Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка10/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   33

13

Коли відчинив двері на вулицю, копняком на сльоту виганяючи пса, що заліз під мокрий брезент на дровітні і тричі пчихнув простуджено, — ріка випадковою жінкою загорталася в простирадло туману, вітряні крила дерев опали і звіром ницьмував на піску паром, дві линви ховалися в очеретах, над трьома хутірськими хатинами царював сутінок; довго спалося, — запитав себе Богдан, — довше за двадцять віків од часу оніміння Захарії? як пахнуть під навісом вільхові поліна! одним оберемком пропалю, обіцялись привезти вугілля, тепер лід зміцніє, лучче підкинути підводою, скільки його на зиму потрібно, палитиму по пару совків, на розпадку нацюкав дровенят, не пропадемо; але скажи, відколи дід відійшов покаянним сном, хіба я жив для свідоцтва; звідки ж думка про сповідь? дивно, земля за погрібником цвіте, печериці до морозу зародять, мона насмажити пательню на маргарині, закликати на сто грам енкаведиста, бо дід щось змовчує про себе й про лисого, знайомі давно, тільки останньому пам’ять відбило, диво що так, добряче на віку повар’ятував, гола голівонько; а може приходить дід остерегти, почути незнищене слово роду? от Северин сам самує, обпалений сатанинською хугою, тому і скластись не здужає, вбивствами смерть залякав, таким у пеклі вже тісно; докупи нас осінь звела, маю послухати дідову мову і його, звідти і звідси; куди це задівся бідон, а, ононо під кухвайкою в сінях, думав гасу нема, трохи є — зачерпнув консервою рідини, чий запах так любив змалечку; особливо якщо бабця на присьбі доглядала керогаз, на дні латунного тазика плескались, кривавили воду випатрошені карасі, луска срібліла на стертому з дерев’яною колодочкою ножі, якого колись загубили на городі, дочищаючи пізні кормові буряки, потім виорали весною, трохи заклепки підправив і ножик вдвічі рідніший, керогаз розгорівсь рівним полум’ям, молоді півники склювали риб’ячі пухирці і неболяче довбуть мої позбиваті об каміння, обвезяні соком перетертого в пучках кривавнику, соромітно нехворі ноги; зара збігаю на город, наламаю капустяного листя з росою, виріжу тугі прожилки, розкачаю його макогоном, бо змащена олією качалка лежить біля тіста на столі з відгорнутою цератою; ліплять вареники, покинуть мені ложку сиру з цукровою пудрою і жовтком; нехай бабця капустяним листям обкладе варикозно зчорнілі, вузлакуваті, набрякло важкі, буцім намоклі головешки з дилів згорілої хати, ноги в бурках з широкими халявами і вискубаною ватою на носаку; кепсько, що нема молодих лопухів, нехай оббинтує листя, згасить вуглини жару в кістках і знову з її пальців обсіватиметься біла пшенична мука; жаль, шпаки обнесли останні з підв’яленими боками вишні на верху дерева, міліла благодать, літо висихало ряскою на мокрих вербових поплавках під причілком повітки, чорнобривцями й пізньосерпневим страхом духмяніло подвір’я; скоро поганяй в школу, так неохота, бабць, добренько мені на дворі; треба йти, треба; бачте, пішов, аби зосталося наше подвір’я; одну-но мить посидіти б там на калачиках, обхопивши коліна, посутінкувати радісно — гляньте який улов, — верболозовим пруттям залатувати дюри в старій колисці, що пахне равликами; ти нею вкривався під час грози і сам нагадував равлика; посидіти б, почекати, ось підрум’яніє на сковороді і спокусливо вигнеться смачнюще присолений, ламкий, хрумотливий хвостик ще недосмаженої риби, сміливо відламуй його! Запах гасу вмив лагідністю і просвітленням зору; він побачив за руйновищем монастирської стіни: собака, витягнувши шию, хлепче воду на обмілині, фиркає, роззирається, біжка обнюхує покинуті мишачі кубла по притолоченій повноводдям траві, поводить мордою на густий оситняг, звідки за мить вигулькує з обплетеною водоростями, прибитою по течії пляшкою, яку, мабуть, ховали на похмілля туристи, і вже сягнистими стрибками летить за дровітник; кладе з пащеки посудину на купу однакових знахідок, втомлено, з гідністю піонера, дибає до сторожки, прочитуючи в погляді господаря подобрілість, прищулюючи вуха і б’ючи хвостом по слизькій, як шкура викинутої здихлятини, осінньо холодній землі, повискуючи сам до себе; спатиму в сінях, аякже.

Ввійшли обоє; вогонь зметнувсь у буржуйці, осипавши в піддувайло жар, і обсвітив крізь прочинену фаєрку пристанище пустельника; під ліжком обметані гонучами кирзаки, під стелею низку тарані з обламаними плавниками, цибулю, часник, гумовий клей, кипу журналів на полиці, в пузатій коньячній пляшці наливку зозулинцю для зміцнення сил, гранчасту, ще прадідівську чарку, — єдине, що виніс здоми, — кисет запашистої з буркуном махри, безмовно сіру тарілку радіо і окремо на покутті рибальські причандали; моток пофарбленої вільховою корою жилки на розламаній сірниковій коробці, пуделко з гачками, розсип дробин, бамбукові з фосфорними наконечниками, соргові, набірні з гусячих пір’їн поплавки, карабінчик для самопідсікання донки, кормушка з свинцевим грузилом, жмут стальки, пластмасові мотилі, кований гак на сома, обсмалений ріг на линка, дві потускнілі латунні блешні, вудочка для зимового лову з потрісканим ніпелем, анісові краплі на денці пляшчини, голова велетенського рака з побілілими вусами, кусінчики сухого спирту в затяганій, напівобдертій коробці, блискучі від парафину, зеленоголові великі сірники, ніж, бензинова запальничка з патрона, похідний примус, піврозламане кружало макухи, пінопласт, мормишки у вигляді гедзів, зламок коркового дерева, трубочка від крапельниці, пластмасовий розкладний стаканчик і томик Аксакова з фіалкою замість закладки; буржуйка чмихнула димом, зітхнула, непоспіхом взялась пережовувати вогняну з іскристим насінням траву. Дістав шовкові нитки і до бильця ліжка прив’язав два кінці недокінченої сітки, уявляючи, як випливе на весняному поромі вдосвіта повз тремтливий на середині ріки стрій поплавків; ловко, човником засмикував нові петлі, вічка нагадували миті прозрінь; хмільні, горласті, з бородами, розкустраними на вітру, поверталися лжеченці в пустелю з Царгорода, пліткували, язичили про Іоана, гостювати цурається, людиноненависник, зрозуміло, підбиває на владу чернь, зверхність і здирство його погубить, скільки храмів цих одкривати, подумайте, браття дорогі, дам престольних гнівить, мовляв, очі підводять сурьмою на манір єгипетських ідолів, августійша імператриця Євдоксія в сукні прозорій опечалена серед троянд, зітхає чиста, як сльоза ближнього; він, братове, нелюдимий від бісівських вад, от побачте, доведе до різні з аріанами, духовно зміцненими Юліаном, сатири на християн писав, атеїст, прости Господи, та ж не христопродавець, благочестя тримав до імператорського вінця; так, тоді передмістям Дафни іде повз храм Аполона, туман, запустіння, ящірка пірнула в перекинуту вазу на сходах, жрець саме заколов гусака і роздмухує вогонь для всеспалення, пір’я летить аж до сандалів владики, а поряд пишається храм християнський з мощами святого, богомільці з піснопінням розповили дорогу туди; добра собі оказія, закрити зборище, викинути кістяк, нехай тиняються по місту процесіями! ті кричать — пасрамляться уклінні перед істуканами! а той собі — я, Юліан, наказую; муруйте тюрми! вірите, браття, останнього дня блискавка креснула об мармурового Аполона з простягнутою рукою; нема, нема, то двох воїв, що поскаржилися на утиск, закайданив Юліан і схиляв до язичества, ті нівкакую, обезголовив їх і убоявсь гніву, давай сатири писати на християн, каже, язичеські храми хіба шкодять церкві? давайте сусідувати; якби не так; дива євангельські заперечував, епігонствував, графоманив, поетами, музикантами себе оточив, богемствував і впивався славою; по його творах учні скніли над рефератами на тему: легенди про Іісуса Христа, мракобісся і фанатизм іудейської релігії; ранений під час походу в Персію смерть за хмарами саранчі узрів, живота обхопив і болото з кров’ю кидав до сонця, вигукуючи; ти переміг, переміг мене, Галілеянин! ченці на підступі до печер, оббирали реп’яхи з одежі, позіхали, хрестили роти; від Їхніх кроків на пагорбі ховрашки ховалися в нори і тих цвіркун. Нитка скінчилась і Богдан ще відмотав від котушки, прислухався до вогню, поміркованого, мовби корова жувала жуйку — і голос дідів долинув; заполонили світлу столицю так, що православні мали прибіжище в одній домовій церкві, бо храми відгикували богохульними гімнами, аріани торжествували; горе нам, горе Антіохії! гори кругом обжилися утеклими, вони ставали на молитву вночі, імператор Валентин спалив двадцять чотири пастирі; чистосерді стражденники вставали за криком півня, ждали грози, кругом напів’язичники; слухають псевдонавчителів, гординею чорних, золотооких від перелюбів і звірств; ось вони, звузлені, зріднені торгівлею і кумівством, похіттю й суєслів’ям, свідоцтвами й гостюванням, пилом доріг і димами пожертви, обітницями і клятьбою на мечах, ворожбитством, астрологією, прискаленим розумом, звуком самотньої сопілки, розділеним майном, поцілунками, курчатами під спільною квочкою, собачим гомоном, поглядами за вікно, скрипом ясена, колосистою спекою з волошками навшпиньки, щитами на воротях, постаттю в мучному вбранні, лунким голосінням сича, потом смертельним і видихом без Божого імені на устах. Остерігайсь Северина, онуче, старий скористався довірою твоїх розмов, на два береги розкаркає про гріхи сильних світу; лжепророчисько, якого скіфи забули спалити в степу, на купу хмизу на возі поклавши зв’язане тіло і вогняними жигалами штрикнувши коней під боки; чуй-но, за твоєї відсутності пробував слова твої, пащекував до людей, промови ябедні багатьом подобались; слово Северинове, мов брязкіт ключів, приємно й безглуздо діє на довірливі душі; слово ж твоє рятівне для свідків печалі; Северин бо — єпископ заздрісний, даремно примірював митру твою; любитель ситних обідів і пісних розваг, рибу пічкурує по норах, за простолюдина себе видає; людина з поміркованістю вола і спритом ящірки, коли наступають на хвіст, своїми брехнями мріє затінити наш рід; стережись, один ти, один над водами свідок і пастир.

Ваша правда, діду; безвихідь залякує, але трудно збороти самотню людину; проте тоді, поневіряючись пустелею розпачу, телефонував на далеке місто світлокосій, юно полюбленій жінці, сказала, що день народження сина співпадає з моїм днем, батько давно підполковник, пам’ятаєш пасхальну дорогу, живу в чоловіка, зраджує, квартира моя порожня, відпочинеш хоча б, приїжджай; вгадуючи її материнське співчуття до себе, пролітаючи десятилітнім тунелем розлуки, згадував дитинство; а нині зима, смуток неісходимого снігу, що ополудні на вирубках пахне весною і огради полустанків збігають назад, череп’яне листя дубів світає над розбитими чашами митарств, над вокзалами з висоти пригадувань і замовлянь; спи, кохана, чужа, в домі зрадливому, спи, чекаючи обіцяного дзвінка, спи, уявляючи себе перед дзеркалом, зоря парфумів на лівій долоні, правиця ж вигойдує синюватий, як молода кленова кора, лак на нігтиках, спи з дитям, спи далека, спи під намоленим заступництвом зустрічі, спи, обмита наркотичним маковим молоком надрізаного хмарою місяця; стокопитна ця ніч притупує тумани коло залізничних мостів, губить вогняні підкови по очеретах, димом зароджує ранок; спи незаймана, ближча від світлої близькості недолюблених сімнадцяти літ, спи на землі своїй; по відкосах дотліває бур’ян, жарінь нагадує світлячків; на дні колиски вагону прокидаюся немовлям, щоб вступити в обітованну долину; спи зіщулена в рутяній, густо зеленій пітьмі повесільних літ, спи, забуваючи лоскіт весільних стрічок, дзвін роси на барвінку, вічну зелень скорботних полів, спи втомлена, незлослівна, морозно тиха; після танців проводив додому, серпнево лоскотав лисячий комір; літа розкошу! літо, розбите на підголоски сурм золотих, несла за собою повсюди, несла на тупіт оленя з свічниками на похиленій грізно голові, напівзабута спалахувала світлим болем, спалювала туман над ознаками часу, наказувала вітрам вимітати образи, верхів’ям дерев схилятися шанобливо, на честь приїзду викупати місто дощем, засклити за ніч всі телефонні будки, — подзвонить по дорозі з вокзалу, — влаштувати конкурс квітникарок на майдані, запросити самодіяльність, та не жаб’ячемордих духовиків, а щось із скрипками, щось циганське; нехай утнуть, коли купуватиме росяні на довгих стеблах троянди; справді, на околиці міста свідоцтвом про приготування дотлівав смітник, димом залатуючи прорвини на місячно полинових сітях часу; вогонь перекидавсь на траву і щезали за мостом солодкі привиди туманів, солодка вата на паличці в руках дитини, малий єси, їдеш поділитися здобним, твій красномовний захват є передчуттям втоми; не кришталево і не весільно видзвонював брудний посуд на столику, стара вірменка на нижній полиці голосила крізь сон, рука зі срібною обручкою звисала на підлогу, на якійсь станції на запасних коліях помітив спарені ряди коліс, — відбігали своє в парі, — пригадав, що подібні колісні штанги минав по дорозі до своїх, і тьмяно, жовкло світилися вікна майстеренки; потім виск гальм, під чобітьми заспаного, по-хатньому розхристаного, провідника потріскує вугілля, розсипане в тамбурі, втомлено хляпає ляда над сходами, обхідник молотком на довгій ручці цокає кришки букс, нагинається, нащось везяє пальцем залізо, на дах вагону хлище з водонапірного рукава дужий струмінь, за траурною оградою стовпів різьбиться гілля акацій, ще в освітленому кіоску протяг погойдує позавчорашню газету на прищепці, базарювальники з повними корзинами на плечах розгублено, змерзло, дрібненькими кроками обступають вогнище автобуса, голоси їхні, мовби спросоння, лайливі, схожі на скрегіт розхилитаних залізних стулок; двері гримають і автобус перевальцем відчалює до базару, — холод ранкового міста, животворний єси! перед осінню особливо, — сам малієш, маленькому тобі всього жаль; від вихопленого поглядом дзеркального провалля вітрини, від доторку до всезмивного горя часу, твого найлютішого, бо співчутливого, ворога, від всього миттєво сущого покинутість розрубує груди, немов свині, і моторош черпає кров холодною квартою; за хвилину відлягає, поменшало чорної крові? чи світ, навиліт пронизаний блискавкою ранку, на обличчі майдану вигрів тебе, мов сльозу, щоб оплакати домовину спільних нічних страхів, — тлін і вмирущість непогребно лежать на смітниках літа; хіба тільки тобі всього шкода, тобі, приблудному і чужому, вбогому духом і вигнаному за так, милостивому й сумному; мій ідеале на ранковій, засвіченій любов’ю дорозі прагнень, що допоможе зміцнити дух і подобріти для єдиної, ти чуєш, бідовий мій ангеле, — скільки в тобі краси! — ось ближчають мої кроки, — скільки тиші в моїй уяві, — прокидайсь доброчесна, вибач, що я кажу тобі ти; доки світанок дратівною байдужістю обминає мене і вкорочує лиховісне громаддя тіней, причавлює пластелинові верхи будов, аж підгинає хвоста димок над трубою пекарні, доки за пазухою поштової скриньки гріються чужі прощальні листи, ще сумний міліціонер на пероні підбиває кийком зім’ятого зі сну картуза і підсліпуватий ліхтар роєм шершнів падає на печерну темнину крайньої вулички; вокзал пустельний, циганки з медалями за материнство ладнуються на торг пуховими хустками, по дві сумки перев’язують шаліком, докурюючи «біломор» і поглядаючи на розклад московських поїздів; облесливі, золотозубі, веселоокі піддобрюються соромітно до провідника, коли розхристаний ступне на мантачку перону, що вигострив стільки смертельних розлук! ще ледве дніє; тітки з повними відрами не припрошують до яблук, дорогих на похмілля, ще запах соняшникового насіння не задухмянить зимовими посиденьками; давно, кохана, давно розлущили зерна спільної довіри; наше спілкування мусить бути святим, щоб здолати нудьгу й бескінечність, вірити: стріча вигоїть аритмію випадкових телефонних розмов, бо далекі забудуть нас; минати скривавлені левині позіхи світлофорів над заспаними крилатими середхрестями, що вітряками змололи молодість, піднесли і поверли на круги кола твої; іти, не минаючи альтанки за човновою станцією, — там безлюдно і стебла лілій догнивають на мокрому піску, — поминути і пітні простирадла готельних вікон, майдан покинути безоглядно, як є, минати вихор пилюки та паперових морозивних стаканчиків над рубленою дитячою фортецею; місто віднині здається забавкою; геть розсвіло. Як і десять років тому, заявився без попередження, — ще вспієм обриднути одне одному; намисто на блузці спалахувало спіраллю недолі, — минати гнівну тінь на підлозі альтанки; пригадуєш, тоді розчесана бакеном ріка губила іскри риб і за столом чаркувалися мугиряки в тільниках, час прудкішав, так галопом зривається під гору кінь, а впослі? згадай, сірниковою коробкою цопаючи об коліно і таким побитом тамуючи відсутність курива, замріював себе думкою; бути з Нею завжди; вона пригорнулась, легка, боязко всміхнена, верхньою губою ховаючи щербинку зубів, встиг подумати про солодке буття, об’їдки чужого медового місяця, допоміг нести сумку з білизною; квартира пустує, десятирідня сестра, підгулюючи з вуграстим курсантиком, завела там рейвах бордельний, приберемо післяобід, згоден? чого тинятися по готелях? Через десять літ пригадав цю вуличку, під’їзд, плескач відмокрілого тиньку на порозі, пригадав, щоб хутній забути тебе, минулу, й здолати прірву відчуження, бо не отримуючи твоїх листів, любив їх ще більш, ніж раніше; невимовне далека, радий побазікати з вами голосом великих людей, чиє листування цитуватиму, позаяк власного голосу у вашій присутності бракує; мовчання ваше нагадує про той час, коли вважав себе негідним любові жінки, мною найвище поцінованої в якості єдиної представниці всенького її роду; моя втрато, дозвольте торкнутись подій далекої осені, що тільки поглибила світлоносний потік, це може вам видатись несумісним щодо деяких обставин мого життя, але будьте певні в цьому зізнанні, рівно як і в моїх почуттях і любові до високого стилю; ти підхопила грайливий тон, щоб не згадувати образливого; і, газетою обмітаючи павутину над шкіряним кріслом, рипаючись за двері з сміттєвим відром, зливаючись обрисами на дзеркалі ванної, нагинці один проти одного віддираючи на підлозі минулий віск, на німу радіолу складаючи порожні сімейні альбоми, ми віджартовувались від боязкої спокуси напівнатяками, і розносили по оселі тиньк, подібний на попіл кострища тоді за клубом; після танців сідали на лавочку з шести цеглин і соснового обапола, менші з ліхтариком і брезентовим картузом чимчикували по полуниці на дядьків город, я героївся, підбивав парубків йти по складську горілку на рампі — гвіздки загодя розхилитані, двоє тримають тебе за ноги, на плечі стаєш, головне скло покласти за пазуху; квадратна, розміру грат прохолода тамує дрижаки і гратована нора втягує руку, аж муляє під пахвою; зловчений намацав два корки з покірно приплюсклими хвостиками, внизу сопуть, один подає ціленьку пляшку з одбитим дном, однаково запилюжена; став, став назад; ціхо, доки сторож обійде лісосклад, паливний склад, чайну, то мона й цукерків напатрати з сусіднього вікна; за спіхами зникає страх і, тільки припасувавши шибу, сплигнувши з плечей приятеля, на землі відчуваєш, що вигрівся, щез скляний холод на грудях, гайда! — ти, моя люба, вдавано звична до смерклих оказій, кидала на вогонь корінчики полуниць і нарікала на зелепухи; горілка коралисто золотіла від полум’я, з дупла липи дістали склянку і дасенівський голос на магнітофоні вістував далеке, як судний день для безбожника, бабине літо; тоді обняв, ти зітнула лопатками й голосно здивувалась, я, дорогенький, не вішалка! тому так дивно і боляче розмагнітити обіймами роки? вона мусить бігти і наказує підобідати в кафе, ононо за тролейбусною зупинкою; після роботи малого на чоловіка покину, прийду, виглядай; а легким лебединим розкрилом одягла білу куртку; ще за втомою відходу літньо і легко золотилася курява біля штор, а час був пожалкувати за злодійським ковтком лимонної, чистий хміль той будив дорослість, нині саме безтривожне знаття, прийде? не прийде? прийде, звичайно; сама звичайна, внесла вітер суботній і хлопчика за комір привела, сказала, що гості заморочили голову, зараз сестра на сльозину забіжить, вибач, милий, малого забав, маю клопоти гастрономні, повір, хутенько змотаюсь, побігла я! з сумки дістаючи кальвадос, згадав давнє почуття лишньості, що охоплювало, коли хвостиком швендяв за нею і мріяв про усамітнення; так само поспішала, так само зчужілість виляскувала до продавців, так само любила купувати панчохи, косинки з люрексом, купувати за найщиріше золото розлуки, яке привозив звідусіль, тільки його назаробіткувавши по окраїнах; купувала всякий на чоловіче око непотріб, щоб доказати свою незаперечну владу над речами й над ним; малий уклякнув перед порожнім альбомом і заплакав саменький, бо дідових фотокарток ніде не було; я на кухні душився димом «примини», коли вбігла простоволоса, мов з юності; сестра слідом; хлопчика заспокоїли і вмостилися на матрац, сестри братів своїх здитинілих; я після другої надумав упитись; все чуже, ця медова щербинка на зубах, ці розповіді про чоловіка, мовляв, п’яний про конкурс натурниць торочив, фігуру мою на п’ятнадцять карбованців оцінував, чуєш? чекала образи, я змовчав, за третьою подумки зарікся від вибачень, від спільної трати знецінених літ, від зім’ятого на жовтій підлозі простирадла, від долонь хлопчика, що затулив мені очі; допили й вибачились; сестра пообіцяла курсантові, ти спробуй до готелю вселись; тиждень вільний, відпустку візьму, от і славно, військові, знаєш, ревнивці такі, чистюлі мамині; якийсь ти сумний, згоден і мовчиш, чого питається? для годиться пообіцяв обійти всі готелі і згадав трамвайну, склобійно скалчату дорогу на вокзал, чимось споріднену до дитинства, — підлітком намотував налигач на лікоть і зірвана за бугаями корова потягла через купу скла, на стежці ногою тряс, об пеньок вибивав гостре пляшкове дно з розрубаної до кістки п’яти, того літа ми зазнайомились, скільки скляних доріг протекло на прив’язі до рогатого? — щоб не муляти очі сусідам, вийшов сам і перегодом дві розварені сосиски трамваю бризнули соком людей на щелепасті сходи вокзалу, тоскно з вонітуючим риком обізвавсь на далеких коліях «чмез», пожадливість міста катувала знайомим до відрази станом невсидючості, лоскіт серця оголював нерви і вигризав кістки зубенятами хробака, що точить нас переважно під ранок; ім’я йому: тривога часу; безвілля, жах, найчастіше образа пробуджують його за дня і тоді несила зітхнути і перевести дух, здається, душа покине тієї ж хвилі; залишається коридор і розмитість облич, принаймні відсутність хижих оскалів; життя, десять кроків від загидженого риб’ячими кістками буфету до божевільно люмінісцентного присмерку перукарні, звідки, як завжди надвечір, несе бридким одеколоном, мокрим волоссям на швабрі, бузковою пудрою, розмороженою рибою в сітці коло дверей, похітливим потом під пахвами єхидно лисого перукаря, засаленим простирадлом і тютюновими крихтами на липкому карбованці, й стріпаними з коміра нового, загнано згорбатілого, відвідувача паршами, які нагадували повітря в гидотно газированій воді; дратуватиме все; стрій думок, коридор, одеколонна смердота, зелене підморгування таксі, домовинна холодюга від роззявлених камер схову, писк синиці на перонному ліхтарі, і втішить тільки знання, що болісна роздратованість, випікаючи ще одне тавро зневіри, розтираючи по морді ще один харкак, подарує снодійну в тамбурі електрички втому; варт злягти плечем на стіну і покаятись; опромінений моєю недолею гине світ, свобода розчавлює яснопам’ятних, дими голубіють над звалищем; чим я винен? по вагоні ангельський вітер проносить світло, — моя печальна, кому мріяв уклінно читати французьких поетів, прощайте.

14

Послухай діда, забудь хрипи високого стилю і скрегіт розчарувань, ніби з грудей, як із дубової дошки-сороковки залізною лапою витягують іржаві цвяхи; забудь, бо мусиш відати, чоловіче, імена всіх злослівників Бога, — хто ви? чия вогняна рука, який ангел за богохульство скарає? вклоняєтесь каменеві, змиті течією вниз до брижуватого морського безумства; хто ви на довічній війні сумнівів і доброчестя? воістину, внуче, благаєте збавлення від напасті, жодної заповіді не виконавши з любов’ю; до молитви встаєте, плачучи, й гинете в епілепсії зарікань, єретики новоціанські, пошесть заходу; яка гординя, яке нахабство, будучи людьми, виставляєте себе безгрішними; скорій море царюватиме без хвиль, аніж гріхи покинуть катувати берег землі потойбічної; діти природи, яких пора відмолити й висповідати в синів Божих, орди варварів у сивих кибидках, алтарі поставте на скіфській землі! напівдикі амоксовії, що обпивалися кров’ю з людських черепів, зійдіте з коней і причастіться, вклякніть перед хрестом розіп’ятого, бо осеніє і виноград по балках давно здичавів, найманці і господар без вина вікуватимуть? вартуйте лозу, ще вродить за скрипом линви і видзвоном шкворня об срібний дзвін, зародить достойними для подорожніх і птиць, радісно хмільними плодами. Чуєш? це пісня звідти, — козаче, козаче, я тобі не вірю, зрубав ти калину на моїм подвір’ю, — це з могил північного міста; там патріарха судили і навхрестні на грудях матросів стрічки щирились латунними зубами, православні вставали; цю пісню я нишком наспівував, латаючи чоботи в таборі, земляк же мій розповідав; за хлібом духовним одібрали й земні хліби, то білобрисі бестії, як вони самі себе кликали, давай по церквах одбирати скарби, мовляв, на голодаючих пролетаріїв, на всіх святотатців, кому храмове золото привиділось власним, додумались, ти скажи, надоумив лукавий; виступили священники: нехай добровільною буде пожертва, без насильства, бо забирати гріх; і вирік розлючений: а не дождете! Листя впало на мокрі монастирські дахи, листя раннє й незжовкле, нове, буцім словечко «комунія», листя важких від облудної типографської чорноти листівок лягло на безоружні чати при дверях Тихона; старі й малі, не розбираючи слів, палили ту паперову погань всенічно, листки на вогні шкварчали гадючою шкірою і вулиці під ранок застилав чорний попіл, вітер розгонив його по соші, цілі купери наносив на підвіконня судного залу, де озирці, боячись хрестного знамення, підвелися запродані перед владикою, — рахуєте, влада повелася зле? — так, святотатськи, — значить ми, влада робітників і селянства, злодії святинь? — я канони нагадую, — на одну мить старий заплющивсь поважно і тоді матрос коло дверей зиркнув на вулицю, вивітрюючи дим самосаду, випускаючи на окільні світи сірчану задуху блюзнірства; він помітив під обклеєною декретами тумбою глумління двох скліщених псів, вони смикались на два боки, незвіриньо, майже по-людськи скавчали і п’янезний двірник, підпахвиною опершись на мітлу, глухо приплескував долонями, десь на площах засвоївши звички нового часу, давайкав, свистів, по всякому підохочував до розваги споглядальників на кривавому від собачої нужди і риготняви кам’яному царстві свободи; матрос причинив двері, думаючи про комісарок і про вечірній патруль, гребнув соняшникового насіння з кишені, пару бубок розлущив і виплюнув, — недопражене, цвіле, гірке, — глянув на стіл президії під урочистим кумачем, диви, і досі той бородань сивий хармани плете, шльопнути б контру і всіх ділов! вітєлі вбивають єпископів, листи про помилування писав, а дулі! найглавніший товаріщ гибів по заграницях, гнив по куренях, канєшно оздобивсь на буржуїв, терор і терор, за агітацію, за пропоганду, за активну, за пасивну протидію, за горобців над трибунами, за марш впірьод, за квіти на могилу коханки, за саботаж, за гнилі сльози інтелигентиків, за красну армію, за блудні простирадла вавілонської суки, за мавпу з черепом, спітнілим у волохатому кулаці, за пропалений сигаретою диван, коли вартовий вождя, багнетом накраявши в’ялену рибу з посилки і потягнувши вина, куняв собі з жариною між пальців, обвуглював нігті, загорався великими ідеями і біг коридором розносити пожежу по світі; матрос потягнувся і відступив на крок — патріарха виводили під вигуки; благословіть владико! проте жодної богомільної руки, що тягнулась до нього, Тихін не упізнав, волала стеля, патріарх встиг подумати, що окремішність душ і ліній на правицях поглинає знеосіблення юрби, — горе вам: дика нудьга, ця головна вельзевулівська зброя, страшним попелом посіє голови — і, вклонившись, на чотири сторони перехрестив натовп; матрос тилом руки здмухнув з лоба безкозирку, буцімто щоб дістати паперу на розкур, і попросив щупку махри в приятеля, закурив; кроки ближчали, пітним хромом шкірянок, бравим одеколоном і комісарською відрижкою війнуло по коридорі, два військових проводили бороданя, жартівливо, панібратськи розпитували про сватання одного чекіста до черниці: чіво панькацца? зіграєм рєволюційну свайбу, пролетарським солдатом побільшає; а то як? знаєтє, зовсім скис бідолага наш, пособіть! матрос одвернувся, ховаючи козячу ніжку в банякуватому кулаку; патріарх, спускаючись сходами, мовчав і від бороди його знайомо пахло проскурками.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка