Навчальний посібник для студентів вищ навч закл юрид спец. Видання друге /Н. П. Осипова




Сторінка18/18
Дата конвертації31.10.2017
Розмір1,78 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18

Глава 8. ПРИНЦИПИ І ЗАСОБИ ПОЛЕМІКИ

§ 1. Полеміка як форма ораторського мистецтва: функції, принципи, прийоми

Теорія і методика красномовства розглядає методи ораторської діяльності, що являють собою основний спосіб зв’язку між оратором і аудиторією, завдяки якому передається і засвоюється інформація, здійснюється вплив на слухачів.

Серед методів і прийомів спілкування з аудиторією важливе місце посідає полеміка — одна з ефективних форм впливу на слухачів, найважливіший засіб їх переконання. Щодо цього, розгляньмо питання про те, як і за яких обставин вона виникає, як організовується, як активізує слухачів.

Уміння організовувати полеміку, скеровувати її потребує від оратора великої майстерності, глибоких знань. Гостра полемічна бесіда — найскладніша форма зближення з аудиторією.

Термін “полеміка” походить від давньогрецького слова “полемікос” — войовничий, ворожий. Більш чітке визначення даного поняття можна знайти, наприклад, у енциклопедичному словнику, де зазначається, що полеміка — гостра дискусія стосовно будь-якого спірного питання. Це не звичайна суперечка, а таке публічне обговорення, при якому є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей і поглядів. Виходячи з цього, полеміку можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок щодо того чи іншого питання, тобто публічний спір з метою захистити, обстояти свою точку зору і спростувати думку опонента.

З даного визначення випливає, що полеміка відрізняється від дискусії, диспуту саме своєю цілеспрямованістю. Учасники дискусії, диспуту, зіставляючи суперечливі судження, намагаються дійти єдиної думки, знайти загальне рішення, встановити істину. Мета полеміки інша — потрібно здобути перемогу над опонентом, обстояти і затвердити власну позицію. Полеміка — це наука і мистецтво переконувати. Вона вчить стверджувати думки аргументованими, переконливими і безперечними науковими доказами. Отже, мета полеміки — досягнення істини чи її перевірка.

Як слід вести полеміку, щоб вона була корисною і продуктивною? Насамперед необхідно оволодіти деякими принципами полеміки. Один із принципів ведення полеміки — це чесність і принциповість ведення полеміки. Перед тим, як спростувати погляди опонента, потрібно точно і чітко сформулювати позицію, згідно з якою полемізують. Визначеність предмета спору і вихідних позицій — одна з основних вимог до полеміки.

У жодному разі не можна перекручувати позицію опонента. Цим оратор підриває довіру до власної позиції у слухачів. Потрібно виявити дійсні й істинні положення опонента і вміти критикувати їх.

Важливого значення набуває і принцип використання емоцій у полеміці. Певна річ, без людських емоцій ніколи не було, нема і не може бути пошуку істини. Не можна вести полеміку без емоційного, суб’єктивного ставлення до питань, що обстоюються. Проте не слід перебувати у полоні емоцій, тобто давати перевагу почуттям над розумом.

Характерний принцип полеміки — виявлення невідповідностей і суперечностей у поглядах опонента, однобічності його позицій. Зрозуміло, воно потребує опанування діалектичною і формальною логікою, наявності високої культури мислення. Якщо оратор глибоко і до кінця переконаний в істинності своєї позиції (а інакше немає сенсу її обстоювати), належить розкрити хибність позицій опонента: продемонструвати слухачам, чому вона помилково уявляється їм правильною, привабливою; висвітлити, внаслідок яких лавірувань опонент зміг зробити свою позицію зовні переконливою і логічною.

Відомо, що істина потребує не декларування, а доказу. Не роблячи екскурсу в логіку, можна висловити низку міркувань про застосування різних способів аргументації.

У дискусії з малопідготовленою аудиторією, мабуть, доречно застосувати метод індукції, тобто спочатку висунути тезу, а потім на переконливих прикладах довести її істинність.

Для підготовленої аудиторії доцільніше використовувати метод дедукції.

Існує й третій спосіб доказу — аналогія, яка відрізняється особливою наочністю. Вона дозволяє доступно пояснити, доказати надто складні положення, активізує увагу слухачів і підвищує переконливість мови.

Важливим принципом ведення полеміки є також уміле використання гумору, іронії, сарказму, сатири. Висміювання опонента — прийнятний захід у ході полемічної бесіди. Однак його застосування потребує дотримання певних вимог.

По-перше, ніяким гумором, ніякою іронією, жодним сарказмом не можна підміняти логічну критику і розкриття позицій опонента. У полеміці сарказм, гумор, жарт над суперечником повинні вживатися в поєднанні, в сукупності з усіма іншими заходами розкриття і критики позиції опонента.

По-друге, як у ході полеміки в цілому, так і у використанні гумору необхідна тактовність. До гумору слід удаватися тактовно, не торкаючись гідності особистості.

Перелічені принципи є обов’язковими під час ведення будь-якої полеміки, але це зовсім не означає, що ними вичерпуються всі поради і твердження. Щоразу полеміка вимагає, звичайна річ, своїх особливих засобів, своєї методики ведення.

У процесі полеміки використовуються різні прийоми. Дуже добре, якщо сторона, яка стоїть на правильних позиціях, зможе передбачити можливі заперечення сторони протилежної і навіть відкрито висловити це передбачення: “ нам скажуть…”, “ тут нам можуть, мабуть, заперечити…” і т. ін.

Дозволеним у полеміці є прийоми доведення аргументів опонента до абсурду. Буцімто становлячись на його місце, мовби договорюючи за нього, можна показати, до якої безвиході за логікою приведуть його безпідставні судження. Між іншим, до цього прийому і зводилась сократова іронія.

Можна використовувати прийом “відтягнути заперечення”. Він означає, що заперечення можна, хоча і небажано, трохи відтягувати, якщо з якихось причин (розгубленість, безпам’ятність) в даний момент немає сил одразу заперечити і необхідний деякий час, щоб зібратися з думками. Зрозуміло, бажано бити одразу по головних і сильних аргументах противника. Але якщо проти них не знайшлося миттєвих вагомих заперечень, потрібно спочатку спростовувати другорядні доводи, а потім, зібравши сили, спрямувати удар на головні.

В полеміці можна використовувати прийом “заковтування гачка”, суть якого полягає в наведенні доводів на користь противника (з якими той згодний), а потім — несподівана демонстрація їх неспроможності.

В окремих випадках доцільно застосовувати полемічні прийоми “зіставлення суб’єктивних прагнень опонента з об’єктивним значенням його позиції”. Даний прийом роз’яснює тому, хто помиляється, істинний, в деякій мірі прихований від нього смисл його позиції (на чий млин він ллє воду).

Всі ці прийоми вважаються припустимими, вони можуть використовуватися в публічному спорі. Їх застосування не заважає з’ясуванню істини, не компрометує опонента.


§ 2. Характеристика запитань і відповідей у полеміці

Щоб розраховувати на успіх у полеміці, потрібно також мати чітке уявлення про логічну структуру і види запитань та відповідей, про специфіку їх застосування в спорі.

Спочатку слід охарактеризувати різні види запитань.

Відомо, що наукові проблеми формулюються у вигляді запитань.

У соціальній (виробничій і повсякденній) практиці за допомогою запитань одержуємо численні нові відомості, доповнюємо, уточнюємо і конкретизуємо загальні уявлення про предмети, що оточують людину, і явища, які відбуваються. Таким чином, основна функція запитань в комунікативному процесі — пізнавальна. Вона реалізується у вигляді правильної відповіді. якщо у відповіді на запитання міститься істинне знання, то воно збільшує обсяг інформації, яка одержується, і, в свою чергу, може бути базисом для нових, більш глибоких запитань.

Всі запитання щодо їх логічної структури і ролі можна віднести до двох видів. Перший вид — це запитання, що уточнюють, або закриті запитання, які спрямовані на з’ясування істинності чи хибності висловленого в них судження. Граматичною ознакою закритих запитань є наявність у реченні частки “чи”: “Чи правильно, що...?”

Оскільки в запитанні цього виду вже міститься судження, яке цікавить, то пошук відповіді завжди обмежений двома альтернативами: “так” чи “ні”.

Вони ведуть до створення напруженої атмосфери в бесіді, оскільки різко звужують “простір для маневру” у співбесідника. Такі питання можна застосувати у відповідальності з чітко визначеною метою. Ці питання спрямовують думки співбесідника в одному, встановленому нами напрямку, і наділені безпосередньо на прийняття рішення.

Закриті питання мають значний вплив і добре заміняють всі констатації і ствердження. В цьому плані найбільш вражаючими є так звані двійні закриті запитання, наприклад: “Чи слід призначити нашу зустріч вже на цей тиждень чи перенесемо її на наступний?” Така форма питання пропонує співбесіднику і третю можливість — довгу відстрочку.

У постановці подібних питань криється небезпека, що у співбесідника складається враження, мовби його допитують, центр навантаження бесіди зміщується в наш бік, а співбесідник не має можливості висловлювати розширену думку.

Закриті питання рекомендується задавати не тоді, коли нам потрібно отримати інформацію, а тільки в тих випадках, коли хочемо прискорити отримання згоди чи підтвердження раніше досягнутої домовленості (наприклад: “Чи згодні Ви, що …?”.

Другий вид — запитання, що заповнюють прогалини знань, або відкриті запитання. Вони спрямовані на з’ясування нових властивостей і якостей предметів та явищ, які цікавлять слухачів. Граматична ознака таких запитань міститься в наявності у них запитальних слів: хто, що, де, коли, як і т. ін.

На ці питання неможливо відповісти “так” чи “ні”, вони потребують пояснення. Вони містять слова “що”, “хто”, “як”, “скільки”, “чому”. Приклади таких запитань:

- “яка Ваша думка по даному питанню ?”;

- “яким чином Ви прийшли до такого висновку?”;

- “Чому Ви вважаєте, що …?”.

За допомогою такого типу запитань ми вступаємо в різновид діалога — монолога і, таким чином, мета передачі інформації реалізується більш вільно, не як в закритих питаннях, оскільки ми дали нашому співбесіднику можливість маневрування і підготували до розширеного виступу.

У цій ситуації ми втрачаємо ініціативу, а також послідовність розвитку теми, бо бесіда може повернути в русло інтересів і проблем співбесідника. Небезпека полягає також у тому, що можна взагалі втратити контроль над ходом бесіди.

Щодо складу розрізняють запитання складні і прості. За допомогою складних запитань, що уточнюють, з’ясовується істинність чи хибність кількох суджень одночасно. У полеміці бажано користуватися для чіткості простими запитаннями, які з’ясовують істинність кожного судження окремо.

Оскільки будь-яке запитання спирається на знання, що вже набуті, то залежно від правильного чи неправильного використання цього початкового базису слід відрізняти коректні запитання від некоректних.

Дзеркальне питання. Щоб розширити рамки і забезпечити безперервність відкритого діалогу, можна використовувати дзеркальне питання. Воно полягає в повторенні з запитальною інтонацією частини ствердження, що тільки що було виголошено співбесідником, щоб примусити його побачити своє ствердження з іншого боку і продовжити свою розповідь.

Дзеркальне питання дозволяє створювати в бесіді нові елементи, що надають діалогу достеменний сенс, не вступаючи в протиріччя зі співбесідником. Це дає кращі результати, ніж круговорот питань “чому?”, які зазвичай викликають захисні реакції, пошуки надуманої причинності, чередування обвинувачень і самовиправдовувань і в результаті призводять до конфлікту.

Риторичні запитання. Це питання, відповідь на які очевидна для всіх присутніх. Їх мета — активізувати аудиторію, вказати на невирішені проблеми чи забезпечити підтримку нашої позиції з боку учасників бесіди шляхом мовчазної згоди.

Важливо формулювати питання таким чином, щоб вони звучали стисло і були зрозумілі присутнім. А притаманне великій аудиторії мовчання і буде означати схвалення нашої точки зору. Але при цьому слід бути дуже обережним, бо можна вдатися до звичайної демагогії, а іноді потрапити в смішне положення, як це сталося на одному зібранні селян. Оратор пропонував повторно обрати одного члена правління, підкреслюючи його працелюбність запитанням: “Хто взагалі може зараз, в цій складній ситуації, порівнятися з ним?”. З останнього ряду хтось випалив: “Кінь!”

Переломні питання. Вони підтримують бесіду в чітко встановленому напрямку або ж піднімають цілий комплекс нових проблем. якщо співбесідник коректно і змістовно відповідає на такі питання, то відповіді зазвичай дозволяють виявити слабкі місця його позиції. Наведемо приклади: “як Ви уявляєте собі …?” , “як Ви вважаєте, чи потрібно радикально міняти… ?”, “як насправді у Вас справа з …?”.

Подібні питання задаються в тих випадках, коли ми вже отримали досить інформації з однієї проблеми і хочемо переключитися на іншу або ж коли ми відчули опір співбесідника і намагаємося обійти важкі місця. Небезпека в цих ситуаціях полягає в порушенні рівноваги між ними і нашими співбесідниками. При наполегливому використанні таких питань співбесідник може підвести їх до закритих відповідей “так” чи “ні”. Це суттєво знизить наші шанси на отримання інформації.

Питання для обмірковування. Вони спонукають співбесідника розмірковувати, ретельно аналізувати і коментувати те, що було складно. Прикладами є такі питання: “Чи правильно я зрозумів Ваше повідомлення про те, що …?”, “Чи вважаєте Ви, що…?”.

Мета цих питань — створити атмосферу взаєморозуміння, це часто дозволяє досягнути проміжних результатів.

Послідовність використання питань.

Для першого етапу, на якому піднімаються нові проблеми, характерні відповіді “так — ні”. На наступному етапі, коли розширюються кордони сфер передачі інформації і проводиться збір фактів і обмін думками, слід задавати переважно відкриті і дзеркальні питання.

Після етапу передачі інформації наступає етап закріплення і перевірки отриманої інформації, на якому переважають риторичні питання і питання на обмірковування. І наприкінці, відмітивши нову спрямованість інформації, ми користуємося переломними питаннями.

Чого ми домагаємося такими питаннями? В будь-якому випадку ми суттєво знижуємо небезпеку “бесіди-сварки”. Бо будь-яке ствердження чи констатація, особливо не підкріплене очевидними фактами, викликають у співбесідника протест, дух протиріччя і контраргументи у відкритій чи закритій (внутрішній) формі. якщо ж ми модифікуємо їм форму запитання, тим самим в значному ступені їх пом’якшуючи, то співбесідник і сприйме їх легше, іноді навіть як свою особисту думку (завдяки риторичним питанням і запитанням на обмірковування).

Передача інформації і підготовка до аргументування проходять вільніше, легше, оскільки співбесідник стає більш відкритим і показує свої слабкі місця до того, як ми підготували аргументи, що враховують його цілі і побажання.

Само собою зрозуміло, що застосування техніки опитування можливо тоді, коли нам потрібно отримати від співбесідника професійну інформацію і коли наша мета полягає в тому, щоб краще пізнати і зрозуміти його.

Окрім того, за допомогою запитань ми максимально активізуємо співбесідника, надаємо йому можливість самоутвердитися, чим полегшуємо вирішення своєї задачі.

Для чого необхідно аналізувати запитання опонента? Насамперед, це потрібно для того, щоб виявити коректні і некоректні запитання. І якщо трапляються некоректні запитання, слід показати їх безпідставність і попросити опонента уточнити чи зняти їх. якщо оратор має у своєму розпорядженні достатньо підстав, які дозволяють вважати, що опонент навмисно вдається до некоректного запитання, то в даному випадку і тільки за цих умов його можна кваліфікувати як провокаційне.

У полеміці відповіді завжди мають будуватися згідно з поставленими запитаннями, тому що тільки за таких умов вони виконують свою основну функцію — уточнюють інформацію, якої бракує, чи несуть нову, і, отже, реалізують пізнавальну функцію запитання.

Відповідь можна вважати правильною тільки тоді, коли висловлені в ній судження за своїм змістом істинні (тобто адекватно відбивають реальну дійсність) і логічно пов’язані з поставленим запитанням. Судження, нехай і істинні, але не пов’язані з запитаннями, кваліфікуються як “відповіді не по суті” і не розглядаються. Помилковими або хибними відповідями вважаються ті, що за змістом пов’язані з питаннями, однак по суті неправильно відбивають дійсність, їх виникнення пояснюється помилковими думками чи некомпетентністю. Ненавмисно допущені помилки (так звані помилкові відповіді) слід відрізняти від навмисно неправильних відповідей, тобто хибних, з метою ввести в оману учасників дискусії.

У ході полеміки не завжди легко і просто відрізняти помилкові відповіді від хибних. Тому звинувачення в свідомій хибності завжди припускає наявність достатньо вагомих до того підстав і не може спиратися тільки на підозрі та інтуїтивних здогадках. Потрібні докази.

У полеміці з’ясовується різне ставлення промовця до поставлених запитань. Прагнення зрозуміти їх приводить до позитивних відповідей, а ігнорування запитань шляхом прямої чи непрямої відмови відповісти на них — до негативних.

Позитивні відповіді залежно від інформації, що в них міститься, розподіляють на прямі й непрямі.

Оскільки промовець не може бути байдужим до того, розуміють або не розуміють його слухачі, чи до кожного з них доходить сенс тверджень, то до непрямих відповідей він може вдаватися тільки будучи повністю впевненим, що аудиторія достатньо підготовлена для усвідомлення їх змісту. В іншому разі вони стають непотрібними. За інших умов непрямі відповіді не тільки прийнятні, але й бажані. За їх допомогою оратор може продемонструвати свою ерудицію і показати, що він вільно володіє матеріалом. Для досвідченого полеміста непряма відповідь дозволяє використовувати більш загальні знання з теорії, цікаві відомості з суміжних галузей науки, типові образи з художньої літератури.

Суттєве значення в полеміці, поряд з позитивними, мають і негативні відповіді.

Пряма негативна відповідь може стосуватися як сутності запитання, так і його форми. Мотивом для відмови відповідати по суті на запитання частіше всього служить визнання учасником полеміки своєї некомпетентності, тобто недостатнє знання випадково порушених у спорі наукових чи практичних проблем, відсутність в його розпорядженні необхідних відомостей, матеріалів чи джерел і т. ін. До такої мотивованої негативної відповіді не можна ставитися упереджено і розцінювати її як уразливість.

Визнати у чомусь свою неосвіченість без докору сумління можуть і досвідчені полемісти, які впевнено обстоюють свої позиції і добре розбираються в суті проблеми, що обговорюється. Вони не прагнуть зобразити справу так, що знають абсолютно все, і відверто повідомляють слухачам, що не готові відповісти на те чи інше запитання. До такої позиції аудиторія, як правило, ставиться з розумінням. Проте водночас непринадне враження справляє оратор, який не має достатнього фактичного матеріалу і не є фахівцем у тій чи іншій галузі, але попри все намагається “сконструювати” позитивну відповідь. Спонукальним мотивом у подібних випадках часто буває почуття удаваного сорому — побоювання здатися неуком, невігласом в очах слухачів. Реальне послаблення позиції оратора в цьому випадку неминуче, хоч йому і уявляється, що своєю розпливчастою відповіддю він рятує власний престиж.

Припустимими мотивами негативної відповіді можуть бути також думки, пов’язані з необхідністю збереження військової, техніко-економічної чи професійної таємниці, небажання розголошувати, наприклад, певні моменти особистого життя і т. ін. Однак трапляється, що посилання на ці мотиви служить для деяких промовців підставою, щоб відхилитися від відповіді на дотепне запитання.


§ 3. Види полемічних «хитрощів» у полеміці. Шляхи їх нейтралізації

Полеміці завжди притаманне збудження почуттів. Це добре можна пояснити психологічно. Однак спір з метою з’ясування істини не повинен підмінятися прагненням мати рацію за будь-яких умов. У подібних випадках нерідко використовуються софістичні виверти, хитрощі. Отже ораторові, який бажає брати участь у полеміці, певна річ, належить знати про це. Інколи той чи інший полеміст, відчуваючи, що він не має рації, ухиляється від спору, маскуючись іронією. Він неодмінно заявляє: “Знаєте, ви ставите такі “глибокодумні” і такі “серйозні” запитання, що я пасую перед ними”. Це звучить як ухильний докір і як основа для того, щоб відійти від “відповіді через некомпетентність”.

У полеміці така тактика неприпустима і не може привести до позитивних результатів.

Достатньою підставою для відмови від дискусії нерідко признається постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі. На запитання не відповідають і в тому випадку, коли вони тільки за граматичною формою являють собою запитання, а по суті містять безпідставний довід, який виконує функцію бездоказового контраргументу в полеміці. Прикладом такого довільного доводу є софістична хитрість, що одержала назву “надмірного уточнення”. Сутність цього виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії, який виступає проти тези опонента, робить спробу спростувати його думку не звичайними, логічно припустимими способами, а шляхом постановки запитання, що потребує від опонента такого “уточнення” тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо параметрами), яке свідомо неможливе чи явно безглузде.

Особливу увагу слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких досвідчений у полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від відповіді на запитання. До них належать такі виверти: “відповідь у кредит”, “відповідь запитанням на запитання”, негативна оцінка самого запитання без розгляду його по суті і т. ін.

“Відповідь у кредит” полягає в тому, що один із учасників полеміки, якому важко за тих чи інших обставин відповісти на поставлене запитання, переносить його розгляд під різними приводами “напотім”: “Питання непросте, а часу не вистачає, тому розглянемо його наступного разу” і т. ін.

Якщо бракує достатньої організації полеміки, а обговорення проходить безладно і учасники не відзначаються необхідним рівнем полемічної культури, нерідко спостерігається “відповідь запитанням на запитання”.

Уявімо таку ситуацію, яка, на жаль, зустрічається часто. Під час виступу одного із учасників семінару (директора заводу) поставили запитання: “Скажіть, будь ласка, чому на вашому заводі не працює очищувальна система, пуск якої ви здійснили минулого року? Доки мешканці міста будуть дихати сірчаним газом?” Замість відповіді по суті промовець звертається до свого опонента: “Я вам відповім, але після того, як ви мені відповісте: коли припиниться забруднювання озера відходами виробництва вашої фабрики? Ви ж пустили очищувальну систему цього року”. Опонент звертається до головуючого: “Нехай мені доповідач відповість!” Доповідач наполегливо продовжує: “Я-то відповім, але нехай раніше опонент мені відповість!”.

Щоб уникнути відповіді, інколи дають негативну оцінку самому запитанню. Не відповідаючи по суті, промовець нерідко обмежується тільки безапеляційною оцінкою: “Це наївне запитання!”, “Це ж несерйозно!”, “Це тривіально!” і т. ін. Іноді така оцінка набуває відтінку окрику, коли замість відповіді можна почути: “Це догматизм!” чи “Це позитивізм!”, чи “Це неістотне питання!”

Такі софістичні прийоми заслуговують на серйозний осуд, тому що вони є суперечністю щодо самої ідеї полеміки як раціонального обговорення складних проблем.

Існують дві крайності у ставленні до авторитетів: незріле, можна сказати, легковажне відкидання будь-яких авторитетів, та зловживання посиланнями на них, що майже завжди вуалює відсутність самостійного, власного мислення.

Дехто дозволяє собі в спорі спекулювати на віці, освіті, службовому становищі. У літнього чоловіка під час дискусії з юнаком може вирватися таке у відповідь: “Вам 20 років, а мені — 60, як ви смієте мені заперечувати?” тощо.

Інші використовують “підмащування” опонента лжекомпліментами: “Ви, як розумна людина, не будете заперечувати...” чи “Ми з вами чудово розуміємо, краще за різних там профанів”. Інколи за відсутності вагомих доказів роблять безвідповідальні натяки на деякі “таємні” мотиви, які нібито спонукають супротивну сторону: “Ви це говорите нещиро чи з почуття заздрості, чи від побоювання зіпсувати відносини з такою-то особою?” і т. ін. Тому під час полеміки необхідно пильно стежити за тим, щоб неминучі спори, неминуче протистояння думок не перетворювались у плітки, чвари, наклепи.

Буває, що опоненту приписуються необґрунтовані, свідомо безглузді думки. Від нарочитого глузування над суперечником відрізняється логічний прийом доведення до абсурду: тимчасово припускається, що теза, яка спростовується, є істинною, але оскільки наслідок із тези суперечить дійсності, це свідчить, що теза була хибною.

Необхідність знання такого роду полемічних хитрощів не викликає сумніву. Кожен, хто бореться за свої переконання, шукає правильні рішення, стверджує істину, повинен не тільки сам бути озброєним, але й добре знати методи свого опонента. Вміння розпізнати ту чи іншу із хитрощів, показати, з якою метою вона використана, дати гідну відповідь противнику — необхідна риса полеміста.

Таким чином, опанування мистецтвом полеміки в цілому, її основними принципами, з’ясування логіки запитань і відповідей у ході полеміки, софістичних прийомів, які часом застосовуються, — важливі вимоги методики ораторського мистецтва. Тільки після усвідомлення принципів і прийомів полеміки вона зможе привнести дійсну користь, буде сприяти подоланню помилок і знаходженню істини.


Глава 9. СУДОВЕ КРАСНОМОВСТВО

§ 1. Загальна характеристика судової промови

У багатьох життєвих ситуаціях, за яких юрист використовує ораторське мистецтво, особливе місце посідає судовий процес. Саме тут досить часто рівень володіння словом стає чи не найголовнішим критерієм професіоналізму юриста. Маючи бездоганно побудовану логіку доказування певної тези, можна отримати негативний результат, якщо ця логічна схема не буде перетворена в промову, що втілює єдність та адекватність змісту і форми. Тому важлива складова частина під час підготовки до професійної участі в судовому процесі — відпрацювання навичок ораторського мистецтва. Протягом сторіч існування судової системи та юридичної професії в цілому велика увага приділялась узагальненню певних правил чи законів судового красномовства. З точки зору повноти та систематизування судове красномовство — найрозвиненіша професійна сфера ораторського мистецтва як теорії та навчальної дисципліни.

Характеризуючи судову промову, слід виходити з того, що її зміст та форма визначаються загальними принципами судочинства. Довгий час у країні панувала така система судочинства, що суттєво зменшувала потребу в ораторських навичках. Проте за умов більш повної реалізації принципу змагальності, існування суду присяжних, ораторське мистецтво набуває рис важливого процесуально допустимого чинника впливу на судове рішення.

В цілому не існує єдиного підходу до судової промови, її визначення та атрибутів, ознак. Можна вважати, що до сфери розгляду в судовому красномовстві належать всі форми виступів учасників процесу.

За своїм цільовим призначенням у кримінальному процесі судова промова може бути або “захисною”, або “обвинувальною” . Цей поділ свідчить про існування двох моделей судового красномовства, що конкретно пов’язані з процесуальними ролями і мають свої правила та норми. Ці моделі суттєво не відрізняються від моделей, характерних для цивільного чи господарського судочинства.

За своею формою судова промова поєднує риси діалогічної та монологічної мови. Це ґрунтується на тому, що основою судового процесу за сучасних умов є дебати, які мають встановити істину, тобто зміст судового рішення. Судові дебати є важливою характеристикою та складовою частиною судового процесу, їх хід та загальні правила досить жорстко визначаються процесуально-правовими нормами. Але в даному випадку істотну вагу має і судова практика. Досить часто саме практика формує штампи та стереотипи, що впливають на мовленнєву поведінку учасників процесу.

Головною характеристикою судової промови є те, що це процесуальна діяльність, визначена законом, та, відповідно правовий акт. Цим зумовлюються певні елементи формалізації в судовій промові.

Перш за все, формалізуються, тобто перетворюються на штампи, деякі мовні конструкції, що використовуються при зверненні до суду та учасників процесу, при представленні доказів, тощо. Такі мовні конструкції, як правило, не містять чітких визначень у законі чи підзаконних актах і базуються на звичаях. Тому при підготовці судової промови слід вивчати практику відомих судових процесів, звертаючи увагу на “стандартні” елементи промови та правила їх застосування.

Будь-яка промова завжди містить взаємодію з аудиторією, навіть якщо ця аудиторія була б уявною, а сам контакт — умовним. Не є винятком і судова промова. Існують розбіжності стосовно розуміння того, що вбачається в понятті “аудиторія” у даному випадку. Очевидно, більш правильним буде таке розуміння судової аудиторії, при якому до неї належать лише ті, хто прямо визначений у законі як учасник процесу. В іншому випадку, тобто коли аудиторією вважають всіх присутніх в залі судового засідання, саме визначення судової промови буде розпливчастим, і вона втрачає свою якісну природу як процесуальної дії.

Судова аудиторія створює передумови врахування загальних правил взаємодії з аудиторією, зважаючи й на обмеження в спілкуванні з учасниками процесу згідно з законом. Тобто судова аудиторія характеризується структурованістю за процесуальними ролями та незалежністю учасників процесу.

Психологічна культура судового оратора полягає в тому, що він має володіти знаннями та вміннями психологічного спілкування такою мірою, щоб стати керівником (лідером) організації специфічного пізнавального процесу, яким є судовий розгляд. Досягається це не лише логічними та фактологічними засобами, але й за допомогою таких психологічних прийомів, як управління увагою, пізнавальною активністю т. ін.

Підпорядкованість процесуальним завданням містить і те, що судова промова в своїй основі має суто професійну мовленнєву базу, тобто до лексики належить професійна юридична мова. Це зумовлює її насиченість спеціальними термінами та зворотами. Тому мовленнєвою нормою в судовій промові найчастіше є адекватне вживання спеціальних термінів. Різновиди судової промови в процесі пов’язані з певними процесуальними функціями, і їх побудова має свої особливості, хоча ці особливості більше стосуються особливостей процесуальної ролі ніж їх змісту та форми. Загальними принципами побудови промови мають бути: поєднання її направленості (наприклад, обвинувальної чи захисної) з абсолютною точністю та повнотою у викладенні права; уникнення загальних положень, абстрактної та нецілеспрямованої мови; арґументованість та підпорядкованість усієї промови цільовому призначенню та темі промови.

Варто враховувати й те, що судова промова має виховну спрямованість, активно впливаючи на судову аудиторію, широку громадськість і передаючи ті вселюдські духовні цінності, якими має керуватися судовий оратор.

§ 2. Особливості підготовки судової промови

Необхідно виходити з того, що участь у судовому процесі фахівця без відповідної підготовки має розглядатися як вияв грубого порушення професійної етики та нерозуміння свого службового обов’язку.

Тому підготовка судової промови — важлива складова частина професійної діяльності юриста. Існує загальновизнана структура судової промови, що відбиває як процесуальні вимоги, так і судову практику. До основних елементів судової промови належать:

- викладення фактичних обставин справи;

- аналіз та оцінка доказів, що визнані судом як такі;

- аналіз причин та умов, що спричинили правопорушення (злочин);

- висновок щодо міри покарання та позовних вимог, тобто пропозиція моделі судового рішення;

- заключна частина, що досить часто має оціночно-етичний характер.

У цій структурі наведені лише ті елементи, що відображають специфіку судової промови, без урахування тих, що притаманні будь-якій іншій промові, а саме: вступ, звернення і т. ін.

Судова промова має являти собою цілісну структуру, всі елементи якої взаємопов’язані і взаємодіють на підставі загальної настанови оратора.

Складаючи судову промову, слід виходити з необхідності виділення чотирьох послідовних етапів підготовки:

1. Аналітичний етап. На цьому етапі визначають цільове призначення обраної процесуальної ролі. Важливим є загальнотеоретичний аналіз предмета судового розгляду. Він містить два завдання: по-перше, загальне знайомство зі справою; по-друге, вивчення теорії питання, тобто опрацювання відповідних нормативно-правових актів, актів офіційного чи доктринального тлумачення норм, матеріалів, що узагальнюють судову практику. За свідченням А.Ф. Коні, без теоретичної визначеності судова промова набуває театральності, яка перетворює судовий процес у фарс. Разом з тим, судова промова не може перетворюватися в читання реферату з тієї чи іншої теоретичної проблеми правознавства. Правова доктрина не визнається джерелом права, тому звернення до неї буде корисним за умов відсутності чи неоднозначності офіційних тлумачень тих чи інших положень закону, що має бути застосовано при розгляді справи. Наявність доктринального тлумачення підсилює аргументацію промови.

2. Стратегічний етап. На цьому етапі слід проаналізувати структурованість судового процесу, тобто визначити його учасників, мету виступу і спрогнозувати хід процесу, його можливі варіанти. Головним підсумком даного етапу, як правило, стає план виступу з висуванням основної тези.

3. Тактичний етап. За змістом — це найбільш трудомісткий етап, оскільки він передбачає глибоке вивчення матеріалів справи з метою добору найвагоміших аргументів. Водночас формується схема доказування і провадиться пошук достатніх аргументів. Зовнішнім його підсумком, як правило, є тезовий виклад промови або її розгорнутий план. Не існує загальної вимоги щодо обов’язковості повного письмового викладу судової промови. Можливість імпровізації завжди залишається. Однак у деяких випадках корисно мати повний письмовий текст і намагатись максимально повно йому слідувати. Це особливо важливо за умов фіксації судового процесу технічними засобами, коли опонент може скористатися “невдалими імпровізаціями” або “емоційними перебільшеннями”.

4. Редакційний етап. На основі визначеної структури доказування (тобто розгорнутого плану) відбувається узагальнення матеріалу, підготовленого на попередньому етапі, укладається і редагується текст промови. Особливого значення під час редагування надається створенню наочності та досягненню мовленнєвої досконалості промови. Це передбачає правильний підбір слів, особливо спеціальних термінів, грамотну побудову синтаксичних конструкцій, добір прикладів, цитат тощо. Досить часто корисною стає імітація промови з її хронометруванням та робота над інтонацією, темпом мовлення.

5. Використання риторичних засобів у судовій промові.

Судова промова базується на дотриманні досить широкого спектра риторичних вимог. Але досвід свідчить, що до найцікавіших, найефективніших належать:

1. Логічна обґрунтованість, під якою розуміється така побудова промови, що забезпечує досконалість основних тверджень та наявність повної аргументації тези. Досягнення цього відбувається внаслідок послідовного дотримання перелічених принципів: логічна визначеність, тобто однозначність тези та використаних понять; логічна чистота, тобто відсутність внутрішніх суперечностей, недосконалих аргументів чи несумісних фактів; логічна зв’язаність, тобто наявність чіткої системи аргументації, що засновується на каузальних зв’язках, підтверджених фактами, що визнані судом у системі доказів.

2. Композиційна стрункість. Чітко побудована система аргументації має бути втілена в точні композиційні рішення, які є найадекватнішими поставленій меті. Визначаючи принципи композиційної побудови промови, слід виходити з необхідності наявності в ній всіх основних елементів. Доцільно правильно знайти зачин промови, який досить часто стає ключем до всієї промови, створює такий інтелектуальний та емоційний настрій, що здатний суттєво вплинути на судове рішення. Основна частина побудована на викладенні та аналізі головних арґументів. Звичайно судовий оратор змушений наводити всі факти, що робить промову довгою та одноманітною. Тому їх виклад повинен бути структурованим, слід враховувати необхідність зміни сприйняття однорідних фактів. Важливим може бути дотримання послідовності фактів . В той же час заключна частина має бути короткою але змістовною, оскільки саме в ній робиться основний висновок (підсумок) промови. Для подолання труднощів, що внутрішньо властиві судовій промові, доцільно використовувати різні логіко-композиційні прийоми, що розглядались у попередніх темах курсу. Саме за рахунок цього можна досягти більшої її ефективності.

3. Культура мовлення. Найважливішим критерієм розгляду культури мовлення є її нормативність, тобто послідовне використання літературних норм мови, слововживання, структури висловлювань. Слід зважати на те, що судова промова ґрунтується на професійній термінології, що зумовлює необхідність дотримуватися норм та правил, чіткого вживання спеціальних термінів. Важливим засобом підготовки може бути аналіз помилок, що дозволяє додати більшої культури мовлення за рахунок їх усунення і повнішого використання наявного лексичного матеріалу. Складним завданням у судовій промові є поєднання двох стилів мовлення: побутового, який досить часто відбиває фактичний бік судового розгляду, та професійного. Досвід свідчить, що оптимальним буде варіант, коли промова складається на основі професійного стилю, а побутовий стиль ілюструє, доповнює, збагачує промову. На значну увагу заслуговує техніка мовлення, яка має відповідати меті промови, її змісту. Техніка мовлення за такими її параметрами, як інтонація, темп, ритм повинна бути інваріантною, тобто гнучкою, здатною відтінити тезу чи підкреслити аргумент.

4. Полемічність. Виходячи з того, що судова промова — це завжди процесуальна дія або елемент судових дебатів, ораторові слід так її скласти і виголосити, щоб у змісті та формі промови послідовно простежувалася присутність опонента. У промові використовують традиційні засоби полеміки, які дозволяють висвітлити неаргументованість тези супротивної сторони (учасника процесу) і тим самим зміцнити свою позицію завдяки посиленій аргументації. Саме полемічні прийоми стають найдійовішим засобом “звільнення” судових дебатів від неаргументованих тез чи неправильних аргументів. Разом з тим використання таких прийомів вимагає від оратора дотримання певних принципів: правдивість, чесність, чуйність, принциповість, дисциплінованість. Ці принципи важливі ще й тому, що норми процесуального закону, як правило, містять деякі обмеження в дебатах, недотримання яких учасниками процесу призводить до негативних наслідків. Як свідчить досвід, досить вдалими риторичними прийомами є такі, як полемічна загостреність, перебільшення позиції, концентрація дій, “ефект раптовості” та ін. їх використання — ефективний засіб логіко-композиційної організації значних масивів інформації.

Разом з тим ведення полеміки має спиратися на вміння виявляти і розвінчувати “некоректні прийоми” полеміки, які може використовувати процесуальна супротивна сторона (аргумент “до особи”, аргумент “до авторитету”, аргумент “до сили”, аргумент “до почуттів” іт. ін.). Аргументація, що ґрунтується на такій основі, може бути нейтралізована, що завжди зміцнює позицію промовця.

Досить поширеним у судовій практиці є застосування таких прийомів ведення спору, що спираються на логічні порушення, наприклад, підміна тези, обґрунтування тези неправильними аргументами, логічна диверсія, та ін. Своєчасні виявлення та аналіз згаданих прийомів, тобто логічних помилок, здатні суттєво посилювати аргументованість позицій оратора.

Зміст


§ 1. Роль ораторського мистецтва у професійній діяльності юриста. Функції ораторського мистецтва 2

§ 2. Предмет і закони ораторського мистецтва 4

§ 3. Основи ораторського мистецтва 6

§ 4. Види красномовства та сфери його застосування 9

§ 5. Історія ораторського мистецтва 13

Глава 2. ВЗАЄМОДІЯ ОРАТОРА ТА АУДИТОРІЇ 19

§ 1. Сутність та проблеми взаємодії оратора та аудиторії 19

§ 2. Ознаки аудиторії, їх урахування в організації взаємодії оратора та аудиторії 20

§ 3. Об’єктивні перешкоди контакту оратора й аудиторії та їх урахування в організації аудиторії 22

Глава 3. СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ОРАТОРА 27

§ 1. Стратегія оратора, її структура 27

§ 2. Тактика оратора: принципи, способи, прийоми 29

Глава 4. ПІДГОТОВКА ВИСТУПУ 33

§ 1. Основні етапи підготовки тексту промови 33

§ 2. Форми текстового оформлення матеріалу 38

§ 3. Види підготовки до виступу 40

Глава 5. ДОКАЗ У ПУБЛІЧНОМУ ВИСТУПІ 41

§ 1. Поняття й структура доказу 41

§ 2. Правила і помилки висунення тези, аргументації і демонстрації 42

§ 3. Закони логічного мислення 47

§ 4. Спростування 48

Глава 6. КУЛЬТУРА МОВИ 50

§ 1. Поняття та загальні ознаки мовної культури оратора. Мовна норма 50

§ 2. Образність мови: поняття, зміст, роль, засоби створення образності 54

§ 3. Стиль мови 56

Глава 7. ТЕХНІКА МОВЛЕННЯ 57

§ 1. Поняття й категорії техніки мовлення 57

§ 2. Інтонація. Інтонаційно-виразні засоби мовлення 60

§ 3. Логіко-інтонаційний аналіз промови. Мовні ноти 62

Глава 8. ПРИНЦИПИ І ЗАСОБИ ПОЛЕМІКИ 64

§ 1. Полеміка як форма ораторського мистецтва: функції, принципи, прийоми 64

§ 2. Характеристика запитань і відповідей у полеміці 66

§ 3. Види полемічних «хитрощів» у полеміці. Шляхи їх нейтралізації 69

Глава 9. СУДОВЕ КРАСНОМОВСТВО 71

§ 1. Загальна характеристика судової промови 71

§ 2. Особливості підготовки судової промови 72


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   18


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка