Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Миколаївський Національний університет імені В. о. Сухомлинського




Сторінка7/12
Дата конвертації29.05.2018
Розмір2,24 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Тема №9: «Політична культура, свідомість та ідеологія»

Мета: дослідити типи політичної культури.
План

  1. Сутність політичної культури. Рівні політичної культури.

  2. Типи політичних культур.

  3. Політична свідомість: поняття і сутність.

  4. Політична ідеологія: поняття, структура та функції.

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з появою держави, у IV—III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.

Існує багато визначень поняття «політична культура», що зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об'єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб'єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність. Англійські дослідники А. Кардинер, С. Байт акцентують увагу наоб'єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб'єктів.



Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб'єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція — культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом. У цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури. Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки, їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття«громадянська культура» як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб'єктів спрямовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов'язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб'єктів.

Політична свідомість та поведінка в структурі політичної культури

Від розвитку політичної свідомості суб'єкта, правильного чи ілюзорного відображення в людській свідомості політичного буття залежить і рівень його політичної культури. Спонукаючи людей до дії чи бездіяльності, політична свідомість зворотно впливає на суспільне життя. У ній фіксується політичний інтерес індивідуального чи колективного соціального суб'єкта.



Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопозв'язаніблоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідаєправосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

Глибина розвитку компонентів політичної свідомості соціального суб'єкта визначає рівень його політичної освіченості та зрілість політичної культури в цілому. Звичайно, політичні знання, уявлення — відносні, як і людські знання взагалі. Нерідко вони мають різний ступінь адекватності реальному стану речей, оскільки ґрунтуються не лише на об'єктивних фактах, а й на домислах, неперевіреній інформації, ортодоксальних ідеологемах, необґрунтованих, упереджених теоріях тощо. Це зумовлює і незрілість політичної культури в суспільстві, необхідність її підвищення та збагачення. Система компонентів політичної свідомості формує світогляд суб'єктів політики — їхнє розуміння світу, місця і ролі в ньому людини. Світогляд може бути матеріалістичним, ідеалістичним, позитивістським, релігійним тощо.

Залежно від критерій, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакоюсуб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні: політична свідомість суспільства; політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, вікова група і т. ін.); політична свідомість особи.

Щодогносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості.Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Водночас він не позбавлений деяких теоретичних та ідеологічних елементів. На такому рівні політичної свідомості політичні процеси і явища віддзеркалюються поверхово, без глибокого проникнення в їх сутнісні характеристики. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя, обожнювання кумирів чи граничне невдоволення політичними лідерами. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називаютьмасовою свідомістю, а свідомість групи людей —груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на їїтеоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Теоретична свідомість є стрижнем політичної ідеології. Нею володіє обмежена група людей — вчені, ідеологи, політичні діячі.

Структура політичної культури не вичерпується елементами політичної свідомості. Вона має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури є здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності. Чим людина активніша, зацікавленіша, конструктивніша, тим вища її політична культура. Безумовно, зміст політичної культури, зокрема її аспект, пов'язаний з поведінкою суб'єкта, досить ємний. Приміром, помітне місце в ньому посідають політичнітрадиції та символи. Традиції зберігають елементи минулого політичного досвіду, є способом передачі зразків політичної свідомості й поведінки від покоління до покоління. Хоча зі зміною історичних умов вони можуть оновлюватись або навіть зникати. Своєрідною ознакою культури соціуму є політична символіка (прапор, герб, гімн. Символіка має яскраво виражене емоційне забарвлення і подекуди здатна відігравати мобілізуючу роль.

Політична культура виконує певнісоціальні функції.

Виховна функція, її призначення полягає в підвищенні політичної свідомості й національної самосвідомості через безпосередню участь громадян в управлінні, політичному житті, зростанні їх інформованості й компетентності, освіченості.

Регулююча функція. Покликана забезпечувати вплив громадян на політичний процес, насамперед через участь у контролі за роботою органів влади й управління, а також за допомогою існуючих норм, традицій, ідеалів тощо. Це сприяє попередженню політичних реформацій, нормалізації та стабілізації життя суспільства.

Захисна функція. Полягає в охороні політичних цінностей, що відповідають вимогам соціального прогресу, демократії, гуманізму (захист прав і свобод людини тощо).

Прогностична функція. Сприяє передбаченню можливих варіантів поведінки суб'єктів політики за певних ситуацій, у перебігу політичних подій.

Комунікативна функція. Забезпечує ідейно-політичний зв'язок громадянина з політичною системою, іншими членами суспільства.

Процес формування політичної культури відбувається передусім під впливом політичного життя, певних режимів, політичних систем. Чим вони демократичніші, тим вищий рівень політичної культури громадян. За таких обставин виховний процес здійснюється об'єктивно. Але, попри це, необхідні цілеспрямовані заходи й засоби: демократична система освіти й політосвіти, змістовна робота засобів масової інформації, високий духовний рівень мистецтва й літератури, конструктивний вплив на маси партійних і непартійних об'єднань, творчий розвиток гуманітарних наук тощо. Усе це має діяти відкрито, неупереджено, толерантно, на засадах загальнолюдських цінностей, політичного та ідеологічного плюралізму, відмови від догматизму й схоластики в теорії та практиці. Виняткове значення в набутті політичної культури мають суспільні ідеали, їх відсутність спустошує людину, робить її байдужою, аполітичною, здирницьки раціональною. Суспільство без справжнього гуманістичного ідеалу є неповноцінним, історично нежиттєздатним.

Типи політичної культури

Класифікація політичної культури за типами дуже різноманітна. Охарактеризуємотипологію американських політологів Г. Алмонда і С. Верби.

Патріархальний тип. Він притаманний суспільству з несформованою політичною системою, де відсутні спеціалізовані політичні ролі та інтерес громадян до політики, а їх політичні орієнтації невіддільні від релігійних і соціальних (існує переважно у відсталих племен).

Підданський тип. Йому властиве здебільшого пасивне ставлення до політичної системи: особа в дусі підданської культури шанує авторитет уряду, пасивна в політичному житті (найпоширеніший цей тип у феодальному суспільстві).

Активістський тип. Він вирізняється чіткою орієнтацією індивідів на активну роль у політичній системі, незалежно від позитивного чи негативного ставлення до її елементів або системи загалом.

У реальній політиці існують, як правило, змішані типи: піддансько-активістський, патріархально-підданський та ін.

Типологію політичних культур, що базується на формаційному підході, запропонував польський політолог Є. Вятр. На його думку, докапіталістичним формаціям притаманний традиційний тип політичної культури з такими рисами: визнання святості влади, регулювання прав і взаємин підданого та влади на основі традиційних норм («так було завжди»); непорушність політичної системи, її усталених норм. Основні види цієї культури, за Вятром, — племінна, теократична, деспотична; другорядні — патриціанська, дворянська. Для капіталізму головним типом політичної культури є буржуазно-демократична, яка, у свою чергу, поділяється на консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну.Консервативно-ліберальнаполітична культура визнає головними цінностями громадянські права і свободи, традиції, але часто заперечує радикально-реформаторські зміни (особливо там, де при владі консервативні сили). Уліберально-демо-кратичнт культурі визнання буржуазно-демократичних цінностей і взірців супроводжується більшою лібералізацією та очікуванням соціальних реформ (скандинавські держави, де впливові соціал-демократичні партії). У капіталістичному суспільстві може існувати і другорядна політична культура — автократична у формі авторитарної чи тоталітарної (Німеччина за часів нацизму). Соціалістичному суспільству, стверджує Вятр, властива політична культура соціалістичного демократизму, а також другорядна — реліктова автократична культура.

Донедавна у вітчизняній політичній науці панувала типологізація політичних культур заісторично-формацій-ним критерієм.Згідно з нею вирізняють рабовласницький, феодальний, капіталістичний та соціалістичний типи культур. У межах кожного з них виділяються класові види політичної культури: буржуазна, пролетарська та ін. На сучасному етапі набув поширення поділ на тоталітарний, плюралістичний і перехідний типи політичної культури.Тоталітарна культура базується на принциповій одномірності соціального, економічного та духовного життя суспільства, на його тяжінні до стирання політичного, ідеологічного та іншого розмаїття, до монополізму, тотального контролю, згортання прав і свобод людини.Плюралістичний тип політичної культури стверджує багатоманіття, множинність усіх форм матеріального, політичного, ідеологічного, соціального буття, свободу думки і вибору в межах закону, вільну змагальність та конкуренцію, захист прав і свобод людини.Перехідний тип політичної культури (від тоталітарного до плюралістичного) притаманний переважній більшості постсоціалістичних країн, у т. ч. Україні.

За територіально-національною ознакою виокремлюютьнаціональний тип політичної культури. Він відповідає традиціям і особливостям певного етносу в межах його території. Однак навіть у культурі відносно «чистого» національного типу внутрішні політичні цінності, настанови — неоднорідні. Тому теорія політичної культури широко послуговується поняттям «політична субкультура».

Політична субкультура — сукупність особливостей політичної культури певної соціальної групи, які відрізняють цю політичну культуру від культури іншої групи людей.

Групові особливості зумовлені відмінностями в соціальному стані людей, освітніми, статевими, віковими, етнічними, релігійними та іншими чинниками, що дає підстави для тверджень про субкультуру жінок, робітників, підприємців, селян, молоді. Приміром, молодіжну субкультуру вирізняють гострота сприймання політичних подій, емоційність, нерідко недостатня зваженість оцінок, тяжіння до нового, а подекуди бунтарство й апатія. Водночас складовою політичної субкультури соціальної групи є найтиповіші риси політичної культури суспільства.

Наявність у суспільстві полярних політичних субкультур, їх велика розбіжність породжуютьфрагментарну політичну культуру, яка спричиняє нестабільність у суспільстві, неповагу до загальнолюдських, загальнонаціональних цінностей, інтересів та ідеалів, намагання вивищити над ними регіональні, групові, партійні, що стримує прогресивні зрушення в суспільстві.

Походження та функції політичної ідеології

Політична ідеологія є стрижнем політичної свідомості індивідуального, колективного соціального суб'єкта і вирішальною мірою визначає рівень його політичної культури.



Політична ідеологія — система концептуально оформлених політичних, правових, релігійних, естетичних і філософських уявлень, поглядів та ідей, які відображають ставлення людей до дійсності й одне до одного, способи пізнання та інтерпретації буття з позицій цілей, ідеалів, інтересів певних соціальних груп та суб'єктів політики.

Вперше термін «ідеологія» (грец. idea — слово, вчення) вжите французьким філософом і економістом Дестютом де Трасі на початку XIX ст. («Елементи ідеології»).

Виникла ідеологія не відразу. За певних умов життя спільноти спершу стихійно з'явилася соціальна психологія, яка створила підґрунтя для вироблення, поширення і засвоєння ідеології даної спільноти. Безпосередньо її створюють представники класу, соціальної групи (або суб'єкти, які виражають їх інтереси) — теоретики, політичні діячі, лідери тощо. Вони теоретично доходять тих самих висновків, які соціальна група, клас утверджують практично. На основі систематизованих і обґрунтованих поглядів, пропущених через призму інтересів, ідеалів класу чи соціальної групи, формуються їхні самосвідомість і політичні відносини. А сукупність політичних інтересів, ідей та ідеалів, програм та політичних відносин певного класу (групи) з іншими соціальними спільнотами і становить предмет політичної ідеології. Політична ідеологія виконуєнизку функцій.

Захисна функція. Передбачає захист інтересів та ідеалів класу (групи). В ній теоретично осмислюються і формулюються становище та потреби цих спільнот, що сприяє втіленню їхніх інтересів у життя, виробленню відповідних їм типів мислення, поведінки і програм діяльності. Офіційною (державною) є ідеологія економічно і політичне пануючого класу, хоча в демократичних країнах нині такий статус ідеології поступово послаблюється. Це означає, що на сучасному етапі цивілізації все більше формуються загальнолюдські інтереси та цінності, пріоритетні щодо ідеології. Дедалі звужується сфера ідеологічної боротьби, вона все менше поширюється на міждержавні відносини, на політичну діяльність. Сучасне суспільство вимагає світоглядної терпимості, демократичних форм боротьби. Саме в такий спосіб відбувається процесдеідеологізаціїсвідомості, яка не є відмовою від ідеології взагалі (кожний має право сповідувати свої ідеї). Це — заперечення ідеологічних стереотипів, нетерпимості й монополізму, надання різним ідеологіям цивілізованого змісту і плюралізму.

Пізнавальна функція, її сутність — озброєння громадян знаннями про політичну дійсність, сприяння зростанню їхньої політичної культури. Однак політична ідеологія не завжди адекватно відображає реальність, часто виявляє упередженість. На відміну від «чистої» науки, яка шукає тільки істину за допомогою різних наукових методів пізнання, вона дбає ще й про захист інтересів та ідеалів класу, певного режиму тощо. До того ж їй бракує об'єктивних методів пізнання, її носії часто оперують ритуально-догматичними стереотипами, апробація яких у кращому разі здійснюється здоровим глуздом, а частіше — корпоративними інтересами суб'єктів. Тому не дивно, що політична ідеологія на догоду тим, кого захищає, нерідко висвітлює політичні явища і процеси упереджено, однобічно, а то й фальсифікує їх.

Соціально-регулююча функція. Політична ідеологія сприяє формуванню і координуванню відносин між соціальними спільнотами за певними принципами, впливає на реалізацію соціально-економічних, політичних та інших програм розвитку суспільства, на політичну активність і соціальний вибір громадян. Завдяки цьому вона стає засобом згуртування певної групи та її прихильників, чинником налагодження чи руйнування стосунків між об'єднаннями людей.


Тема № 10: «Світова політика і міжнародні відносини. Глобальні проблеми сучасності»

Мета: визначити закономірності світової політики.

План

  1. Закономірності та тенденції, характерні риси і особливості світової політики.

  2. Футурологічні концепції міжнародних відносин та перспективи розвитку людського суспільства.

  3. Напрями і пріоритети зовнішньої політики України.

Жодна сучасна держава, яка прагне відноситися до цивілізованої, не може відокремитися від інших країн і відсторонитися від міжнародних відносин. Україна також не є винятком і посідає в світовому співтоваристві і міжнародних зв’язках своє, нехай на сьогодні і скромне, місце.

Найбільш тісними міжнародними стосунками України зі світом є стосунки у сторону цивілізованої Західної Європи.

Вступаючи в ХХІ століття і в нове тисячоліття європейці перегортають нову сторінку своєї історії. Яким буде Європа майбутнього: континент, пронизаний протиріччями між двома-трьома «Європами», чи справді «Спільний Європейський Дім»? Яку роль в загальноєвропейському процесі буде відігравати Україна? Якими будуть взаємини України з Європейським Союзом у новому столітті?

Авторитет країни на міжнародній арені залежить головним чином від результатів її зовнішньої політики. Виважена, прагматична, раціональна і далекоглядна зовнішня політика створює передумови для прискорення політичного, економічного і соціального розвитку країни. "Багатовекторність" лежить в основі зовнішньої політики України, оскільки українська держава має інтереси і на Заході і на Сході. Скільки б не було противників такого курсу, він просто необхідний для України на даному етапі, оскільки дозволяє підтримувати добросусідські відносини з усіма державами, гарантує державну безпеку та забезпечує розуміння і підтримку збоку світового співтовариства. При цьому, виходячи з національних інтересів на міжнародній арені, беручи до уваги історичну традицію, географічну та цивілізаційну близькість з Європою та враховуючи ряд інших факторів, Україна зробила свій "європейський вибір". За будь-яких умов - "європейський вектор" української дипломатії є пріоритетним.

Не можна обминути при розгляді теми "повернення України до Європи" взаємини України із НАТО та його "європейським стовпом" - ЗЄС. В цілому, відносини розвиваються доволі еволюційно. Міжнародна безпека залишається одним із головних елементів співпраці. Участь України у програмі "Партнерство заради миру", спільні військові навчання, миротворчі рятувальні операції, надання гуманітарної та рятувальної допомоги сприяють ефективному діалогові. Східне розширення Альянсу Київ розцінює як крок до стабільності на європейському континенті. Позитивно висловився про взаємини України і НАТО новий Генсек найпотужнішого військового блоку світу лорд Джордж Робертсон, під час свого першого офіційного візиту до України як країни-учасниці програми НАТО "Партнерство заради миру", 27-28 січня 2000 року. На даному етапі Україну влаштовує таке партнерство і питання вступу України в НАТО на сьогоднішній день не стоїть. Щодо стосунків із ЗЄС, то в цілому, ідея набуття Україною асоційованого статусу у військовій структурі Євросоюзу позитивно сприймається обома сторонами. На жаль, без отримання Україною асоційованого статусу в ЄС, сподіватися на асоціацію в ЗЄС марно. Фундаментом для майбутнього розвитку відносин України із цими військовими структурами повинні слугувати власні інтереси. Навіть "позаблоковий" статус України не дискваліфіковує її від вступу до будь-якої воєнно-політичної структури, яка виступає важливим елементом національної, європейської чи трансатлантичної безпеки[11, c. 56-57].

Проголосивши свій європейський вибір Україна, попри всі перешкоди, прагне якнайшвидше влитися до сім’ї цивілізованих народів Європи та світу. Однак цей процес потребує політичної і економічної злагоди, терпіння і часу. За тверженням автора комунікптивної концепції інтеграції американського дослідника Карла Дойча, інтеграційний рух у своєму розвитку проходить три етапи: 1) "етап інтелектуалів", коли його підтримують лише деякі представники інтелігенції; 2) "етап великих політиків", коли до нього приєднуються більш широкі політичні кола; 3) "етап масового руху".

Зробивши навіть поверхневий аналіз сучасної ситуації на Україні, можна стверджувати, що Україна вступила у третій, завершальний етап. Скільки він триватиме і коли перейде у площину вирішення формальних процедур необхідних для вступу в ЄС залежить головним чином від громадян України. Одночасно, хотілось би бачити більше сприяння Україні збоку центрів європейської інтеграції. Отже, для прискорення темпів європейської інтеграції Україні необхідно продовжувати політичні, економічні і суспільні перетворення в державі.

В цілому, Україні і не потрібно форсувати процес набуття асоційованого, а згодом і повноправного членства в ЄС. Вирішення внутрішніх проблем дозволить Україні заявити про себе, як про сильну європейську країну, та природно наблизить її до європейських структур, водночас, відсуваючи поняття "багатовекторності" на задній план[3, c. 40-41].

Проблема забезпечення людства енергетичними ресурсами виникла у зв'язку із закриттям у деяких країнах атомних електростанцій, на яких використовувались атомні реактори чорнобильського типу (РБМК). Наприклад, у 2000 р. зупинено останній енергоблок на Чорнобильській АЕС в Україні, у 2004 р. закрито Литовську АЕС. Ці кроки викликають у країнах численні проблеми: де взяти гроші на закриття, що робити з людьми, які працювали на АЕС, де зберігати ядерне паливо і, звичайно, як покрити нестачу електроенергії.

Екологічна проблема породжена господарською діяльністю людей. Природа втрачає здатність до самовідновлення. Забруднюються у значних масштабах повітряний басейн (виникають озонові діри), вода, змінюються кліматичні умови. Тому природі необхідний захист.

Прямого удару по світовій економіці завдає загроза ядерної, бактеріологічної та хімічної війни. Останніми роками у цьому питанні відбулися значні зрушення. Знищується частина ядерних арсеналів колишніх соціалістичних країн. З іншого боку, окремі країни (Індія, Пакистан, Іран) докладають значних зусиль для оволодіння ядерною зброєю. Зважаючи на це, на приготування до війни та на запобігання їй витрачаються величезні кошти. Гонка озброєнь гальмує зростання випуску продукції для потреб людей, негативно впливає на їхній добробут.

Для вирішення глобальних проблем необхідне створення нового типу всесвітнього господарства, побудованого на якісно нових принципах співробітництва та взаємодопомоги.

У світовому господарстві розвиваються усі найважливіші форми міжнародних економічних відносин:

1) міжнародна торгівля товарами та послугами;

2) міжнародна міграція капіталу;

3) міжнародна міграція робочої сили;

4) міжнародна передача технології;

5) міжнародні валютно-фінансові та кредитні відносини;

6) міжнародна економічна інтеграція;

7) міжнародні зусилля у вирішенні глобальних економічних проблем.

Усі форми міжнародних економічних відносин взаємопов'язані й взаємозалежні[2, c. 104-106].

Для них на сучасному етапі характерне:

1) зростання масштабів і якісна зміна характеру традиційної міжнародної торгівлі готовою продукцією — із суто комерційної вона значною мірою перетворилась у засіб безпосереднього обслуговування національних виробничих процесів;

2) інтенсифікація міграції капіталу в різних формах;

3) зростання масштабів міграції робочої сили;

4) прискорення і розширення інтеграції економік країн і регіонів;

5) швидкий обмін науково-технічними знаннями;

6) розвиток сфери послуг;

7) об'єднання зусиль у вирішенні глобальних економічних проблем.

Наведені вище характерні особливості різних форм міжнародних економічних відносин є узагальненими.

Таким чином, світове господарство є більш високою чим світовий ринок стадією розвитку ринкової економіки, яка включає попри традиційну міжнародну торгівлю вивіз капіталу, міжнародну міграцію робочої сили і торгівлю технологією, а також утворюючись на цій основі міжнародні по своєму характеру підприємства.

Регулюється світове господарство за допомогою національної (наприклад, представлених державних гарантій інвестицій) і міждержавної економічної політики (наприклад, заключення угод про уникнення двійного оподаткування).

В рамках світового господарства економіка окремих країн стає все більш відкритою і орієнтованою на міжнародне економічне співробітництво.

Економіка відкритого типу передбачає ліквідацію державної монополії, зовнішньої торгівлі, використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільного підприємництва, інтеграцію господарського комплексу в світове господарство та світовий ринок. Одним з найважливіших критеріїв цього переходу є сприятливий інвестиційний клімат країн, що стимулює приплив капіталовкладень, технологій, товарів. Внутрішній ринок країни доступний для таких надходжень. Проте водночас відкрита економіка не допускає безконтрольності у зовнішньоекономічних зв’язках. Вона вимагає активного державного регулювання структури експорту та імпорту, рух капіталу, митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політики, щоб не допустити одностороннього переважання економічно розвиненіших країн[6, c. 53-54].

Україна відіграє важливу геополітичну роль у зв’язку з двома проблемами поза Європою. По-перше, це аспект розробки паливно-енергетичних ресурсів у країнах СНД, особливо в регіоні Каспійського моря. Україна може надати альтернативний шлях для транспортування газу й нафти до Європи. По-друге, геополітичне розташування України надає нову актуальність ролі Туреччини в НАТО. По суті, йдеться про заміну виміру “Схід-Захід” новим – “Північ-Південь”. Відносини з Україною певним чином утримують Туреччину в рамках Європи. З розвитком цих відносин для Туреччини зменшується небезпека бути відстороненою на другий план пріоритетністю Росії для НАТО.

В процесі дослідження було з’ясовано, що в країнах Євросоюзу українське суспільство розглядається як розподілене між Сходом і Заходом, яке не є достатньо проєропейським, щоб поділяти цінності об’єднаної Європи. Відповідно, для України існує три сценарії її майбутнього розвитку: 1) повернення до найтіснішого співробітництва з Росією в межах СНД; 2) існування України як буферної зони між ЄС, НАТО та СНД; 3) поступова інтеграція України до Європейського Союзу.

Усвідомлюючи стратегічне значення відносин України з Росією, спрямованості зовнішньої політики української держави, автор аналізує, як сприймається Україна в російських геополітичних концепціях. В узагальненому вигляді висновки російських вчених-геополітиків зводяться до наступного. Україна має проміжне, “окраїнне” геополітичне розташування між європейською, середньоазіатською, російською геополітичними суперструктурними платами і в цьому полягає її постійна “геополітична несамодостатність”, що не зникає з утвердженням державної самостійності.

Відзначається одна з найголовніших особливостей української геополітики — її багатовекторність і важливість європейської орієнтації нашої геостратегії. Підкреслюється, що на протязі тривалого часу Україна була позбавлена природнього для неї європейського напряму розвитку. Україна, як і інші постсоціалістичні країни, обрала для себе шлях затвердження в своєму житті загальнолюдських цінностей демократизму, ринкових відносин, світових культурних надбань. Всі означені явища, насамперед, можна вважати досягненням європейської цивілізації і вони просуваються зараз до нас саме з країн Західної Європи. Відтак європейський вектор української геополітики цілком природно починає відігравати для нас на сучасному етапі винятково важливу, без перебільшення визначальну роль в розвитку українського суспільства[10, c. 57-58].

Розпад СРСР і проголошення незалежності України, докорінні зміни в геополітичному просторі Східної Європи поставили перед новим українським керівництвом нагальне завдання – розробити власну геополітичну стратегію. Цілком виправдано був визначений курс на встановлення і розвиток стосунків України з європейськими країнами, входження в європейські економічні і політичні структури, але зовнішньополітичний курс нашої держави обов’язково має бути багатовекторним. Знаходячись на європейському перехресті, у складній системі міжнародних координат, будучи одночасно частиною Центрально-Східної та Південно-Східної Європи, Україна просто не може не розвивати тісні відносини з усіма державами цих регіонів[8, c. 38].

Водночас особливість української геополітичної стратегії полягала в тому, що тут необхідно було забезпечити домінування, пріоритет саме європейського геополітичного вектору. Для нашої держави він був не просто одним з напрямків зовнішньополітичної діяльності, а ставав найважливішим засобом і орієнтиром для внутрішньої докорінної соціальної трансформації всього українського суспільства, умовою його “європеїзації”. Україна долучалась до таких загальнолюдських здобутків як ринкові відносини, демократичні цінності, громадянське суспільство, відкритість настанов.

Європейський вибір української геополітики визначається важливими соціально-політичними і культурними обставинами. Він природний в інтеграції України до європейських країн, викристалізований з її історії.

Таким чином, європейський вектор української геополітики визначає саму сутність не тільки зовнішнього, але і внутрішнього життя України. Хоч при цьому не можна забувати про те, що Україна розташована між двома різними цивілізаціями і цілком природно належить до них обох. Соціально-політичні та культурні устремління суспільства і особливості складу населення України, його менталітет вимагає розробки такої геостратегії, яка дала б змогу врахувати названі особливості, не обмежуватися альтернативою “Схід – Захід”, а шукати свій власний шлях. Треба сприяти формуванню такого геополітичного простору, щоб забезпечити зняття дилеми “Схід – Захід”.

Разом з тим, з висоти певної історичної дистанції, ми вже можемо з більшою упевненістю відзначити, що на початковому етапі незалежності України багатовекторність її геополітики ще не одержала на практиці виваженого втілення. Геополітична орієнтація на Захід іноді носила безоглядний характер, вся зовнішня і багато в чому внутрішня політика країни зводилася до однолінійного руху під універсальним гаслом “входження до Європи”. Все це практично означало, що зміцненню і поширенню стосунків з європейськими країнами і США надавалася певна перевага порівняно з необхідністю налагодження рівноправних стосунків з Росією та існуючими структурами СНД[13, c. 135-137].

Важливим кроком України на шляху до Європи було формування і затвердження нових геополітичних імперативів, добровільне проголошення курсу на позаблоковість і досягнення нейтрального статусу. Наша держава відмовилась від конфронтаційних підходів минулого і добровільно взяла на себе зобов’язання перед світовим співтовариством про без’ядерний статус держави. Принцип нейтралітету і позаблоковості став одним з основних принципів української геополітики, але це зовсім не означає відхід держави від вирішення нагальних міжнародних проблем. Навпаки, геостратегія України передбачає її активну участь у всіх європейських справах на засадах багатовекторності національної політики, налагодження дружніх стосунків з усіма своїми сусідами[1, c. 90-91].

Таким чином, формування європейського вектору української геополітики відбувалося поступово, починаючи ще з давніх-давен, з часів існування перших українських держав. За роки незалежного розвитку України він зазнав певної трансформації і нового змістовного наповнення. Від безоглядної орієнтації на Захід початку 90-х років країна перейшла до здійснення виваженого і обґрунтованого, але пріоритетного і дійсно стратегічного вектора української геополітики, що займає чільне місце серед геополітичних і соціально-культурних імперативів власного шляху розвитку сучасної незалежної України.

Незалежна Україна постійно поширює міжнародні зв’язки в плані “повернення” до Європи, інтеграції до європейських, євроатлантичних, а також світових структур. Проаналізована політика України по входженню в загальноєвропейський процес, її дії по налагодженню контактів з європейськими структурами, в тому числі з такими впливовими організаціями як Рада Європи, Європейський Союз, НАТО та інші. Акцентована увага на тривалість і складність процесу інтеграції України в Європу, залучення до європейських структур, обумовленого об’єктивними і суб’єктивними факторами.

Проведений аналіз інтеграції України в європейські та євроатлантичні структури дає підстави стверджувати, що Україна активно співпрацює з ЄС, Радою Європи, НАТО та іншими міждержавними організаціями, які надають їй допомогу в різних сферах суспільного життя, сприяють її інтеграції до об’єднаної Європи.

Серед першочергових пріоритетів зовнішньої політики України особливе місце належить розвитку та поглибленню відносин стратегічного партнерства із Сполученими Штатами Америки. Активний політичний діалог на високому рівні між Україною та США засвідчив, що стратегічне партнерство між двома країнами набуває дедалі більш конкретного виміру і наповнення, стає важливим компонентом міжнародної безпеки.

В українській геополітиці значне місце займає співробітництво України з НАТО. Автор приходить до висновку, що з початку 90-х років відбулися значні події у відносинах Україна-НАТО, зрушення у міжнародних відносинах, а також внутрішньополітичному розвитку України, які змінили загальний контекст ставлення в Україні до НАТО[5, c. 137-138].

Аналізу ролі та місця України в цивілізаційному просторі ХХІ століття мають передувати певні термінологічні та методологічні коментарі. Істотна обмеженість можливостей існуючих макросоціологічних концепцій адекватно відобразити важливі зміни в суспільстві і загальні закономірності розвитку глобального політичного процесу потребують розробки нових наукових концепцій, в тому числі на основі досягнень новітньої теорії цивілізацій. Цивілізації визначають більшу частину змін, які відбуваються в сучасному світі.

Головними українськими зовнішньополітичними результатами останніх років є: 1) збереження Україною в системі міжнародних відносин статусу країни з власною позицією щодо головних питань та подій світової політики; 2) можливість інтеграції до європейського співтовариства; 3) приєднання до важливих транспортних проектів; 4) потенціалу України як необхідного елемента системи європейської безпеки; 5) збереження стабільності, передбачуваності та виваженості зовнішньої політики.

Можливі кілька варіантів зовнішньополітичної орієнтації України. Перший і, можливо, більш оптимальний за існуючих обставин варіант, складається з неприєднання України до будь-якого блоку, конструюванні зовнішньої політики на засадах двосторонніх відносин з різними державами. Другий варіант – інтеграція з західними країнами з надією про інвестування, новітні технології та залучення до відповідного способу життя. Третій варіант – створення блоку з країнами Балтії і деякими державами Центральної Європи (Балто-Чорноморське співтовариство або Міжмор’є)[4, c. 93-94].

Тісно пов'язана з першою друга проблема — продовольча. За даними ООН, кількість тих, хто голодує, у світі в 1990 р. становила близько 550 млн чол., і може досягнути 600—650 млн чол. у 2000 р. Особливо важким є становище народів країн, що розвиваються. Власне на ці країни припадає майже 100 % загальної кількості тих, хто голодує.

Проблема забезпечення людства енергетичними ресурсами виникла у зв'язку із закриттям у деяких країнах атомних електростанцій, на яких використовувались атомні реактори чорнобильського типу (РБМК). Наприклад, у 2000 р. зупинено останній енергоблок на Чорнобильській АЕС в Україні, у 2004 р. закрито Литовську АЕС. Ці кроки викликають у країнах численні проблеми: де взяти гроші на закриття, що робити з людьми, які працювали на АЕС, де зберігати ядерне паливо і, звичайно, як покрити нестачу електроенергії.

Екологічна проблема породжена господарською діяльністю людей. Природа втрачає здатність до самовідновлення. Забруднюються у значних масштабах повітряний басейн (виникають озонові діри), вода, змінюються кліматичні умови. Тому природі необхідний захист.

Прямого удару по світовій економіці завдає загроза ядерної, бактеріологічної та хімічної війни. Останніми роками у цьому питанні відбулися значні зрушення. Знищується частина ядерних арсеналів колишніх соціалістичних країн. З іншого боку, окремі країни (Індія, Пакистан, Іран) докладають значних зусиль для оволодіння ядерною зброєю. Зважаючи на це, на приготування до війни та на запобігання їй витрачаються величезні кошти. Гонка озброєнь гальмує зростання випуску продукції для потреб людей, негативно впливає на їхній добробут.

Для вирішення глобальних проблем необхідне створення нового типу всесвітнього господарства, побудованого на якісно нових принципах співробітництва та взаємодопомоги.

Протягом ХХ століття утвердилась думка, що цивілізація є одиницею глобального політичного аналізу. В той же час майже поза увагою залишились можливості використання цивілізаційного підходу в міжнародно-політичній науці. Тому особлива увага приділяється дослідженню цивілізації як типологічної одиниці міжнародних відносин, структурі цивілізаційного простору ХХІ століття, системі міжцивілізаційних взаємодій та місці в ній України [4, c. 95].

На межі ХХ і ХХІ століть на передній план висувається фундаментальність цивілізаційної ідентифікації та взаємодії цивілізацій. Можна погодитись з точкою зору професора Гарвардського університету, директора Гарвардської Академії міжнародних та регіональних досліджень Семюеля Хантінгтона, що в ХХІ ст.. цивілізаційні фактори будуть відігравати найважливішу роль у формуванні світової політики, світова політика стала багатоцивілізаційною. На локальному рівні це політика етнічності, на глобальному – це політика цивілізацій. Унікальність сучасної ситуації в світі полягає в тому, що прискорена глобалізація багатьох процесів в планетарному масштабі супроводжується одночасним посиленням рис своєрідності в розвитку регіональних людських спільнот.

Країни-лідери – США, Росія, європейські країни, Японія, Китай представляють різні цивілізації. З восьми найбільш населених країн світу на сьогоднішній день всі належать до різних цивілізацій. Якщо ж розглянути сім найбільш економічно розвинутих країн , то вони належать до п’яти різних цивілізацій. Перехід до багатополюсного світу в сучасних умовах за наявності теперішньої домінанти – США, а також низки потенційних центрів тяжіння різної політичної, економічної, військової ваги, очевидно можливий лише через системну інтеграцію континентальних та трансконтинентальних державних угрупувань. Іншими словами, жодна з країн сучасного світу (за винятком США) не може отримати статус світової держави, не виступаючи складової певного інтегрованого цивілізаційного утворення. Це стосується як європейських країн, так і Росії, Китаю, держав ісламського світу.

Виходячи з цього, особливого значення набуває проблема визначення місця України в світових цивілізаційних процесах.

Проблема цивілізаційної ідентифікації України, як свідчать вибори Президента України 2004 року і вибори в Верховну Раду в 2006 році, здійснює безпосередній вплив як на її внутрішнє життя, так і на проблему її зовнішньополітичного вибору. Для аналізу місця і ролі України в контексті світових цивілізацій вважаємо за необхідне як системне викладення загальних принципів цивілізаційного устрою сучасного суспільства, так і окреслення основних параметрів системи цивілізацій ХХІ століття.

В сучасних умовах важливого значення набуває проблема виявлення потенції та перспектив позитивного діалогу культур та цивілізацій, встановлення механізмів стійкої взаємодії між цивілізаціями як основи для регуляції міжнародних відносин та плідного розвитку.

Сучасна Україна є результатом складної взаємодії різнорідних цивілізаційних пластів. Домінуючу роль в міжцивілізаційних взаємодіях грали як західна, так і російська цивілізація. Саме вони стали визначальними факторами становлення української культурно-історичної спільноти.




Тестові завдання до МКР

ТЕМА 1. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА

1. В який історичний період політична наука оформилася як самостійна наукова дисципліна?
а) IV в. до н.е.;
б) XI—XIII ст.;

в) кінець XIX ст.;


г) середина XX ст.

2. Що є предметам політичної науки?

а) суспільство в цілому;

б) політичні відносини;

в) класи і соціальні групи;

г) політична влада;

д) політичні інститути;

е) політичні ідеї;

ж) типи соціальних дій;

з) права людини;

і) нерівність;

к) держава;

л) процес владного розподілу цінностей в суспільстві;

м) соціальні конфлікти;

н) еволюція суспільних відносин.



3. Хто з цих політологів стояв біля витоків біхевіоризму?

а) М. Вебер;

б) Р. Міхельс;

в) Ч. Мерріам;

г) С. Ліпсет.

4. Яка дисципліна вивчає вплив громадянського суспільства на розподіл влади?

а) політична географія;

б) політична соціологія;

в) політична філософія;

г) політична антропологія.

5. Який метод політології ґрунтується на аналізі офіційних структур і формальних правил ухвалення рішень?

а) системний;

б) соціологічний;

в) біхевіористський;

г) інституційний.

6. Політика – це

а) діяльність, пов’язана із розподіленням значних фінансових коштів й відповідальних посад;

б) сфера збігу інтересів соціальних груп;

в) діяльність у сфері відносин між великими соціальними групами з приводу встановлення влади;



г) сфера підвищеної конфліктності.

7. Предмет політології найбільш точно визначає наступне із запропонованих формулювань:

а) наука про владу і державне управління;

б) наука про загальні закони розвитку соціуму;

в) наука про принципи забезпечення національної безпеки;

г) наука про характерні особливості розвитку всесвіту.

8. Що є складовими структури політики?

а) концепції і теорії політики;

б) суб’єкти і елементи політики;

в) процеси і об’єкти політики;

г) об’єкти і суб’єкти політики.

9. Що входить до складу елементів політики?

а) політичні зусилля, документи, передбачення, об’єднання;

б) політичні лідери, постанови, революції, вибори;

в) політичні процеси, психологія, організації;

г) політичні угоди, результати, визначення, відставки.

10. Хто з цих вчених є автором антропологічної теорії походження політики ?

а) Т. Гоббс;

б) Арістотель;

в) К. Маркс;

г) М. Дюверже.

ТЕМА 2. ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

1. Які з цих держав належали до найдавніших цивілізацій:

а) Франція;

б) Німеччина;

в) Шумер;

г) Китай;

2. Назвіть староіндійські держави:

а) Нубія

б) Лідійське царство

в) імперія Маур’я

г) Месопотамія

3. До суспільних верств Стародавньої Індії належать:

а) шужень

б) сейко

в) кшатрії

г) чжухоу

4. Які релігійні течії належать до Стародавньої Індії ?

а) християнство

б) іслам

в) іудаїзм

г) буддизм

5. Які з цих джерел права староіндійські ?

а) Закони Хаммурапі

б) “Салічна правда”

в) “Артхашастра”

г) “Саксонське зерцало”

6. Яка праця у стародавніх китайців вважалася найпрестижнішою ?

а) управлінська праця;

б) фізична праця;

в) творча праця;

г) військова служба.

7. Основна праця Конфуція має назву:

а) Тіпітака;

б) Дао де дзин;

в) Лунь юй;

г) Мо-цзи.

8. Як стародавні китайці називали свою державу ?

а) Піднебесна

б) Кемет

в) Бхарат

г) Країна Вранішнього Сонця

9. Назвіть найвпливовішу релігійно-політичну доктрину Стародавнього Китаю:

а) конфуціанство;

б) даосизм;

в) легізм;

г) моїзм.

10. Який державний діяч, представник раннього легізму, здійснив у Стародавньому Китаї реформи?

а) У Ді;

б) Шан Ян;

в) Цинь Шихуанді;

г) Лю Бан.

11. Як називалися перші форми державності у Стародавній Греції ?

а) міста-поліси;

б) родоплемінний союз;

в) номи;


г) союзи племен.
12. Як у Стародавній Греції називали філософів, які навчали ораторському мистецтву та виступам у суді?

а) педагоги;

б) ритори;

в) софісти;

г) юристи.

13. Хто першим в історії політичної думки створив модель ідеального державного устрою?

а) Т. Мор;

б) Конфуцій;

в) Платон;

г) К. Маркс.

14. На думку Платона державу мали очолювати:

а) селяни;

б) ремісники;

в) філософи;

г) торгівці.

15. Поява якої науки сприяла розвитку політико-правових знань у Стародавній Греції ?

а) філософії

б) етики

в) історії

г) природознавства

16. Хто з давньогрецьких вчених написав трактати “Держава”, “Закони”?

а) Платон

б) Демокріт

в) Аристотель

г) Геракліт

17. Кому належать слова: «людина – політична тварина»?

а) Платону;

б) Цицерону;

в) Арістотелю;

г) Ф. Ніцше.

18. Хто першим із вчених увів класифікацію форм державного правління на досконалі і недосконалі?

а) Аристотель;

б) Сократ;

в) Платон;

г) Демокріт.

19. Яку форму реального правління Арістотель вважав найкращою?

а) політію;

б) демократію;

в) аристократію;

г) олігархію.

20. Яку форму правління Арістотель відносив до «неправильних»?

а) влада аристократії;

б) демократію як влада більшості;

в) політію;

г) олігархію;

21. Напрямом давньогрецької філософської думки, що сповідував добровільне підкорення особи державі є:

а) епікурейство;

б) гедонізм;

в) аскетизм;

г) стоїцизм.

22. Які племена проживали на території додержавного Риму?

а) ахейці;

б) сюнну;

в) дорійці;

г) етруски.

23. Які верстви утворювали суспільство додержавного Риму?

а) плебеї;

б) латини;

в) колони;

г) нобілі.

24. Праці яких істориків є джерелом інформації про Стародавній Рим?

а) Гомер;

б) Скілак;

в) Корнелій Тацит;

г) Лікург.

25. Джерелом права Стародавнього Риму були:

а) Закони ХІІ таблиць;

б) Закони Ману;

в) Закони Хаммурапі;

г) Закони Лікурга.

26. В якій країні Стародавнього Світу юриспруденція стала окремою галуззю знань?

а) Стародавній Єгипет;

б) Стародавня Греція;

в) Стародавній Рим;

г) Стародавній Китай.

27. Римське право якого періоду називають класичним?

а) пізньої республіки;

б) ранньої імперії;

в) ранньої республіки;

г) пізньої імперії

28. Назвіть найвидатнішого римського оратора і громадського діяча?

а) Цицерон;

б) Гай;

в) Юліан;

г) Ульпіан.

29. Християнство виникло в:

а) І ст. до н. е.;

б) ІІ ст. н. е.;

в) ІІІ ст. до н.е.;

г) І ст. н. е.

30. Провідною силою, що об’єднала країни Західної Європи в період середньовіччя була:

а) католицька церква;

б) імператори;

в) централізовані держави;

г) релігійні війни.

31. Ідею про народ як джерело влади в ХІV ст. відстоював:

а) М. Падуанський;

б) Н. Макіавеллі;

в) Вольтер;

г) М. Лютер
32. Морально-ідеолгічною основою феодалізму в Західній Європі було:

а) християнство;

б) іудаїзм;

в) іслам;

г) буддизм.
33.Автором “Теологічної суми” був:

а) Карл Великий;

б) Алкуїн Йоркський;

в) П’єр Абеляр;

г) Фома Аквінський

34.Віровчення, які відхилялися від офіційного католицизму в питаннях догматики та культу називалися:

а) декретами;

б) феодами;

в) єресями;

г) бенефіціями.

35. Хто першим в епоху Відродження, досліджував політику як науку?

а) Джон Локк;

б) Томас Гоббс;

в) Ніколо Макіавеллі;

г) Шарль-Луї Монтеск’є.

36. Хто з цих мислителів є автором теорії «суспільного договору»?

а) Ж.-Ж. Руссо;

б) Т. Гоббс;

в) Ф. Аквінський;

г) Арістотель.

37. Хто визначав природний стан людського суспільства як “війну всіх проти всіх”?

а) Т. Гоббс;

б) Дж. Локк;

в) Н. Макіавеллі;

г) Же. Боден.

38. Хто з політичних мислителів назвав свою роботу ім’ям біблійної міфічної істоти, ототожнивши її з державою?

а) Арістотель;

б) А. де Токвіль;

в) Т. Гоббс;

г) Ш. Монтеск’є.

39. Назвіть авторів насильницької революційної теорії зміни влади та утвердження диктатури пролетаріату і соціалістичного ладу

а) Жан Жак Руссо, Вулстер;

б) Сен-Сімон, Фур’є, Роберт Оуен;

в) К.Маркс, Ф.Енгельс, В.Ленін;

г) К.Каутський, Г. .Плеханов;

40. Хто з цих мислителів є автором теорії бюрократії?

а) М. Вебер;

б) С. Хантінгтон;

в) К. Вількерт;



г) В.І. Ленін.

41. Датою утворення держави Київська Русь вважають:

а) ІХ ст.;

б) V ст.;

в) ХІІ ст.;

г) VІІІ ст.

42. В який історичний період України зароджуються початки знань про політику?

а) в період Київської Русі;

б) в умовах татаро-монгольської навали;

в) в період польського панування;

г) в умовах незалежності України.

43. Основною військовою силою і одночасно примітивним апаратом державного правління в часи Київської Русі було:

а) віче;


б) дружина;

в) дума.


44. Який князь ввів християнство в Київській Русі ?

а) В. Великий;

б) Я. Мудрий

в) В. Мономах

г) Олег

45. В якому році Київська Русь прийняла християнство?

а) 860 р.

б) 1054 р.

в) 1240 р.

г) 988 р.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка