Наш М. В. Гоголь (до 207-річчя з дня народження )




Сторінка3/3
Дата конвертації19.11.2018
Розмір1,94 Mb.
1   2   3
Гоголь за кордоном

Більшу частину своєї поеми Гоголь написав за кордоном, куди він виїхав після того, як вистава за його п'єсою «Ревізор» викликала цілу хвилю критики і негативних оцінок. Від кого він тікав? Від натовпу чи від самого себе?.. Можливо, він сподівався, що дорога, як завжди, зцілить його... Йому потрібен був час, щоб осмислити, куди ж рухається птиця-тройка — Росія і куди веде його шлях, шлях невизнаного у своїй вітчизні пророка... Гоголь писав: «Еду за границу, там размыкаю ту тоску, которую наносят мне ежечасно мои соотечественники. Писатель современный, писатель комический, писатель нравов должен быть подальше от своей родины. Пророку нет славы в отчизне. Что против меня уже решительно восстали все сословия, я не смущаюсь этим, но как-то тягостно, грустно, когда видишь против себя несправедливо восстановленных своих же соотечественников, которых от души любишь...»

Від цих гірких думок Гоголя рятувала дорога й улюблена праця. У Парижі, де він багато працював над «Мертвими душами», письменникові було затишно і спокійно, але це спокійне життя раптово обірвалося: у 1837 році він отримав звістку про загибель Пушкіна на дуелі. 30 березня 1837 року Гоголь писав М. Погодіну: «Моя жизнь, мое высшее наслаждение умерло с ним. Светлые минуты моей жизни были минуты, в которые я творил. Когда я творил, я видел перед собою только Пушкина. Все, что у меня есть хорошего, всем этим я обязан ему. И теперешний труд мой есть его создание. Он взял с меня клятву, чтобы я писал... я тешил себя мыслью, как будет он доволен... Теперь этой награды нет впереди! Что труд мой? Что теперь жизнь моя?.. Ты приглашаешь меня ехать к вам. Для чего? Не для того ли, чтоб повторить вечную участь поэтов на родине? Или я не люблю нашей неизмеримой, нашей родной земли! Я живу около года в чужой земле, вижу прекрасные небеса, мир, богатый искусством и человеком, но разве перо мое принялось описывать предметы, могущие поразить всякого? Ни одной строки я не мог посвятить чужому. Непреодолимой цепью прикован я к своему, и наш бедный, неяркий мир наш, наши курные избы, обнаженные пространства предпочел я небесам лучшим, приветливее глядевшим на меня. И я после этого могу не любить своей отчизны? Но ехать, виносить надменную гордость безмозглого класса людей, которые будут передо мною дуться и даже мне пакостить — нет, слуга покорный! В чужой земле я готов все перенести, готов нищенски протянуть руку, если до этого дойдет дело, но в своей — никогда!» [6;39]

Із Парижу дороги Гоголя вели до Риму, де він знову повернувся до роботи над «Мертвими душами». Це місто він полюбив назавжди, йому хотілося жити й жити в сонячному й затишному Римі, писати свою улюблену книгу, але у Петербурзі мав відбутися випуск сестер Гоголя з Патріотичного інституту, і письменникові довелося повернутися в Росію. 26 вересня 1839 року Гоголь і Погодін приїхали до Москви, і Гоголь деякий час нікому не казав про свій приїзд, щоб мати ще трохи часу для роботи. Але того року завершити «Мертві душі» не вдалося. Завадили й сімейні обставини, й матеріальна скрута. Жуковський переконував Гоголя, що імператриця подарує його сестрам по 1000 рублів, але та не дотримала свого слова через хворобу. До того ж Гоголь загубив гаманець із останніми грошима й важливими документами. Що було робити? Гоголь був у відчаї... У листі до Жуковського від 21 грудня 1839 року він писав: «Боже, как я глуп! Как я ничтожно, несчастно глуп! И какое странное мое существование в России! Какой тяжелый сон! О, когда бы скорее проснуться!.. Все идет плохо. Бедный клочок земли наш, пристанище моей матери, продают с молотка... Я сам нахожусь в ужасно бесчувственном, окаменевшем состоянии... Как-нибудь на год уехать скорее в Рим, где убитая душа воскреснет вновь, как воскресла в прошлую зиму и весну, приняться за работу и, если можно, кончить роман. Но как достать на это средств и денег?..» Гоголя врятували тоді від зубожіння Василь Жуковський та Сергій Аксаков. Аксаков запросив Гоголя пожити в нього. А Жуковський звернувся до спадкоємця престолу з проханням, щоб той дав грошей йому, Жуковському, а він пере­дасть їх Гоголю. Цю позику — 4000 рублів — Гоголь уже ніколи не віддасть, і Жуковський візьме борг на себе. Проте завдяки цьому сестри Гоголя завершили навчання і змогли виїхати у свій маєток, а Гоголь отримав можливість здійснити свою мрію — знову потрапити в Рим для завершення «Мертвих душ».

Сергій Аксаков згадував: «Нам казалось непонятным уверение Гоголя в том, что ему надобно удалиться в Рим, чтоб писать о России; нам казалось, что Гоголь не довольно любит Россию, что итальянская жизнь бросает невыгодную тень на природу нашу и нашу жизнь... Мы стояли на улице до тех пор, пока экипаж не пропал из глаз... Погодин был искренне расстроен, а Щепкин заливался слезами. Вдруг, откуда ни возьмись, потянулись страшные тучи и заволокли половину неба, сделалось очень темно, и какое-то зловещее чувство налегло на нас. Мы грустно разговаривали, применяя в будущей судьбе Гоголя мрачные тучи. Но не более, как через полчаса, небо совершенно прояснилось, солнце явилось во всем блеске своих лучей, и радостное чувство наполнило наши сердца».

Дорога, Італія, Рим трохи розвеселили Гоголя, але ненадовго. Він знову почав хворіти, сумувати, ледь не помер і навіть почав писати духівницю, але завдяки клопотам друзів і лікаря Гоголь залишився жити. Він писав: «Я до сих пор не могу понять, как я остался жив. Чем далее, как будто опять становится хуже, и лечение, и медикаменты только растравляют. Ни Рим, ни небо, ничто не имеет теперь на меня влияния. Я их не вижу, не чувствую. Мне бы дорога теперь, да дорога в дождь, слякоть, через леса, через степи, на край света... И зачем я ездил в Россию?.. Теперь не могу глядеть я ни на Колизей, ни на бессмертный купол, ни на воздух, ни на все, глядеть всеми глазами. Глаза мои видят совсем другое...»

Нарешті перший том «Мертвих душ» був завершений. 1841 року Гоголь повернувся з Рима до Москви і передав книгу в Московський цензурний комітет. Однак він і не підозрював, що на нього чекало на батьківщині!

«Удар для меня никак неожиданный: запрещают всю рукопись», — писав він видавцю Плєтньову.

Гоголь направив рукопис до Петербургу. Завдяки підтримці друзів книга вийшла, але зі змінами, зробленими на вимогу цензури. Цензурний комітет також запропонував назвати поему: «Похождения Чичикова, или Мертвые души». Врешті-решт 21 травня 1842 року в друкарні Московського університету за кошти автора було видано 2400 примірників поеми «Мертві душі». Обкладинку для книги виготовив сам Гоголь.

Однак тільки-но видання з'явилося у світ, Гоголь знову почав збиратися в Рим. Гнівні вигуки, критичні виступи переслідували його всю дорогу, не полишаючи навіть за кордоном... У листі до О. Смирнової від 2 квітня 1845 року він писав: «Бог отнял у меня способность творить. Я мучил себя, насиловал писать, страдал тяжким страданием... И много-много раз тоска и даже отчаяние овладевали мною от этой причини». У ті роки Гоголь готувався до смерті. Він привів до ладу рукописи, спалив другий том «Мертвих душ». Він навіть знову почав писати духівницю, але тепер звертався вже не до своїх родичів, а до всього людства — це була книга «Вибрані уривки із листування з друзями».

Після завершення «Вибраних уривків» Гоголь знову повернувся до «Мертвих душ» і працював уже над ними до самої смерті. Але в його душі не було спокою. Поїздка до Єрусалиму до святих місць не дала бажаного просвітлення і прозріння. У 1848 році Гоголь приїхав у Росію. Неначе передчуваючи близький кінець, відвідує рідну Василівку. А навесні 1851 року вирушив у свою останню дорогу до Москви. У портфелі лежав майже закінчений рукопис другого тому «Мертвих душ». Але сам Гоголь уже нічого не чекав від життя. Він ще продовжував жити, писати, дихати, але його душа вже готувалася перейти до іншого світу.

Останні дні Гоголя огорнені таємницею. Про них можна дізнатися тільки зі спогадів сучасників митця. Вони згадували про те, що напередодні смерті Гоголь майже нічого не їв, багато читав релігійної літератури, до нього часто їздив священик. Як пише М. Погодін, «ночью на вторник с 11 на 12 февраля 1852 года он долго молился в своей комнате. В три часа призвал мальчика и повел его за собой, крестясь во всякой комнате, через которую проходил. Потом подошел к печи, велел открыть трубу и приказал подать из шкафа портфель. Когда портфель был принесен, он вынул оттуда связку тетрадей, положил ее в печь и зажег свечой из своих рук. Мальчик, догадавшись, упал перед ним на колени: «Барин! Что это вы? Перестаньте » — «Не твое дело, — ответил он. — Молись!» Мальчик начал плакать и просить его. Между тем огонь начал погасать, он заметил это, вынул связку из печи, развязал тесемку и уложил листы так, чтобы легче было приняться огню, зажег опять и сел на стуле перед огнем, ожидая, пока все сгорит и истлеет. Тогда он, перекрестясь, воротился в прежнюю свою комнату, поцеловал мальчика, лег на диван и заплакал». Сучасник Гоголя А.Т. Тарасенков згадував: «После уничтожения своих творений, мысль о смерти, как близкой, необходимой, неотразимой, видно запала ему глубоко в душу и не оставляла ни на минуту... И смерть себя ждать не заставила. 21 февраля 1852 года наш добрый Николай Васильевич скончался, был без памяти, немного бредил, по-видимому, он не страдал, всю ночь был тих, только дышал тяжело, к утру дыхание сделалось все реже, и он как будто уснул... Одними из последних слов, сказанных им еще в полном сознании, были слова: «Как сладко умирать!»

Чому ж Гоголь знищив другий том «Мертвих душ» (до нас дійшли тільки окремі фрагменти)? Чи то було свідоме рішення? Чи вияв хвороби? Відчаю?.. Ми можемо лише здогадуватися про це Гоголь писав, що у наступних томах буде показане «несметное богатство русского духа, пройдет муж, одаренный божескими доблестями, или чудная русская девица, какой не сыскать нигде в мире...». Ще тоді В. Бєлінський зауважив: «Много, слишком много обещано, так много, что негде и взять того, чем выполнить обещание, потому что того и нет еще на свете». Але ми маємо поважати останню волю митця. Він залишив тільки те, що вважав гідним нащадків.

Життя М. В. Гоголя є прикладом високого служіння Мистецтву, подвигом самопожертви заради нього.

Усією своєю творчістю М.Гоголь нагадує про велику відповідальність кожного за своє життя і той внесок, який ми робимо в загальне життя всіх. Тож читаймо й перечитуймо твори нашого великого Вчителя, намагаймося ввійти в його світ, «відчути його багатогранність і неповторну красу». Іван Драч, Борис Чичибабін, Максим Рильський присвятили видатному російському класику свої вірші.





Могила Гоголя на Новодівичому кладовищі

До Гоголя


Все Гоголя про Гоголя питаю -

Який він був? І в чому таїна,

Що сам собі усе про нього втаюю, Вночі він ближче, гірше - завидна. Всі таємниці вдень скресають льодом. Стаєш нікчемним, згірш усіх нікчем, Люблю його останнім перельотом І небо замикаю тим ключем. Душа летить із вирію за Гоголем, В гніздо пречистих і скорботних рук Душа моя відчайно не загоєна, Їй дише вслід морозом Басаврюк А в небі тихо. І немає стелі. І тільки видно, як віддалеки Він хмарою химерною шинелі Нам зігріває різдвяні зірки. І тільки тужно, бо недоступитись, І тільки журно, бо нема й нема. До неба встати. З неба зір напитись. Душа живе ще, хоч у смерть німа.

Іван Драч



Путешествие к Гоголю

Как утешительно-тиха

и как улыбчиво-лукава

в лугов зеленые меха

лицом склоненная Полтава.
Как одеяния чисты,

как ясен свет, как звон негулок,

как вся для медленных прогулок,

а не для бешеной езды.
Здесь Божья слава сердцу зрима. Я с ветром вею, с Ворсклой льюсь. Отсюда Гоголь видел Русь, а уж потом смотрел из Рима…
Хоть в пенье радужных керамик, в раю лошадок и цветов остаться сердцем не готов, у старых лип усталый странник,-
Но так нежна сия земля и так добра сия десница, что мне до смерти будут сниться Полтава, полдень, тополя.
Край небылиц, чей так целебен спасенный чудом от обнов реки, деревьев и домов под небо льющийся молебен.
Здесь сердце Гоголем полно и вслед за ним летит по склонам, где желтым, розовым, зеленым шуршит волшебное панно. (…)
Не впрок пойдет ему отъезд из вольнопесенных раздолий: сперва венец и капитолий, а там – безумие и крест.
Печаль полуночной чеканки коснется дикого чела. Одна утеха – вечера на хуторе возле Диканьки… (…)
Пора укладывать багаж. Трубит и скачет Медный всадник по душу барда. А пока ж

он – пасечник, и солнце – в садик.
А вдали от Полтавы, весельем забыт, где ночные деревья угрюмы и шатки, бедный-бедный андреевский Гоголь сидит на собачьей площадке. (...)
И зачем он на вечные веки ушей за жестокой звездой окаянной дорогой из веселых и тихих черешневых сел с Украины далекой?
В гефсиманскую ночь не моли, не проси: Да минует меня эта жгучая чара, -

Никакие края не дарили Руси

драгоценнее дара.
То в единственный раз через тысячу лет

на серебряных крыльях ночных вдохновений

в злую высь воспарил – не писательский, нет –

мифотворческий гений… (…)


Опаленному болью, ему одному

Не обидно ль, не холодно ль, не одиноко ль?

Я, как ласточку, сердце его подниму.

- Вы послушайте, Гоголь.


У любимой в ладонях из Ворсклы вода,

Улыбнитесь, попейте-ка самую малость,

Мы оттуда, где, ветрена и молода,

Ваша речь начиналась…


Он ни слова в ответ, ни жилец, ни мертвец,

Только тень наклонилась, горька и горбата,

словно с милой Диканьки повеял чабрец

и дошло до Арбата…


За овитое терньями сердце волхва,

за тоску, от которой вас Боже избави,

до полынной земли, Петербург и Москва,

поклонитесь Полтаве.



Борис Чичибабін


Смерть Гоголя

Хрипіла польова Росія

У Миколаєвих руках, -

А хворий друг отця Матвія

Шептав про потойбічний жах.

Загострювався ніс восковий,

Чорніли кола круг орбіт, -

А плюшкіни і хлєстакови

Сквернили поцейбічний світ,
Радіючи, що сам свойого

Він безуму не поміча,

Що зрікся він свого страшного,

Свого убивчого бича.


І де від Пушкіна до нього

Стелилась сонячна тропа, -

Хитала головою строго

Тінь божевільного попа.


І шлях один йому відкритий

Здавався в темній далині:

Себе й дітей своїх спалити

На фанатичному огні.


І мертві душі насміхами

З безсмертного, що умирав,

Як другу, очі закривали,

Щоб їх востаннє не пізнав.


І над пишнотою сумною

Його убогої труни

Вони зловісною юрбою

Літали, ніби кажани.



Максим Рильський

Список використаної літератури

  1. Гоголь Н. В. Избранные сочинения. В 2-х томах. Т. 1-й. Вступ.

Статья П. А. Николаева. Примеч. Н. Л. Степанова, А. С. Бушмина, Г. М.

Фридлендера. М., «Худож. лит.», 1978.

  1. Золотусский И. П. Гоголь - М.: Мол. гвардія, 1979. - 511 с.

  2. Машинский С. И. Художественный мир Гоголя.— М: Просвещение,

1979.С. 3176.

  1. Венок Н. В. Гоголю; Гоголь и время / Сост. Б. Н. Левин.X: Прапор, 1984.— 152 с.

  2. Н. В.Гоголь Повести; Драматические произведения.Л.: Худож. лит., 1983. — С. 35, 111 — 140.

  3. Гоголь Н. В. Избранные произведения. К.: Днепро, 1985.— С. 217.

  4. Гоголь Н. В. Полн. собр. соч. —М, 1940.

  5. Марченко Н. А. Жизнь и творчество Н.В.Гоголя: Материалы для выставки в школе и детской библиотеке.М.: Детская литература. 1980. — 39 с.

  6. Маркович В. Петербургские повести Н. В. Гоголя: Монография. - Л: Худож. лит., 1989. —208 с.

  7. Гоголь в воспоминаниях современников. - М.: Худ. лит., 1952.

  8. Пушкин А. С. Полн. собр. соч. в 16-ти т.— М, 19371949.

Т.11.— С. 217.

  1. Шалагінов Б. Б. Зарубіжна література: Від античності до першої половини XIX століття: Підручн. для 9 кл. загальноосвітн. навч. закладів.Вид. 2-е, змін, і допов.К.: Вежа, 2002.С. 272.

  2. Гаецкий Ю. А. Гоголь. Биографическая повесть. - М. : Дет. лит., 1956.

  3. Язык Гоголя: Учебное пособие / Под. ред. А. Н. Кожина и др. - М., Высшая школа, 1991.

Вчителя зарубіжної літератури

Першотравневої ЗОШ І-ІІІ ступенів

Снігурівського району

Миколаївської області

Алдабаєвої Л.М.
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка