Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Миколаївський Національний університет імені В. о. Сухомлинського




Сторінка2/12
Дата конвертації29.05.2018
Розмір2,24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Тема № 2: «Історія світової політичної думки»

Мета: розкрити зміст політичної думки античності, середніх віків, епохи Відродження, епохи Нового часу, XIX-XX ст.

План

  1. Політична думка античності й середніх віків (ІІ тис. до н.е.- ХV ст. н. е.).

  2. Політична думка епохи Відродження й Нового часу (XVI-XVIII ст.)

  3. Політична думка у XIX-XX ст.

  4. Становлення політології як науки в сучасній Україні.


1. Політична думка держав Стародавнього Світу і Середньовіччя (ІІ тис. до н.е.- ХV ст. н. е.).

При вивченні першого питання студентам необхідно засвоїти надзвичайно великий обсяг політологічного матеріалу, який включає в себе історичні, філософські, правові, політичні, географічні та інші джерела суспільних наук; зрозуміти, що формування цих першоджерел було пов’язане з тією стадією розвитку різних суспільств, коли відбувалася соціальна диференціація і зародження і виникнення державних утворень.



Політична думка Стародавнього Сходу. Розглядаючи це питання, необхідно показати розуміння політики мислителями різних шкіл і регіонів (брахманізм, буддизм, легізм, моїзм, даосизм, конфуціанство) держав Стародавнього Сходу, виділяючи спільне і специфічне. Особливої уваги заслуговує філософсько-світоглядна база політичних вчень; тареба зазначити, що соціально-політичні уявлення в цих державах мають релігійно-міфологічний характер. Дати характеристику політичним вченням конфуціанства і легізму, а також проаналізувати погляди на державу Конфуція і Шан Яна.

Політичні доктрини античності. Підкреслити, що основною ідеєю праць античних мислителів є пошуки найкращого державного устрою. Характеризуючи політичні ідеї античності, на конкретному матеріалі показати роль Аристотеля як родоначальника політичної науки. Зробити порівняльний аналіз політичних поглядів Платона (ідея “ідеальної держави”) і Аристотеля (типологія “правильних” і “неправильних” форм правління), окресливши загальні і відмінні риси.

Окреслити основні напрямки політико-правової думки у Стародавньому Римі. Розкрити сутність поглядів Ціцерона на державу, владу; зазначити, що він був прихильником змішаної форми правління, утворюваної шляхом поєднання достоїнств монархії, аристократії і демократії.



Політична думка Середньовіччя. Говорячи про політичні вчення Середньовіччя, необхідно в свою чергу показати характер змін у світоглядних основах політичної думки. Далі, в ході аналізу політичних доктрин Аврелія Августина і Фоми Аквінського, визначається їхнє загальне теологічне начало. При цьому варто підкреслити утопічну, по суті, спробу знайти шляхи реалізації ідеального суспільного устрою на основі принципів християнського віровчення. Потім необхідно показати відмінності теоретичних основ вчень Августина і Фоми та їхніх практичних рекомендацій, звернувши увагу на тезу Фоми Аквінського про можливість санкціонованого церквою повалення підданими тиранічної влади.

2. Політичні вчення епохи Відродження і Нового часу (XVI-XVIII ст.)

Епоха Відродження. Розгляд другого питання варто почати з характеристики сутності епохи Відродження як переходу від релігійного до світського світогляду, позв’язаної з виникненням буржуазії та її прагматичним підходом до суспільства і людини. Далі необхідно показати як це відобразилось в політичній думці і дати розгорнуту характеристику діяльності і політичних поглядів Н. Макіавеллі як основоположника політичної науки, що виходить з реалій життя, на владу як самоціль, на державу і государя як на суб’єктів політики, на проблеми співвідношення мети і методів політичної боротьби, способи реалізації влади.

Новий час. Розгляд цього періоду доцільно почати з вказівки на подальший розвиток теоретиками раціоналістичного підходу до політичних процесів, перебільшення можливості шляхом розповсюдження знань перебудови суспільства та посилення антирелігійних ідей. Одним з перших мислителів, що досліджували державу раціональним методом, вільним від будь-яких теологічних прикрас, був Т.Гоббс. Далі розкривається його розуміння “природного стану” спільності людей, обґрунтування ним необхідності держави як інструменту насильства і тотального панування для блага людей, підкреслюється елемент психологічного підходу до пояснення політичного життя.

Перейшовши до освітлення поглядів Дж.Локка, рекомендується показати їх ліберально-демократичну альтернативу курсу авторитарної модернізації Гоббса, розкрити суть доктрини “природних прав і свобод” особистості, визначити витоки класичного лібералізму, пояснити розуміння Локком поділу держави і влади та змінності останньої, право людей на революцію.



Просвітництво. Пояснити сутність та причини виникнення Просвітництва. Аналізуючи ідеї Ш.-Л. Монтеск’є варто докладно розкрити його концепцію “поділу влад”, уявлення про основні закони демократії, системи юридичних “стримувань і противаг”.

Перейшовши до теоретичної спадщини Ж.-Ж Руссо, доцільно дати характеристику його радикально-демократичної моделі влади, зупинившись на доктрині “суспільного договору” і вченні про народний суверенітет, виокремивши ідею первинності суспільства по відношенню до держави і особи.



3. Політична думка Новітнього часу (XIX – початок XX ст.)

Новітній час. Розгляд третього питання доцільно розпочати з пояснення особливості політичних доктрин німецьких просвітителів та нагадування про роль законів в житті суспільства. І. Кант заклав основи сучасної концепції “правової держави”. Далі розглядаються її основні положення і прослідковується певна спроба поєднання Кантом ліберальної, радикально-демократичної і авторитарної лінії розвитку політичної думки. Інший видатний німецький філософ Г. Гегель став продовжувачем авторитарної і державно-центристської лінії світової політичної думки. Політична частина його теоретичної спадщини включає поділ і дослідження двох головних понять – громадянського суспільства і держави. Далі рекомендується докладно зупинитись на концепції громадянського суспільства і теорії “конституційного етатизму”.

Охарактеризувати витоки загальний зміст соціально-політичних доктрин лібералізму, консерватизму і соціалізму, докладніше зупинитись на їх конкретному звучанні у контексті історії XIX ст. (кінця XVIII ст. в працях ідеологів лібералізму – Б. Констана, І. Бентама, Дж. С. Мілдя, – консерватизму – Е. Бьорка і Ж. де Местра, – соціалістів – А, Сен-Сімона, Ш. Фур’є, Р. Олена. Особливу увагу потрібно звернути на розвиток соціалістичної доктрини К. Марксом і Ф. Енгельсом, В. Леніним та їх послідовниками. Показати, як, проголошуючи свободу, соціальну рівність і ліквідацію гноблення (примусу або насильства), ці мислителі обґрунтовували введення загальної трудової повинності, підкорення інтересів особи державним інтересам, сувору регламентацію життя і диктатуру пролетаріату.

Охарактеризувати історичні умови та етапи становлення політології як самостійної науки в кінці ХІХ – першій половині ХХ ст. Зміст найбільш популярних теорій і методологічних прийомів дозволяє умовно виділити в політології XX ст. декілька етапів, починаючи з традиціоналістського. Далі йде мова про появу політичної теорії (політичної соціології) як самостійної науки і навчальної дисципліни і роль в цьому О. Конта і Г. Спенсера. Потім дається загальна характеристика “розуміючої соціології” (теорії влади М. Вебера, теорії еліт Г. Моска і В. Парето, праць Р. Михельса про політичні партії та їх олігархізацїю, теорії груп інтересів А. Бентлі та діяльності “чикагської школи” політології (перша половина XX ст.).

Розкрити причини утвердження політології як науки після другої світової війни, охарактеризувавши біхевіористський етап (витоки домінування “поведінкового” підходу в політології). Розкрити сутність праць американських вчених Д. Істона і Т. Парсонса як основоположників теорії політичних систем; проблеми свободи і тоталітаризму в працях А. Хайєка, X. Арендт ї Р. Арона; відкритого суспільства і демократії – К. Поппера; бюрократії і паралельної влади – М. Крозьє; еліти, груп рішень і демократії – Р. Даля; походження держави – М. Дюверже. Далі охарактеризувати постбіхевіористський етап і його особливості.



4.Розвиток політичної думки в Україні.

Розглядаючи зміст четвертого питання, згадати з курсу історії України, як виникли перші політичні державні утворення східних слов’ян у V – VII ст. та відбулось утворення Київської Русі (друга половина IX ст.). З’ясувати, що виникнення держави супроводжувалося появою і розвитком політико-правової ідеології. Як приклад навести прийняття у 988 р. християнства, котре набуло характеру державної релігії.

Пояснити, які головні ідеї покладені в основу релігійно-етичної концепції Іларіона в його “Слові про закон і благодать” і перших літописах: в “Повісті минулих літ”, а також в “Повчанні” князя Володимира Мономаха.

На підставі “Руської правди” зробити висновки про соціально-правовий стан суспільства, форми політичної влади, політичний режим. Зробити висновки про рівень розвитку політичних ідей мислителями Київської Русі.

Розкрити погляди на походження і сутність держави, аналіз форм державного правління в працях С. Оріховського-Роксолана, а також представників полемічної літератури: М. Смотрицького, І. Вишенського, З. Копистенського, П. Скарги.

Проаналізувати політичні погляди Б. Хмельницького та ідеї політичного розвитку України І. Виговського, П. Дорошенка, І. Мазепи. Охарактеризувати “Пакт і Конституцію законів та вільностей Війська Запорізького” П. Орлика, вказавши, що це була перша Конституція в тогочасній світовій політичній думці та зробивши висновки про її значення для розвитку політико-державних ідей в Україні.

Ідеї соціальної та національної свободи знайшли подальший розвиток і в діяльності Кирило-Мефодіївського братства. Пригадати з курсу історії України, де, коли і за яких обставин виникло це нелегальне об’єднання, хто входив до його складу. Розкрити основні політичні завдання Кирило-Мефодіївського товариства на основі його програми Книга буття українського народу”. Проаналізувати завдання кирило-мефодіївців щодо виконання стратегічної мети – здобуття Україною незалежності, маючи на увазі, що воно зробило певний крок від культурологічної діяльності до політичної, сприяло пробудженню національної свідомості українського народу.

Пробудження національного життя і зародження національного руху в Західній Україні почалося в першій половині XIX ст. Пояснити причини пробудження національної свідомості саме в цей період, назвати видатних діячів національного Просвітництва, розкрити зміст їх ідей. Піонерами національного відродження Галичини стали члени “Руської трійці” М. Шашкевич, І. Вагілевич, Я. Головацький. Який етап в розвитку політичної думки вони започаткували? В чому полягає основний зміст їхньої концепції? Розкрити зміст протиріч між народовцями, москофілами, українофілами. Проаналізувати політичні погляди І. Франка. Вказати, до якого напрямку політичної думки належать його погляди.

Українська політична думка кінця XIX ст. багата різноманітністю концепцій. Перелічити їх, назвати ідеологів цих концепцій. Проаналізувати основний зміст політичних поглядів В Антоновича, М. Драгоманова. Оцінити роль В. Антоновича і М. Драгоманова у розвитку української політології як науки.

Під час першої світової війни та революційних подій 1917 – 1920-х рр. ХХ ст. відродилася державницька ідеологія. Назвати, хто з вчених її обґрунтовував, на які напрями вона поділялася і чому. Розкрити основний зміст цих напрямків, звернути увагу на різноманітні погляди прибічників консервативного крила державників. Визначити критерії форм національно-державного будівництва, які були в основі державницьких концепцій. Зробити порівняльний аналіз політичних поглядів М. Драгоманова і В. Липинського.

Розглянути проблему українського державотворення в працях М. Грушевського та еволюцію політичних поглядів В. Винниченка. З’ясувати основні ідеї інтегрального українського націоналізму, “батьком” якого був Д. Донцов, звернути увагу на його ставлення до “драгомановщини”. Обґрунтувати свою відповідь на питання: чи мають політичні ідеї Д. Донцова послідовників у політичному житті сучасної України?
Тема № 3: «Політична влада і владні відносини»

Мета: визначити сутнісь влади.

План


  1. Сутність влади: основні теорії, структура і функції

  2. Форми влади, специфіка політичної влади.

  3. Легітимність влади.

1. Політична влада: поняття, структура, основні концепції

Розглядаючи перше питання, необхідно звернути увагу на те, що в політології не існує єдиного визначення поняття “політична влада”. Ознайомити студентів з найпоширенішими трактуваннями політичної влади (силове, вольове, телеологічне, інструменталістське, конфліктне, структуруалістське).

Розкрити зміст основних теорій влади (реляціоністські, системні, біхевіористські), звернути увагу на біхевіористські теорії як такі, що розкривають сутність політичної влади з точки зору поведінки людей, особливо в масових формах (силова, ринкова, ігрова моделі).

2. Структура і функції політичної влади

При обговоренні другого питання слід наголосити, що до структури політичної влади входять такі компоненти, як: об’єкти, суб’єкти (соціальні, інституційні, функціональні), джерела і ресурси (економічні, соціальні, культурно-інформаційні, силові, демографічні, політико-правові), дати їм детальну характеристику.

Розкрити зміст функцій політичної влади найголовніші з яких наступні:


    • забезпечення панування певних соціальних груп у суспільстві;

    • підтримка суспільного порядку;

    • залучення населення до політичного процесу;

    • врегулювання конфліктів у суспільстві.

3. Форми і механізми здійснення політичної влади

Третє питання слід розпочати з пояснення, що основними формами політичної влади є панування, політичне керівництво й управління, розкрити зміст цих понять. Підкреслити, що форми політичної влади розкриваються за критерієм головного суб’єкта правління (монархія, тиранія, аристократія, олігархія, тимократія, теократія, охлократія, демократія). Механізм здійснення політичної влади розкривається через реалізацію її функцій.



4. Легітимність та принцип поділу влади.

Висвітлення четвертого питання слід розпочати з розкриття поняття “легітимність політичної влади”, наголошуючи на відмінності понять “легітимність” і “легальність”. Дати характеристику джерелам легітимності влади (населення, уряд, зовнішньополітичні структури).

Зробити аналіз типів легітимності, звернувши увагу на те, що найвідомішою і найпопулярнішою є типологія М. Вебера (традиційна, харизматична, раціонально-правова або легальна легітимність).

Наголосити, що основним принципом механізму функціонування політичної влади є принцип її поділу. Зробити аналіз теорій поділу влади Д. Локка та Ш.-Л. Монтеск’є.



Тема № 4: «Політична система суспільства»

Мета: дослідити теорію політичних систем.

План

  1. Теорії політичних систем.

  2. Структура політичної системи.

  3. Функції політичної системи.

  4. Типологія політичних систем.


Політичні системи - це складова невід'ємна частина соціальної системи суспільства з її елементами і взаємозв'язками, з іншими соціальними системами та ін. Саме поняття, суть політичної системи допомагає розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, визначити місце і роль самої політики в суспільстві. Соціолог Макс Вебер підкреслював, що політика охоплює всі види діяльності в суспільстві: владу, управління державою та ін. Багатомір-ність - характерна риса і особливість будь-якої співдружності людей. Різні галузі знань вивчають різні аспекти суспільної взаємодії - екопомічної, соціальної, юридичної, культурної. Особливість соціальної філософії полягає в тому, що соціальна філософія вивчає політичні процеси і політичну систему суспільства, на зміст якої опосередковано впливають соціальні, економічні та духовні реальності життя суспільства. Поняття система допускає взаємозалежність в середині єдиного організму існуючих в суспільстві структур {політичних і соціальних інститутів) і дій {поведінка людей, різних соціальних спільностей, колективів в процесі вироблення, прийняття і реалізації політичних рішень та ін.). Поняття політична система відображає політичну діяльність, підкреслює системність політичного життя.

Система - сукупність взаємозв'язаних компонентів, що утворюють стійку цілісність, яка має певні інтегративні властивості, особливості і внутрішні закономірності. Будучи однією з форм соціального руху матерії, політична система тісно зв'язана з особливою формою діяльності людей - політикою. Система політична - складна розгалужена сукупність різних політичних інститутів, соціально-політичних спільностей, форм взаємодії та взаємовідносин між ними, в яких реалізується політична влада, регулюються взаємовідносини соціальних спільностей, верств, класів, націй, держав і забезпечується існування суспільства за певним соціальним порядком, стабільністю. Політична система, відрізняючись від інших систем суспільного життя, бере активну участь у вирішенні загально-соціальних завдань: інтеграція суспільства, розподіл матеріальних і духовних цінностей; здійснює монополію на примус в межах суспільства і використання з такою метою соціального апарату та ін. Введення поняття політична система в філософію і широке розповсюдження в середині XX ст. стало реакцією на емпіризм і незрівнянність політичної картини світу.

Тоді ж поява таких підходів і методів аналізу політики, політичних відносин, політичних процесів, визначення політичної системи і її суті викликало своєрідний протест філософів, соціологів, політологів в США і ряді країн Європи. З позиції біхевіоризму вважалось: політика - дія людей в політичному житті, а не різні види політичних інститутів і владних структур, через які діють люди, і, по-перше, розглядалась політична поведінка особи, соціальних спільностей — основний об'єкт політики; по-друге, для розкриття суті і змісту політичної діяльності особи, соціальної спільності широко використовувались статистичні і кількісні формулювання, і, по-третє, розроблялись теорії, що здатні з'ясувати політичні події, явища, розкрити їх зміст, спрямованість тощо. Для дослідження політики, політичних відносин, визначення і розкриття суті поняття політична система в межах підходу з позицій політичної поведінки людини широко використовується системний і структурно функціональний методи. В соціальну філософію системний аналіз введений американським соціологом Толкоттом Пар-сонсом, який, запозичуючи ідею системи з біології, теоретично розробляє соціальну систему, визначаючи її чотири основні функціональні елементи, що забезпечують збереження і виживання будь-якої системи. По-перше, адаптацію - специфічну різновидність взаємодії політичних суб'єктів з середовищем, в результаті і в ході якого відбувається пристосування його вимог до навколишньої обстановки відповідно з умовами здійснення його політичних функцій. Функцію адаптації в соціальній системі забезпечують і економічні відносини. По-друге, досягнення мети. Функцію досягнення мети забезпечують політика, політичні відносини. По-третє, інтеграція, тобто об'єднання окремих розрізнених, різноманітних компонентів, наявність упорядкованості безконфліктних відносин між соціальними діячами-ін-дивідами, соціальними спільностями, організаціями, об'єднаннями, державами та ін. Функцію інтеграції забезпечують правові інститути, владні структури, норми права і звичаї. По-четверте, підтримання моделі соціальної системи. Функція підтримання моделі забезпечується системою вірувань, мораллю, органами соціалізації (сім'я, інститути освіти, здобутки духовної і матеріальної культури тощо). Звичайно ж, підтримання моделі соціальної системи розглядається відповідно з діями функцій.

Системний аналіз дає можливість встановити, що будь-яка система, в тому числі і політична, визначається тим, що, по-перше, ділиться на багато окремих компонентів, ланки, сфери; по-друге, елементи, ланки, сфери становлять єдине ціле; по-третє, система має межі, кордони. Політичне життя є функціонуюча система, тобто між багатоманітними аспектами політики і політичними явищами існує відносно стабільний зв'язок. Системна теорія ділить процеси взаємодії суб'єктів політичних відносин на три цикли: вхід, конверсія (перетворення) і вихід. Межі системи рухомі: то розширюються, то звужуються. В суспільстві - індивіди, соціальні спільності - суб'єкти ряду систем і їх компонентів, сфер. Тому-то, суб'єкти фактично виконують різноманітні ролі в багатоманітних системах, з якими зв'язані: політичні, економічні, соціальні, духовні, релігійні та ін. В політичній системі індивідууми, соціальні спільності і верстви - це, насамперед, громадяни, класи, піддані, виборці та ін. В Періоди компаній межі політичної системи розсуваються, тому що люди втягуються в політичну сферу, беруть участь в різних формах політичної діяльності. Адже політична влада тісно зв'язана з інтересами населення країни, певних соціальних спільностей, верств, причетних до управління суспільством і займають певні позиції в економічній сфері.

Існування в сучасній соціальній філософії різних підходів до визначення влади і політики не сприяють формуванню універсального визначення і самої політичної системи. Але є щось загальне для всіх визначень політичної системи: політична система подібна узаконеним фізичним примусом в суспільстві, має призначення формувати, об'єднувати різні влади і соціальні інститути і структури з метою регулювання політичних процесів, явищ, економічних, соціальних і духовних відносин.

Теорія

політичної системи Девіда Істона

На початку 50-х років XIX ст. канадський політолог Девід Істон вперше застосовує в соціальній філософії системний підхід -досить переконливо розкриває можливість і необхідність існування загальної теорії політичної системи в соціальній філософії, в науці про політику, розробляє концептуальну структуру теорії політичного життя суспільства, виділяє основні категорії і поняття теорії, пропонує методи і способи реалізації структури концепцій політичного життя.

Метод політичного аналізу, пропонований Девідом Істоном, має дві переваги. По-перше, показує, що політична система - не просто система взаємодії її структур, постійно змінюється, функціонує, динамічно розвивається. Девід Істон аналізує процеси, що відбуваються в політичному житті суспільства, розкриває, по-друге, роль структур політичної системи в підтриманні безперервного її функціонування. Девід Істон визначає політичну систему як взаємодію владних структур, політичних інститутів, з допомогою яких в суспільстві авторитетно розподіляються цінності (матеріальні, духовні) і на такій основі попереджаються конфлікти між соціальними спільностями та індивідуумами - членами суспільства. Розглядаючи будь-яку політичну систему з позиції функціонування, Девід Істон виділяє дві основні функції політичної системи: політична система має бути спроможною розподіляти цінності в суспільстві; політична система має переконати членів суспільства прийняти розподіл цінностей, матеріальних і духовних, як необхідний, обов'язковий. Відштовхуючись від схеми фундаментального процесу дії будь-якої системи, Девід Істон пропонує модель політичної системи: вхід, конверсія і вихід. На вході політичної системи зосереджуються запити і потреби, тобто вимоги громадян суспільства, а на виході політичної системи - конкретні політичні дії та рішення, що мають статус обов'язковості. Це і є призначенням політичної системи: обов'язковість подання, розподілу і забезпечення цінностей та пріоритетів (відображених через тривогу та підтримку). Вимоги - форма відображення думки про правомірність обов'язковості розподілу цінностей матеріальних і духовних суб'єктів влади. Вимоги поділяються на зовнішні, що йдуть з навколишнього середовища індивіда, соціальної спільності та внутрішні, що йдуть від самої політичної системи. Вимоги бувають специфічно прості, по суті, прямо відображають обурення, образу, незадоволення конкретними діями або явищами. Іноді вихідні фактори політичних рішень або зміст конкретної політики підміняються оцінкою і сприйняттям їх наслідків і результатів. Тоді вірніше говорити про формування нових вимог і змін ситуації з підтримкою, що постійно корегуються, оновлюються і знову надходять на вхід політичної системи, надаючи їй циклічний і безперервний процес. Девід Істон поділяє можливі вимоги, що ставляться перед політичною системою, на розподільчі (питання організації та оплати праці, проблеми охорони здоров'я, освіти та соціального забезпечення), регулятивні (громадська безпека, боротьба зі злочинністю, контроль за виробництвом і розподілом) і комунікативні (володіння інформацією, реалізація політичних прав і свобод та ін.). Різні політичні системи по-різному ставляться уже до самої природи вимог і підтримки як умови функціонування політичної системи. Тоталітарні режими схильні придушувати вихідні імпульси, свідомо маніпулюючи ними. Але ефективність дій залишається обов'язковою умовою існування і такої системи, досягається, як правило, політикою максимально зрівняльного розподілу благ та послуг, що спроможний забезпечити хоча і невисокий рівень добробуту, але стабільну підтримку населення.

Основний імпульс на вході в політичну систему є реалізація вимог і підтримка. Зміст та інтенсивність вхідних вимог вказує не тільки на реальні потреби та інтереси людей, які одночасно виступають і індикатором того, наскільки система спроможна реалізувати потреби суспільства, урахувати можливе незадоволення і незгоду людей та ін. Підтримка системи з боку громадян посилюється, якщо система спроможна адекватно урахувати вхідні імпульси. Інакше політична система послаблюється і може привести до послаблення сили механізму політичної системи і навіть до повного її краху. Так, зростання злочинності або корупції в країні може викликати вимоги громадян посилення з боку влади держави боротьби зі злочинністю, корупцією та ін. Вимоги поділяються на вимоги, що стосуються розподілу благ та послуг; вимоги, зв'язані з регулюванням поведінки та ін. і вимоги в сфері комунікації та інформації. Ось чому для збереження політичної системи і постійної її дії крім вимог необхідна саме підтримка її з боку суб'єктів і об'єктів політичного життя, політичного процесу. Підтримка зв'язує маси з політичною системою, її структурами і інститутами влади.

Форма підтримки людьми політичних процесів і дій владних структур різноманітна: матеріальна і регулярна стаття податків та інших платежів, дотримання законів та директив, участь в інформації і владі та ін. Виділяється три об'єкти підтримки: по-перше, єдність і згуртованість політичного суспільства - соціальні спільності людей, зв'язаних один з одним в одній структурі; по-друге, через різні інтереси в політиці діють відповідно законам, що встановлені в суспільстві політичним режимом; по-третє, основні компоненти - цінності, мета, принципи поділяються більшістю суспільства, норми і структури владних органів правління діють в інтересах членів суспільства, соціальні інститути і владні структури ділять потреби і вимоги членів суспільства. Недостатність зворотного зв'язку з допомогою вимог і підтримки веде до порушення нормального функціонування політичної системи, відірваності від реальних процесів в суспільстві. І надмірна перевантаженість вимогами і скаргами приводить політичну систему до кризи і стагнації. Перетворюючи вхідні фактори у вихідні, політична система забезпечує засоби мобілізації суспільних ресурсів на досягнення мети та координацію зусиль членів суспільства в реалізації мети і вирішенні політичних, соціально-економічних та культурних проблем. Перетворення запитів, потреб, вимог членів суспільства з допомогою владних структур та соціальних, політичних інститутів політичної системи в реальність, вирішення і дії, здійснення мети - це не особливість політичної системи, або навіть іншого типу систем, а постійний фактор, властивий усім системам, в тому числі і політичній.

У моделі політичної системи Девіда Істона способами реагування на навколишнє середовище виступають вихідні фактори — рішення, дії та ін., впливаючи побічно на саме навколишнє середовище, видозмінюючи, часто успішно, і вхідні фактори: запити, потреби, вимоги та ін., а також саму підтримку мас, перетворюючи запити і потреби в реальності, в дії. Тим-то, вихідні фактори - не остаточний результат перетворення запитів, потреб в реальність, дії, а лише фрагмент безперервного циклу дій, названий Девідом Істоном петлею зворотного зв'язку. Поняття петля зворотного зв'язку означає повернення інформації та способи використання її переваг. Тут Девід Істон має на увазі два процеси, що утворюють замкнутий цикл: пристосування влади соціальних інститутів до певних ситуацій і пошук зворотних зв'язків політичної системи, політичного режиму, процесів, що відбуваються в суспільстві і наслідки реагування владних структур. Саме основним механізмом усунення напруженості, нестабільності в суспільстві і є зворотний зв'язок (потік зібраних відомостей про становище системи та ін.). Але виконує таку функцію зворотний зв'язок лише завдяки здатності своєчасно і розумно реагувати на імпульси, що надходять в систему. Якщо ж влада байдужа, індентеферентна до запитів і потреб членів суспільства і надає увагу тільки своїм власним вимогам та ідеям, то її рішення і дії ніколи не знайдуть підтримки громадськості. Якщо ж влада прагне не тільки зберігати свої позиції, але й забезпечити мінімальну підтримку з боку суспільства і шукає нову базу підтримки або намагається створити інший політичний режим, то важливо ураховувати запити і потреби населення, своєчасно реагувати на громадську думку. Зміни, пристосування, самозбереження, переорієнтація зусиль, зміна мети -все це засоби, з допомогою яких можна справитись з напруженістю або стресами в політичній системі.

Суть структурно-функціонального підходу полягає в виділенні елементів соціальної взаємодії, що належить досліджувати, і визначенні їх місця і значення функції. В усіх соціальних концепціях, де суспільство розглядається системно, в тому чи іншому вигляді присутній і структурно-функціональний підхід. Елементи структурно-функціонального підходу до явищ, подій політичного життя суспільства є в працях Платона, Арістотеля, Гоббса, Спінози, Руссо, а також Дюркгейма, Малиновського. Радкліфф-Брауна, але й в сучасній системній формі структурно-функціональний метод використовується соціологічною школою (Парсонс, Мертон та ін.). Якщо ж структурний елемент підходу належить до будь-якої організації людського співжиття: сім'ї, громадських об'єднань, суду, різноманітних комісій, законодавчих органів та ін., то функціональний співвідноситься з діяльністю організацій і зовнішнім ефектом його впливу.

Для структурно-функціонального підходу визначення політичної системи суспільства важливішим, фундаментальним є встановлення місця та значення функціональних вимог до політичної системи. Існує певна мета, вибрана з обмеженої кількості альтернатив і необхідних для життя суспільства. Привести мету в конкретні дії, реалізувати її, можливо тільки за здійсненням політичною системою певних функцій, тобто діяльність має бути доцільною. Якщо ж в філософії діяльність - специфічно-людський спосіб ставлення до світу стає процес, в ході якого людина відтворює і творчо перетворює природу, стає тим самим діяльним суб'єктом, а освоювані нею явища природи -об'єктом своєї діяльності, то в соціальній філософії - поняття діяльність характеризує функцію індивіду в процесі його взаємодії з навколишнім світом. Специфічною особливістю вищої діяльності людини є свідоме перетворення навколишнього. Діяльність людини має суспільний характер і визначається суспільними формами, умовами життя. Доцільність політичної діяльності визначається межами політичної системи. Функції, що спрямовані і мають мету, називаються явними. Інші функції не є явними, а називаються прихованими, і також ураховуються при з'ясуванні дій та структур. Саме усвідомленню важливості функцій, особливо прихованих, що реалізуються політичними лідерами і управлінськими верствами і групами, сприяє структурно-функціональний метод. Вхідні і вихідні фактори політичної системи аналізуються Габріелем Алмондом з метою з'ясування їх місця і значимості, закладених в надрах політичної системи. Американський соціолог Габріель Алмонд

одель одним з перших застосував функціональний політичної системи штод дослідження ПОЛІТИКИ. Політичну сис-Габріеля Алмонда тему Габріель Алмонд визначає як існуючу в усіх самостійних суспільствах систему взаємодії, що виконує функції інтеграції і пристосування (всередині суспільства, поза ним і між суспільствами) з допомогою застосування або загрози застосування більш або менш законних фізичних примусів. Політична система є законною, що підтримує порядок і багатоманітність перетворень в суспільстві.

Політична система - узаконена сила, що пронизує всі вхідні і вихідні фактори суспільства і надає тому особливі властивості і зміст, забезпечуючи його згуртованість. Всі системи виконують два базових набори функцій: функції входу і функції виходу. Функція входу здійснює політичну соціалізацію і залучення до участі в політичному житті більшість населення, реалізує, артикуляцію інтересів, тобто формування вимог, що сприяють реальним або фіктивним інтересам; агрегування інтересів, тобто об'єднання інтересів, політичні комунікації. Функція виходу здійснює формування норм, застосування норм і контроль за додержанням норм. Функція входу реалізується неурядовими формуваннями: групи тиску, політичні партії, незалежна преса та ін. Функція виходу - прерогатива урядова. Функція входу - політична соціалізація і політична комунікація передбачають наявність і ефективність сфери політичної діяльності. Погляди та ідеї про політичну систему належать індивідуумам, які в ній беруть участь. Але Габріеля Алмонда, на відміну від Девіда Істона, цікавить не стільки аналіз процесів, що відбуваються, скільки визначальне значення стійких структур політичної системи. Поняття структури Габріель Алмонд визначає як доступну спостереженню діяльність, яка формує політичну систему. Конкретна частина діяльності людей, які беруть участь у політичному процесі, називається роллю. Роль - одиниця з якої комплектуються всі соціальні, в тому числі і політична система. Одним же з основних компонентів політичної системи є політична роль. Сукупність взаємозв'язаних ролей і становлять структури (суддя - роль, а суд - структура ролей, міліціонер - роль, а міліція - структура ролей та ін.).

Наукова значимість і користь розроблених Девідом Істоном і Габріелем Алмондом моделей систем, в тому числі і політичних систем суспільства; полягає в тому, що їх можна використати як джерело концепцій і робочих моделей різних систем та ін. Природно, у визначенні політичної системи виділяється два підходи: теоретичний і реально-функціональний. Якщо теоретичний підхід визначає політичну систему як теоретичний, ідеальний компонент політичної сфери суспільства, що дає можливість з'ясувати і розкрити суть системних особливостей різних політичних явищ, подій, то реально-функціональний підхід визначає політичну систему як реальний складний механізм формування і функціонування владних відносин в суспільстві. Якщо політична система розглядається не як відображення політичної дійсності, а як засіб системного аналізу політики, то механізм формування і функціонування владних відносин в суспільстві розкриває суть політичної діяльності і політичних відносин між різними політичними суб'єктами, політичними організаціями суспільства.

Кожна система повинна бути функціональною і, згідно з Т.Парсонсом, має реалізовувати 4 функції, що служать задоволенню її елементарних потреб:

1. Функція адаптації – установлення зв'язків системи з навколишнім середовищем, система пристосовується до середовища і обмінюється з ним ресурсами.

2. Функція ціледосягнення – визначення цілей системи і мобілізація ресурсів для їх досягнення.

3. Функція інтеграції – підтримання координації взаємовідносин елементів системи.

4. Функція латентна – зберігання орієнтації суб'єктів системи на її норми і цінності.

Кожне суспільство є сукупністю підсистем (сфер):

§ виробничої,

§ соціальної,

§ духовної,

§ політичної, до якої належать інститути держави і влади.

Усі ці підсистеми наділені властивими лише їм структурою, функціями, цінностями, нормами, цілями тощо:

– виробнича забезпечує матеріальну основу життя суспільства;

– соціальна і духовна сприяють нормальному функціонуванню різних соціальних інститутів;

– політична покликана створювати сприятливі умови для ефективної діяльності всіх ланок суспільної системи, для повної реалізації інтересів усіх членів суспільства.

Кожна з підсистем може зберігати життєздатність лише за умови, що всі інші функціонуватимуть бездоганно чи хоча б задовільно.

Політична система суспільства — цілісна, інтегрована сукупність відносин влади, суб'єктів політики, державних та недержавних соціальних інститутів, структур і відносин, покликаних виконувати політичні функції щодо захисту, гармонізації інтересів соціальних угруповань, спільнот, суспільних груп, забезпечувати стабільність і соціальний порядок у життєдіяльності суспільства.

Основними ознаками політичної системи є:

§ взаємозв'язок групи елементів;

§ утворення цими елементами певної цілісності;

§ внутрішня взаємодія всіх елементів;

§ прагнення до самозбереження, стабільності та динамізму;

§ здатність вступати у взаємовідносини з іншими системами.

Визначальним компонентом політичної системи є держава. Крім неї, у політичну систему суспільства входять законодавча, судова, виконавча системи, центральні, проміжні, місцеві системи управління (самоуправління), політичні партії, профспілки, асоціації, ініціативні групи, групи впливу й тиску, соціально-політичні рухи та інші об'єднання, змістом діяльності яких є політичні процеси.

Від інших систем політичну систему відрізняють:

§ забезпечення неперервності, зв'язаності, ієрархічної координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення визначених цілей;

§ віднайдення механізму вирішення соціальних конфліктів і суперечностей, гармонізація суспільних відносин;

§ сприяння досягненню консенсусу різних суспільних сил щодо основних цінностей, цілей та напрямів суспільного розвитку.

Аналіз політичної системи надзвичайно важливий для з'ясування політичного життя суспільства, частиною якого вона є.

Політична система виникла з поділом суспільства на класи та появою держави. У процесі еволюції державно організованого суспільства вона все більше ускладнювалася та розгалужувалася. Тому структура, механізм її функціонування завжди мають конкретно-історичний характер, зумовлені рівнем економічного, соціального, духовного розвитку суспільства та іншими чинниками.

Процес становлення політичних систем обумовлений рядом змінних:

- зміною способу виробництва (зміною форм власності тощо);

- зміною в соціально-класовій структурі суспільства;

- політичною поляризацією суспільства (спочатку переважала економічна поляризація);

- збільшенням чисельності суб'єктів політики;

- зростанням робітничого руху і створенням буржуазних політичних партій, рухів тощо;

- загально гуманітарним прогресом, пов'язаним з роллю ЗМІ, преси, мистецтв тощо;

- зростанням ролі ідеології – світської і релігійної;

- глобалізацією проблем, що стоять перед людством.

Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи від Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським теоретиком Д. Істоном методу системного аналізу ("Політична система”, "Системний аналіз політичного життя”). Це дало можливість ученим перейти від вивчення фактів до вироблення загальної теорії, позаяк окремі факти значущі лише в межах загальних моделей, які сприяють чіткішому уявленню про функціонування політичних систем. Модель Д. Істона дає змогу уявити становище та умови дії політичної системи, прогнозувати наслідки схвалених політичних рішень.

Американський політолог Г. Алмонд ("Порівняльні політичні системи”, "Порівняльний політичний аналіз”) розглядав політичну систему як набір ролей, що взаємодіють, або як рольову структуру. Найважливіша функція політичної системи — вивчення та з'ясування особливостей ситуації. Моделі функціонування політичної системи розробляли також Т. Парсонс, Г. Спіро, К. Кулчар та інші західні вчені.

Тема № 5: «Держава – головний інститут політичної системи»

Мета: визначити ознаки, форми та структуру держави.

План


  1. Концепції походження держави.

  2. Ознаки і сутність держави.

  3. Структура і форми держави.

  4. Держава і громадянське суспільство.

1. Концепції походження держави

Центральним елементом політичної системи виступає держава. В повсякденному житті термін "держава" ототожнюється з країною або суспільством.

Але в науковій літературі існують два основних значення цього терміна:



1. держава трактується як сукупність державних установ, тобто апарат управління суспільством;

2. як особливий вид політико-правової влади суспільства.

У політології поширене інше визначенняДержава розуміється як організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і її населення і володіє для цього спеціальним апаратом управління, видає обов'язкові для всіх постанови і володіє самостійністю при вирішенні внутрішніх і зовнішніх справ.



Існує декілька концепцій походження держави.

Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі її рішення, діями і санкціями божественної волі. На монарха покладені основні обов'язки з поширення вчення Божого, з покарання ворогів, що творять зло, і зі створення умов для благочестивого життя людей.

Патріархальна концепція розглядає державу як продукт сім'ї, яка розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як влада батька в сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини.

Договірна концепція засновується на тому, що виникненню держави передує природній стан суспільства і людини, який характеризується необмеженою свободою. Тільки, після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості.

Психологічна концепція виходить з того, що держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність більшості до підпорядкування.

Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).

Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином тлумачиться і походження класової експлуатації. Для підтримки порядку і придушення опору знадобилося створення державних органів і прийняття законів. Подібне тлумачення держави було обгрунтоване австрійським політичним соціологом соціал-дарвиністського напряму А.Гумиловичем.

Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Сучасні дослідники відкинули цю теорію.

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов'язані і доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обгрунтував англійський соціолог Т.Спенсер.

Іригаційна концепція пов'язує походження держави з необхідністю побудови великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення історії країн Стародавнього Сходу.

Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа Х.Ортеги-і-Гассета, виводить генезис держави з поширення спорту. Система фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної армії і в підсумку - держави. Олімпійські ігри стали фундаментом процесу об'єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.

Як показують дослідження істориків і етнографів, не може існувати тільки одне пояснення щодо виникнення всіх держав.Більшість наведених теорій відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави. Держава з'являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада вождів відособлюється від суспільства.

На цей процес впливали різноманітні фактори:

1. поява приватної власності і майнової нерівності, а в результаті - і антагоністичних класів;

2. ріст чисельності і збільшення густоти населення;

3. завоювання одних народів іншими;

4. потреба у захисті від зовнішніх ворогів;

5. суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид діяльності;

6. потреба в організації іригаційних робіт (держави Стародавнього Сходу).

Нарешті, виникнення держави було викликане потребою в судовому арбітражі, що відобразила в собі теорія суспільного договору, хоча сам договір виступає швидше, як гіпотетичний, ніж реальний акт створення держави. Певною мірою досвід середньовічних вічових республік Новгорода і Пскова в Київській русі можна розглядати як ілюстрацію цієї теорії, народ закликав князя з Києва (Володимир, його син Ярослав Мудрий були покликані на князювання у Новгород), укладав з ним договір про його функції. Князь не міг бути ні законодавчим, ні управителем, а уособлював арбітражну функцію: творив суд за законами, що були, і був перш за все військовоначальником.

2. Ознаки і сутність держави



Держава має свої специфічні риси, які відрізняють її від усіх інших форм об'єднання людей (роду, сім'ї), інститутів і організацій (партій, рухів тощо).

1. Відділення публічної влади від суспільства, її неспівпадання з усім населенням, поява прошарку професійних управлінців. Це відрізняє державу від родоплемінної організації, заснованої на принципах самоуправління. Здійснення публічної влади вимагає певної організації - спеціального апарату (чиновників, суддів, армії тощо). Сучасна держава поєднує професійний апарат управління з представницькою системою, яка формується через вибори.

2. Територіальний поділ населення. Закони і повноваження державних органів поширюються на людей, які проживають у контурі кордонів державної території, держава будується на основі територіальної спільності людей, а не за принципами кровнородинних зв'язків або релігійними принципами, правда, в історії були приклади, коли кордони держави не були чітко визначені, наприклад, кочова імперія, створена Чингізханом.

3. Суверенітет. Це така властивість державної влади, яка виражається в її верховенстві і незалежності стосовно будь-яких інших влад всередині країни, а також у сфері міждержавних відносин. Виділяють внутрішній суверенітет, що означає право влади приймати або змінювати закони, обов'язкові для всього населення, і зовнішній суверенітет (в контексті міжнародних відносин), який передбачає свободу держави від контролю ззовні.

4. Монополія на легальне застосування сили, фізичний примус. Діапазон державного примусу простягається від обмеження свободи до фізичного знищення людини. Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні засоби (зброя, тюрми тощо), а також органи - армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура.

5. Монопольне право на стягнення податків і зборів з населення. Податки необхідні для утримання апарату управління і для матеріального забезпечення державної політики.

6. Організація суспільного життя на правових засадах. Без права, законодавства держава не в стані ефективно керувати суспільством, забезпечувати безумовну реалізацію рішень, що приймаються. В будь-якому сучасному суспільстві є багато суб'єктів влади (сім'я, церква, партії тощо), однак, вищою владою, рішення якої обов'язкові для всіх громадян, організацій і установ, є держава. Лише їй належить право на видання законів і норм, що мають загальнообов'язковий характер.

7. Претензія на представництво суспільства в цілому і захист загальних інтересів і спільного блага. Ніяка інша організація не може представляти і захищати всіх громадян і не володіє для цього необхідними засобами.



Сутність держави - головне, що обумовлює об'єктивну необхідність існування держави, а також те, чиїм інтересам вона служить. Традиційно дослідники звертають увагу на дві головні причини, що обумовлюють державу - класову і загально соціальну. Дійсно, держава як історичне явище має подвійну природу. Будучи організацією політичної влади економічно пануючого класу (класова сутність), вона одночасно є організатором "спільних справ", тобто забезпечує безпеку, економічні, політичні і культурні умови життєдіяльності людей (загально соціальна сутність). Як свідчить досвід сучасної демократії, сфера прояву загально соціального призначення держави суттєво розширилася. Держава виступає у ролі надкласового арбітра, намагаючись у своїй політиці враховувати багатогранність, часом антагоністичні інтереси, роблячи акцент на регулюванні потенціальних і реальних конфліктів як всередині держави, так і поза нею. "Зняття" функцій класового насильства і розширення функцій регулювання відносин між соціальними групами, вираження їх інтересів через механізми демократії дозволяє говорити про тенденцію становлення правової і соціальної держави.

ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ ІІ

Тема № 6: «Політичні режими: тоталітаризм авторитаризм, демократія»

Мета: визначити основін типи політичного режиму.

План

  1. Поняття політичного режиму.

  2. Передумови встановлення тоталітарних і авторитарних режимів.

  3. Тоталітарний і авторитарний режими: основні риси.

  4. Сутність демократичного політичного режиму.

  5. Політичний режим сучасної України.

Функціональний і динамічний аспекти політичної сис­теми розкриваються в політичному режимі. Політичний ре­зким (у загальному плані) - це сукупність методів і законів здійснення політичної влади. Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній

країні в певний історичний період часу. Так, політичний режим кінця 80-х pp. (так звана епоха "застою", що асоціювалася з іменем Л.Брежнєва) і тим більше відрізнявся від режиму, вста­новленого в 30-х pp. Подібна еволюція політичного режиму здійснювалася в межах радянської політичної системи.

У політології існують декілька трактувань політичного режиму.

1. Інституціональнип (політико-правовий) підхід ото­тожнює політичний режим з формами правління і державного устрою та акцентує увагу на формально-юридичних характери­стиках: особливостях поділу державної влади і співвідношення між гілками влади, на типах урядових структур.

Прослідковується тенденція ототожнення політичного режиму з формою правління. Однобокість подібного підходу полягає в тому, що реальна практика реалізації влади може протирічити закріпленим у конституціях нормам, а сам полі­тичний режим виражає собою більш широке явище, ніж форма правління. Проголошена республіканська форма правління ще не означає встановлення реальної демократії, про що свідчать приклади СРСР і Німеччини 30-х pp. Разом з тим європейські конституційні монархії розглядаються як класичні прояви лібе­ральної демократії.

2. Соціологічний підхід ставить акцент на характері відносин між державою і суспільством, які склалися реально і необов'язково відповідно до продиктованих конституцією та іншими правовими актами нормами політичної поведінки. В межах цього підходу звертається увага на соціальні обґрунту­вання влади, групи тиску, взаємовідносини еліт і народу.

3. Широке трактування політичного режиму виходить за межі тільки політико-правового або тільки соціологічного аналізу і розглядає його через співвідношення кількох компо­нентів, що дозволяє відрізняти одні типи політичних режимів від інших.

Політичний режим включає в себе:

• політичні структури влади, їх реальний статус і роль у суспільстві;

• методи здійснення державної влади: яким методам управління і панування віддається перевага - прямим чи не­прямим, насильницьким чи методам переконання;

• реальний рівень свобод людини, обсяг її прав;

• методи вироблення політичних рішень;

• способи урегулювання конфліктів;

• плюралізм, у тому числі наявність або відсутність ле­гальної (нелегальної) опозиції;

• конфігурацію партійної системи: однопартійні чи ба-гатопартійні системи;

• ідеологію і те місце, яке відводиться їй у мобілізації суспільства;

• форми ставлення населення до політичної участі (по­літична пасивність, мобілізована або автономна участь);

• тип легітимності: харизматична, традиційна, раціона­льно-легальна, ідеологічна тощо;

• структурованість правлячої еліти: ступінь її згуртова­ності, відкритість і закритість, канали рекрутування.

Режим вказує на соціальну природу влади: які групи пануючого класу знаходяться при владі, на підтримку яких со­ціальних верств опирається влада.

Вищеназвані ознаки служать критеріями для виділення різних типів політичних режимів. Спектр політичних режимів сучасного світу розкривається в таких поняттях, як демократія, авторитаризм і тоталітаризм. При визначенні сутності режиму акцент робиться на протиставлення держави, з одного боку, і громадянського суспільства - з іншого. Характер взаємовідно­син визначається силою або слабкістю громадянського суспі­льства. В умовах демократії суспільство має важелі впливу на владу включно до заміни на чергових виборах. У недемократи­чних режимах держава контролює і регламентує громадянське суспільство повністю (тоталітаризм) або частково (авторита­ризм). Більшість політологів трактує тоталітаризм як злиття держави з громадянським суспільством, що практично ставить під сумнів саму можливість існування останнього.

7.2. Тоталітарні і авторитарні політичні режими: ос­новні риси

Недемократичні режими виражені різними формами то­талітаризму і авторитаризму.

У перекладі з пізньолатинської "тоталітарний" озна­чає "як такий, що відноситься до цілого". Зміст тоталітаризму обґрунтував ідеолог італійського фашизму Дж.Джентіле, який закликав до тотального підпорядкування людини державі і роз­чиненню індивіда в політичній історії, оскільки все людське і духовне губить цінність поза державою. У політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 р., в якій він використовує саме поняття "тоталітарна держава". В пода­льшому опоненти фашизму вживають цей термін в негативно­му розумінні - як протилежність демократії. Спочатку під то­талітаризмом розумівся фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині, але після публікації в газеті "Тайме" (1929), де давалася характеристика радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного режиму СРСР.

Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби науково­го усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті рома-ни-антиутопії Є.Замятіна, О.Хакслі, Дж.Оруелла. Роман Є.Замятіна "Ми" - це прогноз розвитку суспільства, побудова­ного на засадах колективізму, де раціонально обгрунтовані всі сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспі­льства - особистість (замість неї - номер). О.Хакслі в романі "О дивний новий світ" показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не зали­шив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літера­турній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж.Оруелла "1984".

З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвя­чені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х.Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З.Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія''. Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і З.Бжезинським, найбільш попу­лярна в політології.

Нижче наведені шість базових характеристик тоталіта­ризму, сформульованих К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталі­таризму" (1954):

• офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення од­вічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільст­ва;

• масова партія, яка зливається з державною бюрокра­тичною організацією;

• монополія партії над ефективними засобами комуні­кації;

• концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

• централізований контроль і керівництво економікою;

• система терористичної поліцейської влади.

Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додатково­го пояснення. Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена "держава-партія". Сама партія монополі­зує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається "розчинення" громадянського суспільства в дер­жаві, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіж­ні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними "при­водними ременями" в механізмі влади партії, приводити її ге­неральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної вла­ди знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуге, лі­дера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б.Муссоліні з написом "Муссоліні завжди правий".

Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочи­нку. Як відзначила Х.Арендт, при тоталітаризмі був реалізова­ний принцип: "приватною особою залишається тільки той, хто спить". Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна статизація - держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все — від виховання дітей до випуску продукції — контролюється з єдиного центру.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на "ліві" і "праві" форми. Правий або право радикальний режим отримав

розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталі­таризм утвердився в СРСР (класична модель - період сталініз­му з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної Єв­ропи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії - Китай періоду політики "великого стрибка" і "культур­ної революції" (50-х - середини 70-х pp.), коли на чолі керівни­цтва країни стояв Мао Цзедун.

Дві форми тоталітаризму відрізняються характером іде­ологій (фашизм, націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії - гегемони: дося­гнення "народного капіталізму" і завоювання світового пану­вання або побудова комуністичного суспільства і світова рево­люція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше "добудований": партія володіла монополією не тільки на полі­тичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємницт­ва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного ви­робництва, централізованого розподілення робочої сили.

Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду пра­вління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в ре­жимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афга­ністані.

Авторитаризм (від лат. auctor засновник, творець і auctoritas - думка, рішення, право) розуміється як режим, зміст, управління при якому полягає в концентрації влади в ру­ках одного або кількох лідерів, які не приділяють уваги досяг­ненню суспільної згоди стосовно легітимності їх влади. Тоталі­таризм інколи розглядається як крайня форма авторитарного режиму. Але наявність деяких спільних рис (свавілля лідерів, значний репресивний апарат, обмеження прав людини, викори­стання сили при вирішенні конфліктних ситуацій, відсутність реального поділу влади, формально вільний характер виборів у законодавчі органи, відсутність альтернативності вибору) не

дає підстав для їх ототожнення. Тому доречно зупинитися на відмінностях двох режимів.

1. При тоталітаризмі партія-гегемон забороняє всі елементи суспільно-політичного плюралізму, опозиційні партії і рухи. Ініціатива допускається тільки в межах створених "зве­рху" і "патронованих" партією суспільних організацій. При ав­торитаризмі має місце обмежений плюралізм. Правляча влада в певних межах допускає інакодумство і підконтрольну опози­цію.

2. При тоталітаризмі ядром політичної системи ви­ступає партія-гегемон, яка монополізувала державну владу, при авторитаризмі - сама держава (в деяких випадках правляча елі­та створює під себе "партію влади").

3. При тоталітаризмі особлива роль відводиться ідеології. Вона виконує дві важливі функції: легітимацію цього режиму і мобілізацію мас на виконання поставлених партією завдань. Для об'єднання народу навколо влади у свідомість мас через ЗМІ, мистецтво, освіту втілюються потрібні для пануючої партії стереотипи. Могутня пропагандистська машина малює утопічні завдання, "велике майбутнє" - комуністичний або ра­совий рай. Одночасно створюється "образ ворога", яким висту­пають "реакційні класи" або "нижчі народи", прибічники ін­ших ідеологій. Теза про зовнішніх і зовнішніх ворогів поклика­на виправдати жорсткі методи управління, обмеження свободи особистості, масові репресії і весь уклад життя, що нагадує життя в облозі. Що стосується авторитаризму, то тут може бути відсутня якась детально розроблена ідеологічна доктрина. Ін­струментом консолідації суспільства виступає релігія, націона­лізм, традиції. Політичні еліти сучасних авторитарних режимів інколи намагаються запропонувати масам "ідеологію розвит­ку", що пояснює завдання економічної і соціальної модернізації суспільства.

4. Тоталітарна влада опирається на широку під­тримку народу. Для такого режиму характерний культ вождя партії, який в очах народу володіє харизмом, йому припису­ються надприродні властивості: непогрішність, мудрість. Тота­літаризм широко використовує такі форми мобілізації мас, як вибори, урочисті збори, "всенародні обговорення", мітинги. Особливо часто використовував організацію масових маніфес-

тацій і смолоскипову ходу А.Гітлер. Він прекрасно розумів, що масою легше маніпулювати, тому що людина, потрапивши в масу, часто губить здатність критично сприймати інформацію, а його свідомість розчиняється в загальному колективному на­строї. Авторитаризм може залишатися байдужим до проблеми легітимації влади, не звертається, як правило, до інтенсивної мобілізації народу на підтримку влади. Для цього режиму ха­рактерна деполітизація мас, інферентне або вороже ставлення до влади. Не маючи масової підтримки, авторитарна влада зна­ходить опору в бюрократії, армії, церкві, великих підприємни­цьких прошарках, намагається використати історичні традиції або націоналістичні гасла. Можливі випадки авторитаризму, що спирається на харизму лідера.

5. Необхідно відзначити ще одну принципову від­мінність режимів. Авторитарний режим не намагається встано­вити тотальний контроль над усіма сферами життя, зберігає автономність особистості і суспільства у неполітичних сферах. Допускаючи, як правило, вільні ринкові відносини в економіці, заохочуючи приватне підприємництво, деякі сучасні авторита­рні режими демонструють високі темпи економічного росту (сучасний Китай, Сінгапур, Південна Корея, Чилі).

Таким чином, сучасні авторитарні режими можуть мати деякі риси перехідного режиму - займати проміжне становище між демократією і тоталітаризмом. Вони володіють більшими шансами, ніж тоталітаризм, для переходу до демократії. Тут існує потенціал для політичної самоорганізації громадянського суспільства, тому що вже проявляються незалежні від держави економічні інтереси, на основі яких можуть сформуватися по­літичні інтереси. При переході від тоталітаризму до демократії необхідні не тільки політичні реформи, але й комплексна еко­номічна реформа, що вимагає створення інститутів ринкової економіки, реформи власності і формування на цій основі но­вих соціальних верств.

Авторитаризм може існувати в найрізноманітніших фо­рмах. В історичному минулому він виступав у формі древніх тираній, деспотій, абсолютних монархій і у формі різних арис­тократичних режимів.

Виходячи з вищесказаного, є необхідність зупинитися на типології сучасних форм авторитаризму. Залежно від того,

на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна ви­ділити такі форми авторитарного режиму:

• Військові диктатури, що передбачають опір на ар­мію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають най­більш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоп­лення влади (як правило, шляхом державного перевороту). По­дібні режими - досить часте явище в Африці, латинській Аме­риці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, вій­ськові можуть виступити ініціаторами економічної модерніза­ції суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чи­лі).

• Теократичний - з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. намітилась тенденція до лібералізації режиму.

• Олігархічний - влада належить певним корпоратив­ним кланам.

• Вождистський (режим особистої влади), що опира­ється на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати під­тримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або "модернізаційного прориву" (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

• Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів власти­востями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

Як видно, форми сучасного авторитаризму демонстру­ють строкату картину. Поряд з вищевказаними виділяють од­нопартійні і багатопартійні, президентські і парламентські, традиційні і мобілізаційні форми авторитаризму. Зрештою ав­торитарний режим може виступати у формі реакційної дикта­тури або бути більш ліберальним. Останні форми авторитариз­му є своєрідним симбіозом авторитарних демократичних тен­денцій.

Гібридні режими існують у різних формах і отримали різні назви:

• "диктабланда" - режим, у якому відбулася певна лі­бералізація, але без наступної демократизації. Хоча населенню надані певні права, але воно не втягнуте в політичне життя, не­має розвинутого громадянського суспільства;

• "демократ ура" - є елементи демократії (багатопар­тійність, багатопартійні вибори), але немає лібералізації. Еле­менти демократії носять формальний характер, а вибори по­кликані гарантувати перемогу правлячої партії;

• "делегативна демократія" передбачає встановлення сильної виконавчої влади на чолі з президентом. Виборці деле­гують право приймати важливі рішення не законодавчому ор­гану, а президенту.



Тема № 7: «Політичні партії. Партійні системи.»

Мета: дослідити структуру та функції політичної партії.

План лекції

  1. Політична партія: поняття, структура, функції.

  2. Типи партій. Партійні системи.

  3. Розвиток багатопартійності в Україні.

  4. Суспільно-політичні рухи.

У демократичних суспільствах найпомітніший вплив на розгортання політичного процесу і формування владних відносин справляють політичні партії. Нині їх небезпідставно вважають одними з важливих інститутів політичної системи. Специфіка цього феномену полягає в тому, що це — єдиний у суспільстві громадянський інститут, функції якого тільки політичні.

Етимологічно термін "партія" (від лат. partis — частина) означає не що інше, як частина чогось цілого, один бік якогось явища або процесу. Традиційно і найчастіше цей термін вживали для позначення організованої групи однодумців, яка представляла інтереси частини народу і мала мету реалізувати їх, застосовуючи певні політичні засоби і відповідні організаційні форми. Так, Арістотель говорив про партії рівнин, гір та ін., маючи на увазі, звичайно ж, не партії в сучасному розумінні, а ранні політичні союзи. Пізніше в Афінах відбувалася боротьба між партією знаті і партією народу. У Стародавньому Римі в часи кризи республіки (кінець 2—1 ст. до н. є.) змагалися між собою партія популярів, яка виражала інтереси плебсу, і партія оптиматів, яка представляла патриціанство й заможні плебейські сім'ї. У 12—15 ст. в Італії відбувалася боротьба між партією гвельфів — виразниками інтересів торговельно-ремісничих міських верств населення і партією гібеленів, яка відстоювала сильну імператорську владу в інтересах феодалів.



1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка