Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка20/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33


Мирились, розходились, пам’ятав про підставлену щоку, обов’язок християнина, і завжди здавалось, що десятки сторонніх очей з лукавиною поглядали на нашу втому, — неможливість розірвати, — та сила, котра вприкінець віку затіялася розділити царства, однаково заважала, як розриву, так і відродженню шлюбу, і вона з легіонними устами незрушно дивилася в стелю, по вікні п’явчато повзла роса і демон затятості годував місячною сукровицею гордині; лежачи на спині і ледь тамуючи тупий, занімілий біль під лопаткою, вгадував, кого з розплющеними очима снить поруч? скоріш всього думає, що немовля, розпалюючи стрімкоплинну жагу, обкраде вроду — і знову високосний ранок розлуки, поневіряйсь по квартирах, тебе, скіф’янку, роздягатиме поглядом заїкуватий удівець, закінчуватиме слово на «і», мовби спотикаючись об другу невимовлену крапку, пояснюватиме про сусідів, про газ, про дороговизну електрики, будьте господарями, та варто було оказії, скоріше відсутності довгоочікуваних пригод, і всі крапки пристанищ, всі заїки засидженістю мух даленіли на прочитаній і перегорнутій тобою сторінці; ти миготливим зорепадом пітьми прочитувала їх на стелі й коротким кошачим «ні» зілляла в одне й загасила повернення; живою була тільки мильна печія спирту, який квасили на автовокзалі з бичами годині о шостій ранку, і впугана пуховою хусткою дівчинка попросила розміняти півсотенну купюру, — дано глянути, — мале, мале, а круть і ходу на двір; звідти послали підсунути фальшивку; ну й хріновина з ними, наливай; ще приперли синюватої на колір рідини, підпалили, горить, мона пити; засалена фарба на лавочці позолотіла від вогню, коли ти, моя любове, мій ангеле, моя синя роса намріяних світань, моя далека привиділася в дублянці, в ловких на високому каблуку чобітках, ось підійшла до каси і здмухнула сніг на плечі, — хтось зальотницьки кинув сніжкою, — і ледь встиг подумати; звідки? коли обернулась, чуже з татарськими вусиками вдовине обличчя й стакан були напохваті, і пили, заливаючись, як перед судним днем, і курили, збиваючи попіл у камери схову, хтось вициганив у торбешника сирої картоплі на закусь, і світ ставав ріднім, і люди товклись під дверми, і рибалки в кожухах і ватяних штанах гримали коробками слідом за вигуком диспечера про відхід автобуса на Киштим, а прокинувсь від шершня лампочки, невідомо де, махнув заплющено по один бік, — холодне тіло, — по другий, — холодний труп, — щось тваринне підказало, що саме труп сусідує поруч і не здивувався, побачивши себе голим на голому, оцинкованому столі; сів, скорцюблений обхопив плечі навхрест, стіна лизнула спину коров’ячим, зеленим від гички язиком, подумки, з сорому, побачив себе на родинному обійсті; сіра пташка покивувала дзьобом на тичці з виткою квасолею, зголодніло і жаб’яче ґваґали сусідські качки, в тазику дощової води чорний жук судомно перебирав лапами, на трикутному стосі обаполів лежали вудки, кропива зіпнулась вище кролячої клітки, внизу під кліткою біля обдовбаних кукурудзяних качанів кублились кури, проти сонця іржавіла, грала мошва, чужі дядьки крили бляхою піддашок, один на драбині подавав дерев’яного молотка і, обтираючи ліктем на грудях піт, турбувався про пиво, грімкий звук заглушав пісню дикого голуба на яблуні і медоносні янгольські сурми гарбузяного цвіту за повіткою з обірваними дверми; тільки сіра пташина на патику покивувала дзьобом і безтривожно мовчала, — згадав, що з бабцею востаннє садив квасолю, це по мене прилетіла її душа, — пташка відводить очі і дивиться на зайд; либонь, відкупили хату, — боїться покликати, мабуть, рано, — чужі люди порядкують собі, на підвіконні синіє букет улюблених бабцею фльоксів, що сплакують дрібні цвітини на пересохле, розкладене тютюнове листя, лунає бляшаний дзвін, пташка спурхує і крилом оббиває на камінь насіння кропиви, немов ображена, — такі хазяї, що нікому й кураки з бетонної стежки змести — всюди цвіте горупка, чути м’яке гугукання голуба, оцинкований клапоть під ножницями скавчить і дзенькає об ящик з цвяхами, пелюстя нагідок надвечір стулилося молитовними перстами, чужі криють хату залізом трупарні, кругом позаростали отакенні бур’яни і жодного яблука тобі не вродило; такий запуст, що вовки позаводяться; короїд на обаполі залишив дрібкуваті сліди, тане в покинутій мильниці сірий змилок, тане незмивне горе покинутості, віє сажею з сусідського димаря, на якому дід перед смертю застрелив пугача, то другий, прилітав і кігтив одвірка; довкіл — прозора врочиста повільність; хутніше б, хутніш облетів лист і ясенове насіння застрекотіло болючими стрілками часу й зрушило непевну льодисту прозорінь; сил бракує впізнати себе, хтось інший, повільніший, не ти, вмивається радіактивною і гнилою водою з тазика; на дощ звіддалеки лунко гуготить, а вже потім гримкоче колесами поїзд, зрештою сутеніє, всідається збитий гарапником ластівки пил мошви, прах налягає на землю, згадуєш про мовчазну пташку і думаєш про себе, чого ти тут? вогкий налип на стінах здригнув серед моргу, доклигав до канцурки, звідки віяло теплом, і в більмуватого, з байдужою біломориною на губі, діда запитав про труси, — тамо їх ціла купа в кутку, вибери, які чистіші, — і аніякого подиву на лиці, ніби щодень встають мертві; запропонував одеколону, червоного корочка поклав на коліно, я ногою розгріб сморідні лахмани, завелику резинку зав’язав вузлом на боці, ложкою цукру зажував гірке питво, сидячи на ящику, чекав на лікаря, бо той мав розпорядитися щодо одягу, дід за другим сьорбком розповів: трьох захололих притарабанили і, кажеш, встав, да-а, проштрафились санітарики, що ж — живи; кахикнувши, червоним бубляшком закоркував свій «Російський ліс», мені потепліло, похмілля брало своє; згадай, моя рідна, подарований запах зими, одеколон на армійське свято, згадала? оце і воно — повернення.

Приїхав; думав купити хату в селі; щось непідвладне для вимови спонукало хліб розламати з людьми, що ласують полуницями в слідах жаб’ячих язиків і бухикають димом чорнобильської пущі, — ти запитувала колись, чого боготворив дитинство? напевне, доля, обкрадаючи земним, готувала для осені, коли надією зорітиме пам’ять і більш нічого, моя любове, — мені порадили пагорбисте пристоличне сільце; там тітка, з кварти поливаючи обсмаленого кабана, розігнулась на голос, обтерла руки об лавочку, болотяною дорогою привела на обійстя покійної свої матері, обчовгала галоші об присьбу, сама поторкала стріху, на показ постукала згином пальця по вікні, по дверних косяках, зазирнула крізь сінешню ляду на горище, почухала ногу об ногу, злізла з драбини, немов спускаючись панськи до мого злиденного вигляду, заправила дві тисячі, і сказав; добре! тоді тітка давай випитувати, чи сім’янин, звідки сам, чи крепко по празниках закладаєш, чи на роботу підеш у колгосп, чи всього города засадиш, може половину покинеш нам? знаєте, тут одна сільська жіночка просила для молодят, тра посовітуватися з нею, бригадирша ж; пішов на автобусну зупинку, видихуючи дух смалятини, що просичив стару кухвайку; відтак по весні втрапив на острівний, поруйнований повінню острівець, люди там промишляли браконьєрством і саморучно пекли хліби, половина хат пустувала, то з купчими паперами сільрадівського порога оббив, про все домовився і на, коли хоч; п’янезний бульдозерист розрізав трактором нафтопровода і хлинуло в річку, міліції поназганяли і все одно якийсь дурень кинув сірника — палахнуло до неба, мешканців заледве вирятували вертольотом; бобри і видри, вужі й куниці, вся прирічкова живність на тому острові полягла, вкупі з хатами, вкупі з надією поселитися там — здалеку побачив згарище в масляній кваші нафти і кістяках тварин, прив’язану ланцюгом до дерева, розпухлу, живцем обвуглену корову з репнутим животом і задертими догори ногами; постояв, перехрестивсь і тихо поблукав далі; на околиці дачного висілку надивився кімнату, господар, нехлюйного вигляду дід у шитих валянках, сказав, — плати на півкроку вперед, а прописувати не буду, бо вб’єш, хіба мало случаїв? я цілісінький вік ці два поверхи будував, стільки тюльпанів до міста вивозив, що нехай йому пекло, дочки й сини, безкінечною роботою залякані, повтікали, відрікся засранців таких, осьо з ноги гній тече, осколок воєнний, скажу тобі, досі муляє, ну, переходь, коли так, живи, роботи хватить, — приходжу з валізами на другий день, довго стукаю в двері, жду, тарабаню у вікна, коли виходить, бачу, щось не до шмиги; не пускає і на поріг; закурили, помовчали, тоді обізвався: вибачте, здуру, з самоти розпатякався, наобіцяв, а ви, я так понімаю, чоловік добрий, довірливий, нашо вам лишнє горе; були в мене постояльці й нагородили екземою, гляньте, — зняв валянка: нога кольору потовчених суниць, заголив від пупа сорочку; на худому, ребристому тілі сіріли струп’я, — будете ходити, ще зачепите, це якась особлива болячка, казали лікарі, з тюряги привезена; отак і мучусь; гнояки пів-валянка натікає, забуду зняти, засну, то присохне, хоч криком кричи, хоч лапу клади до колодки і сам відрубуй; так цілого валянка і розпарюю; іди собі, чоловіче, доки ноги не відгнили, краще дорога, ніж смерть сидяча; подякував, покинув дідові пару сигарет і кутником валізи прихилив ворота.

Доки приплентав до хутора з антіохійськими краєвидами і на поромі узрів текучий бурштин свідоцтв, інший свідок обізвався до мене; кого смутить благоденствіє нечестивих, тому варто уявити розкрадачів гробниць, котрі перш ніж схилитись над плахою, насолоджуються співом самок, — на сибаритських обідах, гордо здіймаючи брови, величаються нагі, — тому плачу ридма над покарами, які вас ждуть; подумайте про овець Іова, що втратив їх водномить, подумайте про смерть дітей його; але яка користь, скажете, якщо і небо, і земля, й сонце впорядковані від сотворіння, а справи людські в занепаді, в безладі? маловіри, знайте, правдивість збувається тим, що один отримує кару, а інший помирає безкарно, і добрий один отримує почесті, а другий животіє до смертного дня — щоб ви повірили у воскресіння й добріший час воздаянь; ворог діє не силою, не жорстокістю, тільки лукавством, перемагаючи багатьох, бо великий оббріхувач спаплюжив Іова, озброїв раба проти Владики і Владику проти раба; так само, бачачи людську озброєність проти чистої волі, отримає перемогу над безтурботним відступником, його співслугою; тому й відступив диявол, тільки потім позаздривши людині в честі і чеснотах, позаздрив блаженству, і розбрат і війну затіяв без всякої на те причини, — і огниво спаде на вівці твої; обходьмо затятих і запальних, хулителів і злопам’ятних, тримаймося на покаянних шляхах, вибачаймо братам, нехай пробачаться і нам гріхи.



26

Сон дурний; ніби прокинувся від смертного страху, — ластівка влетіла в хату, — і вибіг на подвір’я; почвара з людською головою і тваринним тулубом фиркає біля воза, пора запрягати, вже й вороння здовбало кізяки на соші, злітає радо; тримаючи посторонка, ловлю копито; ногу, ногу! копаю носаком чобота під живіт, почвара, обертаючись, прощальною гармошкою збрижила шию, повела каштановим оком навсибіч, храп за голову! душа моя, пара молочна, чим надихнулась ти від людських родів? ангеле, твоя осінь на захід відпливла, ти за хмарами, ти все бачиш, відьмацькі злі душі — й володарка розпачу серед них! — бичачими, повними вогню, міхурами летять омивати гріхи на Йордан і, пробиті дзьобами журавлів, падають на рубероїд горищ, схарапуджені в стайнях коні хрипом будять піддатого в прадідівській шинелі сторожа, він сліпне, затуляється рукавом, калатаючи ломом об рейку; огнисті пухирі даленіють за село, до цвинтара мовчазним ескортом їх проводжають сичі, потомлені там і обсідаються на осиках, і наймолодший, ще неспонурілий, до всього цікавий, коротко поховавкне на пожежу; сірчаний обід на місяці збляк, проте все одно над лісовими багнами дощ, як завсіди, перепинить і згасить відьомський лет, щоб жодного разу не досягли заповітної річки, щоб знову цілісінький рік по світі назбирували палючу заздрість, спалахували від неї і злітали роздуті; вітрисько стогне — й дощить над полями забуття; ангеле добрий, об кульові блискавки нагостри двосічного меча архангелові. Мені ж летіти обезголовленому — верхи на почварі — поза антіохійські береги; там, або збожеволієш, або знайдеш серце марноти; там початки усіх родових вигнань, доріг, що відгризли голову, мов клубок невдач; там спочили господарі, час один і той самий; сидять на ліжках, звісили ноги в кальсонах, зрідка протяг згойдне жовті, кольору вирватих сухожиль, поворізки, ґенсюр на підлозі грає фіолетовими коралями; годину тому на пагорбі за селом зсипали в яму мішки зерна, дірку заліпили глиною, зверху прикрили дерном, може й бачив якийсь пройдисвіт, затуляючи ліктем зорю на кашкеті; з дірчатими шпичаками прийдуть, здовбуть поле знайдуть таки, до останньої ячмінини вигребуть, а підгребло б вас до тих колгоспних жомових ям, що зіпріли й згнили, буцім сама земля, бездоглядно чужіючи, закисла зсередини, збрякла жовтезним смердючим місивом, — а натягали возами від станції, а наобіцяли золоті гори достатку, а примусили очеретяними матами втепляти ями, а дождетеся, що отак вигниють і мізки колгоспам, — сидимо на голому ліжку в правлінні, заарештовані за утайку зерна; голова знайомий, сільський, дав сулію нам і одібрав одежу; час вкам’янів на мовчання; в полумиску стояла капуста з журавлиною, зрідка нагиналися над посудиною, відхиляли голови, пальцями в рот запихаючи кислий наїдок; коні хропли на подвір’ї, то з’їзджалася, рипіла, розминаючи ноги в хромових чоботиськах районна влада; червоноармієць прохиляв двері й дививсь, як на звірів, на дядьків, що вимочують хлібом капустяний з олією росіл і, струснувши оденки в сулії, ділять пів-чарчини останнього з присмаком меляси самогону — печія наростає ангінним клубком, — солдат відходить, сідає спиною до вкритого кумачем стола, пригвинчує до гвинтівки багнета, щоб викликати на допит по одному, розлючений думає; куркульські кендюхи, вижлуктили таки, такого ґенсюра за ніч уграли й сидять тверезі, жмотня, і стопочки тобі не покинули. Летіти далі, продихувати серце в сопілки стерні, сурмити про осінь під землю; малими на цвинтарі збирали пластмасові, вибляклі на сонці квітки, мідним дротом прив’язували до велосипедних рулів, колесували по розрівняній грейдером грунтівці, кудою півста літ тому потарахтарили на виселку родичів; вози скрипіли розворами, під копитами тріскотів лід, воїн мантачкою гострив багнета, звук нагадує сичання велоколіс, що перебивало морозний, пульсуючий над полями витьохк прощання; ми натискали на прохолодно радісну лапку дзвоника й букети на рулях засвідчували моторошну вибляклість одежі привидів; пробачте, діду.

Минати прірвище з продухами стерні, звідти час ледве струмує маревцем; минати над дзеркалом озера шовкову пітьму, голі, голодні столи галявин з дрібками снігової солі, а вже попереду тисненим золотом богословських книг розгортаються древні константинопольські сади на пагорбах, — ще не відбувся собор «при дубі», ще не засуджено Іоана, імператор не відмовляється від святого причастя на чотириста третє Різдво, попереду погром церкви, домашній арешт, куди до оселі праведника подався з ножем уявно біснуватий, був схоплений віруючими, забив чотирьох; ще Євдоксія не померла від пологів, підпливши випитою блудом кров’ю; ще злоязикий єпископ Северіан, що пробував грати златоусту роль, пліткуванням і брязкотом погаслого кадила приємно діючи на слухачів, не згнив від пораненого мозоля; ще всі вони разом, але воскресінням порізно — і ось всенічно, вседенно тряскими дорогами на коні старий вигнанець під вартою, терпить голод, бруд постоялих дворів, ось і Мала Вірменія, битий смертю зітхає; слава Богу за все; зловмисна ніч нависла над кровопролиттям народів; безневинного, звинуваченого його нема, але над берегом часу кам’яніє місто смути; везуть на пристань, посріблені лускою дошки горять під полум’ям смолоскипів, верхівці за гнуздечки притримують схарапуджених коней, смолою піт накипає на гнідих боках, за хрестним знаменням відпливає корабель і земля, і нове узбережжя світає криком; винуватців судилища каменувати! гул підземний, вершник від імператриці всилу довозить листа, стільки дерев накидало впоперек шляху, каменепадний гнів повалив ліси, тільки церква святої Софії встояла під землетрусом; вигнанця вертають і лине дзвін, та знов біснується іродіадине сім’я, знову плеще й танцює натовп, гзиться на честь колони з профілем велеблудної, безсоромством голодної, скотством лихої, скаженої кров’ю, що розірве зсередини в годину пологів. Вже й почвара стомилась, — поводить мордою, вудила гризе — вже й голова мені від побаченого виросла, вже й назад повернули, а внизу йдуть і йдуть орди варварів; довгі заплетені коси на вухах, шкіряні шапки на головах, вусища рижі, вигляд суворий, сектанський, злютований заколотом; ось, побивши пророків, обплутали світ закривавленими нитками з одягу священноризців, ось вклоняються Арієві, високому на зріст, рукопокладеному в просвітери єпископом александрійським, ось вони, послідовники уродженця Лівії Кірінейської, тремтять від однієї тіні єретика, що рече, — Христос історична особа, а не рівний Господові, Син Божий, — ось він, ласкавоголосий, привітний, відлучений від церкви, скликає на нову битву; підбурених, як завжди, безліч, серцем вони сліпі, люблять великі вогнища, єдність своїх страхів, береться туском біля вогню поіржавлена від крові зброя, старший ломакою розкидає жар, влягаються покотом на застеленому гілками, добре вгрітому, попелищі — і розсілась утроба вождя, і жодного сліду по них, прокидаюсь.



Розплющую очі від присутньості дідової душі, — ніде нікого, — час непевний, чи то туманіє день, чи то повномісячним блиском налляті вікна, зате холод нагадує перші місяці служби; замполіт хрестика на шиї піддививсь, релігійного почуття в мені було обмаль, більше спроби утвердитись і виказати незалежність; заметіль наждаково шкребла по щитах, немов затялася згризти тимчасові статутні пророцтва вкупі з бійцями в намальованих чоботях, лунало; ротаравнєсьсмірнаатставітьбгданбагамолєцдвашагавпірьод-кругом! і капітан заводить до ленінської кімнати, під вікнами риплять кирзаки однопризовників, розтягнута колона намотує кілометри кросу довкіл казарми, а тута, в теплі, смердить мишаками журнал «Наука і релігія», на полицях кипа брошур, газеті капітан, без кінця поправляючи портупею під погоном, зітхає, згадує короткий курс атеїзму і подумки дорікає училищеві; оборзілий у корінь зачіпав замполіта; ви шось хотіли сказати, мабуть? — так точно: Бога нема! — ну, це занадто категорично; докажіть, — чуєш, ти хлопець недурний, посидь, почитай тута, в мене ділов прірва, займайся сам, я піду — за сірим від інею склом рота одягала противогази, потвори з нелюдськими, геть чортячими, більмами плазували в снігу, розлунювалась команда: вааздушнаятрівогавспишкаслєва! перегортаючи зжовклі, просякнуті сатанинською блювотиною, сторінки, з радісним нетерпінням виглядав наставника, що врешті збуджений і жартівливий з’являвся з двома шкіряними сумками пайків, — пшоно з однієї просипалось на підлогу і черговий дбайливо підмів його віником; капітан дарував мені карамель і, квокчучи, нахилявся над моїм вухом, щоб прочитати журнальну статтю про останніх і перших; дивлюся в золотаво олійні очі командира і переконуся, що Бог є, оскільки подарував між плазувальної муки годину тиші, щоб повірити в Нього, далекого від жорстокої армійської сили, сили без доброти, сили задля насильства над ближнім; Біблію до того читав поверхово, як завжди читає той, маловірний, кому Святе Письмо ще не відкрилось для серця; події, притчі запам’ятовувались без паралелі на власний духовний стан; це згодом вповні розвидніли строфи, озоновим світлом заструмував кожен абзац; капітан, зіжмакавши цукеркову обгортку і паперовою кулькою граючи по столі, по-панібратськи запитував про мир і меч; мені бракувало переконливих слів, мусив змовчувати, щоб потім зрозуміти своє маловірство; капітан брав підшивку журналів під пахву, брошури розтикав по кишенях, просив піднести торби до цегляної будочки «кепепе»; на ковзанці повз казармою тріскотіло жужілля, смерділо відталим накипом на стінах туалету, однопризовники за пожежним щитом обтирали шапками піт на розпарених бурякових обличчях, запихали противогази в підсумки, жували снігові ківтяхи, бухикали, вдихали дим сигарети сержанта, гризли порепані на вітрюгані, болюче безкровні губи, дехто перемотував онучу на нозі, тримаючись за плече товариша і носаком намацуючи халяву чобота; загнані, дикуваті, в арештанськи довгих шинелях, батожили недобрими поглядами; у-у, синок, попеня, шлангіст, хрестоносець! а ближче до штабу жужільна тріскотнява під каблуками переростала в тонкий піщаний скрип, захеканий, натягуючи лайкову пальчатку, надбігав капітан і змовницьки поплескував по шиї; там вузлик шовкової нитки з хрестиком був першою комою після рядка сподівань на лікарняній справі недолі; згодом подумали, що такому ненадійному солдатові, як мені, небезпечно довірити зброю, бойовий пост, караулку з обшальованими всередині стінами, зіпхнули на обстеження, при вовчих характеристиках рівноцінне шизофренії; від підйому до смерку тасувався по коридорі, тісному, як пожежна кишка, за розвагу правив прихід новачка, запійного фотографа, що здався психіатрам, тікаючи від «елтепе», і за пачку сигарет виміняв місце на дермантиновій лаві, котра стояла в кутку і вважалась неписаною власністю припадочного, — десь довбанули по кумполі, — довгов’язого, кінськи щелепастого, смішного, винятково добродушного боксера; за щупку чайної потерухи навчав здебільшого тих, кому загрожує відправка на «спец», пісні «ой хмелю ж мій хмелю, хмелю зелененький», йому ще відсипали чаю, він човником долоні кидав його на язик, запивав тухлою напівканалізаційною водою з-під крана, облизував чаїни на губах, розжовував їх, ковтав, прополіскував горло на випадок перевірки санітаром, ледь заплакано веселів очима, «здєсь под нєбом чужим я, как гость, нєжланний, слишу крік журавлєй, улєтающіх вдаль, сєрце бьйотся в груді і так хочецца плакать...», сідав на умивальнику і радів упівголос, скільки пісень, скільки туги розійшлось таким побитом по етапах, незгірш священника людям душу загоїв, помолиться котрий і випишуть звідси; виписували, та хіба надовго; косо подивишся на сусіда і поганяй назад, набреше, що з’їздив по риляці, йому квартири, правдивіше, смерті моєї тра, розширюватись надумав; звичайно, загнуся тут, кому вже в прийми потрібен; скажеш, сам собі винен, згода, коли бачу несправедливість аж тіпає мною всим, на учоті состою, нехай хоч дитя телефонну трубку зніме і наспіють архангели, — папіроси, білизну наперед складеною тримаю; тутечки до своїх звик, зустрічають, розпитують, пощитай одна сім’я, все про всіх знаємо; лучче тут, ніж на волі, бо гіршого вже не ждеш; фотограф і ліжко собі здобув, піддобрився до санітарок, пообіцяв карток на всеньке відділення наклепати, що, правда, потім і зробив, десь і мене кляцнув, маю згадку; значить, діду, лікарня, маринад, що й казати: матраца, на якому спав між ліжок, на день відбирали, товчись по шаховому ленолеумі, перемірюй коридор, гадаючи, гукне сьодня лікар на допит, чи ні, щось записуватиме, обов’язково втішить, це депресивний психоз, це мине, підлікуємо і довідзенє; серед тих стін, під підлогою, напевне, й щурі почувалися божевільними, попискували, мов інсулінники, всюди смерділо шерстю й фотограф на вихідні намилювався додоми, веселий єврей, все розказував потім про жінчині золоті руки; така кухарка, така господиня, ходили на двосерійне кіно, вопшем, гарно на волі; встановляв посеред кімнати триногу, доправляв лампу, розсаджував на стільцях медсестер, мізинцем злегка поправляв їхні підборіддя, урочисто метушився, торкав свої густі брови, розрівнював комірця піжами, буцім сам готувався до зйомки, завмирав, примружувався, долонею вперед виставляв руку, щулився, ховався за апаратом, щоб підстерегти незлякану мить і картярським порухом відкривав вічко, — на порожевілих, усміхнених обличчях тіток цвіло саме свято; складаючи триногу, розказував про хворі нирки, радісно, добродушно оповідав про тюрму: ліків ніяких, хоч ти сконай, а скрутило так, що скавчав і ногами совав, то хлопці дерли матрац, гріли алюмінієву кварту і притуляли до поперека, думаєте шо? помогло; да, неволя, заробіток до посадки пристойний мав, моїй хватало на передачі, ну, звільнили, діти женяться, знов крутитися тре, «участок» хабара винюхує, давав, йому мало й мало, грозить «елтепе», мусив сам сюди сплавитись, через місяць сидітиму вдома перед телевізором, а ментові абарзєвшому отаково скручу! боксер незлюбив фотографа за везучість, — і додоми пускають, і ліки для блезиру, — за відмову сфотографувати, мовляв, кольорова плівка скінчилась, схльоснулися навсерйоз; слово за слово, погляд за погляд, зуб за зуб, кинуло боксера з кулаками; санітар миттю головному доніс і, хоча встигли вони помиритись, ковтнути по мировій щупці чаю, приписали йому курс сульфи: здригаючись лопатками, по-дитячому прикипів лицем до обтягнутої дермантином лави, стогнав, просив усіх відійти, плакав, битий шоковим страхом з увігнутою головою кинувся на подвійні двері і сповз по косяку; непритомного санітари роздягли до трусів, затягнули в надзорку, сміються, — бач, нализався, співай, дурак, — а коли почав ворушитися, зв’язали руки за спиною і прип’яли до гарячої, засіяної крихтами сухарів, батареї, надто цікавих одігнали шваброю, гукнули відбій і побризкали нашатирем заюшену з липким, сивим волоссям голову — від ниючих схлипів побитого заціпеніли й щурі під підлогою, стояв пекучий скловатний місяць; худоребрий, з діточим спотвореним лицем, з губами доброго лошати, з великими виплаканими очима, з кількома словами крізь схлипи, — я порішу себе, я не витримаю, я все сказав! — лежав прив’язаний до голої сітки ліжка і жилистою шиєю пробував скинути обісцяного матраца, яким накрили, аби мовчав; був ранок, боксер голосив, обпечена його спина присохла до заліза, а коли збивавсь на погрози, гуртом, бандитсько мовчки, оскалившись, підскакувала санітарня і каблуками й ліктями гатила в живіт лежачого; коли проходили повз дверми надзорки і вдихали сморід сечі, хвилини сорому були страшніші від років страху, фотограф пробував задобрити білохалатних захеканих костоломів, підсовував по пачці сигарет; куриво відбирали і пхикали на нього, — задрал, казліна! пшол, гаварят! безсилля заступитись за ближнього: одне з найбільших проклять, що наперед прирікає на зневагу, відступництво, палить серце і хоч ти вмри; за бетонною загорожею робітники в казані варили смолу, чувся тріск розламуваних ящиків, крутий, кіптюжний, подібний на трупний сморідок, дим крізь кватирки наповнював тісні палати, я запитував себе: якщо Бога немає і зло безкарне, чому ж слуги бісівські воюють з Ним? чому такий, здавалося б безневинний, вияв свідомості — носіння хрестика — веде за собою стільки повчальних незгод, немов невидима сила прагне озлобити, твоїми ж руками зірвати шовкову нить на шиї? чому капітан останнього дня з нагрудної кишені кітеля дістав на показ загорнутого в конверт, подарованого нареченою, хрестика і розвів руками; лучче тобі комісуватися, хлопче; чому з частини не отримав ані одного листа? збулися, здихалися, нічний черговий по роті з відра обливає молодого, намилює господарським милом спину й груди солдата, з придихом, чітко наказує, прінять упор льожа! і двоє казахів, що вчора самі розпластувалися обмилені, тепер збуджено, великооко, пересварюючись по-своєму, підскакують до приятеля і човгають ним підлогу, тягають за ноги попід плінтусами і, щоб не порвати хебешку на штрафникові, співчутливо обминаючи задерті цвяхи, самі до себе командують, влєво руля! розвертаються біля порога, під’їзджають до тумбочки, просять в сержанта закурити, лежачий і собі піднімає макітру, зубами закушує мундштука, вдячно пахтить біломориною, і двоє, впираючись в його задерті чоботи, плуганять до умивальника; всі щасливі; від каптерки долинає тріск сургуча, скрип фанери, скрегіт гвіздків, то прапорщик штик-ножем розпечатує поштові скриньки; на другому поверсі в кубрику черговий бідака, тримаючи руку під козирок, горлає: таріщ гвардіі плафон, розршітє абратіцца к гвардії виключатілю! тарш гвардіі виключатєль разшітє врєзать по фазє! невже знову вечір, незчувся, як згайнував день, на коридорі поменшало диму, немов його, ніби протухлу воду з корита, випили, вихлебали отруєні солоним жахом постояльці катівні, і розв’язаний новою зміною, весь пухло синій на лиці, невсидючий від сульфазину, що вигризає кістки і температурить тіло, в піжамі на плечах, боксер вимірює по надзорці втішну думу про те, як надійніше й лекш накласти руки на себе?
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка