Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка19/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33


Сон на паломництво пам’яті — потвердить свідок самоти з тінями жестів і монологів — далебі пізній; все, що вклоняло перед світом раніш, все спільне з жрицею культури, володаркою премудрих підземель, напуває ще наркотичнішим трунком самотньості, холодом мерзлого листя, дорогою по гриби; розгрібали опеньки ліщиновими патиками, грибні корінці холодили руку, пахли трухлявінню, як і штормівка, простелена падолистом на траві; по всьому лісі блукали згорбатілі постаті; дивно, що до морозу вспіли поспіти нові суниці, дрібненький білоцвіт подекуди грів лапки останньої мурахи; лоскітна втома перебігла нам по спинах, сиділи засоромлено біля кулька з губ’яками, може хто бачив, обтрусила шешітку на колінах; старі грибники, пенсійного віку комсомолки, передовички під’їздних пліткувань, вічні запівали ветеранських хорів, читачі оголошень, базарні сидухи давно обросли мохом звідництва, внутрішньо цвілі від запустіння, живуть підглянутою засмагою літа, сморід нафталіну і розворушена пріль виказували їхню присутність, та невисока трава приховувала зрощені докупи опеньки; плюнути вслід згорбатілій від роззявленого захоплення тітці, послати вголос і буцімто забере, вкраде з побаченим незціловану чарівну павутинність волосся на губах, листопадно простелену вдягачку, лоскітну мураху на животі, лоскіт пітної олімпійки з блискавкою нарозхрист, приємну ваготу худенького тіла на колінах, паморозь на смолистих соснових пеньках; пуповина стежки по мокрому снігу прирощує до телефонного автомату, що після дев’ятої вечора народжує звістку про дитину; приятелі в передчутті сильної випивки, пробуючи свої сили, підкидали мене на руках, щось вигукували над брудноталим сніговим перкалем і тільки мигалка на міліцейській буді змусила їх замовкнути, а мене — повірити в батьківство; під загубленим світлом снігів лишень рибалка повстала без злопам’яті, без образи; ще валер’яна низько цвіла при воді, збульбашений консервним бовталом струмінь бивсь об корчі і вигонив щупака, здавалось, кип’яча ртуть, дугою черкнувши сітку, з вистрибом перелітає через коркові поплавки; листаті лілії за перекатом ховали мальок; мона натішитись пірнанням до позолоти в заплющених очах, частенько заглядати в торбу і пробувати її вагу на витягнутій руці, кричати, є! коли, зненацька, на глибині рибина лупоне в сітку й нездужаєш витягти заплутану об підводний корч снасть; матюгаючись, марно затягувати вдруге і втретє, перекурювати на березі, поспішати, вгадувати єством улюблений спокій малої ріки, що співмірна лиш власному змалінню коло самотньої лісової води, зір гострішає, тоді бачиш як зариваються в мул в’юни, як плотва в подряпинах щучих зубів вниз головою шукає личинок на глибині, в ямі, куди їх знесла покручена течія, як від холоду прокидається в норі миньок, напіврозплющений слухає себе, свій мільйонолітній годинник пам’яті (ще не зима) і знов засинає, як чайка побіля броду визбирує з кропивки дрібних окунців і бистрина замулює сліди підводи, — певне сюдою і ви поганяли коней, дідуню, — на чиїйсь жерлиці в глухому заклі грає поплавок, стрімко пірнає, вигулькує, тихне, щука об’їла живця, ящірка гріється на сонячному боці кротовини, зголодніла переповзає на обмілину, куди летять сполохані загонщиками на очереті, підсліпувато сонні комарі, жаба плигає з латаття, голосно крекнувши, зозла, що всі гедзи подались за людськими спинами, валер’янове суцвіття вигойдує малу пташку, розсіваючи квітковий спів і безклопітну рожевінь літа; подекуди русло закидане гіляками, тоді йдем повз деревами до чистоводдя; прохолода пестить напечені спини, зупиняємось, щоб виплутати з вічок гілки й почухати нажалені зіллям ноги; беріг м’яко вощаний від очитку, на горбах сухий і травистий; ось і нова ковбаня; розмотуєм сітку, тихо, щоб не обвалити кручі, спускаємось на глейкий уріз, хміль обплів хащі глоду, зеленкуваті шишечки гойдаються од найменшого повіву і надсвічують жолудисту воду; хмелить полуднева тиша, цвіркуновий азарт лугів, і так світиться чистотою, так пахне на всенький світ, так збудливо зміцнює м’язи соковитість водяного зілля і хмелевий пил, що варто подати голос загонщикові: давай, жени! черпнути сіткою глибінь і над збуруненим піском блискавкою палахне звідти риба; вона снилась тобі, вагітній; до пологового дому привіз пару ковдр, виписали на п’ятий день, гостей найбільш цікавила вага немовляти, мене ж гризла всередині безвихідь, всі дороги злиденства зав’язав вузол сім’ї, і вночі, поколисуючи дитину, думав, — ось підросте, поїдем до баби, навік забувши про місто, — і згадував себе малим; якщо нагримають за походеньки, світла радість: погладити пса, на батьковому поясі приведеного від злодіїв, радісного, лапою вивернув каструлю з охлапами й кисляком; бабця стукне його каструлею по розгублено піднятій голові, з повітки зніме ліску для сушини і подибає в хату; послиненим пальцем стерти сажисту мітку в собаки на лобі і по гладенькому стовбурі горішини видертись на вершок, гіллякою розгойдувати конюшиновий запах поля; комбайни з щедрими брезентовими рукавами зсипали в кузови «газонів» зерно, все ширше по стернях наростали копички і ширшав дитячий нетерпець вечора, коли батько візьме з собою по полову; ще рано; шпаченята гострими шильцями дзьобів докльовували останні, побурілі на зухвалому сонці, вишні над плотом; вже пізно гайнути з колискою на копанки, по в’юни, мул на ямах вкрився лускою, лапистими чаїними слідами, осині жала стерняків роз’ятрили серпневе небо, найгустіш, найтривожніше пахне чорнобривцями й пом’яками, — скоро нести букет до школи, — дядько підводою везе сіно, притиснуте рублем, гукне трамбувати, сусіди ж, на вишках задуха, біля бантин сіріє пучок деревію, гостряки вил зблискують навпроти живота, сіно сипуче, незлежане, коли подорослому сідаєш передихнути, звісивши ноги з гори, вітер під сорочкою лащиться холодом горохових стручків, добре видно своє подвір’я: оно-но дід кладе в торбу літрового слоїка самогонки, хліб, варені яйця, огірки, каже до бабці, — соломою в канаві прикриють тлумак пшениці, спасибі їм; смеркне, піду, заберу, буде сипнути курам на зиму; батько з двома кубинськими мішками під полою маринатки гукне додоми, — тату, мона я собаку одв’яжу? — втрьох ітимем межею, наскубу полину королям, по околиці села снують темні постаті, приємно по голосах вгадувати однолітків, їхніх батьків, приємно кивати по-дорослому, змовницьки змовчувати, проходячи поряд розгребаної копички, теплої всередині, то пріє полова з травою; з обкошеної колосистої стіни вигулькне заєць і вистовбичений поведе вусами; куди втікати між світла комбайнів і довжелезних, мов смуги горілої стерні, людських тіней? прищулиться, дремене в яр, собака слідом, повернеться вибіганий, полюватиме на мишей і, роздратований даремними ловами, з вистрибом кляцатиме на кажана, скавчатиме, прикусивши язика, розгублено нюхатиме різнопахучі сліди, біля городу наздожене господарів; присівши за копичкою, батько одного мішка нагребе до половини, а два ув’язані докупи наб’є половою під зав’язку, втрамбує ногами, заткне соломою і солом’яним снопиком підмостить ліве плече; ходімо, син; за втомою забуваєш кількість ходок; світло полосує звіддалеки, буцім скрадливий головинський «бобик» приглядається, куди хто пішов; дорога неблизька, скоріше б картоплею повіяло від городів, батько на ходу обтирає піт картузом, скоріше б забіліла мильнянка на межі, тоді хоч пенькни, висвічуй, доганяй, вигнало б з тебе дух і пару! злість додає сили, ноги наливаються свинцем, рахуєш кроки і кожен ступінь тьохкає в скроні: не брикнутись; на межі батько обов’язково спитає чи заморився; не спотикнутись, стільки ямер, кротовин, огребків кругом, не відтоптати собаці лапу, крутиться під ногами, не наскочити з горба на батькову спину, вчасно присісти, коли наповзає хапливе рукасте світло і пахне торфом низький туман, що простелився з яру; головне, доплентати до городів, та не зчуєшся біля драбини і на горище хати попхнеш мішка, батько витрусить, скаже, — ще б на гречану полову розжитись, скоро за посадкою мають косити, підем? — так славно сидіти на товстій гілці горіха, мов на коні, сидіти навпроти вечірнього жнивного степу, що кличе й зманює ліловим сонцем навзаходи, сидіти, вловлюючи кожен порух часу, щосекундне наближення сутінків, дорослості і дороги; той колір замурзаних картопляних бубирішків і вогонь нагідок між абажурів капусти, той вільний спалах дівочих суконь грунтівкою від ставка — приїхали в гості, зупиняються біля копичок, забалакують до обіржавлених рудою втомою, голих по пояс, водіїв, що жартома поплескують сидушки в кабінах, — той лагідно вижовклий на завтрашню спеку обрій, той ситий голуб, що прилетівши з поля, туркоче на граблях антени, той чистий, обвітрений пагорб садків на далекому селі, той багрянець витких помідор, де, висихаючи, тьмяніють пружки від лійки, той сутінковий, однозвучний із захватом цвіркунів, лоскіт полови, що гарячим піском майбутніх, згорбатілих доріг посіється за комір сорочки, той об’їздчик з проламаною кінським копитом головою, що видно, коли знімає на стіл засмальцьованого, як пательня, старого військового картуза, жаліється на пастухів і перепад тиску перед грозою, той день на горішині — єдина безтривожність літа; ще рано зносити гудиння на картопляний кагат, зеленими гарбузяними трубками дудоніти до копачів картоплі, дійничкою носити велику в погрібник, а коли батьки по роботах: ганяти сошем дзвінке, мов ранковий молодий лід, колесико на дротяній ручці — печать прийдешніх сургучевих шляхів і водночас зачакловане коло усіх повернень — бігати з тачкою, набігатись, вилізти на горіх і ждати, що погукають, злізай, хлопче!

24

Вже й свинцеві грузила і поплавки навісив на сітку для підльодного лову, — товстим дротом треба протягувати снасть від ополонки до ополонки, — а крига ледве засинила очерети і бакен гойдавсь на стеариново м’яких хвилях; Богдан виходив на пором, перевіряв донки, з потертими рублями в зашпиленій кишені сорочки, з собакою назирці, з двома піскуватими щукерами в дротяному садку брів до магазину; від мокрих скель віяло холодом, судомою незрушного затерплого каменю, віри заледве вистачало, щоб підіпхнути себе; купував плитку чаю, пляшку олії і київську «приму», скільки влізе в кишені; розстібав шпильку й не дивлячись — такі затягані — з притиском клав гроші на ляду, роздивлявся прилавки, молоду продавчиню, до якої забалакувала баба Марія: повіриш, дитино, ні, а кобила половецька до Северина внадилась, каліку свого на лікування здала, там хоч матиме догляд, ти бачила, на тому тижні синоньо наш, лікар, «москвичем» підкотив, молодят висповідав, старого лікарнею пострахав, ондатровими шкурками набив багажника, такий дорідний, лице пещене кремами, викапаний актор, мені привіз хустку, з жінкою пообіцяв приїхати на той раз, любаску свою, каже, спровадив, отримав нову квартірку, нічого їй там шнирити з чужим дитям, задрипанці бібліотечній, студентку неторкану собі знайде, кругом молодець наш сина; на захламленому ящиками дворі підкладкою шапки витер піт на лобі і пригадав вицок куль по бляшаній оббивці тиру; стояв на автобусній, за плечима горбатіла розлука й армійський рюкзак, хвилину тому вона нездужала підвестися з тахти, знесилена черговою лайкою, любощами, клятьбою і зізнанням, знав, що востаннє з сім’єю, прийшло безболісне, як одрубана частина тіла, знання, зовсім одмінне від передчуттів та іншої розніженої екзотики, прийшов біль скаліченого, боліле все, хлипка запалена тривога молодості, вічна розгубленість душі на прощання, виплакала тиша і в прописному свідоцтві автобусний квиток; на збірному пункті з одним наркоманом драпонули на ніч до міста, я гольнув пляшку «столичної», приятель відмовився, курив траву і здригався від кожного скрипу на горищі, розказував, що тікає в армію від помсти за борги, позасинали навсидячки, звівши коміри кухвайок, я спросоння кричав, мріяв про ранок, щоб одіслати листа, — бережи доньку, — тоскно було уявити ситцеву фіранку над ліжечком, а потім вона скаже: тату, ти більше не приходь, твої дяді нас битимуть; знала, чого навчити, знала; скільки від’їздив звідти, щоразу думаючи, це востаннє, автобус заклято барився і тільки роз’ятрював біль, — сісти б, заснути, забутись, — від бляшаних стін тиру долинали хльосткі й полохливі постріли по мертвих циферблатах, що відмірювали уявний час до нових відвідин, ось ти і вдома; кинути сиру рибину собаці; при теплій грубі, лежачи на топчані, відсьорбувати з кухлика чай з мелісовим домішком, вказівним пальцем притримувати сторінки; просторіє по кімнаті пар, плеснути з чайника і затулити фаєрку на плиті, подумати: сам став безбожником? дружність за дружбу, любов за приязнь вимагаю собі, невдоволений всим, ображений, спокуса пам’яті побільшує огром світових спокус, поменшує світла для душі, що з двох рук умита кислотою зневір сліпне від гніву; забудь себе, повторюй за Златоустом: чим більше п’ють, тим сильніша спрага, втратили все, що мали, спілкування з Богом, райські співбесіди, безпечальне житіє, вийшли з раю нагими, немов після загибелі корабля, буря — не вітром зірвана, але безтурботністю плавця — викликала всевишню тугу, вклякнув чоловік на пристані, хоч ні скорбота, ні праця поденна, ні безкінечно втомлива сльота жадань, ні жертвопринесення людським гноєм і кров’ю, замість дарів серця, щирої подяки за життя, ніщо доти не осквернило землю, яка виблює нас потім; морські розбійники не просвердлили корабель, впускаючи море в добрі багатства трюмів, не скиглили чайки над кістяками тлілих кострищ, не пропікало душу в печалі диявольське жигало; навіщо ж зводили башту до неба? з без’язиких висот угледіли море, занавісу над троном, світло ангельських сил; сумні непокорою, безвільні здогадом, що Бог не стільки карає, скільки наперед виправляє майбуття: якщо не потерпите й не зупинитесь при корені гріхів, то ніколи й не виживете в оззобі! одне зло людське: гординя, короста любостяжань, і друге також: смерть, голод, хвороби; лікар, виводячи в сади й на луки, менше зціляє, ніж мучаючи голодом і припікаючи виразки залізом; один лікар, один і той самий, і однаково природа тілесна цибає від щастя лихоманки, тільки меч судді вигострений, дари відметені, ями готові і колеса й кати розминають змурашене сите тіло; також виноградарі не тільки втепляють до зазимку корінь лози, але й обрізають пагони, мають заступи, але й серповидні ножі, і ніхто не засудить їх; отож, браття, поділяючи земне судійство, за віщо докоряєм Бога, коли нас, хворих безчестям, зціляє; який безум! не дарувати Йому й того права для захисту себе, яке даємо рабам невдячним; і втратимо час, коли відберуть власність і Він схоче взяти Своє, Він, мудріший безлічі лікарів, сердобольніший батька, правдивіший судді, поміркованіший землероба, Той, перед ким мусите благоговіти.

Здавалось читав, але книга була закритою; свиноподібні хмари за вікном човпли на висілок, — рити листяні покрівлі хат і чавкати жолуддям сердець озлоби, — причувся й голос володарки; кличеш царицею безпам’ятства, княжною тривоги, а пригадай серпень: на торф’яних кар’єрах вижухла осока, сам сказав, доки гостювати без діла, тестеві чоботи взув — завеликі, то ще по онучі підмотав — і стільки бльовкалось дрібної пташви на болоті, оддалік походжали чорнезні чаплі, на обгорілій сосні млявоокий і втомлений яструб оглядав свої володіння, через підняте крило з хижою зневагою зиркав на пискляве, забейхане птахство по ямах і сичав на людей, що заважали йому метнутись блискавкою на лови; кігті судомило і, щоб не вп’ястися намертво в горілу кору, він зрідка переминав лапами в пір’яних штанцях, пересвідчувавсь у власній силі й поблажливий, ледь примружений, дивувався відвертому нахабству мишей, що вештали, як хазяї, по висохлих рівчаках, по людських протоптах, розлякували мух на роздутій, подовбаній воронням, рибі, розпурскували від уривчатого шелесту їжака; зелені рої над здохлятиною виказували їхні легіони; по канаві кишіло червонобокими карасями, ти вичерпував їх колискою, щиглями збивав п’явок на ногах, мені наказав бігати з торбою слідом, зроду стільки мертвої риби не бачила; зеленкуватими коржами поприсихали до злущеного мулу линки, з роздертих ротів лізли черви, вогняна задуха пражила ліс, кинь сірника — і вибухне; ти відкинув колиску, верескнувши; диви! диви! грубелецький, з держак суховил, в’юнисько терся об залатане алюмінієвим дротом дно, найстаріший водяний гад спокусливо й чорномудро глипав на нас очима, попискував, як баба від нетерпця, під шкіру мені заповзав нестрашний солодкий страх, що прокидався потім завжди, коли мліла в обіймах лікаря і вгадувала опівніч твого приходу; сутеніло, і чайки й чаплі, почистивши об пір’я дзьоби, відлітали в заболочене закло кар’єру; бриніли на вітрі стовпи комарів, твоя покусана гола спина біліла над калапецею; я, обросившись по пояс, гукала; ходімо, годі! гукала з торбою по твоїх слідах, буцім припнута, прикатована вічно дихати чорним смородом багна і обростати лускою впійманої тобою риби, — годі, кому кажу! — таке, ніби наснилося на яку хворобу; сите болотяне чмакання ступаків, чорне, збовтане підсачком, плесо, чорнезні на протилежному боці птахи, жагуча пульсуюча слизькість в’юнів, коли опустивши руку в торбину, намацувала, стискала найтрубшого і вгадувала майбутнє; вмивалися біля джерела — знявши з очеретини консервну бляшанку зливала тобі на плечі, на шию — ти все боявся, що п’явка приссалася до одного місця, довго розглядав себе, гиготів лошачком, тер болотяні ляпахи на скронях, шкодував, що забули взяти мило; щоб скоріше обсохнути робив зарядку; вдома домивалися в балії, та бруд так глибоко в’ївся в шкіру, що проступив і назавтра, то лоскотав під пахвами, то просинювавсь під очима, то цементно сковував брови, скільки не відмивай, а болотяним духом, тільки принюхайся, б’є від шкіри; здавалось, і любимося там на багні, на торфовиську, на мертвоспресованому корінні лісових родів, на перелюбному ложі самої нечистої сили, що виповзає з руки і обплутує, обпікає судомним гадючеслизьким шалом; — за дурні невідмивні вечори згадуєш мене чорно; і все в мені гіркне тутай.

25

Нічого чорного, нічого злого — розказати про вересень? відпустку за власний рахунок взяла, вдвох подались до батьків твоїх, тесть саме отримав дачну ділянку і встиг поставити на межі халупину завбільшки з вулик, автобусом виїхали за місто; пам’ятаю куряву на задньому сидінні й піддатливе, майже здитиніле під спортивною бобкою твоє плече; така мізерна, така до жалю покірна була ти тоді, така благаюча захисту, з болісне зморшкуватим усміхом, найвродливіше свята, опечалена кленовою гіркотою посадок — тиха пора згасань і кволих дірчатокрилих джмелів, що випили очі останнім, блідо малиновим, квіткам чортополоху! — якщо до смертного часу забуду сівкий попелястий дощ і спонурених грибників, що з корзинами пхалися на передні двері і червоніло кришиво збитих мухоморів на їхніх гумових чоботях, якщо захоплений вересень обвіє останні порошини на стеблах полину, повз які буксував на бакаях наш автобус і я з дядьками виходив підпихати, і ти дивилась крізь примружливе скло, якщо посмуговане хмарами небо ще однораз на віку звузить обрій розподілками маштабу, твоє волосся пахнутиме грибами, беріг білітиме від печериць, згустків нічного туману, якщо знову, як тоді, щезне головна твоя риса — чогось завжди бракує; то уваги, то любові, то застільного співу, то спокою лицем до стіни, — якщо відболить дочорнобильський неповторний час, якщо доля пошле ще один такий день, тоді пам’ять з’анігілює; палахне й зникне моя приреченість на сповідь; дотоді ж, — до неможливого, — обізвуся сама: голову прихилила на його впевнене під штормівкою плече, — пальцями неболяче стискав груди, — мій повелитель, мій мовчазний, мій ні на кого не схожий, мій законний спокусник, вибачить все, помагатиме старим на дачі, нехай сусіди подивляться, чоловік, сім’я, діти; восени, як і тепер, вкутає болоньявою курткою ноги на голому дощаному ліжку, нагнувшись, обтисне долонями моє лице, злегка побатьківськи поцілує лоба; за розкритими дверми розкладе вогонь, держаком обламаної лопати накопає картоплі, назбирає гудиння по грядках і, коли дим понижчає над сусідніми халабудами, ми зрозуміємо, що посіялась мжа; знову так морозно всередині; дістань фляжку коньяку, сьорбнемо з горла, обдмухай від попелу печені картопини, простроми їх сірником, деякі загорни жаром, дим волошково зацвіте на вогні, стрімким синім почерком допише вечір, згойднеться від протягу скинутих одеж, розтане, як ми обоє в єднанні, заплющені поблизу неба; тиша, дощ обціловує оселю, холодно, куртка стала замалою для двох, ковток спиртного, твій голос, випірнула з глибини, нестерпно довго, з трояндовими пелюстками замість очей, сліпо чекаючи світла, видихнула себе і закинула голову, щоб струснути волоссям, дрімота; змовчала про похорон шкільного друга, розбився на планері, — вигадав нову модель і крила склалися на льоту, — заціловував на танцмайданчику, коли ходила у восьмий клас, циганкуватий, веселий, задиристий, зуба висміяв у кулак, світив щербиною, бився з кожним, хто без його дозволу запрошував мене на вальс; потім поїхала вчитись, жила в гуртожитку, залазив по трубі, порядок витримували казарменний, підйом, відбій, перевірка кімнат, заправка постєлєй! закохав трьох моїх подруг по кімнаті, все підслухали вночі, все розпитували зранку про недочуте, потаємне, — свіча нашого безсоння заливала їм вуха гарячим воском, — вже тоді побоялась виходити за красеня, хоч і потім підбивав кинути тебе, завербуватись на далекий Схід, своїх діток двоє, моя одна, славна б вийшла сімейка, хотіла вирішити остаточно, там радіації нема і квартиру обіцяють незабаром, та вже феміна в мені сиділа, боялась, що над таким не подужаю взяти верха (навіть не просто щоб верховодити, поганяти, користуватись до останньої жилки ним, а щоб витруїти з себе краплю останньої любовної покори), він інженерив, майстер був золотий, жіночка з кислою міною, дивилась на неї, думала: хіба й собі отак скисну від ревнощів, постарію? розбите тіло планериста нагадувало одягнутий холодець, щось драглисте і водночас застигле; засліплення смертю збудило в мені дику хіть; рятувала себе цинізмом; здавалось, саме падіння з висоти любощів, сама тривога невтілених жадань, що били нас дрижаками, перетерла його кості на солідол нудьги, перетворила тіло на драглі, обтягнуті чорно смугастим костюмом і шорсткою, неприємною, тонкою, як плівка засохлого клею на пальцях, шкірою; його мама повідомила телеграмою, то плакала, то кляла на чому світ стоїть законну невістку, що повіялась на курорти і чорти її знайдуть там, це через неї здому втікав, це через неї розбився, через миршаву гнилороту суку, заколупала бідного своїм ниттям, фригідна мимра, бухгалтерська рахівниця, рахітка; його мама впросила читати всенощну, ой, страх, ой, думала, коли ж світатиме, голос, слова про Лазаря хололи стеарином при трьох свічках, — ось дочитаю і днітиме, — страх, ніби мурахи од вогню, пробіг спиною; згадалось, що з мамою ходила в церкву святити крашанки, тітки розкладали принесене на хустках, ми ж такі були бідні, що тільки три фарбовані цибулинням яєчка лежали на пілці, батько все пропивав, злікувався потім; ми ж стояли перед освяченням і доброокий, бородатий священник віником воду як лине! дочитала про Лазаря, розсвіло, вперше поглянула на покійника, перехрестилась, — от зараз встане, руки його вузлакувато зміцніли, в кучерях чіткіш означилась сивина, тільки не було віри, розтанула від передсмертного подиву; завіщо, доле? після похорону ходила марою, зайшла поставити свічку в храм, стовпець воску в пітних руках обтанув, тремтів, баби збоку косували й лякливо хрестилися; гляньте на грішницю, свічка в неї вистрибує, як жива; ти приїхав на декілька днів пізніш, справді, вибралися за місто, лежали на дерев’яному ліжку, в халупі з відкритими дверми, дощ пахнув попелом, під курткою було тісно, мокре листя незмивно прикипіло до сходів, знадвору напливала теплінь, всередині стіни холоднішали від темряви, ти закорковував скляну фляжку, налапував сигарети на підвіконні, сідав у старезне плетене крісло при дверях, курив зсутулений, дим випускав надвір, запитував чого мовчазна? тихішала, щулилась, вростала в ліжко, давно відлюбила тебе, звідки ж напливла ніжність? перст доленосної тривоги відчула на собі, — триматимусь за Богдана — розказала про аборт, ти скипів, скочив, підгилив крісло за поріг, підійшов, стискаючи пляшку за горловину, думала, вб’єш зараз; ти сказав, знаю, боїшся, що другою дитиною тебе припну, ех, дурепа; в хатині зробилось тісно і вибите, — чомусь тільки тоді помітила, — вікно задихнулось линялою занавіскою; думки про аборт спліталися з видивом посолених в’юнів, які стікаючи моркв’яним слизом, плавились клубком болю і, дужче роз’ятруючи себе, повзали в емальованій мисі з ікринами загуслої крові; їхали додому, за поворотом зблискувала ріка, рожевими недогарками понад берегом пломенів гірчак, на стручках вербного листя відпливала осінь; лучче б ти докоряв; зійшли з автобуса, допив коньяк, весь осунувся, дідок бородатий, та й годі; пляшку поставив під лавочку на зупинці, брели лугом, назбирав повен картуз печериць, мені ж пекучий клубок в’юнився всередині; певно думає, що дитина була не від нього? ну і нехай, досить підозри; розламаний на козирку картуз печериць і поминальну мовчанку виніс на пагорб, звідти водніло містечко, світляками кишіли вікна на трухлому пні осель, все змаліло до розмірів власної біди, побачила тебе з божевільними очима; ти бубонів, дитино сумна, ненароджена, манюня, вдихни цей запах землі й грибів, скоро й ми ним станемо; амоксовії напівдикі, що на диких просторах пили людську кров і тішились кубками з черепів ворога, впоєні нечистотами войовничого варварства, гляньте на тих, що з материнського вим’я вовчиці отримали всі високі знання, а впали в безодню невідання; зійдіте з коней, перед розп’яттям упадіт ниць, причастіться вічної істини, єретики похрещені, незлі, осідлі, — коли кінськими гривами дибиться дим і військо гатить списами в браму, горе вам за стіною, горе вам і на вежі, горе приреченим на смолоскипну ніч, горе затятим, чи ви повірили, чи злікували лепрових, чи воскресили мертвих, чи вигнали бісів, чи захопились премудрістю апостольських послань, чи зрозуміли всесвіт, таємний і для пророків і для святих, чи пішли за Христом, чи були послідовними — от ваше безумство і повертається до вас.

Повз височенним муром ясенів, тримаючи в згині ліктя картуза з печерицями, ішов, благословляючи грозу, дотоді ніколи небачену, осінню; блискавки розгоралися на півнеба і від того, що грім губився над лісом, ставало моторошно, мов на пожежі; попереду над грунтівкою цвів обезсилілий на вітрі метелик, поводирюючи нас додоми; жорнові камені хмар сіяли дерть ясенового листя, перелякано, тоскно на крайньому подвір’ї вило собача, мені запраглось, аби метелик сів на випадкові дари в картузі, щоб ти зрозуміла, чия душа тремтить предтечею снігопаду; немов злякавшись повчальності моїх думок, метелик на озоновій течії вмить стулив крила і відлетів назад, відбілів на минулій дорозі, тільки-но я озирнувся і впізнав твою посмішку, мила; стіймо під деревами, отуто, місце сухе, затишне, переждемо; віття дуба статечно німувало, кора на розлапистих прикоренях справді була сухою — з благальної покори голосу, з тремтливо покусаних губ, з обличчя, обвареного схлипом, з болісної відрази до поцілунка, з одвітрених, немічних, бабськи старечих крил хустки зрозумів, що цей тимчасовий прихисток врятує від посередництва батьків; доки нова злість накипатиме зневагою, вона притисне доньку до хвартуха, сушитиме волосся над плитою, вхилятиме голову над фаєрками, рожевітиме від розжареного заліза, просвічуватиме крізь сорочку грудьми, — всюди, щоб вона не робила, де б вона не була, всюди проглядала пекельна зваба, — підбиватиме зачіску долонею, і зігріта постійністю вогню, розгинаючись, зрідка дивуватиметься засклілому поглядові чоловіка, що відсторонений, мовчазний, сидячи за привіконним столом, оббиратиме травини на грибах і кидатиме сміття в піддувайло; грім гагахне по черепиці, теща перехреститься, заборонить малій дивитись на синьозлоті парчеві вікна, відламає за образом гілку свяченої верби, притулиться до шибки, побачить діда з керосиновим ліхтарем під полою брезентухи; він налапує зігнутий гвіздок на одверині погрібника, зігнувшись, пірнає всередину, між ящиками яблук знаходить обплетеного лозою бутлика, видмухує павутину з лійки, схиляється над півлітровкою, — пригощу зятя, — мокровусо всміхається сам собі, з іржавим скрипом піднімає лампове скло, задмухує гнота, входить, гнівається, що хліб лежить догори на столі — і теща за поріг кидає відламану гілку; донька не надивується гостинцям, ліщині від зайця, кумедному маслючкові в махорці й олійних капках зісподу, дощ стане безшелесним, кволим; сичання дров у плиті, тепла втома заколисуватиме в спокій, але ти, невблаганна, так і не присядеш за стіл, вимерзла всередині сядеш на ослінчику, — спиною до нагрітої плити, — і дві стіни ями виростуть поміж нас, бо присутність покійника, що не побачив світу, буде незримою всюди, куди тільки впаде наш і його здивований погляд.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка