Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка2/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

А малому, згадай, було любо прокинутись від скрадливого рипу віконниці, яку відчиняли бабця, світлим помахом гусячого крила освячуючи січневу шибу, ледь чутно знадвору поскрипувала дужка бідончика і свічкоцвіті спалахи, уявляв тоді, сіялись на яблуню з надламаною відногою, на солом’яну загату, на потріскану шалівку причілкової стіни, на замерзлий під тополею умивальник, на подвійні (од вітру) тонкодощані двері з клямочкою внизу, на вкопану за погрібником, накриту шифериною, бочку для копчення, на чорні обсажені гаки на гвіздку під повіткою, на кущі агрусу і малини, на серп і кіссє під дашком прибудови, на борони за кролячою кліткою, на дві цеглини, що пригнічують толь над діркою; проламав, видовбуючи рік смерті на ясені; кроки, даленіючи по кутках обійстя, ненадовго змовкали, ось двічі шоркнули галоші на порозі і радісна полегкість шитих валянків ближчає по світлиці, бідончик поскрипує веселіш, води поменшало, тоді вдавав сонного, як ще любив носом спросоння притулятись до крижаного скла і сміятися з кумедного віддзеркалення; ось свячена, з ладанним запахом, вода засичала на дверцях духовки, на стіні, воскресила весну білої глини, затріскотів, ледь ліловіючи, гнотик лампадки, шелеснула газета на видовбних ночвах біля плити, — заплющитись, аби відтремтіли зрадливі вії, — звук кропильного крила зрідні морозному шелесту надірваного бинта на рані, — закусити губу, ховати сміх, боятись пікнути, — бабця заходила в його оббитий зеленою цератою закут і тихо клала на тумбочку замотану в носовичок печенину, два цукерки й проскурку; в закапелку за грубою кублиться сон, мить взаємної тиші, мить молитви за онука, мить розгублено втиснутого в постіль хлоп’яти, і він прокидався — розплющений до білого дня — від безболісних іскор стріпнутої з крила води, сидів під заступницьким перевеслом, що єднало з кожною соломиною загати круг стін, з калиновими зіницями дитинства між рам на ваті, з вигаптуваним на рушнику на образі небесним птаством; вийти з освяченої оселі, бігти лунким солов’їним снігом на голоси, на кресню ломів об люки, на цокіт бурульок під скрижанілим вагоном, коли раптово гепає жом, свято минуло, сигналить за синім семафором чмез, від’їзджаючи з одутлим від недосипу, з прапорцем за халявою, зчіплювачем на приступці; спотикаєшся на грудкуватих коліях, кирзаки ненаброджені, легкі, біжиш розхристуючись на ходу, щоб і собі застромити кленову віть під однюнім-но люком: буднім днем робітників катма, пенсіонери, алкота, топчуться збоку старі з мішечками під полою і сторож у дощовику, забрьоханому для блезиру, буцім когось доганяв, погейкує на них упівголосу; драбина ковзка, зверху жом взявся льодяним смальцем, притупувати, стрибати, подати на сідницю, товкти каблуками, тримаючись за вагон, доки гупне найперша брила, тоді грелями цюкати, наддовбувати, колупати задубілого коржа, обсувати вниз все м’якіші кавалки; пар пахніє і падає в печерний отвір, пахне весною березова кора на кузові «газона» при лісоскладі потойбік колій, коли визиркуєш і вітер змиває туман над вугляркою, —білий день, непроглядь над тобою! лягти і слухати тьохкіт думок про зароблені два карбованці, аби на свята, відстьобнули б і по чотири, вологе тепло крізь кухвайку облоскочує зморою, гарячими каштанами долоню печуть мозолі, бурякова приємна парнота і два карбованці в тютюновому порохні, — один бабці на свічечки, другий собі, на пуделко з халвою, —які потім сторож поволі, з почуттям гонору, дістане з кишені приємно вгрівають все тіло; поплювати на держак, гадство, забув рукавиці, грелі розкігтили сміття з сукровицею залізної руди, поперек ниє, попросити віника в дядьків, обмести стіни, ковзати роззявленою щелепою люка вниз і, доки трактор-лопата черпає жомове місиво, робити габарит, за комір капає з бурульок, по спині холодом тягне; лісовики вагонеткою переїхали «тормозок» і гилять сітку на шпали, вістря сталевих клюк палають на їхніх плечах; провесінньо; в солодкому чаду під колесами старі хутенько натрамбовують мішки і тягнуть на склад між колоди, знов скрадаються, сторож вдає сліпооку втому, сидить на ящику, ноги випростані, рука з сигаретою на потилиці, дерматинова шапка зігнула вухо, за халявою біліє часник, подеколи прикладається до армійської баклаги, закорковує помалу, думаючи, ще ковтнути, чи в теплі, з закускою, лучче піде? весь він: повільна, розтягнена на довге раювання, сільська влада, — бавиться зеленим на баклазі ланцюжком і чіпляє його на пояс, подобрілим оком косує на бабів, що злодійкувато порпаються, колінкують між коліс у кваші снігу й мазути; недорізаним поросям здалеку звискує «чмез» і молодий зчіплювач продмухує від крихт, обтирає під коміром свистка, горошина лунає радісно: по роботі! — туманно великий світ залізниці відпускав до освячених стін; на бігу об коліно вибивати з шапки жом і дихати чистою морозною імлою; куди ти прибився? ти з дому отчого виніс глек крові, прієш, гниєш по жомових ямах вокзалів, чоловіче невисповіданий. За цвинтарним парканом тхнуло кислятиною від загубленої в калюжі боханки, на пагорбі вгадувалась козляча сморідь, гикавка й сміх рогатого, боязно було глянути назад, така катівна туга, сутінки, серце зчісується об ребра, як кулак об бетонну глуху стіну, безсилля завити, легкий струм перебігає по надертих ожиною кайданних зап’ястках; заплакати б і попустило б, уявити за пазухою зайченя, принесене з лісу дідом; втримай, пам’яте, бо Дух покинув і тіло кволіє, одна втомлива, сива, крута непроглядь за німотними ясенами від’їздів, чужий собі в позачассі горя; Господи, трудно і тоскно так, бо ж нікому й помолитись за мене.

2

Два псюри звелись на передні лапи при вході в готель, — смородинна, з відблиском, темінь гніздилась по вікнах, — Богдан тупнув каблуком об бетонку, собаки оситілим підтюпцем перебігли до сміттєбачка і повлягались там; вселившись у порожній номер, скинув на підвіконня пальто в череді і отрусив дощини з спортивної шапки, згадав бабусині слова, що отуто на горі віковий панський парк буяв, серед кімнати відпив вина з горловини пляшки, припалив від недопалка сигарету: і ти пес, ти бачиш, як самогубство надбігає облізлою білою сукою з вим’ям, що тягнеться по землі, гнила піна по язику стікає на груди, паруватися час; ти зриш її, хворезну сказом, ти скорцюбнув калачиком на затуленій бляхою сечовій ямі, куди достає ланцюг, вона гризе ощетиненого твого карка, безвільно хтива вигинає спину в корчах смерті й полегкості; ти ошийника стягуєш через голову, задки, задки шарпаючись від алюмінієвої каструлі й від блудосмертива, ти мусиш втекти на степ, поберегти господарів, зцілити травами водобоязну лють або згинути під вовчим сонцищем,; залізти в глинище, гребти лапами стелю, сліпнути від білої крутії, доки обвалиться з глухим видихом збрякла осіння печера. Розстебнувши блискавку на олімпійці й збиваючи попіл на скляний піднос, сказав собі, вернися серцем у диво, дякуй за воскресіння, недовго віск при свічнику палав, на нечестивому велелюдді губиш набуте, кепський проповідник, однак набачився свинячих пащ; ветиринар миє руки над тазиком, вікна свинарні під лиху ніч протяг обрію виїв, зголоднілі на власному мерзлолайні, біснуваті від крові, свинидла викаструвані яйця жеруть, сторож держаком вил відганяє до паркана, весільно звискує молодий з міткою на лобешнику кнур, щетина чорна, картопляна лушпайка за вухом сережкою, вигляд розбійний: забалакай і втопче, і розірве на потіху свиноматок своїх, — ти ж хотів хлібом святим і перлами їх годувати? земля не приймає затятих під мертвою зорею з гранітним сонцем, земля, віддана людям для захисту від безпліддя, ще носить плоть від всесвинства, виношує розлізле на змилок мавзолєйне трупило, мізки світу жомові по годівних ямах гниють, земля гниє, рід людяності відходить, поріддя нелюдів гряде. До того, як глечик крові приніс, згадай, Ніно, містечко при залізниці, будку стрілочника з фанерним вікном, місток, депо з колісними парами, — намертво з’єднані точила доль так і не згризли спільну дорогу, — запах голубів і крихт від покинутих хлібних ящиків на пероні, помічник машиніста продмухує мікрофон, кінцева станція, поїзд подається на відстій, звільніть, будь ласка, вагони! печерна сутінь молодої весни з різнотравними, з брунькуватими духмянками беззаздрісно юного щастя, світло тихе, під каштанами новобранці на крик сержанта шикуються з вітанням морозива, що тріпотить обгортками на вітру; Ніно, йти нам повз полум’я морозно солодких розлук! твій голос молитовно дзвінкий, обпалені, вицілувані загравою вуста кольору апельсинових дольок; несли сітку цитрин, лобода між обмазучених колій стьобала холоші; доки надходили до дому батьків, кросовки обкипали чорнезним лепом, здавалось знову малий, знов гасаю по смоляних коржах асфальтівки, довірливо, радісно, мріючи серце покласти за други своя, оно притулились головами, складаним ножиком обстукують на вербовому мізинчику кору, зотлілим свищиком час сюркоче звідти і праху більшає на ступнях, вітри на свідоцтво проти нас росу оббили при дорогах; вагони з понурою мовчанкою вбивць перепиняли нас довгими ручиськами, пам’ятаєш, на буксах пил усесвітній і в оскалі коліс шерсть відьмацька, котяча, по розбитих підніжках хитавиця погублених тіл, бравсь за побічень першим, ти наслухала гаркітливу залізну луну, подавала долоню, зістрибували на ходу, гравій цілував підламані твої каблучки і п’яти; бідна моя, так кумедно накульгувала; по селектору застерігали про прибуття збірного потягу, коротко, подібно до звуку ножа об точило, вжикала переведена стрілка, оманливо, біло, зелено, синьо мінились семафорні вогнини, на відстійних коліях сонно жевріло провідницьке купе, пахло димком та всюдирозіллятим поміж колій мазутягою і креозотом; ти, плечем прихилившись до стовпа з бетонним грузилом, я, в згині ліктя тримаючи сумку і розминаючи затерплі пальці, перечікували товарняка, що кам’яним муром виростав упоперек ледь примітної стежки, скрегітно зупинявся, кам’янів, мусили перелазити, почуваючись на прикордонній смузі; на платформі з зачохленою військовою технікою скалилася, брязкала карабінчиком на ошийнику сталевошерста вівчарка, солдат, вдаючи буцім прикурює, тричі кресав сірником і задивлявся на тебе; ми обминали загрозливий рик, коли озирався, я бачив на ситцевій бретельці на твоєму плечі мед вогню від навстіжних, підперезаних обаполом, дверей теплушки, де горіла буржуйка, чувся скрип ревнивих зубів прапорщика на нарах, скрегіт штик-ножа об консерву; ти зашарілась, палала під солодко втупленим поглядом вартового, здавалось, іскріло й волося, здмухнуте вітриком мені на плече, незнана досі, розбуджена споглядальником пристрасть гнала в спину, здирала одяг раптовою відвертістю світла з-за повороту, — виявляється поштовий, — засипала листям майбутніх листів, пахли злодійським сургучем поцілунки, якийсь густобровий поштар за миттєвим вікном розпечатував скриньку при каганці і, вгадуючи нетерпіння на віддалі, приростав лобом до рами: одна непроглядь; врешті збігали з відкосу, теща сиділа під ліхтарем на лавочці при паливному складі, світло ояснювало гілку яблуні над туалетним дашком і вихор кадів над домовинним кагатом брикету, цуценя з мокрим від пчихання писком, пірнаючи в хвилі пилюки, пливло нам назустріч; ти ж забув про ту рампу! ти хотів збутись тривожного відзвуку, який тоді ще вшпигнув, коли з-гірки в низину сортування, гуркочучи на стиках, промайнув розчахнутими дверми, рваним небом і простором білої стружки на підлозі, розвантажений гарбель, ти ще подумав, чому сортують порожнечу? тако помаленьку, тримаючись за руки і сіткою апельсинів, як гасовим ліхтарем, надсвічуючи кропиву на дні роваки, переступили й зміїне сичання води від місця, де миють вагони, каолін, фосфатні міндобрива, залізна руда, гнійна підстилка скотовозів, потік отрути сочився внизу і парував усіма запахами злиднів і полустанків; вона відстрибнула подалі від шпал містка, пульсом нетерпіння тьохкала сталь, хляпала підніжка, провідник відчиняв двері перед станцією; ні, згадай найсуттєвіший звук: м’яке шоркання шомпола об сталь автомата, затиснутого між колін, видно, конвоїр чистив зброю в загратованому вагонищі коло рампи, гупали одбиті піснею серця в’язнів, гупав об підлогу приклад, отак самісінько подали грубі шкіряні фоліанти в підземеллях Ніниної бібліотеки, закритого фонду з рафінадом і чайником на стелажеві; вона, красуня, непрочитана до останньої сторінки, зумисне повільно, грайливо дріботіла по загубленій біля вагону газеті з хтивістю рушничного масла, зрештою минали ту невільницьку пристрасть, що довго вгадувалась поглядами етапників на спині, тупотом чобіт і вже одноголосою піснею в камері; здається, того вечора тільки смеркало, бо старий, вилицюватий, кремезний з рукастою приязню тесть, одвіку залізничник і хазяїн покладистий, про яких кажуть, до роботи голодний, саме з лантуха розсівав соснову шешітку по міжряддю полуниць на городі, а згодом і гойдалку вимайстрував за квітником, онука об’єднала старих, дмухали, боронь, Боже, закинути хоч трохи осерджене, батьківськи суворе слово; на правах молодого зятя мав свою безклопітну чарочку калганівки, сидів при вікні, пляшка рожевіла за холодильником, випивав для настрою, щоб розігнати гадючу тривогу між лопаток, засліпити безпричинного холодного змія там — так мулялось передчуття втрат і розпачів; він занюхував спирт апельсиновою долонею любої і, розтираючи хмільний корінь перстача на зубах, виходив на двір, сіть залатував капроновою ниткою, снасть, розвішена на паркані, пахла річковим привіллям і від доторку димувала, туманіла сухими обсіяними водоростями, ледь поцокувала об лату корковими поплавками; він засмикував рвані вічка, минулі прорвини затягував новим азартом і забуттям, спльовував кров’ю з порізаного язика, мовби загодя смакуючи солону образу і нетерпець до вільної риби: щуки з піщаного дна відливали палахкотінням воску, на пагорбі золотіло дрібненьке зілля, і молода дружина з берега наздоганяла утеклих рибин, котрі наново просікали благеньку сітку, збивала грудками течію, егейкала, підказувала, куди брести, залюбленими, великими від довіри, очима дивилась на його розрівняну спину з торбою на плечі, на мужньорідну, щасливу в натрудженні постать; коли засинали потомлено в курені під оборою, ліс німував, заслуханий не голосінням вод, а далеким співом столипінського, — пісні кайданні, неголосні, під настрій протягам по тунелі, — вгадувалось: міліцейська буда задом підточує до дверей, шофер, кермуючи одноруч, одною ногою стоїть на приступці і пахтить сигаретою, солдати з автоматами напереваги виструнчились за пару кроків пообік авто, в’язні з руками за шиєю провалюються в сірий сморід онуч, хлорки, зубної пасти від умивальника, потом злопригод масляніють шибки, лунають команди, прізвище, строк, стаття, співкамерники витрушують на газету заникані під устілкою черевиків бички, тертку, лезом поколоті начетверо сірники-зайчики, збиваються тісним гуртом, як і невольницькі його страхи втратити жінку, легкоситцеву грацію книжних підземель; коси обтискала тонкосолом’яним обручиком і, коли мліла й повільніла в поцілунку, він падав на очі й серпом жав серпневі видіння птахів на покосах; втратити звабну, з поглядом через худеньке, приємно беззахисне, плече на мудрого співрозмовника з ідеологічних холуяків, — обов’язково сивастий, уважний, кліщувата п’ятірня накачана еспандером і звичкою душити, надуханий, що маршалок; втратити плаття з метеликами на рукавах, погляд з імлою давно стримуваної зневаги, сама ж, сміючись дитинно, розповідала скільком спортивного вигляду пристаркам запудрила мізки, вбігаючи з кипою книг на світло, захоплена, задихана усміхалась до завойовника з потускнілим латунним мечем на краватці; втратити добре диво, сіть, залатану на паркані годиною пополудні, хіба вкарбувалось ім’я моє на витких річищах пізніх відвідин, річка ж бо щовесни міняла білопіщане ложе, по ковбанях покидаючи мальок і листате латаття, що вив’ядало на зелені свята, обпалене пристрастю середліття; втратити ім’я, нашіптане крізь сон і пам’ятне, начебто з позатого світу; вона й не таїла, я вільна жінка; тільки впхавшись на перевізника, подалі від міських клопотань та спроб знайти непенсійний хліб бо, приречений відміткою про психхворобину, тільки на поромі від дядьків, котрі драбиняком везли сіно й п’яненько понукали конячин, він при монастирській стіні, з-за кам’яної вежі, почув: Богдане, Богом нам даний, відпусти косарів на вольницю смутку! а тоді: летіла зозуля, тай стала кувати! тирговкнули коней і жолудиста ніч листям дуба нависла над заходом, він одчепив ланцюг, що висів упоперек перевозу, стиха дзенькнула застромлена в сіно коса, торкнувши на поперечці вогняний обід-дзвін, збурунились води, гей, гей! друзі Ніни, вгодовані інтелектуали, вовчари облесливі, нажерлися крові, прілоокі, любили погомоніти про українську смерть, якщо загине, кажись, так і треба, написано так, писало б вас нагаями по шкурах і більмах, самі коли вже позападаєте в могиляки! мірошники часу й культури, обтрусіте грис розуму на комірах піджаків, любителі античних філософів, польових гвоздик, статуетного мармуру й збочень за легким вином та кавусею; брали під лікоть, згадув їм про розстріл шістьдесяти ієреїв, що мали кулю по відповіді на запитання, «чи є Бог?», затвор заїдало на водохрещенському морозі, чернець встигав на крок підступити до ями, щоб менше за ноги тягнули мстиві, ще посувався, милості й міцноти благаючи для співбратів, ще пошвидшував визначене, аби укріпити інших, воїн запихав рукавицю за пояс, хукав на пальці, вказівний, з відмороженим нігтем, особливо свербляче нив, німіючи від натискання на курок, постріл, відлуння, «чи є Бог?», один за одним ствердно осідали мужі, і подосі запитальна луна б’є на сполох, скількома смертюгами доказувати душбезсмертя ще? лицеміри сумнівались, болотяну стежечку утрамбували кругом стовпа, він розказав про діда, тихо усміхненого під вусами, і вірою дужого проти всякого сумніву й богопротивного слова, якось батько і кум, города виоравши, заспорили за чаркою, щось-то на світі справедливе є! чого ж, поясни партєйному, воно всякий глум і плюгавство терпить?! гвалт і крик, той божиться, що бачив чудо, той горілку по цераті ллє, а дід помовчав, помовчав, тоді питає, скажи мені їден з другим, свиня овес їсть? їсть! кум одказує підозріло; кінь овес їсть? їсть! каже батько, глянувши на шаньку на возі під вікном; людина вівсянку їсть? і сам собі дід відповідає: їсть! а чого ж гімно різне? встає з-за столу: якщо в гімняці не тямите, то з яким розумом на небо пнетесь?!! — лукаві погляд на кабель звели і відпустили до часу; Ніна ж милувалася на гостей з балкону.

Звідтоді, як за вільнодумне навчительство історії знов спровадили у лікарню й інсуліновим пеклом продірявили, розварили мізки, школа геть опротивіла, дорогу до спокою перетнув диспансерний облік, попошукав роботу, — єзжайтє к сібє в село, аткуда прібилі, сумашетшім не мєсто здесь, — кожнісіньке бюро по працевлаштуванню нагадувало ренгенкабінет, скільки ж прогризло убивчих променів! просивсь на сторожа, просивсь на раба, просивсь на попихача, просивсь, щоб потім, з столютою огиддю опротивівши всим, стома відразами відненавидіти ввесь цей зжебружений, простягнений у глитайства світ, і тих, хто милості в нього послав просити; сутінь, вікна шкірою бубна відлунювали удари безпритульної ходи і ліхтарі просвічували, хто ти єси, чоловіче? озирнись серцем на тіні гріхопадінь, на прах перехожих, оббитих із гнівної сандалії міста, на змилки обличч, що човгають пральною дошкою сходин і перуть затягане армійське простирадло майдану, на спрагу підглядань, підозри і заборон, які так майстерно провокувала володарка підземель, любила загоряти на спускові до ріки, голісінька на голих землях, від недосяжної снаги поряд вив’ядали трави і тіло накипало засмагою, змиваючи місячні серпики під грудьми, дівочими і тугими, і зоддалік недоторкана нагадувала росину світла з велетенської збільшувальної лінзи неба, пектиме вічно — озирнись і узриш за кам’яницями й хмарами одну, світлопам’ятну; скнів по приятелях тих приятелів, кому возносила підземельну мудрість і піт на чолі, відчай геть скував волю, бо хотілось пробачити, тільки б по-старому, ага, зрозумів, що злоба випалює стриманість і мало до крові з-під нігтів тиснути кулаки, день при дні вовку-лачиш, зателефонують, сплетуть постоли, хрестом сірку колоти санітари надрочені; вихор нудотного диму за підпаленою урною, липкі від поту шкарпетки, голодна печія, відсутність курива, забутий номер телефону, штовхани під безцільним кіоском, розчепірена квітникарка в переході, харкак на перилах до безплатного туалету, сльота на лавочці, власна втома, дике безвілля, п’ять пудів м’яса за прилавком магазину канцтоварів, суче вим’я, відмовиться продати папір для листів, санітарна година, вітєлі! послухайте, рукою ж дотягнутися, чуйте, цьотко! з хрипом пожежної кишки: кусок виблядка, маму свою попроси! замахнулася рахівницею; ах так, засліпила тренована відсіч, збоку побачив себе: заболоченим, тупим носаком черевика димонув під живіт, сукня задерлась, на смальцевих ногах червоніли рубці від резинок, було видно сімейні труси, волохату родиму пляму на животі, а доки падала на товсту спину і по лінолеумі розліталися дерев’яні кісточки, встигла цапнути телефон, блудно розчепірена, з короткою втягнутою шиєю; коліном виставив двері на вулицю; думав по всьому, по митарствах, по благаннях, по клянченнях, по обіцянках, по хитрих відмовах, закатують нейролептиками на «спецу», доля ж по-своєму зглянулась, сил додала, ноги вирвало з асфальту, як кран висмикує пенька при бордюрі, — перебіг міст, згадав, що міліціонери сповістять прикмети по рації, тако й шапкокрадів за комір хапають, відкосом, послизаючись на багнистому бур’яні, збіг до автобусної, безлюдно, пощастило з таксі, в салоні вдав, ніби зашнуровує взувачку, краєм ока помітив: два сержанти, один притримуючи ремінь рації на погоні, другий, кийком підганяючи себе по халяві, тюпали до крамниці, шинелі їхні розвітрювали чад за авто, а два гайвороні крила козирків накликали сльотаву осінь; і тоді зарікся від міста, від агресивного себе, вдома лежав лицем до стіни і під рип розкладачки чув поради опам’ятатися, йти хоч вантажником, здитинієш же, спеленати і соску налляти молоком, хіба то чоловік без гонору і життєлюбної спраги, краще б пив, кобелював по подругах, аліменти на сторону віддавав, нє, розлігся скотиною, ти глянь! плакав, мовчав, чув в’язалово, може хто бачив знайомий, адресу дав і зараз увалять, плакав на тісному шаховому кафелі церкви і баба, торгуючи свічками, обмовилась, не катуй себе, сину, так, плакав уклінний, згарки з ясмином диму падали на дно коробки біля латунного свічника, богомільна в шитих валянках тітонька, ворушачи губами, гасила свічі, терла об долоню припалені пучки, розгиналася, тилом руки торкала поперек, нашіптувала молитву і, здавалось, саме смирення тримає над полум’ям білі бруньки нових гнотів, оплавлені, буцім димкуваті гільзи, згарочки пропікали увагу, дзвінкоголосі псалми й дух вигорілого моління пухом кульбаби гасли на озері алтаря: того ж вечора укріпивсь думою: тікати з міста; тікати в безлиху, тікати в дрімотну пущу поневірянь, тікати в совість самотності, позбавити душу печатей лукавого; вечоріла однаково безнадійна субота і вороння млинкувало на близьку негоду, на сніг, забрів за речами, бридили книги, саме найгрішніше, бридив дитячий голос коло матері з щоденником на колінах, спокусливе телебільмо, під плінтусами засіб від тарганів, хотів кричати, бридкий сам собі, — живіть, а мені весело пропадати!

Був сором запізній: минаючи підземкою пам’ять сім’ї, почув голос над головою, склепіння розлунювало заспів, йшла в гурті, простоволоса, в дублянці з піднятим коміром, розхристано горда, моя, задивлена в лабіринти метро, йшла гратованим переходом над платформами і озвучувало камінь: не пускає, не пускає мене мати на вулицю погуляти! хотів підспівати подумки, одвернувсь до стіни і крик затовк горло трап’яною подушечкою з голками, вигостреними об гудзики на одежі підгулялих приятелів, коли зашиває «на тобі» і перекушує нитку згорбатіла, осліп від власного, жалісно, побито, плюгаво зморщеного образу на дверях електрички, плакав, прощаючи глечик крові, що останнього місяця з дому приніс, холонула на підвіконнику, досі скипіла дьогтярними згустками, при фіранці відмокла в сірниковій коробочці сіль, поглянь, душа на вітру голодною паперовою годівничкою б’ється об вікно твоє, мила: зглянься, царице підземних бібліотек! досі тримається за найсрібніші павутини азарту й успіху, й перемог, ніби наново вікуватиме, як вікувала за раннього віку, коли на пагорбах Антіохії казав слово золотоусте до богохульної аріанської юрби; чув, допомагальників маєш безліч, маєш золото і порфиру; легкопам’ятна, збавленою вродою дорікала тоді; пішов, щоб пішла по руках; вагалась, розгін набирала, застав за слоїком калганівки, кума підкинула мокроносого з обірваним гудзиком на жилетці, зрозуміло, сідай, чому б не присісти, п’янів зозла, той і собі здичавів, мозгівнею по-собачому падає на вільхово засмаглі коліна, цариця глядить, потім прогулянка на авто, обняла за вуграсту шию і шарф затягувала, той кермує, смішкувато хрипить, кума ж закликала на чай і сніг остудив жалість, коли хляпнув дверима, сиділи на кухні, похмільно вперті, як мста, ранок, дзвінок, побігла по телефону татакати, мовила потім, твоя дзвонила, довідувалась, чи ти є, збрехала, нєту; повільно доходить до розсупонення й знову дзеленьк, бабабонять годину, обридло, встав, холодною водою вмив обличчя з пригорщі, одлягло й відкортіло; зачовгало в коридорі, законний приплівся на обід, жаліє, мовляв, невиспаний ти, зоставайсь на дивані, під вечір пива ковтнем — і вмить протверезило; своїй сказав, — гонор недоступниці смикнув за язика, — так і так, сама запитай, насміхалася, ми телефонну змову вели, пізно вночі переконав таки, думав сказиться, лікті гризла і колінами на розкладачку відпихала, вдосвіта голодний, безсонне чумний гречки спресованої шмат налляв окропом, рипнулась і прорвало, за глечик крові на підвіконнику хвать, замахнулась, щоб розчерепити скроню, видно шпалери поберегла, на крик осівши: дитині дістала ту пачечку, жери до розпиранців, жери, черва б тобі виїла безстижі балухи! питай, давно відзнайомилися з батьками, вагітна, собою заслухана просила нарвати пізніх кисленьких вишень, під шпанським деревом, звідки злетіли шпаки, вдавала дівчинку, грала пальчиком на нижній губі і дивилася знизу вверх, а не через плече, і заголений по пояс тесть колов на паливо дубові пеньки, замуцкуватий, ізсуканий з самої линви сухожиль, мати привітно вклонялася, кличучи на обід, чарочка підморгувала на столику, заставленому рум’яними дерунами з сиром, сметаною в горщику, такою густою, що ложка стоїть, маслятами в оцті, свіжиною з часничком на сковороді, жовтовощаною від домашнього масла, потрушеною окропом картоплею в макітрі, в печі запікали, смакота, — сонячно, дощ циганський тріпає сітку на паркані і від бетонної доріжки туман ковзає в двері літньої кухні, — давно годили? на пероні букета загублених тюльпанів підібрав, квіти чорними гумками стягнуті, Ніна зняла і три п’явчаті перстні одягнула на праву руку; така прикмета дурна, як і вагон, сизоперий димок над з’їржавленим дахом, пісня невільників, запах чифіру й армійських онуч; на лошаках уявного різноголосся тікати від самотини, отруєний нейролептиками мозок спалює себе, як отоді в консерві палахкотіла сірка, з льоху викурювали жабів; годі, схлип забиває горло трап’яною подушечкою з голками; годі на повні груди дихати аміачним жахом юрби, мокроматнисті тупцяють коло кав’ярень, не ждати нікого нізвідки, свідком без царських свідоцтв надихатись пам’яттю, ферезолом, прожареними матрацами, гниллю бинтів на лікарняному цвинтарі, відлигою, дустовим інеєм на покрівлях, понурою ваксою нічних патрулів, тікати думкою на обійстя до клена за брамою; виглядає тебе, зрить дими по городах і сік, що по дубовому жолобку тече в переповнену банку, нема малого господаря; ще нерозкорчований батьком лісок на горбі струмує місячною повінню на купу кукурудзяних корінців, повисмикуваних тобою, тліють заледве, бо вітер ослаб, щоб далі бачилось брунькуватим зіницям клена; нікогісінького, міркує клен, може прийде з підсакою, кине котові карасика, з рибиною в зубах кіт почухає кору і розлякає вороння на гіляках; мостяться вити кубла, бракує вас тута; малий здмухне на вінцях банки комах, сьорбне соку, холодний, решту переллє в бутлик, на дні якого жовтіють половинки гороху і пражений ячмінь, поставить під верандою і метнеться до туалету: ховати за підсобівкою цигарки; клен покличе вітриська, сюди, сюди, помолоділий, одужалий зітхне кроною, немов кісточками пальців об шибку, постукає об браму, вчиняйте синові; втікати на потемнілий і зм’яклий лід ранньої весни між випаленого очерету, кругом вороння глухим від туману криллям сіє на дім самітника дрижаки і за полудень сонячно, вийти з добрим на щуку гарпунцем, земля на кручах, мов тіло паралітика, виповзли змії на пригрів, обертами голів вгадують напрям твоєї присутньості, стій заклякло, витягуються віжками на вигрітій глиці, одна підповзе, язиком, розпізнаючи запах, поторкає латку на чоботі, заспокоїться; доки з сичанням триватиме бій самців, забуватимеш Ніну; дивись, крижина з двома поснулими на біду качками оно відтала від берега, крутнулася на стрімкій течії ближче до середини ріки, стиха, буцім витріпали об коліно рукавицю, гупнула об камінь на перекаті, і, загнані перельотом, червоноголові птахи вкотре прокинулися без гнізд, побачили чоловіка з гарпуном на плечі, і, обтрусивши піну на крилах, полетіли на степ; щуки катма, повертайся в халупину з консервами і керогазом; доки собака розгрібає купини, принюхується, зубами січе зелену траву і холодним потом вмиваються очерети, час забувати зиму, втрачений на волі зміст і пошук нового, якогось невпертого бажання вижити, отже, мріяти про те, як би за два вогнегасники браги виміняти у військових гумового човна, пристарати рушницю для підводного полювання, гарпун прошиває сороковку на відстані, подужає коропа й сома, не пропадемо! дістати малокаліберку, бінокль і до двадцять другого березня випливти на зорі далеко за пристань, одягти білий масхалат, на видному пагорбі розставити сірі фанерні опудала, прислухатися до перельоту з півдня, вага приклада зігріє правицю до плеча, ковток спирту відгонитиме дрімоту, а якщо доля пошле напарника з досвідом магаданських полювань, тоді нагостри вуха; розкаже про соболя, взятого в капкан, про в’язку зайців, яких приносив з щоденного обходу петель, про пограбовану медведем хатину, про горностаїв і лисиць, про печію від гусячого жиру, пучки мерзлих ягід, діжечку солених грибів, про медвежа, що кумедно на задніх лапах ковзало по кам’яній горі до води і ріка закипала спинами риб; а тільки дістанеш запальничку, напарник турне під лікоть і, розламуючи рушницю, патроном покаже на голий беріг, хочай і з раптової напруги вітру чути: летять! гуси гелгочуть, збиваються тіснішою зграєю і вожак, підозріло оглядає простір внизу біля фанерних птиць, нічого особливого, клапті снігу, вільшинник, дві обталі кучугурки в канаві, підберемо своїх, що відбились від зграї; одна гуска з витягнутою шиєю клює траву, друга ховає голову під крило, хіба не чує нас, тоді спускаймося; виставлені вперед лапи нагадують кетяги горобини і гелгіт привітний, — тамуючи дріж сухожиль, раптово підводитись; постріл і птах, збиваючи хмару піску, падає на обмілілий беріг; постріл, радісний крик товариша, що поцілив гусака навздогін, відстьобує патронташ і плечем проламує терновиння, біжить по здобич; його захват означений каменепадом на дні балки, гукає; одного відпродамо шинкарці за п’ять фугасів, «Вермут» завозили, бачив сам, другого затушкуємо з яблуками; глянь, над лісом поглибшала вічна блакить, колір розтанулих очей дідів і прадідів, затятих поліських мисливців, видно, раді за тебе! втікати думкою далі за сон, тікати з мрією про батька-священника десь за Сибіром, молитися в літаку; святий ангеле, що стоїш при моїй окаянній душі й пристрастному моєму житті, не покинь мене і не відступи від мене за нестриманість мою, не попусти злому духові володіти мною через насильство над цим смертним тілом, зміцни мої немічні сили і направ на спасенну путь, о, святий ангеле Божий, охоронителю, захиснику, прости мені все, чим я образив тебе за всі дні, і, коли чим згрішив минулої ночі, покрий мене в нинішній день і охорони від усякої спокуси; літак міжнародної компанії і чемні, монгольського лоску, стюарди, підкочують коньяк на візку, слабнути на повітряних ямах, приємно, розгублено дитиніти, дивлячись на блимотливу, бордову пітьму над крилом, пасажирів майже нема, забутись пристьобнути ремені перед посадкою, славно б прикупити п’ятизіркового на дорогу, не продали, марно показував на митах, щуливсь замерзло, пояснював, заметіль на дворі, цокав нігтем по борлаку, монгол незрозуміло кліпав очима, стискав губи і притуляв руку до нагрудної хустини; трап подадуть навдивовижу хутко, обіцяти таксистові останніх два четвертаки, сніг тунелем збігатиме по обочині і за ліском згасне заграва аеропорту, крайсвітня забутість і морок зрідні дохристиянським печерам, водій поскаржиться на шоссе, ліньки піском посипати, порядочки, власть перемать, розмова без анекдотів, опівнічно серйозна, про адресу в містечку, врочиста, як ладанний дим, снігова невідомість розпорошує світло над коліями, таксист обертає голову, що пахне собачою шерстю, й відказує, такого номеру будинку нема, сам тутешній; будівлі з повоєнної цегли, архітектура убозтва, зате в скверику палає вічний вогонь і на лавиці, чекаючи «воронка», згорбатів останній бродяга; за склом прохідної шахтарі з третьої зміни розчісують мокрі чуби, повіки підсинені вугільним пилом, на зап’ястках торби з мочалкою, торохкою мильницею, утирачем, виглядають розвозку і курять смачно, молоді, нетерплячіші до сімейної ласки, підняли каракулеві, облізлі комірці пальт, анекдотять; настрій каторги і тим яскравіша за секунду втіха приїзду, водій здивовано загальмує при церкві, відмовиться від платні, проведе поглядом під ворота, на грюк залізного кулка помалу через замети вибреде старий в шитих валянках і вовняній на дерев’яних ґудзиках кацавейці, дві вівчарки гребтимуть сніг від порога, батько, однією рукою обіймаючи за плече, гукне в сіни; мати, мати, диви-н, хто приїхав; скрипнуть сходи з другого поверху і від морозного повітря знадвору пояскравіє на іконах відблиск лампад; тікати й сповідатися ангелові: осінь гряде.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка