Методичні вказівки до організації самостійної роботи Семінарське заняття №1



Сторінка1/6
Дата конвертації18.11.2016
Розмір1 Mb.
ТипМетодичні вказівки
  1   2   3   4   5   6
Тематичний план семінарських занять

з дисципліни „Основи філософських знань”

для всіх спеціальностей




Назва семінарських занять

1
2


3

4

5



Модуль І

Семінар № 1. Історія філософської думки в Україні



Модуль ІІ

Семінар № 2. Філософський зміст проблеми буття.

Семінар № 3. Основний зміст пізнавальної діяльності.

Семінар № 4. Філософський аналіз суспільства.

Семінар № 5. цінності та їх роль в житті людини і суспільства.


ЗМІСТ

Вступ .............................................................................................. 3

Методичні вказівки до організації самостійної роботи ............ 4

Семінарське заняття № 1.



Історія філософської думки в Україні ....................................... 8

Семінарське заняття № 2.

Філософський зміст проблеми буття ......................................... 17

Семінарське заняття № 3.

Основний зміст пізнавальної діяльності ................................... 29

Семінарське заняття № 4.

Філософський аналіз суспільства .............................................. 41

Семінарське заняття № 5.

Цінності та їх роль у житті людини та суспільства ................ 56

Критерії оцінювання знань та вмінь студентів на

семінарських заняттях ................................................................ 64
І. Підготовка до семінару:
Семінар – вид навчальних занять, побудований на самостійному вивченні студентами за завданням викладача окремих питань, проблем тем, підготовкою повідомлень і доповідей з наступним їх спільним обговоренням.

  1. Ознайомтеся з запропанованими: темою семінару, питаннями і проблемами для обговорення на ньому.

  2. Прочитайте відповідний теоретичний матеріал запропонований у даному посібнику.

  3. Опрацюйте запропоновану додаткову літературу. Доцільно законспектувати ті фрагменти, які стосуються питань семінару.

  4. Особливо зверніть увагу на наявність різних точок зору стосовно проблем запропонованих для обговорення. Проаналізуйте їх зміст і аргументацію.

  5. Визначте, якою є ваша особиста точка зору стосовно проблем семінару. Поміркуйте над рівнем її обґрунтованості.

  6. Якщо ви не готуєте повідомлення до семінару, варто продумати запитання, які ви бажаєте задати доповідачам, або можливі доповнення.

  7. Підготуйте відповіді на пізнавальні задачі, винесені до обговорення. Можна скласти власні задачі й запропонувати їх вирішити учасникам семінару.


Вимоги до виступу студентів на семінарському занятті:

  1. Уникати механічного переказу матеріалу лекції або рекомендованої літератури.

  2. Відповідаючи на питання, студент повинен розглядати певне положення в розвитку, здійснити порівняння різних підходів, концепцій в опрацьованій літературі.

  3. Показати практичну цінність даних положень.

  4. Інші студенти, повинні брати активну участь в обговоренні розглядуваних проблем. Це передбачає вміння уважно слухати виступи своїх товаришів, здійснювати аналіз змістовного та формального боку цих виступів та давати їм оцінку. Це дозволяє студенту свідомо оцінювати виступи, в разі неповного або неточного виступу доповнювати їх, за наявності іншої позиції вступати в полеміку, використовуючи аргументовані докази.



ІІ. Написання реферату:
Реферат – доповідь на певну тему, заснована на огляді відповідних

джерел.

Реферат містить:

- аналіз теоретичного змісту питання;

- самостійний аналіз фактів, подій, процесів, явищ, що відповідають

теоретичній частині реферату;

- узагальнення і висновки відповідно до змісту реферату.

1. Уважно розберіться, на яку тему слід підготувати реферат, і відповідно

до цього визначте мету його написання.

2. Продумайте, які питання і в якій послідовності вам необхідно висвітлити під

час роботи над рефератом. Це допоможе вам скласти план реферату.

3. Визначте обсяг необхідної літератури за темою реферату і опрацюйте її.

3.1. Читаючи відібрані статті й книжки, звертайте увагу на посилання авторів

до джерел, оскільки вони можуть бути корисними вам у подальшій роботі

над темою.

3.2. Занотовуйте необхідне на окремих картках, зручних для подальшого

опрацювання і систематизації матеріалу.

3.3.Виписки, які ви робите, опрацьовуючи необхідну літературу,

класифікуйте відповідно до плану рефеату.



4. Реферат пишеться за таким планом.

    1. Перша сторінка ( не нумерується, але враховується) – титульна, вона має такий вигляд: наводиться назва навчального закладу. Уцентральній частині титульної сторінки міститься такий текст: «Реферативна робота з дисципліни «Основи філософських знань» з теми ( назва обраної студентом роботи). Праворуч унизу наводяться дані про студента, який є автором роботи ( курс навчання, група, його прізвище та ініціали). Унизу посередині вказується місто і рік виконання роботи ( без слова «рік»).

    2. На другій сторінці подається зміст роботи. Реферативна робота має складатись зі ВСТУПУ, ОСНОВНОЇ ЧАСТИНИ, яка включає не менше двох розділів, а також ВИСНОВКІВ та СПИСКУ ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.

    3. У вступі (обсягом не більше однієї сторінки) автор аргументує вибір теми, вказує на її важливість, актуальність тощо.

    4. В основній частині розкривається зміст реферату.Назва будь – якого розділу основної частини роботи не повинна повторювати назву теми роботи. Обсяг кожного розділу цієї частини становить 2-4 сторінки (залежно від кількості розділів). Тобто обсяг основної частини в цілому становить 8-10 сторінок тексту.

    5. У закінченні формулюються основні підсумки та висновки, до яких ви дійшли ( обсяг не більше однієї сторінки) робляться щодо кожного з розділів основної частини, а також узагальнення і можливі шляхи розв’язання проблем, розглянутих в основній частині дослідження..

    6. Наприкінці реферату подається список лтератури, яку ви використовували.

5. Оформлення реферату повинно відповідати загальноприйнятим нормам посилань на джерела і вимогам бібліографії.

ІІІ. Проблемно-пошукові завдання та вправи (задачі):
Задача – питання, що вимагає пошуку рішення за відомими даними з дотриманням певних умов.


  1. Уважно ознайомтесь зі змістом пізнавальної задачі.

  2. З’ясуйте, що саме і з дотриманням яких умов ви повинні виконати.

  3. Пригадайте зміствідповідного матеріалу в підручнику.

  4. Зверніть особливу увагу на наведені в умовах задачі поняття, терміни або прізвища відомих особистостей. З’ясуйте, що ви знаєте про них.

  5. Пам’ятайте, що пізнавальна задача може мати декілька альтернативних варіантів вирішення. Однак кожен варіант повинен мати логічне і фактичне обгрунтування.

  6. Поміркуйте над тим, якими є можливі варіанти виршення задачі. Визначте декілька тих, які, на вашу думку, заслуговують на подальший розгляд.

  7. Проаналізуйте обрані вами вірогідні варіанти вирішення задачі і визначте той, який вважаєте найбільш обгрунтованим.

  8. Наведіть ваш варіант розв’язання задачі, супроводжуючи його відповідною аргументацією.

  9. У випадку виникнення ускладнень поверніться до умов поставленої задачі і ознайомтеся з ними ще раз; можливо ви не зрозуміли того що вимагається.



Семінарське заняття № 1.
Тема: Історія філософської думки в Україні.
Навчальна мета: Охарактеризувати філософську думку Київської Русі, розкрити філософські ідеї в духовній культурі України ХІІ – ХІІІ ст., висвітлити гуманізм епохи Відродження в Україні, проаналізувати філософські погляди Г.С. Сковороди, визначити світоглядно – філософську ситуацію в Україні у ХХ –ХХІ ст.

Розвиваюча мета: Розвивати вміння філософського аналізу, самостійно готувати і виступати з науковим рефератом, доповіддю, коментувати і рецензувати реферати, аргументувати власну думку.

Виховна мета: Виховувати національну свідомість, активну власну думку.
План семінарського заняття:
1. Особливості української філософської парадигми.

2. Філософська думка Київської Русі (Х-ХІІ ст.).

3. Українське Відродження (XIV—XVII ст.).

4. Філософія Києво-Могилянської академії (XVII-XVIII ст.).

5. Філософські погляди Г. Сковороди.

6. Філософія в Україні XIX — початку XX ст.

7. Філософія України в XX ст.

Поради і матеріали до вивчення теми .

І. Розкриваючи перше питання, треба зауважити, що жоден український філософ не створив системи світового значення. Тобто такої, яка була б вихідним пунктом по­дальшого розвитку філософії у світовому масштабі.

Для української філософії характерне таке становище, коли тільки ідеї та думки намічалися, але не отримали достатнього розвитку і обґрунтування. Загалом філософія як наука в межах української культури виділяється пізно, лише у XVII ст., з появою перших вищих навчальних за­кладів, насамперед, Києво-Могилянської академії (1632 р.).

Важливою особливістю Української філософії є так звана «філософія серця», яку розвивали Г. Сковорода, М. Гоголь, П. Куліш та інші. Поняття «серце» означає дух і символізує індивідуальність кожної людини як істо­ти духовної. У «філософії серця» перевага віддається ірра­ціональному шляху пізнання істини (ірраціоналізм — це філософський напрямок, який заперечує можливість ло­гічного пізнання дійсності і визнає основними видами пізнання інтуїцію, відкриття). «Саме із сердечної глиби­ни виходять думки, що рухають давнішню плоть, — писав Г. Сковорода,— голова усього в людині є серце людське». Треба підкреслити, що важливими рисами української фі­лософської думки є також індивідуалізм, визнання вели­кої етичної цінності за кожною людиною і висока оцінка прагнення осіб і націй до миру, гармонії існування. При­чому до зовнішньої гармонії обов'язково долучається іде­ал внутрішньої гармонії (Гоголь, Сковорода). Джерела специфічних рис у філософії серця знаходяться у самому житті, творчості, історії народу, підтвердженням чого є на­ціональна ментальність. Український історик філософії Дмитро Чижевський виділяє інші шляхи дослідження під­валин національного типу, на яких;можна виявити спе­цифічні риси у філософії:

— дослідження народної творчості;

— вивчення яскравих історичних періодів у житті народу;

— аналіз творчості видатних представників нації [14].



2. При підготовці до відповіді на друге питання треба пам'ятати, щофілософська думка українського народу ; походить з глибини віків.

Ще тисячу років тому наші предки ставили і вирішу­вали суто філософські питання, які й сьогодні хвилюють суспільство. Ще в часи праукраїнської Трипільської куль­тури (ІУ-У ст. до н.е.) утворилася самобутня міфологіч­на система світобачення.

Якісно новий етап розпочався наприкінці IX ст. після звершення об'єднання східних слов'ян у державних кордонах Київської Русі. Офіційне хрещення Русі у 988 р. супроводжувалося витісненням міфологічних вірувань, від­бувався болісний революційний процес зміни світогля­ду, почали закладатися підвалини власної філософії. Фі­лософія епохи Київської Русі і подальших етапів розвит­ку українського мислення мала домінуючий християнсь­кий характер.

У філософській думці доби Київської Русі переважала етична проблематика. Людина і соціум роз­глядалися крізь призму конфлікту добра і зла. У соціаль­них філософських ідеях лунали мотиви єдності земель Ки­ївської Русі, зміцнення і централізації держави, необхід­ності розвитку освіти, культури. У галузі теорії пізнання відчувались мотиви зверхньості віри над знанням; метою пізнання вважати Бога, а єдиним методом пізнання — Божественну відвертість. Найвідоміші мислителі цього часу: Іларіон Київський (XII ст.), Володимир Мономах (XI-XII ст.), Климент Смолятич (XII ст.). Треба знати, що Іларіон Київський, перший Київський митрополит з руси­чів, був соратником Ярослава Мудрого в об'єднанні Русі. Він стояв біля витоків християнської філософської думки в Україні. Його найвідоміший твір «Слово про Закон і Благодать». Головна ідея твору— перевага Нового Заві­ту над Старим. На основі Біблії Іларіон доводить, що за­раз не існує бого вибраних народів. Благодать в Ісусі Христі дарована всьому людству за вірою. Він тлумачить провіденційне розуміння історії, згідно з яким кінцева мета існування людства передбачена Богом у його пророцтвах. Іларіон у «Слові» намагається осягнути сутність Бога і необхідність людини наблизитися до Ісуса Христа.

Суто філософське питання співвідношення віри і розу­му розв'язується у плані їх гармонізації. Митрополит Іла­ріон обґрунтовує, що прилучення до віри означає прилу­чення до інтелектуальної культури світу, а вірування в єдиного Бога Ісуса Христа є не тільки святим, а й розум­ним.
3. Для філософії українського Відродження (ХІУ-ХУП ст.) властиве переплетення філософських інтересів з релігій­ними. З одного боку «віра батьків» — дравославіє, з дру­гого — католицизм та унія (частина українського право­славного духовенства прилучилася до римської церкви і увійшла з Римом в унію ). В Україні ширилися ієзуїтські школи, де безкоштовно навчали дітей бідних православних українців і навертали їх у католицтво. Щоб протистояти окатоличенню українців, православне духовенство зверта­лося до так званих «ворогів власного ворога», тобто звер­талося до протестантських ідей Мартіна Лютера.

Важливою тенденцією цього періоду є прагнення до вираження національної самобутності, яке проявляється, власне, у боротьбі проти католицької експансії та заміни латинської мови викладення українською. Цю боротьбу очолили релігійно-національні організації православно­го населення — братства. Братства виникали інтенсивно наприкінці XVI та на початку XVII ст. у Львові, Києві, Луцьку, Острозі, інших містах. Проте для діяльності братств ще не було властиве виділення філософії в окрему форму суспільної свідомості. Діячі братств тільки висловили окре­мі релігійно-філософські ідеї (Ісайя Копинський, Кирило (Транквіліон) Ставровецький).

На цьому етапі розвивалася політико-правова думка, розглядалися проблеми людини: сенсу її життя, призна­чення тощо (Станіслав Оріховський, Христофор Філалет, Іпан Вишенський). Так, відома постать в українському духовному житті цього часу (ХУІ-ХУІІ ст.) — Іван Вишенський — письменник і мислитель. Вивчаючи спадщи­ну великого українського мислителя, зверніть увагу, що його філософське сприйняття ґрунтується на текстах Свя­того Письма. Він був послідовним у боротьбі проти като­лицизму, гноблення українського народу, звертався до ран­ньохристиянських, апостольських ідей, висловлених у Біб­лії. Надаючи особливого значення оцінці людини, Вишенський представляє її не як об'єкт боротьби двох сил — тілесних і духовних, а як істоту, що має душу (свідомість), вільну волю і можливість обрати, на чию сторону стати — тіла чи духу. Він підкреслював, що оскільки людина — єдність тіла і духу, вона поєднує в особі вічне і

часове [4].


4. При відповіді на четверте питання треба підкреслити, що Києво-Могилянська Академія — одне з найяскраві­ших явищ української духовної культури ХУІІ-ХУІІІ ст. Була заснована в 1632 р. майбутнім митрополитом Київ­ським Петром Могилою. Вона започаткувала наукову, інтелектуальну Україну, національну вищу школу в су­часному розумінні. Києво-Могилянська академія ста­ла такою ж значущою для українців, як Оксфорд для анг­лійців і Сорбона для французів. Філософські курси, які читалися тут, були значною мірою схоластичними. Вони спрямовували до інтелектуального пізнання істин віри, що сприяло подоланню стійкої традиції пошуків істини на містичному шляху єднання з Богом. Засвоєння західно­європейської культури через ознайомлення з творами її провідних представників сприяло прискоренню націона­льно-культурного та соціально-політичного розвитку укра­їнців. Найвідоміші викладачі Києво-Могилянської акаде­мії — Інокентій Гізель, Теофан Прокопович (ХУІІ-ХУІІІ ст.), Георгій Щербацький (XVIII ст.). Зверніть увагу на філософські проблеми, які хвилювали Інокентія Гізеля. Він був професором філософії і ректором Києво-Могилян­ської академії.

У своїй світоглядній позиції Гізель спирався на твор­че походження світу. Філософію трактував як «пізнання речей через причини», викладав діалектику, логіку, мета­фізику, наслідуючи у поглядах Арістотеля. Особливу ува­гу приділяв проблемі людини. Цьому питанню присвяче­на праця «Мир з Богом людині». Характерною особливі­стю його поглядів є звеличення людини, приписування їй здатності й права тлумачити Святе Письмо на свій роз­суд, а також тлумачити церковні постанови і «установ­лення людські». Гізель вважав головним призначенням земного буття творчу активність та вільну працю. Хоча земний світ є царством зла, активна боротьба з ним є обо­в'язком людини, сенс життя якої полягає не у втечі від світу, а в активній боротьбі зі злом та життєвими незго­дами. Гізель у праці також обґрунтовував віру в розум, інтерес не тільки до небесного життя, а й до земного, зо­крема, до філософських вчень античності. Проте Московський патріархат осудив цю працю про людину як єретич­ну і вніс до індексу заборонених книг.


5. Особливу увагу приділіть підготовці до відповіді на п'яте запитання, адже центральною постаттю в історії української філософської думки є Григорій Сковорода. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Видат­ний український філософ Г. Сковорода (1722-1794 рр.) народився в селі Чорнухи Полтавської області в козаць­ко-селянській родині. Після закінчення Києво-Могилян­ської академії виїжджає за кордон, відвідує німецькі уні­верситети, подорожує по Австрії, Польщі, Італії. Головне своє завдання бачить у пізнанні світу через Слово Боже, тлумачить у творах Біблію. Часто Сковороду називають українським Сократом, оскільки він не тільки за спосо­бом життя нагадує грецького мислителя, а й за те, що у його вченні практична філософія переважає над суто теоретичними питаннями, а головні твори написані у формі сократових діалогів. Український Сократ не залишив своїх міркувань майбутнім поколінням у вигляді готової системи, як у німецьких мислителів, а розмістив їх безси­стемне у нечисленних творах, які з'явилися друком у збірці через 100 років після його смерті.

Завдання філософії, за Сковородою, полягає в житті духу, що зовні виявляється в шуканні правди. Головне завдан­ня людського життя, або філософія, лежить не в досяг­ненні правди, а у вічному прагненні до цих недосяжних цілей. Людину мислитель уявляє як мікрокосм, у якому віддзеркалюється великий світ або макрокосм. Світ, який пізнає людина, складається з двох принципів або двох «натур» — видимої і невидимої. Видимою натурою є ма­терія, що має тимчасове значення, другим принципом є «правда, краса, суть, думка, дух». Отже, кожна річ існує подвійно (1) як матерія, яку бачимо і (2) як невидима дійсність. Людина, як частина світу, так само подвійна, як матеріальне видиме тіло і невидимий нематеріальний дух. Найвагоміша складова людини — дух. Справжнє наро­дження відбувається тоді, коли «включається» дух люди­ни. Сутність людини не вичерпується інтелектом, абстра­ктною, теоретичною правдою, а потребує участі волі та почуттів. Виходячи з цього, головний наголос у своєму вченні Сковорода робить на життєвих питаннях, а не на теоретико-пізнавальних міркуваннях.

Найвища мета, до якої прямує людина — бути щаслйвою. Розуміння щастя, за Сковородою,— осягнення Божої волі у своєму житті, або, інакше, — життя за справж­ньою натурою речей. Кожна річ є легка і солодка, якщо вона комусь є «вродженою». Він підкреслював, що приро­да помщається на тому, хто вибрав собі невідповідне за­няття, бо чужа роль приносить незадоволення і журбу: «Ліпше бути звичайним котом, ніж левом з натурою осла»,— писав Сковорода. Щастям є робити те, до чого покликаний, жити у згоді з природою, Богом [13].
6. Відповідаючи на шосте запитання, зверніть увагу на внесок у розвиток українського філософського мислення ХІХ - початку XX ст., який зробили такі мислителі і пись­менники, як П. Юркевич, М. Гоголь, П. Куліш, Т. Шевчен­ко, Леся Українка, І. Франко. Провідний характер їх філо­софського мислення — екзистенційний. Спільні ознаки екзистенційного мислення П. Юркевича, М.Гоголя, П. Куліша—мислителів XIX ст.:

— пошуки транцендентних пояснень усіх проблем буття;



  • піднесення понад усе суб'єктивності, індивідуаль­ності особи;

  • надання переваги чуттєвому, інтуїтивному пізнанню, обґрунтування безсилля науки в намаганні розв'язати одвічні проблеми людського буття;

— несистемний характер філософських вчень;

— аналіз свобод людини як найважливішої проблеми буття;

— відтворення трагедійності буття як наслідку гріхо­падіння;


  • намагання знайти шляхи виходу з кризових станів, подолання відчуження

людини шляхом поєднання її духу з Творцем.

Професійним філософом з названих мислителів XIX ст. був лише П.Юркевич. Дослідники його творчості відзна­чають вплив вчення С. К'єркегора. П.Юркевич виступив «завершувачем» розробки філософської «концепції серця». Вихідним моментом вчення мислителя є зв'язок серця з Богом. Саме серце є осередком віри, центром життя особи. Провідне значення Юркевич надає внутрішній людині — невидимій людській сутності. У своїх працях мислитель розтлумачує шляхи пізнання Бога, досягнення Царства Божого на землі. Особливого значення набуває філософсь­ка думка, розкрита у творах художньої літератури. Екзистенційне філософствування виступає тут як один з на­прямків інтеграції літературно-художнього та філософсь­кого мислення [15].

Загальною особливістю екзистенційного філософству­вання Т.Г. Шевченка, Лесі Українки, І. франка є те, що всі болючі проблеми вибору в «межових» ситуаціях — життя і смерті, волі і рабства, любові й ненависті — вони пов'язують з національним питанням.

Особливо цікавою постаттю серед згаданих українських письменників є І. Франко. Його екзистенційно - філософська спадщина представлена, зокрема, поемами: «Мойсей», «Іван Вишенський», «Страшний суд», поезіями: «Притча про життя», «Мама природа», де засвідчується перемога віри над знанням. Будучи спочатку апологетом розуму, шукаючи з його допомогою відповіді на «загадки» життя, поет і письменник приходить до висновку про його цілко­виту поразку. Аналізуючи кризові, межові ситуації в укра­їнській історії кінця XIX — початку XX ст. — соціальне розшарування, поширення марксизму, раціоналізму, Фран­ко приходить до змалювання трагізму покоління і доби «розуму без віри і культу матерії».


7. Працюючи над цим питанням, треба розпочати з умов, за яких існувала філософія даного історичного пері­оду. Певний вплив на її занепад спричинили втрати, які понесла українська інтелігенція в роки революції і грома­дянської війни, виїзд за кордон наукової і творчої інтелі­генції, висилання за межі СРСР провідних учених. Нато­мість радянський уряд та комуністична партія ВКП(б) вживають заходів щодо підготовки вчених, які стануть провідниками політичних та ідеологічних доктрин нової влади.

Створюється інститут Маркса-Енгельса, розпочинаєть­ся видання їхніх праць. Праці «Діалектика природи» Ф. Енгельса, «Матеріалізм та емпіріокритицизм» В. Лені­на та «Про значення войовничого матеріалізму» стають основою визначення філософського курсу в СРСР. На ґрунті вивчення згаданих праць виникає дискусія між групою Деборіна (діалектики) та групою Тимірязєва (механісти) Наслідком дискусії стає визнання того, що єдино вірним світоглядом є марксизм-ленінізм та його філософія — ді­алектичний та історичний матеріалізм.

У грудні 1932 р. Й. Сталіним проголошується «пово­рот на філософському фронті», який означає повний пере­хід від філософії до політики та псевдофілософії, яка виго­лошується у «Короткому курсі ВКП(б)» як вершина філо­софської думки та зводиться до коментування рішень пар­тійних форумів у дусі марксизму-ленінізму.

Упродовж 30-40-х років філософське життя в радян­ській Україні «завмирає». Проте певний розвиток націона­льної філософії відбувається за межами України. За кор­доном створюються культурно-громадські, освітні, науко­во-дослідницькі центри, в тому числі у галузі філософії. Йдеться, в першу чергу, про Український Вільний Універ­ситет (Прага, 1921 р.); Українську Вільну Академію Наук (Аугзбург, 1945 р.); Український Вільний Університет та наукове товариство імені Т. Шевченка (Мюнхен); Гарва­рдський український дослідний інститут (70-ті роки); Інсти­тут українських студій (Канада). Ці заклади створюють базу для досліджень у галузі розробки філософії україн­ської ідеї. Певний внесок у її розвиток зробили Д. Донцов, В. Липинський, Д.Чижевський, М. Шлемкевич.

Пожвавлення філософського життя в Радянській Укра­їні відбувається завдяки активній діяльності таланови­того філософа П. Копніна (1922-1971рр.). В Україну він приїжджає у 1958 р. З 1962 р. по 1968 р. стає директо­ром інституту філософії АН України. Наукові інтереси П. Копніна зосереджуються навколо дослідження про­блем логіки, теорії пізнання, методології науки, які ляга­ють в основу наукових пошуків створеної вченим київсь­кої школи «логіки наукового пізнання». Спираючись на апарат сучасної формальної логіки та на культурознавчий матеріал, вчені досліджують такі складові наукового пізнання як наукова проблема, науковій факт, наукова абстракція, наукова ідея, світогляд тощо.

Іншим спрямуванням, що активізується цього часу, є історико-філософські дослідження. В першу чергу, це спад­щина німецької класичної філософії, здобутки зарубіжної філософії XX ст. та питання історії філософії України.

Зрештою у 1968 р. Копніна і його школу в Москві звинувачують у проповіді ідей «буржуазної філософії». У 70-ті роки деяких українських філософів репресовано за звинуваченням в «українському буржуазному націо­налізмі», що, проте, не зупинило розвиток національної філософської культури.


Каталог: download -> version -> 1454609920 -> module
version -> «Валеологічне виховання дітей дошкільного віку, як фактор формування здорового способу життя»
version -> Виписка з навчального плану
version -> Методичні рекомендації щодо викладання уроків для стійкого розвитку «Моя щаслива планета» розділ Система уроків-зустрічей для 3 класу курсу за вибором «Моя щаслива планета»
version -> Затверджую директор Зіньківської спеціалізованої школи І-ІІІ ст.№2 Л. В. Литус
version -> Наказ №526 " Про затвердження Науково-методичних рекомендацій щодо оцінювання навчальних досягнень учнів та оформлення сторінок класних журналів загальноосвітніх
version -> Методичні рекомендації Донецьк  2006 ббк 64. 9 (ІІ) 722 ш 30
version -> Вимоги до оформлення посібника
version -> Програма бібліотечно-бібліографічних знань для учнів 1-11 класів
module -> Передмова «Методичні вказівки і завдання до виконання самостійної роботи студентів»


Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка