Мирослав Мельничук, Роман Рошкулець Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича




Скачати 367,59 Kb.
Дата конвертації04.12.2016
Розмір367,59 Kb.
© Мирослав Мельничук, Роман Рошкулець

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ЦІННІСНІ ВИМІРИ

НЕЯВНОГО ЗНАННЯ В НАУЦІ

У статті проаналізовано значення неявного знання, підсвідомих мотивів наукової творчості. Використано методологічні можливості психоаналізу й, особливо, постпозитивістських концепцій науки. Підкреслено важливість особистісних чинників розвитку наукового знання.

Ключові слова: епістемологія, методологія, неявне знання, постнекласична наука.

Актуальність теми зумовлена тим, що сучасна філософія науки, претендуючи на універсальність інтерпретації наукового поступу, з особливим інтересом ставиться до проблем наукового пізнання. Фактично епістемологія стала пріоритетною галуззю філософії науки. Свідченням тому є розвиток у сфері самої теорії пізнання, її трансформації, наприклад, у вигляді еволюційної епістемології тощо. Справді, наука продукує нове знання, осмислення й оцінка якого відбувається в етико-філософських концепціях. У компетенцію науки це не входить, її основне завдання – добувати нові факти, відкривати закономірності. Знання як особлива філософська категорія є альфою і омегою всього історичного розвитку науки, її метою і засобом. І хоча проблема природи наукового знання вже в античності стимулювала до роздумів великих мислителів, наприклад Аристотеля, до кінця її розв’язати так і не вдалося. Новітня філософська думка часто рефлексує з приводу змісту поняття «знання», але по-справжньому гострі дискусії породжують епітети, які зазвичай передують «знанню». Так склалося, що актуально тепер говорити про «точне» і «неточне», «практичне», «явне» і «неявне», про «достовірне» знання тощо.

У цьому дослідженні йтиметься про «неявне» знання, особливості його функціювання та роль у науковому пізнанні. Зазначена проблематика стосується багатьох актуальних у філософії науки проблем: аксіології науки, діалектики раціонального та ірраціонального, точного і неточного, гуманітарного і природничонаукового. «Неявне» знання об’єктом свого дослідження зробили такі науковці як М.Полані, Т.Кун, Н.Мудрагей, Д.Дубровський, М.Марчук, Ю.Мірошников, Ю.Перов, М.Мамардашвілі, К.Россіянов, А.Овсейцев, О.Чорткова та інші.

Проблеми неявного знання неодноразово викликали дискусії в рамках філософії науки. Ірраціоналізм став відправною точкою розвитку уявлень про такі латентні форми знання. М.Полані і Т.Кун у своїх працях дали розгорнуте пояснення поняття «неявного знання», пов'язуючи його з особистісними аспектами процесу наукового пізнання. В цьому вони були солідарними. Проте помітні й відмінності між їхніми концепціями. Так, М.Полані наголошує на особистісному підході до процесу формування наукових теорій. Виходячи з його концепції, існує інформація, що передається нетрадиційними мовними методами, а невербально, так би мовити, «поміж рядків», транслюється під час безпосереднього контакту, тому, вважає філософ, особливу увагу треба звернути на міжособистісні контакти вчених, які займаються однією науковою проблемою, адже такий контакт дає змогу обмінюватися невербалізованою, неявною, але дуже цінною інформацією: «Та велика кількість часу, яку студенти-хіміки, біологи і медики присвячують практичним заняттям, засвідчує важливу роль, яку в цих дисциплінах відіграє передача практичних знань і вмінь від учителя до учня. Зі сказаного можна дійти висновку, що в самому серці науки існують сфери практичного знання, котре через формулювання неможливо передати» [10, с.12].

Учений також наголошував на людиномірності наукового пізнання і, як наслідок, – суб’єктивності: «Тому що, будучи людськими істотами, ми неминуче змушені спостерігати Всесвіт з того центру, який перебуває всередині нас, і говорити про нього термінами людської мови, сформованої потребами людського спілкування. Будь-яка спроба повністю виключити людську перспективу з нашої картини світу неминуче веде до безглуздя» [10, с.20]. Людська причетність, залученість у процес пізнання, за Полані, – це неминуча його характеристика. Тут закладена одна з основних психологічних проблем пізнання. З одного боку, це особистісний, майже інтимний процес освоєння буття, конструювання власної наукової картини світу. З іншого боку, проблема в тому, що знання хоч і є інтелектуальною власністю особистості, але завше має стосунок до загальної наукової картини світу. Тому загальне наукове знання належить усім, так само як і особистості. Для вченого, за словами М.Полані, великий особистісний подвиг – поділитися власними досягненнями.

Очевидно, що філософське розуміння пізнання у М.Полані вимагає формулювання особливої методологічної конструкції, фундаментом якої є людиномірність і особистісна природа розвитку наукових теорій. Неявне знання – це знання, що перебуває в невербальній формі, або не враховується в загальній науковій картині світу. По суті воно є особистісним.



Натомість Т.Кун зводить суть неявного до соціально-культурних передумов, якими зумовлюється різне розуміння однакових речей. Наукові традиції диктують процес пізнання і його результати. «Люди, виховані в різних суспільствах, – зазначає він, – поводяться в окремих ситуаціях так, ніби вони бачать різні речі» [4, с.247]. Тобто пізнавальний процес залежить також і від особистісних передумов розуміння, які ніколи неможливо точно передбачити і спрогнозувати, тому що вони перебувають у латентній, неявній формі і задаються традиціями, зокрема науковими, які Т.Кун називає парадигмами [див.: 4]. Т.Кун доповнює теорію М.Полані новим підходом, який відкриває перед нами новий вимір – соціальне середовище; власне, Полані намагався наголосити на особистісній причетності до суспільного, але йому не вдалося переконати нас в факті існування неявного в науковому співтоваристві, соціальному середовищі, адже загальна доступність знання позбавляє його особистісних рис, і тому стирається грань між «явним» і «неявним». Кун наголошує на тому, що неявне має і соціальний характер. Така корекція вимагає від філософії осмислення проблем, які пов’язані з буттям суспільства, духовних цінностей соціуму, стереотипів, моди, ментальності тощо. Неявне знання, за Т.Куном, має високу методологічну цінність, адже більшість суспільних процесів, які безперечно впливають на ґенезу наукових теорій, містять латентну форму мотивації.

Згодом проблема неявного знання стала широко обговорюватись. У філософській думці сучасності вона вийшла за рамки вузького розуміння і зараз «неявне знання» асоціюється з інтуїцією, підсвідомістю, філософською рефлексією, неточністю наукових теорій. Л.Султанова, наприклад, характеризує неявне знання як обов'язкову умову успішності процесу пізнання в математиці, результатом якого є доведена теорема: «Можна сказати, що неявне знання і є тим інструментом, за допомогою якого, або, точніше, яким і здійснюється надалі саме математичне дослідження. Це саме та основа, на якій і формується фундамент, кістяк методу…» [11]. На певному етапі формування наукової теорії всі наявні знання забуваються, переходять у, так би мовити, «інкубаційну» фазу: «неявне знання це те, яким ми користуємося несвідомо. Можна сказати, що воно є результатом несвідомого умовиводу» [там само]. Отже, неявне знання – результат неусвідомленого мисленнєвого процесу. Неявне знання, вважає Л.Султанова, тісно пов’язане з особистістю вченого: «…неявне знання особистісне, а тому повністю пов'язане з індивідуально-психологічними особливостями особистості» [там само].

У сучасній науковій методології активно ведеться дискусія стосовно демаркації гуманітарних і природничих наук. Неявне знання має безпосередній стосунок до цього процесу, якщо ідентифікувати науки за критерієм точності – неточності: «Відомо, що з підвищенням точності наукового знання підвищується його об'єктивність, адекватність реальності» [3]. Загальноприйнято, що у справжній науці неприпустима безпідставність, недоведеність, неточність. Неявне ж знання, як бачимо, виходить за рамки такого розуміння науки. По-перше, мисленнєвий процес, оскільки він, як правило, не усвідомлюється, не дає можливості його описати і довести певне наукове твердження класичним способом. По-друге, особистісна природа неявного знання чіпляє йому ярлик суб'єктивності, що також небажано в «адекватних реальності» наукових теоріях. Тому неточність – це не завжди невідповідність реальності, вона має іншу форму – неявного знання.

Ще одна думка, яка заслуговує на увагу, висловлена Д.Дубровським. Філософ вводить у царину філософії науки поняття «незнання» як протилежне знанню. З існування різного типу співвідношень понять «знання» і «незнання» філософ доходить висновку стосовно епістемних ситуацій. У праці Д.Дубровського наголошується на тому, що існує: знання про знання, незнання про знання, знання про незнання, незнання про незнання. Нас особливо цікавить співвідношення «незнання про знання». Саме цю пізнавальну колізію філософ називає неявним знанням. Наука в образі колективного суб’єкта пізнання не підозрює про існування певного конкретного знання, що свідчить про відсутність проблемної ситуації в науці. Тут наукове пізнання не має сили, оскільки «незнання про знання» не може бути стимулом до пізнання. На нашу думку, тут доречною буде така метафора, де неявне знання – це скарб, а дослідник – шукач скарбів, він уже знайшов чимало скарбів, і знає, де лежать ще не відкриті, або знає про них, але не здогадується, де вони лежать. У будь-якому випадку він шукатиме скарби, але є такі, про які достовірно нічого не знає. Неявне знання насправді має ширші межі, не вичерпується тільки допроблемною епістемною ситуацією, проте заперечувати таку інтерпретацію не можна, тому що «незнання про знання» становить важливу частину розуміння неявного.

Як бачимо, проблема дуже актуальна і потребує детального аналізу, тому варто розробити певну класифікацію неявного знання. Отож, існує неявне особистісне, виражене у концепції М.Полані. Соціокультурні чинники також можна віднести до неявного знання, на що вказував Т.Кун. Якщо мова йде про ґенезу наукових теорій, важливою є також думка про те, що неявне – це несвідоме, але несвідоме цікавитиме нас остільки, оскільки воно стосується конкретно-наукового знання. Також є неявне як неточне знання. І зрештою неявне – як «незнання про знання».



Все вищезазначене є свідченням високого аксіологічного та методологічного потенціалу неявного знання в рамках філософії науки. Аксіологія науки по-новому розгортає перед нами царину неявного, демонструє його багатовимірність, а в симбіозі з науковим пізнанням стає основою наукової творчості. Тому, на нашу думку, розгорнутий аналіз аксіології науки здатен пролити світло на проблеми неявного знання.

Діалектика «пізнавальне – ціннісне», будучи однією з центральних проблем філософії науки, сягає своїм корінням аж до світоглядної системи І.Канта. У німецького класика така дихотомія виражена в протиборстві «чистого» і «практичного» розуму. Філософ наголошує на телеологічній природі пізнання, де основним когнітивним мотивом є симпатія, виражена в ціннісних настановах. Сучасна філософія науки також тяжіє до осмислення аксіологічних передумов пізнавальної діяльності. По суті питання «Яким чином ціннісні орієнтації можуть впливати на пізнавальний процес і, як результат, на науку загалом?» не втратило своєї актуальності. Хоч аксіологія наукового пізнання – досить поширена тема, не можна сказати, що вона вже цілковито досліджена в контексті сучасної філософії науки.

Інтерес до ціннісної компоненти пізнання зростає постійно. З одного боку, це зумовлено швидкими темпами розвитку техніки, з іншого – тенденціями до гуманізації сучасної науки. У більш глобальному розумінні відповідь на це запитання слід шукати біля витоків філософії науки, в її історичному розвитку. Паралельно з філософськими системами Конта, Маха, Вітгенштайна, Поппера, Куна, Полані та інших філософів, імена яких пов’язують не тільки з філософією, а й з природничими науками – фізикою, хімією та ін., розвиваються протилежні щодо ціннісних уявлень про людське буття філософські напрями. Йдеться про філософію життя, релігійну філософію, екзистенціалізм, де в особі К’єркегора, Ясперса, Камю, Сартра, Фуко, Ніцше, Гайдеґера, Шопенгауера та інших філософія апелює до «духу», волі, почуття.



Такий паралелізм думок відображає діалектичну єдність раціонального та ірраціонального у філософській думці ХХ ст., де Попперовій логіці та кумулятивізму протистоїть К’єркегоровий подвиг «воїна духу», Шопенгауерова «воля» та ін. Звертаючи увагу на проблему діалектики раціонального та ірраціонального, варто відзначити, що аналіз цих понять вельми синкретичний у наявній літературі. Загальноприйнято пов’язувати раціональне з розумом, логічними категоріями, поняттями, а ірраціональне з душевними поривами, «сліпими» бажаннями (за Шопенгауером), інтуїтивними формами пізнання. Таке протистояння представлене вже навіть згаданими вище вченими, але основа конфлікту закладена в самій людині і може бути означена протистоянням «духу» і «логосу», що породжувало суперечки вже серед старогрецьких мислителів.

Аналізуючи епістемологічну природу ірраціонального в світлі сучасних трансформацій науки та філософії науки, найбільш слушним, на нашу думку, є розуміння раціонального та ірраціонального, прихильницею якого є відома дослідниця Н.Мудрагей. З її праць ми дізнаємося, що раціональне – це лише необхідна умова комунікації. Раціональне – значить вимовне, доступне розумові: «Раціональне явище прозоре, тому його можна виразити дискурсивно, тобто поняттєво, вербально, воно має комунікабельний характер і тому здатне предаватись іншому в раціональній формі» [9, с.75]. Ірраціональне ж, за Н.Мудрагей, невербальне. До такого висновку авторка дійшла, аналізуючи філософію німецького мислителя А.Шопенгауера, порівнюючи ірраціональне з пізнанням, містика якого невимовна, некомунікабельна. Проте ірраціональне потенційно може стати раціональним. «Ірраціональне таке, що сповна може бути раціоналізованим. Практично це об’єкт пізнання, який спочатку постає як шуканий, невідомий, непізнаний. У процесі пізнання суб’єкт перетворює його в зрозуміле, логічно виражене, загальне знання…Більш коректно подібне ірраціональне слід позначити як «ще-не-раціональне». Виходячи з цього, можна дійти висновку, що наукові проблеми також стосуються ірраціонального. Проте дослідниця обґрунтовує й іншу думку, згідно з якою ірраціональне існує саме собою, непізнаване і, відповідно, позбавлене потенції вербалізації. Під цим, власне, розуміється все те суто людське, що визначалося греками як «дух».

Виходячи з цього дуалістичного розуміння ірраціонального, треба детальніше обґрунтувати поняття неявного знання. Неявне, з огляду на його концептуальні особливості, сформульовані Т.Куном, М.Полані та іншими, відноситься до сфери ірраціонального. Аргументів чимало: по-перше неявне знання є невербальним і не відноситься до комунікативного рівня, по-друге, цей тип знання передбачає цілу низку ментальних, ціннісних, екзистенційних, іманентних когнітивних мотивів. Очевидно, що неявне як певна філософська категорія має своєрідні онтологічні та пізнавальні межі, тому абсолютно ототожнювати ірраціональне і неявне немає сенсу. Аналогічно безрезультатними виявляться спроби співвіднести ці поняття, сподіваючись, що зміст одного повністю вичерпає інше. Неявне баланасує на межі між розумом і тим, що є його противником (пристрасті, афекти), воно частково вже сформульоване у звичній раціональній формі, тільки не виражене, тоді як ірраціональне є антонімом розуму, але не його запереченням і потенційно, як про це говорить Мудрагей, характеризуючи другу форму ірраціонального, не може бути вербалізоване; це до певної міри ті ж самі пристрасті й афекти, тільки діапазон почуттів, який вони охоплюють, значно ширший.



Співвідносячи неявне з мудрагеївською «ірраціональністю самою собою» (невербалізованою), можна охарактеризувати його як постійно діючий стимул, який не піддається досконалому раціональному поясненню, але його ефект і наслідки діяльності, спровоковані ним, дозволяють нам про нього говорити. Найбільш вдалою тут, на нашу думку, буде аналогія з психоаналізом. Психоаналітик у цьому випадку сприймає пацієнта так само, як філософ – наукову теорію. В результаті аналізу він формулює певні припущення щодо хвороби пацієнта, його комплексів і, як результат, причини самого неврозу. Він виявляє причини, якими породжено хворобливі симптоми, і вербалізує їх пацієнту, після чого, зазвичай, симптоми неврозу проходять. Насправді психоаналітик надає раціональної форми прихованим і витісненим ірраціональним компонентам психіки (несвідомому), він пояснює їх, робить доступними розумінню самого пацієнта і його свідомості, але він ніколи не в змозі подолати їх ірраціональну природу. Попри всі переваги і достоїнства психоаналізу, він неспроможний раціоналізувати самі процеси, які протікають у підсвідомості. Навіть після скурпульозного тривалого психоаналізу всі витіснені «психічні об’єкти» зоставатимуться на своїх місцях, а їхня природа буде залишатись ірраціональною. Неявне знання в певній системі наукових теорій має схожий статус з несвідомим у людській психіці, воно так само піддається аналізу, але не раціоналізації, тому що його проблематика, як уже згадувалося, розташована між раціональним та ірраціональним.

Опираючись на таку модель, ми можемо побачити аксіологію знання з іншого погляду. Будь-яке знання має певну цінність, воно не може бути нейтральним в аксіологічному розумінні, а ціннісна компонента надає істині забарвлення особистісності, передбачаючи активну роль і потенції суб’єкта пізнання [див.: 7]. Як уже було показано на прикладі Канта, ціннісна компонента пізнання певною мірою приховує від нас справжні когнітивні мотиви, що на наш погляд можна розцінювати як елемент неявного. Але не варто впадати у суб’єктивізм, оскільки цінності, за великим рахунком, є вселюдськими, універсальними і вплив, який вони здійснюють у сфері наукового пізнання, має глобальний характер.

Сучасні філософи, в силу актуальності зазначених проблем, намагаються знайти компроміс між аксіосферою буття людини та логікою наукового дискурсу. Яскравим прикладом такого філософського пошуку є праця М.Марчука «Ціннісні потенції знання», де автор аналізує цілу низку актуальних питань сучасності, пов’язаних з співвідношенням наукового пошуку та ціннісних орієнтацій. В одному з розділів автор апелює до ірраціонального знання, підкреслюючи, що ціннісний потенціал науки в методологічному аспекті значною мірою визначається ірраціональними сферами наукового пізнання: «Цінність ірраціональної компоненти в історії світоглядної думки пояснюється не лише надзвичайно важливим значенням емоційних і вольових чинників духовного розвитку людини, а й необхідністю постійно врівноважувати або ж нейтралізувати крайнощі раціоналізму, прихильники якого з презирством охрестили таке втручання «моралізаторством», розуміючи під цим усе те, що стосується позапізнавального, тобто не лише морально-вольового, а й емоційно-художнього ставлення людини до світу» [7, c. 133]. Понад те, ірраціональне стає першочерговим, коли досліджувати пізнавальний процес з погляду мотивації. Ціннісне ставлення до істини є визначальним критерієм потрібності пізнання тієї чи тієї сфери буття: «істина має прямий стосунок і до моральної потенції мислення. Часто боротьба за науковий розум набуває моралістичного забарвлення, позаяк апелює до обов’язку вченого, тобто спонукає захищати істину як цінність, протиставляючи її всім іншим цінностям» [c. 144]. Отже, ми наблизилися до розуміння ірраціональної компоненти в самій істині як кінцевому результаті пізнавальної діяльності. Очевидно, що істина (за діалектичним принципом) є боротьбою протилежностей, але яке місце неявного в цьому контексті – нам ще треба з’ясувати.

Ми вже визначили, що неявне – особлива філософська категорія, воно не належить винятково розумові, не будучи водночас і його альтернативою чи антонімом, тому досліджувати його потрібноно з іншого погляду. Проте для того, щоб відповісти на питання, пов’язані з аксіологією наукового пізнання та місцем у ньому неявних елементів, нам варто перш за все визначити методи, якими можна пізнавати саме неявне.

Неявне знання – дискурсивний феномен сучасної філософії науки. Цей термін з’явився завдяки М.Полані. Цей філософ-постпозитивіст активно розвивав проблемне поле філософії науки на основі особистісних когнітивних мотивів. Запропонована ним модель наукового пізнання базувалася на безпосередній передачі досвіду від ученого-науковця до учня чи іншого вченого. За логікою М.Полані, в науці існує сфера знання, що не піддається вербалізації, тому існує неявно [див.: 10]. Інший постпозитивіст – Т.Кун «звинувачує» у викривленнні сприйняття різні ментальні настанови [див.: 4].



Власне, методологічна модель, запропонована М.Полані, не має чіткої структури, через те, що в силу специфіки неявного знання чітку методологію, котра би відповідала основним критеріям функціональної методології науки, сформувати практично неможливо. Для кращого розуміння методологічної проблематики неявного знання варто провести паралелі з психоаналізом. Підсвідоме, котре, за визначеннями філософів, також відноситься до неявного (Л.Султанова), використовує ресурс свідомості, оскільки саме не може проявитися безпосередньо. Техніки психоаналізу, сформульовані З.Фройдом, дозволяють розпізнати лише діяльність несвідомого на основі снів, помилкових дій, або висловлень. Так само, апелюючи до наукового поступу, та користуючись науковою методологією, можна судити про неявне на основі «помилок».

Позитивізм і неопозитивізм сформував основні методологічні принципи сучасної науки. Озброївшись принципом кумулятивізму та фальсифікації, К.Поппер окреслив модель поступового та стабільного розвитку науки, критерії істиності та практичності наукової теорії, де немає місця для будь-яких «помилок». Під помилками ми розуміємо всі пізнавальні феномени, які не вписуються в рамки еволюції теорії – інтуіція, особистісне, підсвідоме, неточне. Всі «промахи» пов’язані з ірраціональними компонентами людської природи, і є саме тим матеріал для аналізу, за допомогою якого можна дослідити специфіку неявного знання.

Л.Султанова запропонувала, на наш погляд, дуже цікаву методологічну модель. На її думку, більшість наукових відкриттів пов’язані з підсвідомими переживаннями самого науковця, в голові якого, в так званий інкубаційний період, відбувається наукове відкриття, раціоналізується а потім вербалізується за короткий період часу, що називається моментом просвітлення. Багато хто це пов’язує з ірраціональною природою самого розуму, але в цьому випадку ми знову впали б в абсурдність, оскільки сам процес пізнання з участю неявного знання ніби описаний (раціоналізований), але знання про ці процеси не дає нам ні найменшої можливості впливати на нього, або змінити. Тому прагматичний момент у даному випадку відсутній.

Іншим методом, за допомогою якого можна розширирти межі епістемології, запропонований самим М.Полані. Мається на увазі практика, наочне перейняття досвіду в іншої людини. Цей метод широко застосовується в сучасні педагогіці. Студенти постійно користуються ним, всотуючи разом зі знаннями культуру мислення, парадигмальні настанови, і ще масу необхідних знань, які неможливо передати вербальними методами, користуючись виключно мовою. Цей метод також не є досконалим, адже не майже неможливо прослідкувати момент отримання нового знання, він розмитий і нечіткий, а судити про набуті знання з упевненістю можна лише тоді, коли вже ними користуєшся, коли наукове пізнання рухається в напрямі, визначеному методологічно-стилістичною його моделлю, сприйнятою неявно.



Спробуємо конкретніше глянути на неявне знання з позиції методології. Очевидно, найближчим до неявного знання в методологічному розумінні є психоаналіз, адже він може відкрити оку дослідника приховані, неявні мотиви наукової діяльності. Психоаналіз уже давно став цікавити філософів у першу чергу як методологічна модель, тому його реалізація в рамках філософії науки концептуально важлива для розуміння неявних чинників ґенези наукових теорій, що також є формою неявного знання.

Методологічна спроба враховувати особистість ученого, науковця, належить, як ми вже згадували, М.Полані. У праці «Особистісне знання» філософ обґрунтував ідею можливості передачі інформації не тільки класичними (вербальними) методами. Суть концепції М.Полані зводилася до виявлення закономірностей і природи передачі особистісного знання, під яким він розумів цілий ряд особливостей спілкування між науковцями. Виходячи з переконання філософа, тільки живе спілкування між ученими є об'єктивно виправданим способом передачі інформації. Звідси випливає, що науковий поступ багато в чому залежить від можливості регулярного «живого» спілкування вчених між собою. Саме з такою метою створюються наукові інститути, організовуються конференції. Врешті-решт можливість ділитися досвідом – основна умова еволюції людського інтелекту. Також М.Полані наголошував на психологічних особливостях пізнавального процесу, оперуючи при цьому поняттями психоаналізу: «Загостреність, яка притаманна нашій інтелектуальній пристрасності, ми знаходимо в енергії потягів, у жаданні, у приступах страху. Вже раніше ми визнали імпульси найбільш примітивними проявами активного принципу, за допомогою якого ми оволодіваємо знаннями й утримуємо їх» [10, с.248]. Він також стверджував: «Відкриття – це акт, у якому задоволення, підкорення необхідності й загально-зобов’язуюча сила нерозривно поєднані" [10, c.302]. Філософ ураховував первинні когнітивні мотиви наукової творчості, які активно досліджує психоаналіз. Це одна з багатьох точок дотику психоаналізу і філософії науки, що свідчить про високу його методологічну цінність.



Психоаналітичний метод виник наприкінці ХІХ століття. Його засновником був З.Фройд, який сформулював основні принципи і поняття. З погляду цього вчення, про людину можна сказати, що це істота, яка керується в своєму житті бажаннями, а бажання є мотивуючим принципом і результатом психічної діяльності головного мозку. Іншими словами, задоволення своїх бажань – основна мета людини. Характеризуючи психоаналітичне вчення в загальних рисах, варто відзначити ще й такі моменти. Психоаналіз постійно еволюціонує; будучи унікальним і універсальним методом, він завойовує нові сфери науки. Його застосування знайшло відображення в усіх суспільних науках і продовжує розширюватися. Витоки психоаналізу знаходять у працях відомих філософів ХІХ ст. – Ф.Ніцше та А.Шопенгауера, і хоча сам З.Фройд заперечував цей факт, очевидно, що філософія має безпосередній стосунок до розвитку вчення про несвідоме.

Методологічний потенціал психоаналізу полягає в акцентуванні уваги на особистості вченого з метою виявлення універсальних психічних якостей, довести існування яких означало б отримати нове розуміння розвитку сучасної науки в цілому. Вчений – це передусім дослідник, людина, що керується когнітивними мотивами у своїй діяльності. Назвемо їх вторинними мотивами, або явними, тому що насправді жага пізнавати світ і робити нові відкриття в науці часто мають цілком іншу мотивацію – неявну, про яку власне й піде мова далі.



Передусім варто уточнити, що концептуальною особливістю сучасної науки є інституалізація, що передбачає створення наукових товариств. Під науковим товариством варто розуміти групу вчених, дослідників, які займаються однаковою проблематикою. Це змушує нас також розглядати наукові спільноти як окремі структурні одиниці у великій «кузні науки», і це дає нам широке поле для роздумів і застосування психоаналітичного методу.

Ідея аналізувати когось без його на це згоди належить З.Фройду, який, використовуючи художні твори письменників, намагався виявити психічні відхилення, або розлади їх авторів. Про такі спроби нам можуть розповісти твори засновника психоаналізу «Достоєвський і батьковбивство», «Мотив вибору скриньки», «Психоаналіз і культура». Пізніше послідовники З.Фройда також робили спроби аналізувати підсвідоме видатних особистостей. Наприклад, Е.Фромм, перу якого належить відома праця «Адольф Гітлер – класичний випадок некрофілії», намагався окреслити психологічні особливості та природу комплексів відомого політичного діяча середини ХХ ст. Адольфа Гітлера. Його роботи стали цінним доробком і активно вивчалися й використовувалася не тільки психологами, а й вченими різних галузей суспільного знання.

Це говорить про нові можливість застосування психоаналітичного методу. В принципі Е.Фром на цьому активно наголошував. Про це свідчить ще одна, не менш відома його праця «Втеча від свободи», яка внесла чималий вклад у розвиток суспільних наук, прояснила певні моменти функціювання суспільства, породивши при цьому низку серйозних дискусій. Очевидно, що можливість такого широкого застосування психоаналізу не може залишитися поза увагою, тому нашою метою було прояснити окремі неявні мотиви творчості. «Сучасний психоаналіз бачить джерело людської творчості не так у реалізації підсвідомих інстинктів (libido і destrudo), як у вселюдському бажанні перетворити чуже, інше, незрозуміле й тому – небезпечне, «не-моє» на знайоме, затишне і комфортне «моє» » [8, с.13]. Під «не-моїм» будемо розуміти неявне як невідоме, недосліджене й тому загрозливе. Зрозуміло, наскільки актуальним і сучасним є такий підхід до розуміння ґенези наукових теорій.



Висновок. Отже, резюмуючи все сказане, можна дійти висновку, що неявне розгортається в царині всієї повноти діалектики раціонального та ірраціонального, будучи окремою та універсальною філософською категорією, котра потребує більш детального аналізу в контексті аксіології науки. Для нас важливо, що сучасний науковець – це перш за все людина і творець нових ідей, підходів, методів у науці. Як людина, вчений, по-перше, піддається множинному впливу нашого з вами динамічного суспільства, по-друге, керується певними мотивами, стимулами у своїй науковій діяльності, по-третє, наука є способом його самовираження і, певною мірою, стилем життя, що має свою специфіку.

Література

1.Дубровский Д.И. Обман. Философско-психологический анализ /Д.И.Дубровский. – М.: Изд-во «РЭЙ». 1994. – 120 с.

2.Жан-Батист Ботюль. Сексуальная жизнь Иммануила Канта //Логос, 2002. – №2 (33). – С.156-187. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ruthenia.ru/logos/number/2002_02/10.htm

3.Келле В.Ж. Точное и неточное в социально-гуманитарном знании. В.А.Смирнов как методолог. /В.Ж.Келле [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ru.philosophy.kiev.ua/iphras/library/phnauk4/KEL.htm



4.Кун Т. Структура научных революций /Т.Кунер. с англ. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 605 с.

5.Лейбин В.М. Психоанализ: Учебное пособие. 2-е изд. / В.М.Лейбин.– СПб.: Питер, 2008. – 592 с.

6.Мераб Мамардашвили. «О психоанализе». Лекція [Електронний ресурс] /М.К.Мамардашвілі. – Режим доступу: http://anthropology.rinet.ru/old/5/mm_psihoanaliz.html

7.Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання /М.Г.Марчук. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

8.Моренець Н.В. Образ іншого – від первинного нарцисизму до аргументу ідеологічної риторики /Н.В.Моренець //Наукові записки Т. 20-21. Теорія та історія культури, 2002 р.

9.Мудрагей Н.С. Раціональне – ірраціональне: взаємодія та протистояння /Н.С.Мудрагей //Исторические типы рациональности. Том 1. – М 1995, с. 71-114.



10.Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической философии /М.Полани. М.: Наука, 1985.

11.Султанова Л.Б. Роль интуиции и неявного знания в формировании стиля математического мышления [Електронний ресурс] /Л.Б.Султанова. – Режим доступу: http://claw.ru/1news/referaty/psixologiya/rol-intuicii-i-neyavnogo-znaniya-v-formirovanii-stilya-matematicheskogo-myshleniya.html



Автор Мельничук М.І., Козменко М.

Назва Ціннісні параметри гуманізації сучасної науки в контексті проблеми неявного знання

Дата публікації /випуску 2011

Видавець Чернівецький національний університет

Бібліографічний опис Мельничук М., Козменко М. Ціннісні параметри гуманізації сучасної науки в контексті проблеми неявного знання / Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наукових праць. Випуск 541 – 542. Філософія. – Чернівці: Чернівецький нац. ун-т, 2011. – 69-73 с.

Мова українська

Тематика і ключові слова Осмислюються ціннісні аспекти гуманізації науки у взаємозв’язку зі становленням постнекласичної методології, в контексті якої набуває дедалі більш вагомого статусу неявне знання.

Ключові слова: антропологічний потенціал, гуманізація, неявне знання, постнекласика, цінність.

Анотація

Summary

Melnychuk M., Kozmenko M. The Value Dimentions of Humanization of Modern Science in Terms of the Problem of Hidden Knowledge. The article considers the value aspects of the humanization of science in interrelation with the establishment of post-non-classical methodology in terms of which the hidden knowledge receives a new status. Keywords: anthropological potential, humanization, hidden knowledge, post-non-classical, value.

© Мирослав Мельничук


Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

© Максим Козменко

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв (м.Київ)
ЦІННІСНІ ПАРАМЕТРИ ГУМАНІЗАЦІЇ СУЧАСНОЇ НАУКИ

В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ НЕЯВНОГО ЗНАННЯ
Осмислюються ціннісні аспекти гуманізації науки у взаємозв’язку зі становленням постнекласичної методології, в контексті якої набуває дедалі більш вагомого статусу неявне знання.

Ключові слова: антропологічний потенціал, гуманізація, неявне знання, постнекласика, цінність.
Трансформація класичної та некласичної раціональності у постнекласичну відбулася внаслідок усвідомлення неминучості експлікації внутрішньо притаманних науковому пізнанню гуманістичних універсалій. Вселюдські цінності, що формувались упродовж століть і слугували інтелектуально-морально-естетичними регулятивами освоєння світу, в образі гуманістичних інтенцій намагаються повернутись у процес пізнання. Тепер образ нової раціональності мислиться в контексті цілісності природи людини, яка пізнає дійсність, а фундаментальними принципами постає багатофакторність і стихійність її впливу на цей процес. «Найбільш характерною ознакою нового ідеалу науковості, – наголошує М.Марчук, – стало включення світу людини в структуру знання, що є прямою антитезою старого ідеалу незацікавленого, суто «об’єктивного» змісту пізнання, в якому для світу людини не залишилося місця» [2, с.13] Фактично філософія науки кінця ХХ ст. визнала доконечність урахування в епістемологічному дискурсі всіх можливих аспектів розуму, адже в протилежному випадку вона ризикує обмежити саму здатність до пізнання і неминуче приречена на невдачу. Отже, сучасна епістемологія знову починає брати до уваги людський чинник у всій повноті змісту цього поняття.

Як наслідок, така методологічна настанова переросла в ідею гуманізації науки, що є світоглядним полотном сучасного осмислення проблем наукового пізнання. У вузькому розумінні гуманізація науки мислиться як реакція на деструктивні потенції техніки та переважання технократизму в культурі, а в силу еволюції постнекласичної раціональності це поняття вийшло за рамки первинного розуміння. У філософсько-методологічному ракурсі гуманізація – це «подолання однобічності й абсолютизації раціонально-експериментального способу пізнання, забезпечення його гармонічної єдності, взаємодоповнюваності з емоційно-естетичним осягненням світу, осягнення знання наукових істин і віри в моральні ідеали та принципи як необхідні орієнтири в житті» [6].

Водночас, подолавши кризу некласичної раціональності, гуманістична природа постнекласики вдихнула нове життя в старі, здавалося б, уже розв’язані суперечності. Томас Кун справедливо зауважує, що зміна наукової парадигми заставляє вчених дивитися на звичні їм речі як на нові й непізнані. Так, наприклад, наново інтерпретують себе в методологічній самосвідомості науки проблеми демаркації природничих і гуманітарних наук, питання про співвідношення раціонального ірраціонального, суб’єкта і об’єкта пізнання тощо. Особливо варто наголосити на проблемі маргінальності неявного знання, крізь призму якої можна розглядати ціннісний зміст освоєння світу людиною.

З-поміж наявних діалектичних проблем співіснування різних видів і форм наукового, філософського, культурологічного знання найбільш актуальною є проблема неявного знання та його кореляція з основними принципами постнекласичної епістемології. Своє концептуальне вираження неявне знання дістало в середині ХХ ст. у працях відомого мислителя-постпозитивіста Майкла Полані. Філософ визначав неявне знання як неартикульоване, невербальне, невиражене, мовчазне, латентне. У контексті поланівської філософії, неявне ототожнювалося з мисленнєвими максимами, неусвідомленими навичками, ціннісними передумовами, особистісними задатками мислячого, математичними аксіомами тощо. У нашому дослідженні ми ставимо за мету адекватно охарактеризувати особливості гуманізації сучасної науки у взаємозв’язку зі становленням постнекласики, та визначити роль неявного знання в цьому процесі. Незважаючи на вражаюче розмаїття спроб інтерпретації, поняття неявного й сьогодні залишається не розкритим в усій повноті його смислових відтінків. Зокрема недостатньо проаналізовано його антропологічний потенціал у контексті гуманізації науки, обділена увагою проблема неявного знання як феномену постнекласичної раціональності. Також інтерпретація особливої форми знання й досі не отримала однозначного та об’єктивного ціннісного обґрунтування. Хоча варто віддати належне спробам осмислити й систематизувати проблему діалогу явного та неявного знання в рамках філософсько-наукового та культурологічного дискурсу в працях Н.Автономової, І.Антонова, П.Гайденко, Д.Дубровського, Т.Куна, Л.Мікешиної, М.Марчука, А.Нікіфорова, М.Полані, Б.Починка, К.Поппера, Б.Пружиніна, В.Стьопіна, Л.Султанової.

Поняття неявного знання може тлумачитися в різних історико-філософських контекстах по-різному. Не беручи до уваги той факт, що саме поняття сформульоване тільки у ХХ сторіччі, проблема все ж не нова для філософії. Та попри всі смислові метаморфози і концептуальні видозміни, категорія неявного знання тісно пов’язана з категорією раціональності. І.Касавін зауважує, що поняття раціональності не мислиме поза дискурсивністю, очевидно воно «не просто виражає певні риси людської діяльності, але тільки конфлікт, конкуренцію різних її форм, отримує вираження в понятті раціональності, котре саме собою є поняттям-проблемою, що не існує поза критичною дискусією чи соціальною колізією» [1]. Суть раціональності в цому випадку не зводиться лишень до методу, або передумови пізнання, тобто здатності розуму до раціоналізації світу. Раціональність виражає весь спектр взаємодії розуму зі світом (буттям), її слід розглядати як цілісну систему, що володіє колосальним потенціалом задоволення гностичних потреб особистості, і практично ототожнюється зі світоглядом. «Набуваючи світоглядних функцій, наука стала активніше впливати на інші сфери соціального життя, в тому числі й на буденну свідомість людей. Цінність освіти, що ґрунтується на засвоєнні наукового знання, сприймається як щось саме собою зрозуміле» [4]

Уникаючи смислових спекуляцій, проблему раціональності слід осмислювати в рамках методологічної самосвідомості філософії науки. По-перше, наукова методологія, ніби лакмусовий папірець, спроможна відобразити трансформації раціональності (наукового світогляду). По-друге, метод передує раціональності, коли виникає потреба у подоланні світоглядних криз. Спершу формується метод, а вже відтак раціональність рефлексує, піддає сумніву вже неактуальні аксіоми, тощо. Очевидно, це в першу чергу стосується наукової раціональності, але нова теорія, що постає на місці старої, залишається недостатньо обґрунтованою. На прикладі становлення геліоцентричної системи є змога в цому пересвідчитися. Прихильники геоцентризму тривалий час знаходили «залізні» аргументи на свій захист. Понад те, на заваді геліоцентризму стояла церква, що істотно могла вплинути на громадську думку, що теж дуже важливо для повноцінного становлення теорії, адже без визнання вона всього-на-всього «божевільна ідея». Незважаючи на правильність і безсумнівне переконання в тому, що в центрі світу знаходиться Сонце, довести це було дуже складно, що демонструє «болісний» процес зміни наукової парадигми. Доречно припустити, що представники нової теорії (М.Копернік і Дж.Бруно) володіли певним рівнем неусвідомленого, імліцитного знання, що дозволило їм дійти відповідних висновків і захищати їх «на смерть». Але з обгрунтуванням і доведенням (тобто з експлікацією цього знання) виникли певні труднощі. Очевидно, що певні етапи процесу формування нової теорії недоступні розумінню та експлікації. Кульмінацією, «народженням» нової теорії стає актуалізація згаданих прихованих потенцій.

Людина, як суб’єкт пізнання та носій неявного знання, поступово зміщується в центр уваги методологів і філософів науки, що знайшло своє вираження в потнекласичній раціональності, в контексті якої суб’єкт мислиться не просто як спостерігач, а передусім як творець, від якого залежить характер і структура тієї чи тієї теорії. Тобто людина стає підґрунтям наукової раціональності. Так, Л.Султанова зазначає: «Неявне знання (у формі неявних передумов або детермінант) становить неодмінну умову самої можливості існування наукової теорії, являє собою той “тло”, “грунт”, на якому науково-теоретичне знання “виростає”» [5]. Особистісна зумовленість знання (теорії) – ознака постнекласичної раціональності, що можна охарактеризувати як процес гуманізації науки.

Неявне знання репрезентує себе на всіх етапах наукового пізнання. Аналіз проблем гуманізації науки дозволяє наново трактувати когнітивні механізми в структурі науки. Фундаментальними особливостями наукового пізнання постають самосвідомість суб’єкта пізнання та його здатність до рефлексування. Такий «пізнавальний антропоцентризм» стає підґрунтям для аналізу неявних форм знання, оскільки «будучи людськими істотами, ми неминуче змушені спостерігати Всесвіт з того центру, який перебувуає всередині нас, і говорити про нього термінами людської мови, яка сформована потребами людського спілкування. Будь-яка спроба повністю виключити людську перспективу з нашої картини світу неминуче веде до безглуздя» [3, с.20].

Формування картини світу науковця не відбувається внаслідок певних об’єктивних причин, а є наслідком його свідомого вибору. Частково цей вибір детермінований очевидністю концептуальних аксіом, які становлять фундамент наукового світогляду, але науковець сам для себе визначає цю очевидність, керуючись при цьому власними, особистісними мотивами. Незалежно від ступеня їх усвідомлення суб’єктом, ці мотиви відносяться до неявних форм знання.

Активна участь неявного знання у формуванні наукової картини світу доводить те, що їхній когнітивний потенціал не згасає навіть після кардинальних змін у самій науковій парадигмі. Процес формування наукової картини світу – безперервний, а кожен окремий вчений, поступово долучаючись до глобального наукового поступу шляхом засвоєння традицій раціональності, переживає його заново. Особливості такого процесу можна охарактеризувати поняттям «парадигмальна соціалізація» чи «парадигмалізація», де кожен, хто ступає на стежку науки, повинен засвоїти певні її традиції, норми, адже «наука це діяльність, яка можлива лише завдяки традиції або, точніше, множині традицій, в рамках яких ця діяльність здійснюється. Її можна досліджувати як особливий тип традицій, що передаються в людській культурі» [4].



Тому, осмислюючи й аналізуючи феномен неявного знання в контексті постнекласичної раціональності, ми визнаємо його непересічне значення для так званих «рутинних» наукових проблем, розв’язання яких не потребує модернізації існуючої методології, а їх наслідки не в силі докорінно змінити наукову картину світу. На перший погляд, аналіз таких проблем неактуальний для філософії науки, адже пізнання, що реалізується в певних рамках, подібне до розв’язання задачі за алгоритмом. Як не парадоксально, але більшість наукових праць, у найрізноманітніших галузях науки (статті, дисертації, трактати, доповіді тощо), попри наукову оригінальність – аналітична робота й узагальнення вже існуючого матеріалу. І хоча вони «сіріють» на тлі яскравих наукових відкриттів, переоцінити їхню роль у процесі наукового поступу неможливо.

«Парадигмалізація» – це не тільки процес засвоєння вченим загальнонаукових норм і цінностей, не лише пізнання й осмислення історичних закономірностей розвитку науки, а передусім освоєння сьогочасного духу науки. Поняття «парадигмалізації» дуже вузьке й конкретне. У методологічній площині ця проблема взагалі позбавлена смислу, адже наука, будучи завжди спрямованою на отримання нового знання, не схильна оглядатися назад. «Наукові тексти, наприклад, містять детальний опис здійснених експериментів, методів розв’язання задач і т.ін. Однак, описавши поставлений експеримент, вчений дуже рідко намагається простежити, як саме він дійшов до ідеї цього експерименту, а якщо й намагається, то результати такої роботи не входять органічно в зміст спеціальних наукових праць» [4]. Процес «парадигмалізації» відбувається імпліцитно, на невербальному рівні. Майкл Полані досить чітко підкреслює цей момент у своїй праці «Особистісне знання: на шляху до посткритичної філософії», наголошуючи на практичній корисності різного роду конференцій, де вчені мають змогу безпосередньо спілкуватися між собою. На думку англійського вченого саме під час особистісного контакту відбувається передача неявного знання [див: 3].

Очевидно, що неявне знання в контексті методології історизму володіє когнітивним потенціалом як під час наукової революції, так і на етапі становлення парадигми. У першому випадку воно пов’язане передусім із творчими потенціями суб’єкта, актуалізацією імпліцитних суперечностей між існуючим знанням і природою (наприклад, поява спеціальної теорії відносності, що заперечувала класичну механіку). На етапі становлення парадигми неявне знання бере участь в процесі «парадигмалізації», засвоєння вченим норм і традицій науки.

Повертаючись до проблеми гуманізації науки, сконцентруємо свою увагу на специфіці цього процесу. В.Турченко виокремлює сім напрямів гуманізації науки серед яких: виключення можливості зловживання досягненнями науки; теоретичне обґрунтування гуманного ставлення до природи; синтез раціонально-експериментального та емоційно-естетичного способу пізнання; забезпечення максимального розвитку творчого потенціалу науковця; глобалізація демократичних принципів у науці, що дала би змогу кожному вченому реалізувати себе, але водночас передбачає взаємодопомогу вчених; гуманітаризація «негуманітарних» дисциплін; гуманізація гуманітарних наук [див: 6].

Безсумнівно, кожне з цих тверджень справедливо відображає тенденції сучасної науки. Ціннісний акцент сучасної науки змістився в бік персоніфікованого індивіда, що стосується й самого вченого – творця науки. Тепер головні інтереси сфокусовано на задоволенні потреб конкретної людини, що вступає в пряму суперечність зі старими ідеалами знеособленості та абстрактного блага. Як наслідок, наука персоніфікується і постає перед нами як певний вид діяльності. Вже сама ідея невіддільності наукової методології від ученого, що знайшла своє відображення в роботах сучасних філософів, виправдовує активне дослідження природи людини та її діяльності, яка розгортається в площині соціальних відносин, міжособистісних контактів, іманентних переживань. Будь-який зовнішній або внутрішній чинник може порушити рівновагу й зосередженість ученого над проблемою, що вносить певні корективи у процес пізнання об’єкта. Отже, особистісні враження та переживання, що наповнюють кожен момент сприйняття людиною світу, обов’язково присутні в дослідженнях і створюють відповідні, для кожного дослідника персонально характерні умови перебігу його діяльності.

Неявне знання сприяє засвоєнню принципів наукової діяльності, що пізніше стає підґрунтям самої науки, а вчений володіє унікальними особистісними знаннями, які він набув у процесі парадигмалізації. Принципи гуманізації науки не відображають сучасних тенденцій методології, вони лише визнані невід’ємною частиною науки в контексті постнекласичної парадигми. Наука первинно не була сферою самовираження людини, завдяки чому наукова методологія тривалий час могла нехтувати гуманістичними принципами. Завдяки формуванню постнекласичної методології як цілісної та всеохоплюючої поняттєвої матриці, неявне знання стає ключем до розв’язання й осмислення проблем гуманізації науки.



Напрями гуманізації науки, наведені В.Турченко, можна трактувати як міждисциплінарну інтеграцію наукових методів. Взаємопроникнення природничих наук і наук про дух є типовим явищем постнекласичної філософії науки. До другої половини ХХ сторіччя філософія науки була незалежною стосовно інших філософських течій (екзистенціалізму, психоаналізу, філософії життя тощо). З часом таке розмежування перестало бути актуальним. Дехто вбачав у цьому позитивні зрушення, дехто критикував такий методологічний симбіоз, апелюючи до специфіки філософії науки. Сьогодні міждисциплінарність постає перед нами як доконечність. Слід наголосити на тому, що міждисциплінарні дослідження, які оформилися в самостійний методологічний принцип завдяки синергетиці, дали змогу розв’язати цілу низку конкретно-наукових проблем.

Гуманізація науки передбачає трансформацію сприйняття та розуміння основних методологічних засад науки, що однозначно веде до зміни орієнтирів, а отже, й ціннісних орієнтацій. Ідеалами науковості було визначено ряд принципів і традицій, що повноцінно відображали основний зміст і смисл внутрішньої динаміки науки. Зміна ідеалів дозволяє змістити погляд від консервативності наукосприйняття до новаторства і нововведення. Наукові революції, що стали яскравим прикладом таких змін, характеризувалися саме відступом від прийнятих традицій і норм, запереченням аксіом. Передумовою їхнього виникнення стало усвідомлення трансцендентної причетності людини до парапсихічної, метафізичної сфери буття.

Характеристика об’єктів пізнання відображає ціннісне ставлення до їхнього змісту. Припущення існування певного виду знання, прихованого від свідомого й раціонального сприйняття, такого, що відображає невидимі й неосмислені виміри когнітивної сфери, дозволило розширити науковий світогляд. Неявне знання являє собою ідеалізоване, метафізичне поле когнітивних структур, які мають здатність вербалізуватись і знаходити свій об’єктний відповідник. У певному розумінні такою вербалізацією стають відкриття, винаходи, революційні припущення, тобто інсайтно зреалізовані ідеї. Ціннісне ставлення до реалізації власної ідеї, що апріорно задає ритм і динаміку науковій творчості, виражає особистісну причетність науковця до сфери неявного знання, оскільки цінність можна співвіднести з неявними детермінантами наукового пізнання.

Науковець, будучи репрезентантом усієї історії наукового знання, змушений дотримуватися методологічної вимушеності в дослідженнях, використовувати сталі та перевірені правила, аксіоми, закони тощо. Проте такий традиціоналізм не заперечує можливості переоцінки наявного знання, що було набуте в процесі «парадигмалізації», адже відкриття й винаходи – це передусім особистісна причетність науковця до проблеми, усвідомлення причин і можливих наслідків. Саме переоцінка раніше виправданих і введених за правило результатів найчастіше дозволяє створювати новаторські погляди і підходи до розв’язання суперечностей. Вимушене дотримання традиції дозволяє лишень «переливати з порожнього в порожнє» наявні факти, переписувати вже переписане, оглядати й окреслювати одне й те саме.

У наведеній тезі про значення переоцінки наявного знання для наукового винаходу простежується синонімічність і спорідненість понять «переоцінка» та «переосмислення». Поняття «оцінка», або результат енергетичного перетворення (процесування) цінності, є дотичним до поняття «мислення». Оскільки реалізація потенціалу ціннісного сприйняття світу можлива саме завдяки особливій здатності людини осмислювати навколишню дійсність, цінність беззаперечно пов’язана з феноменом мислення.

Висновки. Процес гуманізації сучасної науки детермінований становленням постнекласичної раціональності. Повернення до цілісності суб’єкта пізнання передбачає врахування неявної, імпліцитної, невербальної сфери поряд з експлікованим, дискурсивним і наявним знанням. Постнекласика трактує науку як динамічну взаємодію традицій і норм пізнання, що змушує вченого коритися методологічним закономірностям парадигми, з особистісним і ціннісним знанням, яке спонукає до переоцінки досі суперечливих теорій. Сучасна людина перебуває у постійному очікуванні нового, небаченого, пізнання непізнаного. Виражені в статті міркування особливо актуальні сьогодні, коли на сторінках наукової літератури дедалі частіше зустрічаються поняття «гуманітарна парадигма», «комунікативний підхід», «міждисциплінарність» і т.ін. Тому проблема неявного, неартикульованого знання поряд із ціннісним переосмисленням наявного знання гармонічно вписується в методологічний поступ сучасності та може пролити світло на певні суперечності, наприклад проблема ціннісного самовизначення людини, демаркації природничих і гуманітарних наук, традиціоналізм у науковому пізнанні тощо. На нашу думку, це варте уваги і може отримати концептуальне вираження в майбутніх публікаціях.

Література

1. Касавин И.Т. Текст, дискурс, контекст [Електронний ресурс] /И.Т.Касавин. – Режим доступу: http://www.twirpx.com/file/228688/

2. Марчук М.Г. Ціннісні потенції знання /М.Г.Марчук. – Чернівці: Рута, 2001. – 319 с.

3. Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической философии /Майкл Полани; [пер. с англ., общ. ред. д. филос. наук В.А.Лекторского и канд. филос. наук В.И.Аршинова]. – М.: Наука, 1985. – 343 с.

4. Степин В.С. Философия науки и техники [Електронний ресурс] /В.С.Степин, В.Г.Горохов, М.А.Розов. – Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Science/Step/index.php



5. Султанова Л.Б. Роль интуиции и неявного знания в формировании стиля математического мышления [Електронний ресурс] /Л.Б.Султанова. – Режим доступу: http://claw.ru/1news/referaty/psixologiya/rol-intuicii-i-neyavnogo-znaniya-v-formirovanii-stilya-matematicheskogo-myshleniya.html

6. Турченко В.Н. Гуманизация и гуманитаризация науки [Електронний ресурс] /В.Н. Турченко.. – Режим доступу: http://filosfak.ru/biblio/турченко-в-н-гуманизация-и-гуманитари/


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка