось філософії, адже більшість із просвітителів були одночасно мислителями і письмен­никами (Вольтер, Дідро, Руссо, Шиллер, Гете та ін.). Поруч із науковими трактатами вони писали твори, які ставали художніми ілюстра­ціями тих чи інших філософських теорій, як, наприклад, роман Д. Дефо «Робінзон Крузо» (ідеї Дж. Локка). У зв'язку з цим виникає жанр філософської повісті, який набуває розквіту у Франції у творчості Ш.Монтеск’є («Персидські листи»), Вольтера («Кандід, або Оптимізм», «Простодушний», «Мікро­мегас» та ін.), Д. Дідро («Небіж Рамо», «Жак-фаталіст та його господар»). Цей жанр давав широкі можливості авторам у доступній і часто захоплюючій формі висувати власні погляди, пропагувати просвіти­тельські ідеї. У таких творах:


  • дійсність переважно постає умовною (часто казковою чи фан­тастичною),

  • сюжет і конфлікт зумовлені провідною концепцією,

  • побутова правдоподібність відсутня,

  • герої виступають носіями тих чи інших доктрин – вступаючи в гострі дискусії, вони вводять читача в атмосферу діалогів, переконують у правильності висунутої автором світоглядної позиції.

Ще однією визначальною рисою просвітницької літератури було свідоме прагнення письменників до детального змалювання навко­лишньої дійсності, навіть якщо вона була фантастичною чи казковою. Такий підхід був зумов­лений завданням діячів епохи просвітити і виховати читача, розповісти якомога більше про навко­лишній світ, представити життя і природу людини в усіх їх варіантах і проявах, вказати на їх негативні сторони й подати позитив­­ний приклад для наслідування. Саме тому особливої популяр­ності у XVIII ст. набувають прозові жанри, зокрема роман. На відміну від попередніх епох, в які переважав авантюрний роман, у XVIII ст. розвивається такі жанрові підвиди роману, як сімейно-побутовий та соціально-психологічний, хоча широко вико­ристо­ву­ються також елементи утопічного, пікарескного, роману-дороги та ін.

У ході розвитку просвітницької літератури спостерігався дедалі більший відхід від раціоналізму попередніх періодів. У другій поло­вині XVIII ст. виникає сентименталізм – напрям, який прого­лошує культ почуттів, протиставляючи їх однобічності розуму. Почуття оцінювались сентименталістами на тій же основі, що розум класицистами – як носій і виразник природи людини. Різниця між ними полягала в тому, що одні митці, визнаючи єдність чуттєвого і раціонального начал в людині, робили акцент на розумі (класицисти), інші (сентимента­лісти) – на почуттях. Тобто культ почуттів не суперечив у просвітителів культу розуму. І в одному, і в іншому випадку нормою і критерієм оцінки людських вчинків оголошувалась природа.

Все ж зміна акцентів, не руйнуючи принципової основи творчості, приво­дила до важливих змін в художньому змісті просвітницького мистецтва. Сенти­менталісти у значній мірі спиралися на філософію суб’єктивного ідеа­лізму англійських мислителів Девіда Юма (1711–1776), а також Джорджа Берклі (1685–1753), які, заперечуючи думку попередніх філософів про можли­вість об'єктивного пізнання світу за допомогою розуму, єдино реальною вважали не матерію, а людські враження, ідеї, емоції. Кожна людина за допо­могою своєї уяви витворює власну картину навколишньої дійсності, а її висновки про ті чи інші речі є суб'єктивними. Великий вплив на розвиток сенти­­­­мента­лізму справив також руссоїзм – концепція французького мислителя і пись­менника Ж.-Ж. Руссо, який проголосив «культ серця», проти­ставляючи його «культу розуму». Філософські системи підштовху­вали митців до вияс­нення внутрішніх джерел людської діяльності і поведінки загалом. У мистецтві такий підхід сприяв більш повно­кровному й багатогранному худож­ньому вираженню природи людини, дослідженню її конкретно-чуттєвої своєрідності.

У сентименталізмі поступово долається раціоналістична прямо­лінійність у змалюванні героїв, характерна для раннього періоду розвитку Просвіт­ництва. Зберігаючи просвітницьку традицію виво­дити програм­ного позитив­ного героя, носія високих якостей, поро­джених природою, сенти­менталісти все ж представляють людський характер складніше. Позитивний герой сентименталізму переважно належить до нижчих верств населення, наділений благородними якостями, багатим внутрішнім світом і глибокими почуттями. Гостре відчуття несправедливості, будь-якої жорстокості викликає у його душі постійні переживання і муки, штовхає іноді на необдумані кроки, а то і смерть. Через непристосованість до життя, відсутність прагма­тизму, розрахунковості герой часто невла­што­ваний у житті, відлюд­куватий, почуває себе зайвим у суспільстві. Він шукає приту­лок у таких сферах, як природа, мистецтво, кохання, улюблене заняття («коник»), вдається до меланхолійних роздумів тощо. Сентимен­тальний герой не борець, а споглядач, але велика сила пере­живань викликає у читачів співчуття і жаль до нього, водночас протест проти жорстоких законів світу і соціальної несправедливості.

Оскільки об'єктом художнього переосмислення сентименталістів є внутрішнє життя людини, роман про подорожі і пригоди змінюється на роман про думки і почуття, події часто відбуваються на тлі приватного життя у рамках сімейних стосунків (Л. Стерн «Життя та думки Трістрама Шенді, Джентльмена», Й.-В. Гете «Страждання моло­дого Вертера»), хоча наявні також взірці подорожніх нотаток (Л. Стерн «Сентиментальна подорож»). Для більш детальної і досто­вірної передачі почуттів автори часто вдавалися до епістолярної форми (C. Річардсон «Памела, або віддячена доброчинність», Й.-В. Гете «Страждання молодого Вертера», Ж-Ж. Руссо «Юлія, або Нова Елоїза») чи форми сповіді (Д. Дідро «Черниця»).

Сентименталісти прагнуть до простоти і безпосередності викладу, мова творів демократизується, стає зрозумілою широким верствам населення, зникає пишномовність, риторичність. Вільна композиція при­ходить на зміну раціональній причинно-наслідковій, яка була характерна для творів раннього періоду Просвітництва. Великого зна­чення набувають ліричні відступи, пейзажі, спогади, роздуми. Увага сентименталістів до почуттів сприяла бурхливому розвитку поезії, особливо в Англії, де виникла так звана «цвинтарна поезія» за назвою твору Т. Грея «Елегія, написана на сільському цвинтарі» (1751). У цьому руслі творили також Дж. Томсон та Е. Юнг. Поети-сенти­менталісти вдавалися до таких пое­тичних жанрів, як елегія, послання, ідилія, які відтіснили героїчну поему та оду.

Драма у сентименталізмі представлена жанром «міщанської» (інші її назви: «сльозлива», «серйозна», «буржуазна»), яка розвивалася на противагу класицистичній. Першим виявом цього жанру вважається п'єса англійського драматурга Джорджа Ліло «Лондонський купець» (1731). Пізніше «міщанська драма» поширилася у Франції та Німе­ччині. ЇЇ теоре­тиками і практиками були Д. Дідро у Франції та Г.-Е. Лессінг у Німеччині:


  • драма відображає реальні конфлікти;

  • сюжети взяті із матеріалу тогочасної дійсності;

  • відкидаються такі канони класицистичної трагедії, як правило трьох єдностей, строга композиція, високий стиль;

  • драматичні події розвиваються не за рахунок ефектних, пафос­них монологів, а завдяки діям та вчинкам персонажів;

  • твори написані у прозовій формі, містять фольклорні та народ­но­­розмовні елементи, вульгаризми;

  • програмним героєм виступає благородний і чесний міщанин (лю­дина незнатного походження), який протиставляється сва­вільному і непорядному дворянину та ін.

У 70-х роках у Німеччині набуває розвитку літературний рух «Бурі та натиску» (Sturm und Drang), який можна розцінити як німецький варіант європейського сентименталізму (дехто відносить його до перед­ро­ман­тизму). Провідним теоретиком руху вважають Й. Г. Гер­дера, за ініціа­тивою якого 1773 р. вийшов збірник «Про німецький дух та мистецтво», що став маніфестом нової літератури. Сюди входили також Й.-В. Гете, Ф.-М. Клінгер, Я. Ленц, Г. Вагнер В. Гайнзе (геттін­гемська група), І.Фосс, Г. Бюргер, брати Штьольберги, В. Мюллер та ін. (страсбурзька група), Ф. Шиллер, Д. Шубарт (швабська група). Твори «буремних геніїв» виражають бунт проти тиранії та соціальної нерівності, проголошують духовну свободу «маленької людини», її звільнення від дворянської моралі, утверджують цінність особистості незалежно від її соціального стану. Наслідуючи висунутий Гердером принцип народності у мистецтві, штюрмери прагнули оновити німецьку літературу, виступали проти будь-яких естетичних догм, утверджували свободу вибору тематики, автор­ського висловлювання. Творили у різних жанрах, проте перевагу надавали поезії та драматургії.

У рамках руху виникає «штюрмерська драма», яка у значній мірі наслідує міщанську драму, проте не обмежується вузьким колом сімейно-побу­тових проблем, зачіпає також питання політичного життя, сповнена гнівного протесту проти беззаконня феодального суспіль­ства. Герой, неординарна особистість (може бути представ­ником будь-якого класу), індивідуаліст, конфліктує з несправед­ливим світом, але переважно гине в нерівній боротьбі. Взірцями «штюр­мерської драми» є «Розбійники», «Підступність і кохання» Ф. Ши­ллера, «Гец фон Берліхінген» Й.-В. Гете та ін.

У ХVІІІ ст. розвивається напрям «рококо» (від фр.слова «roccaile» – схожий на мушлю). Вважають, що рококо є трансформацією окремих рис бароко, але позбавлене філософської глибини і напру­женості останнього. Йому властиві пишність, вишуканість форми, дотепна гра слів, декоратив­ність та умовність пейзажів, галантність на межі з грайливістю, гедонізм тощо. Мистецтво рококо було апо­літичним, перевагу віддавало любовним та еротичним сюжетам. У літературі виявило себе в епіграмі, елегії, мадригалі (вірш про сільське життя, пісня пастухів), казково-фантас­тичній поемі. Елементи рококо притаманні творам Вольтера, Д. Дідро, П. Бомарше, Х. Віланда, ранній поезії Й.-В. Гете.

Самобутнім явищем у ХVІІІ ст. виступає «веймарський класи­цизм» – напрям, який набув розвитку у Німеччині у 80-90-і роки і представлений творчістю Ф. Шиллера та Й.-В. Гете. Розчарувавшись у бунтарстві штюрмерського періоду, митці вбачали ідеал гармонійного суспільства у мистецтві та красі – лише краса (а не бунт), на їх думку, могла врятувати людство (передусім німців) від вульгарної дійсності. Еталоном довер­шеності для них було давньогрецьке мистецтво, проте веймарські класики відкинули характерне для французьких класи­цистів наслідування готових зразків, натомість висунули ідею міфо­творчості, тобто творення нового світу засобами мистецтва, мета якого, зі слів Ф. Шиллера, – «у кожній індивідуальній людині» роз­крити «чисту ідеальну людину». Поетика та естетика напряму поз­начена більшою творчою свободою та розкутістю, відсутня кате­горичність у дотриманні норм та принципів, хоча категорія розуму залишалася домінуючою і визначальною. Герой не обов’язково представник дворянства, він не бунтівник, проте сильна і вольова людина, з незламним духом, розкривається у духовній і моральній сфері, знаходить шлях до розумного вирішення суспільних проблем. До яскравих взірців напряму відносять трагедії «Іфігенія в Тавриді» (1787), «Торквадо Тассо» (1790), епічну поему «Герман і Доротея» (1798), сцени з другої частини «Фауста» Гете, а також драми «Дон Карлос» (1787) і «Валленштейн» (1799) Ф. Шиллера.



Що ж до напряму «просвітницький реалізм», на існування якого в епоху Просвітництва вказують автори вузівських підручників (С.Д. Ар­тамонов. История зарубежной литературы XVII–XVIII вв. – М., 1978; История зарубеж­ной литературы XVIII века. Под ред. З.И. Плавскина. – М., 1991), то це питання досі залишається проблема­тичним. Євро­пейські просвітителі у своїх уявленнях про людину виходили з певної норми, ідеї, і для літератури XVIII ст. була характер­ною єдність утвердження цієї норми і заперечення всіх сторін життя, ідей, людської поведінки, які їй не відповідали. Детально представлена в сімейно-побутових романах ХVІІІ ст. дійсність все ж розціню­валась тенден­ційно: з позицій розумності чи нерозумності, що свідчить про певну однобічність її моделювання в тогочасній літературі. Метод реалізму, яким керувалися митці ХІХ ст. (Ч. Діккенс, О. де Бальзак, Стендаль та ін.), прагнув до всеохоплюючого зобра­ження світу і людини, в їх складності, суперечності і багато­гранності, з урахуванням об'єктивних законів суспільно-істо­ричного розвитку людства. Без цієї властивості реалізм не може назива­тися реалізмом. Очевидно, можна говорити про зародження в епоху Просвіт­ництва пев­них реалістичних тенденцій, які класичної форми набули у ХІХ ст.

Практичне заняття № 6
Епоха Просвітництва. Творчість Данієля Дефо (1660-1731).

План


1. Просвітництво як культурно-історична епоха, його характерні риси. Філософське підґрунтя. Літературні напрями, жанри.

2. Творчість Д. Дефо (загальний огляд). Новаторство Дефо-рома­ніста.

3. Ранньопросвітницький характер роману Д. Дефо «Робінзон Крузо».

а) сюжетне джерело твору;

б) жанрові та композиційні особливості, своєрідність оповіді;

в) тематика і проблематика роману.

4. Образ Робінзона як сина своєї епохи, класу, нації (раціоналізм, прагматизм, життєздатність, оптимізм тощо). Питання релігії.

5. Проблема «природної людини» у творі.

6. Алегоричний і філософський зміст роману.

7. Робінзонада у світовій літературі.



Література:

1. Аникст А.А. Даниель Дефо. – М., 1957.–131 с.

2. Беньковська Єва. Просвітництво – поміж святим і світським // 12 польських есеїв. – К., 2001. – С. 27-63.

3. Брандис Є. Нащадки Робінзона Крузо / Про Робінзонаду світу // Всесвіт. – 1970.– № 7.– С. 157-160.

4. Довбня Л. Словник до твору Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» // Всесвітня література. – 1999. – № 3. – С. 8-9.

5. Катеринчук О. М. «Робінзон Крузо» як сюжетна модель світової робінзонади // Всесвітня література. – 2004. – № 10. – С. 15-16.

6. Лімборський І. В. Просвітництво поза канонами і стереотипами: Основні тенденції в світлі сучасних інтерпретацій // Заруб. літер. в навч. закладах України. – 2003. – № 5. – С. 52-57.

7. Лімборський І. В. Просвітництво у дзеркалі постмодерного світу // Всесвітня література та культура. – 2007. – № 10. - С. 2-4.

8. Миримский И.В. Реализм Дефо // Миримский И.В. Статьи о классиках.– М., 1966.– С. 9-62.

9. Мирский Д. «Робинзон Крузо» // Мирский Д. Статьи о лите­ратуре. – М., 1987. – С. 90-98.

10. Стрілецький О. «З особливої ласки провидіння» (Система уроків по вивченню творчості Д. Дефо) // Зарубіжна література в навчаль­них закладах. – 1996. – № 11. – С. 7-9.

11. Тураев С. Введение в западноевропейскую литературу ХVІІІ в.– М., 1962. – 68 с.

12. Проблемы Просвещения в мировой литературе. Сборник ста­тей. Ред. коллегия: С. В. Тураев и др. – М., 1970. – 348 с.

13. Урнов Д. М. Дефо. – М., 1990.– 253 с.

13. Шалата О. «Робінзон Крузо» у світлі біблійної тематики // Слово і час. – 1997.– № 5. – С. 53-55.
Практичне заняття № 7
Творчість Джонатана Свіфта (1667-1745).

План


1. Творчий шлях Дж. Свіфта. Діяльність Свіфта як памфлетиста («Казка про бочку», «Битва книг», «Листи сукнаря»). Свіфт і Просвіт­ництво.

2. Жанрова і композиційна своєрідність роману Дж.Свіфта «Мандри Гуллівера». Тема та ідея твору.

3. Роман «Мандри Гуллівера» як сатира на суспільну дійсність:

а) антимонархічне спрямування;

б) розкриття абсурдності та протиприродності війн;

в) критика політичної системи, судочинства, релігійних догм, суспільної моралі у творі;

г) проблема науки та псевдонауки;

д) виховання та освіта;

е) змалювання звичаїв єгу – жахлива пародія на людину в усіх її моральних та фізичних проявах.

4. Суспільний ідеал у романі: утопія чи антиутопія.

5. Еволюція образу Гуллівера, Гуллівер і автор.

6. Мова і стиль твору (бурлеск, гротеск, карикатура, пародія, проти­ставлення, іронія, сарказм).


Література:

1. Гречанюк С. Свіфт: Ерозія утопії чи віра в людину? // Гречанюк С. Вічні книги.– К., 1988.– С. 193-223.

2. Дейч А. Джонатан Свифт и его «Путешествия Гулливера» // Дейч А. Дыхание времени. Статьи, портреты, очерки. – М., 1974.– С. 31-104.

3. Дубашинский И. А. Жанр «Путешествий Гулливера» // Научные докла­ды высшей школы. Филол. науки. – 1970.– № 2.– С. 44-56.

4. Калина Г. Цілувати копито («нелюдське» ідеальне суспільство в романі-антиутопії Свіфта «Мандри Гуллівера»). Гречанюк С. Пізнання і розчарування (діяльність Дж. Свіфта). Шалагінов Б. Кому відпиляти потилицю? (Життя і творчість Дж. Свіфта) // Тижневик «ЗЛ».– 1999.– № 21. – С. 1-3, 5, 7-8.

5. Левидов М. Путешествие в некоторые отдаленные страны, мысли и чувства Джонатана Свифта. – М., 1986.– 287 с.

6. Муравьев В.С. Джонатан Свифт. – М., 1968.– 394 с.

7. Муравьев В.С. Путешествие с Гулливером. – М., 1972.– 208 с.

8. Пригодій С. Модель ідеального суспільства. Яка вона? / Компа­ра­тивне дослідження цієї моделі в романах Д. Дефо «Робінзон Крузо», Свіфта «Мандри Гуллівера» та інших просвітн. текстах // Всесвітня література в середніх навчальних закладах – 2000. – № 12. – С. 49-50.

9. Трауберг Л. «Безумие доктора Свифта» [Об аллегориях в романе английского писателя «Путешествия Гулливера»] // Вопросы литера­туры.– 1977.– № 2.– С. 113-127.

10. Урнов Д. М. Робинзон и Гулливер. Судьба двух литературных героев. – М., 1973.– 89 с.

11. Шамрай А. Г. Джонатан Свіфт і його твір «Мандри Гуллівера» / Шамрай А. Г. Вибрані статті і дослідження. – К., 1963. – С. 218-250.

12. Ялтанець Т. Л. Сатира англійського просвітника. Урок за романом Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера» // Всесвітня література. – 2003. – № 11. – С. 27-28.

Практичне заняття № 8
Еволюція жанру просвітницького роману в англійській

літературі в період зрілого Просвітництва.

План


1. Епістолярний, любовно-психологічний роман Семюеля Річард­сона («Памела, або винагороджена доброчинність», «Клариса, або історія молодої леді»).

2. Мистецьке новаторство творчості Г. Філдінга, роман «Історія Тома Джонса, Знайди»:

а) жанр твору (за визначенням автора і об’єктивно);

б) композиційне поєднання різноманітних форм художнього вира­ження дійсності;

в) новаторство оповіді від ІІІ особи;

г) спосіб змалювання характерів, авторська оцінка.

3. Авантюрно-крутійські, сатиричні романи Тобайаса Смолета «При­годи Родріка Рендома» та «Пригоди Перігріна Пікля». Ідейне наван­таження гротеску та карикатури у творах.

4. Художня своєрідність сентиментальних романів Лоренса Стерна «Життя і думки Трістрама Шенді» та «Сентиментальні подорожі» (відсутність широких епічних картин, деталізації, композиційної ціліс­ності, увага до емоцій та почуттів людини).


Література:

1. Білик Н. Д. Замість світу рицарів, принцес і чудовиськ – реальне життя // Всесвітня література. – 1997. – № 7. – С. 39-42.

2. Гражданская З. П. В отдаленных странах и у себя дома // Гражданская З. П. От Шекспира до Шоу. – М., 1982. – С. 33-59.

3. Елистратова А. Английский роман эпохи Просвещения.– М., 1966. – 469 с.

4. Жанровые разновидности в западноевропейском романе ХVІІІ века // Жанровые разновидности романа в зарубежной литературе ХVІІІ–ХХ веков. – Киев–Одесса, 1985.– С. 9-41.

5. Западноевропейский роман эпохи Просвещения. Проблемы типо­логии. – Киев–Одесса, 1983. – 140 с.

6. Иткина Н. Л. Филдинг и Стерн // Вопросы зарубежной лите­ратуры.– М., 1967. – С. 140-154.

7. Мирский Д. Смоллет и его место в истории европейского романа // Мирский Д. Статьи о литературе. – М., 1987. – С. 98-136.

8. Моэм У. С. Генри Филдинг и «Том Джонс» (о писателе Генри Филдинге) // Моэм У.С. Подводя итоги. – М., 1991.– С. 286-307.

9. Роджерс Пэт. Генри Филдинг: Биография. – М., 1984.– 208 с.

10. Соколянский М. Г. Историзм Филдинга. На материале «коми­ческих эпопей» // Научные доклады высшей школы. Филол. науки. – 1974. – № 1.– С. 34-42.

11. Соколянский М. Г. Творчество Генри Филдинга. Книга очер­ков.– К., 1975. – 174 с.

12. Шевель А., Войтюк С. Структурно-композиционные и стилевые особенности просветительского реалистического романа в английской литера­туре (на материале творчества Д. Дефо и Г. Филдинга) // Стиль и жанр художественного произведения. – Львов, 1987. – С. 9-24.

Практичне заняття № 9
Французьке Просвітництво.

Творчість Вольтера (Франсуа Марі Аруе, 1694-1778)

План


1. Епоха Просвітництва у Франції, її революційний характер. Етапи розвитку, представники, літературні напрями, жанри.

2. Основні віхи творчості Вольтера. Філософські та естетичні погляди.

3. Особливості жанру філософської повісті та їх художній вияв у повісті Вольтера «Кандід».

4. Сюжетно-композиційне втілення у мандрівках та поневіряннях Кандіда сенсуалістичної теорії Дж. Локка.

5. Викриття філософій оптимізму та песимізму в образах Панглоса та Мартена.

6. Філософське наповнення образів та сцен, які відображають різні концепції життя (стара жінка, Пококуранте, 6 королів, Пакета, історія з баранами та золотом тощо).

7. Критика суспільної дійсності у повісті засобами алегорії та фан­тастики (релігійний фанатизм, безглуздість війн, деспотизм, соціальна нерів­ність, шарлатанство лікарів тощо).

8. Фантастичне моделювання суспільного ідеалу в образі держави Ельдорадо (порівняти з країною Гуїгнгнмів у романі Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера»).

9. Ідея творчої праці як головна думка твору.

10. Ідейно-художній зміст повісті «Простодушний».

11. Мовно-стильові особливості повістей Вольтера (виразність, ясність, стислість, дотепність, народність тощо).

Література:

1. Акимова Л. А. Вольтер Франсуа Мари. – М., 1970. – 446 с.

2. Анисимов И. И. Французская классика со времен Рабле до Ромена Роллана. Статьи, очерки, портреты. – М., 1977. – 334 с.

3. Артамонов С.Д. Вольтер и его век. – М., 1980. – 220 с.

4. Гордон Л. С. О некоторых прототипах «Кандида» // Научн. доклады высшей школы. Филолог. науки. – 1970. – № 6. – С. 27-36.

5. Єременко О. Поборник природних прав людини (Матеріали до вивчення повісті Вольтера «Простак», 9 кл.) // Всесвітня література.– 1999.– № 6. – С. 39-40.

6. Коптілов В. Вольтер: Біографія-есе // Вітчизна. – 1997. – № 1-2.– С. 107-121; № 3-4.– С. 86-100; № 5-6.– С. 85-108.

7. Кузнецов В.Н. Франсуа Мари Вольтер.– М., 1978.– 223 с.

8. Лімборський І. В. Вольтер і Україна // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. – № 3. – С. 48-50.

9. Лімборський І. «Природна людина» на рандеву з цивілізованими шахраями (Урок – аналіз повісті Вольтера «Простодушний») // Зару­біжна література в навчальн. закладах.– 2000.– № 10.– С. 32-35.



10. Фонтенель Б. У истоков французского Просвещения XVIII в. // Фон­­те­нель Б. Рассуждения о религии, природе и разуме. – М., 1979.– С. 5-27.

11. Шалагінов Б. Б. Література «просвітницького раціоналізму» у Франції // Всесвітня література та культура. – 2004. – № 2. – С. 40-46.

12. Шалагінов Б. «Усе – на краще у цьому найкращому світі»? (про Вольтера) // Тижневик «ЗЛ». – 2000. – № 15. – С. 1-2, 7-8.


Практичне заняття № 10
Творчість Дені Дідро (1713-1784).

План


1. Дені Дідро як ідейний лідер французького Просвітництва на новому етапі його розвитку. Діяльність енциклопедистів.

2. Естетичні погляди Дідро. Дідро – один із фундаторів реалістич­ного методу у світовій літературі.

3. Ідейно-художні особливості філософських повістей «Небіж Рамо», «Жак-фаталіст».

4. Втілення у романі «Черниця» філософсько-естетичних поглядів Дідро:

а) основа сюжету роману;

б) жанр, форма оповіді;

в) образ Сюзанни як «природної людини»;

г) алегоричний зміст образу монастиря;

5. Мовно-стильова своєрідність роману «Черниця».
Література:

1. Акимова А. Дидро. – М., 1963. – 479 с.

2. Барская Т. Дени Дидро. – Л., 1962. – 114 с.

3. Бычко И. Дени Дидро // Дени Дидро. Монахиня. Племянник Рамо. Жак-фаталист и его хазяин. – К., 1986. – С. 3-27.

4. Гачев Д. И. Эстетические взгляды Дидро. – М., 1961. – 188 с.

5. Длугач Т. Б. Дени Дидро. – М., 1986. – 190 с.

6. Луппол И. К. Дени Дидро. – М., 1960. – 295 с.

7. Момджян Х. Н. Дидро // Момджян Х. Н. Французское Про­свещение ХVІІІ в. Очерки. – М., 1983. – С. 173-225.

8. Этетика Дидро и современность / Отв. редактор В. П. Шестаков. – М., 1989. – 334 с.
Практичне заняття № 11
Традиції та новаторство драматургії

П'єра де Бомарше (1732-1799).

План


1. Розвиток французького театру XVIII ст.

2. Формування світогляду та естетичних принципів Бомарше.

3. Перші творчі проби комедіографа, сатиричний зміст «Мемуарів».

4. Бомарше – автор трилогії про Фігаро. Бомарше й Мольєр.

5. П'єса «Шалений день, або одруження Фігаро» – вершина твор­чості драматурга:

а) жанрові особливості п’єси;

б) основний конфлікт комедії;

в) складність та напруженість інтриги у творі.

6. Характеристика персонажів комедії:

а) утілення в образі Фігаро рис людини нового часу;

б) граф Альмавіва як представник старого режиму;

в) сатиричне змалювання судочинства в образах Брідуазона, Дубль­мена, Бартоло.

7. Засоби вираження комічного у п'єсі (жарти, каламбури, дотепи, пародії тощо).
Література:

1. Артамонов С. Д. Бомарше. Очерк жизни и творчества. – М., 1960.– 254 с.

2. Грандель Ф. Бомарше: [Пер. с фр.] / Предисловие С. Козлова.– М., 1985.– 398 с.

3. Тураев С. В. Литературное движение во Франции второй поло­вины ХVІІІ в. // История всемирной литературы: в 9 т. – М., 1988. – Т. 5. – С. 113-119.

4. Лещинская Г. И. Пьер Огюстен Карон де Бомарше. Библиогра­фи­ческий указатель / сост. и автор вступит. статьи Г. И. Лещинская – М., 1980. – 168 с.

5. Мокульский С. С. Пьер Бомарше: К 225-летию со дня рожде­ния.– М., 1957.– 31 с.

6. Назарець В. «Яка все ж таки у мене дивна доля» (Творчий шлях Бомарше) // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1999. – № 11.– С. 51-54.

7. Пути развития французской драматургии конца XVIII – начала XIX веков. – К. : Одесса, 1978. – С. 5-15.

8. Финкельштейн Е. Бомарше: 1732-1799. – Л.-М., 1957. – 127 с.

9. Штейн А. А. Бессмертный Фигаро [Бомарше] // Штейн А. А. На вершинах мировой литературы. – М., 1977. – С. 224-268.




Практичне заняття № 12
Німецьке Просвітництво.

Творчість Готгольда-Ефраїма Лессінга (1729-1781).

План


1. Своєрідність розвитку та характер Просвітництва у Німеччині. Періодизація розвитку літератури ХVІІІ ст.

2. Основні віхи творчості Г.-Е. Лессінга.

3. Лессінга як критик і теоретик драми (праця «Гамбурзька драма­тургія»).

4. Трагедія «Емілія Галотті» – одна з вершинних драм німецької літе­ратури ХVІІІ ст.

а) антична основа сюжету драми і німецька дійсність ХVІІІ ст.

б) жанрове новаторство п’єси, просвітницький характер конфлікту;

в) характеристика персонажів (Емілія, Одоардо Галотті, принц Гонзага, Марінеллі, графиня Орсіна та ін.).

5. Значення творчості Лессінга для розвитку німецької літератури ХVІІІ ст.



Література:

1. Асмус В. Ф. Немецкая эстетика ХVІІІ в. – М., 1963. – 311 с.

2. Байкель В. Б. «Эмилия Галотти» Лессинга и мещанская трагедия «бури и натиска» // Научные доклады высшей школы. Филол. науки.– 1988. – № 4.– С. 77-80.

3. Жирмунский В. М. Очерки по истории классической немецкой литературы.– Л., 1972.– 495 с.

4. Неустроев В. П. Немецкая литература эпохи Просвещения.– М., 1958.– 465 с.

5. Сахновський-Панкеєв В. В. Лессінг і наука про драму // Все­світня література та культура. – 2004. – № 7. – С. 22-24.

6. Стадников Г. В. Лессинг: Литературная критика и художестве­нное творчество. – Л., 1987. – 100 с.

7. Теория драмы Лессинга // Альтман И. Избранные статьи. – М., 1957.– С. 50-124.

8. Филиппов М. М. Лессинг, его жизнь и литературная дея­тельность // Филиппов М. М. Очерки о западной литературе ХVIII – ХІХ веков. – М., 1985. – С. 14-94.

9. Фридлендер Г. Лессинг: Очерк творчества. – М., 1957. – 239 с.

10. Шалагінов Б. Б. Німецька література ХVІІІ ст. // Вікно в світ.– 1999.– № 1 (4).– С. 22-89.



Практичне заняття № 13
Рух «Буря та натиск».

Творчість Фрідріха Шиллера (1759-1805).

План


1. Революційно-новаторський характер руху «Буря та натиск». Вклад Гердера. Ідейно-естетичні засади штюрмерської літератури.

2. Творчий шлях Шиллера. Шиллер як учасник руху «Буря і натиск».



3. Штюрмерський характер п’єси «Розбійники». Втілення ідеї морального ідеалізму в образі Карла Моора.

2. Проблема суспільної нерівності у драмі «Підступність і кохання»:

а) жанрові особливості п’єси, суспільно-політична та історична дійсність у творі;

б) соціальна та психологічна природа конфлікту.

3. Характеристика персонажів, їх моральна та соціальна сутність:

а) образ Фердинанда як рупора авторських ідей, суперечливий характер і трагізм образу;

б) втілення в образі Луїзи кращих людських рис; роль батьків, кохання та релігії у житті Луїзи;

в) складність та суперечливість образу леді Мілфорд;

г) образи негативних персонажів (президент, князь, Вурм, Кальб).

4. Мовно-стильові особливості п’єси.


Література:

1. Андроник Анатолий. Брат мой – враг мой. К проблеме анализа образа отрицательного героя в школе (на материале драмы Шиллера «Разбойники») // Вікно в світ. – 1999. – № 3(6). – С. 131-141.



2. Зевелева И.А. Драматургия Ф.Шиллера (к углублению поня­тия «драма» на факультативных занятиях по зарубежной лите­ратуре в 9 кл.) // Изучение произведений зарубежных писа­телей на уроках и факуль­та­тивных занятиях в средней школе. – М., 1980.– С. 41-59.

3. Каган М. С. Эстетика Гердера, Шиллера, Гете. Кн. 2 // Лекции по исто­рии эстетики: В 4-х кн. / Под ред. проф. М. С. Кагана. – Л., 1974.– 200 с.

4. Кодоб’янська Н. Могуть інтелекту і криця моралі / Життя і творчість Шиллера // Тижневик «ЗЛ». – 1998. – № 7. – С. 1-5.

5. Ланштейн П. Жизнь Шиллера: Пер. с нем.– М., 1984.– 404 с.

6. Либинзон З.Е. «Коварство и любовь» Ф. Шиллера. – М., 1969. – 133 с.

7. Логвин Г. Розбиті серця: Фердінанд і Луїза / Ф.Шіллер «Підступ­ність і кохання», 9 кл. // Зарубіжна література в навчальних закладах.– 1999. – № 11. – С. 43-47.

8. Шашкевич Б. О. Щоб не плазувати перед слимаком. Матеріали до вивчення драми Ф. Шіллера «Розбійники» // Всесвітня література та культура. – 2004. – № 7. – С. 39-40.

9. Шалагінов Б. Ф. Й. Г. Гердер і «штюрмерство» // Вікно в світ. Німецька література ХVІІІ ст. – 1999. – № 1 (4). – С. 45-52.

10. Шалагінов Б. Про зцілення залізом і вогнем / Вивчення драми Ф. Шіллера «Розбійники» через аналіз драматичного конфлікту // Зарубіжна література в навчальних закладах. – 1996. – № 12.– С. 12-17.

11. Шалагінов Б. Ф. Шіллер // Вікно в світ. Німецька література ХVІІІ ст. – 1999. – № 1 (4). – С. 74-89.



Практичне заняття № 14
Творчість Йоганна-Вольфганга Гете (1749-1832).

Роман «Страждання молодого Вертера».

Поетична діяльність.

План


1. Періодизація творчості Гете. Гете як учасник руху «Буря і натиск» та представник напряму «веймарський класицизм». Поетичне новаторство письменника.

2. Сентиментальний характер роману «Страждання молодого Вер­тера»:

а) своєрідність жанру твору;

б) особливості композиції та структури;

в) основний конфлікт та проблематика роману.

3. Система образів твору:

а) образ ліричного героя (оповідача) та пов’язана з ним проблема нонконформізму, бунту (порівняйте з образом Карла Моора та Ферди­нанда із драм Ф. Шиллера);

б) образи, які протиставлені Вертеру (Альберт, посол та ін.)

в) природа у романі;

г) інтер’єр (опис приміщення, реалій побуту тощо).

4. Мова і стиль роману (схвильованість, емоційність, сльозливість та ін.)


Література:

1. Аникст А.М. Творческий путь Гете. – М., 1986. – 543 с.

2. Гібер Й. Енциклопедія людського буття. Творчість Гете // Тижневик «ЗЛ».– 1999. – № 40.– С. 3.

3. Демченко В. Д. «Вертер» Гете и проблема романа в критике немец­кого Просвещения // Гетевские чтения. 1984.– М., 1986.– С. 56-71.

4. Еттінгер К. Скандал навколо «Римських елегій» Гете; Затонський Д. В. Гете: «Поезія і правда» як сучасний урок // Вікно в світ: Німецька література. – 1999. – № 3.(6) – С. 5-17; С. 18-23.

5. Конради К.О. Гете. Жизнь и творчество: В 2 т. / Половина жизни. Итог жизни/ Пер. с нем. Предисл. и общая редакция А. Гугнина.– М., 1987.– Т. 1 – 592 с.; Т. 2.– 648 с.

6. Кессель Л. М. Гете и «Западно-восточный диван».– М., 1973.– 140 с.

7. Кокарєва В. Нерозгадана таємниця природи (Уроки аналізу ори­гіналу та перекладів балади Гете «Лісовий цар») // Всесвітня література та культура.– 2001.– № 3.– С. 7-10.

8. Кочур Г. Сонячний геній (Й. В. Гете) // Гете Й. В. Твори..– К., 1969.– С. 3-41.

9. Миримский М. «Страдания юного Вертера» (Гете) // Миримский М. Статьи о классиках. – М., 1966. – С. 69-79.

10. Мосійчук І. «Щоб поета зрозуміти...» / Урок позакласного чи­тання з вивч. поезій Й. Гете / // Заруб. літ. в навч. закл. – 2000. – № 11. – С. 14-16.

11. Скварчинська С. Автор «Вертера» как художественный образ забытой повести. Перев. с польск. // Сравнительное изучение лите­ратур. – Л., 1976. – С. 391–397.

12. Шалагінов Б. Б. Естетика Й. В. Гете.– К., 2002.– 152 с.

13. Шалагінов Б. Б. В. Гете // Вікно в світ.– 1999.– № 1.– С. 52-74.

14. Монографічний аналіз віршованого твору малої форми – необ­хідна умова його естетичного сприйняття (спроба такого аналізу лірич­ного вірша Й. Гете «О навіщо ти дала нам погляд») // Всесвітня література та культура. – 2004. – № 3. – С. 52-55.

Практичне заняття № 15
Трагедія Й.-В. Гете «Фауст».

План


1. Задум, джерельна основа та історія написання драми «Фауст».

2. Жанрові та структурно-композиційні особливості твору, їх зв’язок з ідейним задумом автора.

3. Проблематика та ідейний зміст драми:

а) роль мистецтва і призначення митця в суспільстві («Пролог в театрі»);

б) сенс людського життя і велич людського розуму («Пролог на небі»);

в) місце та роль вченого в житті (Фауст і Вагнер);

г) любов та істина (Фауст і Маргарита);

д) засудження релігійних догм;

е) спокуса владою та багатством (у цісарському палаці);

є) істина і краса (Фауст і Єлена) .

4. Філософський зміст образу Фауста, його еволюція. Розкрийте образ у зістав­леннях Фауст-Фауст (боротьба двох начал), Фауст-Мефістофель (єдність і боротьба протилеж­ностей).

5. Оцінка фінальної сцени. Морально-етичний та філософський висновки трагедії.

6. Всесвітньо-історичне значення «Фауста» Гете.
Література:

1. Аветисян В. Образ Мефистофеля во второй части «Фауста» (в свете гетевской концепции мировой литературы) // Известия РАН: Серия литературы и языка. – 1997. – № 1.– С. 3-10.

2. Аникст А.А. Гете и «Фауст». От замысла к свершению. – М., 1983. – 271 с.

3. Аникст А. «Фауст» Гете: Литературный комментарий. – М., 1979. – 350 с.

4. Басюк Ж. Боротьба добра і зла – рушійна сила розвитку світу. (За трагедією Гете «Фауст») // Тижневик «ЗЛ». – 2004. – № 46. – С. 9-11.

5. Білецький О. І. Походження легенди про Фауста // Тижневик «ЗЛ». – 1999. – № 22-23. – С. 11.

6. Борецький М. І. Сентименталізм. Романтизм (матеріали до вивче­ння теоретичних тем) // Всесвітня література. – 1999. – № 10. – С. 55-59.

7. Бутнікова О. Випробування кохання: Фауст і Маргарита (за Й.В. Ге­­те «Фауст») // Тижневик «ЗЛ». – 2004. – № 15. – С. 11-13.

8. Волков И.Ф. «Фауст» Гете и проблема творческого метода.– М., 1970. – 263 с.

9. Затонський Д. Пізнати світ. Метод. нотатки до І частини «Фауста» Гете // Вікно в світ. – 1999.– № 3.– С. 47-50.

10. Логвин Г. Протистояння Фауста і Мефістофеля / Матеріали до уроку з вивч. трагедії Гете «Фауст», 9 кл. // Заруб. література в навч. закладах. – 1999. – № 4. – С. 45-49.

11. Федоров Н. Ф. «Фауст» Гете и народная легенда о Фаусте // Контекст – 1975: Литературно-критические исследования. – М., 1977.– С. 315-343.

12. Шалагінов Б.Б. «Фауст» Й. В. Гете. Містерія. Міф. Утопія: До пробле­ми духовної сутності людини в німецькій літературі на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст. – К., 2002. – 280 с.



13. Шахова К. О. Гете як мислитель-утопіст («Фауст») // Тижневик «ЗЛ».– 1999.– № 40.– С. 2.
ПИТАННЯ ДЛЯ ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ:


  1. Порівняльна характеристика героя бароко й класицизму.

  2. Каталог: depart -> ivanna.devdiuk -> resource -> file
    depart -> Інформаційне суспільство
    depart -> Тема. Вступ
    depart -> Методичні рекомендації до виконання курсової роботи з дисципліни «політекономія»
    depart -> Методичні рекомендації до виробничої практики для студентів ІV курсу напряму підготовки 030508 «Фінанси І кредит»
    depart -> Програма навчального курсу «основи педагогічниих досліджень»
    depart -> Issn 2312–1165 Державний вищий навчальний заклад
    depart -> Навчально-методичний посібник для студентів Інституту історії І політології
    file -> Методичні рекомендації до практичних занять Теми практичних занять


    Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка