Міністерство внутрішніх справ України Національна академія внутрішніх справ Кафедра юридичної психології Шелег Лілія Сергіївна психологічне забезпечення профілактики психосоматичних розладів працівників органів внутрішніх справ




Сторінка1/4
Дата конвертації11.12.2018
Розмір1,67 Mb.
  1   2   3   4
Міністерство внутрішніх справ України

Національна академія внутрішніх справ

Кафедра юридичної психології
Шелег Лілія Сергіївна


ПСИХОЛОГІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРОФІЛАКТИКИ ПСИХОСОМАТИЧНИХ РОЗЛАДІВ

ПРАЦІВНИКІВ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Науково-практичні рекомендації

Київ – 2015

УДК

ББК
Рекомендовано до друку Вченою радою

Національної академії внутрішніх справ

(протокол № ___ від __.__._____ року)

Рецензенти:

Кудерміна О. І. – доктор психологічних наук, доцент, завідувач кафедри юридичної психології Національної академії внутрішніх справ
Охріменко І. М. – доктор юридичних наук, доцент, начальник кафедри управління та роботи з персоналом

Шелег Л. С.

Психологічне забезпечення профілактики психосоматичних розладів працівників органів внутрішніх справ : наук.-практ. посібник / Л. С. Шелег. – К. : НАВС, 2015. – 131 с.


В науково-практичному посібнику представлене авторське бачення можливостей та меж психологічного забезпечення профілактики психосоматичних розладів у працівників органів внутрішніх справ. Визначено особливості та наслідки впливу стресогенних чинників професійної діяльності на психосоматичний статус працівника. Удосконалені критерії професійного психологічного відбору до органів внутрішніх справ, надана характеристика психологічного супроводження та психологічної корекції станів особистості, що спричинюють психосоматичні розлади, висвітлені засади медико-психологічної реабілітації осіб, які страждають на такі розлади.
ISBN

ЗМІСТ

Передмова

Розділ 1. Теоретичні засади психологічного дослідження психосоматичного статусу особистості працівника органів внутрішніх справ 5

Розділ 2. Вплив стресогенних чинників професійної діяльності на психосоматичний статус працівника 28

Розділ 3. Удосконалення критеріїв професійного психологічного відбору до органів внутрішніх справ 51

Розділ 4. Можливості психологічного супроводження та

психологічної корекції станів особистості, що спричинюють психосоматичні розлади 71

Розділ 5. Медико-психологічна реабілітація осіб, які страждають на психосоматичні розлади 89

Післямова 111

ПЕРЕДМОВА
Кожен працівник ОВС проходить власний, унікальний шлях у межах професійного становлення. При цьому слід зважати, що на особливості та специфіку цього шляху, окрім індивідуально-психологічних особливостей особистості, впливає низка чинників – соціальних, соціально-психологічних та професійно-психологічних.

Як відомо, діяльність ОВС відрізняється від інших видів професійної діяльності специфікою завдань та умовами їх виконання, що спричиняє підвищені вимоги до фізичного та психічного здоров’я особистості. Аналіз наукової літератури та узагальнення практичного досвіду засвідчує, що ефективне здійснення діяльності значною мірою залежить від якості кадрового потенціалу. Початковим етапом професійного становлення стає професійно-психологічний відбір, основним завданням якого є визначення ступеня придатності кожного претендента на службу та навчання до виконання посадових обов’язків. З точки зору профілактики психосоматичних розладів та психосоматичних захворювань, важливим аспектом професійного відбору є оцінка та прогнозування динаміки стану здоров’я – фізичного і психологічного – кандидатів.

На наступних етапах завданнями служби психологічного забезпечення МВС України стає психологічна підготовка працівників до дій у стресогенних умовах, психологічна корекція негативних емоційних станів особистості, спричинених умовами професійної діяльності, а за необхідності – психологічна реабілітація осіб, що постраждали внаслідок виконання професійних обов’язків.

РОЗДІЛ 1.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ПСИХОСОМАТИЧНОГО СТАТУСУ ОСОБИСТОСТІ

ПРАЦІВНИКА ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ


За даними науковців [7, 59, 62, 66, 88, 126, 129, 132 та ін.], 30-70% осіб, які звертаються за допомогою до лікарів, страждають на захворювання психосоматичного генезу. При цьому такі розлади не мають чітких меж, можуть бути як моносистемного, так і полісистемного характеру та виникати практично у будь-якої людини як реакція організму на стресогенні ситуації.

Для відображення історії становлення уявлень про психосоматичний статус особистості наведемо короткий хронологічний огляд визначних дат у цій сфері, виділяючи ті віхи, які чинять найбільший вплив на сьогодення.



Перший етап розвитку зазначеної проблематики, з певною умовністю, розпочинається вже з давніх часів. Розуміння наявності взаємозв’язку між психічним і тілесним прослідковується вже в Стародавньому Китаї та Стародавній Індії: тогочасні лікарі були переконані, що негативні переживання – це перший крок до більшості захворювань. Давньогрецькі вчені, розглядаючи людину як єдине ціле, великого значення при її лікуванні надавали впливові, насамперед, на душу. Так, Гіппократ причиною розладів здоров’я вважав дисбаланс різноманітних «соків», які присутні в організмі людини та визначають її темперамент і характер: «Важливіше знати, яка людина хвора, ніж знати, на що вона хвора» (Гіппократ, V-IV ст. до н.е.). На думку Сократа, неправильно при лікуванні очей не приділяти уваги голові, при лікуванні голови – не приділяти уваги тілу, при лікуванні тіла – приділяти уваги душі [43, 99 та ін.].

Аристотель (ІУ ст. до н. е.) вважав, що душа є цілісною структурою, яка організує життя тіла: регулює функціонування організму, його об’єктивні та суб’єктивні переживання, поведінку. Така цілісність означувалася ним як «ентелехія» – внутрішня сила, що потенційно містить у собі мету й остаточний результат (наприклад, сила, завдяки якій із насіння виростає ліс) [9, с. 123]. Ентелехією особи та її тіла є душа. Це, на нашу думку, було першою спробою визначення психосоматичного статусу особистості: завдяки душі тіло реалізує свою життєздатність. Саме з цим історичним етапом пов’язується початок вживання поняття «одушевленого тіла» [9, с. 317].

Серед особливостей поглядів Аристотеля вкажемо на:

- імматеріальність та нетілесність душі, як пов’язаної із тілом, але цілком окремої субстанції;

- притаманний тілу життєвий стан, який забезпечує душа й який утворює його впорядкованість і гармонію;

- аналіз психічних процесів, які є «різними частинами душі»: пам’яті, емоцій, переходу від відчуттів до загального сприйняття, а від нього – до розумної волі.

Ідея про те, що фізичне здоров’я перебуває під впливом душевних переживань, висловлювалася також Цицероном (І ст. до н.е.). Зокрема, він висунув ідею про те, що фізичне здоров’я може перебувати під впливом емоційних проявів [156, с. 201]. Відповідно, розуміти захворювання слід не лише з позиції соматичного підходу, але й як породжене психогенними наслідками.

Оскільки прадавні мислителі та практики виходили, перш за все, з релігійних уявлень про людину, то й взаємозв’язок між тілесним та психічним пізніше одержав назву «психосоматика» (від грецьк. ψυχή – душа и σῶμα – тіло).

Слід зазначити, що від часів Стародавньої Індії люди активно користуються послугами не лише лікарів, але й знахарів, шаманів, чаклунів тощо. Тому посилання на зв’язок духовного та тілесного досить часто мали магічне забарвлення. Такий стан речей не втратив актуальності й досі, хоча масштаби його, безумовно, зменшилися – на сьогодні все ще популярні цілителі, екстрасенси та маги [46 та ін.]. Між тим, маємо констатувати, що саме давньогрецькі мислителі заклали підвалини звільнення психології від магічного нальоту. Воно знаменувалося, в тому числі, й припущеннями про роль психічного початку в соматичних порушеннях.

Другий етап розвитку уявлень про взаємодію тіла та душі розпочався у XVII ст. Французький філософ Р. Декарт (1596-1650 рр.) відстоював принцип дуалізму душі і тіла, заперечуючи зв’язок між ними [42, с. 109]. Згідно з цим принципом, душа (психіка, свідомість) є суто нематеріальним ресурсом, а тіло – матерією, й через їх слід вважати взаємодоповнюючими, але різними субстанціями. Вони різняться у своїх фундаментальних властивостях: має місце постійна конфронтацію матеріального і духовного, фізичного і психічного. У такому дуалізмі Р. Декарт вбачав коріння всіх проблем людства.

Між тим, прогресивною відносно вчення Аристотеля, на нашу думку, виступає тут ідея наявності проміжної ланки між душею та тілом – мозку. Мозок не тотожній душі й становить собою матеріальне утворення, що має унікальні, особливі властивості (якості), які породжують психічні феномени (Аристотель називав це частинами душі).

Інтеракціонізм Р. Декарта полягав у тому, що фізичні процеси в мозку він розцінював як такі, що впливають на ментальні явища, й навпаки: психічні події називав причинами фізичних процесів. Між тим, все ж таки, вони окремі. Зокрема, такі психічні явища як наміри, мотиви, бажання, сприйняття тощо не мають впливу на фізичні процеси і можуть розглядатися лише як побічні, супутні процеси.

У свою чергу, нідерландський філософ-раціоналіст, натураліст, один із провідних представників філософії Нового часу Б. Спіноза (1632-1677 рр.) представив концепцію цілісного організму, підкреслюючи, що живі організми переживають тілесні процеси як афекти думки і бажання (трактат «Про походження і природу афектів»). Відчуття задоволення, що належить і душі, і тілу, він називав приємністю або веселощами, відчуття незадоволення – болем або меланхолією [135].

Можемо стверджувати, що впродовж тривалого часу мислителі минулого так чи інакше сповідували уявлення, згідно з яким стан душі накладає свої відбитки на тіло і життя особи, оскільки душа є джерелом живлення тіла. Відповідно, «здорова» душа передає тілу здоровий, так би мовити, «план існування». А душа, обтяжена негативними образами або, висловлюючись мовою старих часів, перебуваюча «під владою диявола» чи страждаюча від «серцевих ран», наказує тілу функціонувати на хворобливий лад. Через такі уявлення турбота про страждання людини не завжди поділялася між священиком та лікарем, а функції зцілення покладалися часто лише на першого. Це підкріплювалося вірою, що душевні і фізичні сили об’єднані суто в божих руках [10, 35].

Одразу зауважимо, що сучасні аналоги таких уявлень полягають у погодженості науковців сьогодення щодо небажаності для особи перебувати у негативному стані, викликаному: страхом, панікою, відчаєм; агресивністю, дратівливістю; різноманітними небажаними гештальтами. Щоб звільнитися від хвороби, насамперед, потрібно переглянути своє ставлення до світу, людей та самого себе. Зцілення душі (психіки) особи, тобто очищення її від ментальних та емоційних небажаних переживань (наприклад, обурення, образ, ревнощів, страху, гніву і т. ін.). неминуче призведе до зцілення її тіла.



Третій етап уваги до психосоматичного статусу особистості припадає на ХІХ ст. й пов’язаний, насамперед, із науково-практичною діяльністю німецького психіатра Іоганна Хайнрота (J. Heinroth, 1773-1843 рр.), який ввів у науковий обіг саме поняття «психосоматика». У своїх працях «Підручник із душевних розладів» (1818 р.), «Підручник антропології» (1822 р.), «Ключ до неба і пекла в людині або про моральну силу і пасивність» (1829 р.) він стверджував, що всі збої в роботі людського організму є наслідком людських «пороків»; йому належать і слова про те, що причини безсоння зазвичай є психічно-соматичними, проте кожна із життєвих сфер може бути сама по собі його причиною.

І. Хайнрот визначив низку конкретних захворювань (туберкульоз, епілепсія, рак тощо), що спричиняються психогеніями, тим самим на сторіччя випередивши представників психологічної науки в поясненні соматичних симптомів розладами в сприйнятті дійсності (переживання сексуальних страждань, сорому, ревнощів, злості та ін.) [43, 99].

Трохи згодом інший німецький психіатр М. Якобі (М. Jacobi) ввів поняття «соматопсихіка» на противагу та для доповнення поняття «психосоматика» (1828 р.) [154, с. 217]. Втім, в загальновживаний обіг останній термін увійшов тільки через століття – у 1927 р. австрійський психоаналітик Фелікс Дойч (F. Deutsch) сформулював концепцію щодо психосоматичного статусу особистості, яка й дотепер залишається однією з основних.

Зокрема, практично беззаперечним є твердження, що нерідко схильність до психосоматичних захворювань особа отримує з раннього дитинства. Занадто критичне ставлення батьків, напружена психологічна атмосфера в сім’ї, інші несприятливі зовнішні чинники в своїй сукупності чинять тиск на дитину, відповідно, психічно травмують її та формують хворобливий стан її психіки. Не звертаючи уваги на це або внаслідок деформованих уявлень про норму (вважаючи цей стрес неодмінною складовою життя), особа може постійно страждати, не віддаючи собі у цьому звіту. В іншому випадку, не розуміючи причин своїх страждань, людина відносить їх виключно до медичних проблем зі станом свого фізичного здоров’я.

Низка помітних вчених того часу (Вундт В., Грот Н., Джеймс У., Клаперед Е., Крюге Ф. та ін.) опосередковано аналізували проблему психосоматичного статусу особистості у другій половині ХІХ ст. У їх дослідженнях вивчалися не тільки емоції, а й вплив емоційних змін на тілесні зміни людини (рівень їх здоров’я) та роботу різних органів [27, 43].

Наступний, ІУ етап розвитку уявлень про психосоматичний статус особистості – І половина ХХ ст., і його досить часто пов’язують із працями З. Фрейда (S. Freud). На нашу думку, такий підхід не є цілком виправданим. Будучи засновником психоаналізу як теорії та наукової школи, він жодного разу у своїх роботах не вживає цих термінів [59, с. 477]. Його концепція полягає у тому, що пригнічені в результаті психічної травми спогади прагнуть звільнення через соматичні симптоми [153, с. 97], що є механізмом витіснення зі сфери свідомості неприйнятних думок і потягів. Такий феномен отримав назву конверсії психічного та тілесного.

Інша річ, що психоаналітична концепція почала широко використовуватися для пояснення причин різних захворювань. Так, у 1908 р. Штегман (Stegmann) та у 1913 р. Федерн (Federn) оприлюднили психоаналітичній спільноті випадки з астмою [25].

У 1907 р. К. Г. Юнг проводить дослідження соматичних реакцій-відповідей на зміни емоційного стану та встановлює тісний взаємозв’язок: стану здоров’я особи та вектору (піднесеного чи пригніченого) її емоцій; психічних особливостей людини та її тілесних характеристик [162, с. 316]. Таким чином, він збагатив уявлення про психосоматику виявленням не лише реактивного фізичного стану, а й наявності стійких соматичних утворень внаслідок відповідної психічної діяльності.

Зауважимо, що саме як конверсивні описувалися специфічні проблеми, що виникали у зв’язку з участю в бойових діях Першої Світової війни (неврози та набуті психопатології) та способи їх лікування або мінімізації. Ті чи інші хворобливі прояви трактувалися як відповіді на неприйнятну життєву ситуацію в символічній формі. Тобто, свідомість символічно відображає сприйняте на фізичному самопочутті, що позбавляє особу душевних страждань. На цій основі угорський психоаналітик Шандор Ференці запропонував у 1910 р. поняття «соматичної конверсійної істерії» [154, с. 201].



Але загалом узагальнення досвіду Першої Світової війни спричинило суттєву прагматизацію психосоматичних уявлень. На відміну від суто умоглядних (теоретичних) побудувань психоаналітиків, Віктор Вайцзаккер (V. Weizsacker) пішов шляхом клінічного вивчення впливу емоцій на функції організму. Він встановив, що в розвитку хвороби існують певні закономірності, зокрема, захворювання розвивається не в будь-який момент, але за наявності особистісної кризи психологічного генезу. В. Вайцзеккер аргументовано відстоював думку щодо різної природи та динаміки соматичних процесів і неврозів (1932 р.) [25].

Слід зазначити, що на початку ХХ ст. відбувався й розвиток психосоматики в Російській імперії. Російські лікарі здавна знали про взаємозв’язок між психічними функціями та змінами в певних органах. Про велику роль психіки у перебігу хвороби наголошували М. І. Пирогов, О. О. Остроумов, С. П. Боткін. Але, на відміну від західних психоаналітично-орієнтованих теорій, розвиток вчення про психосоматику тут ґрунтувався на основі вивчення матеріального субстрату психіки – мозку. Здійснювалися ґрунтовні дослідження взаємозв’язку між мозком, психікою та тілесними проявами (М. Є. Введенський, О. О. Ухтомський, І. П. Павлов та ін.). Але першим російським психосоматиком називають Ю. В. Каннабіха, який за результатами своїх спостережень висловив думку про те, що багато соматичних захворювань, поряд із психічними, є проявом одного і того ж патологічного процесу [6].

У період між Першою та Другою Світовими війнами уявлення про психосоматичний статус особи набули поширення, насамперед, у Німеччині. Спостерігається певне зближення психоаналітичних підходів та традиційної медицини, що збагачувало обидві сторони. Так, у 1922 р. Ф. Дойч (F. Deutsch) запропонував поняття «психосоматична медицина» й розуміння її як галузі, яка займається захворюваннями (артеріальна гіпертензія, бронхіальна астма, ішемічна хвороба серця, виразкова хвороба шлунку та дванадцятипалої кишки), у розвитку яких істотну роль відіграють несприятливі психотравмуючі впливи [43, 99].

Г. Гроддек (G. Groddeck) пояснював всі психосоматичні симптоми вираженням витіснених високоспецифічних думок і фантазій. При цьому внутрішні органи не призначені для вираження деталей психічного стану, вони не реагують на специфічні думки, а тільки на загальний емоційний стан, тому не можуть зняти емоційної напруги (наприклад, підвищення кров’яного тиску під час гніву не звільняє від гніву, а навпаки, підтримується ним). Відповідно, психосоматичні розлади є наслідком «осмисленої діяльності «Id» [6].

У 1925 р. вивчення психосоматичних розладів відзначилося популяризацією локалізаційного принципу, запропонованого І. Дюпре. Він аналізував фізичні хвороби як такі, що випливають з психічних порушень сприйняття певних функцій та систем в організмі особи та у світі навколо неї. На сьогодні цього принципу дотримуються при вивченні прихованих, соматизованих депресій [165].

У 1928 р. заснований журнал «Невропатолог», у якому широко публікувалися відповідні матеріали. Берлінський терапевт Густав Бергман (G. Bergmann, 1936 р.) описав стадію «функціонального розладу спонукань», яка передує появі органічних змін. Ним було доведено, що при виразковій хворобі, колітах і гіпертонічній хворобі такі розлади випереджають етап органічних розладів, стаючи першою ланкою патологічного ланцюга.

Один із основоположників європейської школи психоаналізу В. Райх (1897-1957 рр.) запропонував винести назовні внутрішній психологічний конфлікт пацієнта, зробивши його конфліктом зовнішнім – між аналітиком та пацієнтом у пом’якшеній формі для доступності опрацювання, тобто «розсоматизовувати» психосоматичні розлади.

В. Райх віднайшов фізичну аналогію душевних травм та розладів. Він вважав, що м’язова напруга – це: а) м’язові «затискувачі», які викликаються емоційними переживаннями та стають ніби панциром, котрий виконує (ілюструє) ту ж функцію, що й психологічні риси характеру; б) наслідок загального сексуального невігластва та критики з боку репресивної моралі суспільства. Позбавлятися м’язової напруги він запропонував за допомогою тілесно-орієнтованої терапії [164, 165].

У зв’язку з поширенням в 30-х роках ХХ ст. фашизму в Європі значна кількість психоаналітиків емігрували з Європи до США, де за їх сприяння була створена Американська психосоматична спілка, яка з 1934 р. почала публікувати перший у світі суто психосоматичний журнал «Психосоматична медицина». У Німеччині ж психосоматичні дослідження відновилися тільки у 1950 р. у рамках нового погляду на природу людини, з 1956 р. – видається «Журнал психосоматичної медицини та психоаналізу» [25].

Своїм шляхом, започаткованим на початку ХХ ст., продовжують розвиватися уявлення про психосоматичний статус особистості в Радянському Союзі. В 30-х роках відомий кардіолог Д. Д. Плетнєв наполягав на необхідності перегляду усталених на той час постулатів клінічної медицини, згідно з яким слід «... на перший план помістити поняття про функціональну єдність всього організму» (цитата за В. Д. Тополянським). [146]. На початку 40-х років опубліковано низку видань на тему психосоматичної медицини [59, с. 479].

Як і раніше, методологічними підвалинами для встановлення психічних і тілесних взаємозв’язків були психофізіологічні концепції, що ґрунтувалися на здобутках рефлекторної теорії І. М. Сеченова та І. П. Павлова: психічна діяльність і діяльність організму регулюються єдиним органом – мозком. Відповідно, вони становлять собою певну єдність психічної та соматичної сторін, впливають одна на одну та знаходяться у постійній взаємодії. Разом із цим, у російській науці спостерігається зближення психіатрії та соматичної медицини [35].

Як вже зазначалося вище, американська школа психосоматики значною мірою формувалася під впливом представників європейського психоаналізу, що й визначило розвиток уявлень про психосоматичний статус особистості в США. Голова Інституту психоаналізу в м. Чикаго, лікар і психоаналітик Ф. Александер (F. Alexander) у 30-х рр. ХХ ст. організував дослідницький проект щодо вивчення впливу стресогенних психічних реакцій на низку фізичних захворювань (хвороб шлунково-кишкового тракту, гіпертонії, астми, артриту та ін.). На його думку, причини цих захворювань – типові людські конфлікти, що породжують тривале емоційне напруження.

Згідно з теорією «специфічності інтрапсихічного конфлікту», існує 7 основних видів таких конфліктів: для хворих на гіпертонію конфлікт пов’язаний із протиріччям між агресією та страхом покарання; для хворих на бронхіальну астму – зі «стримуванням плачу»; для хворих нейродермітом – із витісненням бажання фізичної близькості; для хворих на тиреотоксикоз – із боротьбою проти страху смерті за допомогою контрфобічних установок; для хворих на виразкову хворобу – із потребою в залежності та опіці з нарцисичним прагненням до автономії. Для початку захворювання необхідна наявність трьох факторів:

- психічна конфігурація, або особливості особистості;

- «Х-фактор», тобто вразливість органу конституціональна або набута в ранньому віці;

- пусковий механізм або ситуація-прискорювач, яка впливає на пацієнта (емоціогенна життєва ситуація, яка каталізує несвідомий конфлікт) [2].

Помітною віхою у розвитку уявлень про психосоматичний статус особистості в США стало започаткування з 1939 р. наукового журналу «Психосоматична медицина» («Psychosomatic Medicine») та заснування у 1942 р. «Американської психосоматичної спільноти», в діяльності яких активну участь брали У. Кеннон, Г. Сельє та ін. На той час домінуючим стало положення, що природа психосоматичних розладів може бути зрозуміла тільки з установлення безперечного впливу емоційного фактору на фізичне існування. Зокрема, психосоматичні захворювання розглядалися за формулою:

- особливості етіології та перебігу захворювання;

- особливості реагування на емоційні стреси відносно типу особистості;

- особливості сприйняття емоційних впливів відносно статевої приналежності;

- вплив психосоматичних захворювань на інші захворювання;

- вплив сімейних особливостей;

- фазність перебігу захворювань.

У 1954 р. Ф. Данбар (F. Dunbar) запропоновано концепцію особистісних профілів, сутність якої полягала у проведенні паралелей між окремими психосоматичними розладами та профілями (типами) особистості, які визначають схильність до відповідного розладу: коронарного, гіпертонічного, алергічного та схильного до травматизації. Таким особам властиві певні спільні риси:

- тип А: схильність до відволікання від реальності й недостатнє залучення в поточну ситуацію, інтровертованість, тяжіння до абстрактного мислення;

- тип Б: недостатня здатність до словесного опису нюансів своїх емоційних переживань, схильність до витіснення емоцій, які залишаються невідреагованими, допоки не проявляються через соматизацію [60, с. 302-304].

У 1955 р. М. Шур (M. Schur) висунув теорію «десоматизаціїресоматизації», згідно з якою дитина поступово навчається реагувати на дисбаланс гомеостазу не за допомогою фізіологічних механізмів, а завдяки його ментальному відображенню (десоматизація). Але в стресових ситуаціях відбувається активізація несвідомих конфліктів, а тому можливою є регресія «Еgо» на більш ранню фазу з формуванням соматичних розладів (ресоматизація). Відповідно, доросла людина, у якої в психотравмуючій ситуації включається цей вид емоційного реагування, перебуває в регресійному стані та відчуває емоції у вигляді тілесного дискомфорту.

Як бачимо, в основі теорії лежить уявлення, що насправді люди страждають від своєї інфантильності, але інфантильності не тотальної (інакше це б помітили навколишні), а від парціальної, яка поширюється лише на ту певну сферу духовного життя, в якій відбулася затримка формування зрілої особистості внаслідок певного психотравматичного життєвого досвіду [126, с. 80-82].

Згідно з концепцією неповноцінності органу та її психічною компенсацією А. Адлера (A. Adler), початкова, можливо вроджена неповноцінність органу, на особистісному рівні тісно пов’язана з «психологічною неповноцінністю». Це, в свою чергу, робить його надмірно вразливим. Таким чином, комплекс неповноцінності формують наступні складові: неповноцінність органу, відношення до дитини з боку батьків (надмірна опіка або повна відстороненість). При цьому органічна неповноцінність значною мірою може компенсуватися за рахунок психологічних чи фізіологічних резервів, а відповідні системи органів специфічно відображають психічні процеси (наприклад, блювота – символ неприйнятності психічної ситуації, порушення травлення – неможливість «переварити» конфліктну ситуацію, м’язові болі – гальмування агресивних імпульсів і т. ін.) [155, с. 161-191].

У 40-50-х рр. ХХ ст. голова Американської спілки психіатрів А. Майер формулює необхідність синтетичного підходу до особистості хворого, що сприяло зростанню кількості досліджень у галузі психосоматики; у 60-х рр. спостерігається зацікавлення взаємозв’язком психологічних і соціальних чинників, з одного боку, і фізіологічних функцій – з іншого. Але з 70-х рр. розпочинається у психосоматиці як науці наступає період занепаду. Лише з 90-х рр. дослідники знову звертаються до вивчення психосоматичних взаємозв’язків як складних, багатогранних явищ.

Таким чином, впродовж І половини ХХ ст. виокремилися три відносно самостійні школи (напрями) наукових досліджень проблеми психосоматичного статусу особистості та його впливу на якість життєдіяльності, в тому числі – професійної діяльності, людини: західноєвропейська (переважно, німецька), російська (радянська) та американська1. Кожен із них ґрунтувався на певних теоретичних та методологічних засадах, що дозволяє запропонувати наступну типологію відповідних концепцій:

1) психоаналітичні – присвячені взаємодії суперечливих аспектів особистості (інстинкту, розуму та свідомості) [6];

2) психофізіологічні – ґрунтуються на постулаті єдності мозку, психіки та тілесних проявів [35];

3) психодинамічні – орієнтовані на встановлення особистісної специфіки походження та перебігу психосоматичних розладів [155].

До першої групи належать, зокрема, описані вище концепції конверсії Ф. Дойча (F. Deutsch), «осмисленої діяльності «Id» Г. Гроддека (G. Groddeck), «органних неврозів» Г. Хейера (G. Неуег) та Е. Вітковера (Е. Wittkower), «десоматизації – ресоматизації» М. Шура (M. Schur), «двохфазового витіснення» А. Мітчерліх (А. Mitscherlich) та ін.

Друга група представлена, насамперед, теорією умовних рефлексів І. П. Павлова, а також концепціями «специфічності особистості відповідно до способу функціональної відповіді» Г. Вольфа (H. Wolff), «неповноцінності органу та її психічної компенсації» А. Адлера (A. Adler), «вегетативного супроводу емоцій» В. Кеннона (W. Cannon), стресу Г. Сельє (H. Selye) та ін.

До третьої групи ми відносимо концепції «специфічності інтрапсихічного конфлікту» Ф. Александера (F. Alexander), «профілю особистості» Ф. Данбар (F. Dunbar), «акцентуйованої особистості» К. Леонгарда (К. Leongard), алекситимії П. Сіфнеоса (P. Sifneos), «готовності до хвороби» В. Єкскуєлла (V. Uexkuell), «життєвих подій» Т. Холмса та Р. Рое (Т. Holmes, R. Rahe), втрати «ключової фігури» Г. Енгела (G. Engel), «втрати значимих для індивіда об’єктів» Г. Фрейбергера (H. Freyberher) та ін.

Таке розмаїття підходів до вивчення психосоматичного статусу особистості засвідчує як надзвичайну актуальність означеної проблеми в сучасному світі, так і неоднозначність теоретичних позицій, інструментарію та інтерпретації одержаних результатів. Відповідно, наше подальше дослідження вимагає визначення методологічних підходів, що дозволили б адекватно оцінити психосоматичний статус працівника ОВС в сучасній Україні та запропонувати відповідні рекомендації щодо його встановлення та, за необхідності, психологічної профілактики та психокорекції.

Повертаючись до висвітлення історичних аспектів та сучасного стану розвитку уявлень про психосоматичний статус особистості, зазначимо, що У етап охоплює період від 60-х років ХХ ст. і дотепер. Зважаючи на значну кількість сучасних наукових праць, зупинимося лише на тих із них, що містять принципово нові, не представлені раніше положення.

1. На основі теорії «умовних рефлексів» І. П. Павлова представники його школи К. М. Биков та І. Т. Курцин (1960 р.) висунули гіпотезу кортико-вісцерального походження психосоматичних захворювань, згідно з якою пусковими механізмами психосоматичних розладів можуть бути порушення екстеро- і інтероцептивної сигналізації, що призводять до конфліктної ситуації між збудженням і гальмуванням у корі і підкірці. Було зроблено висновок, що в більшості випадків на психосоматичні розлади страждають особи зі слабкими і сильним неврівноваженим типами нервової системи, а вибірковість локалізації хворобливого процесу визначається зниженою опірністю відповідного органу.

2. Концепція втрати «ключової фігури» Г. Енгела (1962 р.) та концепція «втрати значимих для індивіда об’єкта» Г. Фрейбергера (1976 р.) грунтуються на клінічних спостереженнях, що психосоматичні захворювання досить часто розвиваються невдовзі після втрати найбільш значимої людини чи, навіть, значущого об’єкта неживої природи. Така людина чи об’єкт були життєво необхідними для успішної адаптації, а їх втрата провокує надсильні почуття безпорадності, безнадійності, туги, зрештою – соматизовану депресію, що збільшують уразливість організму.

3. Концепція готовності до хвороби В. Єкскуєлла (1963 р.) виникла в результаті поєднання концепцій В. Кеннона та Г. Сельє. Згідно з нею, готовність до хвороби є відображенням особливого психофізіологічного стану готовності: під впливом стресових впливів відбувається перехід психоемоційної готовності в готовність тілесну; якщо мета тілесної готовності не досягається, перенапруження стає хронічним, а відповідний орган – пошкоджується (наприклад, при тривалій підвищеній секреції шлункового соку можливе виникнення виразки шлунку; при постійному спазмі артеріол – розвиток гіпертонії).

4. Теорія життєвих подій Т. Холмса та Р. Рое (1967 р.) також є наступницею теорії стресу Г. Сельє і ґрунтується на визначенні рівня стресу й відповідної ймовірності розвитку психосоматичного розладу. Стресовою або такою, що травмує, життєвою ситуацією автори називали ситуацію, яка ставить перед людиною нерозв’язані проблеми. Рівень стресу розраховується по сумі балів подій, які траплялися в пацієнтів протягом попереднього календарного року2 [170, p. 213-218].

5. В цьому ж 1967 р. німецький психоаналітик і соціальний психолог А. Мітчерліх запропонував модель двох ступенів лінії психологічної оборони, що призводить до психосоматичних розладів [43, 73]: 1) спочатку зріла особистість намагається впоратися з конфліктом на психосоціальному рівні (соціальна взаємодія через обговорення відповідних проблем та конфліктів) або застосовує класичні механізми психологічного захисту (витіснення, регресія, реактивні утворення, ізоляція, ігнорування, заперечення, зречення, проекція, інтроекція, аутоагресія, сублімація тощо); 2) на другому етапі з’являються невротичні (патологічні) захисні механізми (депресії, нав’язливі думки та дії, страхи, фобії і т. ін.), які призводять до невротичного розвитку особистості (невроз характеру) чи соматизації (виразка шлунку, виразковий коліт і т. ін.).

6. На основі теорії емоцій В. Кеннона, згідно з якою стенічні негативні емоції є реакцією «боротьби чи втечі» (fight-or-flight), у 1970 р. М. Франкенхойзер запропонована концепція «вегетативного супроводу емоцій». Негативні емоції, як прояв біологічної доцільності, готують організм до максимально-інтенсивної м’язової активності, що є необхідним для виживання організму. Цей механізм людина успадкувала в процесі еволюції, але для сучасників він став проблемою: в більшості ситуацій сучасності ні фізична агресія, ні втеча не допомагають у вирішенні проблем. Отже, зустрівшись із проблемою, сучасна людина внутрішньо напружується, ніби готується до дії (підвищується артеріальний тиск, збільшується частота ударів пульсу, напружуються м’язи та ін.), проте жодної дії не відбувається. При цьому фізіологічні зрушення, які вегетативно забезпечують невідреаговані емоції, залишаються та з часом можуть стати хронічними, тобто призвести до формування психосоматичних розладів [152].

На розвиток цієї концепції у 1991 р. В. Н. Васильєв розподілив людей на адреналовий, норадреналовий та змішаний типи [26; 36, с. 23].

7. У 1973 р. П. Сіфнеос увів термін «алекситимія» (а – відсутність, lexis – слово, thymos – емоції), що дослівно означає «відсутність або недостатність слів для вираження емоцій». Концепція алекситимії ґрунтується на положенні, що схильні до психосоматичних розладів люди є «інфантильними особистостями». Алекситимія визначається такими когнітивно-афективними особливостями: 1) складністю визначення (ідентифікації) та опису власних почуттів; 2) складністю визначення відмінностей між почуттями та тілесними відчуттями; 3) зниженням здатності до символізації та, внаслідок цього, бідністю фантазії та інших проявів уяви; 4) фокусуванням в більшій мірі на зовнішніх подіях, ніж на внутрішніх переживаннях [18, с. 304-306; 59, с. 486]. Мислення таких людей носить конкретно-побутовий характер, їм властива бідність розуміння складних взаємозв’язків.

У теперішній час алекситимія діагностується в пацієнтів, які страждають нирковою недостатністю, онкологічними захворюваннями, ожирінням, наркоманією, осіб із маскованою депресією, у хворих на алкоголізм, шизофренію, у ВІЛ-інфікованих і патологічних гравців (лудоманів) [129, с. 41].

Впродовж останнього десятиріччя набули розвитку нові напрями: психонейроендокринологія та психонейроімунологія, що досліджують взаємодію психіки та соматики у контексті механізмів нейроімунної регуляції [63, с. 278-282], трансперсональна психологія С. Грофа та онтопсихологія А. Менегетті [89, с. 11]; тілесна психотерапія (І. Г. Малкіна-Пих, М. Є. Сандомирський) [86, с. 28]. Разом з цим, психосоматика змогла віднести до своїх меж додаткові хвороби, рахуючи й відкриті нещодавно (наприклад, хронічну фіброміалгію – головний біль, розлади сну), та запропонувати спеціальні психореабілітаційні заходи.

Узагальнюючи наукові надбання в означеній площині, в 1986 р. німецькі вчені Г. Шмітт та I. Йочмус запропонували систематизацію груп психосоматичних захворювань [43]:

- психосоматичні функціональні порушення, психогенні порушення у грудних дітей та дітей раннього віку (енурез, енкопрез, запор та ін.), конверсійні неврози;

- психосоматичні захворювання (бронхіальна астма, нейродерміти, виразковий коліт, виразка шлунку, нервова анорексія, булімія, ожиріння та ін.), що можуть піддаватися корекції через корекцію відносин із оточенням;

- хронічні хвороби з болісними переживаннями (діабет, ниркова недостатність, злоякісні новоутворення тощо), що потребують медикаментозного впливу на уражені органи та системи в сукупності з психотерапевтичними заходами.

До цього переліку дослідники не долучили соматогенні психічні розлади, хоча у відповідних наукових працях обґрунтували необхідність принципово різних підходів до діагностики, лікування та профілактики психосоматичних захворювань відносно наведених груп.

У тому ж 1986 р. Т. Старк та Р. Блум запропонували свою класифікацію психосоматичних розладів [28], згідно з якою вони поділяються на:

- конверсійні (дисоціативні) розлади: сукупність рухових, сенсорних і вегетативних істеричних симптомів (потьмарення свідомості, амнезія та ін.). Такі розлади характеризуються наявністю клінічних ознак, відсутністю будь-якого фізичного або неврологічного порушення, з яким могли б бути пов’язані виявлені симптоми та наявністю психогенної обумовленості у формі чіткого зв’язку за часом зі стресовими подіями або порушеними взаєминами;

- больовий синдром: больові відчуття, що тривають понад нормального періоду загоєння (не менше 3-6 міс.). За відсутності хвороби та пошкоджень (причину болю не вдалося встановити) пацієнтові ставиться діагноз – синдром хронічного болю. Він характеризується низькою ефективністю медикаментозного лікування та можливістю впливу лише психологічними чинниками, які беруть участь в механізмах розвитку даного синдрому. Ознаками синдрому також є: біль відзначається тривалий час (місяці, роки), але не є прогресуючим; біль розцінюється пацієнтом як дуже сильний; зменшення або повна відсутність болю під час сну й посилення його вранці та вдень; наявність психосоціальних чинників у виникненні основних симптомів;

- соматизацію: форма психологічного захисту хворої особи, яка трансформує власне психічне напруження у фізичний дискомфорт (нездужання або захворювання, інші хворобливі зміни стану тіла). Такий захист проявляється в підвищеній увазі до свого самопочуття й здоров’я, що визначає стосунки з оточуючими (настрій, працездатність, товариськість тощо);

- іпохондрію: психогенні ознаки цього стану особи виявляються в постійному неспокої з приводу можливості захворіти однією або декількома хворобами, скаргах або заклопотаності своїм фізичним здоров’ям, припущеннях, що окрім основного захворювання існує якесь приховане;

- симуляцію: штучно продукований розлад здоров’я, удавання, зображення події або стану здоров’я шляхом відтворення окремих симптомів. Симуляцією також є патологічні самовідчуття, які особа неусвідомлено провокує сама й які найчастіше є проявом психічного захворювання.

Порівнюючи надані класифікації, зазначимо, що остання переобтяжена суто медичними та психіатричними складовими – з одного боку, та не містить такої важливої підстави, як функціональний (психогенний) чи органічний (соматогенний) характер психосоматичних переживань – з іншого. Останнє особливо важливо з огляду на наявність як психосоматичних, так і соматопсихічних симптомів, а також специфіки їх виникнення і подальшої трансформації в структурі особистості. При цьому безумовно, що особистісна передумовленість в будь-якому випадку слугує підґрунтям виникнення психосоматичних розладів.

Більш досконалою є, на наш погляд, класифікація Б. Любан-Плоцци, В. Пельдингера та Ф. Крегера, а саме: 1) психогенні розлади без органічних проявів (конверсійні розлади за З. Фрейдом, соматичні ілюзії, іпохондричні прояви); 2) психосоматичні функціональні синдроми або соматизовані неврози (кардіоневроз, мігрень, прихована депресія тощо); 3) психосоматози або органічні захворювання; 4) психосоматичні розлади, пов’язані з особливостями емоційного реагування та поведінки (схильність до травм та інших видів саморуйнівної поведінки, як-то: алкоголізм, наркоманія, тютюнопаління, захоплення екстремальними аутодеструктивними видами спорту чи хобі загалом) [80].

Зазначимо, що синонімічним щодо третьої групи є поняття «психосоматичні захворювання». Їх основою стає соматична реакція на конфліктне переживання, яка призводить до патологічних змін в органах та системах, що первинно наділені властивістю locus minoris – місця найменшого опору, яке найчастіше визначається спадковою схильністю3.

Перші прояви психосоматичних захворювань можуть виникати в будь-якому віці, але початок захворювання завжди викликається психічним стресом. У подальшому вони набувають хронічного перебігу, як і будь-які соматичні. Стрес стає й провокуючим фактором, який викликає загострення захворювання.

В 1994 р. англо-американські психологи Дж. А. Уінтер, Л. Крейслер, Д. Кеннард та Дж. Робертс запропонували вважати психосоматичними розладами такі, що наділені наступними ознаками [43, 165]:

- мають функціональний, а не патологічно структурний характер, хоча й можуть згодом стати причиною негативних фізичних змін в організмі;

- викликаються неадекватним стимулом, який слугує певним «спусковим гачком»;

- становлять собою неадекватну реакцію організму на стимул;

- зародилися під час події в минулому, що спричинила вкрай болісні почуття;

- ґрунтуються на механізмі фіксованих реакцій (реакція організму на стимул завжди незмінна);

- характеризується порушенням у свідомості: особа живе власним минулим (переживаннями колишніх подій).

У 1995 р. російський психоневролог В. І. Гарбузов виділив «психосоматичний профіль особистості» – характеристики, які притаманні особам, схильним до психосоматичних розладів (психосоматичних захворювань) [28, 99]:

- відчуття придушення почуття власної гідності;

- егоцентричність (егоїзм);

- звуження інтересів (однобокість устремлінь та сприйняття);

- тенденція до фанатизму;

- надмірна напруженість домагань;

- невідповідність домагань можливостям;

- агресивність;

- напружена демонстративність якостей, якими особа не володіє;

- істероїдність, надмірна експресивність та жорстокість.

Все вищезазначене засвідчує, що зв’язок психічного і соматичного початків (душі і тіла) є взаємним: психічний стан впливає на фізичне самопочуття та викликає в ньому певні зміни, фізичний стан, у свою чергу, супроводжується психічними переживаннями, що здатні спричинити психосоматичні розлади [66, с. 27].

Відповідно, можна виділяти психосоматичні і соматопсихічні процеси, хоча таке розмежування, безперечно, є лише умовним, оскільки такі явища завжди взаємопов’язані. Окрім того, сам характер реагування завжди індивідуально забарвлений: стресогенна для однієї людини ситуація сприймається як досить нейтральна іншою, а саме почуття стресогенності може викликати зміни у діяльності вегетативної нервової системи, серцево-судинної чи шлунково-кишкової систем, призводити до напруження м’язів певних частин тіла, тощо. Причому така індивідуальна реактивність може бути різною в різні періоди життя та в різних ситуаціях [108, с. 191-198].

Зазначимо також, що у межах предметного поля нашого дослідження ми не будемо звертатися до соматопсихічних процесів – вони є прерогативою медицини, оскільки йдеться про негативну динаміку психіки під впливом нейротоксичних ефектів соматичної хвороби (зміна ієрархії мотивів і цінностей у зв’язку з загрозою базовим потребам; переосмислення цінності здоров’я і духовних цінностей; зміна системи взаємовідносин) [13, 92, 109]. Нас же цікавить вплив психологічно напружених умов професійної діяльності працівників ОВС на виникнення і розвиток психосоматичних розладів; специфіка особистісних особливостей, що сприяють такій небажаній динаміці психіки.

Безумовно, що гостра стресова реакція чи тривалий вплив несприятливих чинників професійної діяльності працівників ОВС здатні спричиняти зниження уваги, швидкості реагування на зміни оперативної обстановки, переживання хронічної втоми. Результатами цього стають в психологічному сенсі – зниження якості життя, прояви адиктивної та делінквентної поведінки професійна деформація, розвиток психосоматичних розладів, у медичному – передчасна інвалідизація внаслідок психосоматичних захворювань.

На завершення спробуємо надати робоче визначення та власне бачення сутності психосоматичних розладів. Така необхідність зумовлюється тим, що наявне розмаїття науково-теоретичних і практичних підходів до діагностики та корекції не дозволяє однозначно визначитися з методологічними засадами подальшого емпіричного дослідження. Більше того, окремі автори невиправдано розширили межі поняття «психосоматичні розлади», називаючи так практично всі переживання людини, пов’язані з хворобою, а також динаміку психіки внаслідок формування межових психічних аномалій (т. зв. «мала психіатрія») чи розвитку психічних захворювань (т. зв. «велика психіатрія») [112, с. 133-140]. Інші – навпаки, звужують його до соматопсихічних проявів. При цьому сучасні класифікації захворювань (DSM-IV – Діагностичний і статистичний довідник та МКХ-10 – Міжнародна класифікація хвороб) не містять відповідної рубрики, отже, й не можуть слугувати дієвою підставою для практичного психолога. Безумовно, це пов’язано з поліетіологічною природою феноменів «психосоматичного» та відсутністю єдиної концепції психосоматичних розладів і захворювань.

Так, Ю. Ф. Антропов [6] визначає психосоматичні розлади як розлади функцій органів і систем, що зумовлюються афективними розладами та виникають у функціонально-перевантажених, конституційно-неповноцінних чи пошкоджених вісцеральних системах. На думку А. Б. Смулевича [132], психосоматичні розлади – це хворобливі стани, які зумовлюються психічними і соматичними факторами та проявляються за допомогою соматизації психічних розладів; у формі психічних розладів, які відображають реакцію на соматичне захворювання чи розвиток соматичної патології під впливом психогенних факторів.

В першому визначенні, на наш погляд, надто перебільшується значення афективних станів – психосоматичні розлади можуть стати наслідком не лише гострих, але й хронічних стресогенних впливів. У другому – психосоматичні розлади фактично ототожнюються з психічними; між тим – психосоматичний статус особистості в таких випадках далеко не завжди сягає рівня психічної патології. Швидше, йдеться про специфічні переживання особистості, які впливають на її соматичний стан.

На нашу думку, психосоматичні розлади – це результат негативного впливу специфічних особливостей емоційного реагування особистості на стресогенну ситуацію, гострої чи хронічної психологічної травми на функціонування органів чи їх систем.

Основними їх ознаками є: хронічний перебіг; вплив гострого чи хронічного стресу на їх виникнення та розвиток; наявність певних емоційно-вольових та індивідуально-психологічних властивостей особи, які визначають емоційну ригідність, труднощі в організації міжособистісної взаємодії, недостатність вмінь та навичок ефективного подолання стресу тощо.


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка