Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка1/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
ОДКРОВЕННЯ НА ЗЛАМІ ТИСЯЧОЛІТЬ
Євген Пашковський народився 19 листопада 1962 року на станції Разіне у Житомирському краї. Навчався в індустріальному технікумі та педагогічному інституті. Між тим — праця монтажником на будівництві, короткочасне шахтарювання, метробудівництво, асфальтівництво, підпрацьовування вантажником на різних складах, солдатчина, мандрівне вільне заробітчанство. Такі біографічні відомості подає нам «Ukraina Irredenta. 13+2» (Київ, 1997). 1990 року прозаїк вирішив повернутися в Україну з «близького зарубіжжя», як він напише пізніше, «Із Дону додоми». Потім були сподівання і підтрим української духовної революції, гурт газети «Слово», Асоціація «Нова література», занедбана тепер «кулінарка» на Хрещатику. І завжди, в будь-яких ситуаціях і умовах — писання прози, без якої неможливо собі уявити сучасну Україну. Побачили світ його романи: «Свято» (1989), «Вовча зоря» (1990), «Безодня» (1992), тепер — «Осінь для ангела» і «Щоденний жезл», раніше друковані уривками. Один із чільних представників житомирської прозової школи. Мабуть не помилимося, якщо відзначимо: оригінальна стилістика Євгена Пашковського формувалася зокрема під впливом Григора Тютюнника, Івана Буніна, Маріо Варгаса Льйоси, Марселя Пруста, Габріеля Гарсіа Маркеса, католицьких ідеологів Церкви.

В контексті української культури література завжди важила більше, ніж галузь мистецтва, часто перебираючи на себе невластиві, в т. ч. ідеологічні функції. В даному випадку нас цікавить питання всевладності й незасміченості художнього слова, яке єдине сьогодні спроможне адекватно здійснити місію називання й оцінювання дійсності. У духовній прірві опинилися не лише українці. Все людство не освідомлює її глибини — воно боїться поглянути на себе в дзеркало правди. Тоді треба буде визнати марноту і суєтність свого існування, а всі найважливіші пе- ремоги — поразками.

Ідеологізм романів Євгена Пашковського не можна пов’язувати виключно з авторськими інтенціями. Це явище слід розглядати як нормальну реакцію мистецтва на дійсність у розрізі подразник–рефлекс, питання–відповідь, художній матеріал–літературний твір. Його проза є реакцією в рамках української традиції абсолютності слова й відповідальності за висловлене. Читаємо в романі «Щоденний жезл»: «Письменник, якщо він справді перейнятий словом, мусить вичікувати на нього з відреченням і готовністю того, хто відає, скільки земних поколінь готувалось незримо до зустрічі і незримо й гинули, так і не дочекавшись на справдження».

За Пашковським, культура в тому розумінні, в якому вона дійшла до кінця ХХ століття є мертвокнижною, своєрідним «сукровичним донорством». Отже, роман «Осінь для ангела» — це твір про зайвий інтелектуалізм та його смертоносний вплив на життя. Якщо безпосередність буття в його трагічності, неповторності й раптовості втілює головний герой Богдан, то Ніна, його жінка-супротивниця, символізує саме так поціновану культуру. Ця «легкоситцева грація книжних підземель» невипадково сидить у підвалах, не- мов гадюка. Такими є друзі Ніни, «вгодовані інтелектуали, вовчарі облесливі, нажерлися крові, прілоокі, любили говорити про українську смерть».

Коли Богдан згадує Ніну, він повертається подумки до свого співжиття із змертвілими умовностями, які обернулися для нього намисленим божевіллям. Ніна і лікар переконали Богдана в тому, що він є причинним. Тобто реальне життя є божевіллям у порівнянні до того, що написано у перемудрених книжках, які стають ворожими життю. І навпаки, божевілля у своїй етимології виглядає правдивим знанням, яке заперечується культурою.

Філософеми, закладені в науках, не убезпечили людей від їхнього головного ворога — безмежної свободи, яку від часів Французької революції стимулювала цивілізація. А вона, ця свобода, доходить до свого логічного завершення — деградації, дегенерації, ідеалізації сексуальних збочень, апофеозу цинізму й жорстокості та інших форм виродження людства в біологічну масу.

Проза Євгена Пашковського глибоко релігійна. Численні Біблійні притчі й алюзії впливають на стилістику, композиційність та ідеологію його романів. Автор метафоризує свої персонажі, розгортає у метафори твори. Богданові наказується вартувати лозу. Тут використана відома притча з Євангелія, коли Господь посилає до найманих виноробів своїх післанців. Усіх їх одного за одним вбивають. Тоді Господь посилає свого сина Ісуса, сподіваючись, що винороби його побояться. А ті подумали: «Він останній, ми його вб’ємо, і буде спадщина наша». Це головна метафора роману «Осінь для ангела».

У творі постійно згадуються скелі, виноград. І Богдан є одним з тих, хто вартує виноград. Він поступово усвідомлює своє покликання. Спочатку для нього відкривається сутність Біблії: «Це згодом вповні розвидніли строфи, озоновим світлом заструмував книжний абзац, що вкотре, знову, опівночі, зненацька, будь-де являв свій таємничий зміст». Пізніше, після міркувань, сумнівів і борінь, Богдан виходить на прямий шлях істини: «А я, народжений в тілі року половини століття і просвітлений духом Дива, дотоді мину коридори пітьми і буду більше живий, ніж тепер, та й ви за мною, молитвами заступлені, також воскреснете до життя».

«Осінь для ангела», попри визначеність, не є звичайним кошиком ідеологем. Роман сильний передусім своєю художністю — мовною і змістовою. Ми відразу потрапляємо в полон пристрасного авторського неперервного мовлення. Наведений нижче уривок дає уяву про живу асоціативність манери внутрішнього діалогу, яка є домінуючою в романі.

Богдан приходить на могилу свого діда, який є символом патріархальної усталеності життя. «Бабціна могила далеко; змирися, хлопче, був голос йому, — і рідна душа, втомлена безпорадністю втішити його, холодом відльоту торкнула лице, потуманила очі; подаленіла до горніх веж, ледь колихнулись ягоди обліпихи і моторошна гикавка козла сполохала неймовір-но високе, чисте, животворяще в годину доторку до безсмертя, нереально волошкове, молоде, мільйонолике на проталинах гранітних дзеркал, осіннє над цвинтарем небо».

Персонажі роману — не ходульні метафоризовані образи, а дійсно живі люди. Протистояння Богдана і Ніни не вичерпується їхнім символізмом. В інтимності невпинних звертань Богдана до своєї втраченої половини вчувається справжнє кохання. Як і в попередніх романах, головний герой безмежно самотній: «Господи, трудно й тоскно так, бо ж нікому і помолитись за мене». Ніна залишається для Богдана єдиною людською розрадою.

Культура не може бути метою життя замість самого життя. Тоді треба говорити не про культуру, а про нову тоталітарну доктрину, яка не хоче називатися справжнім іменем. Та й світ сприймає ці мертвотні інтелектуальні конструкції як культуру. Тому в наш час особливого значення набувають прості природні форми сприймання дійсності, оскільки вони дозволяють людині зберегти моральне здоров’я і залишитися неошуканою в наднеймовірних умовах.

Мені вже доводилося писати про те, що автор зневажає час, не надає йому жодного значення. Час — ніщо. Відповідні проекції духу перебувають в одному вимірі, поруч з вічністю і поза часом. Богдан — сучасна проекція Іоанна Златоуста — існує як заперечення антиієрархічності, втіленій в образі імператриці Євдоксії, спроектованому на Ніну. Богдан протистав-лений також Северинові, опричникові зла, що виступає в романі співробітником КГБ і одночасно — єпископом Северіяном з Олександрії, засновником аріянської єресі.

Протиставлення Богдан–Ніна та Богдан–Северин мають різну природу. Взаємовиключні твердження не руйнують системи, а є двома боками однієї медалі. Ця закономірність пояснює протиставлення Богдан–Северин (добро–зло). Але «фемінізація», як про неї пише Пашковський, загрожує існуванню системи. Таким чином, протиставлення Богдан–Северин означує власне людський світ, а протиріччя Богдан–Ніна окреслює протистояння християнства як основи нашої цивілізації і — тотальної деструкції, коли під питання ставиться сама доцільність боротьби за людину.

Свої медитації Євген Пашковський продовжує в романі-есеї «Щоденний жезл». Проблема часу набуває тут несподіваного розвитку. Тепер це стихія, певна смертоносна категорія, ворог всього живого. Час — це головний ворог, з яким змагається письменник. Автор пише: «Якщо кілька століть тому війна, моровиця, ганебний устрій сприймалися, як похибка від Абсолюту — і вимагали дії — то тепер кожна дія, надірвавшись від марноти, прямим підштовхуванням бокує до антиабсолюту, назвемо його хоч апокаліпсисом». З часом може відбутися деформація духовності, зміна полярності добра і зла, нівеляція цього засадничого протипокладення.

«Коли на вигуб різниці між добром і злом знадобилися віки, то на знищення відмінностей між життям і смертю стало достатньо десяти літ». Чорнобильска катастрофа раптово відтінила покрученість і жах цивілізаційного тривання, в осерді якого вже не було міри оцінювання. Пашковський називає час сатанинською вигадкою, заокруглюючи його, протестуючи проти фальшивої, вигаданої, нав’язаної нам дійсності. Вона не така, як ми її відчуваємо, але нова ідеологія твердить, що її треба вважати саме такою, і не інакшою.

Є безпосереднє-переживання-часу-сьогодні і вічність, з якою він не співвідноситься і ніяк на неї не впливає. Реальний час, який поглинає всю марноту людських зусиль, найкраще надається до обгрунтування політичної свободи, чи то соціалізму, чи то лібералізму. Хоч людина завжди перебуває в просторі своєї головної та єдиної свободи — морально-етичного самовдосконалення, яка ідеологічно використовувалася хіба у перші віки християнства і почасти в добу контрреформації.

Відтоді практично всі зусилля людства покладаються на політичну свободизацію, що поступово витісняє людське і людяне в людині, висуваючи все нові -ізми, як-от: гуманізм, фемінізм. «Щоденний жезл» — це роман про Чорнобиль як прообраз Страшного суду, коли кожен дасть відповідь на питання: з Христом чи проти Христа? Ідеологізація будь-якої свободи (похідної від ідеї часу, прогресу) є пародією на Божественне покликання людини. Всі форми затуманення зору так чи інакше стають тоталітарними.

Жанр роману-есею дозволяє авторові не ховатися за героїв. Оповідь ведеться від власної особи. Євген Пашковський немов би власноручно підписується під автентичністю всіх висловлювань і переживань. Можемо говорити про певний псевдоавтобіографізм, коли письменник розставляє наголоси у своїй дійсній і духовній біографії. Він так само самотній, як і герої його попередніх романів: «Ти був самотній, як сто вовків, що марно зрисачили ніч, зупинилися вдосвіта, з голодним підвивом, виростаючи над сірим снігом мордами, білими від інею, перегукують ліси і збиваються в ще лютішу зграю; ти, відхекавши тридцять з лишнім літ, помножених на десять чорнобильських вічностей, розгубив відмінності між вигаданим і своїм, проминулим і майбутнім: твоя постійно облавлена здобич, — мінливість часу, — спрудкішала невловимо, щодалі й далі від тієї пори, коли батько з двома мішками, згорнутими на серп під полою піджака, взяв малого з собою по конюшину».

Чорнобильській трагедії передував голодомор 1932–1933 років. В той же час, Сполучені Штати Америки визнають СРСР саме 1933 року, ніяк не узгодивши це із своїми ліберальними деклараціями. Українське зерно, продане Сталіним на Захід, також стало однією з підстав демократичного благоденствія. На думку автора, це доля всього «третього світу». Такі країни існують як номінальні назви, а не як відповідність буттю.

Вивіска, під якою чиниться розбій, лише упомірнює стиль. Держави «третього світу» перетворюються на інструмент насильства по вичавлюванню грошей із свого населення для міжнародних фінансових структур. Власне саме населення вже ні на що не претендує. Однак наймогутніша імперія, яка зрештою стала єдиним переможцем, не може проконтролювати всі колоніальні терени, і там час від часу відбувається щось таке, що загрожує всьому іншому світові. Тепер проблемою номер один для світу гуманізму і поступу є чорнобильський саркофаг, а не подальша доля українців, що живуть довкола нього. Гуманізм відверто оголошує себе вбивцею людини. Державний тероризм і засаднича паразитарність викликає аналогію з неприродністю давно зниклої хазарської держави, що завжди залишатиметься для України історичною метафорою.

Тепер Україна роззброєна, статистично підрахована і успішно вживається. «Але нема тобі відповідей, — пише Євген Пашковський, — і хліб стає прісним, і ви-но загустає на жовч, у чорнобильському безчассі ти між покинутих і забутих, мов ягнята в зимівнику». Сюди ж можна додати пустельні волання про люстрацію. В сучасній Україні панує лицемірство (постмодернізм), нема твердості, визначеності, люди не відрізняють добра від зла, слова не відповідають своїм значенням; дароване американство жде фолкнерівського голосу: «Свободу ми підмінили байдужістю до всякого протесту і оголосили, що може бути здійснена будь-яка дія, аби вона лише освячувалась викаструваним словом «свобода», і в цей самий момент зникла також істина; ми не відмінили істину; просто вона повернулася до нас спиною». Письменник з болем застерігає: «Ваші герої пересуватимуться навприсядки, в битвах за унітази отримавши праця, ваші володарі за звичаєм павіанів дбатимуть лише про культуру краваток, вашою мовою залишать одні написи на туалетах і радіоактивних смітниках».

Романи Євгена Пашковського відносимо до правдиво християнської прози, тільки не повчально-просвітницького, а наступально-воюючого змісту. Тут непримиренність позиції, жорстокість оцінок, експресивна перейнятість текстом, максимально наближена до розмовної (з елементами житомирської говірки) лексика, зміна емоційних регістрів від урочистості до висміювання. Однак це не контрастування стилів по типу високий–низький, оскільки іронія відсутня. Це гротеск, наступний крок після якого — прокляття.

Звернімо увагу нате, як автор пише про українську землю: «Ось вона, безрідна земля, чорнозем загуслої крові, немов суцільний крововилив у мозку (...). Земля наокіл — драглистий кровопідтік, бачений тобою не раз на тілі зблизька застріленого звіра (...). Земля мов чорна спрага в зачумленого». Не усвідомивши належно Чорнобиль, українці позбуваються останньої спадщини, яку може мати нація — єдиного погляду на світ і спільних вчинків. А це вже «непогребна смерть, поіменована історією».

Сам автор говорить про своє письмо як про стиль бурякових рядків у нескінченному полі. Воно до певної міри нагадує «потік свідомості», але обезличеність частого вжитку не дозволяє нам вжити цей термін. Ускладнений стиль — внутрішня зневага автора до примітивізму сьогоднішньої мас-культури. Він закриває текст для непосвяченого. Авторська правда з точки зору пануючих ідеологій є несправжньою. Тому через стиль невизначеності він хоче зруйнувати офіційну визначеність, запускаючи в неї свого «троянського коня», своєрідний «комп’ютерний вірус». Слід зазначити, що письменницька пристрасність не дозволила Пашковському врівноважити стилістичну гру з композицією, подекуди несправедливо перетнула побутовість із вічністю. Хоч побутовізм, який стає на заваді творчості, виступає також і втраченим часом письменника, і запорукою художності його творів.

Одним із центральних мотивів роману «Щоденний жезл» є визначення місця і ролі літератури у переддень апокаліпсису. «Бути письменником в еру мерців — не стільки вміння піймати відстань, а диво цікавості: що ж бо там проступає?» В добу, коли «апатію визнано головною вірою», «література постала перед завданнями — не збожеволіти і по можливості залишитися гідною». Автор продовжує: «Нова література, про що б вона не казала, розказує про останнє, про те, як час забився в аритмії розщеплення». Не зважаючи на те, що «сучасна література стала такою ж нескромною забаганкою, як амброзія на столах трупарні», «хоч привид баржі досі гойдається над письменництвом і русофізм накочує методом побутової сифілізації, (...) хоч все спрямовано на вигуб, література каже: сакральність повернено (...) — станьте гідними написаного про вас і ви впораєтеся з ними». Література, коли її розуміти як мистецтво і тому «чистий» романтизм, стає чи не єдиним форпостом і речником традиціоналізму.

Але в чому полягає надія? — В любові та вірі. Зло не може сподіватися на остаточну перемогу в людській душі. «Ти на їхніх терплячих, неозлілих прикладах зрозумів просту й вічно спраглу повторення істину: про неможливість витруїти богоподібне з людини, якщо навіть така людоїдська влада, докладаючи надзусиль до перетворення біомаси на подобизну самої себе, безсила була зробити з господаря розбійника».

Гнівні називання проблем і ворогів, на яких будуються романи «Осінь для ангела» та, більшою мірою, «Щоденний жезл», оте видання в очі читачеві неприкритої правди, переважає християнський мотив доброти, до якого приходить автор. Якщо перший роман є літературно довершеним, «виписаним» з дбайливістю і любов’ю, то другий — це суцільний душевний надрив. І навіть оцінюючи «Щоденний жезл» як «передпрокляття», саме прокляття не могло би бути таким сильним і вражаючим. Насамперед тому, що тоді воно не залишило б людині жодної надії і стало би позерством. А християнство завжди дає надію.

Осягнувши істину, Євген Пашковський відійшов від суєти, «став мисливцем, рибалкою, димом вітчизни, одним з невідомих графітових стрижнів, протягом в електричках». Йому можна позаздрити, тепер він вільно спілкується з Святим Августином, Данте, Брохом, Буніним, Фолкнером, Хемінгуеєм, Достоєвським, Бальзаком, Конрадом, Прустом та іншими великими; бачить на вулиці Джойса; стає просвітленим споглядачем і вільним художником. І проблема дійсного пафосу, яким може бути лише мистецтво, а не декларативне самоозначення письменника, можливо, вирішується багатозначністю інтонаційного забарвлення слова «вітчизна» — від вимушеної іронії до висоти одкровення на зламі тисячоліть.

СЕРГІЙ КВІТ


Євген Пашковський
ОСІНЬ ДЛЯ АНГЕЛА
роман
1

Ще долинало від мосту голосіння води і грім ланцюгів об дюраль на човновій станції, дві пляшки вина в рюкзаку бухкали Богдана по спині, коленкоровим вінком за пагорби жалісної осені вклякало сонце, з розщелини скель морозний заносився вітер; за містечком, за дорогою потраурніла рілля, і прип’ятий шпагатом до обірваних цвинтарних ворітець козел нахиляв золочені загравою роги на чоловіка, — арештанськи довге пальто з облізлим коміром, голий виріз промуляної на шиї сорочки, замаюсена спортивна шапчина і втома на загостреному безсонням лиці виказували суворого митаря, від чого так біснувався рогатий на прив’язі, — ляк перестріти родичів вивів до проламини в ограді, звідти, розгинаючись, він подумки побачив дідову могилу з їржавим хрестом, тамо за жухлою чагарнотою таволги, дуднику, бузини проглядає новий скорботний простір; задовго до оказії, десь відразу на початку хвороби, думав, батьки поховають бабцю коло діда, сама казала, звідти видніє степ за могилками всенької рідні; наслання, телеграму посіяли на головпошті, пізно доправили, впросив підмінити напарника на поромі, витріпав налип луски на рюкзаку, стрімководь рвала сіті й безжальною кригою сікла лапи веретенників на мілині, — пропалена блискавками, німа ріка твоя, Господи; згином ліктя затулив очі і боком проламувався крізь драпахи, тріск сухого бур’яну приглушив бридке бекасине блеяння козла, на розп’ятті над аркою гойдався линялий рушник, мабуть такого ж, тільки новісінького, мати пов’язала на хресті, згадай-но скриню, гнітючим нафталіном віяла купка прихованого на споді вбрання, давно, від самої дідуневої смерті лежало, підлітком звідти крав свічечки, щоб натирати лижі, згадав образок Діви на поличці прискринку? і буцімто вдома; той параліч докатував, бідна, пити просила, щось тамо підсолодять на кухні, зітхала, згірк мені оцей мед, закличте священника для сповіді; батько ж партєйний, звідки, мам, випишу того попа? зара строго, скількох за обряди сключили, шутка діло, сказати; правда, потім згодився, здому писали; здригаючись, бабця відчувала нерухому сіль на суглобах, — вона роз’їдала кістки і впевненість добути до нового Великодня, — ступні обмити благала матір, котра вигрібала коцюбкою з піддувайла картоплю, з чайника в залізну таріль наливала літепло, ваткою терла збряклі в чорних вузлакуватих венах литки, налиті віковим випираючим горем чорнозему, біль ущухав, старенька пробувала здрімнути до сутінкових відвідин лікаря, сповідала крізь сниво гріхи; Боже, прости нарікання у тридцять третьому, кров і оцет поновилися, впоїли зі списа рабів малих, земнопрахом осліплених, долею дітей і онуків молю, прости маловір’я, Владико душ Пребезсмертний; щоб лучче видіти хворій з постелі, мама поставили ікону за скло серванту, між безлічі випитих і недоторканих чаш, то бабця, коли підмощували подушками до стіни, слізно всміхалась до образа й до віддзеркалення дрібок солі в малиновій духовці, колосся на покутті, рідних облич, ложки меду в майонезному слоїчку, згірклих туманів, чорних облич, на фотографіях, за скло підіпхнутих; бабця преслізно тішилась, прещемно раділа всім, бо ще торік дибала помаленьку, теплився між чотирьох цеглин жар на подвір’ї, на розпал мона підкинути снопики в’ялих вишневих гілок, гроза скрутила відногу вишні, мона з дійничкою йти до криниці, йти з повною лійкою вечором до капустяних грядок, йти з повним хвартухом печериць, які назбирала на межах, йти з оберемком білизни по втрамбованому піску біля копанки, йти в хату, сповнену безтривог і земних дарів, йти, ніколи не впорожні, йти й самій віддзеркалюватись на іконному склі, на молодій кризі, що рушниково крилатими берегами, в молитовнощирой сутіні, роздмухує пагін лампадки: на дев’ять день по дідові сім’я сторопіла від дива, сиділи за столом і навскіс через світлицю пролітав рядок світлих лялечок, впізнавались обличчя, памятні по фотокартках, по старшинству прадід летів за прапрадідом, син за батьком, сестра за братом, рід за родом, трохи вищі від бджіл мостилися на іконній рамі і збоку, сирітськи окремо, на перст від рідні присіла манюня душа, я ледве впізнала її, померлу нехрещеною, пізнала й господаря, усміхавсь молодий, таким пам’ятала по втечі з виселки, кликав очима, я встала навстріч і видиво згасло; ще рано було; проте невдовги збулось покликання: хворість розбила! а лікар про міцне серце сокорить, отож-то довго виглядати, йти б саменькій до ангелів, ступні відходила і образ захований, — отак жалілася бабця спросоння, коли з гладишкою крові переступив поріг, зрадів живому голосу, верг на ослін просмерділу смаленою щетиною камізельку, об яку витирав ножа, хибнулись на двір застоєні хатні запахи, під стелею в коморі гаки запитально чекали м’яса, порося закололи загодя, грубим поліетиленом і хусткою взявся обмотувати гледчика, слоїки мати забрала під смалець, кров повезу до міста, плита є, гречка є, нехай моя господиня злемзає, головне, добре обв’язати оцим пояском від халата, шкода, коли вихлюпає по дорозі, солонезна кров, правда, колюн для форсу присолює з вістря тесака на язик, а бабця: страх як свіжина з цибулею пахне, зара б товченої на сметані картоплі та огірка, та смачної пелюстки, гірчичне зерно в олії плаває, кмин на житньому окрайці тріскотить, а-а, нехай собі! бач, Заступницю між тарілок ховають, облукавили; скипів, тільки й пам’ятне, власний вар’ятуватий крик — батько змовчував, сусіди ж почують — тільки й пхнув до рюкзака глечик теплої крові, одвернувсь, щоб не плакати на сіру, випрацювану, важку, мов уламок жорнового каменя, бабціну руку і за словами ковтав серце, котре мокрою глиною затовкло горло; винен я, молитимусь за вас; та найстрашніш було змовчати: прощайте; оморозив крик: геть звідси, грамотний! було б вдушити маленьким. Дивно, міркував Богдан, зубами відкорковуючи пляшку і продираючись крізь сухий терен до дідової могили, звідки тутай кострище з обвугленим корінням бур’яну, пластмасові тюльпани в глибокій бляшанці, родичі порядкували? на лавочці цвіль, бракує просілого під сльотою горбика; обтріпавши на полах ламкі колюхи, відчув присутність неземного спокою, стара могилка сиротинно тулилася до ялин і душа покійника, так погідно, так синьо розплескана вечоровим півсвітлом, підмовила його серцю, що бабцю поховали окремо, — мужній, онуче! що виніс ти з дому отчого? втому каменя наріжного ти взяв, глечик крові й нічого благісного; змалечку меї хати тримавсь, на ясені над кролячою, кліткою вирізав рік смерті діда, запарубкував рано, непослух один і двері тра засувати, вставай, бабо, ніби ніколи в молитовному одноголоссі до сну не читав «отченаш», повторюючи за мною, «але визволи нас від лукавого», зіщулений, кволий підводився від образів і розтирав затерплі коліна, тихий, богобоязкий, саме послушництво, а згодом, як підмінили, став загнаний, жалісний і дратівний, злословив батька, бо той повчав, що гицлем ростеш, вовкулакою, увірвителем, куролапом на фермі! вдома роботи до гибелі, січкарню крутити, бураки сікти, а йому на умі — ліс і вулиця! серце нездичавіле, вготоване на земномуку, на заклання, до дідової хати прихилив, що ж виніс ти з дому, позначеного на стелі хрестом од полум’я свічки, принесеної на чистий четвер із храму? — Богдан скинув рюкзака через плече і тричі широким хрестним знаменням змив розгубленість і втому з обличчя, ступив на стежку, обдивлявсь надписи на нових могилах, лопотіли на вітрові коленкорові вінки, ніде не виднів рушник, якого б мама на хресті пов’язала, прізвища покійників десь чуті, але незнайомі, по стежці петляє барвінок, чужинно зовсім і стоптаним рястом в’януть думки, що бабціна могила далеко; змирися, хлопче, був голос йому, — і рідня душа, втомлена безпорадністю втішити його, холодом відльоту торкнула лице, потуманила очі, подаленіла до горніх веж, ледь колихнулись ягоди обліпихи і моторошна гикавка козла сполохала неймовірно високе, чисте, животворяще в годину доторку до безсмертя, нереально волошкове, молоде, мільйонолике на проталинах гранітних дзеркал, осіннє над цвинтарем небо; прохилена хвіртка в ограді свідчила про безборонність сльотавих вітрів і раптових помислів, він застромив квіти біля хреста і двічі виполіснув вином консерву, згадав щось і геть закинув собачу посудину, розплескав вино по суничнику на могилі, випив, образився за сирітство покійних, випив, запитав незримого, чи закликали священника для сповіді та причастя? випив, марно почекав відповіді, замість якої на плечі лягло віко сутінків і щось підламало коліна: він уклякнув, щоб змаліти, а коли, гамуючи дрижаки, опустився на вогку лаву, судомний струм від потилиці перетік під лопатку, він знову випив, він знав, що розрив аорти ліпший від божевілля, котре на сьогодні милувало його; в скловаті вечора ятрило зір мертве кострище і спухирена фарба на ограді, вино стояло під горлом, запечатувана минулим вогнем земля свідчила про вбогість літа, накликала до всього сущого сльозу й непродихну тугу, односильну з доброю заздрістю мертвим, згадав сон, потойбічну телеграму про зустріч бабці з дідуньом, голос: Богдане! згадав той оббілований стан пробудження, коли бачене набуває віщої сили: хата, бабуся на плетеній з верболозу лісці перебирає сушені грушки, відмахується від ос, за клопотами звично сувора на лиці, а дід, усміхнений добрими вусами, гримає об припік оберемком дровенят, обтріпує тирсу на згині ліктя й на грудях, певно, останні поліна з дровітника брав, заправляє за халяву висолоплену сіру онучу, гумові чоботи цілорічно, і взимку, носив, на полювання ноги втепляв, обмотував газетами з акуратно вирізаними портретами вождів, бо навчений; на носаку чобота мітка від сокири; дід, одягнений в біле, підперезується на ходу, стрункий, розрівняний від земних нош, і бабця слідом ступає, ніби зустрічати кого, в парусинових туфлях, в кофті з великими ґудзиками, в чорній з дна скрині спідниці, зупиняється на мить і по-хазяйськи, — прощально, але ненадовго, — впівока оглядає подвір’я, квіткою зацміну защіпає клямку на хаті, підсуває під поріг бурки з широкими розстебнутими халявами, бувало, олієм змащувала блискавки, все одно замки розповзались, ноги варикозно збрякали, то кравецькими ножицями обрізала халяви, щоб легше вступити, чого ж зараз взувачка ціла? по дві десятки відкладала з пенсії, на, шо там тої стипендії, продала сіно, то буде! ось відходять обоє, зречені, сумирносвітлі — і сон збувається; він поклав на лавочку сигарети, коробку сірників, пив і думав, чи закликали священника до бабці?
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка