Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка11/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33

Той матрос, діду, що розповів вам про осінь святотатства, коли ви латали чоботи голкою-циганкою і шильце з латунним обідком було захромлене в нари, той матрос міг довіковувати в домі для престарілих на Уралі, пересидівши всі табори і заробивши пристойну шахтарську пенсію, доки параліч не відібрав ноги і мову не потягнуло; ніяк за тарілку манки подякувати нянькам, спасибі їм, постіль справно міняють, одна біда, накуритись безсилий, пару раз смикну бичка і кашель додушує; обмощений подушками, сиди сиднем і згадуй, щоб його пригадати світлого; може як малим вудив на лісовому озері окунів і вода при вечірньому сонці горіховіла під берегами? людоньки милі, як пахло опеньками, як хутко змигнуло життя, один Бог повірить! — на Уралі, заробіткуючи, випадково й щовечір ідучи в готель повз ограду скорботного дому, міг я бачити старого з неголеним, проте мужньо врочистим лицем; він сидів проти вікна і зорив вище голів перехожих, в останні земні свої вечори здогадуючись: діждали благословіння, щоб вбити з чистою совістю. Присутність пам’яті всюди; готель, порохнявий каземат митарства, ліжко, стіл, простір вовчої ями, серце водянистою мерзлою цибулиною терлося об лопатку, обшоркуючи лушпу сподівань, на скляному підносі чорноголовими гусеницями сіріли недокурки, чергова входить без стуку; коли відбуваєте? о, за графин доведеться платити! посудина з гірчичним накипом і сморідком злежаної трави, з філігранною затичкою і щербиною збоку, стояла надбита відразу, яка ж утіха розпозіхатись; мусили попередити, п’ятірка й годі; витрусити сірих гусенець у відро, спакувати до рюкзака голільний станок, брудний одяг, журнал без обгортки, там стаття про перелітних птахів; якби знав, що тітка доводиться донькою тому старому за скорботним вікном, — здала, бо засмердів хату, — хіба б сердивсь на дорогу? ладан і миро не виніс я з дому отчого, диким маком не обсіяв стопритульний поріг, спокутуючи кимось розбиті чаші, звідки зелену кров блуду пили, кров, настояну на жабуринні зневаги; повернись і розбий скляне серце гніву на голому в брудних більмах склянок столі; вино засохло на споді; слідом за тобою брат твій увійде, сяде згорбатілий, забалакуватиме про ніщо, аби хоч якось себе забути; забалакуватиме до власного потойбіччя на вікні завбільшки з траурну портретну раму, ніч чесатиме смоляні коси; далебі, відспівають і нового пожильця, що заклятий, без вини винний і всього позбавлений, крім готелів і зрад, вкотре оплатить не нами розбиті чаші. А ви розказували, діду, що батько ваш, прадід мій, мав десь хутір і добрий дубовий ліс; ті, що гордилися злиднями, одібрали; їх мучило, їх казило, ви ж, — повірити тільки! — до сніданку за обійстям стріляли в ситнику зайця й назбирували вздовж дороги білих грибів, обсідали всією родиною стола, бабця ловкими рогачами витягувала з печі чавун тушкованої картоплі, потім перекидали покоси, відрами напускали в саджалку рибу з пересохлих озер, стригли овечок, сушили вовну на паркані, сирицею перев’язували ціпилна, віяли зерно, розчісували кінські гриви, лагодили збрую, щоб їхати до млина і ліс німував зусебічними скалами; їм, лисицям облесливим, не давала спати дубина; дошок міцних нарізали на вагони й вивезли на морозне пекло рідню, напиляли стовпів під накази про ростріл утеклих, потім подумали і дорізали шпал, аби залізницями на край світу заперти господарів, нагребли мішки тирси, щоб посипати закривавлені тюремні двори, гіляки згодом переробили на целюлозу й папір, пора було виписувати довідки про посмертну реабілітацію; для нас, ваших онуків, діду, набудували таких бібліотек і шкіл, геть чисто схожих на казарми, бараки, вокзали, побудовані нам для довічного вигнання; по окраїнах, мудро все таки, натицяли витверезників, божевілень, готелів, спецприймальників для доходяг; мені особисто спорудили оцю халупину, повірите, завезли нові дубові рейки на пором, видно, допилюють узлісся і біля вирубки, як вони кажуть, ділянки стоїть попереджувальний знак, під диркіт бензопилок туди в’їзд заборонений; поряд, тягнучи розкрижовані колоди, ламають підлісок трельовочні трактори, спіє малина, гаддя гріється на старезних зотлілих пеньках; пробачте, якщо нагадав вам болісне, діду.

Щоб полегшити біль пограбунків і втрат, розкажу лучче про енкаведиста; син його, Тралі-Валі про викладачку наукового комунізму розповідав, належала до юнацьких коханок батькових, разом розбивали намети по берегах каламутної ріки; звичайне, Северин і там не кайлом вимахував; викриття саботажників, теє-сеє, ну і молодість розпалювала класові почуття до жінок; спали покотом, хто кого згріб; хвороби списували на шкідників; пан ойтц засвідчував виконання вироку; амурні води ковтали неспокій літ; за вислугу звання накинули, далі боротися з ворогами перевели, а коли синові поступати припекло, свій записник погортав, там телефони всієї совдепії; о, прицмакнув начальницьки ласо, о, давано по давній пам’яті цю активістку прозондуєм; далеко пішла, проте й по голосу миттю впізнала; висвятили синоня в студенти; брат на медичний узвіз подавсь, рахуючи, що лікар і в тюрмі лікар, справедливо сказати, боявсь, медсестер молодих старому приводив, балювали разом; Тралі-Валі, на таке дивлячись, хату покидав і спивався по друзях; по правді кажучи, пустопорожня історія; кобиломорда з прокуреними зубами викладачка Ніну зрізала на іспиті; під час зимової сесії, пригадую, якась безсніжна стояла зима, дама з боксерською щелепою клала біля себе пачку «Біломору» і сірники, курила, по-бандитськи ховаючи цигарку в кулак, розхвильованим пропонувала воду, демократка з наметових, мою студентку висповідала по білету, та відповіла, і, наче добридень, додаткове запитання, про що б ви думали, про революції, лютневу й жовтневу; дурне дівча дати сплутало; мегері заціпило, думали, дасть жаба цицьки, бо й варта того; таки, на графин дивляючись, ковтнула слину і одійшла, і в плач; ми піт, ми кров проливали заради вас, заради світлого, ой-ой-йой, срам на мою сиву голову, дати нової ери вона поплутала, а к стєнкє за такой разгавор! хто там староста, кому сказано, води мені! вижлуктили, худоба! староста заскакує бочком і хвать графина, очицями нелюдськими блисьнув по столах, мовляв, знали коли воду вихлебтати, ух, скоти, стара по доброті наливає, а вони п’ють і п’ють, тепір повсцикаєтесь на датах з’їздів; викладачку зводило корчами, все одно, що неїну доньку згвалтували на очах, давай про комсомольське містечко голосити, про спайку натхненних, про ентузіазми вовчих ночей; староста із графином вбігає, цокає горловиною об склянку і свою морду облізлої мавпи з дурнувато схибнутими в’язами нахиляє до професорки, ще й одним оком аудиторію пасе, мовляв, бачте за вас принижуюсь; засокорів на вухо: викличем порушницю на комзбори, на партзбори, на студраду, на бюро парткому, обработаїм на всіх рівнях, будьте увєрєні, лічно доложу, даю слово від імені курсу, завіряю, що пам’ятатиме великі дні лучче, ніж свої місячні; помилуйте — й світочі закритих книгосховищ вас не забудуть, запевняю; істерична історичка подала старості «біломорину», піднесла сірника, той не курив і зопалу зажував пів-мундштучини, геть чисто козел, що жує цигарки; на мою полегкість зійшла, коли на лакованому паркеті, відрізняючи своє розкуто туге, треноване тіло тенісистки від гострих колін суперниці, без запинки протарабанила ті дати, щоб вечором розплакатись на моєму плечі, згадавши, що трималась на волосині від виключення.

Та її страх був даремний; коли приїхав на вихідні з практики, то відчув себе геть чужим — наше ніколи сліпило обох останньої п’ятниці лютого; здавала залік по психології, виблякло рожеві стіни розлунювали безвільне завзяття студентів і той радісний гам, що вістує наближення жіночого свята, підвітрена брезентина в дворі відкривала мертві електромотори, сміття, розбиті, з сатанинськими рогатками, лампочки; сонце пилком вербних котиків сіялось на чавунну ограду й розніженого на млявому пригріві кота, однак вітер нагонив хмари, знову ставало зимно, думалось; а ніде тобі людського лиця! їхав сюди найщасливіший, могла б запитати, тільки пхикнула зле; міг і букета купити; вибачай, я сьогодні зайнята, ой, помовч, ти мені не свекруха; хіба циган, щоб вгадувати, котрий, може отой, спортивно обмакогонений, може дженжуристий якийсь араб, може кіно, може зайшло за поцілунки; любив, як неприспану судому серця, осинього, затиснутого в кулаці кубла; вицокуючи підківками чобітків, легкою рукою торкаючи граніт перил, збігла до підвального гардеробу, зникла між напарфумлених подруг, так, ніби ніхто її не чекає, побалакала, пожартувала, щось пригадала недобре, наморщила лоб і з пальтечком у згині ліктя, поправляючи смоляний берет, краєм ока оглядаючи себе в дзеркалі, випірнула з глибокого сутінку; наше ніколи сліпило на сходах підземного переходу; задивлялась на миготливі барвисті ліхтарики, по одному на мізинцях вірменина, що смикав цяцьки вгору і вниз, паперовий ящик стояв біля його ніг, туди ловкий торговець кидав п’ятірки і нанизував на палець ліхтаря, вогонь радісно багрив очі дітей на тротуарі; душа моя, полум’я в чужих руках, розгораєшся, ухкаєш до землі, означеної кроками милої; вогонь даремний для сутінків, що поруділи від перехожих, кишать — і ніч навпроти вітрини лисіє, буцім поточене міллю хутро; кавказець за ниточку скубатиме скляну кульку, на асфальті листяний вихор ступнів такий морозний, гріють осині жала і вітер захвату повз тебе, мовчальнице; пальто з великими гудзиками на рукавах, френзлі білого шарфа січуть мокрим снігом, підземні, зіткані з милосердного дзенькому мідяків, протяги переходу і два сиво защетинені абхазці на вокзалі; з відра кропили жовту квіть молодої мімози, купи віниччя обзолочували їхні м’які ялові чоботи, рукави повстяних курток; неподаровані ще букети стояли в лантухах під стіною і пахли медовим місяцем курортів; на скелях досі потанули сніги, — поїдемо? — побуваєш ще — серце тисне — зичу зустріти кращу, не хворій, — губами діткнувсь до персиково ніжного волосся на шиї, зелено зміїлись числа на годинниковому табло, проте й електронні намистини надто вповільнено, ніби незримий Ангел вокзалу з чітками, мригали угорі, ледве замолючи самогубний блиск рейок, біду відступникам від любові; прощавсь, молодів од розлуки, склянкою в загратованій забігайлівці лигав коньяк і бридив доторкнутися до апельсина; на сусідньому столі виїдені шкірки світали безвільною звабою скинутого бюстгалтера; вдома бачив, на мить заскочивши в гуртожиток, розплавлений віск на тарелі, заледве погляд одвів од банкнотної паки листів і втримав себе не читати від кого; скринька різьблена, визиркують фальшиво білими банкнотами; курити до гіркоти; відчай, це кислий дух поту від п’ятірні, якою обтис обличчя; однаково тра підводитися, йти провулком продажного міста, йти повз безногого на ящику, за газетним кіоском, — спить, обнявши милиці, і шапка вухом закрила очі, — йти, втікаючи від дрімоти з власним каліцтвом, стерпіти; нехай трьома незасмаглими чашами ясминно чарує ласих; п’ють трунок і обціловують всю; дивись на вокзального пса, оно спить собі калачиком на скловаті; жалке і жалісне осинє серце випусти на рваний, сирий, вже начебто березневий вітер; по берегах, де любились ми, ртутна безпам’ятна вода, на проталинах подовбані намистини глоду, маревце над кротовинами, сонячна повінь кольору осинього крила, злі окапини воску з останньої свічі затужавіли роєм, діти з пучками очерету гасають, підпалюючи траву; вогонь медовий; прокинутись на задній сидушці автобуса і дитиніти, забуваючи нестерпне; дозволити собі згадку про трамвай, на підлозі розілляту біду фарбу; дві макові пелюстки сидінь пломеніли вільно; якось аж зло потягнув за рукав; сідаймо; вона, здивована, глянула на білу пляму, на білий атлас моєї подорожньої долі, надірвала газету, обтерла чобітки і випростала тугу в литці ногу; твій глузд, твій мозок розіллявсь яблуневою побілкою і за горбами, за фанерними шпаківнями дач, за ядучими зелепухами таксі на стоянці, за церквою під голубим дахом дім на тебе чекає, рідніший отчого дому — будка поромника — там зітхнеш: тобі моя сповідь, Ангеле...

15

Знаєш, імператрице розпачу, володарко неапостольської імли, десь розчісуючись до вікна в годину післячорнобильських сутінків, дума про невідомість нагадувала листівку від малої, — як рама байдужіє до вибитого скла, так вітер свище в мені крізь гостряки в грудях, — видно, стискаючи дитячу руку, ти обводила літери, ти писала; ходимо обоє по медкомісіях, щось усередині болить, обіцяють путівку на літо, тільки ти, тату, до нас не заходь, мама сказала, що ти хочеш бити дядів, лучче вишлю тобі фотографію, пришли й свою, якщо можеш; січневий морозний вітрюган підстьобував до готелю і скорочував той невимовно катівний шлях, ту тривогу, буцім щось водить, треба потинятись до мертвого сну, засинати одягненим, ніч предовга; весною ж геть біда; розтанули на площі снігові, величезні, бетонно скрижанілі Діди морози, казкові крокодили з гармошками, обсипані глицею крижані мури, ковзанка від пам’ятника до автобусної зупинки, синьо льодяні, прозорі, як спогад про дитину, вежі; з останнього пагорбка малі ковзалися на портфеликах, галасували, я допомагав їм ліпити сніжки, першого ж мене й обирали за мішень; збивали шапку й притупували, сміючись; батьківська втіха гріла дорогою і дарувала сон, як втрату свідомості від інсулінового шоку; березневими ж днями по місту, розсіваючи коленкорові квіти на ніздрюватий сніг, по місту поповзли поминки; післяобід нема чого й підступати до їдальні, до ресторану, до якогось, пригадую, здається на крайній вуличці, кафе з присмаленими паяльною лампою дверима; на столах пироги з рибою і журавлиновий компот, ще порожньо, на підвіконні обтягнутий чорними косинцями портрет роботи зальотного художника епохи угноєнь, від кухні, схрестивши руки на грудях, йде тітка, в чорному простому вбранні; простітє, міл чєловєк, помінаєм; дорогою назад: обтягнуте колючим дротинням озеро, таблички про заборонну зону поіржавіли й хирлява на камені, бліда трава мало різнилась від горілого серпневого різнотрав’я на Поліссі; якщо по-правді згадати, то людям, тим шахтарям на видобутку радіактивного поліхлору, добряче завузлили язики, про аварію п’ятидесятих років і не заїкайся; розпитував, відчуваючи, щось не те, щось знайомо чорнобильське кволить тіло, аж доки один ханурик під автовокзалом, витрушуючи крихти плавленого сирка з бороди і прикладаючись до пляшки пива, дякувати йому, не просвітив, мовляв, наслідки зара видко, рак, частковий параліч, сам на тому закритому заводі працював, було шо їсти й ковтнути, пенсія інвалідська, чую по вимові, земляк; земляк, тікай звідси, поки Бог ноги дає, а ногам силу! мене ж тутай тримає хоч якась тобі бражка, барак, друззя; завербувавсь на свою голову, дурний, було б знаття, ех, та й годі! отож, прямуючи у готель, подивися на озеро, пригадай доньку, більше пам’ятну по фотографії — з мереживним комірцем і сплетеними під підборіддям руками, з бідовими заїдами на губах і поглядом заблукалого зайченяти — ніж насправді, бо коли її бачив, час був, як атом, розколотий на дочорнобильську і теперішню добу, ім’я якій, невідомість; дитина, ясніла десь там, до горя; виплачся, п’ятірнею обхопивши лице і втискаючи сліпи в очниці; кажуть: і яблука не торкни, і відступись від малини, то поїхали з мамою на море, там цьотки довідались звідки ми — й ходу з-за столу; доконали дірехтора, шоб одселив нас окремо, в підсобку санаторію, це ще добре, люди з сумками на вокзалі на підвіконніках ночували і впрошувались до провідників, аби забрали назад, бо ті, хто здає квартіри, питають паспорти і якщо бачать, — ви із-под Кійова?, той балакати не хочуть, круть і по всьому, буцім зачумлені ми; імператриця, самотньої вроди зоря, віддзеркалена на росяному склі балкону, палиш сигарету, попіл збиваючи на вазон, змарніла й вибігала і тому так ненавистні тобі спогади про чоловіка; розтруюєш себе для щоденної війни: плаття, бант напрасований, затьопати в дитсадок, товктися в тролейбусі, думати на планерці, чим там годують їх, жалілася вчора на нудоту, аякже, кволіють діти на концтабірних харчах, того нема, того не мона, збожеволіти треба слідом за невдахою; ото б розказати лікарю, звихнутому по психічній частині, мабуть би з блеску втікав, ні, прописав би заспокійливі трави на ніч; облесливий, хитрий, щоб заслужити подяку, а доброти має стільки, як вовк засохлої крові під кігтями; тьху, було б про кого думати, просто звикла до нього і часом подарунка якогось занесе, для виховання це краще, ніж аби мала зглядалася на всякі компанії; це вигідніше, ніж знайомитись по електричках, принаймні нічого не вкраде і мона довірити ключа від квартири; по магазинах збігає, дитину за шалік з дитсадка приведе, питаю, ти шо, не міг на руки взяти? перероблений дуже, мовчить, сопе, до дитячої душі піддобритись йому трудно; а ще ця робота, голос начальниці липкий, як вчорашнє шампанське на столі, затхлість підземку, сичить і бамкає дверима ліфт, перші відвідувачі стабунились перед стойкою, один сутулиться, чеше за вухом олівцем, дама в линялій сукні кашляє в носовичок, горда собою, запихає батистовий жмак у рукав і вдає Джоконду; моєму лікареві пара; самозакохані віслюки; любити тілом потрібно, любити на заздрість сліпій німоті, на завидки всім, що роздягали очима мене на вулицях; дозітхався ж історик, — баняка одягни, на людях роги приховуючи; десь до Уралу доплуганив, по переказах видно і ні словечка тобі, ні зарікань телефонних; сам собі винен, а то? є люди навік нещасливі і мій серед них; дурна, такий він твій, як і всіхній; мовчить, певно з медом йому на перинах вдовиніх; якусь кацапочку підхопив, обротала, запрягла книжника; втім, дядько з воза, кобилі лекш; запанів, смітить копійкою по пивбарах, давиться консервами на похмілля, спить, плентає в кінотеатри, знайомиться під час останнього сеансу; куди та-ам; якій мимрі потрібен ти з кислою міною? зачумись і сказись, тільки верни мені спокій; друзі є, батьки є, телефон лікаря, зцілителя венеричного страху, є напохваті, питається, бракувало дідька за пазухою? знайди ще дурепу, аби сльози втирала; постіл! годі, пора до роботи, в підземелля печерні, передадуть картки замовлень, блудна черниця знайду мудрість блудливу і якийсь козлоборідий фарисей дякуватиме, згрібаючи книги на оберемок; запрошуватиме, — от мають моду, — в театр; анех тобі западеться! лисяче вогняним, розсипаним на плечах волоссям засвіти ртутний туман люмінісцентних ламп по кутках, зла і серйозна увихайся між стелажами, доки втома загоїть останню думку про коханця, про чоловіка, туфлик ногу натре, дістань косметичку з пластирем, заклей п’яту; тако і спогади натирають, сповільнюючи майбутні кроки; на обідній перерві прилипне екскурсант; дозвольте вас сфотографувати на фоні церкви; стріляний, ти диви, винайшов ще один спосіб рознюхати адресу, всякому дай, а мені живота носи? образився, переживеш, дрочильян енурезович; да, як би на вечір згадати про каву, термоса з собою взяла, куплю три, ні, чотири чашечки, зараз по тридцять копійок, куди ми йдемо, людоньки! коли вже не думатиму про ці копійки, за всяку мєлоч трусися; обов’язково не забути про каву; абино за північ впоралася з білизною, вручну треба, стіралка в ремонті, лікар, от путькало, от єхидини кусок! нахвалявся швидкою допомогою притарабанити; випросив своє і забув; придурюється, звичайно; думає проситиму, щиро мріє віддячити за благання своє, думає, подзвоню, руками лободину білизну пратиму, щоб змити останні сліди покори; володарюватиму тобою, побач, приспічить, привіється, донька ж все розуміє, скільки мона тако на кухні; або в загс веди, або пеньком сиди, до ординаторської медсестер закликаючи; знайшовся великий пан, вугрі на спині любить щоб почавила, живцем гниє, боком вилазять прокляття хворих, німі їхні погляди в спину; і одіслати шкодую, звикла, прикипіла відвертістю вседозволень, що раніше на законного розгнівили мене, на парубійкуватого святенника; такий вже правильний, хіба поменшає, гульни й собі, чи й справді неземна і пророча йому світить доля; слова, силу пристрасті має високу, не збрешу, чи то й зовсім вальтанувся на голому місці, якщо вірити лікареві, тю ти, знов за своє, сказано, лікар мені по безсоромності ближчий, змовницька сила з’єднала нас, я лжемудрістю фоліантів, він тизерцином, підгодовуєм згорблений спокій юродивих і читців, сум’яттям сумнівів їхніх позбавляєм від мук себе, позаяк духу Божого ми не прагнем — і досить цього.

Євдоксіє, імператрице, за північ кремом помастиш руки, білі після прання, і від приватного сектора почуєш крик півнів; білизна, блузки рукатою самотністю ще дужче холодитимуть ніч за балконом, ніби голісінька серед вітряної пітьми стоїш, — і зігріта вдячною думкою про дах згорнешся під двома ковдрами; збудить півнячий крик; до пітно холодної сорочки пригорнеш малу й довго плакатимеш як ніколи, налякана сатанинським сном, від якого навіть півні горлали на сідалах, били крилям задовго до третьої години; кнурисько з осклілими очима лікаря лагідно іклами чухав ступні, залоскочував до знемоги, озирався навсибіч і тоді з м’яким хрустом відгризав пальці, м’яшкорив литку, ліз вище; біль послаб, тільки солодко нило серце. Ти тремтіла спросоння, вололарко підземель, і тим зримішали мої сни за лісистими горами; обтрусив дощини з оберемку бузку і спробував посміхнутись, але тільки-но ти куснула губу і сніжним цвітом остудила рум’янець на щоках, а три обличчя за святковим столом обернулись від торта на двадцять п’ять свіч, міцнотіла, здобна, з родимкою на скроні, кума здивовано зиркнула через плече і щуплий залізнозубий кум поправив на переніссі сталеву оправу, донька майнула ліловим бантом і заходилась виймати гостинці з рюкзака, три пачки вівсяного печива, три пляшки шампанського, ляльку в білій хустині, купу барвистих, навпіл зігнутих книжечок; тільки-но ти на два оберти повернула замкове коліща, я відчув себе лишнім на твоєму дні народження; кума ойкнула, на кухні загримала посудом, кум однією п’ятірнею ручкався, а другою наливав по фужерах коньяк і горловина пляшки цокотіла об тонкий кришталь; замурзана шоколадом доня з лялькою під пахвою забилась у куток і по телевізору дивилася мультфільм про блудного папугу; мені полоснуло по очах те пам’ятне світло, коли кума стренчила аборт, а ти, не маючи лишньої копійки, надумала сама зірвати вагітність, добре хильнула «Кагору», годину кисла в гарячій ванні, знепритомніла, очуняла, носом сьорбнувши води, розсікла голову об стіну, проте вирачкувала до балконних дверей, лежала на вітрюгані, коси прохолодно налипли на спину, від литок тіло вбралося сиротами; там і знайшов після роботи, закутав ковдрою, поцілував синю жилку, що ледь пульсувала на шиї, звівся на лікоть від кам’яного лиця; через тебе гублю здоров’я, поштурмак; але не зірвала плід, і ось донька дивиться телевізор, підходить до стола, бере з тарілки консервовану сливу, сідає в куточку, заслухана чимось жалісним, по-заячому морщить носика й покрадьки цілує ляльку; зайти в умивальник, буцімто змити куряву — і вимив сльози з очей, бачив на раковині бігуді в каштановому волоссі (вкотре пофарбувала зачіску), поіржавлений станок для гоління, півпляшки колись подарованого на день армії одеколону, вологу ганчірку на голобетонній підлозі, міль по закутках; здавалось, рубнули спину кастетом і кремезний у чорному светрі чоловік зіпає ротом, безсилий продихнути вогняний дух чужої оселі; звично рукавом тернув по вилицях і вийшов на кухню; ти тримала бузок і губами виціловувала кожну щасливу на три пелюстки цвітину, тамуючи нервову спрагу; пригадай, обіймав під ясенами пологового будинку і, не випускаючи букета з рук, цілував світлу тінь хризантем на припалених сонцем віях; що нагадувати, коли знайшла собі жевжика, — лікаря; голос, раніш власкавлено тихий, крижанів під владою забаганок, недокінчене вбивство дало тобі дозвіл підфарблювати коси звабливим фіолетом, на два гудзики застібати джинсову, вузьку, з розпіркою сукню, звідки видніє туга сіть панчохи, дозволило безжурно курити, обтирати в кулаці горловину пляшки з пивом, освіжатися в сутіні дезодорантом «Жасмин», і, завівши долоні за шию, ліктиками стискаючи бузковінь грудей, блукати голою примарою по кімнаті, вдивлятися в морочне вікно і, слідом за човганиною по коридорі, бігти в обклеєну портретами акторів вітальню, стиснути ямки в тазу, мерзнути нетерпінням, ждати, коли від погляду коханця осліпне сатанинське золота зіниця на дверях; мені ж казала, «згадай балкон, чого відтягнув звідти? після того зненавиділа, як перший гріх», «не бійсь, не чекатиму, доки вонкати почнеш»; і, пам’ятаючи, що чім незалежніша жінка, тим дужче розслинюється чоловік, дякувати долі, я вдихнув по готелях холод соснової, щойно вимитої, підлоги, зненависть посилювала щем дошлюбної віри, на затяганих покривалах вовтузились нові приятелі, темнів під вішалкою портфель страхового агента, на батареї сохли обмазучені джинси водія-автобусника і місячно сяяла кокарда на картузі льотчика цивільної авіації, на вішаку синів просмерділий міндобривами кітель, вино «Агдам» рожевіло на денцях склянок, за північ скрадливо рипіли спружини, чувся шоркіт сірника і під коробкою тріск обвугленої голівки, чуже бухикання, осінній вітер і відчай, буцім кожнісінький звук роз’ятрює свища під лопаткою; сусід плює на жарину цигарки, димом здмухує попіл з подушки, човгикає туфлями об поріг і перегодом вносить знадвору аміачний сморід загидженого туалету, з графина перехилці дудлить воду, восковим пронікотиненим нігтем цопає по гранчастому склі, щетина покійницьки іржавіє йому на борлаку, важкі закисляні очі сльозяться волячою тугою, і не знаєш, хто він і звідки, чим його втішити; зітхає всю ніч; зранку тут розходяться без прощань, бо назавжди, а надвечір, перечитуючи замаслені старі замітки в газеті, розстеленій на столі, виглядай нових приятелів; старий циган, запріщивши грубу козячу ніжку, на білому простирадлі простягнеться в гумових чоботях і армійському бушлаті, скаже, зятя потягнуло на убогу одну, може завтра слєдак дасть свіданку; моторист рибальського катера повідає про похорон матері, захрапотить білою редькою, зубами розірве батона, впаде на постіль, заплаче, капроновим капелюхом накривши лице; в дощ татари-будівельники ліпашитимуть за стіною в доміно, смалитимуть зілля і вчаділі таргани з-під плінтусів поповзуть на коридор; діду, в ангельських шатах надходите ви і стоїтє ледь зримо; ранком супутники розбігались по справах, я брів у їдальню, там, біля директорського кабінету, товклись не стільки засмучені, як затяті цьотки, товклись, щоб замовити поминальний обід; відтак дорога мені була на бурову, експедиція шукала артезіанську воду, потоки ж бо після аварії згіркли, пил граніту, через легені потрапивши в кров, кам’яною зморою наливав тіло і думалось, як прожити заневоленому свободою? за дня сонце й камінь рятували турботами, на головпошту не наспіло телеграми, листа, зацмінний смуток білів над шиферними дахами міста, де справляли поминки й пахло рибою, де знову виглядав нічліжників, лігши головою до вікна і заклавши босі ступні на дерев’яне поренче; і ось я вдома, знаючи, що сплю, кума на завтра запрошує до себе, кум на похваті тримає шовкового з вогняною підкладкою плаща, кума, вдягаючись, вильне гарбузкуватим задом, дружина вкладає спати малу і насварює пальцем ляльку; обоє спіть мені! коли дзвінок, троє молодиків на порозі димлять крізь малинові ніздрі, дурнувато вклоняються, шлють вітання, дружина мовчить, злігши плечем на одвірок, хапаю одного за гриву, другого за барки і б’ю їх лобами, третій, чорнявий лікар з тонкою шкіряною краваткою і вугрем на шиї, коліном рубає мене в пах — пробудившись під готельною з мишачим запахом ковдрою, помічаю; ртуть на шибках перекипіла в досвітнє срібло, куці роги подушки сторчкують над головою сусіда, а на столі, пригнічена пачкою «Астри», сіріє вчорашня квитанція про сплачені аліменти; на вулиці гримає візок двірника, що час від часу коло бордюрів підмітає прощальні квіти; місто, де поминки замість свят, давно прокинулось від крику по барачному коридорі; прибиральниця в темряві копнула шваброю тіло ханурика, від пальта його тхнуло пивом і цвілими сирками, скорцюбленого сусіди поклали на голе ліжко, оббалакуючи; видно води шкорбав пийнути в умивальнику і підкосило; тітка збирала порожні пляшки по кутках і складала, фартухом обтираючи від павутиння, в дитячу коляску, щоб виручити на похорон якогось рубля; десниця мене вивела звідти; тобі моя сповідь, Ангеле: доки осінь, над лісами твоїми височітиме одна сосна, що обпалюючись сонцем, мріє зміцніти на щоглу для Божого вітрильника.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка