Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка25/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   33


Автобус минув задертого вздовж дороги шлагбаума, дощану халабуду з недоїдками, обірвані міліцейські гудзики на траві, серед села пасажири спішились і Богдан попрямував за ними, переймаючись благоговінням від своїх поводирів; зустрічні вітали знайомих поклоном; на пагорбі товпились люди; звідти, від подвір’я господаря, чия донька першою помітила Божу матір, видніла дзвінниця і сизий пам’ятник на честь давньої з’яви, і тінь хреста за густовітими ясенами на спинах молільників. Це потім встиг роздивитися, а відразу, — на балконі каплички чорний, траурний обрис Богоматері, видно, як вона кланяється нарізнобіч, юрба зітхає і дехто падає озем, лице в сльозах; і раптом відчуваєш смердотний сором за себе, за гидь прожитого, за плюгаві нав’язливі думочки, за свою ницість перед побаченим, — бо кожне твоє безстидство, розпластана фізіологія гріха, паскудство розуму, що казив світом і марудився життям, кожна звивина гадючих нутрощів, кожна клітина гнилого в тобі вже побачена; тремти, всеїдний. Поряд якийсь молодик покручував окуляр бінокля; Богдан, здивований присутністю голосу, попросив глянути: обрис святої Діви, не наближаючись, тьмянів за збільшуваним склом і танув, мовби підказуючи — не треба; бінокль пішов далі по колу; весь дотеперішній сором поступивсь місцем засоромленню від невіри, страхові святотатства, власній ницості перед обличчям найсвятішої двохтисячолітньої таїни і водночас знанню своєї причетності, подихові живого неба; тепер було добре видно, як траурний обрис помалу рухається по балкончику, — люди шептались про благословіння; дорогою повз витоптаним і вже втретє переораним, як розказувала одна бабця, городом зійшов униз, до каплички: на підмурівку довкруг огради горіли й духмяніли свічки, жовтий, червоний, сніжний стеарин стиха потріскував, і вітер гойдав барвистим рушником, ув’язаним на дверних ручках замкненої каплиці; люди йшли нескінченно; жінки, стоячи тісним півколом, простими й слізними голосами співали псалми, а коли мовкли ненадовго, знайома вже бабуся впрошувала дорідного міліцейського капітана пустити за ограду, аби при самій капличці поставити нових свіч; старі догорали. Офіцер втомлено, з надлишком байдужої сили, відмахувався; тут уніатська церква, вона закрита, тут не положені культові служби, скільки казати вам. Доки тривала розмова, якась хворобливенька, бідова, з молитовною радістю в очах, дівчина прошмигнула на подвір’я, стала навколішки біля балкону, — хустка збилася їй на плечі, — чолом торкалась землі, підносила стулені долоні вгору і молилась так щиросердно, з такою неопалимою вірою, з таким пресвятим вогнем, що і молодший, посланий офіцером, страж переминався з ноги на ногу, вмовляв відійти за ограду, а вона, заплакана, дужче била поклони. Бабуся, що втрете приїздила сюди на поклін, самим поглядом показала на ледь зриму, завбільшки з наперсток, тінь біля правого кутового стовпця на балконі — струм пронизливої чистоти підламував коліна і єдиною думкою, одним каяттям було: повторювати за жінками біль молитовного співу: молим тя, благаєм і руки возносим... Заплющитись: увіч стоїть картина Богоматері, руда, в колір зіржавленого світу, фарба на дверях, здивовано суворі, розгублені, обнадієно прості обличчя паломників, синій потріск задмухнутих вітром свіч, похмурий біг тіней, сонячна кипінь на сизій покрівлі, простір і яснота благісної урочистості над світом. Люди пошепки, якось по-рідньому оповідали, що влада навмисне замурувала трубу з каплички; там біля вівтаря джерело, ще минулого віку засльозіло з дупла верби, тоді була перша з’ява, селяни свяченою водою зцілялись.

Сновидою вийшов на пагорб: за ріллею між прозелені дерев стояла траурна тінь — і моя рука сама по собі творила хрестне знамення; зникло минуле й майбутнє, розпач плоті, мізерія знань, тривав лиш сором за очі свої, негідні дивитись на Неї, матір самого Бога. Здригали слова маловірів — то, люди добрі, стовпчик чи галюцинація яка! — здригав і голос знайомої бабці, що підвела одного до паркана і вказувала на активіста з мегафоном, мовляв, першими днями видерся на балкон, щоб білою матерією запнути, і рука його збагряніла, закривавилась там, де тримав молотка; чим дужчав сором, тим яснішала всередині переконлива тиха сила: покаятись, творити милостиню, молитися за убієнних, просити прощення за живих, терпіти за злих і гордих, бути слугою заступництва і, зустрічаючи вбогу душу, розказувати про диво — і жити сказаним.



Пресвятая Богородице, спаси і помилуй нас! — всіма нервами і всим загостреним чуттям, а потім вже слухом ловив почуте і, коли підводився з колін, боязко було отріпувати пил землі на одежах; розплавлений на граніті віск тужавів, бабусі з виболілими після каяття очима запалювали нові свічки, затуляли долонями гнотики, проте невидиме траурне світло з балкону головувало над покірно змалілими людьми, лиш дядько з напруженим зором і твердими рухами церковного старости вирізнявся буденністю, наглядав за порядком, давав всьому лад, поправляв заплутані вітром рушники на ограді, повторював: царствіє Боже єсмь всередині вас; збоку охкала безвиразна молодичка, — а дєніг, дєніг скокко пажертвовалі, і всьо ісполком атабрал; вот абманиваюцца народи, — гнійний сморід коло хліва бродив над купою нечистот, донизу простилалась рілля городу і сором вибілював до неможливості осуду; за спинами уклінних бабусь відійти обережно до криниці, там по руках ходить вірш, записаний на папері в косинку: о дивна новино, чудо з чудес, пречистая Діва зійшла з небес, прескорбная Мати в чорнім вельоні сумна і плакуча стоїть на балконі, моліться, моліться і кайтеся, люди, завтра, напевне, запізно вже буде: я прошу і молю за все Твого Сина, бо впаде на світ цей тяжкая година, в гріхах невимовних земля пропадає, рідніться, моліться, прошу вас, благаю; коли переписав молитву в блокнот і застебнув на гудзик внутрішню піджачну кишеню, голос причувся йому, тихіший від падіння зорі: дивись! дивись! ангельський легіт обвітрює лиця й сумніви, й відчай, і смерть, досі віддалена на політ воскресіння, втрачає упирську жахливість; вір і вірою віддаляй судну годину від кволих серцем. Весь білий день здавалось Богданові — відстороненому від себе, дивному собі — що сила вища розмірковує за нього і радіє йому, мов після довгого сирітства віднайденому справжніми батьками, та водночас розпитує і вивіряє синівську душу на міцноту: чи досить вдихнула яснотерплячих сил, щоб одиноко, та не самотньо, йти між володарів і ягнят, доносити сурмове світло ангела, падати від знемоги, підводитись і шукати хреста на дорогах свідоцтва й розпуки. Повертались назад, тряский автобус потрапив під зливу, крізь сон оголені нерви відболіли, і пережите впелюстилося в одну мить, в одну сльозу подиву і любові; то ж, коли скраю вокзальної площі випив склянку води, здавалось, стояв за сотні літ від сьогоднішнього, витрусив і передав гранчака наступному в черзі, туман кінським сапом закосичував кам’яний простір міста, навальна ворожість, як і затятість захистників, прирікала на споглядання, хотілось гукнути і привітати свою прощальну луну, враз захмелили духмяною шкірою легкі на золотавих пряжках валізи, знайомо й приємно, як на вакації, запахло курним вугіллям, таблеткою валідолу в обценькуватих пальцях носильника, апельсиновим соком, що його циганча, оперезане хусткою з немовлям, вицвиркує з шкірок в пташиній ротик малого, кислим пивом, тріскотнею розбитої об поріг пляшки, риб’ячими кістками на підлозі буфету, шерстю й слиною на висолоплених язиках блудних псів, загноєним коростявим брудом на тілі старого бороданя, що підстелившись картоном, підігнувши босі, обморожені лепом, чорнобурякові ноги, мулявся в закуті за дверми і фугаска вермутна стояла напохваті, замацаною тривогою підвіконня білетної каси, ваксовим правоохоронним холодком, йорзанням поспішаючих, гумовим чадом шин таксі, казематною пріллю телефонних буд, голубинім послідом, оранжево новісінькими рюкзаками й наметами на бічній лаві, креозотовим мороком, жнивом майбуття, яке висвітимо дорогу як і потяг, що з вічно осінніми вікнами, з фіранками кольору хірургічної марлі на устах, підплив до перону — і сморід гальм став наркозом повсюдної розлуки.

33

Свій перший виїзд страховим агентом пам’ятав до дрібниць: на далекі незастраховані села підкинув володар шашличні — він їхав байдуже куди, але де б дешевше купити свинку; коли ж Богдан вийшов за місто, той весельчак саме з чайником ганяв по смітнику за лисицею: вона з перебитою лапою петляла між бур’янів, тикалась мордою в обгорілі «камазівські» скати, доки не заплуталася в колючий дріт, де і поклав її, доблесно крекнувши, водій «Москвича» древнього випуску; кинув пухнасте, з білою латкою під горлом і реп’яхами на хвості, тіло випадкової удачі в багажник і подобрілий, невибалаканий пригальмував на обочині, щоб взяти попутника з папкою під пахвою. За лісом звернули ліворуч, підняли шлагбаум на мертву дорогу з оповзнями червоної глини, минули крутосхил, водій вдесяте повторював, як розмахнувся чайником — і шандарах, тільки зубами кляцнула, скажена кажеш, фігня, дам вичинити, підсуну своєму податковикові хабарця, буде діло! відтак розпитав про мету поїздки, ввімкнув транзистор і висловив здогад, що по дерев’яних хатах люд охочіший до страховки: буде діло! і замовк, поринувши в думи про те, чи варта шкурка вичинки; кляті податки! відчуваючи за собою минуле, їхали повз покинуті хутори, мертва лисиця в багажнику гупала на бакаях об каністру, на обочині кострубатими головами чорніло диндерво, іржавіли сіялки скраю забур’яненого поля, ворона сиділа на пропелері «кукурудзяника» і мішки з-під міндобрива біліли на добрі гони довкіл; за селом дід начепив корові на роги газету, щоб не забігла в шкоду, а сам збирав по лісосмузі губ’яки в армійський картуз, на колгоспному дворі під посохлим бадиллям кущилась яскрава зелень, догнивала в багні безколісна хура, якісь люди розбирали хату на дрова, диркотіла бензопилка, один нагнувся на тракторному причепі, різко смердонуло коров’янкою від бортів, на околиці ніде нікого, тільки баба посеред городу розбиває вилами сухі гарбузи і вітер скубе солому з розламаної, без одного колеса, бригадирської брички під осокорами. Водій висадив біля будинку колгоспника, — при стіні кособочився стенд соцзмагання, — посигналив, порадив надалі за дня напитували житло, вийшов і собі розім’ятися, глянув на закоцюрблу лисицю, тилом долоні захляпнув багажника, і авто, обвіявши синюватим димком, здалось Богданові, повезло решту його тривоги. Невзабарі з ключем на вказівному пальці надійшла заспана, розбуджена сигналом, молодиця в галошах на босу ногу; вона відімкнула пітьмаву странню, показала на тумбочку з баком води: в тазику змилин плавали кавунячі скоринки; показала на постіль на дерев’яному ліжку при стіні, забрала два карбованці й паспорт до ранку, і буркнула, де знайти її хату; вогке простирадло сирітськи прилипало до лопаток, буцім просичене сльозами всіх випадкових нічліжників; дух казенного житла був, зазвичай, печерним, від протягу з шпаристої підлоги поскрипувала дверця тумбочки і об піднос дзеленчала склянка на столі, ніби невидима рука цокалась за початок звикання; поряд всенічно стогоніли машини з зерном, німа передгрозяна задуха тиснула скроні; вперше не думалось і не пригадувалось; двері зсередини зачинив ніжкою стільця, папку підмостив під подушку завбільшки з два кулаки, ліг, перекурив, напівоглухлий від тиші, попождав гуркоту, упізнав світло на стелі і довго не міг заснути, вмиваючись потом нової житухи; а вдосвіта, поголившись, споліскуючи шию біля криниці, підперезаний рушником помітив сокола, що залетівши з гарячого навіть світанкової пори, безжалісно живучого степу, завіщось воював з голубами на ясені: туге гостре оперення, мускулисте тіло, лускувата золочена шкіра на лапках, голова з темно-бурим верхом і гострий зубець мовчазного дзьоба — все в ньому виказувало хижака: от, зблиснувши гаками пазурів і прищуливши крила, кинувсь на припутня, що низько профуркотів над хлівом і сів між домашньої птиці, саме вийшов господар у майці й сизому галіфе, свиснув, навприсядки затупотів — і сокіл стрімко майнув під небо; спакувався, за порогом видніло поле: трактор лущив стерню і мовчазне, чорноземне бажання жити вкупі з спогадами про Диво притлумлювало гіркоту — і відчуття вини вперше повертало до вродженого чоловічого холоду: земля так воскресло дихала на яскраві диски, що й пил був приємним; засвідчувати єдине, — любов є життям — нехай сонце заходить за папірусні гори і доброта недовго гостює в людських серцях, фіолетовий вітер до ранку громадить дощову паклю над обрієм, тихне, обважнілий від ноші осені, зривається на сніговий спів, мокрими утирачами хльоскає по збуряковілих обличчях, зриває дощові корони з калюж, дихає невмирущо і обхукує, обціловує кожен листок підбілу, кожну жебрацьку долоню лопухів, напивається річкових туманів, білих, мов скаламутнілий березовий сік, що тільки-но бродить, нехай нікого не навернеш водномить, та одне знання Дива засвітить радістю ближнього: скоро осінь! забувати очікування серед бабусь, що нікуди не поспішають, крім терплячого смутку, час вельможно, повільно, широким помахом до небосхилу обдарує шовками блакиті з медвяним запахом чебрецю, ти зупинишся на троні степу, гілкою полину обмахнеш на взувачці пил, поправиш волосся своє пораховане; і сонце всевічним вогнем просвітить мурашину тінь на грудочці пагорба.

Тепер удосталь мав часу: плин його сповільнився до чарівної новизни; безсмертно, синьо палахкотів по курганах і гнувся на тонкому биллі густий безсмертник; дядько з порожнім лівим рукавом сорочки зустріне на порозі, по залізяччі на подвір’ї вгадаєш, механізатор, навіть дзвоника до хвіртки провів: собака осліпнув, а кругом циганва вештає, солдати з уборочної, так і виглядай врєдітельства: що тут страхувати, людино добра? п’ять курок на сідалі, зурочений вік, діти по городах, купа іржавого мотлоху, сам бачиш, догибаю; так то; про Бога і не питай, ми з ним не родичались і не вітаємось; всю жизь пощитай на полі, в битвах за урожай, це молодим, зледащілим зараз забили баки; йди собі. Понад шляхом білаве курище спалахувало золотом ячменю на кузовах, машини пхались під гору, попереду сивіла скеля елеватора, на збагрянілій річці куняв рибалка в човні і простелені на латаття вудки також, здавалось, дрімали; йти вулицею, від двору до двору: товстотіла, з вихворілим обличчям тітка поскаржиться, що пензії обмаль на страховку, якщо б захтіли, то можете квартирувати в мене, окремий вхід, прибираю чисто і ніхто не докучить зроду, приходьте, я вже й забула коли чай солодкий пила, можете канфєт купити грам сто, які там гроші, сину; баби, сидячи рядком на колоді, віталися пильно й відчужено, замовкали, довгими поглядами обмацуючи то спітнілу на лопатках спину, то папку під пахвою, гомоніли проміж себе стиха: чужак, навєрно брагу шукає, випитує, бач, по дворах, тоже, скажи роботка, хай тобі; при вході в курінь над спорожнілими столами різнобарвились зів’ялі весільні квіти й стрічки, родичі господаря просиджували за пляшкою, граючи в карти, розказали всі анекдоти, обридли одне одному, ледь почата півлітровка довершувала їхню тугу; вже не пилося; то ж так привітно стішились гостеві, гепнули перед ним тарілку з тушкованим м’ясом, звідкись приперли цілу мису почерствілого хліба, самих цілушок, обступили гуртом, замовкли і з натхненною памороззю в очах дивились як він щасливо і непохмільно питиме, — хлебицьнув за здоров’я молодих, і мало не розцілували родичі — клейонкою між стосів вимитого посуду походжали кури, пахло тирсою, цвіллю, затишна полуднева змора нагодувала саму вічність; в світлиці самотнього дідка на столі поміж консерв, гнилих яблук і пожованого здьору, оперта на дротяну хлібницю сяяла окладом ікона Богоматері, і сам старий, як здоров живеш, відразу про неї мову: давнішня, так, багато покупців приходило, ше й добрі гроші давали; всякі, подумай є люди, всякому шось видзігорне тра; кажуть сусіди, гріх продавати, так я й повірив, вже піддобрювались, чвертку приносили, собі хочуть, всякі моди бували, але така; ну добре, ти по якому дєлу? значить осударственний чілавєк, ясно, тобі признаюсь, я, товаріщ, не знаю як вас звати, в свойо врем’я комсомольськой ячейкою руководив, був на ліквідації культових сооруженій, нє, не продам, не продам, варто позбутися, то ніхто й в хату не загляне; а поховати? На руці кожної господині цвіла срібна обручка (щоб у корів молоко не зводилось), на жердці за літнею кухнею сохла марлева пілка, сохли й рибальські сіті на огорожі з плаского каменю, парубки пригощали вареними раками й домашнім пивом, на плиті з чотирьох валунців кіптюжився, парував під зеленою кришкою, обсажений баняк, хмільна оса увихалася над бідоном з відкинутою накривкою, в горілій траві вив’ядали на сонці й біліли сіллю розламані рачині шкаралущі, господар повертався од вуликів, виймав останню вощину з медогонки, ставив на ослоні полив’яну таріль, і стебло дерев’яної ложки стирчало з густого меду; там вікна нагадували давні, вижовклі фотокартки, наклеєні на цупкий картон, — листя осеней на стовбурі шляху богвість якої давнини; тло видавалось жовтим; міцнорука засмагла баба обтиньковувала глиною хліва, пахло сухим верболозовим тином, достатком і солодовками в понизинних садках; біда трималась окраїн; там полюбив тишу випадкових осель, життя нічною примарою підходило упритул, брало за горло й дихало всіма страхами всіх зримих життєспраглих згасань, всіх обділених сподіванням, словом, і час, як молитва, ріднив любов’ю до всього безпорадно вмирущого світу.

Забув сказати про Лавру: до поїзда кілька годин і номер схову на вокзалі 196-Б, секція 392/3858; за такої часини і шельпіт дерев, і дзвін трамваю, тисячоноге вовтузіння юрби нагадувало сонний шелест вінків на цвинтарі: одвідати давнє; з другого поверху лаврської бібліотеки так любив бачити за вікном торжество осені над синім золотозірчатим куполом, над туристами в захваті фотоспалахів; знову читати про скіфів, слухати вигуки двірника, дзвінничний передзвін через кожнісінькі чвертьгодини, горобець чистив дзьобика об віконну раму, дрімотне тепло з медвяністю груші за вікнами уявлялося маревом скіфської волі, а восени, перегортаючи сторінку в тиші, яка витає тільки в древніх монастирях, міркував про ніщо, про кінець початків, про зникнення всього, малів, помічаючи геть обезлистілу грушу, і за оградним гіллям тривожною німотою розвиднював купол храму, що будив висоту, як крик перелітного птахства; заносився дощ, вицокуючи по підвіконні, по безфарбних, обгризених градом, покрівлях будинків, по водостокові, по вишукано стрімких колонах, — золоте ліплене листя ставало спорідненим осені, — по необталій дзвіничній свічі в німбовому полум’ї святих під меншим куполом, зненацька відкривалось небо, і близьке прядиво хмар і вікно з навпіл тріснутою шибою кликали безслівно, як туманна річка, так лагідно, і так завразно плинув ще живий і вже споминальний день! гасити лампу, зачиняти вікно, враз неповторно глухішає стукіт каштанів, плоди тарабанять по блясі і поцілунковим звуком вітають землю з вичахлими слідами ченців; нести книги на оберемку, дух безсилий перепливти цю розповінь вечірнього неба, багрець призахідного вікна, прохолодний стук штампика на квитанції, мишачу занишклість пилу на стелажах, щем прикусеного дверми язика килимкової доріжки; ніяких думок, позаду й попереду таке глибоченне, таке ясномінливе прірвище, що заболить раптом і скрип завіса на дверях, і запах дорогого тютюну, яким добродій на сходах натрамбовує люльку, мізиним пальцем притримуючи чубук, і тихий сплеск гребеня в дзеркалі, і воркітливий закоханий сміх студенток, і стомлене від дощу обличчя, і розламаний гудзик на старому плащі — заболить незліковним болем вічного, раз і назавжди. В черзі біля ближніх печер нестарий, підпоясаний білим шнуром, монах спирався на костура і розказував екскурсоводові, що довгий час після війни тут протодияконом служив, а коли монастир закрили, — ви знаєте в які роки, — то подавсь мандрувати, постився в північному скитові, одвідав древні обителі, служу, як можу; зрідка до ченця підступали сміливіші тітки, запитуючи порад, він одказував і благословляв їх широким хрестним знаменням; зрештою увійшли, минули пекло на стінах; сутінь і жовтизна печер дихали прикритими тут розтривогами і невірою напарфумлених екскурсантів, чимось аж надто тимчасовим; монах, перехрестившись і прочитавши коротку молитву, припадав губами до кожного скляного віка, під яким покоїлись мощі, а збоку дитя скубало матір за руку — чом дядя цюлує їх? — то його рідні — відказувала жінка; я боявсь порушити його молитовну самоту і бачив тільки слід поцілунків на склі, мов продихували морозну шибку, бачив широку спину, дві білих китиці, набойку на каблукові чобота, коли він переступав на вищу сходину; в лівиці шапочка і костур, і тінь троєперстя ковзала по стінах; він сам звернувся до мене, останнього в текучій черзі на вихід, я також перехрестився на нетлінні останки, вдвох, сторонньо від натовпу, ми помолились у підземній церквиці, повній м’якого вощаного світла століть, мов обзолочений пилком вулик, і вийшли на пронизане лютою прозорістю подвір’я; на мою розповідь про Грушів він відповів без подиву, що так і мусить бути; пошукали якийсь відомий йому колодязь, пригубили води; після війни найнявся сюди будівельником, дві контузії, пенсія мала, я бойовий офіцер, командир батареї, спасибі владі, і странствую за інвалідським посвідченням; прийшов я сюди, роблю всяку роботу, коли слух пішов, мають нашу бригаду перекидати, — й ігумен до мене; оставайся з нами; я й не думав ніколи, не знаю, чи є Бог, чи нема його; ігумен тоді: помисли з тиждень; я жив собі й жив, я й забув, що стала пора відповідати; ігумен назустріч, і усміхається так проникливо, радісно, ніби вся моя доля без мене щасливо вирішена: то як, надумав? і хрест святий, поки він не спитав, я не знав відповіді і не мав віри; аж раптом вмила така полегкість і така ввійшла сила в мене, така чистота, так захотілось жити, це після смертей, після хвороб, після всього, так якось дивно і світло стало, що хтось новий у мені відказує; так, згоден; всяка віруюча людина має високу хвилину навернення, перші дні, перші літа каяття і віри, та всяке світло тьмяніє від людей, потрібно пам’ятати, молитись, дякувати, цуратись відчаю, замолювати пристрасті свої і ближніх, та ти сам знаєш; то кажеш Грушів, траур, так і мусило бути; яким ім’ям тебе згадувати? богоприхильне ім’я; мене Ігнатієм звати, запам’ятаєш? ти як ідеш у світ, іди й не бійся, милосердне заступництво з нами; я вже стільки сходив! у світі самі хвороби й марення, дух звірячий і дух людський однаково тлінні, та Бог посилає, треба; для небагатьох, але не знаєш для кого; і слава за все, слава. Коли прощались, чернець, геть як у старих романах, розстебнув чистий, ледь надстріпаний комір сорочки і з-поміж декількох на шовковій стрічці хрестиків відчепив за кулко один — візьми, носи. Дякувати Богові, досі ношу.

34

Аби день і настрій, і діти на межах обламували кукурудзяні качани, обскубували руді косми, пробуючи, чи цвиркає молочко, відтак ховали їх за пазухи, і тітка дерев’яною ложкою підсолювала окріп у чавуняці на двох розжарених каменях, і дід, присутулившись, ніс драбину за спиною, щоб приставити до причілка, то б нагадалась хата: там на горищі важкий, дубовий, певно столітній, ящик з прадідівськими інструментами — пощербленими стамесками, терпугами, лобзиком, полотном для різьби по залізові, фуганком із кучерями соснової стружки, дубовим молотком, сталевою лапою для підбивки взуття, складаним метром із бляшаними наконечниками, в позначках хімічного олівця, схожим на гармошку з дерев’яних колінець, набором викруток і гаєчних ключів, і різним дрібним господарським причандаллям: фарфоровими, ізоляційними роликами на метровій мідній дротині, мотком знайомої, як спазм, засохлої і здерев’янілої, колись липучої, чорної, трап’яної ізострічки; нею обмотував топорище дід; а на споді приховувались: кавалок замазки, врізний замок, дверна кольорова ручка, шальовочні цвяхи, клубок провощеної і клубочок насмоленої дратви, шильце з латунним, обрізаним з гільзи, кільцем на держачку, швайка з пропиляним вістрям, ковані рибальські гацюри на сома і гакуватий павук для вилову потоплених відер, шляпкуваті оббивочні гвіздки в пуделкові з-під карамелі; там досі на бантинах розсихаються, порохніють вудки, так давно обкоровані і для гнучкості декілька разів змащені ріпаковою олією, з навмисне розтовченим грубим кінцем, щоб надійніше, краще захромлювалися гачки-ковтунці на малу провесінню рибу; там стільки скарбів дитинства! наприклад, збоку від нічліжного, застеленого картатим рядном, сіна стояв бутлик з вишневою наливкою, аж легкий хміль досі пробуджує будь-де, і тихий, мов виплаканий, вгадуєш по людях сліди родинної благодаті, немов душа надлітала ночувати туди, де причілкове вікно затикнуте цегейковою шубкою з витертими біля гудзиків латками і попелястим підбоєм, таким збуджено радісним, зимово рідним, близьким, що горло тисне судома, тисне шаліком, яким мама пов’язувала під настовбурчений, аж клаповухий, комір пахуче теплої, вгрітої коло духовки шуби; там до світання душа ховається і відтерпає в рукаві, доточеному з обрізаної поли на четверту школярську зиму: душа пізні повертається звідти, від ящика з інструментами, якими нічого майструвати, від бутля з п’ятьма засохлими вишнями на денці, обтріпує густий і сверблячий пил радіактивного горища і надлітає до володаря, що ось прокинувся в чужій хаті, встає, пригадує себе, перехилці ковтає воду з чужого відра, дивиться, довго вивчає довгобразе віддзеркалення на емалірованому дні — і на солодку й жахливу мить почувається втраченим; та щось пригадує і вмиває лице — йому йти на люди.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка