Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка26/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33


Розказати про диво вибляклій спаралізованій тітоньці, що обмощена ватною ковдрою сиділа в кріслі на веранді і прохолода виноградного затінку була приємна їй; розгомонілись, хвора попросила надвезти з міста богослужбових книг, обіцялися церкву відбудувати, саме життя починається, новини благі і так мене підкосило, якщо будеш там, поклонися за немічну тілом рабу Господню, там імена знають, святе спасибі, що зайшов, і пресвяті заступники тобі назустріч в дорогах; присутність невимовної, співчутливої, урочисто радісної ясноти і за кожним словом побільшення власної віри складали повне відчуття того, що хтось інший в ньому розказує замість нього, бере правильну інтонацію, відкидає розгубленість, сором — і невидимий ясний струм пломіпився між слухачем і речником. Двоє рибалок із донками й пляшкою недопитого «кагору» дибали в напрямку верб, від діравого целофанового кулька пахло порізаною на рівні кусочки макухою, рукави болоньєвих курток лосніли засохлим риб’ячим слизом, осьо ковтнемо і замаскуємось, куди нам страховка, ми й так страшні. На якісь чверть години замжичило, а після дощу сонячно запахло втрамбованою дорогою, чистим простором, травами; в річці виплескувались голодні щуки; останні городи, останній поворот — і степ простилається як постріл. Старий комбайнер в окулярах на лобі, плакатно сидячи на вгрузлому в землю колесі, розімне обмазученими нігтями сигарету і, долаючи лють, зведе розмову на загальне: які люди? ніхто не годен! я так рішив, треба поспалювать гроші, — грошва народ точить! мене гроші не муляли до тринадцяти літ, а курнути охота, то по кублах натиру яєць — і до Мошка в кооперацію; от тобі й сігарєти; було обкуруся так, аж очиці вилуплю і ригаю в канаві; вже парубком іду на станцію, мати гукає, на десять копійок; дорослий вже, накатався на каруселі, квасу випив і три копійки додому в кулаці приніс, о! а зараз і грошей, як насрано, але то получку не видають, то піди шось купи на неї; ти, якшо кариспандєнт, то запиши, запиши в папку і пропічатай там: гроші треба знічтожити, від ніх все горе. На хуторі жилим виглядало одне подвір’я; мослакуватий, статурний дід обтрусив на колінах тирсу, обтер шию підкладкою картуза, ловко, бочком застрибнув на пилораму і сперся на важкі, мов дишла, руки; син на мотоциклі розбився, триста виклади, старій на поминки двісті п’ятдесят угати, та ще медальйони обом на хрести замовив, по червінцю, смерть, брате, і без страхування, дорога, дорога-а! переб’ється, вина потягнеш? випили виноградного, дід подобрів, хляснув себе по матні, крутнувсь під повітку, довго порпався там і виніс замотану ганчір’ям шаблюку й гармошку з полатаними міхами; скажу, зараз мона, я в Нестора Івановича денщиком воював; ох, він любив мене! пацаном підібрали, я на скаку під конем «яблучко» врізати міг, батько, нехай там царствується йому, аж сльозу витре і цепку золоту подарить, в голодовку в торгсин заніс, одратувався; глянь! дід миттю розувся і ремені гармошки на ноги натягнув, і як врізав зальотницьку, виставивши коліна і перебираючи пальцями по басах! за це тре було випити; раптом на паркан вилетів червоний півень, діда спершу зціпило, потім, ех, як підкине — не дивлячись, за руків’я шаблюки схопись, труснув нею, скидаючи шмаття, і кошачим присядом кинувсь на птицю: бєй красних! рєж сучню! і з переможним виглядом під самісінький ніс підставив мені кров і райдужну пір’їну на кінчику леза.

Добряче підхмелений прибивсь на ночівлю: відразу з сіней шибонуло важким, нудотним, застояним смородом сечі й зотлілих гуньок, брудної підлоги, ліків, збраженого кисляку в банках: над топчаном звелася на лікоть одутла, безвиразного віку, хазяйка; так нервчала, нервчала, що вже не прийдете, рубель мені хіба лишній? оце злягла, стеліться в другій половині хати; дух непровітреної нічліжки і вовчий нутряний сап вигнань за відгородкою збрякли так, що мусів кропити подушку одеколоном; вікна знадвору були наглухо забиті віконницями; заснув каменем і прокинувся від вовтузняви за занавіскою, пізнав голос поварихи з їдальні і цигана, що на майдані торгував рондолевими скарбами, — на розкладному стільчику стояла валізка, а там на чорному оксамиті блискотіли обручки, хрестики, перстні, — чоловік, гризнувши скло, зубами відкривав пляшку, випльовував корка під стіну, жінка, біліючи смальцем лопаток, розстебала бюстгалтер, місяць синіми водоростями сочився крізь шпарини віконниць, вони пили з горла, вкривалися покривалом і безсловесно, затято ділили дерев’яну пристрасть на широкому ослоні; мовчки затихали, як боксери однакової ваги і сили, відкашлювались, сопли повільніше; по фіранці плигали одсвіти, коли циган прикурював і запихав сірничину в коробку; затягувався, кректав, різко затоптував недокурка п’ятою; іді суда; більш не можу, вся в синяках прийду; я по-твоєму миршавий тракторіст-безручко, на випий і пайді суда, тоже мені. Облягла тісна задуха, сил бракувало просто встати й піти, якась кошмарність запахів, звуків, тіл ворохобилась, паралізувала волю; а вдосвіта від гостей сіріла лиш пачка «Ватри» на підвіконнику, на електроплитці в пательні танув шматок маргарину, і тітка, схибнувши нечесану голову до плеча, розбивала яйце об ребро сковорідки, кляла з моїм приходом цигана; забив памороки, пусти й пусти, та нема де! я де-небудь; на п’ятьорку роздобрився, а в самого, собаки, фальшивого золота повен чамойдан, певно й міліцію всю скупив, лазить тут, зарізяка, мусила впустити; може й тебе висватати, з того боку веранди аптєкарша молодюсінька живе, негуляна, посидюча, думай; мені як прийшлося: Філька, перший мій, носив портупею, брагу, самогонку трусив, зайде та, як здоров живеш, води попросить; всі вже вкурсє, якої води йому, — на! повну кварту перекинув, обтерся, спасібнув і далі тиняється неснідамши, рак заробляє; правда ще перед тим перевели в їздові, з хати виносити почав, била його потроху, хіба поможе, перебрався на цвинтар, ну, думаю, здихалась, так осетин до мене пристав, судімий сам, хазяїн, не пив, не лаявсь, минає місяць, побився з дурним сусідом, посадили; які він пісьма писав мені! які прівєти слав! коли замовкнув, нема й нема; їду я туди, та й далеко їду, кажуть, розтріляли, забив начальника; я так знервчала, відтоді й ноги підкошує; листка передали, де могила; він же й пальцем мене не вдарив, і не обсварив, і красівий, здоровий, так знервчала, так знервчала, їсти шо попало почала, розтовстіла вся і до людей перестала посміхатись; дали групу, пускаю квартірантів; от тобі й маєш, був один чоловік і нема, було щастя й здиміло, то не обманеш? прийдеш сьодня? лучче купи шось на того рубля, сама не доб’юся до лавки: приходь сину, баба вмре, з того світу подякує.

Крейдяна тасьма дороги оповивала заквітчані безсмертником кам’яні горби, простір був неозорий, особливо, коли збочити і ступати самим краєм балки; вужі вистромляли голови з колючкастих затінків глоду, на дні обов’язково сизіє криничка, найти стежку, зійти, долонями впертися в гарячий камінь і пити, напиватись, ще пити, доки зсудомить дух, а потім, присівши збоку, з холодним спокоєм і розумінням дивитись на зжовклі вигорілі чагарники вздовж тіснини, куди закинуте здалеку, сівке зерно падало для порятунку і в безвітряній, затиснутій степом, улоговині прогризало свою щілину, вкорінювалось серед інших, давно осідлих втікачів, терпіло повені, зливу, люті степові наслання і, чіпляючись за останнє, гинуло; села траплялися бідні, люди прискіпливі, злі — лазить, старцює, ґевал! заліз би ти заживо в яму! так слово за слово зчіпився з молодим солдафоном у кітелі наопашки, той за ножа, а біля хлівчика стояли вила, так пострибали один перед одним, охолонули, за малу крихту не загубивши душі; потім хотів скупатися, але так били дрижаки, що думав, накриє судома, згадав біблейний рядок про свиню, що повертається в свою блювотину, так і чоловік прилазить до минулих своїх гріхів; всюди підступ, прокльон, чорнослів’я, зневіра; чи й справді неможливо рятувати водночас великий світ і єдину душу? і ні смиренності голуба, ані розуму змії, — тлін безвільний! раб власного праху! так запроста тебе діткни і стаєш ще гіршим, ніж вчора; невже всі дороги тільки шлях каяття? тримайсь подалі від гордині й сили; покинь просторікувати про Диво і розкидати не своє, де попало; щоб вони не попрали ногами своїми і, обернувшись, не розтерзали вас; так все зчервивіло! і, мов на потвердження того, на котромусь дворі на перекинутому відрі сидів заголений до пояса, посічений вавками по всьому тілі, не то чоловік, не то жінка, безбородий, окоренкуватий, міцний, на спині пластирем біліла незасмаглість од ліфчика, груди, як сальтисони, вираз очей нахрапистий і водночасне слюдяний, блядський; на розмочаленій колодці перед ним лежав пучок колосків пшениці, вівса і жита; вистукав зерна, взяв чайник і прикладав пучок до рани, поливаючи його теплою водою; тільки тоді обернув голову, зітхнув і витиснув з себе якийсь аж заплаканий голос: чо ти скалися? гемофродіт я, ось загниваю, п’яти болять, «волос» завівся, в річці під шкуру залазить, от сижу і випарюю, часа за два вилізуть, тонюні такі черв’ячки, і понамотуються на колосся; одна ранка заживе, а десять гноїться, то знов буду парити; скільки всередині тіх зародків є, хороба їх знає; думаєш поможе? — будемо сподіватись, — принеси хоч води з літньої кухні, там на газу гріється; закрутив балона, приніс відро, подумки помолився за хворого і вже за хвірткою, повертаючи дерев’яну закривку на стовпі, здригнувся; як від великої образи плач хоронивсь на безпорадному подвір’ї.



І розмірковуючи, — коли ображає здоров’я, що казати про дух, — ішов краєм серпня над осокою берега; різуче безсилля, як щітка в глинянику, терлося в грудях, сонце в оранжеві промоїни хмар заосочувало дорогу на косогорі, гостро пахнула хутірська тиша; сплетений з красноталу курінь, вода з умивальника цокає в латунний тазик, під листям жаріють порічки, кіт простягнувсь на теплій шиферній покрівлі собачої буди, на лаві макітра з малосольними огірками і молодим часником, окремо купою зсипані стручки квасолі, біля повітки пустирно влежується купа потрухлих штахет і дров, двері веранди прочинені; вийде запнута трауром літня жінка, під пахвою альбом; думала, ви фотограф; кого тут страхувати, людино добра; осьо син, город зарізав, операцію так зробили, осьо дочка, йшла з випускного вечора, напали, пробували згвалтувати, вісім дірок отвьорткою зробили в голові; тепіро з молодих мало хто свею смертю мре; хотіла портрета замовити, щоб разом сиділи, кажуть, так мона, тутай ходили недавно, мене десь не було, принесуть людям то й собі попрошу, наказувала сусідам, то виходить це не ви, може молока вип’єте? і, гортаючи перекладені сліпим білим папером альбомні сторінки, подумав, скільки біди кругом, від одного співчуття пора вже втратити дар безсилої мови; коли жінка з осклілими очима пішла заносити альбом, з боку городу вродилась баба і сперлася на граблище: йди собі, йди, хіба не бач, вона хвора, з больниці недавно вийшла, негодні ми й здохнути, шо від нас треба? глянув на запавутинену під кущем перелок кошівку, на курячі кублиська по дворі, на мертві цвинтарні квіти за рамою подвійного вікна, вклонився вибачливо і вийшов геть. Простуючи навмання, думав, що від грушівського вечора поза власною волею отримав новий зір: надивлятись на смуток очима старця, що раніше по селах збирав одежу покійників, відбирати зболений жаль — хоча б одній душі мусить же полегшати від цього. Доцвітала гірчиця і бджоли несли з глухої кропиви мед; на вбитому в стіну хліва цьвяхові висіло коромисло, витягуючи спраглу, аж здерев’янілу, шию до води; дядько скаржився, що хліба по два бухінці на руки дають, комбікормів не виписують, сінокіс вигорів, мусів корівчину спродати, а без молока зле, водички нахлебщеся, виднюй-но за баранкою в полі; на веранді сиділа повнолиця, запухла, з хворобливою посмішкою дівчина, ледь розтуляючи губи, злякано й підозріло запитала, — а мені дасте? а звідки ви? а в нас повітка згоріло, як я манєнькою була, правда, тат, я надірвалась криком; ховаючи віспу опіків, тісніш зав’язувала на підборідді вилинялу, як цементний пил, стару бабську хустку; дядько сів біля рейки і взявся склепувати погнуті дужечки від суконного картуза, якось миттю забувши про гостя. На вулиці в прохил брами визиркувала баба-сусідка; ти не перепись робиш? а не на вуглє записуєш? нє? то яку ти біду тут робиш? а-а, ну то проходь собі далі, я від смерті застрахована, я не буду вмирати, аж до судного дня, побачте! сто з лишнім год живу і при своїй памняті, ти десь чув таке? сама себе обхожу, по хліб хожу, города копаю, нєе, я не можу так по бумажці вмерти; рано ше. В просторій, непросмердженій кислим пивом — на жнива заборонили — сільській ідальні піймав себе на тому, що піджартовує з буфетницею, з лагідним окриком забалакує до поварих, почувається вільно, розкуто, впевнено, так, як це приємно бачити простій людині, і пригадував себе малим, коли, потопаючи, з відчаю гріб наосліп, і ліктями й коліньми водночас впирався в звичний, піщано твердий, неймовірно привільний беріг.

35

Творець і дорога вдихали в простолюдина силу володаря, князя, вже одним дарунком нагадуючи про спокій пожертв, бо хто по-князівськи мав, той і княжо втрачає: знані, відчутні, сходжені степи з солом’яним вихором і полохливою отарою на узбоччі розрівняної грейдером грунтівки, підкову на нічиїх воротях, сподівання зустрічі, в’яль незрізаних букетів по смерклих дворах, самотність, криваво вишневий кашель неба, чіткий гуркіт поїзда, що поближчалим громом коліс нагонить передгрозяну задуху, на перегоні будку обхідника з обвітреної червоної цегли, а навкруг ні куща, ні дерева, зате кличуть і зманюють вікна скирд на геть присмерклій ріллі до обрію, плач перепілки за розораним гніздом, давно покинутим, вічно ріднім, черствий хліб, викинутий цуценятам на пляжі, там спав одягнутий під грибком за три години до автобуса, прокидався од зміни тіні, розбивав об коліно кавуна, вигризав серцевину і йшов вмиватися в жалкому, аж дзигоніло в скронях, безвітрі; на вокзалі побачити й втратити красуню за кригою ресторанного вікна, раптову тишу і скигління випитого, зацілованого помадою скла, офіціант проти світла витирає серветкою малинові, як вирвате звірине серце, фужери; запізнитись, семафорна райдуга зшивається з пітьмою шпал, чорним спектром поневіряння й всенічного погляду за вікно, двоє нас на вагон, провідник защіпнувся, п’є і оплакує колісну долю, останній рейс, там на пенсію, вгробила молодь, зливай воду! а зранку на кожному пероні сизим димком світатимуть кошики антонівки і пізніх слив, тітки в намисті з сушених абрикосів простягуватимуть кетяги винограду, їхні очі червоні на нужденному вітру, провідник зрозкошується на ящик пива і в’ялених два лящі, зло, відсторонено, гордо, з непоспіхом народного трибуна зайде в свій вагон і прямо в тамбурі засмокче першу пляшку; де-небудь, але ближче до вечора зустріти старого мисливця з одностволкою на шпагаті, цуцик лащиться йому об широку халяву складеного забродського чобота, дід прикурює, пробує приємну вагу крижня і двох лисух в ягтдаші, притримує ліктем приклада, все одно буцкає ним об велосипедну раму, їде, знагла з тополі шибуляє сова, виставивши пазурі на собаку, той підстрибує на задніх лапах і моторошно, тонко скавчить, дід прикладається з одної руки, постріл, совине пір’я вкупі з димком тане над зарослим кар’єром; вечоріє, малі рибалки крадуть моркву на полі і притьмом біжать до вудок (ще б висмикнути по карасикові) сидять, щуляться, піднімають коміри сорочок, а темрява й комарнота невблаганно заливає білі поплавки й молочні всередині бідончики, — тільки й світла край світу! вдвох з побитим бродягою впросити сторожа автовокзалу, щоб пустив на нічліг, на диво минеться без чвертки, розірвали кільце кров’яної ковбаси, давилися черствими пиріжками, пили і вмивалися тухлою водою з-під крана, і сирітський сон на дермантинових лавах, — липучках зневаги, — був справжнім щастям; примарилось, що взяв відпустку додоми, під дощем кисло дубове брусся на новий хлів, помалу з хати вищезла вільгість пустки і поселилась чистота спогадів, самотини; завезли і черепицю, каміння на фундамент лежало предковічно, заросле бур’яном, вночі там похоркував, пробуючи знайти поживу, цілий їжачиній виводок, гарбузяне гудиння переповзло через купу дерева, майстри того літа приходили якось відчепно, радили щоб підсохло, ділились махоркою і чутками про можливе виселення; зранку, коли ще спав, сусідські кури обдовбували стіну хати, спросоння причувався стук нежданих гостей, сам собі нагадував нічого не винну світові лялечку під корою, та варто розплющитись — і з відтуленого вікна сонце засліпленим від крововиливу дятлом проштрикне груди; доцвітала квасоля, гарбузяні вусики кільчились на обаполах і переплели всенький город, так заснували грядки, що мусив вилами стинати хащі, аби викопати пару картоплин; тиша той рік панувала така, що чувся цокіт колорадських жуків об причілок хати, потім шкреблись по стежці, біля порогу обліплювали пару картопляних бубирішків і куцу лушпайок, апетит мали такий, ніби затялись пожерти землю; забобонний перед сліпою навалою, насланням, боявсь їх душити і щообід задобрював, залишаючи неприбраним свіже лушпиння; від жовтизни окропу займалась осінь, а ми так і не прив’язали букета на зводинах хліва — і подих вола не теплітиме над довгожданними яслами, і пророча зоря десь інде й пізніш гарбузяними сурмами звістує новину — літо завмирало вкупі з невтомністю короїда; під вижовклим листям, як під хвартухами, важкі гарбузи округлювались і тверділи страхом чорнобильських породіль; і все було марно.

Готель серед барачного висілку; ще попробуй туди поселись, без відрядження і без посвідки; попробуй впросись на постій в тюремного вигляду номер з покривалами на ліжках, як засмальцьовані клейонки; від теплої крові вмовлянь адміністраторка по-вампірськи добріє; в передчутті житла день мине без пригод, а на ніч врипається худий, подібний на підлітка пристарок на покручених, взутих у подерті кеди, ногах, зіпреться на акацієву клюку, гляне на вішалку, мовчки постоїть, тоді скине й повісять засалену, — такими трактористи застеляють сидушки, — без жодного гудзика кухвайку на цвях в узголів’ї ліжка і простягнеться одягнений; дістати похідного кип’ятильника, благодійника всіх бродяг, запропонувати сусідові чаю, печива; він по-дівочому знітиться, посміхнеться, розкаже, що приїхав спродати п’ять десятків яєць і випити пива, інвалід, коло мами живу, сумку в тьотки в концурці поставив; коли часом бійка, щоб яйця не потовкли, автобусники сп’яну дуріють. За розмовою нагодився і третій нічліжник, браконьєр, обвітрений, чорновусий, з мішком байбачиніх шкур під пахвою; смердонуло скотомогильником; балачка звернула на відоме, де б випити? я відмовився, попросив на вахті шматочок господарського мила і провулками збіг до річки; вода ледь туманіла, десь далеко ляскав по соші гусеничний трактор, підпалюючи фарами стерню, ніч невидимо й гостро лемешами холодила повітря, віяло кукурудзинням, крайнебо крилатіло, вечір ситим крижнем свистів на рогозою; відлітала і пам’ять, думалось, що більш не знатимеш потрясінь, ситцево шелестіла хвиля об гальку, на протилежному березі по стінах човнової сторожки виблискувало багаття, темрява так згустіла, що людей не було видно; кров молодило щось одомашнене, схоже на мрію і любов, мокрий пісок, здавалось, крижиною трісне під ступнями, проте вода лащилась тепліше від літепла дитинства, в тонких струменях бринів струнний спів, настрій невимовного з долин і витоків річки, настрій того, що мало впам’ятатись і дозволити інший відлік: коли пірнав, дістаючи витягнутими руками дно, течія приховувала свою морозну глибинність і виштовхувала на поверхню; дух забивало розтривогою, криком нічних птахів, весільний келишок бакена погойдувавсь на туманному обрусі і випліскував на скали дивотворне вино — густе, непродихне, мов з галілейських медів, повітря хотів запивати сльозами благоговіння й подяки; дим від городу наніс комарів, я накинув сорочку, розчісавсь п’ятірнею і пішов на світло готелю; ледь поскрипувала колодязьна корба, і молодиця з відром вже подаленіла за хвірткою; в готелі тітка дрімала за відсунутим фанерним віконцем, не відриваючи голови від схрещених рук, попросила защіпнути двері, клямка заледве трималась на розхилитаному гвіздку; коли прочинив кімнату, то спіткнувся об вигасаючу образу пристарка: цить! від ліхтаря знадвору сріблів корок графина на тьмяному столі, з-під подушки браконьєра визиркував ріг мішка, смерділо недокурками, що загасли в консерві, убогий потягнувнувсь під кухвайкою і подав голос пискляти, я на тебе сердитий! браконьєр, радий слухачеві, недобре гигикнув; чуєш, як там тебе, це криве одоробло підбивало мене на прямим гомосексуалізм, якусь півлітру достало, мені на один зуб якраз, випили, то оказується — його колишній завбиткомбінатом, грузиняка з тельбом, як цистерна, розтлив, розбестив, того зняли, а цей не дасть попару, яєць по селі накраде, тут продасть і шукає, хто б його вжучив, от бобік нещасний, от мразь! каліка мовчки сопів, налапав під ліжком палицю, затих, здавалось, заснув, тоді забалакав і моторошно стало; тільки спитався, а він з кулаками, козирний! похвицався б ти на ногах викручених, мому братові до войни бобер п’яту й сухожилля вигриз, голод не цьотка, довбали того бобряку кільками і хватьнув різаком, там зубиська, сам знаєш, мати як побачила, то походила, походила і мене на сьомому місяці привела, в череві викрутило суглоби і виріс я обезножілий; нужда збезчестила; тепер і автобусники поробились злі, чорта з два тобі підкинуть в область; канхвєт, всякіх наїдків понакладають на вокзалі, а як празнік, то, канєшно, під церквою лафа, найлучче давали мішкові, без ніг і без рук один, де потіряв, не розказує, обрубком на шляпу покаже, — зганяй, браток, — пару вина принесу, заллю йому в глотку, сидимо, балюємо, ходять, спідницями крутять, а хіба гляне котра; одну обригану за оградою впрошував, погидувала, зараза, так і не попробував; хана мені, мати здоми вигонить, сусід плює, думав яйця продати, напитися і підчепити себе тамо скраю лісу, де гойдалка; не знаю тепер, може на зиму попрошуся в дом прєстарєлих, там і мішок той зимує; чи то живий? раптово, як у всіх знедолених, голос його притих і за хвилину лиш тихе посапування виказувало його присутність. Браконьєр закурив, поставив собі консерву на груди і, лежачи горілиць, збивав туди попіл і, нітрохи не схвильований почутим, завів своє — про третю жінку, про полювання, про витравлених хлібними м’якушами з аміаком байбаків (вилазять з нори, як миленькі!), про асфальтування дороги, про колгосп, звідки, скажу тобі мона вдоїти ще і помідор, і порося, і картоплі, наш бригадир ковтне з головою і всьо путьом, нас десять рил, скільки світу об’їхали, кругом почот і повага мєсного насілєнія! в битовці свій самогонний апарат, замість дрожжів беремо томатну пасту, цукор народ приносить, і на вечір пішла й поїхала, нема одбою, і старі й молоді, і молодиці, і хроніки, танці під магнітофон, жизь — маліна; це за пастою послали, продам шкури, куплю, зробим останню гоночку і так загуляєм, так шабашку обмиємо! приходь і ти, я адрес оставлю, мене спитаєш, там всяк тобі скаже! поставив консерву на підлогу, поправив мішка, ліг на бік — по кімнаті плив оцтовий запах шкур і невтомного хижацтва. Тільки встиг подумати — отакі вони скрізь, знають, де вкрасти, де вбити, де втекти, де пересидіти, де виїхати на ближньому — як сон кинув у глибоченне провалля, куди ні ангели не долітають, ні власні схлипи; летів цілу непритомну вічність, завмер на льоту, хотів зрушити вгору, тіло ватніло і розсівалось, як сніг, і враз осонцена сліпота, ніби з рогатки влучили в око, вмила мозок пробудженням. На вулиці тарабаніла підвода з молочними бідонами, готель був порожній, навіть тітки десь не було, паспорт відкрито лежав на столику, — простягни руку й бери; каліка в кухвайці сидів під колонами кінотеатру, на лопухові лежало з десяток яєць, час від часу він послинював їх і витирав об сорочку, чухав рідку болотяну щетину на вилицях; поряд лежала й шапка; дехто з перехожих кидав копійки, дехто вітався; його тут знали, мені совість підказувала сісти поряд і розказати щось душерятівне, та він випередив: чо’ нажабився? іч, морду надув, солідняк, жалільник, одійди, бо зміряю ключкою! криві клешні сірпались, як то їх викрутили вдруге, на правому кедові бракувало підошви і великий палець чорнів лопатистим нігтем на неприродньо білій, поточеній грибком, нозі. Мені дорога була на телеграф, щоб переслати назбирані за страхування гроші; мені залишалось думати, що сором найупертіший ворог добра і дієвих сил моїх заледве вистає, аби в собі зберегти святиню.

За асфальтовою тасьмою, за оранжевим понизинним ліском видніли крейдяні гори — там хутір нагадував перекинуте буслине гніздо, жінка гортала на колінах книгу «Отруйні гриби», в тазику шляпками доверху лежали піддубці, опеньки, краснюки, дрімав на лезі ножа слимак; по берегах холодніло: ріка на зиму висмоктувала рештки тепла, щоб гріти під льодом рибу; поснулі в гумових човнах рибалки, прокидались од звуку катера і перекидали знесені хвилею поплавки, день сонячний, але риба вже одійшла на глибини; сторож у подертому лєтнику і каракулевому картузі оброшує кирзаки на приріччі, довго зирить на полум’я горобини, на дикого голуба з підстреленим обвислим крилом на дроті, притискає до щоки приклад рушниці, проте й піднята за ліловий дзьоб здобич побільшує нудьгу, йому нікуди притулитись, завербований на сезон, хоча б чарку піднесли за оцього кавуна; на пісках поменшало засмаглої дівочої вроди; давно знаходив на прим’ятій лободі за вербами то розірваний золотий ланцюжок, то шлюбну, заважку для вільного пальця, обручку? поодаль на горбі п’є й нікого не підпускає ображений молодий пастух, череда лежить на траві, вітер загоює гедзині укуси, пастух закушує яблуком і після четвертого ковтка подобріло думає, що одна просила вколоти дров, зайду-но вечором, лине з наперсток, а там побачим; після сьомого сьорбка думає, чи не гукнути сторожа, придурня завербованого, та ну його, ще смальне з одностволки, вимочуй сіль тоді, ото пече мабуть, от ізвірг, по чомусь же стріляє! голова мене, бач, сповідав за п’янку, такий розумний, ставай сам гній качати — і пашол ти! міліція явилась сходу, глянули, покрутили носами, нє, йому тута гірш, ніж на сутках, буде! оце череду за матір одпасу і завтра в район на пиво, нехай повкалують без мене, нехай; од такого всього жив, жив я і спився. Зрештою на косогір вибейхався гурт мисливців, у всьому брезентовому, заброджені попід пахви, охмелілий від крові ягдтер’єр підстрибом лучить одгризти лапу качки, притороченої до повного ягтдаша, скавулить, знов плигає, здригається в повітрі, щоб дотягтись в солодкій судомі, і зо зла клацає муху, і біжить нюшкувати імлу, що нагадує димок пострілів; сірники відсиріли, гукають сторожа, той приносить дві дині на витягнутих руках, скибкує тонко, наловчено, власним складаним ножиком, і вперше за цілий день посміхається рідкими прокуреними зубами, слухає теплий плескіт на денцях фляг; всі затихають. Поромник б’є молотком об рейку, здригаєшся, ждучи перевозу на березі й поглядом попрощавшись із випадковими стрічними, — осінь, побережній пісок, на схилах горбів необжиті і забур’янені лисячі нори, на безлистих вгорі тополях чорнота покинутих кубел, — тобі лекше, бо й ти не маєш де прихилити голову; кортить зістрибнути на плаву, хоча й нічогісінького не забув там, позаду; лиш круча пустельна і зустрічі рідкі; перепливи за так, поромник збирає мідяки тільки за перевіз транспорту, сходь, замість мита в дорогах сплачуй і забувай імена шкільних друзів, себе маленького на фотографії; іди навмання, через балку, знову глід, знову терен, знов заглушене на камінні зерно, на грунтівці оббери колючки на холошах, минай худі, чорні соняшники на потрісканих стовбурах, наче юрба за покійником звернені в один бік, — ось стоїмо погибельним урожаєм, мертвіші мертвих, посіяні завідчепно й тому позбавлені доброго плода, нам зсудомило в’язи від бескінечних обертань, світило лукаве, поклич володарів дбайливого ножа, ми прагнем дати засів, перш ніж згниєм навстоячки під шал сльоти і впадемо на радісний ляк пацюччя, — мов натовп сажотрусів на зачумленому обійсті, зверхньо, з ворожістю приречених проводив поглядами подорожнього і тісніше, похнюплено збивався докупи; коли попутка підкинула в райцентр, безпричинно розбитий, втомлений опустився на лаву за кінотеатром, дорідня жінка прикривала двері телефонної будки, спиною притулялась до вибитого вікна і голосніше кричала: тьотькать, ви зараз впадете, прийшов сьодня рано, одьожа в сумці, носки в газету замотані, виймає пів-бутельки самогону, каже, я твій навєкі, люблю її і не знаю, як жити, але прийшов навєкі, вбий мене; кажу йому, можеш іти, як душа лежить туди, я тобі не ізміняла нікада; нє, каже, тобі на роботу скоро, ну роздягнися, чуїте, тьотькать, все як в людей; він і заявляє, ходім туди, пітьдісят рублєй забув там, не покидати ж, ключа маю, а вона торгує якраз; столи завалено голубцями, ковбасами, копчоним сиром, одмічали шось, каже не чіпай, я покропив його діхлофосом, нехай жере, падла ненажерна, мені то шо, нехай, заглянула, чуїте, тьотькать, у шафу, куди їй до мене братись, пару шмоток, шубка, пальтечко з норковим коміром, лахудра, тай все тобі, а-нехлюя-видно, стільки посуди немитої, сміття по кутках, шо ти хоч, одні хахалі на умі, ну, думаю, найшов на кого проміняти, казьол, а він мені, роздягнись, дай ізнасілую тебе тутай, от дурний, от; беру, скидаю плаття через голову, він туди, чуїте, тьотькать, коли дзинь у дверях, от і дождались! поки вдяглась та в ванну, те лахудрище вдерлось і на кухню, ах так! ах ти прастітут подзаборний! ти сюди сучок зводиш! а я шасть та за двері, вона слідом, не тронь, кричу, я мать їво дітєй, а ти хто? чуїте, тьотькать, сьогодні в гості заходьте, замилуєтесь ним, ага, десь на пів-восьмої, оддихає, ну я пішла на роботу, ага, такий добрий, хоч до болячки клади, то приходьте.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка