Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка16/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33

21

Доки зір лагідніє біля свічкового вогню з кігтиком мороку, — гнотиком, — рідна кровино, згадай білого фарфорового янгола на плетеній етажерці; голубка того по дорозі з заслання підібрав, малим ти любив бавитись янгольцем, що голову до крила прихилив, зрить примружено в очі тобі; на шийці птаха німбово золотів ланцюжок, дзьобик надбитий нагадував мені, старому, борню з вихором сатанинського пір’я; пил на лапах йому побурів; пам’ятаю, міряючи гони до батьківського обійстя, благав, на підводу візьміть, люде добрі, самі зачумлені, гнані страхотнявою повз тих, що на голому полі виливали ховрахів, нори в обводах піску затикали гонучами, один проворніший з сокирою біг за переляканим спритним звірцем, по ховрашиній спині на! на! на! з останньої люті, послизнувшись, себе по босій нозі телеп, тако підрубаний цибав, діти ж мовчечки ховали в торбину здобич і знову колінкували по котовилах торішніх скирд, назбируючи і пробуючи на зуб колоски; підводи підточувались до млина, саванно й біло від грису шельпотіла по жолобі вода, і гола в, шкірянці наопашки, комсомолка збігала до валунів, — поплескатись навприсядки, — рибу не потрави, кихкотів, тримаючись за одвірок, мірошник; голодні й трупи лежали під брамою, мовби кагат перемерзлої картоплі; на ніч живі переповзали в канаву, слухали скрегіт жорен, дихали хлібним теплом, їхні тіла обнюхував сторожовий собака, боялись вдарити, подумки дякували за зігрів, бо надихував їм за пазухи і серцям було легше відтанути в смерть; люди забули слова, крім проклять, земні хліби обернулись на камінь, тільки олюднілий від баченого звір молитви виспівував, вив на місячне безжальне точило; зорі малиновіли на плесі в тихих бинтах муки, котру армійська жона просівала з сита, приплескувала долонею по обручі, поскрипувала шкірянкою до світлих дверей, здичавіла від розпусти й ситого поглуму над чорноротими; всю ніч хропли коні, так близько до трупів підходили вовки, підгуляла братва виносила сулію кулеметникові на кручі, туман всідався на павутину по суцвіттях кривавнику, немов відкинуті небом молитви, світало, на хуторі радо цвірінькав останній невпійманий горобець і так сонно, так ясновельможно, так лагідно пахло давноминулими жнивами! сама смерть при млині духмяніла здобним хлібом: пишностегна, в шкірянці, являлась торговкою, кошик притримувала під пахвою, обдаровувала бубликами, зачерствілими на твердизну кайданів, котрийсь лежачий розплющувався, бачив баберу, яка обліплені тістом ночви вишкрібала ножем і світила сідницями; ми нагадували їй поснулих під кригою риб; тоді обпалений соромом звівся і, дякувати долі, від гурту одступив і приреченість мучного місця покинула мене; нахилці, нагинці повз кручею продріботів, віриш, онуче, ніби проснувся, ноги винесли на дорогу, де й сила взялась; доки мучитися посіяним, пора проспівати славу; померло самотнє зерно, стократними плодами рід мене виглядає! Перехрестився я і насунув на брови картуза, віриш, полегкість гойднула, хоч сто літ зеленоводдям лугів пливи, — став легкий, бо беззлісний: що наші муки проти страждань Христа? фарфоровий янгол зігрів мені груди: на хатнищі лісника розгріб перетлілі головешки, відкрив металеву скриньку з обплавленим манюнім замком, ось він, ангел, сльоза пожеж, скам’яніла пір’їна гнівного крила, зміцни піднебесну полегкість! — час пропав, ані літо, ані зима, ніяких примет тобі і страшно тягне горілим; під купою битої цегли надибав льох, за мідне кулко ляду підняв і задихнувся від липового медвяного духу, обережно, потихеньку, сходи глиняні, зійшов униз, клунок картоплі й діжечку меду виніс із підземного спрату, на галявині в білокорих заметах беріз тріскою діставав цілюще їдло; візьми попробуй колись печену картоплю з медом, відро води видудлиш, правду тобі кажу; раденький надумав зміняти хлібця в робітників, що рачки клали сошейку, підводяться, на грубих шкіряних наколінниках обтріпують пісок, звідки й куди? по очах вгадують: біглий! Одказую: хату в Білорусії зводив, господар діжечкою обдарував, до сім’ї напрям тримаю; їден із молотом коло хури стовбичив, тако по тім’ї довбане, не вспінеш ойкнути, чоботи на пропій здеруть, хмизом привалять і котрийсь вогню берестяного піднесе — разечок зозуля кукнула, думаю, стільки й відміряно мені, зірвався з дороги, та дьору, в спину кричать; дурак, самі чужаків боїмося, кому ти потрібен, лахмітник, ех ти... Мед під пахвою на полу протік і рука роздушила картоплину, замотану в гичці тлумака, так драпонув по чагарях, спинився; вкупі з тріском рогози, яку малеча висмикувала на їжу, причувався любий ячмінний шелест, вітер хвилі ткав сітями на погибель і хвощ щетинився спиною вепра на мілині ставка, солодко було від пам’яті, що колись отако на покосі полуднав крумкою з сіллю і копченим сальцем, дурний, шкурочки викидав, зараз би їх сюди, хліба б, хліба б, розжовувати б кожну крихту й запивати з баклаги ледь прокислим молоком; за прикладом селян беззубок зо п’ять налапав ногами в муляці, роздмухав кострище, засмажив, смакота! аж розморило, думаю, на вилупі осьо задрімни, властям моє життя за цілушку відбатають, нікому віри нема, сказати по-правді, це і було безвір’я; давай щось робити; виправ завошивлені манатки й розвісив на сонячному боці стіжка, глянь, сіно надскубане, рукою туди, людоньки, плескач макухи витягую, такий Богом посланий скарбище! горло пальцями затиснув, крик свій здушуючи, огледівся, обнюхую, мацаю, гризу, доки зуби зболіли, присівши в очеретах, на двоє розламую, далі розмочую собі по кусінчику, розкошую; з маслобойки хтось поциганив добренний кавал, аби довідуватись поночі; вдягаю мокре на себе і вйо бо дощ. Поглянув від пагорбка: хлопчаки майкою ловлять пічкурів по канаві, за обидві лямки тягнуть під беріг, один вибовтує рибу гулюмашистим корчем і так гостро, так лоскітно, мурашинім укусом пахне й січе по литках синювата від водяних бабок осока, так кумедно виглядає малий у капелюсі з двох листків кінського щавлю, — насилу розсуваючи трави, він несе за рибалками солом’яного бриля, куди складали улов, — так попискували стиснуті двома пальцями в’юни, ряска на животах присохла лускою, старший збивав товсту зелену п’явуру з плеча, вона цвиркала кров’ю йому на вухо, над кублом заклопотано перефуркувала очеретянка, в норі розбуджена голосами видра чмихала від кислятини людського поту, червонявий жук гриз затиснуту в передніх лапах очеретину, геть збите, столочене загоншиками татар’я зруділо від багна, ластівки брили над посивілими в гірких туманах китицями дроку, так хотілось гукнути, ловці мої праведні! тонкий, виголоднілий на батіг, вуж вилупився з листка білої лілії на малих, так сумно, повіриш, ступні на пагорбі вкам’яніли; це ж і мої діти десь харчуються кістками розвареної риби, яку приносять додоми загорнутою лопухом, нігтем видирають киші і білі пухирці, споліскують пічкурню в бляшанці, щавлю, кропиви накришують туди, круто солять, тоді менш багнюкою тхне, — дітлахи вже споліснули майку і на піску взялися ділити муляву рибку, рядочками розклали дрібну, трохи більшу, один долонями вигріб копанку і напустив туди десяток в’юнів, хто вхопить перший, того і здобич; похнюплені, зневірені в добру долю, в стрімке щастя вхопити найбільшу рибу, наперед вгадуючи, як порадіють вдома, стоять над ямкою, геть чисто поводирі над шапкою заковізлого старця — егейкнув тоді і помахав макухою, бояться підходити, на видноті поклав, а коли озирнувся звіддалеки: стовпчик куряви сірів на горбі і вітер перекотиполем ніс солом’яного бриля по стернях.

Вечоріло, по бур’янистих полях оранжевий млів туманець, по калюгах коло річки буслі збирали жабів і, закидаючи дзьоби, давилися ними; два шуліки лаштувалися спати на камені, поодаль стояла хатка без вікон, двері дудником заросли, смерділо молочаєм, роса посивила тріснутого на стовпі глечика, зліва ліс, праворуч обвалюється глиняний беріг і треться верховодка в траві, ніде нема броду, розповінь — де прихилити голову? — пахне липою від посадки і якось недобре тихо, буцім підглядають за тобою; заходжу, кидаю на припік тлумака; на долівці старі головешки, подерті, присмалені коло вогню, ремінні постоли, на дерев’яному ліжку зривки рибальських сітей, солома на печі тхне щурами і запустінням; засвітло, щоб розігнати острах, повикорчовував біля плоту височенні, побиті градом, лопухи, позатуляв ними вікна і страшно мені, як вихрестові на порозі синагоги; оранжевий туман, переливаючись через греблю лісу, сокотів мільйонами тонкоголосих цвіркунів, поволі вищав, запинав виднокіл, злизував тінь обпаленого блискавкою осокора на острові, призахідно розгорався, на колір гарбузяної каші запікав чагарі терену по ярах, нагадував про бездиханні, важкі, збовтані неродючою глиною води потопу; грімко обвалювався підмитий, посічений ластовиніми норами, беріг і хмара писклявих птахів стригла мошву над каламутними хвилями, майже олюднено плакала, доки згасали за перекатом потопельні пухирці, суглинок розбивався об підводні валуни, викидаючи на поверхню пташенят і пір’я з кубел; поглядом пошукав образів по кутках, — несвячено й голо, — може тутай вкорочували віка біженцям, грабували втікачів, ловко, звично, хутенько роздягали нещасного, здирали хреста, при сліпакуватому каганці ділили скарбівну здобич, замотували каменя в порвату сіть, чіпляли до горла й кидали на бистрину забитого? виморений думав миттю засну, помолився, — захисти мене, Господи, силою чесного й животворчого Твого хреста і ним охорони мене від всякого зла; в руки Твої, Господи, віддаю дух мій; Ти мене благослови, Ти мене помилуй і життя вічне даруй мені, амінь, — ще тільки сіріло і ластівки, провісники злого, пірнали під одвірок, облітали халупину й тонко щебетали, зависаючи над піччю, трусили крилами, придивлялись до заплющеного чоловіка і низом понад підлогою шмигали в сутінь; протяг шелепотів лопухами, здавалось, хтось човгає під вікном, розплющусь — ніде нікого — влетів кажан, перетинкою кістлявого крила змітаючи павутиння під сволоком, писк його ковтнуло глухе бурмотіння річки; десь погримувало, але й зиговиці поглинала пітьма; чогось мене почало трусити, думаю, захворів, пробую піт на лобі, холодний, злим інеєм засіває до п’ят, лихоманкою трусить руки, пробую засміятися, лице скосоротило, гикавка забиває груди, хоча б тобі тютюну, хоча б викресати вогню, закурити, жариною розігріти темінь, — і полегшало б, — лежу, ледве дихаю, мороз заповзає слизьким вужем за пазуху, зализує мені горло язиком скаженого пса, відьомським примовлянням зашіптує вуха, лежу, ладен пенькнути, розтанути на густу безберегу ніч, такий лоскітний холод напав, ніби заживо прихромили кілком до мурашника; здається, за стінами хтось тупає, скиглить, янчить, трудно і встати, аж захихоче пугач, всилу перехрещу себе, помолюсь, на одну мить полегшає і знову повна мозгівня голосів; падйом, падйом, на оправку, скати! вставайте, батьку, пора косу клепати, якраз випала гарна роса, кругом синьо, ми будем покоси розтрушувати! оце вислала посилку тобі, чоловіче, дай отвіт, чи отримав, чи не покрали в’язані теплі шкарпетки? яблучка, пошті за даром оддаю, дорогесенькі пасажири, беріть мочені яблучка, кому десяток? правєрка дакументов, стой, стой, ушол гад пад кальосамі! страх коліном убивці наліг на груди, я насилу підвівся, думаю, треба втікати з цього неосвяченого дому, та коли гроза, як не впірить! куди підеш? тільки подякував долі за добру стріху, злива прищухла, знову зацарював тихий повзучий страх, пробую молитись, голос нечистої сили перебиває думки; кого кличеш? рогатому поклонися і будеш живий! забрів на шабаш, сиди, терпи, звідси дороги і за поріг немає, стіни дому втікачів просякли страхом бути пійманими, притягнутими на допит, куди тобі, худобині, пертись, жертимеш прілу солому, безсилий виповзти на двір, всіхній ляк закатує; послухай, вдома, куди направив ступні, за старий глиняник один одного закладають сусіди, близьких родичів зраджують рідні, батьки по людях роздають дітей, сильні записують себе злиднями, вовк обертається на ягня, дужим німіють руки, свиноматки до ранку роздирають приплід, всюди зрадництво, старці перетворилися на саранчу, сиди сиднем, їж солому з шерстю щурів і бійся власної тіні! тоді вивалюю з груби цеглину і на чотирьох стінах видираю хрести, чую, справді, копитом знадвору об арцаби б’є і сопе по-волячому, плямкає, болісно мичить, ніби щойно втелилась корова в сінях, стривожено фиркає, жує жуйку, бутить і казиться звір без статі. А тільки приляжу на дерев’яний настил, здається, волохата рука тихенько по лиці гладить і лізе за комір, — зараз душитиме! — затисну вуха, молюся, щоб приховати думки: Господи, помилуй мене, малого раба! голоси паморочать; тікай до річки, біля острова перейди брід, горе сонному! інший наказує; сиди, ще будеш давитись соломою, сиди, заведемо тебе на погибель! Подумати, страх мене на льодомаху скував, зрідка під стелею потріскувало кажанє крило, гостре вушко підслуховувало молитви й схлипи, час від часу шелепотіли лопухи, страшно падала на долівку відмокріла коров’янка глини, страшно вовтузилися на дворі хробаки, перетрублюючи мокру землю, страшно, сито бринів комар, смакуючи краплю солодко даремної людської крові, страшно сивіла ніч крізь дилі хати, мертво височів дудник над парканом, страшно бухкала велика риба на ямі, страшно скімлила клямка на причілкових дверях на горище, поскрипував, тріскав, драбинний щабель, молодим льодком бралась змурашена пітна спина, страшно було від знаття, що волосся на потилиці встає дибки. Всилу діждався ранку і, коли сизь продихала шпарини між дилів, на лопухах завидніли продовбини граду, чіткіше означилися хрести на стінах, — встав і перехрестився, — буцімто каменюкою врізали по гладишці на стовпі, череп’я сійнуло аж на стріху, ляснуло об стіну, залопотіло по калюжах, голова мені просвітліла, благаю: Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я Твоє, нехай прийде царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі, — тільки-но досюди проказав і невидимо, тисячокрило згойднулося віття верби над річкою, висміхом обізвався пугач, вітер змів на підвіконні лопухи, стало тихесенько, по вимоїнах лолотіла повенева вода і вперше над балкою продудонів бекас. Вигрітий теплою втомою світання, страх поволі минав, вітрисько приніс запахи ікри в прибережних травах, холодок мулу на просихаючих, викинутих на беріг пеньках, тремтіння кленових ключечок, заплаканий сміх ледь побурілих ягід глоду, радість білого гриба, що проклюнувся з-під листя, захват білки на гілляці ялини, стріп крила синьої бабки на лезові татарнику, приглушене туманом на мілині фиркання дикої косулі, якій в ніздрі потрапив водяний павук, жовтооку недремну понурість шулік, що на камені розправили стернове пір’я перед обльотом своїх володінь, перший багряний просвіт по каймі вільхових листків, досі незвідану, впевнену подяку за спасіння, — звідкись, мабуть від села, по обніжку канави чалапала забрьохана голодна лисиця, подеколи притулялась головою до землі, низ морди почорнів від невдалих мишкувань, зникала за бобриною гаткою, вигулькувала між кротовин, підстрибувала на горбі, винюхуючи привітрений лисенячий запашок нори на схилі, трюхикала понад яром і здалеку проти сонця роса на спині і на хвості видавалась блакитною.

Сон підламав на ліжко і голос пробив мене; тутай прокляте місце, сину; звідси, з цієї землі, почнеться, велике горе; отамо за ліском велемудрі й сліпі змурують колодязь прірви, звідти на весну вийде смертельний дим, на пострах світові, зорею після півночі над ближнім берегом помітиться вік, згіркнуть води, полиновим, неприбраним стане зерно, серп зотліє в руках ненародженого женця, звідси на Великдень везтимуть люди діжки тіста на возах, буде сонячно, одна єгипетська хмара наздоганятиме іншу, на другий рік явиться Богоматір над західним краєм, книгу буття перегорне чоловік, далекий від істини, чорним ім’ям наречеться пустка над річкою, багато може оповісти, подарований долею фарфоровий ангел, та ліпше послухай нащадків своїх, людино — справді, голос примовк, ніби вийшов покликати когось на дворі, зробилось так тихо, що чути було біг мурашки по стіні, скапування роси на травах, скрадливий фиркіт їжачинього виводку за порогом, зненацька пробуджену тягу в печі, здавалося, з хати тікав незримий вогонь, вдруге голос був несуворий, покірно простий; на чорнобильській землі онукам зійде каравай з попелу, саме прокляття біснується отуто, щоб стерти тебе, свідка шабашу, чуєш; то запізнилася на екзамен, постукала в учительську, взнала, де випускники пишуть твір, тако співалося подумки, била мене мати з ночі! невиспана, десь під ранок пілотку йому на чолопок натягла і вмовила не проводжати, бо дніє вже; однокласники, певно, крадуть піонії по горідчиках, аби задобрити вчителів, ой, така збідована викладачка, чоловіка має, і воєнрук, і фізрук, учнів спровадить на стадіон, сам замкнеться в спортзалі з співачкою, якраз пара, вічно в светрі, галіфе й чоботях, просмерділий рушничним маслом, мордань і білобриса, накучерявлена бігудями, овечка, тонкоброва, зверхня, стрімка, буцім тільки-но вирвалася з обіймів, обпалена еротичними снами старшокласників, вся школа знає, а їм хоч би хни; викладачка ж літератури вірші про любов нам читає, в голосі сльози, по-дівочому косу перекине через плече, запише домашнє завдання, попросить сидіти тихо, на пів-години додому біжить, дитинка росте спаралізованою, а гевал у напрасованому галіфе, збігаючи сходами, ключиками від тиру на вказівному пальцеві грає, доки співачка в актовому залі видресировує піонерів під акордеон; отож, сказала свому сержантові: їдь собі, бо перестрінуть з букетами і донесуть; і сором приб’є перед учителькою літератури, майже сестрою чистосердої любові, коли сяду за парту й подумаю, це ж ми востаннє отуто; крейдяний пил білітиме в шпаринах підлоги біля дошки, безсоромне, рукасте всезнайство відмінників, ляклива тиша, розгубленість відкритого уроку, багряний одсвіт букета на екзаменаційному столі, вікна закриті наглухо, вітер приносить радіактивний пил, земні літа, іспит до горнього престолу; чим винуватіші від дорослих; лікар, батько однієї дівчини, попередив, ми по тричі на день мили підлогу на коридорі, пили в їдальні безкоштовний моркв’яний сік, це впослі з батьків вираховували; на випускному вечорі натанцювалися під естраду — і до річки; виглядати сонце; по заплавах зривались крижні і татарник вмиротворював раптово схвилену сонну воду, на якій, воскрешаючи обернену краплинну пам’ять часопростору, при мідному дзеркалі, при свічі, при магічній тринозі тлів безпорадньо жалісний погляд астролога, що ледь усміхався кривавими напівзаплющеними повіками, бо збувалось його пророцтво; чорне ім’я, вгодоване молоком скаженої вовчиці, катувало народи й сіяло запустіння; під лезами прожекторів щезав туман на мосту і добре видніли плямисті військові машини, і респіратори на грудях водіїв, і розплюсклі світляки на лобовому склі, і байдужий від втоми прапорщик, злігши плечем на борт, відкорковував, пускав по колу флягу, і синя від густих вихлопів курява за «бетеером», і сніжні, обшиті целофаном, підкомірці розстебнутих гімнастерок, коли солдати гукали до наших дівчат і гріли кулаками по кабіні, і потворно упевнений сто тридцятий «Зіл» дерся під гору, і хлопці вже сміливіше свистіли навздогін, дехто салютував недопитою пляшкою, і слідом за автоколоною на бакаях пробуксовував командирський «уаз», антена витьохкувала дубовим пужалном, і пилюка гасила недоторканість роси на кущах ситнику, і даленіло ревище за пагорбом, і тихий за греблею водоспад вмив наше розгублення, і вчителька літератури спробувала заспівати, і сонце клубком спарованих мідянок лягло на воду; ми мовчки потюпали до села, несучи втомливу золкість світання; тоді ж, на екзамені, заколисував сон і дивний голос вчувався; не беріть ні мішка, ні суми, ні взувачки і нікого в дорозі не вітайте, ідіть, минайт всі покинуті колосисті поля в молитві, щоб Господар жнив не барився; підхмарною саранчею стрекотіли вертольоти за ліс і смерком ніхто не вертавсь від копичок з лантухами полови, то поназвозили «партизан» на жнива, буцім чужинні войовники гарцювали під клубом, зерно відпродували за первак, до ранку пекли радіолу, мені ж однаковісінько стало, на четвертому місяці ходила тоді, чось цей екзамен настирно згадується; одному хлопцеві кров носом хлинула і вчителька, справді свята душа, відпустила його додому і мусила щось там дописувати на аркуші, по коридорі судомився сміх і чіткі кроки воєнрука, походжав заклопотаний, звідусіль пруть селяни, дайте-но того лічильника, хочу заміряти на обійсті; ... діло могоричеве...; військові розбили палатки під школою, кажуть до голови сільради, дезактивацію проводити тра, самі подивіться, на приладах зашкалює, а сільський голова згріб манаття і з блеску, такий маєток покинув, такі хороми, такі гаражі, здоров’я дорожче; ніхто його не винуватив; люди, котрі беручкіші до життя, геть повтікали, а військових перекинули обтягувати зону колючим дротом, вичіплювати дорожні вказівники; мій солдатик у білому шоломі, з жезлом на перехресті стояв, може з місяць, такий сумний, обом нам жаль було неминучого; якийсь підвечірок йому принесу, перекладену хлібом, смажену на шкварках яєчню, термос багнового чаю, замотані серветкою цукрини, посідаємо за дорогою, доки припрошую, доти їсть за відчепне; жалівся, що апетит одібрало і трохи нудить від сигарет, дим якийсь неприродній; приходила пожаліти його, відчути себе потрібною, коли нікому ніхто не тра і всякий думає, куди втікати? й на тому світі світитимуться кістки! їх перегонили на роботу до реактора, якісь там брили таскати; байдужісінький, виморений, зітхав, може скоріше наберу дозу і випустять звідси, коміснуся, виїдем звідси по переселенню, заживем, от побач, я писатиму, я хочу похреститися, повірив отуто коло дороги, я стану щасливим батьком, присядь осьдо на шинелю, холодно, сльота, скоро за мною приїдуть, остання розвозка підбирає, дощ пилюку прибив, які ми бідні! вербове листя на піску чоботом розгрібав, чорниць саме слоїчок назбирала, візьми на дорогу, поласуєте гуртом; сама тих лісових ягід попробувала, губи й всередині дух почорнів, і чуло серце; назавжди! бобиком начальство військове наспіло, з госпіталю потім листа прислав, тай по всьому; через лікоть подруги переписала твір, — героїзм образу, всяка мура, — а пам’ять світала соснами над піонертабором; вожатий на риболовлю брав і, йдучи до води, оббивав спінінгом пилок на кропиві; торбу його носила по беріжку, доки бльовкав сріблястою блешнею, більше лілій наловлював, аніж щук; притискаючи руку до серця, кланяючись, дарував букета, подумаєш, на чотири осені старший, до кумедного серйозний, долоню поранив гачком, замотувала батистовою хустиною, він цілував шию і говорив про заміжжя, коли те було? незчувались, як сурма озвучувала над лугами туман і останній нічний метелик, відчуваючи хижий писк кажана, ховавсь під листком очерету; наспівали суниці, слухняна, аж самій дивно, помагала на кухні тіткам, чистила рибу на бляшаному столі, туго пов’язувала хустку на зцілованій шиї, чую, зарядка на спортмайданчику йде, скрипить турнік, хекають підлітки, до своєї кімнати заскочу, розстебну бобку, перед дзеркалом стисну груди, доки розтануть сунично холодні сироти біля сосків, день мого тіла світає! букетик ягід поставлю в склянку води і засинаю сном медово густим і звабливим, буцім завтрашнє передрання, ще обернуся лицем до стіни, аби подруги після сніданку не зурочили мою усміхнену радість на щоках, і сплю до обіду; отож бо, твір, перевірила тричі і поклала на вчительському столі загнутий на полях, проштемпельований аркуш; троянди ронили пелюстки на указку, сонце крізь кришталеву вазу кидало матіолову тінь і я чомусь пожаліла себе, мовляв, якщо поступлю в педінститут, зустріну там колишнього вожатого, хіба пам’ятатиму про солдатика? дівоча доля, — вибираючи, не перебирати; звичайно, з освітою чоловік показний, якби знаття, що пам’ятає студент нестерпну, довгоочікувану мною легкість піску, пригірщ якого шпурляв на причілкове вікно, викликаючи мене на рибалку; лежачи долілиць, затискаючи безсонний подих, перед світанням тільки й вслухалася, тихо, тоскно, пульс замерзає в скронях, лоскоче непевність, може проспав, болить далекий, привітрений крик лебедів на лісовому озері; вони ночують посеред плеса; вдень наздоганяли їх на гумовому човні; пара стривожених веслами птиць розбилася, одне попливло до берега, друге могутніми крилами зривало хвилі, змітало комах-плавунців на водяних квітках, врешті зірвалося поперед човна, з незграбною важкістю низько облетіло озеро, коли, кинувши весла, мій рибалка зімітував постріл долонями; може будильникові забило памороки, буває, наведеш, попробуєш, дзвонить, а вдосвіта, мов заціпило; здається, дзеленчання в його кімнаті почула б сюди, стало ще тихіше, ще лоскітніш; мить — і піщаний час потече по вікні, повертаючи нам вигнання в рай, назавжди.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка