Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Миколаївський Національний університет імені В. о. Сухомлинського




Сторінка5/12
Дата конвертації29.05.2018
Розмір2,24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

3. Становлення та тенденції розвитку політичних партій в Україні


Процес формування політичних партій в Україні почався в другій половині 19 ст. Оскільки цей процес відбувся за умов поділу українських земель між сусідніми державами, а отже, і роз'єднаності українського етносу, він мав свої особливості. Однією з визначальних серед них є загострення суперечностей між соціальним і національним як в соціально-економічному, так і в політичному та духовному вимірах. Ретроспективний аналіз прояву цієї особливості наочно засвідчує, що, з одного боку, вона сприяла поглибленню процесу політизації українців і появі на її основі різного роду громадсько-політичних об'єднань, а з іншого — несвоєчасне "зняття" цієї суперечності призвело до загострення конфлікту між соціальним і національним, що врешті-решт зумовило поразку національно-визвольної революції 1917— 1920 pp.

Помітну роль у пробудженні національної свідомості українців у Західній Україні відіграло літературне товариство імені Тараса Шевченка (Львів, 1873 p.). Мета цього товариства — довести прибитому злиднями селянинові, що він має політичні права, які повинні бути забезпечені законом. Політизація галицьких українців дала змогу Ю. Романчукові в 1885 р. створити "Народну Раду", яка, за словами К. Левицького, стала "цілком політичним товариством". У 1888 р. на зборах у Львові було виголошено першу політичну програму галицьких українців, яка ставила вимоги задовольнити їхні політичні, соціальні, економічні та культурні потреби.

На межі 20 ст. у Західній Україні також склалася своя партійна система, яка включала близько 100 політичних партій. У цій частині українських земель усі політичні партії функціонували за легальних умов і орієнтувалися на парламентську боротьбу. Гасла місцевих партій були поміркованими і переважно не виходили за конституційні межі. У переважній більшості партії Галичини об'єднувалися за національними ознаками, і їх можна класифікувати на такі групи: 1) партії лівого спрямування (Українська радикальна партія, Українське селянське об'єднання; Комуністична партія Західної України; Партія народної волі, Селянсько-робітнича українська партія); 2) центристські партії (Українська республіканська партія, Партія соціал-революціонерів Волині, Українське соціалістичне об'єднання "Соціалістичний Союз", Українська національна партія); 3) праві партії (Християнсько-суспільна партія, Партія української народної обнови (згодом — Українська католицька народна партія), Фронт національної єдності та деякі інші).

Є підстави стверджувати, що багатопартійність в Україні на межі 19—20 ст. відіграла як прогресивну, так і негативну роль у політичному процесі державотворення. Прогресивна роль — це залучення широких верств населення України до державотворення, волевиявлення яких було сконцентроване в політичних програмах різних партій. Негативна роль — це розбіжність поглядів, ідей і програм, що призвело до кризової ситуації в Україні, спричинило гетьманський переворот, падіння УНР і встановлення більшовицької влади, безроздільне панування якої тривало понад сім десятиліть[4, c. 267-269].

Становлення сучасної багатопартійності в Україні веде свій родовід від ОУН-УПА, серед важливих завдань діяльності якої було і створення однойменних осередків у різних регіонах. Є підстави вважати, що діяльність ОУН-УПА заклала підвалини для відродження партійного будівництва в Україні.

Після припинення воєнної боротьби ОУН-УПА відроджуваний процес партійного будівництва в організованих формах було призупинено. Сам процес партійного будівництва перейшов в інше русло — створення нелегальних за своєю суттю політичних груп, включаючи й організацію Гельсінської Спілки, яку з повним правом можна вважати прототипом сучасної багатопартійності в Україні.

А основи формування багатопартійності було закладено в процесі перебудови. Саме на цей період і припадає виникнення різного роду неформальних рухів у вигляді громадсько-політичних об'єднань, переважно у вигляді народних фронтів, коаліцій, клубів і навіть низки політичних партій. Поява цих громадсько-політичних об'єднань цілком справедливо пов'язується з розкриттям правди про сталінські репресії, з критикою застійних брежнєвських часів, з інформацією про жахливий стан національної культури і т. ін.

Саме в період перебудови з'являється Український культурологічний Клуб (УКК), Товариство Лева (ТЛ), розгортає активну роботу Українська Гельсінкська Спілка (УГС), Українська Демократична Спілка (УДС). Ці та деякі інші об'єднання й стали базою виникнення Народного Руху України за перебудову. Сама ідея створення такого Руху з'явилася в надрах Спілки письменників України, за участю якої було розроблено проект програми Народного Руху. У проекті поряд із загальноперебу-довчими гаслами й тезами про національне відродження містилося й визнання "керівної та спрямовуючої ролі Комуністичної партії".

Незважаючи на шалений тиск "керівної і спрямовуючої сили" тогочасного суспільства на організаторів Народного Руху, у вересні 1989 р. в Києві відбувся Установчий з'їзд новоствореного громадсько-політичного об'єднання.

Найсуттєвішою її перемогою стало прийняття Верховною Радою України демократичного Закону про вибори народних депутатів, в якому одержали відображення основні вимоги опозиційних сил. Той факт, що Закон було прийнято старим складом Верховної Ради, свідчив про відчутне зростання впливу Руху, з яким уже не могли не рахуватися владні структури.

У 1990 р. Рух переходить на антикомуністичні позиції. Цей факт одночасно став і свідченням того, що в Україні завершився неформальний (допартійний) етап становлення багатопартійності[9, c. 377-381].

Новий етап становлення багатопартійності в Україні починається з відміни 6-ї статті Конституції СРСР і закінчується серпневими подіями 1991 р. — падінням комуністичного режиму і державності Союзу РСР. Саме в цей час відбулися установчі з'їзди 19 новостворених загальнонаціональних політичних партій і близько 10 осередків та організацій партій з керівними центрами за межами України.

Більшість партій створювались не на основі якихось ідей або світоглядів, а об'єднувались навколо лідера або ініціативних груп авторитетних людей. Тому сформована на цьому етапі багатопартійність була надзвичайно багатоманітною, бо головні цілі більшості політичних партій — боротьба проти КПРС, збереження незалежності України, відродження української нації — були спільними.

Заборона Комуністичної партії України, розпад СРСР, проголошення Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акту про державну незалежність України і майже одностайне його підтвердження під час грудневого референдуму створили якісно нові умови розвитку політичних об'єднань в Україні. Прийняття Закону України "Про об'єднання громадян" (червень 1992 р.) прискорило процес становлення багатопартійності. Почався новий, третій, післякомуністичний етап у становленні багатопартійності в Україні. Цей етап нерідко визначають як мультипартійний, оскільки найхарактернішою його рисою є існування множини різноманітних політичних партій, жодна із яких не може самостійно претендувати на владу.

У сучасному спектрі політичних партій України можна виділити три основні блоки: лівий, центристський і правий. В основу блокової класифікації політичних партій покладено їхню ідеолого-політичну спрямованість (відношення до приватної власності, міра і форми участі держави у суспільно-політичному житті, сутнісне розуміння демократії, ставлення до розпаду СРСР та ін.).

У свою чергу кожне з цих спрямувань має внутрішні відмінності щодо шляхів, термінів, темпів розв'язання переважно тактичних завдань, визначених у політичній платформі партії. Саме такі відмінності й зумовлюють внутрішньоблокову диференціацію політичного спрямування. На ґрунті лівих, зокрема, створюються відгалуження — ліворадикалів (ультралівих); правих — праворадикалів (ультраправих); центристів — ліво- і правощентристів. Останні у свою чергу нерідко "клонуються" і знаходять своє продовження в іншій назві партії, створюючи тим самим атомізовану мультипартійну систему, в якій сам поділ на основні блоки (ліві, праві, центристи) втрачає сенс, а отже, і призначення[5, c. 141-143].

На межі 21 ст. в Україні було створено саме таку партійну систему, одну частину якої презентують власне українські партії (ті, що відстоюють державну незалежність і суверенітет України), іншу — антиукраїнські (ті, що бачать перспективу свого розвитку у федерації слов'янських, а нерідко і євразійських народів, типу СРСР).

Незважаючи на це, у політичному лексиконі найбільше поширеною продовжує залишатися класифікація політичних партій України на ліві, центристські та праві. Лівий блок складають Комуністична партія України (КПУ); Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ), Комуністична партія України (більшовики) (КГІУ(б) і деякі інші.

Соціальну базу "лівих" становлять в основному колишні ортодоксальні комуністи, ветерани, пенсіонери, незначна частина робітників та селян. Так, Комуністична партія України у своїй програмі задекларувала, що вона є партією робітничого класу, селянства й інтелігенції. Соціалістична партія України в своїх практичних діях виходить із того, що в українському суспільстві немає класів, бо бідні і багаті — це не класи, тому немає і класової ідеології, солідарності культури, немає загальних ціннісних орієнтирів. Відтак діяльність партійних функціонерів СПУ, за їхнім визначенням, трохи схожа на роботу радянських політичних радників ... в Афганістані. Оскільки специфіка діяльності соціалістів є привабливою для директорату середніх і дрібних бізнесових структур, то вона й імпонує дрібним і середнім бізнесменам, директорам дрібних і середніх підприємств-немонополістів, окремим категоріям науково-технічної інтелігенції. Соціальна база Селянської партії багато в чому споріднена з СПУ, хоч і зорієнтована в основному на селянський електорат, переважно на колгоспне лобі, а нині — на директорів сільськогосподарських кооперативів, незначного прошарку сільськогосподарських виробників. Ідеологічною основою цих партій є марксизм-ленінізм з елементами соціал-демократії (планове господарство, державний патерналізм, зрівнялівка, "інтернаціоналізм" і т. ін.).

Прогресивні соціалісти (ПСПУ) і комуністи-більшовики (КГІУ(б) у своїй діяльності спираються на крайньо лівий електорат, переважно на всіх тих, хто виявив незадоволення політикою керівництва КПУ і СПУ.

Ідеологічною основою діяльності ПСПУ і КПУ(б) є ортодок-сальний марксизм-ленінізм тоталітарного та екстремістського типу. Програмні документи і практична діяльність партій лівого спрямування свідчать про їхню переважну зорієнтованість на марксизм-ленінізм, на пріоритет колективних форм власності і господарювання в економіці. Ці партії послідовно намагаються зберегти своє наступництво в соціально-політичному розвитку України з її недалеким минулим.

До власне центристського блоку політичних партій України належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демократична партія (НДП), Демократичний Союз (ДС), Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ) і деякі інші.

Ідеологічною основою партій центристського спрямування виступають лібералізм (домінанта прав людини, космополітизм) і соціал-демократизм (права особи, соціальний захист її). Ліво-центристський напрям у політичному спектрі України репрезентують: Соціал-демократична партія України об'єднана" (СДПУ(о), Українська соціал-демократична партія (УСДП), Соціал-демократична партія України (СДПУ) і деякі інші. Соціальну опору партій цього спрямування становлять: науково-технічна інтелігенція, підприємницькі і бізнесові структури. Ідеологічною основою їхньої діяльності виступає соціальна демократія (пріоритет прав людини, соціальна справедливість, солідарність, демократія).

Правоцентристський, чи ліберально-консервативний, блок політичних партій України складають: Народний Рух України (НРУ), Партія "Реформи і порядок"(ПРП), Партія зелених України (ПЗУ) і деякі інші.

В основу ідеології правоцентристських (націонал-демократичних) партій покладено принцип єдності національних і особистих інтересів. Програма НРУ розглядає поняття "національна демократія" як синтезуючу ідеологію, на засадах якої і стоїть Народний Рух України. "...Національна демократія, — підкреслюється в програмі НРУ, — ... поєднує вартості консерватизму, лібералізму і соціальної демократії й ставить собі за мету реалізацію цих вартостей у національній демократичній державі європейського типу". Соціальну базу правоцентристських партій становить творча інтелігенція, робітники, селяни, переважно із Західного регіону України. Націонал-демократи виступають за проведення ринкових реформ, духовне відродження, за розбудову незалежної Української держави.

Тотожні завдання ставлять перед собою і партії правого спрямування. Саме державотворчу, за своєю сутністю консервативну ідею покладено в основу діяльності правих партій: Української республіканської партії (УРП), Конгресу українських націоналістів (КУН), Української консервативно-республіканської партії (УКРП), організації Українських націоналістів (ОУН) і деяких інших. Головному завданню — розбудові державності — ці й подібного їм спрямування партії схильні підпорядковувати й інші важелі суспільного буття (економічні, соціальні і духовні).

Ідеологічною основою цих партій виступає націоналізм, який виходить із пріоритету прав і інтересів нації над соціально-економічними правами в розбудові Української держави.

У спектрі правих партій окремо слід виділити партії ультраправого спрямування — Українську національну асамблею (УНА), Соціал-національну партію України (СНПУ), Всеукраїнське політичне об'єднання "Державна самостійність України" (ДСУ) і деякі інші. Для діяльності цих партійних об'єднань характерний жорсткий централізм і чітка ієрархія. В організаціях подібного типу завжди розвинутий культ провідників і строге підпорядкування нижчих ланок вищим. Тому в подібних організаціях велике значення надається послухові рядових членів своїм провідникам і безапеляційному виконанню їхніх наказів. У своїй практичній діяльності національно-радикальні партії керуються ультранаціоналістичною, за своєю сутністю фашистською, ідеологією, відстоюють великодержавний шовінізм і антидемократизм.

У партійній структурі України окремо слід виокремити партії, що з'явилися на основі групового інтересу: партію "Жінки України", Всеукраїнську партію жіночих ініціатив, Партію мусульман України, ряд християнсько-демократичних партій та ін.[2, c. 131-134]

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка