Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка24/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   33


Ждав повістку на розлучення, докатовував дні до суду, розумів, що ні приробіток, ні хата, ніщо не подарує спокою; сором накипів під лопаткою, гнійно гнів розбухає, вилізти б на сіно, впасти спиною на косу, щоб витікла жовтим слизом нудотна, ламаюча, зла печія прокляття й провини — і водночас нізвідки росло знання, що має статися нова надія; засинав, пам’ятаючи про успіх ранку, пробуджувавсь, вмитий льодяним потом, трупно скутий, безсилий, буцім видовбаний з вічної мерзлоти; дніло для суду, привселюдних відречень і сліпої ганьби, суддя нагадувала вавілонську почвару, кілька запитань збовтнула, тай; розірвала шлюб, укладений громами молитв і тишею глибокого снігу; володарка підземелля з очима підведеними сурьмою була по-єгипетськи неприступна, стрімка, сумна, зронила слово покори, розписалась над пальцем судді, на мене глянула незвисока, не байдуже, — з чистим неусвідомленням, з подивом вбивці, що висмикнув потеплілого безкровного ножа; смерком, незрозуміло чому, після безцільних блукань по місту, опинивсь на вокзалі, на позичені співпалатником гроші взяв квитка, — за суд заплачу пізніше, — й за миготливими полустанками зрозумів, що весна звечоріла скорше, ніж, сплакнувши останню пелюстку, згойднулась вишнева зав’язь; мотоцикліст тягне скибу куряви на мосту, річечка вкрита кульбабиним пухом, обкорований бобрами осиковий олівець вказує на нову гатку, зелений рогіз спинається вище горілих очеретів і притлумлена туманом гіркота попелу ледь нагадує про нічний вогонь, гангрену осені; стій біля вікна і дихай просвітленим холодком, місячне дзеркадо сиве; живий єси.

А головне, — додумував потім по казематних готелях — знати як людину роз’їдає приреченість і смертний жах, зрозумілий відтоді, коли батько наловив колискою риби в рівчаку, з торби витрусив у тазик більших і менших карасиків, один був спотворений, одноокий, з розірваним об гачок ротом, були й задубілі линки, п’явка стискалась, грубшала на білому череві окуня, ряска й пучок жовтих лілій пахли теплим торф’яником, застояною каламуттю з пір’ям водяних птахів; батько ще потрусив за ріжки торбину і тоді об дно тазика гупнув, зашкработів клешнями ледь синюватий рачисько, панцир його був м’яким; батько щиглем збив п’явку з окуня, линув дощової води з баді, колодкою складаного ножика цопав рибу по голові і, затискаючи вибалушені очі, чистив луску, і випотрошених карасів кидав до ще живих, котрі, виплескуючи хвостами, обпливали тазик по зачаклованому, загнаному, безвихідно кривавому колу; плямкали, ковтали передостанньо судомне повітря, врозтіч кидались від долоні, що наосліп серед безживних налапує чутливе, викохане джерелами, срібло — і боком до бляшаного дна притискає рибину; батько об траву, а потім об кортові штани обтирав ножичка, крекнувши, важко розгинав спину, знов зачерпував погнутим рунделиком воду з баді, хіба знаючи, що син на кутовому камені, вготованому під фундамент хліва, почувавсь скалічіло; син думав: колись сам сидітиму під обезкровленим вечірнім небом! і рука намацала одноокого карасика саме тоді, коли загадав, що він непомітно вихлюпнеться на траву; батька зупиняв синів погляд; хвилину дивився на рибку, що ворушила плавниками, сам собі дивувався і кидав приреченого в дощову каламуть, глибоке залізне корито зітхало сплеском; там, у їржавій неволі, рибина пливатиме до зими, доки вода не промерзне наскрізь; самотність часу, відпущеного для батька й матері, для бабці й діда — тепер назавжди це пригадав, — гоїла молитва перед образом Діви; молитва наніч, коли тіло ще тримало холод каменя, біль подумки втраченого опертя, та бабця загадувала молитись, повторювати за нею, і цвіркун, що жив у сінцях за газбалоном, заводив радісної, пречисто сумної; прокидатися від тривоги, що мама в ранковому поспіху вимела його надвір; чуйте всі, тамо цвіркуняча схованка між загубленим змилком і слоїком соди, сам цвіркун сидить кволий, виспіваний за ніч, лапкою прочищає зуби, пожди-н, зараз нарву трави, квіток конюшини, полину, вчора косарі зайшли повечеряти, поставили воза за брамою, то трохи насіялось сіна; сумний мовчальник сидить під осонценим павутинням, присісти й собі навпочіпки, — лапками спритно перебирає травину, зелений ангел, охоронець ночі; боячись втрат, забувати про нього до пори, коли дрімотно визріє вечір, сюрчання зоряних жнив зіллється з єдиним покосом любові, з передосіннім пронизливим пульсом літа, — така теплінь навкруги, таке прощальне сяйво вгріває хату, що передчуття снігів, на диво лагідно і крізь сон, нагадує малому про безсмертя. Страх за близьких, щоденну тугу напувало видіння риб — відблиск прокулиного снива; дитинство ж зцвітало під знаком захвату і розгублень: чуєш скрадливий, злодійкуватий шелест шпачиніх крил? тамо над шпанськими вишнями, крайніми від городу? гілляку над вуличкою перехожий зігне — і вибухає крилате, сумне серце вечора: зграя летить за богвість який виднокіл, здається, назовсім, так раптово кленовий лист золотіє на колір домовинної живиці, сич на вкритій драницею, проваленій сусідській повітці насуплюється, щоб поховавкнути, кігтями дернути сухий, іржависто зелений, мох і горло йому судомить тиша: син фарфорового ангела, сльози пожеж, зелений заступник хати й собі мовчить, стереже оселю від голосіння: рідні ще всі живі; за лісоскладом розпачливо дзявонить, рве пельку перед сторожем, заробляє охлапа приблудне собача; батько об лезо рубанка загострює хімічного олівчика, послинює, над порогом розмічає соснові дошки під козирок голуб’ятні, лінія ледь видима, штрихова, смеркається; вічно щось пробував розводити: голубів, кролів, нутрій; батьків пошук, невтомність волі, перейшла в спадок малому; після марень про піратські скарби захворів думкою про всесвіт, перерив бібліотеку — тісненька, ліве при вході вікно заклеєне плакатом, щоразу гупає розтягнутим барабаном, на верхньому стелажі, якщо торкнути рукою, мишаки налипають вкупі з пилом, гуркоче трактор, дзенькає шибка вцілілого вікна, то старші хлопці вставили сірничину замість цвяха, щоб вночі, легенько вийнявши скло, діставати книжки про полювання, завбачно складені на підвіконник; потім одному мисливцеві зміняють на порох, нароблять «зривпакетів» і радісною ватагою, висвистуючи, побіжать на торфовисько глушити рибу; ветха, з оббитими дощем стінами, бібліотека протікала, над головою дранка сіяла холод осінньої сльоти, пахло торішнім брикетом від груби, і неповторний затишок книжної цвілі супроводжував марення про космічний простір, про нездоланність, зіткану з протягів світла, з холоднечі зоряної самотини; сором’язливий невдаха, посередній учень п’ятого класу сам заповнював формуляр, — бібліотекарка прогорілим совком вибирала попіл з груби і тилом руки поправляла хустку на скроні, — а вдома, гортаючи фантастику вкупі з науковими брошурами, блукав між вигадки й стверджень, уявляв зустрічі з срібноскафандровими людьми, вертався через багато миттєвих століть додому, пояснював про вигнуте гравітацією проміння, що заокруглює і закінчує світ, приходив до тями, ладнав телескоп, хлопці саме таскали по школі поламаного бінокля, то виміняв за десять срібних із молотобійцем монет, потім із трубки шпалерів мучним клеєм зліпив благенького тубуса, припасував окуляр і, протерши заляпане тістом скло, під місце для спостережень вибрав роздвоєний стовбур горішини; вдарив приморозок, хлопець стояв на стільці і до райдуги в очах роздивлявся споночіле погідне небо; здавалось, бачив і самого себе, і глибокий зеніт, що пульсував метеорами на руків’я короткого оріонового меча, і місячне сито, що сіяло кукурудзяну муку на покопані городи, на поліетиленову плівку з прив’язаними чотирма цеглинами побік котовила, де літувала копичка, на гладенький стовбур горішини, на всю несходжену благодать, на блискучі зубці серпа, що визиркує з лантуха, якого тітка несе межею з колгоспних полів і за садком пахне конюшиною, на вивішену на плоті ганчірку з спортивних штанів, на кота, що бавиться з обірваними поворізками на холошах, на підхоплену вітром іскристу сажу з комина, на парубка, котрий у провулку черкає сірником, прикурює і на ходу з підкладки піджака витрушує копійки, прямуючи до клубу; збільшувальне скло тьмяніло від подиху, сузір’я плавились, захоплене, поближчале небо немов казало: скоро й тобі на люди; йти свідком серед судійств, збирати свідоцтва злодухого віку, який має округлитись, стиснути вакуум до першотворного ядра, відмагнітити грішне від праведного, хоч ти й не нагледів, як під силою тяжіння відхиляється мільйонолітне світло, що мусить оббігти по колу безоднище мороку, заокруглити і завершити його — і назвати світом.

Осене, світе ясний, якби знову прокинутись за відгородкою бабціної хати і прислухатися до розмови, — о, кума чось пильгучить, всю самогонку розпродала, нема мови, скучно без п’янюг, — мона? така погодіна, анех тобі, скину туто галоші, — чого ви там моняєтесь? заходьте, — ото городиська в неї, насилу зійшла, такий довгий, а бураків! повен льох буде, — диво шо так, товар годуватимуть цілу зиму, ще й на весні продадуть — послав Бог сусідку; а копички сіна в Юзика погнили, — не прибрав, хіба то хазяїн, — третій укіс уже в неї вистоявсь, бичару має двохрічного: там загребе тищу рублей, — отото капуста вродила в Надьки, — в неї капуста славна; попелу, кураків підсипає, — чоловік неїн підвалу міняє в хаті, зогнила, там же та хатина, як вітряк; він дерво доп’яв чортій звідки, а фундаменту нема-а, тепір міняє донкратом, — нехай міняє, яку халєру має робити, — а Марійка приблудна, шо по літричках старцує, знов прибилась до мене, ще й камандує: принеси яблучок! біжи в садок тай нарви! я не можу: ноги замочу, — але ви гляньте, кума, на мої руки: чорнезні які, горіхи лущила, каже Богдан, шо в ніх є йод; і не одмиваюця, — та воно само зійде, — знаєте, Марфа продала хату; а в самої три поженяться, тай куди? — о, то старший натаскав дерва на три маєтки! вже порізав на доски — вже?! — а пінсіонерам нібито дають пшеницю, — не знаю, я її ніколи не брала — чуйте, Генько казав, на врублівщині такі бураки, шо п’ять бураків і мішок; тай то: завів стільки сратви, качок, королів, гусей; кажу, займи поздовж і твоє все поле; смієця лукавий — хата замикана? — да-а, Марійка сказала, не откривай, буду цілий день спати; а, кажу, спи, мені треба йти; болота кругом, поки канавою під плотом дочовпла, п’ять раз галоші погубила! це машини з бураками багна понятягували на соше і кругом, така слизотіна... — западає мовчанка, слух вистовбичується зайцем на ріллі: стиха поскрипують двері на горище, шелепає цибулинням біля лежака кіт, воском плавиться теплосумний вересневий день, дужче, ніж картоплинням, пахне квасолею, яблуками, відсирілим на дощ тютюном на підвіконні, та ще німіють перед відльотом ластівки — і тільки хитиво дротів між деревами виказує пташиню присутність; цокає під піччю саморобна дерев’яна пастка, мабуть, здатна відтоптати ногу слона, бабця відсовує стільчика, на совку, притиснувши тріскою, виносить мишу на двір і викидає на сором котові; лежиш тихесенький, знаючи, що зненацька, повз цвіркуновий дзвін, залунає розмова, — це оно у вас чужа біла курка, о, дивися, до мене Надьчиних ходить дві, — акиша-га! — дощу сьодня не буде, так оно висне, висне, а не замрячить, — це правда: Кольків хлопець за границьою служить? назбирає грошви за п’ять год; та й батьки на нього роблять; охвіцер; зара кругом так, — дітям пхають усе, — от цей кіт та лазить, тільки-но ж сидів на дворі, вже на повітці; шоб тобі вилізло, — треба йти, розпалювати грубу, пекти картоплю в духовці, бо Марійка з голоду закоцюбне; вірите? сутками після походеньок спить; пенсії нема, дітей нема, шо має робити? старцюй бабо! — кажете, піднімає хату хазяїн? — п’янюги дубка з лісоскладу принесли, обтесав і туди, під веранду, добра підвала, — потім веранду присуне, так не покіне ж... хто це ходить під ворітьми? шо це за чоловік... — Василь п’яний, вже по мене; допитався в Марійки, от — добривечір! мона зайти? дайте горіхів, мамаша, — на... — вот спасіба — ти в селі знов живеш? — нє, в районі, жінка закликала сходитись, питаю, Саша, ти заскучав за батьком? ага, двоє дітей, не знаю, шо буде; номера на мотоцикел, номера получу і поїду туди, там рога на заводі мона взяти хрустального; дав якогось рублика хлопцям, а за тридцять п’ять продаси, ціни пішли скажені; хоч халви куплю дітям, — то в тебе вже три, чи то штири жінки; і в селі баба є, — та ледача, матері дулі дає, гиркається, нехлюя; знаєте, бачив вашого Валіка, — якого Валіка? — вашого, я ж його знаю, — та якого, ти диви? то Богдан — да-а? ми з ним так побалакали біля вагона, — я думаю: який Валік? в нас Валіків нема, — то я спутав: я на нього Валік казав, — то ж Богдан! — ну-ну, Богдан, Богдан; вийдітно, бабцю, в сіни — шо там сікретнічати, кажи, шо прийшов по вино; то вже ходімо — ... підсісти до столу, випити кислого молока і глянути на курей, що кубляться в тирсі за дровітником, січуть лоскітних бліх, запитати в бабці про Василеву долю, — має по світі трьох жінок і казиться, не знає, де жити; а ця кума! о, в неї очко, зазіхає, шо в кого є; а скільки бураків у Ганьки, а скільки всього; та вона гибіє в колгоспі за города: шістьдесят соток... — ... бабця лущить гарбузяне насіння і пальцем згрібає бубки на столі; лушпу окремо — люди роблять, то й мають; ото зернята добрі, попробуй, добрі? — ну — попросив горіхів, дала, колись города горав, кабана колов, — помічник? — дуже чисто зробив, без крові, тоді льоху тримали, дужже гарне сало було; кума аж руками зметнула: ой, у вас гарбузів! на машину не влізе, — заздрісна? — ну, світ забрала б; хороші зернята, тіко не подужаю їсти їх, зубів нема, в пеньки залазять; ой, Боже, мій Боже, ото знають виходи п’яниці, сказали, шо до куми пішла, — вином торгує? — він шось привіз за пляшку, — що ж він ладен приперти? — він знає шо! треба воду змінити в букетові; таких квіток аби в Кійові виніс на базар, то ж продав би; нарву снопа хризантем, візьмеш? — не смішіть, знайшли базарювальника... — бабця виходить: чути в горідчику шелест прив’ялих фльокс і плескіт води з відра, вносить квіти в півлітровому слоїчку, ставить на стіл і милується зоддалеки, — от, гарнюній букетик, — шо ж у цього невдахи стільки жінок? — шо ти кажеш? — питаю, чом у нього жінок багацько? — він не може з ними вжитись; чи він важка людина, чи вони важкі, чорт їхню маму знає; це як кому щастя випаде: сім’я; бери молоко свіже, кума принесла, пий; кашу гарбузяну з пирогом бери їж, оно зніми пілку на припіку: струдель ще теплий — тоді перебивався на київських злиднях, жив зневагою інших, зненавистю до себе, та богвість якого вечора, при якій лякливій свічі, згадав голос ангела хати, найближчого ближнього, брата всіх пожильців, всіх, хто був на подвір’ї, всіх, хто виходив звідси, всіх, хто живе в тобі, проживши відчай даремного існування; послухай. То станція! старий, затишний, як антикварна мебля вокзал, — шалівка деінде відійшла і від грому коліс тремтить, і сіє шашелеву позолоту й синю фарбу на лавиці, — всередині фінська груба, віконце каси, легкий присмерк чекання, в кутку на тумбочці алюмінієвий на замочку бачок питтєвої води, латунне, схоже на розігнутий гак, джерело вгамовує заблукалих і спраглих, котрі на свята тільки й роблять, що вештають через залізницю до чайної і назад, п’ють «Біле міцне» з горла, наблатикано радяться, кого б побити, пристають до людей; а нєхіло лі, братія, пєснь яку розпочати! та безнадійно, прокурорськи велично, над перонами з висоти стовпів гаркає -а-л-ляк-тро-поїздздалбуновкійов... прібиваїт на третю путь! — і всі, мов з обіймами, кидаються з розставленими руками: підносити сумки й прощатись; коли витьохк сталі затихне, на шпалах всідається й плаче, — не розбереш, чи то хитро усміхнений, чи то заплющений гірко, — відомий на всю округу, преп’яний Генько; сидить, гойдається, з двох пальців випускає порожню пляшку, щоб вибити об рейку дно, приплентати додому і з виглядом мученика, батька родини, годувальника сім’ї, потуплено розказувати, мовлявто, хлопці заховали в посадці міх зерна, ніс півлітру, пола дірава, розбив, налий-но ше одну пляшуню, жінко; веселий, притчевий чоловік! на складі робив, вивантажували мішки з цукерками, — облитий шоколадом арахіс, — малишня під вагоном колінкувала, запихалася, плювала піском, вантажник подерту ношу несе і сіється ласощ над трапом; ми підбирали, то коли дирк — завскладом на «запорожці»; батіг за халявою, сам рум’яний, лихий, поскрипуючи костилем, підходить, стало так тихо, а Генько, під’юдлива душа, телеп, буцім випустив, мішком об трапа; ми туди, а зверху батюгою по вухах: мать вашу! короїди, вилупки! Генько боки од сміху рве, а завскладом, тримаючись за рампу, костилем йому в груди, як списом: а шоб тебе кров’ю залляло, скікки ти мого серця з’їв!!! Генько встає з четвероньок, неушкоджений, ще веселіший очима, з суворим розканням на лиці несе костиля старому: нат, спасіба, не нєрвчайте, ви ж нам, як тато рідній! — з нами отак і тре, а то б поспивалися гібені мамі, — скаже потім на кухлем пива, сидячи на порозі чайної під млявовечірнім сонцем, коли залягає безвітря і по гучномовцях одно реве: алльляктроміханік! зайдіте к діжурному па станції! нема, нема, тоді ще гучніше й завзятіше: дай плюс! дай плюс! даю плюс! пірєважу на мінус! ... спраглий пустельник, марячи оазисом, так не просив води, як станційний електрик, маракуючи над стрілками, хрипів у переговорний пристрій: дай плюс! дай плюс! піріважу на мінус! ... гудки чмеза, гахкання відбитих ломом щелепастих люків, курява доломіту над вугляркою, вохристі, найліпші для рогаток, кульки залізної руди, що на великій швидкості злітали з вагонів, і калюги на стежці, якою ти їхав по березовий сік, іскрились червоно; скляний в сітці бутель на велосипедному рулі цокав об вилку, колесо підстрибувало на камінні, над прольотами вставав туман, далі ярок — і труба під залізницею дихає чорним протягом; старі ліроподібні ялини пахнуть мохом, мільйонолітним забуттям, живою землею кротовин, теплом воронячих гнізд, вапняними патьоками по стовбурах; так миротворно кругом, здавалось, так буде вічно: від’їхати недалеко, щось добути для доми і повертатися смерком повз семафорні вогні; на шафі біля стосу родинних портретів лежав телескоп і поламаний будильник, лункіше, ближче гримів на завтрашню сльоту поїзд; бабціна кума, розторгувавшись вином, приносила десяток груш у хвартухові; сідали на лавочку під кущем ясмину — дві куми, два незлостивих старечих серця: тихо, мов пульс, мов поминання перед олтарем, згадували своїх сельчан, виказували щось більше розмови, щось глибше вечора й світла злагоди, щось врівень любові і всепробачливого знання людей; вони балакали, гріли в кулаках грушки і старіли щомиті. Лежати на верхній полиці, вгадувати крізь сон, — якою залізничною гілкою женеться поїзд? — злягти на лікоть: безрідна ніч, прожектор над лісоскладом, дорога до чайної, стара вагарня; лиш встиг подумати, що добігши до протилежного вікна, побачить гілля горішин, синій морок над хатою — і станцію проминули.

32

Осене, світе ясний в іконостасі згасань, дай забути сестру безріднього книжництва, — стрів лукаву на вулиці, з подругою і ще з двома дженжуристими супутниками; осене від пророка Осії, навчи одна: піди, візьми жону собі в блудниці і дітей блуду, бо сильно блудить сія земля, сини мають прийти, як пісок морський і там, де казали — ви не мій народ! — вийдуть із землі переселення, непомилувані, щоб судити в домі з печаттю вигнань, щоб народжувати плоть від плоті коліна глумливого, серед якого й вона, на оману нам названа ім’ям пташинім! нехай змете павутиння з лиця свого, перелюби з грудей своїх, похітливого біса з зіниці ока; оберну на пустелю, обнесу шляхи тернами і побіжить за коханцями, та не здожене, шукатиме й, не знаходячи їх, розгубить дарунки, сережки й намиста, єлей і вовну, льон і вино, срібло й злото, що з нього вилляли боввана собі; по слідах беззаконня поспішатиме недоля; всі князі твої, всі вони горять скверною, як піч, розтоплена пекарем, що покидає черінь, коли вимісить тісто й зійде воно, пекар спить усенічно, а ранком вона, палаюча святотатниця, пожирає суддів своїх назавжди. Чим дужче заспокоював себе, тим сильніший перегар помсти закипав на лиці: геть некерований, лютий, сліпий, куди засмиканій достоєвщині! дзвоню до подруги, переказую щоб приїхала; звідкись засіла хижа, нелюдськи зачаєна, хитрість і загнана дика втома водночас; правда, хутко приїхала на таксі, обтрусила іней на хутровому комірі, ще ніжно примружена, недосяжно далека, мовчить, розуміє все; сідай! а сам, як ніколи, відчуваю нашіптані чужі думки: дістань випивку з холодильника, відкрий консерву, візьми ножа з набірною колодкою і канавкою для кровостоку; виміняв на заробітках; покрай хліба, випий сам, закуси, попробуй на переляк — побач, не покається! магнієві бісики розгоралися в жіночих очах і тремтіли від здогадки; зраділа, дивлячись, як він п’є з трьохлітрової банки настоєний на гадючнику самогон, прикрила пальцями посмішку на губах, — давно б закінчити, ця рабська невизначеність гірш убивства; мовчав, знаючи, що вже підхмелений і тільки-но обізветься — зведе весь надубивчий гнів на погрозливу лайку, на здушений крик, на повернення в голий сором; подумай, що потрапила під трамвай, давно мертва, вдар рукояттю по голові, бий ззаду, падатиме, прохроми спину, ніж нехай сидить там, менш натече крові на підлогу; а вона й не думала проситись, вона знала розумом свою вину, не відчуваючи її безвихідного розпачу для нього, вона вже так звикла до коротких, напівжартівливих, простих, скоріше приятельських, ніж любовних, відверто життєлюбних відносин з іншими, що одна думка про нього була нестерпно нудною і страшнішою страху, аж лоскотало всередині: ти не винесеш моєї смерті, гнилокишкий, ти повісися, — а щоб ти здох! закрив консерву, ножа засунув під хлібницю, на холодильнику сіріли ув’язані наваксованим шнурком з армійського черевика листи в конвертах без марок; дитяча фотокартка випала звідти, коли розірвав і розсипав по столі двоосінньо жовте листя з дерева розлуки; аркуші гратовані, почерк розмашистий, щоб менш розказувати про себе; донька бавилася з відерцем на піску; досить погляду на розбиту піщану фортецю, аби відчути себе чужим; вона й на листи не глянула, руки на колінах сплела, — вона ліпше написаного пам’ятала свої обіцянки, тоді як ти чавив скроні кулаками, тамував біль аміназинної запамороки, з отупілою байдужістю заслинював халата, ненавидячи себе, благаючи сну, годинами плачучи над конвертом, на стільки розбитий ліками, що безсилий витиснути з себе декілька слів: мені легшає, все гарно; вона нагнулась, наструнена хтивим чеканням вбивства, пасемце спітнілого волосся налипло на її лоб, губи стиснуті, золото сережок підсилювало вираз маски, листи на клейонці нагадували колоду гадальних карт — десниця випадку розкинула на дитину; знову, сміючись, попросила закурити, немов зумисне нагадуючи дні, коли дужче кохання, ночей і тіла, любив гумор шибеника, яким вона тішила, розважала гостей, нагадуючи і збудливий, вкритий сиротами, холод весняного безсоння, після того як гості розходились: під етажеркою тлів електрокамін, сніг обламував гілля каштанів, грубезна, завбільшки з чаклунський ріг, синіла проти місяця бурулька за вікном, зранку в заметах позастряхали тролейбуси, з проламаного даху зупинки струмкотіла вода, нічний буран позакидав дроти на акацію, ішли пішки, захоплено щось розказував до самої бібліотеки, на заздрість перехожих переносив на руках через голубі, мов підфарблені синькою, калюжі звабно легке, бо піддатливе, тіло, було воно беззахистним, мокрі рукави плаща гріли обняту шию, в парку співав, продихував золке повітря соловей і тіні голубів плавилися на куполах храму — вона знала, що пригадати мовчки, натяком брови, німотою ображених, по-дитячому відкопилених, губ, беззахистною цнотою відкритої шиї; потім пірнула в гарячу ванну й тремтіла в нудотних корчах, уже без сміху, сама тоншаючи на волосину, яку мала одітнути доля; на кафелі туманіла парнота, шкіра поволі буряковіла, та крижаний камінь від того ще дужче виїдав груди; тепер, після всього страшного, вона боялася і подумати: це ж міг зірватись, якби закричала, покликала кого, якби приховала знаття, як я його ненавиджу, люди! вибрів на жовчне сморідне світло біля під’їзду, тиждень гибів по друзях, тоді прийшов за речами, просив, сходімо в церкву — мені не тра, хіба збиралась кого вбивати? — прошу, зроби це для мене й доньки, — покинь блудослів’я, — ходім, прошу, — віруючий? кайся сам, я тебе до гріха не доводила — вперше й востаннє ходімо вдвох — боявся прокляття над родом, житиме з сім’єю, чи ні, в тій церкві малу хрестили; йшла служба, декілька бабусь так слізно й так чисто підспівували півчим, Ніна постояла трохи й рипнулася на двір, хор співав радісне, вознесенне: Царю небесний...! коли підвівся з колін, скрип завісів вже згас під куполом — вийшов слідом, легка постать чорніла на ковзкій від першого снігу алейці, що збігала від церкви вниз, а назустріч піднімалась і поскрипувала дерев’яними перилами, вся в жалібному, черниця; повіталася — спаси, Господь! — на хвилю пристояла і, ніби сама до себе, — вона вам не пара, та дівчина, — це дружина моя і доньку маєм, — терпіть, не вбивайтеся, доля розсудить вас, — черниця поправила хустку і знов заходилася з відра посипати піском доріжку; і щоступня вниз ногам ставало твердіше і, вже доганяючи лисячий комір пальто, відчув таку полегкість, ніби материна рука перехрестила зсутулену спину. Геть спокуси! очам віри видно його, Ангела, охоронця над повсякденним туманом, над багатствами марноти, над очеретяним димом осені, — зір злиденно сльозіє, щоб виплакати й забути себе; Господи, в біді, в знесиллі яви Ангела, якого Авраам причащав, який утримав руку над сином, який діву в пустелі втішив, яви одного з багатьох Твоїх, що перед очима Іакова сходили й піднімались таємною драбиною аж до престолу, що осявали дорогу обітованним вогнем, супроводжуючи по пустелі, яви, Господи, того, хто врятував Давида від левиніх щелеп, того, хто увійшов до храму, де Захарія з кадильницею в руці вже оніміло знав про народження Предтечі, того, що легкокрилий благовістував віфлиємським пастухам, яви слугу свого, визволи Отче з темниці втоми, яви миротворника в сяєві слави, не того, що згордівши, одринув у пітьму, яви справедливого, вісника повелінь, — прозрію і я — таке місячне пекло, духом помсти і відчаю пече безодня падінь; — і заступи і помилуй...

Снилось: обідає біля дороги під триногим стовпом, смерк ущільнюється глухою повстиною, вівсяна каша налипає на ложку, тарілка напівпорожня, за парканом вогніє вікно, і такий роздоріжний ляк. що хтось свій, сільський, вийде звідти і запитає: чом ти тут, чого не ідеш додоми? прокинувся від голосу провідника, він роздавав білети пасажирам — і передчуття свята було безпомильним; на пероні розбалакався із студентом, що за його словами пару тижнів тому стояв біля храму в комсомольському патрулі: звільнили від занять, пообіцяли стипендію; таке робилося, віруючих тьма, і старі і малі; ми мовчимо, покинули агітацію і мегафони, бо автобуса рознесуть, шо ти хочеш, фанатіки; а ти часом не кориспандєнт? їдь до Дрогобича, на автостанції напитаєш село Грушів, там всякий знає...

1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка