Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка22/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33

Їду, ніхто мене не чекає; фараоновими колісницями по прирічних полях загрузли скирди; поїзд, яко сущу, долає ріку і трубить світлом, і розтоплює мури передмістя; ніхто; жінка, відкине сніг і, милуючись рожевою черепицею заграви, мерзлу білизну в зітхання хати внесе, розвісить над грубою і потемки, щоб не зманювати заздрих сусідів, сяде при вікні, на голубій повз криницею стежці виглядатиме милого; немає; дров під повіткою набере, до ранку вихолоне безсонна підлога, змовкне капіж бурульок по льодистому снігу, тінь дерев’яної лопати примерзне до кучугури за собачою будою, гудок електрички подаленіє над станцією; шелепоче загата, сльозіє продивлена крига на вікні, дитина після продовженого дня обстукує валянки на розтоптаному вінику, дістає з портфеля і кидає собаці бутерброд, облизує пальці, в хаті зеленою сторінкою відтає крига у відрі; батько давно не підписував щоденника; живемо самі, працюю сільською фелшаркою, займаємо половину аптеки; горить рубероїдом і провалюється на горизонті покрівля дня; за стількома приймами забув нас, запив, заїздивсь; так втомливо забувати, якщо зима і черепично, дахом міражним, чужим тисне землю заграва; ніхто; і мати не жде; ось на березі літнього ставу грудками виганяє викупаних, сніжних качок на сушу; ліловіє небо, дивною тривогою наливаючи серце; рибалки нахромлюють варені картоплини на гачки і бльовкають ними подальш від греблі, кидають макуху з глиною; гладінь при березі вже пітьмава, на горбі спалахують клубні вікна, гармошка витинає, ой лопнув обруч, макова хмара ластівок всмоктується кучматим верховіттям ясена, деякі пролітають крізь гілля витрушеною з волосся половою; їхні глиняні нори в кручі зяють землянооко, морочно; пливе туман по лугах, і клечально і клично полощеться біля канави татарник, сонце вже сіло, але верхи тополь ще вмиті полив’яним блиском; чийсь хлопчина в дротяній сітці несе рибу, вудками допомагає вигнати качок; безногий сторож, опираючись на костур, вибрів востаннє обілетити рибалок; сидітимуть цілу ніч, пів-скирди спалять; короп бере на донки; протез поскрипує, в правиці пачка білетів, проштампованих сільрадівським клеймом, самописка за вухом; його посилають під три чорти, або ше й далі; він не ображається, свої ж хлопці, трохи вичікує, може наллють, і йде похмелятись на вчорашнє весілля; зринають наполохані котом ластівки, аж прилягає мошва над водою; птахи завихрюють світло над кручею, блищуть криллям, чорними блискавками пропікають нори, падає в землю зерно землі, а сина немає, і під подушкою в мене лежить його, замотана носовичком, обвезяна зеленькою, пуповина; і батькові відіснилась снігова гора, кудою з братом ідем по ялинку; це недавно сюди перебрались сім’єю, в долині провисли телефонні дроти, в школі нас лякали бандерівцями; оце втекли з уроків, на валянках льодяні обручі і всередину насипалось снігу; тримаючись за дерево, роззуваємося, вистукуємо об стовбур талі ківтяхи, маленька сокира в кишені товче під бока, збігаємо, крига на річці цвіркоче зеленими кониками, над голим камінням блиснуло решето вогню і грім сполохав сойку на букові; згодом довідались про кульові блискавки, а тоді, дременувши до військового містечка, думали тільки про лісових бандитів, скільки всього понарозказували нам; кляли батькове відрядження сюди, сокирку заховали в дровітні й прикидали обмерзлими поліняками, щоб завтра по ялинку втекти; по хаті темно, біжимо до командира, по чеснопіонерському розказуєм, — таку влаштували кресню ракетниць, було, як вдень; прочесали долину з собаками, ніде нікого, ото нам виписав батько тюлєй! мати заступалася, на голій її руці скипіли басамуги від пояса; ото ви, батьку, і розказали про бездомне дитинство своє, вперше розповіли; родинна анархія і поплата погонами вас налякала, служба цікавила вас більше всього; ми вклякнули в кутку на горох, набурмосились, плакати хочеться страх, та знаєм, що за сльозу будемо биті по-новому: тако непомітно розсунули ті горошини й лобами притулялися до стіни, голос ваш, тату, командний, беззаперечний, вольовий воскрешав своє дитинство: таким курдуплем малим був, що батько, сидячи над залізною лапою, з дерев’яними цвяшками на губах, ловко, розплесканим молоточком підбиваючи підошву чобота, не довіряв мені обчищати розіпнуті шкури на козлику, кляв за непослух старших моїх братів, — і на день і на тиждень втікали здоми в комунію; барак стояв на околиці, там дівчата, патефон, гульбища, співи; коли провулком молодиця захекана біжить: поймали, поймали! батько попереду, я слідом, прибігаємо до бараку; біля підводи вирував натовп, червоноармійці відтягували розпашілих тіток, що гатили кілками накриту рядном голову лежачого; одна благочесного вигляду бабуся під’юджувала юрбу: бийте, бийте, він мертвий, йому не болить, зате всяка погань надивиться і зарубає собі на шноблі! коли батько потягнув ряднину на возі, лице середнього брата, порубане багнетами, пінило кривавою жовчю в кутику губ, все тіло було подовбане, руки скарлючені судомою; батько стулив їх на грудях, сказав, — поцілуй, — я приклався до розсіченого по підборіддя рота, заплющився; мене відвели під паркан; жовчна холодна піна пекла на губах і потім допомогла вижити: під човном на злежаному паровозному ганчір’ї, в лихий час облав, по вечорах жебракувань на вокзалі, на допиті перед колонією малолітніх, під поглядом капітана школи енкеведе: був такий інтернат, куди набирали поповнення; зранку до вечора вчили тільки закладати; сам начальник за винахідливість похвалив і преміював складаним ножиком, мовляв, нечистий не вигадав би простішого, кнопкою пришпилювати до стінгазети цидулочку на англійській, хто де купу наклав, хто гризе сухарі ночами, хто тріперний; всього нас вчили; сидиш за партою навпроти навчальних таблиць, указкою показують: ромбовидне лице ворога, плоскостопий слід ворога, патрон від браунінга ворога, сталеві наручники ворога, відбиток лівого пальця ворога, портативний передатчик ворога, зразок протоколу допиту ворога; по команді струнко, відспівавши «інтернаціонал», чітко повторювали зазубрені параграфи статуту, аби потім розпізнавати ворожість там, де втрачали нюх вишколені собаки, замерзало рушничне масло, ув’язнені вороги роздовбували собі кирками ноги, щоб їх пристрелили над ямою; де на допитах розривались аорти шкідників, зрадники кидались на колючку, генерали мріяли про помийницю, виконавці згорали від спирту за місяць, начлаги мінялися щопівроку, кожен, щоб вижити ставав інформатором, молодша офіцерня повально, та вірили вибраним, вірили тим, кому нерви спалила жовч на губах брата; бо коли підвода потарабанилась по соші і самосудний гурт розповзся по цегляних норах містечка, співчуття погасили помийні виплески відер і роїння мух над свіжою кров’ю по бруківці; ми з батьком прийшли додоми, він сів на стілець, ножем став колоти цвяшки з дубового обрізка, мати питає, що там? старий згріб на долоню дерев’яні гвіздки: двома антихристами стало менше; раз прибилися до гріховодників, пиши пропало! комуна з почестями хоронила братів; зійшлися околичні люди, плакала благочесна бабуся, я ж обличчя міщан впам’ятовував і слухав слова промовця про справедливий караючий меч, особливо до відступників, що жеруть комуністичні харчі і пробують вкрасти хліб додоми; пам’ятаєте, батьку, ви дозволили встати й розтерти намуляні об горох коліна; братик, миршавий, сльозу пустив; мене ж каяття не проймало; до ранку так простояв; після того, гірш проклятого, незлюбили мене ви, хоча проклята печать, вже дорослому мені спало на розум, кривавіла на вашому орденоносному піджаку і виганяла мене межи світ геологом, бродягою, безшабашним жартівником, залицяльником, пройдою, п’яницею, виганяла, щоб діти скривджених вами безслав’ям мені воздали; що залишалось: квасити і відсміюватись від злопригод, гомоніти з однаковими невдахами, їсти з виделки гірчицю, слухати лайку сусідів; будинок заселений цвинтарними роботягами, парторг цвинтаря, кабанистий гевал, гамселить жінку на горі, аж здригається стеля і батарея тремтить; вона виє: нібєй, есесовєц, сволочь, нашу тваїво рібьонка, зачєм под живот, ублюдок, міліцію пазаву, вааай, котік, радной, машину ж нє прагуляла; і вже глухі по безголосому тілі удари; гамселив босими ногами, зболіли пальці, дістав патинка, по мармизі півгодинно хльостав, шкіряні виляски слухали сусіди, — і так щовечора; куди подітись, куди піти, тільки до сторожихи, галайкуватої і простої; працювала на базарі і приторговувала вином; зійшлися; донька її змалечку пішла по під’їздах, день нема, два нема, заявляється, мов побита; я нагримав, сторожиха заткнула, бери пляшку і штопором відкривай, твоє діло маленьке, нехай работає, з таким діпломом ніде не пропаде; скільки плюнути хотів і до пристойної молодиці пристати, була ж одна, фершалка, пити забороняла, добра, люб’яча, сором до неї не пускав, чого нещастя приносити, лучче з однаковими; дурна моя винуватість перед всіма болотяним кавалком присушила до порога сторожихи; кролячий сморід, тіснота, правда харч готувати тямила; гроші після відряджень на м’ясо давав, а з ким крутилася, не розпитував; за кожну пляшку, — хоч п’яна, та пам’ятала — потім справно вираховувала з мене, та все одно краще, ніж з ханигами по під’їздах сандалити, або вдома на самоті, перед томами діалектики; було гарячка вхопила, чортяка призрівся з кадильницею і в солом’яному брилі; зранку бігай по вантажниках, клянч, трусись, переплачуй, похмелюга, а тут краса: п’ятірню через поренче до шафи дотягнув, заплющений намацав гранату і булькай, сірники й попільницю на ліжко поклади; нехай з понурими зеками спуталась донька, нехай собі, бачили ми їхні погрози, от сторожиха моя закульгала, це гірш; кажу, сходи до хірурга, з пальця гній тече і ніготь весь почорнів, мазь пропише, а що? понімаєся ти на ковбасних об’їдках, будуть різати, сам туди йди! тоді схаменеться, з обнімонами лізе, покинула пити, помолоділа, вірмени на роботі підлащуватись почали, приходить звідти і розказує про себе, наче про подругу свою; серцем зів’яла доньку до заміжжя схиляти почала; вино мені приносила справно; потім їду на заробітки, там і листа від малолєтки отримав, мовляв, мамі ногу одрізали, пришліть грошей; побіг на пошту, відправив, відпросився, а по кишенях голо, йолі-палі, думав, думав, написав листа, що приїду під зиму, коли розрахунок на руки отримаю сповна, а так висилатиму потрохи; думаю, доглядатиму, хоч і не розписані, але обов’язок таки; ось тільки дотягну місяць, копійка все таки; недоїм, збиру дещицю і шлю з листом; трохи, правда затрималися, горів план, пообіцяли доплату, бригадир попросив; на вокзалі щось засвітилося всередині, щось таке, ніби мама мені маленькому руку на чолопок поклала; підкочую до комуналки на таксі, сусід, співбутильник смик мене за полу; твоя з зеком схльоснулася, п’ють і співають! заходжу, справді голубками на ліжку сидять, довгу спідницю вдягла, ноги не видно, але на бильці висить протез, при вовкулаці пояснює: хто ти мені такий? хто ти такий, питаю! щоб жалістю допікати, пісьмами своїми? і посерйозніла: чужий ти мені, ненадійний; вибрів, іду повз аптеку, думаю, кому потрібен, якщо й каліка знехтувала мене? чия вина на мені? старому прописували від безсоння, оце, батьку, ліки твої зцілять блудного сина; цей світ, неправдою твею пройдений, чуєш, сурмами мені заграв; є правда останнього вчинку, ціла жменя правди; набрати води, таблетки, як варені очі риби; лягти, їсти з долоні, втома така, що тяжко цей люмінал запити; тільки не думати про ригачку, закурити; тільки не згадувати, що це остання; смердить мишаками, дим якийсь аж чужий, зняти наручного годинника, дуже чути, кров відпливає від голови, затиснути жарину в кулаку, відпекло — і нікого не бачити.

29

Богдан закинув на плече сіть, розкотив латані мисливські чоботи і відпихнув човна, — вода з потопельним присьорбом пінилась біля скал і ковтала принесене з дикого винограднику листя, — загрібаючи веслами проти течії, він стежив за поплавками, що здригались, ніби від холоду, він опускав довгою мотузкою цегляні грузи на дно і виставляв буйки по краях; білим пунктиром на хвилях тішилось око, було зимно; він заковізлим пальцем розкотив на вуха спортивну шапчину, підняв комір куртки, закурив по роботі; ріка зносила вниз, дим самокрутки наморочив, а коли човен прим’яв жухле татар’я і затріскотів ракушняком, неголений, тихий начальник узбережку сів на кормі спиною проти вітру і затягнувся смачно; бляшанкою вичерпав воду на дні, заслухавсь тисячострунним полуднем: від мосту по розщелині гримотів каменепад далекого поїзда, слідом тьохкали рейки, глухо шумів голий вилісок, горобці по наскельних лозах обкльовували останні грона, здавалось, кожною голкою скімлили шипшинові кущі, мекала коза, бредучи кам’яною дорогою повз терикони, розгоралися гасові лампи верб, на миротворне полум’я задивлялися перелітні птахи, хотілося жити богвість доколи й забути гнівні свідоцтва для ангела; ріка потеплішала на доторк, бриніли натягнуті, ледь замулені, вічка, смикалась гарячим сухожиллям верхня поплавочна дратва, він вибирав снасть, — грузила цокали об борти, — він розгинався і виплутану, з роздертими зябрами, рибу кидав собі під ноги в плоскодонку. Собака вже чатував на вимостці, сидячи на задніх лапах, господар кинув йому пару добрих плотвин, пес накинувся ласо; поромник обмив луску на чоботях, змотав через лікоть сіть, сплюнув погаслу цигарку, вмивсь і одфиркнувся, коміром сорочки витер лоскітне щетинисте лице, з торбою і веслами на плечі попростував до халупини; вітер товк по колінах, шарпав за гудзики курточку, пухирив одяг на спині, різав очі морозним піском, пронизував благеньку шапку, — на пагорбі біля монастирської стіни йому стало затишно, переклав весла на праве плече і, втішений, на витягнутій руці вгадав приємну вагу улову. Поставив на керогаз обсаженого казанка, газетою обтер окунячий слиз на ножі, порізав картоплю, сипнув ложку солі, покуштував, щупкою ще досолив окріп, кинув туди за хвости оранжевоперих окунів і на остаток, відкоркувавши флягу, плеснув чималу грамину спирту; геть споночіло; за поминальним столом чокнувся склянкою об прихилену до підвіконня флягу — за убієнних і скорбних братів по недолі! за жалість до всього сущого! за тебе, імператрице горя! за корейський райцентр ростовщини! катувався безсонням, виходив на двір, степ був порубаний каналами, на Маничі дядьки ловили сома на донки, просиджував ніч коло вогню, купував кавуни, давився кривавою плоттю скибок, думав про твій аборт і виригував киші під навісом; фари автобуса гнали імлу на Ростов, на зупинках пробуджувавсь отупіло, дихав помідорною прохолодою з поля, почувався навік пропащим; гнітила відраза до всіх, крім одної; комахи розплющувалися на лобовому склі; пересадки, приїзд, вечір плавився золотим чеканням, молода в приталено вогняній сукні, породисто звабна, бажана як ніколи, з дитиною подаленіла під гору, перейшла міст, стояла в моїх зіницях незрушно; на молокозаводі хижо чахкали насоси, переганяючи білу ріку сновидінь; виправдовувалась однолюбством; подалі від тещиних дорікань став на квартиру, скнів пластом, ти не з’явилася й разу, ти забула про мене, як і всебажана смерть того суботнього літа; не бачились, не прощались, восени дала телеграму на головпошту, в загальному вагоні просив розбудити залізничників, пекли в карти на привіконному столі, повний місяць нагадував золке світання, хтось вигукнув назву міста, я з сумкою на пригальмованому ходу зістрибнув на храпотливий гравій, чужинне поле сіяло, перевівало місячний грис, мало обчаси не позбивав, так гнавсь за останнім вагоном, побічня намертво стис, віддиханий обіклав матюгами картярів; день розшукував по містечку, в тихій півсутіні впізнав голос дитини, якийсь чолов’яга підсів па лавочку, болото п’явками лізло йому між босих пальців, нігті мав, як шуліка пазурі, дитина бавилась і не впізнавала мене; імлава осінь після дощу була твоїм сміхом; озирнувся, — волосся зібране тугим вузлом, пригасло вогняна сукня різьбить коліно; забалакувала до випадкового, той розказував про купання і гладив малу по голові; мені ледь кивнула, сміялась, тоді буденно зітнула плечем, ходім додоми; пофарбував причілка й бензином відмив сині патьоки на руках, ти винаймала нову квартиру, догоджала хазяям, власній тітці, пустила пожити до зими, потім розгиркались, абрикосівка й помідори ждали на столику літньої кухні, з погреба пахло динями і молодим вином; вибач, щось тут я плутаю, всюди по заробітках, на випадкових верандах тебе чекав і думав, що готуюся йти на побачення; вибач, володарко мудрих підземель, — всюди розлука чигала на нас ще до того, як золотими пальцями загашувала вогник свічі і кликала нерозбірливим, буцім спросоння намріяним, нічним іменем; яблунева яскрава тиша вклякала над дахом, забував дороги від’їздів, крейдяне світло по міллерівських горбах, дощ на мосту, з обстриженими налисо призовниками сидів на вокзалі, сам почувався в’язнем листів, гірко щасливий, вітер тріпав мокрі вуса старого провідника, йому текло на обличчя з картуза, якого підбив оранжевим прапорцем і надірвав квитка до маленької станції, та ти знову поїхала й не покинула своєї адреси; зимували з браконьєром, допомагав йому вичиняти боброві шкурки, до весни й шапки наловчився шити, від браги нудило, закусували копченою оленятиною і сухарями; весною на понтонному мосту допомагав довити судаків, за день випадковий знайомець, пам’ятаєш, розказував про нього, жартівник, аліментник, приймак, згадував армійську службу, мовляв, на розводі генерал об’явився, гукає басом, хто добре закрутить махорки, на п’ятнадцять суток додоми пущу, один поперед другого слинять ті самокрутки, я ж думаю, нє, подожди-н, скрутив папіросочку і останнім підношу, тримаючи в двох руках; генерал і питає, а заклеїти? самі свою слину маєте, порядок такий! думаєш шо? відпустив на побивку, правильний був генерал! на другий ранок довідуюсь, що той рибалка зарубав жінку і порішив себе; літом ти не відписувала, все всередині висохло на махорчату потерть, ти одна, моя генеральша, могла злікувати, заклеїти паперові груди. Минуле розсіялося на безліч випадкових сповідей: зникло з лисим бродягою в старих сандалях, що виспався на головпошті, підтягнув подерту шкарпетку й подавсь до пивбару — досьорбувати піну з кухлів, — відпахло миттєвою дівчиною з фастівської електрички; вона, тримаючи батькового капронового капелюха, опускала монету в автомат метро, встиг закохатися серед натовпу на «вокзальній»; минуле всюди, біля річки, де сидів над вудками і заздрив бобрам, застібав на голові плаща, так лютувала комарнота, деркач викроював саван туги, зшивав наново й знову дер ветхе зоряне полотно, зубатий звір веслував хвостом, тягнув трухляву колоду на гатку, а назавтра маєш покинути і оцей курінь з ялинового гілля; глицю посипав сіллю від лісових мурах; минуле там, де непрохано скрипнуть двері соромом ранньо засмаглої жінки в палаючій наготі, жінки тихої, як сумна тінь свічки в раптовій темряві, як стрімке полум’я в заплющених очах, як безпам’ять літньої спраги за нею; поцілунково грітиме кожен погляд; минуле — спроба воскресити ідеал любові й ожити самому; минуле апокаліптичною комою закручується в комету гніву, в дистильовану прозору кров історії, в звичай азіата: ви ставали до шлюбу, пов’язані хустками трьома, поверх намітки нареченій клали на лоб пов’язку з пучками пір’я, навподобі ріжків, три метри білого полотна відрізали від сувою, з білогостинним стягом обходили рідню, після того, як гості витерли ним лице, накидали на голову діви, нареченому з червоних і зелених ниток зсукали шнура з кутасами, підпоясали сорочку, хоронили в святковому убранні, за гробом три верхівці, з шовковою перев’яззю через плечі, збивалися на обочину, коні прихали, згризали зуби об вудила, сніг летів на гаряче, кольору твоєї сукні, знамено, вік народжувавсь погребально; ти, вікове втілення знань, потрактованих, як культура, таємно заручена з трупом істин, імператриця науки і вчених спокус, ти байдуже, всезвідано взяла мою долю, нікому нічого не винну, засуджену тим, що мучилась серед тіней і мірою покаянь готувала себе для доброго; вмерло розсіяне на тисячі сповідей зерно, пора, очистившись, розказати про Диво; друг тепер поблизу раю, помолиться за нас обох. Спирт пропікав до кісток, поромник покуштував наваристу страву і відклав ложку, — їжа тиснула гордо, — казанок холонув, розливаючи духмяність лаврового листя й перцю, рука мимоволі згрібала хлібні крихти на столі; не думалось і не згадувалось; за вікном таріль латунного місяця розмахнулась, щоб удосвіта гримнути об морозний сонячний диск і вістувати вбивчий потік годин над голодною пустелею осені; дощем, туманом, всіма піднебесними схлипами закликаючи туди, звідки — з сипучого хлібного мурашника — і відіпрілим нігтям нема повернення.

Проти місяця, коли цокався об похідну, зачохлену брезентом, флягу, спирт голубів коралями і провіщав зиму, ялиновий лапник на льоду, — хліб наш пустельний дай нам на сьогодні, — тепло від казанка розливалося по столі і Богдан незчувся як закуняв на схрещених безвільних руках.



30

Собака збудився від шелесту вітру і писку мишей в загаті, розплющився, — по піщаній дорозі хуркотіло авто — потягнувся на випростаних передніх лапах і, щоб краще чути, обтрусив прілу солому на вухах: тріскотів гравій під шинами, вискнули гальма, галалайкнула пісня з прочинених дверей; собака, оддираючи слизький мох на камені, по виступах вибіг на монастирську стіну і побачив Северина з туго змотаним під пахвою дощовиком і хлібом у сітці; один общіпаний бухінець тепло духмянив пекарнею; в машині, злігши ліктями на кермо, сидів під пластмасовим чортиком добродій з байдужим газетним обличчям, щось відказував старому, дрібно і шанобливо покивував, безпомічно схиляв голову на плече, — гугнявий уривчатий голос свідчив про втому, — за кожним словом згинався дужче, безсонний опух затягував і без того дрібненькі очка; собака, нашорошивши вуха на розмову, приліг до каміння і простягнувся на животі, подумав, звідки цього молодшого знаю? ніби не бачив ніколи, подожди-н, про плетених на лікуванні чортиків хазяїн розказував, лице молодика знайоме зневажливим виразом, звідки? таким уявляв лікаря з розповідей поромника; ми рибалили, хвіст мій мокнув на дні човна, ліловим плавником короп торкав борти, опасистий, головатий знову бився судомно, глистуваті вусища матилялись по гороховій мостирці, лапою рубнув по хребті, затих, як миленький, годі полохати рибу, зелене місиво пахло медом, хазяїн набивав спружини з гачками і закидав снасть на глибину — ось і приманила доля ворога! покликати поромника? ще підгребуть; сам полатаю мотню зальотникові; бач, прибитий собою, чує погибель, покійником від нього смердить, аж вити хочеться; нюхни, від запаху смерті весь він обкутаний лікарняним душком, гнилим смородом ватки, що з неї після уколу хворий висмоктав спирт, новокаїном, засохлою на денцях пробірок кров’ю, гумовим холодом перчаток, антабусною блювотиною біди, нашатирним крутим повітрям безпам’яття: підійди-н ближче, анциболот, почую, що надумав ти, тріпер ходячий, дулею зроблений.



Щоб замаскуватися, собака шмигнув на дно канави, викачав себе об сухі реп’яхи і вистромив голову; Северин, скрипнувши хвірткою, потер на лобі намуляний капелюхом пружок, буцім мітку ошийника, якого пробувала натягнути недоля, обстукав черевики об шкрабачку з ліжкової сіті, пововтузився з кулакуватим замком, пірнув у хату, як у кротовину; легковушка крізь розламані ворота підкотила під Маріїн поріг, добродій з кульком цукерок, із пакунком грубого печива, озирнувся злодійкувато й лапнув дерев’яного кілка, що правив клямкою. Коли собака, прилягаючи до землі й обминаючи калюжі, на зігнутих лапах доповз під вікно, в світлиці пахло липовим чаєм, стара роздмухувала в сінях керогаз, раденько, взад і вперед човгикала галошами перед гостем, що гомонів: аби хоч записку покинув; прошу нікого не винуватити; тепер срамота, люди казатимуть, квартиру батькову не поділили; мені в своїй благодать, слідчий викликав по факту підозри, мусив пояснювати, усиплєніє на ліцо, скільки йому доказувалось, потягуй культурно, так нє, допився братик, самим душевним себе вважав, убогому милостиню подасть, рибину з безногим на площі розламає, за спасибі і пива слоїк принесе, розкошують; дорікав гордістю мені, а хіба розумів, робота така, з хворими авторитет берегти мушу, інакше такий, як вони, як усі, залякані власними червивими думами; поважаю батькову затятість, йому все ніщо, магістрові чорновидіння, віщунові минулого, йому все загноєне злом; гріх так казати на батька, гроші нам на село присилав, жалів по-всякому; коли призвали на полігони, сем’я голос батьків забула, командирський рішуче короткий крик, портупею на вішалці, обмотані гонучами чоботи, що сохли біля плити, владний всепоглинаючий запах гуталіну, ви росли, виростали, сини мої, напівсиротами, вкупі до їдної дівчини ходили, хіба забувсь? ти згадай, як кожуха вивернув і роги з двох червоних перчин до коміра приладнав, перестрічаєш опівночі під бузиною, курити давай! — і черк кресалом, — ойойойкнув брат, за живота схапивсь, ти втік, та красуня втекла, його ж розбило на місці, вразливий такий, син мій бідовий, жив і жили порвав; горе, людоньки святі, горе, вік тебе горювати, та вже й віку нема; насилу під ранок до хати приповз, півні заспівали й викачали ляк, дівчина ж так і постаріла незаміжньо, силою нечистою приречена на страх ночей, на німоту жаху, коли син собакою шолудивою повз чужими городами, повз, тремтів розпластаним стогоном, два тижні мовчав і потягнув на собі упослідженість; до того застраханий, що біда: хлопці череду пасуть, а завертати обридло, гадюку нахромлять розрубаним рогачилном і гайда за ним, виск, гвалт, крик, мамкання до неба; згадай, ти найбільше, Аркадію, полюбляв засичати гадюкою і збоку гілкою по нозі хльось — ех, тута й здорового мона позбавити памняті! тебе й боялися дужче мідянки, бо сикнеш і мороз посіється дітям за коміри; якось прибігла мати одного, так і так, стояли під клубом, ти руку йому поздоровкатися подав, стиснув добре і рукавом кухвайки трясеш, помалу виповзає звідти вужисько, по п’ятірні тако холодним жальцем лизь, лизь, лизь: бідний нездужав вимовити пу-пу-пусти, стріпував правицею, лихоманно тремтів од плеча, того вже насправді одкачували; ти вихватками чисто злий дух був, так тішивсь наляканими, так милувався ними і ніякого тобі каяття, хоч рубай шию до колодки; Сашко й худобу відмовлявся пасти через тихо гадюк, книжки читав під повіткою, там збоку віконце манюнє було, в кутку лежала розкублена солома, потім приїхав батько, він противився йому мовчки, кажуть, на людях був балакучий, вдома ж напівоніміло упослідженість свою тягнув, розгублений зовсім, зосереджено старий, немов провиною катувався; горе, люди святі, тому й смерть по мене спізнилась; погребли, кажеш, крематорний прах і нікому пом’янути вином галілейським; яка там випивка, мамо, я за рульом, ви вуглє на зиму маєте? чи в больницю хочете лягти? старий рекомендує; новий корпус якраз відремонтували, той, що за котельнею, помните, стояв покинутий, дідиська вікна покрали, тепер пацієнтів побільшало то навели порядок; було кричали про перегіби, тепер самі інвалідність просять; дурних ніколи не бракує; хочте, лягайте, побули б до весни, доки города садити, думайте самі, піду, ще до батька заскочу на пораду, бувайте, мам...
1   ...   18   19   20   21   22   23   24   25   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка