Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження )




Сторінка2/3
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1,94 Mb.
1   2   3
М. В. Гоголь у спогадах сучасників

* Перед Гоголем слід благоговіти як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей.

Т. Г. Шевченко

* Гоголь оволодів моєю душею. Його «Вечори на хуторі біля Диканьки» немов зачарували мене.

О. Довженко

* Своєю творчістю Гоголь звів той золотий міст духовності, який єднає культури двох братніх народів - російського і українського, що усвідомлюють свою спільність з культурою всього людства.

О. Гончар

* Любов Гоголя до світла, до життя, до людини однаково близька і зрозуміла і французам, і неграм, і норвежцям та іншим народам.

Ф. Жоліо - Кюрі (екс - Президент Всесвітньої Ради Миру)

* Сейчас прочел «Вечера близ Диканьки». Они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия!.. Все это так необыкновенно в нашей нынешней литературе, что я доселе не образумился.

О. С. Пушкін

* Гоголь - це чудо і загадка російського таланту. Гоголь - це чудо і загадка російської душі. І це чудо народилось на Полтавщині, на українській землі.

С. Баруздін

Тарас Шевченко дуже високо цінував Миколу Гоголя не тільки як талановитого письменника, а й як людину, як особистість і присвятив йому вірш.



Гоголю

За думою дума роєм вилітає;

Одна давить серце, друга роздирає,

А третя тихо, тихесенько плаче У самому серці, може, й Бог не бачить.

Кому ж її покажу я,

І хто тую мову Привітає, угадає Великеє слово!

Всі оглухли - похилились

Престолові - отечеству

Та німоті плата.

Нехай , брате. А ми будем Сміяться та плакать.

В кайданах ... байдуже ...

Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже.

А що вродить з того плачу?

Болиголова, брате ...

Не заревуть в Україні Вольнії гармати

Не заріже батько сина,

Своєї дитини.

За честь, славу, за братерство, За волю Вкраїни

Не заріже: викохає Та й продасть в різницю Москалеві. Цебто, бачиш,

Лепта удовиці.

Хоч за життя Шевченку та Гоголю так і не довелося зустрітися, але доля їх поєднала на шляхах вічності - на сторінках світової літератури. Гоголь опинився в Римі, Шевченко - у казематах III відділення, а потім був засланий

в закаспійську пустелю рядовим солдатом. Але й там у скрутну хвилину свого життя Тарас Шевченко, роздумуючи, записує: « О Гоголь! Наш незрівнянний Гоголь!» - Та вважає його не «москалем», а «братом».

Народ з багатим історичним досвідом та духовним потенціалом у певний момент відчуває жагучу потребу виразити себе, виявити свою енергію в безсмертній пісні. І тоді він, народ, відшукує в надрах своїх, в артезіанських глибинах свого серця, того, хто міг би створити таку пісню. Іноді у такому пошуку минають століття й навіть тисячоліття. Україні знадобилося лише п’ять років, щоб подарувати людству двох геніїв - М. Гоголя й Т. Шевченка.

Гоголь прийшов на світ ранньої весни, коли в природі все ще тільки живе передчуттям справжнього розвою, коли глибинна сила пружинить гілки дерев, і проліски в лісах зухвалими списами прострілюють товщу торішнього листя, і лелеки роблять перші кола над рідними гніздами.

Великий Гоголь з’явився в літературі тоді, коли козацька Україна поставала у своїй героїці і колориті з «Історії Русів» та «Енеїди» І. Котляревського, коли про український побут, соціальні, моральні відносини з життя селянства, чиновництва малоросійського дворянства писав Григорій Квітка-Основ’яненко, коли фольклорні скарбниці живили творчість багатьох поетів- романтиків українського та російського письменства, коли активізовувались розвідки з національної історії і фольклору такими непересічними дослідниками, як І. Срезнєвський, М. Максимович, М. Костомаров, власне коли організовувалась нова українська література, коли неабиякий інтерес до української тематики виявили не тільки російські К. Рилєєв, О. Пушкін чи Ф. Глінка, а й європейські класики ( Дж. Байрон, В. Гюго, Ю. Словацький тощо).

Минуло понад півтора століття, а ми в захопленні від творів М. Гоголя, сміємося, замислюємося, перебуваючи під могутнім впливом його яскравих думок, хоча життя письменника як справжнього генія було сповнене невдоволення, досади на самого себе і навіть самоосуду.

Етапи становлення Гоголя - оратора включають три періоди його життя: дитячі роки, навчання майбутнього письменника, перші розчарування й радість успіху в Петербурзі. У зв’язку з цим доцільно розглянути такі питання:

  • Поетичні традиції родини Гоголів - Яновських;

  • Умови формування особистості у Ніжинській гімназії;

  • Творчі шукання майбутнього письменника.



Дитячі роки М.Гоголя

Микола Васильович Гоголь, котрий народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії у родині українського дрібного поміщика, походить із давнього козацького роду Яновських. Дід письменника по батьківській лінії Опанас Дем’янович першим додав прізвище Гоголь (назва водоплавного птаха) до попереднього, щоб отримати дворянське звання, оскільки його прадідом був могилівський полковник Андрій Гоголь: усі нащадки козацької старшини, як правило, отримували дворянський статус.

Василь Опанасович Гоголь — батько М.В. Гоголя, талановитий розповідач і письменник. Син полкового писаря.

Мати Гоголя, Марія Іванівна Косяровська (1791- 1868 рр.), походила з поміщицької сім'ї. За переказами, вона була першою красунею на Полтаві. Заміж за Василя Опанасовича вона вийшла в чотирнадцять років. Про своє сімейне життя Марія Іванівна повідомляє: "Життя моє було найспокійніше; характер у мене і у чоловіка був веселий. Ми були оточені добрими сусідами. Але іноді на мене находили похмурі думки. Я передчувала нещастя, вірила снам. Спочатку мене турбувала хвороба чоловіка. До одруження у нього два роки була лихоманка. Потім він був здоровий, але недовірливий...". [4;85 ] Марія Іванівна відрізнялася вразливістю, релігійністю.

Майбутній письменник був єдиним із п’яти хлопчиків сім’ї (у ній було дев’ятеро дітей), хто вижив (важка хвороба батька Василя Гоголя давала трагічні наслідки): кажуть, що мати перед чудотворною іконою святого Миколая ревно його вимолила.

У маєтку батьків у селі Василівці проходили дитячі роки майбутнього літературного класика. Василівка знаходилась поряд з відомою Диканькою, овіяною містицизмом, різними повір’ями, легендами і переказами. Саме Диканька, де, кажуть, показували сорочку підступного вбитого Кочубея і де нібито біля старовинного дуба проходили побачення старого гетьмана Мазепи зі своєю юною хрещеницею Мотрею Кочубеївною.

Атмосфера у сім’ї Гоголів сприяла розвиткові у майбутнього письменника творчих мистецьких здібностей та зацікавлень театром, літературою, історією. Єдиним захопленням його батька, Василя Опанасовича, був театр. Поміщик змінювався, коли в будинку, спеціально побудованому Д. П. Трощинським у своєму маєтку Кибинці, піднімалася завіса і глядачева зала завмирала перед сценою, з якої починали звучати слова героїв давніх трагедій. Він грав у цих п’єсах, оформляв спектаклі, навіть брав участь у пошитті костюмів. Йому належать і дві коротенькі комедії (до нас дійшов лише водевіль «Простак») та кілька віршів. Кажуть, що юний Микола Гоголь залишив про себе чудову театральну пам'ять, неповторно зігравши роль «госпожи Простаковой» у п’єсі Д. Фонвізіна «Недоросток». У родині Гоголів, була своя поетична традиція, вірші писав й Іван Петрович Косяровський, двоюрідний брат матері Миколи, Марії Іванівни. Позначалося на творчій атмосфері сім’ї також і духовне звання діда - Панаса Дем’яновича.

Василь Панасович, за словами О. Данилевського, був «незрівнянний оповідач». Іноді, виїжджаючи в поле, він брав Миколу і його молодшого брата Івана з собою. У веселощах зникала його похмурість, обличчя теплішало, він ласкаво дивився на синів, жартував з ними, задавав різні запитання, вчив розбиратися у травах, просив ясно описати гай, що маячить удалині, небо над степом або, з пам’яті, ранок у садибі.

У будинку Трощинського були колекції картин і зброї, багата бібліотека. Дмитро Прокопович виписував зі столиць газети і журнали. Отам, уже гімназистом, зачитувався Гоголь Петраркою, Аристофаном, Державіним, Пушкіним. Там відкрилася йому таємниця читання - цього невидимого пізнання себе в іншому, чого ніщо не може дати, крім літератури!

Свої почуття Гоголь рано навчився довіряти паперу. Мати його вірші називала карлючками - він записував те, що чув. Вони разом з першими Нікошиними малюнками, в яких той намагався копіювати природу, стали вираженням внутрішнього життя Миколи, того не відомого нікому світу, що вже існував у ньому. Змалку його художня фантазія вилилась і в талант передражнювання.

Цей біографічний факт підтверджує закономірність традиції формування ораторських здібностей особистості - починати саме з наслідування художніх творів класичної літератури.

Роки навчання майбутнього письменника

У 1818-1819р.р. Гоголь разом з братом Іваном навчався в Полтавському повітовому училищі, а потім, в 1820-1821р.р., брав уроки у полтавського вчителя Гаврила Сорочинського, проживаючи у нього на квартирі.

Гоголь у Ніжині



Щоб глибше зрозуміти творчість, своєрідність особистості М. В. Гоголя, необхідно згадати його багатогранний період життя, що пройшов у тихому українському містечку Ніжині. Саме тут в 1820 р. була відкрита гімназія вищих наук, і засновником її був Олександр Андрійович Безбородько. Походив він з української козацької старшини. За переказом, один з його предків у сутичці з поляками втратив підборіддя, за що й одержав по козацькому звичаї відповідне прізвисько.

Ніжинська гімназія вищих наук була навчальним закладом із широким енциклопедичним профілем, навчання було дев'ятирічним. Учні трьох останніх класів іменувалися студентами й займалися за університетською програмою, що включала курси з філософії, літератури, юридичних і фізико-математичних наук.

Директором гімназії був І. С. Орлай - всебічно освічена людина із прогресивними педагогічними поглядами. Його зусиллями були підібрані знаючі викладачі. Навчальний заклад перетворився на кращий в Росії того часу.

Будинок гімназії вищих наук - архітектурний пам'ятник першої половини XI століття, побудований за проектом архітектора А. І. Руска в стилі класицизму: прямі лінії, гладкі стіни, вузькі просвіти вікон, передній фасад прикрашений дванадцятьма колонами й фронтоном. Середина будинку двоповерхова, бічні крила триповерхові, витягнуті убік парку, що у часи Гоголя розташовувалися на 26 гектарах, у парку озеро, все це на правому березі маленької ріки Остер.

З Ніжином пов'язані перші літературні досліди Гоголя, слухачами яких були його товариші - гімназисти. Вони читалися в літературному гуртку, адже Микола Васильович був одним з найактивніших його учасників. Критика друзів відігравала важливу роль, тому дещо з написаного знищувалося: повість "Брати Твердиславичі", поема "Розбійники", "Росія під ярмом татар" і "Щось про Ніжин, або Дурням закон не писаний" - в останньому висміювалась ніжинська знать.

У Ніжині була написана романтична поема "Ганц Кюхельгартен", надрукована Гоголем у Петербурзі 1829 року під псевдонімом В. Алов. Критика негативно сприйняла цей твір, і Гоголь дуже шкодував, що опублікував його.

Особливо хочеться розповісти про дбайливе відношення Миколи Васильовича до книг як святині. У період навчання в Ніжині він організував бібліотеку. Друзі - ліцеїсти тяглися до свіжих, прогресивних віянь, якими жив Петербург, а бібліотечний фонд був бідний, адже створений він був у складчину. Тому в суспільну бібліотеку виписували твори Пушкіна, Грибоєдова, Рилєєва, журнали "Московський телеграф" і "Московський вісник". Хранителем і душею бібліотеки був Гоголь. Сама видача книги для прочитання була зведена у своєрідний культ. Микола Васильович саджав читача на ослін, і той не мав права вставати до закінчення роботи над книгою. Крім того, перед тим, як видавати книгу, Гоголь пропонував на вказівний і великий пальці надягти паперовий наперсток, заготовлений ним заздалегідь. Робилося все можливе для збереження книги.

Але основним заняттям майбутнього письменника було все-таки навчання. Велика програма навчання, без особливої спеціалізації, була розрахована на максимальний розвиток здібностей вихованців і прояв талантів з віком. Хіба реальним було засвоїти на однаково високому рівні російську й латинську словесність, Закон Божий і географію, фізико-математичні й політичні науки, танці й креслення?.. Така різнобічність навчання навіть для особливо обдарованих гімназистів, до числа яких належав Гоголь, була занадто важкою ношею. Мабуть, тому він свідомо відгороджує себе, наприклад, від роботи над математикою. Втім, таке поводження в очах деяких дослідників естетики освіти зовсім не недолік, а ознака обдарованості, тому що люди, "...породжені винятково для однієї справи...", здаються більш ніж посередніми, коли їх примушують опановувати інші науки або професії.

Слід зазначити, що далеко не всі викладачі мали глибокі знання й ерудицію, часто виклад матеріалу не задовольняв гімназистів. Іноді на уроках доводилося нудьгувати й займатися своєю справою. Одного разу, за свідченням біографа, бажаючи піймати Гоголя, що нишком малює, учитель історії раптово запитав: "Пан Гоголь - Яновський, а по смерті Олександра Македонського, що пішло?" Гоголь бадьоро відповів: "Похорони".

Безумовно, серед викладачів були й освічені люди, що прекрасно знали свій предмет. Це, наприклад, професор Н. Г. Бєлоусов, що читав природне право. У своїх лекціях він виступав проти деспотизму й самодержавства, проти нерівності людей, намагався прищепити вихованцям волелюбні погляди. Щодо цього характерний епізод, коли Бєлоусов поставив риторичне запитання аудиторії: що потрібно робити з царем, якщо той підло зловживає довіреною йому владою? - і сам відповів, що такого государя варто скинути. Проти Бєлоусова була порушена справа про "вільнодумство". Із цього приводу були зняті показання ліцеїстів про характер викладу матеріалу. У їхньому числі був і Гоголь - Яновський, про що зберігся незаперечний доказ - написаний ним власноруч на шорсткуватому синьому папері початку минулого століття документ. Гоголь дав показання на користь Бєлоусова. Майбутній письменник розділяв погляди професора й знаходив у нього багато гідності. " Він обходився з усіма нами, - писав він Висоцькому про Бєлоусова, - зовсім як із друзями своїми... А зізнаюся, коли б не він, то в мене бракувало б терпіння тут закінчити курс".

Яскравою гранню життя Миколи Васильовича в Ніжині був гімназичний театр. Виступаючи в ролі директора, актора, декоратора, режисера, він реалізував багато своїх здібностей і, звичайно ж, сценічне дарування. Сучасники згадують, як перед переповненою аудиторією, на нашвидку спорудженому помості, з-за класних дошок, що служать декораціями, "з'являється старий у простому кожусі, баранячій шапці й у змазаних чоботях. Опираючись на ціпок, він ледь пересувається, доходить крекчучи до ослона й сідає. Сидить, трясеться, крекче, хихикає й кашляє, та нарешті захихикав таким ядушливим і сильним кашлем... що вся публіка вибухнула нестримним сміхом". Уміння наслідувати міміку й голос знайомих відрізняло Гоголя - актора. Жінкам вхід у гімназію був заборонений, тому жіночі ролі доводилося грати самим гімназистам. Микола виконував роль Простакової у п'єсі Фонвізіна "Недоросток". На думку його друга, вдаліше всього йшла саме ця комедія, жодній артистці не вдавалась роль Простакової, за його переконанням, так добре, як шістнадцятирічному Гоголю. З успіхом грав він також кріпосну Василісу ("Урок дочкам" Крилова), Клеона ("Едіп в Афінах" Озєрова) і інші ролі. Талант Гоголя - актора був загальновизнаним.



Театр ніжинської гімназії володів найбагатшим репертуаром, включаючи п'єси російських, французьких і античних авторів. П'єси виконували мовою

оригіналу. Робота над декораціями розвивала в Гоголя бачення простору. Лаштунками в ліцейському театрі служили класні дошки. Підмостки часто споруджували самі учні. Підготовка до постановки п'єс почалася з кінця 1823 - початку 1824 р. Про це свідчить лист Гоголя до батьків від 22 січня 1824 р.;"... коли можете, надішліть мені полотна й інших посібників для театру. Я думаю, дорогий татусю, Ви не відмовите мені в задоволенні цьому і надішлете потрібні посібники. Якщо можна, надішліть й зробіть кілька костюмів, - скільки можна, - навіть хоч і один... "

Таким чином, робота декоратором, костюмером і гримером у ніжинському театрі була великою школою для Гоголя - майбутнього драматурга, автора повістей і розповідей. Як драматурга вона навчила його бачити героїв елементом загальної композиції кожної конкретної сцени.

Театр допоміг Миколі Васильовичу побачити героїв своїх літературних творів у конкретному предметному середовищі: згадаємо опис стола під час трапези Чичикова й Коробочки, опис предметів у кімнаті Плюшкіна із засохлим лимоном завбільшки з лісовий горіх, з купкою дрібно пописаного паперу під позеленілим від часу пресом і інше. Це ціла повість не тільки про побут, але й про життя людини.

Враження дитинства й ця яскрава сторінка життя майбутнього письменника, пов'язана з театральною творчістю, навчила його дивитися на все очима людини, причетної до театру, і з цих позицій оцінювати навколишній світ і все, що відбувається в ньому.

Багатогранність життя Гоголя в Ніжині не може не захоплювати. Спрага суспільно корисної діяльності була одним з її проявів. Микола Васильович редагував гімназійний рукописний журнал. Його житлова кімната перетворювалася то в маленький кабінет видавця, то в непримітну майстерню художника. Він був редактором, переписувачем, оформлювачем, а іноді і єдиним автором рукописних журналів "Зірка" і "Метеор літератури".

Журнали являли собою зошита в зеленій обкладинці, на сіруватому папері яких розташовувався ряд рукописних букв. Так, наприклад, титульний аркуш повторював назву журналу й вказував на місце й рік його видання. Все це робилося часом нишком від товаришів, які повинні були побачити журнал тільки по виході його у світ.

Юний Гоголь жив у світі книг, рукописів, художніх полотен. Усе нагадувало умови, у які він помістив свого літературного героя:

Платон и Шиллер своенравный,

Петрарка, Тик, Аристофан

Да позабытый Винкельман;

Куски изодранной бумаги;

На полкесвежие цветы;

Перо, которым полн отваги,

Передавал свои мечты.

До цього переліку варто було б додати твори Мольєра, Фонвізіна,

Пушкіна. З ліцейських років Пушкін і Росія стануть для Гоголя невіддільними один від одного. "Як дивно! Боже, як дивно, Росія без Пушкіна, - напише він Г. А. Плетньову з Москви із приводу смерті великого поета. Я приїду в Петербург, а Пушкіна немає. Я побачу вас - а Пушкіна ні".

Гоголь колекціонував книги. Ганяючись за рідким форматом, він міг виписати зовсім нецікаву для нього річ - тільки заради її форми. Особливе місце на книжковій полиці майбутнього письменника займала рукописна книга, "видана в єдиному екземплярі, писана на синьому папері й переплетена шкірою. На заголовному аркуші читаємо: "Книга всякої всячини, або підручна енциклопедія. Склав М. Г. Ніжин, 1826". Зміст енциклопедії - свідчення того, як рано виявилися в Гоголеві бажання серйозно вивчити народну творчість. Це був перший досвід збирання народних пісень, серед яких, наприклад, "Ой, ти, Юрку, продай курку, а сам пристань до вербунку". Усе, що було пов'язане з народом, його звичаями, торкало юного гімназиста.

Інтереси Гоголя не обмежувалися тільки ніжинськими враженнями. У його записній книжці знаходимо матеріали "про одяг і звичаї росіян XVII ст.", про "стародавні російські весілля й щось про російську стародавню масляну та ін.".

Гоголь писав листи, що являють собою цікаві зразки епістолярного жанру. Коло осіб, яким адресувалися гарячі почуття майбутнього письменника, розширювалось з кожним роком перебування в Ніжині. Останні два роки, коли багато хто з його близьких друзів виїхали в Петербург, він думками залишається з ними, і своє ніжне відношення виливає на папері.

Листи до друзів - свідчення душевної щирості Гоголя, його безмежної віри в силу дружби. Ці листи - також незаперечний доказ необхідності юнацьких прихильностей, заснованих на помислах служіння високому ідеалу. "Випробую свої сили для підняття праці" важливого, шляхетного на користь батьківщини, для щастя громадян... Неправосуддя - найбільше у світі нещастя, найбільше розривало моє серце. Я заприсягнувся жодної хвилини короткого життя свого не загубити, не зробивши блага".

Перегортаючи сторінки життя Миколи Васильовича в Ніжині, варто згадати про ліцейський сад, відвідування якого було закладено в режим гімназистів, адже саме тут створювалося середовище, близьке до звичної обстановки домашніх садиб. Коли з дерев починало обпадати листя, і жовтий кленовий килим укривав землю, у глухому місці графського саду збиралися ерміти - так себе називали ті, хто відвідував Ермітаж. Це був віддалений куточок графського саду з довгим дерновим ослоном. Серед ермітів був і Гоголь.

Зустрічі тут були своєрідними літературними читаннями - декламували Пушкіна і власні вірші. Суддями й цінителями були товариші. Іноді їхні зустрічі закінчувалися зненацька - імпровізованою французькою кадриллю під українську мелодію. В гімназії була чудова бібліотека - 7 тисяч томів. Саме вона стана головним святилищем для М. Гоголя. Він і сам на громадських засадах виконував роль бібліотекаря, годинами сидів за «Історією Держави Російської» М. Карамзіна. Історія була надзвичайно популярна. При гімназії утворилося навіть товариство, учасники якого самостійно складали історію від найдавніших століть до нового часу. Пізніше до цієї бібліотеки надійшли і твори М. Гоголя [8; 76]

Петербург: перші розчарування й радість успіху

Петербург, куди після закінчення гімназії у 1828 році поїхав молодий Гоголь, розчаровував похмурістю, бюрократизмом, казеннівською жорстокістю, несумісністю мрії з реальною дійсністю.

Влаштувавшись на роботу у департаменті публічних споруд, працюючи канцеляристом, Гоголь відчув відразу, де «служба державна», яка, однак збагачувала його художню уяву багатим матеріалом для розвінчування у майбутніх творах державно - чиновницької машини, бюро практичного апарату, для створення оригінального і неповторного соціального типажу.

Важливу роль для становлення письменника зіграло знайомство із земляком - українцем Орестом Сомовим, який сам писав оповідання на українські теми і ставши редактором «Литературной газеты», заохочував Миколу Гоголя розширювати українську тематику (саме Сомов позитивно відгукнувся на перший зразок прози з українського життя «Басаврюк, или Вечер накануне Ивана Купала»). Восени 1831 року О. Сомов писав про молодого письменника Михайлу Максимовичу: «Я познайомив би вас ... з Гоголем — Яновським ... Він людина з першорядним талантом і знає Малоросію як свої п'ять пальців».

Гоголь рвався в Україну, але чітко усвідомлював, що поза столицею йому не зробити ніякої кар’єри - ні письменницької, ні чиновницької.

Будучи автором ряду художніх творів і статей (серед яких не тільки розкритикований «Ганц Кюхельгартен», а й названий вже «Басаврюк ...», уривки з історичного роману «Гетьман», повісті «Страшний кабан» тощо),

Гоголь знайомиться водночас з відомими російськими письменниками В. А. Жуковським, П. Плетньовим, О. Пушкіним. А на початку 1830 рр. (перша частина - у 1831, друга - у 1832) виходять знамениті «Вечера на хуторе близ Диканьки», що засвідчили становлення гоголівського генія, виводячи ранню творчість молодого українця на вершини європейського романтизму, утверджуючи незрівнянний художній феномен російської тогочасної прози з самобутньо вираженим українським колоритом, фольклорним багатством, містичною інтерпретацією добра і зла. Саме у «Вечерах на хуторе близ Диканьки» Гоголь відмежовував свій художній світ від примітивного українофільства, яке носило лише етнографічний характер.

Першими читачами збірки були працівники друкарні, де друкувалась книга. Коли Гоголь прийшов у видавництво, його надзвичайно здивувала поведінка працівників «только что я просунулся в двери, наборщики, завидя меня, давай каждый фыркать и прыскать себе в руку, отворотившись к стенке. Это меня несколько удивило; я к фактору, и он, после некоторых ловких уклонений, наконец сказал, что «штучки, которые изволили прислать из Павловска для печатания, оченно до чрезвычайности забавны и наборщикам принесли большую забаву». Из зтого я заключил, что я писатель совершенно во вкусе черни».

Однак Гоголя оцінили й у вишуканих аристократичних салонах і в

літературних колах. Один із перших відгуків на «Вечори на хуторі біля Диканьки» дав О. Пушкін: «Сейчас прочел «Вечера близ Диканьки», они изумили меня. Вот настоящая веселость, искренняя, непринужденная, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия, какая чувствительность!»



Відома картина художників П. Павленко й В. Павлюченко «О. С. Пушкін та М. В. Гоголь на набережній Неві».

На першому плані картини зображено двоє письменників, які, розмовляючи неспішно йдуть мокрою набережною. За ними видно вкриту гранітом Неву, похмуре небо. Очевидно, на вулиці осінь. І Гоголь і Пушкін одягнені в пальта. Пальто Гоголя щільно застібнуте - південна людина, він не звик до такої погоди. На голові високий циліндр, за модою того часу. Здається, щось у словах співрозмовника дуже зацікавило молодого літератора. Він на хвильку зупинився і, обернувшись до Пушкіна, правою рукою, в якій тримає книгу, зіперся на гранітний парапет. Тростина в лівій руці теж на мить завмерла. Гоголь з величезною увагою дивиться на свого кумира, мов би намагаючись, як губка, ввібрати кожне його слово. Пушкін наче й не помічає нічого навколо себе, він весь у полоні думок. Поет дивиться вперед, але він зосереджений на чомусь своєму, погляд його розсіяний. Відчувається емоційне збудження митця: пальто його розстібнуте, циліндр і тростина в руці за спиною (щоб не заважали), правою рукою він жестикулює, неначе прагне переконати в чомусь свого молодого друга. Можливо, саме тепер Пушкін повідомляє ті самі сюжети, які в майбутньому прославлять письменника. Дія, очевидно, відбувається в жовтні 1831 року, після того як Пушкін прочитав щойно надруковані «Вечори на хуторі біля Диканьки»: саме цю книжку тримає в руці Гоголь. Поет у захваті від таланту початківця. Очевидно, Майстер дає йому поради, в якому напрямку краще просуватись, а може, висловлює свої погляди на мистецтво й призначення митця в ньому. Визначально, що художник зобразив Гоголя і Пушкіна на березі Неви - символу Петербурга, образ якого змалювали ( кожен по - своєму ) обидва митці.



Романтизм «Вечорів на хуторі біля Диканьки» - це насамперед прояв глибокого інтересу до особливостей національного менталітету, духовності і самобутності української історії, народності художнього мислення, змалювання оригінальних характерів, індивідуумів, що визначало християнсько - філософську концепцію людського буття.

«Вечори на хуторі біля Диканьки» Гоголя



Безперечна романтичність









«Вечір проти

«Вечір проти






«Травнева ніч,




«Сорочинський




«Ніч перед

Івана Купала»




або Утоплена»




ярмарок»




Різдвом»


Опорні пункти розвитку героїв та обставини їхніх дій.

* Портрет і соціальне становище героїв.

* Їх вчинки та дії.

*Ставлення до інших персонажів.

*Описи (пейзаж, навколишній світ).

*Втручання автора.

Уже відзначалось у критиці, що гоголівські селяни не є схожими з кріпосними, що ледве животіють. Герої Гоголя життєдайні, веселі та сильні духом. Це сталось тому, що письменник поетизував своїх персонажів, малюючи їх на тлі чарівливої природи людьми вільнолюбивими, добрими та щирими.

У «Вечорі проти Івана Купала» головним героєм є Петрусь, що наймитував у заможного козака - Коржа, бо був такий бідний, що на його свитці «було більше дірок, ніж у якого жида в кишені злотих». Закохався Петрусь у дочку Коржа Пидорку та й поцілував дівчину, не відаючи того, що це побачить її батько, котрий тут же і зробив свої висновки, вигнавши Петруся зі свого двору.

Пішов Петрусь до шинку, де вже засідав Басаврюк, про котрого було кожному відомо, що то «краще, диявол у людській подобі ... П’є , гуляє і враз зникне, як у воду впав». Басаврюк і зводить з розуму Петруся, запросивши його до Ведмежого яру напередодні Івана Купала, щоб зірвати листок папоротника, що зацвіте. Так Петрусь потрапляє під вплив чарівливої сили, вириває цвіт папоротника та викопує скарб, що не дається до рук без жертви, якою стає малий брат Пидорки Івась. Як тільки Петрусь зарізав хлопця, відразу став багатим, втік додому (де виявились два мішки золота).

Отоді й Корж умилостивився і погодився на шлюб наймита зі своєю дочкою, та щастя «від чорта не було»: усе згоріло, загинув Петрусь, коли знову побачив відьму з Ведмежого яру. До цього довела його соціальна нерівність, зазіхання Коржа, та й занапастив життя своєї Пидорки, котра з тих пір пішла в монастир.

Як бачимо, дві красиві людини не могли довго бути щасливими. Що заважало їм? На перешкоді їхнього сумісного життя стояла відсутність добробуту у Петруся, котрий не міг його інакше здобути, крім хіба як звернувшись до нечистої сили. Так саме він і зробив. Але й це не лише не принесло щастя, а й зруйнувало життя спершу Петруся, а потім і самої Пидорки. Отже, бісівська сила не приносить ні втіхи, ні щастя людям. Чарівливість (лист папоротника, скарб, вбивство Івася, перетворення золотих на биті горшки, Петруся на попіл) тут є художнім засобом доведення цієї думки. Всі ці «чудеса» є відбитком романтичного мислення, а саме: його фантастичної форми, але воно так вплітається в життя, що додає віри в надприродні сили.

Таким чином, романтична чарівливість привела головних героїв до трагічної розв’язки, залишила страхітливий відбиток на фіналі твору.

Зовсім інший, гумористичний характер придає оповіді чарівливість у «Ночі перед Різдвом». Тут маємо пряму перемогу головного героя коваля Вакули над маленьким чортом, хоч той і намагався добитися від нього підписання контракту про продажу його ковалевої душі (як Мефістофель домігся підписання такого договору від героя Гетевського «Фауста»).





Дякуючи вірі в бога, коваль примушує чорта служити йому. Як бачимо, надприродні сили сприяють головному героєві, і він потрапляє (з допомогою бісівської сили) з Диканьки аж до Петербургу, де й отримує черевички для своєї дівчини Оксани Чуб.






В літературі вже зустрічались нам подібні випадки. Згадаймо твір німецького письменника Е. Распе, в якого барон Мюнхаузен дуже просто «літав» на місяць. Одначе, коли вигадка Е. Распе побудована лише на можливості логічного допуску, то фантастичне у Гоголя пов’язане з чарівливим, що й сприяло щасливому звершенню героя, котрий «привіз» своїй милій черевички самої цариці аж із Петербургу, тобто виконав одну із найнеможливіших її забаганок.

З чортом же Вакула розрахувався просто: «схопивши хворостину оперіщив він його три рази».

Таким чином, ворожа людині нечиста сила переможена, висміяна; людина є найвищою і найсильнішою істотою на землі попри всі чари та надприродні сили, якщо вона не забуває Бога. Такий висновок можна зробити з «Ночі перед Різдвом».

В паперах М. Гоголя збереглася клятва без ніякої назви. Вгорі листка стоїть лише дата: 1834 рік».

«Великая торжественная минута. У ног моих шумит мое прошедшее, надо мною сквозь туман светлеет неразгаданное будущее. Молю тебя, жизнь души моей, мой гений!... Я на коленях, я у ног твоих! О, не разлучайся со мною! Живи на земле со мною хоть два часа каждый день, как прекрасний брат мой. Я совершу ... Я совершу! Жизнь кипит во мне. Труды мои будут вдохновенны . Над ними будет веять недоступное земле божество! Я совершу ...» [7; 208]

1835 рік видався на славу! Гоголь створює «Тараса Бульбу», «Старосвітських поміщиків», «Портрет», «Невський проспект», «Вія», «Женихів», статті.

Стільки про Гоголя ще не говорили і не писали, стільки він ще ніколи не друкував, і так щасливо йому ще не жилось і не писалось!

Сам автор петербурзькі повісті (їх п’ять: «Невський проспект», Портрет», «Записки божевільного», «Ніс» і «Шинель») не поєднував. Вони надруковані в третьому зібранні творів М. Гоголя 1842 року (разом з повістями «Коляска» й «Рим»). Наскрізним героєм цих повістей є образ Петербурга, який змальовується в соціальному й водночас фантастичному ракурсі. Символом облудної столиці є її головна магістраль - Невський проспект.

Головним конфліктом у петербурзьких повістях є зіткнення героїв з анти - людськими умовами їхнього суспільного життя. Об’єднує повісті й спільність композиційних елементів. В основі сюжету незвичайна подія, яка докорінно змінює все попереднє життя героя. Автор у циклі стає художнім дослідником життя й характерів людей.

Найвідомішою з циклу петербурзьких є повість «Шинель» (1842). Задум твору вперше виник у Гоголя ще 1834 року, під враженням від почутого анекдоту про бідного чиновника.

Пристрасний мисливець, він ціною жорстокої економії зібрав гроші й придбав рушницю. Але першого ж дня, коли чиновник на човні вирушив Фінською затокою, рушниця зачепилася у заростях очерету і впала у воду. Чиновник після цього захворів і був уже при смерті. Його товариші дізналися про це, зібрали гроші й купили йому таку саму рушницю.

Ця історія дуже вразила письменника. 1839 року він почав працювати над повістю, героєм якої стане бідний чиновник, 1843 року її надрукують у зібранні творів М. Гоголя в чотирьох томах, і це стане помітною подією в російській літературі. О. Герцен назве твір «колосальним», а Ф. Достоєвський, за свідченням мемуаристів, сказав про нього так: «Мы все вышли из гоголевской «Шинели». В повісті зображено трагедію маленької людини, безпорадної і незахищеної від поліцейсько - бюрократичної системи, людської черствості, байдужості, жорстокості. Фінал повісті - бунт «приниженої і скривдженої» людини. Башмачкін помер, але його тінь мститься. Знайшовши «значну особу», мрець висуває свої вимоги до кривдника: «А! Так ты вот наконец! Наконец я тебя того, поймал за воротник! Твоей-то шинели мне и нужно! Не похлопотал об моей, да еще и распек, - отдавай же теперь свою!» [5; 147].

Фантастичне в повісті має цілком реальне значення допомагає авторові показати правду життя. У фантастичному вигляді в герої проявляється те, що було в нього глибоко приховане, те, що й сам він не усвідомлював й повністю не відчував: жива людська сутність, потреба правди й справедливості. Прагнення людини до правди та необхідної йому справедливості й утверджує Гоголь як фіналом твору, так і всією повістю загалом. «Шинель» започаткувала в російській літературі тему «маленької людини». Гоголь хоче донести до читача думку: якою б слабкою не була людина, яке б мізерне місце не займала у житті, вона не заслуговує знущання й презирства.

Хочеться зазначити, що у житті письменника було багато таємниць,

чимало їх залишилося і після смерті. І чи не найбільшою таємницею лишається його поема «Мертві душі», яку кожне покоління розуміє по-своєму.

У своїй «Авторській сповіді» Гоголь розповів про те, яку роль відігравав Пушкін у його долі. «Он уже давно склонял меня приниматься за большое сочинение... он мне сказал: «Как с этой способностью угадывать человека и несколькими чертами виставлять его вдруг всего как живого, с этой способностью не приняться за большое сочинение. Это просто грех!»

Пушкін подарував Гоголю свій сюжет, з якого він, за словами Гоголя, хотів зробити щось на зразок поеми і який би він нікому іншому не віддав, крім Гоголя. Це був сюжет поеми «Мертві душі», над якою Гоголь розпочав працювати в 1835 році й не припиняв роботу усе своє життя. Цьому твору митець надавав великого значення, тому він десятки разів переробляв написане. У 1835 році він писав Пушкіну: «Сюжет растянулся на предлинный роман и, кажется, будет сильно смешон». А трохи пізніше повідомляв в одному з листів В. Жуковському: «Огромно, велико мое творение, и не скоро конец его».

Купівля-продаж «мертвих душ» не була рідкісним явищем у той час. Є свідчення, що неподалік від Василівки, родового маєтку Гоголя, у Федунках, жили далекі родичі Гоголів — Півінські, котрі мали 200 десятин землі й 30 душ кріпаків. Як і інші поміщики того краю, вони мали винокурню. Хтось пустив чутку, що поміщики, які не мають 50 кріпаків, будуть позбавлені права мати винокурню. Тоді Півінський поїхав до Полтави і сплатив податок за померлих селян, як за живих. А оскільки своїх кріпаків — і живих, і мертвих — все одно не вистачало до 50, то набрав він у бричку горілки та й поїхав по сусідах скуповувати «мертві душі»... Історію про «мертві душі» знала вся Миргородщина. Не могла вона обминути й Гоголя, який не раз бував у Федунках.
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка