Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка23/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33

Собака, зачувши останні слова, переметнувся через сухий рівчак, краєм ока помітив непідібрану порожню пляшку, побіг далі, обчухав лоскітні на морді реп’яхи об осокір, постояв, прислухався і заліг перед подвір’ям Северина, щоб гризонути зайду зненацька, з бур’янів, проте машина мигнула до двору Половців і, доки хекав туди, на ганку блиснуло світло, жінка в нічній сорочці пробубоніла через скляні двері: я не сама, приходь серед тижня; не хоч, як хоч; іди собі, вік докорятимеш послугою; зараз гукну, змолотить на просяного снопа; каліч чортова. Чоловік добрів до машини, прокрив дверцяту, закурив, звісив ноги з напівосвітленого салону на підмерзлий пісок, спонурено ввігнув голову; собака, прилігши до землі, закрив лапою жаристі очі, чув сапання нервово роздутих ніздрів ворога, хотів прочитати в його думках підлий намір проти хазяїна, — тоді вп’ється іклами в борлака, кляцне вдруге, всіма щелепами перехопить горло і ривком голови на бік, заплющившись, щоб не осліпнути від солоної крові, вирве гарячий м’ясистий шмат і вихаркне його на здихаюче тіло ворога. Ображений гість переконував себе, що сам роздвоєний, вальтануся скоро, кругом страхи, от і зара, здається, хтось переслідує, повзе по кущах, всюди страшно, кудись іду містом, двоє по п’ятах слідом, під весну лікаря з сусіднього корпусу закабанили ножем, сорок одне поранення; всюди кепсько, з бібліотекаркою облом, геть придурошна стала, марить житлом і свею дитиною, одне затямила, дитині потрібен спокій, дитині шкодить наше спілкування, — красіво сказано! гнів гніздиться в серцях розлучених; звичайно, мусіла б потурати тобі, ощасливив таку, що звикла володарювати; якби ти знав, скільки сил пропадає від брехливих обіцянок, скільки накипає зневаги, що в один день вирішуєш сподіватись на себе, на вроду, на відморожені забуттям нерви, на пам’ять дівочу, коли всіх вас бачила з слиною на губі, нище пояса незасмаглі, буцім розуму й прагнень тільки до пупа; в судомі похоті бачила, знала, приневолювала, зводила з розуму, зводилася з колін, двома пучками пальців гасила зізнання на устах, гоїла опік затиснутого гнотика недогорілої, лишньо тріскотливої свічі, все навкруг підслуховувало; ти, спокусителю, наглим смішком украв, на тиждень звозив до моря, тричі в кінотеатр зводив, малій купив шоколадку; то ж, тверезіючи серцем, доскіпуюсь до дрібниць: до переритої сумочки з телефонним блокнотом, до мовчання за столиком літнього кафе, коли позиркував на голоколінну, що поряд сідала в таксі і скалилась видрою, до поплескування дитини по щоках, до нарікання на брудний посуд; запобіглива, з самого початку обпльована зневагою до історика, пам’ять підсовувала тільки бридке, немов нічого не було, крім тваринне тупого хекання, ніби ми гості, що однаково прагнуть насолод і вдовольняються заздрістю; потрібна тобі для одного, бути сукою, прив’язаною до сучка — і стільки вартує кварта води під старість? такий чуйний, добропорядний кнур! я нагадав про поета, посміялася, можеш ревнувати до паралізованої баби, доглядаю, білизну перу, обіцяла оформити опіку, прописати, квартира трьокімнатна згодом відійде, буде що покинути дитині; поталанило, аж зурочити боюсь... Собака лежав напівсонний, заплющений, прибитий чужими, незвично мертвотними, думками, що смерділи горілою кісткою; здавалось, тонке сверло раз-по-разові буравить голову: гола клініка, клинить мізки, клин підганяє клина, тебе опухлого витягнуть рибальським клинням, клеми позеленіли, країна кленів клинить на слові клин, справді, дах протікає; роздвоєність; ти пригадай, пришестя астролога; міцно збитого, чорнобородого, дещо заїкуватого, немов лякався вибалакувати себе, прислали органи по діагноз; за тиждень він встиг закохати в себе весь бабський кагал, угадував, під яким зодіакальним знаком котра віддалась, вийшла заміж, захворіла екземою, зверталась до знахарів, отримала малосімейку, розлучилася з першим, ходила в церкву, полюбила військового, заварювала любисток на спирту; до астролога мало дітей не приносили хрестити; мої лікарняні приписи медсестри нехтували, замість галопередолу давали вітаміни; він без тіні нахабства поглядав на всіх господарем; закликав його в ординаторську, сам курс гіпнозу вивчав колись, та не тут то справа була, додумав потім, а тоді вибовтав про себе чисто на сповіді, пацієнт пересипав допит премудрощами про астральні стани душі, про приреченість стрільця по відношенню до сузір’я, під яким народилася близька жінка, володарює, привласнює серце, дбає про шлюб, щоб вільніш зраджувати, русокоса, розлучена, розумна, має дитину з дефектом мови, втілює собою скепсис культури, іноді чарівна, їй роковано доглядати відьму, щоб всотати чаклунську мудрість, вона твоя чаша золотого вогню, твоє джерело, твоя мука, твій щит, твій слух, загострений на бойовище, твій злочин зневаги, твоя хвороба між хворих, твоє прокляття серед молінь і клятв, твій страх безлюбов’я, твоя втрата на дні народження; пам’ятай, ми однаково язичеським духом спокус керовані з тобою, тільки я знаю, а ти ні; ми однаково поставлені, щоб панувати ндд блаженними, — слухай і пам’ятай, — прокидайся, цілителю! клятий антихрист, вперше словами віруючого подумав тоді, на обході хутенько минав палату з рукастим, мляво набиченим, бороданем, медсестри аж увивалися біля нього, без мого дозволу йому передали домашній одяг — і щось татарське, навальне вгадувалося в згорбатілій фігурі на ліжку; безкінечні бабські розмови про чорну магію простилалися по лікарні, таблетки переставали діяти, з проколотих пальців не текла для аналізу кров, медсестри ґзилися між собою, йшлося до того, що видерли б одна одній очі, загризли б мене живцем скоріше, ніж волосина впала з обзолоченої ревністю голови мага; коли виписував, він поплескав мене по плечі, так само без тіні зверхності, урочисто серйозний, перламутрові його зіниці закипали прозорим співчуттям; дививсь, дививсь і ні слова, навіть про манію величі змовчав, хоч діагноз йому був відомий; звідтоді моя погорда зійшла на пси, запраглось тиші; так само, як досі жив радісною владою над людьми, збайдужів до всього; перед сном по три рази перевіряю замки; добре братові, перепірнув тривоги, відчайдух, побрів поз отруйні сади, яблука биті гниллю; цікаво, якщо попроситися на інсулін, допоможе? брехня, запроторять в районний дурдом, там і здохну; звідки цей чехівський комітрагізм? позбиткуються охоче, сам знаєш, свої над своїм, всі симптоми переслідування на ліцо, пришиють маньку: прокляли прокляті, казали ж розумники, гріх над юродивими блазнювати, та атеїзм горів вище неба, мій звичний скепсис обернувся бридотою; бридить вечір і вітряний гул по порожніх відсіках порому біля води, старих гидко, сам собі здичавіло бридкий, всюди кроки за спиною, тиха, павуча хода; втекти, на дачі розпалити камін, обкутатись пледом, сидіти в кріслі, попиваючи коньяк, дивитися на вогонь і випліскувати оденки на жаристі дрова; скільки не втікай, а щось нагадає обмотаних гамівними пасами хворих, облущене білило на ліжках, заповнені маренням картки: хтось дихає позаду, озирнутися, значить переконати свою слабину, пора сідати на аміназин, краще внутрішньовенний, головне, уникнути підозри колег, більшість шизануті, тому накинуться на свого; ще треба поголитись, щетина дводенна, нове лезо обов’язково поріже борлака, всюди мариться кров; до електричної так і не звикнув; нудна екзистенція; бридко лягати на інсулін, рік, два від сили, протягну на автопілоті, ну, полікують, ну, дадуть першу групу, все одно амбець; може чорнобильська зараза клинить? ні, прокляття; всьому свій вік, залізо і те старіє, втомлюється, по-науковому; все туфта, в’ялотекучка, шизуха, — з пластмасового наперстка витрусив декілька пігулок на долоню, ковтнув слину і, коли вже захурчав акселератор, пес тріпнув головою, буцім учаділий від людських думок, гиркнув зозла на себе, кількома стрибками попробував наздогнати авто, запчихав від диму, розвернувся й подрібцював до сторожки.

По дорозі собака прислухався — нізвідки жіночий голос сіявся по монастирській стіні; послала доля баберу, що до сказу мене доведе, по війні тридцятилітньою кобилою льотчика, полковника вроді, оженила на собі, втерла носи шістнадцяткам; вибір був, хоч куди; порода сказалася; вміла підмахнути; по закордонах жила, по санаторіях ніжилась, минуле, буцім чорти хвостами накрили; гебісткою була, таку вдачу мала, що три віки гарцювати могла, завідувати підлітковими клубами, співати ветеранських пісень, отримувати ювілейні медальки, очолювати походи по місцях бойової слави, та підкосило, діти машиною влетіли під «камаз», там автогеном тіла вирізали, ноги старій віднялись і вслабла на вуха; кричиш, кричиш, доки допетрає, гримаса безсилля наллє смолою кожну зморшку на лиці; гукає: коляску на балкол! пери вчорашні простирадла! запни рушником горло! кашу манну давай! лікар щопонеділка підтверджував пульс немовляти, серце, заведене на століття, казав, нехай частіше служанка робить масаж поясниці, наніч обов’язково ванни з морською сіллю, вигрівайте ноги, ну, я пішов; добре, що стара недочувала; ще по дорозі з роботи про постіль мрію, та думати про відпочинок і розслабити нерви боюсь: тазик замоченої білизни просмердів ванну: отримати розтирання в аптеці, забігти на пошту по ветеранську пенсію, загодя уявляючи пральну дошку старечого тіла, куди треба втирати ліки, піддобритись, завести розмову про опікунство: дитина в батьків, стає балувана, а привезеш, стара може виперти на вулицю, пора оформити все по закону; так, ніби виходжу за неї заміж; ні, за тих, кому вона вкоротила віка; хитра бабера до лесбійства гне, кожне нагадування зводить до того, що минула прислуга стибрила кольорового тєліка; правильно зробили, винесли в покривалі, а то як, задарма твої дришляки витягувати, увихатися з судном, тарганити коляску на скрипучих колесах; і ні прописки постійної, ні сімейного даху над головою; одне добре: спить, як убита; здоров’ячко кінське; гостей приводити заборонила, аякже, послухаюся тебе, задрихнеш, телефон у вітальні, проте й чоловіка путнього встидно закликати сюди, в берложище безсилого гніву й котячої шерсті по кутках; перетерплю, випрацююсь, змалечку до мозолів привчена, ще й безвільні самці привчили думати за кількох; за одне долю дякую — за самотність; за полохливі затяжки сигаретою; розвішу білизну в коридорі і на кухні закурю, котам підсуну тарілку з прокислою манкою, чомусь пригадаю козу, яку доглядала вдома малою, вреднюча така коза, дійницю між колін вибивала і хоч ти плач; пам’ятаю, як зараз, отакенний щурисько в кутку сидів, очима світить, замахнулась, а він на гумовий чобіт стриб, айяяй, ноги зватніли, по стіні на подвір’я вигреблась, кажу мамі, більш не вступлю до хліва, а вона мені: диви-н яка дівка, розпанькана яка! по спинярі кулаком, за коси шарпнула: а вигулялась на материних хлібах! щур бідну лапнув, подумаєш, диво! тепір соромно вдома признатися: ходжу за вередливим бабздном; від неї козою тхне, бородавка за вухом волосата, губи в засохлій каші тремтять, хитрує з пропискою, буцім всеньке її життя втиснулося в єдиний подих благодійниці на паспортний штамп; дихне і по-всьому; ага, ще й припоном до ями не вкладеш; будем бачити, перетерпіла історика, витерпіла стількох, перетерплю й віковічну совдепівку, комсомолку на пенсії, активістку за вдачею, генеральшу по прозвиську; підсипати б якогось трійла, та експертиза допетрає; чогось так багато курити почала, від малої в туалеті ховатимусь, догоді треба здихатися котів, ще заразу якусь, глистів до рота занесе, бідна моя дитина; котам сипону диндерва, якщо стара здогадається, відповім, що то епідемстанція труїла пацюків, коти зжерли дохлого; все одно прожене; наказувала ж котів за поріг не пускати; розвела тічку; оце життя, боятися за чужих котів і забувати про свою дитину! голос затих, ніби жінку покликали в кімнату; собака ще малу мить постояв, прислухаючись до мокрої стіни, — серце ночі билось розмірено, дитинно, чисто, — радість просвітлення від зла перекипіла в спокій за хазяїна; і пес почвалав до сторожки.

31

Раптово знесилений, напівсонний, в бушлаті з піднятим коміром, спиною притулившись до плити, поромник мріяв так і померти: з просвітленим серцем і втомленою подякою; перш ніж собака пазурями дернув поріг і склорізно дернувся об скло звук даленіючої машини, тривала ляклива дитяча тиша, і, відганяючи думки про гостя, намісник берега зрадів богопокинутій кволій німоті, не голосу навіть, а подиву: ти гнівався на смертельну зорю, що пропекла дьоготь часу і сама гине від стужі, пізно плакати, пора звикати; святиться молитва, радій, в наближенні царства близька надія. Кемпінг туливсь на горі, медунка прокльовувалась поміж старезних лип і вічнозелених свічників туї, а внизу за панськими ще дубами, за чавунною огорожею вирувало місто, тролейбус двома цеглинами розчвакував калапецю раптового снігу, день починався з кислого смороду шкір, в салоні кипіла лайка, за зиму висушений, легкий, мов власна натягнута на п’яльця шкура, видублювався гірконужденним полуднем, пригадував назви зупинок, на морозивному кафе бракувало літери, пхавсь без мети, стовбичив перед кіосками, вмовляв себе подзвонити, був безсилий обізватись, гидкий собі в очах далекого здивування, був приречений здихати — так сам заспокоював себе — був навпроти знання, що смерть мужніша і легша від втрати віри; всюди вбачав приреченість; серед тіток, що продавали закоханим перші пучки козьодрів, квіти пахнули свіжістю простирадла перед абортом, серед синіх поштових домовин, що завагітніли листівками на восьме березня, вже там, всередині, безсоромно спліталися зізнання і плодились байстрючі долі, серед м’ясистого наливу рум’ян на щоках підтоптаних кобилиць, обвислі складки гнили екземою блуду, всюди вбачався таємний світ володарки підземель і пересилити себе означало збожеволіти, п’яно впроситись, прийти, обома ніздрями вдихати слину, сечу і піт чоловіків, котрі закусивши горіхове, нестерпно вигнуте до лопатки плече, мочились від сказу, перш ніж кінчити в неї; коли ж повертався алеєю, біля купи хмизу на піщаному боці горба цвів дрібнесенький очиток, гіпсовий холод пам’ятника мертво світивсь між дерев, налипи слизького листя на асфальті нагадували жабів, з ялин яструбиньо ширяли мокрі розкрили снігу, стояв туман, згори напливало маслянисте рожеве світло і крізь прочинені двері шипів телевізор в холі, чорнотала вода гризла шкрабачку на порозі, ще трохи постоював і, щоб струснути себе, згадував щось несуттєве, який сьогодні день, котра-но тепер година? та жовтий струмінь уявного пропікав мозок, як сніг, сорочка липла до спини бридким простирадлом, увігнутий, з осклілим поглядом самовбивці заходив всередину, брав ключа і сходами на другий поверх піднімався в лігво кошмарних видінь; влітку готель займали юнати, а весною звідти не виводились розгодовані, по-бичачому насуплені тренери, люди без комплексів, чемпіони по вгроблюванні часу, олімпійці, що на черговому стажуваннячку згонили жир, розсудливо самовпевнені і тупі, на стільки тваринні всередині, на стільки позбавлені сльози душевних катувань, безпричинного жаху, страшних внутрішніх самообмов, на стільки здичавілі, позбавлені мук сумління, що здавалось все їхнє червиве самонезнання себе, вся захована в торжество плоті, в фізичну придуркуватість зневага болю, все їхнє кіньськозубе тирло на світі лиш привід, аби сім злючих бісів з себе, сім замерзлих обезкровлених п’явенят вдихнути в чиєсь роз’ятрене виразками, криваво пекуче нутро, позіхнути, вийти на коридор і, вмикаючи світло в холі, раптово зціпитись — відчути потяг до вбивства; там цілоденно баюдилась тиша з свистком чайника в кімнаті адміністратора, вечорами ж гуляла броварія, прохання позичити краватку, біганина з праскою, попльовування на припечений палець, збуджені бахвальні обіцянки привести ресторанних дівчат і, як завжди в годину розгублень, дратувало видовище гевалів, зірчаті підтяжки, тваринна хіть, загорнута в прозорі шлейфи лосьйонів, мерзотність сили, той знуджений спокій центнерної туші м’яса (пам’ятаєш, тоді ти служив, був солдатом невдачі, послали розвантажувати розрубані бичачі тіла, побілене мерзлим жиром м’ясо здавалось дубовим, гепало об дощаний біля вагону трап, далі тягнули тачкою і ти, історик, пригадував той звичай клятви, той обов’язок пройти між двох розпластаних половин бика, доки дим жертовного вогнища виїдає зір — кому ж присягаєш нині, опинившись між м’яса?) і, як ніколи втомлений, спускався алеєю з гори, минав сліпоту парників, колючий дріт, притулену до дверей сторожки лопату, глиняник біля порогу, цепок з ошийником коло буди, дим по коліна сторожевому собаці, що, побачивши людину, схибнуто притуляє голову до плеча, задкує і щулиться, ждучи каменя; минав яблуні в першошлюбно цнотливому розквіті незнання, обійми запахів скоріше нагадували про хміль, а не п’янили; нічого збудливого, нічого нового, нічого свого, старість починається всюди, між м’ясистого натовпу під сокирою вулиць, між розрубаною плоттю міста, — сірчаним випаром дахів і спогадом про єдиний запах провесінньої, вмитої дощем землі, про дух чекання, що звавсь весною; нічого, крім втомлених, стиснутих щелеп, сірого подиву існування, втоми, нічого, — здогадувався і миттю забував, — крім втрати віри в ледачому, завбільшки з коров’яче вим’я, серці; нічого крім дурних самонавіяних страхів, самопідозри щодо одержимості гнилим духом, якогось навмисного старіння і відсутності животворного, справжнього, знаного тільки віруючому, страху, що душа твоя в одну ніч буде покликана до престолу; здогадувався: чим довше обминав церкву, тим дужчає всередині мертвотна, отруйлива хворобливість думок і снів, тим виснажливіше це катування, тим тихіша молитва на самоті, та щось підказувало — «ще не по-всьому».

Яка нудьга! яка нудотність кожної речі й самого себе! справді: проллявсь, як вода, всі кості мої розсипались, серце моє зробилось, як віск, розтануло посеред нутрощів моїх, висохла сила моя...; і язик, що приріс до піднебіння, вже не домовить псалму; бо пси оточили, і натовп злочинців мене обліг, і кидатимуть жереб, щоб розділити одежину, і скоро Пасха — постись, душа; без прописки на роботу ніде не брали, в паспорті мулялась сотка, позичена на судові витрати по розлученню, невідплатність зім’яла адреси друзів, зранку на тротуарах виростали квасові бочки, лопотіли над столиками трап’яні грибки, смеркався чистий четвер, бабусі узвозом від храму несли в сніжнопаперових кульках свічки, переходили вулицю, сідали в трамвай, що зсередини весь розгорався від захвату перехожих; світла ще не вмикали і обличчя молільників, вирізьблені чистосумним вогнем, світили суворістю, що зійшла з гори, — блиск розливався по гримотливому вагоні й затоплював усе довкола; забувати борги, вгадувати потаємну свою наречену в гурті побожних, позаздрити святу, полюбити надію, вона жде і так вірно тебе чекатиме! ви зустрінетесь тутай знов, після заробітків вилюднієш, привдягнешся, знімеш квартиру, купиш прописку, довіриш собі сім’ю, працюватимеш людиною, без дикого перегару провінційної волі, без горбатого приниження, лайки, глухого й виряченого отупіння на вихідні; вкотре переконував себе добути в місті до суду й шукати прописку по околицях, приставати на всякий зарібок — був за мить від убивства: за крок від стану, коли піднадзорний мочить свого «участка», осліплений відчаєм дизертир косить чергою облавників, прострелений заєць, впавши на спину, ударом задньої лапи блискавично й кігтисто розсікає живота і випускає киші мисливцеві, що мав нещастя підняти його за вуха; був за ступінь від намисленого: прийти, замкнути двері зсередини, скрученим паспортиським журналом заткнути пельку старої розпузатілої ропухи, оприщавілої підстилки всіх мусорів, що хапали за бродяжництво, незмивною фарбою проштампувати їй землисту, дрімотно нажаблену, морду, напудрений лоб, залляту жиром спиняку, драглисту задницю, синюваті індичі ноги і копняком загнати печатку в зашмуляне, як старий палярес, клімактичне кубло жеківської законодоленосної здихоти! прокляті, проклята ваша контора, засцяні державні виблядки, глистоголові упирі, глистоїди, спагетники, нелюдяги, похітлива й жаднезна жабота з виразом чесності й постаментної величі! праху прокляття з городища работоргівлі! помалу захворів на ту відому міську лихоманку ображених, що власну неміч ставлять собі в заслугу і в найзлочиннішу вину суспільству, ставлять не стільки через байдуженість до них, як через солодкобіль наображеності у череві глистослизьких клубкувань, блатів, підлещувань, підстелянь, підхабарювань, кишкового смороду, фізіології тліну; помалу і зрозумів, що тільки тут стає порохом, обтрушеним із сандаль, нічим ніколи нідлякого; прахотою ницості, жабослизом знікчемлення; тільки тут виродження по правді космічне, й назад і вперед уявне на мегатонні, смертоносно непоправні, віки; за усвідомленням непоправного злий припадок минав і тоді бачив людей такими як вони є: збідовано гнаними, загнаними, приреченими на лютий колообіг виживань і вироджень, і від того, що позаздрив їм, ставало ще непоправніше й гірше, ніби вкрав у каліки меншого, ніж свій, горба; знав, що відмовлять і смітники сторожувати, знав, що хвора стаття гірша розбійної, проте для годиться, скоріше з невсидючої тривоги, плентав по відділах кадрів і безсилий вбивати німо ціпився до начальніков, замначальніков, сікрітарьов, помошніков завотдєлом, ціпився і мовчав, немов затявшись вдихнути стільки принижень, стільки образ, що сеї блювотини вистачить, аби обригати всеньке це місто, гарем азійської наглості, чьтокаючих хутрових сук, прав чілавєка для скотини, розгодованих прілооких тхорів, що знявши форму, вдягнувшись в людське, під автоматами цмулять пиво з банок; втікати, їхати якнайдалі, там, по райцентрах, чиновницький страх перед планом більший від страхолюдних підозр, там зжити хлипку тривогу, бути потрібним собі, коли ближнім став тінню зашморга; двічі перепиняв міліцейський патруль, неголеного, з безкінечно завузленими шнурками на черевиках, буцім сама дорога накинула древні вузли і прирекла на недолю майя; облапували кишені демисезонного пальто, глипали па фотокартку в документах, гортали далі — а, бомж! — і понеслась душа в райвідділ; доказуй, проси, щоб здали в лікарню, страх і розжарено спіральні, безвихідні, як електроплитка, де гріється сульфазин, мерзотно скотські, безрадісні думки стали супутниками по дорозі під гору — в дім найманого безсоння, в самотність пагона м’яти в склянці на прибраному, аж льодисто холодному, столі; вона жила зовсім поряд, за новим, пустельне вітряним, мікрорайоном з обрисами вибитого скла; за гребенем гостракуватої туги така розгубленість, така сльоза здитинілої любові — я божеволію, прощайте! вже там: ходиш малий на весіллі і ждеш, коли-то мама винесе вузлика з покришеними печенинами, цукерками «Лайка» і куснем пирога, дядьки ляскають картами по пивній бочці і один впрошує музикантів заграти похоронний марш: так люблю його, так наплачусь всігда, чуйт, хлопці, піїсят плачу! кидає півсотенний папірець на барабан, старший посмоктує люльку й батьківськи позиркує на весільчан, свати в рушниковій перев’язі статечно радяться і, розставивши крилато руки, гукають «люди,заходьте!», відгорнуте брезентове запинало ллє метушливе світло на двір, музиканти городньою стежкою потюпали на вигін, дядько двома кулаками голову підпер, сидить на межі, слухає, не наслухається сумної, там і засне в щасливих сльозах, і місяць виблискуватиме на трубах, коли, переступаючи через огіркове гудиння, городами йтимуть назад; ми ж, малі стидомирники, позалягали коло брезенту, мамраєм, дайте кусінчик торта, зліпленого згущеним молоком, гості нажерлись, дайте! нам видно розуті, намуляні в танцях, жіночі ноги в туфлях на святковому каблуку, пальці торкають вигин підошв, на тирсі поміж столів виблискує залізний карбованець, що випав з підноса, коли перепивали молодих, ми просимо голосніше, дайте одну-но скибочку кавуна! а зсередини цитькають — нат, їжте, щоб вас земля поїла! за дитячим своїм соромом зрозумієш, — кохана поряд, — і зранку, безцільно вибрідаючи в місто, забуваючи весільний траур давнини, накажеш собі одвідати дитсадок, побачити доньку, й при одній згадці про зустріч серце скипалося чорною кров’ю, згустками ночей, смоляним опіком розлуки; заходило літо, розпечений бетон витьохкував під дощем і вчаділо залягала спека; щоб згаяти час брів подалі від знайомих околиць, їхав тролейбусом, купував квиток у Косий Капонір, землиста музейна півсутінь налипала на обіддя карети смертників, про страту розповідав захоплений, як більшість екскурсоводів, відмінник історії партії, молодий кандидат з очима сексуального маньяка, на скельцях окулярів при оберті голови спалахувала кривава райдуга партійних марень: тутай вони сиділи, звідси давали драпака; акуратна солома лежала на підлозі загальної камери; будь ласка, гляньте, ось і камера смертника — можна зайти? — по інструкції заборонено, — на хвилину, — раз ви так проситесь, переступайте через мотузок — зачиніте — для чого? — для повноти бажань — справді, славний затишок облягає за мурами добровільної в’язниці, революції, бунти, благодатна тюрма, кричи, вимагай справедливості, бийсь головою об нари, вихлюпуй окріп межи сліпи наглядачеві, співай, молись, все дозволено смертному смертникові, тобі, не жив, а мусів втікати, бо вони розбіглись давно і твого прадіда, твого діда, твого батька гноїли страхом живого пекла: лічити пульс і вгадувати зміну світла надворі, прощатись, прощати, довго на душерятівні теми розмовляти з священником, цілувати миротворче простягнутого хреста, плакати, що той дядько під схлипи похоронного маршу на вигоні, «виходьте, час екзекуції вийшов!», молодик на манір ката дзенькнув в’язкою ключів, окуляри ще дужче наллялись кривавою райдугою: історик, напевне, колега? кивнув і знітився; на дворі й сонце нагадувало жар останньої затяжки в’язня, обридле нікотинове світло сочилось над брамою, каламуть після зливи затягувала оббите листя в решітку каналізації; злів і дужче соромивсь затятого болю й сорому: забудь сім’ю, забудь дитину, обмини церкву, відхрестися від ближніх, убий себе! ти негідний слухати їх, помолимось, — ти відступник; і неможливість молитви повертала до весільчаного дитинства: вже парубками крали горілку на столах, на подвір’ї старші чоловіки танцювали завзяту польку з молодицями, в наметі порожньо, тільки руку під брезент простягни і налапуй карафку, котра повніша, тримай, горловина вислизає між пальців, бо обвезяні жиром рибних котлет, захололих голубців, які подавав друзям, стуливши дві миски докупи; матимем по ковтку за здоров’я молодожонів; кололи свата на могорич, відмовився скупий реп’ях, нічо’, самі дамо раду: не вперш свині землю рити; вузлем сорочки на пупі цілого города переорав, доки доповз сюди, оно приятелі під боки штурають, — салату з майонезом, салату, салатницю, дурню, тягни сюди, і каклєт мнясних, і вертунів солодких, чуєш, ти, — знагла шепіт за спиною обмер, очі встиг звести від стола, коли маршалок, присівши між лавами, прицілившись, крутнувся на каблуку, і, вслід за свистом розсіченого повітря, груба гранчаста склянка крекнула об стояк, аж здригнуло наметом; крижані скалки полоснули по щоках — обтерся на бігу, і запахло слив’янкою, потом, кров’ю, уявним запахом тютюну; страх хотілось курити; чи то господарі прокляли тоді? так поспішливо, так невдало завів сім’ю, немов до самого шлюбу втікаючи з чужого весілля; стількох залицяльників навкруг пальця обвела, а розкрутила дзигою танцівної сукні, заворожила зір тільки одному, що знав — чоловік Богові служить або жінці — тільки знання було мало, от і вибрала доля: носитимеш золоту сережку з ніздрів свиняки. Зникнути, просто не бути, в палаті безсрочників перегризти вени, востаннє глянути на чавунну ограду — і бітумна втома засмолить легені.

Якось зустрів Сашка, той бродяга так стішився, закликає до себе, в приймацький барліг, базарна дама його в одній минутині вина дістала, тарілку капусти поставила і, облизавши пальці, сіла й мовчить, косує похітливим очком на склянки, — на ковтни, дай побалакати по-чоловічому; розпитував мене про обставини, обіцяв прилаштувати десь, кругом знайомі, козирна масть, принаймні, попит на сибірську лопату завсіди є; трохи від серця мені відлягло, друг сердечний розказує, що на Західній живим товаром гендлював, тільки й балачок кругом — про дивне з’явлення Божої матері; сільце одне, забув назву, паломники звідусіль на автобусах, на машинах пруть, на дорогах міліцейські пости, щоб завертати їх, а випивки, скажу тобі, чортій скільки сортів, молдавські вина, коньяк, ізобіліє, то ти кажеш стурбований пошуком ярма? на всякій службі головне — з потрібними людьми бухати! ха! може помічником приймальника склопосуду? місце, вже й преса обнародувала, золоте, дивися, все тобі не до шмиги; вічно з мухами в носі; тоже блатна роботка є: доцент-розпорядник похоронної кафедри, рівень світочів кандидатський, премії вищі державних, гробові, зранку до вечора церемонії, раути, куди посольським, а всіх клопотів, — заявився по дзвінку, зареєстрував покійника по прейскуранту, ковтнув — і закрома родіни повні! розливай, вип’ємо як комуніст з комуністом, — за побєду! — гех, нехай вона западеться; не хоч, віддаю місце страхового агента, папку знайди і всенька жизня в раз’єздах! друг ти мій, хіба віддам на поталу ворога; ми ж одні, ми з божевільної неволі випущені зціляти кволих, брати за руку сліпих і втішати розбитих гордістю; ми, найвищі серед високих, будемо їм за слуг — і дорога твоя спасенна! вибач юродство, бо сліз для правди нема, остограмлюємось — і по конях! вприкінець теревень мовчазна половина його позбулась затятого виразу, поскаржилася, що пухне нога, і одвернулася до стіни, плакала.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка