Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка27/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33

Край розчахнутого подвір’я на купі піску бавилося дівча з чистим, на диво розумним поглядом — йдучи в їдальню «пеемка», забрів до цього провулку, попереду і є ржавіла випалена гасом трава — горло зненацька обтиснуло налигачем і, щоб продихнути мить, обізвався: маму виглядаєш? нє, жду літаючу тарілку, наш тато вернувся, мама така рада, а я, коли виросту, не буду гуляти, мене тарілка до хлопчика віднесе; нас потім вивезли на машині, він слабів, він добрий, врачі проколювали пальця і брали кров, потім нас привезли, біля села повикорчовували дерева, ми гралися на пеньках, там коріння догори дригалом, хлопці вкрали в хімкабінеті банку ртуті і банку фосфору, старші дівчатка на нашому весіллі вінків наплели, ми підпалювали фосфор і ганяли ртутне намисто по соші; коли військові машини зірвали таке пилючисько, поза селом тягнули колючий дріт — і тинятись там заборонено: на продовженому дні нам сказали про радіацію і про гриби, і про ліс, і чорниці, і про квітки всякі, і куди не мона заходити, а нам клопоту мало, аби допастися до викорчуваних пеньків: той нагадує вовка, той медведя, той казкового змія; і почнемо в сховки гуляти! мій хлопчик завсіди за мною бігав, мене шукав, такий хитрунчик, нору під корінням виграбав, затулиться дерном і знайди його; він мене знаходив, я його ні; потім поженились і разом сиділи, вгорі бігають, гукають, а нас немає, і знов тягали по лікарях; багацько людей виїзжало; ми гасали по пустках, настягували в нору повно годинників, там понакручуєм і як почнемо дзвонити, от потіха; приїхали такі гребучі машини і всі пеньки зарили, нас вивезли; дядь, може ви бачили, такий білявенький хлопчик, тихий, мусіла сама заступатись за нього, такий смішний, викапаний Чіполіно; за нашим селом сідала залізна тарілка, люди повиходили і до нас, хлопці там череду пасли, повтікали, а я б сама попросилась, дядьочку, голубчику, я б за ноги хапала, щоб хлопчика привезли назад, досі виздоровів, бо кашляв сильно, марнів на очах, принесла йому яблук, його ж нема — і погратися ні з ким; мати каже, всі чоловічі вибрики од безділля, сьодня присунувся, сьодня наскликають гостей, питимуть, щоб радіацію вивести; дурні, шо ти скажеш; а чо’ це ви ходите? така папка гарнюня; знов переписуєте, кого виселяти; кого дояркою, кого шохвером; старіх менше жалували покупці, золоті гори приносили, худобу просили забити, то й батько поїхав на виглядини, мати волосся на собі рвала, нема й нема, втік та й годі, та ж нє, приїхав, довольний, машиною камандує, задом прямо під поріг під’їхала, вдежу на кузов покидали, поганяй, кричить; нам виписали теличку і двоє поросят; поки бур’янцю наскубу, поки покришу до лавки, скроні розламує і вся голова закопаними будильниками гуде; на безкрівному дитячому лиці проступав жорстокий дорослий сум, терпляча безнадія; один замурзаний бантик звісився на вухо, на підмізинці срібліла тонка, вмуляна в шкіру обручка; під час розповіді вона босою ногою нагортала на ногу теплий пісок і забувала про мою присутність; старече в розмові проступало, як креозот на побілених стінах нової, стуленої з залізничних шпал, хати; пісок, напевно, привезли на веранду, там вже залляли й фундамент, обживаються; подарував дівчинці складаного гребінця і календарика з лисом, звіддалік, минаючи куряву біля «пеемка», помахав рукою; вона притулила човником долоні до лиця і підгукувала припутням на ясені, однаково нагрібаючи на змерзлі ступні пісок і вже забувши про мене.

Чоловіки в промаслених комбінезонах, посуваючи підноси, мовчки розгонили капустяний випар проти кухонного вікна; їсти перехотілось; випив три склянки компоту і, обсмоктуючи вишневі кісточки, думав про ціанистий присмак зерен, пригадував літо, коли ходив до друзяки Сашка повз онкологічний корпус і морг, пахло соснами, протиприродньо, недобре віяло глицевим безсмертям лісу, щовечора в сірій прибудові світилося жовте вічко на манір автомата з газводою, над дахом височіла залізна драбина, так що діти з освітленого корпусу спускались до ній туди, на рівень другого поверху, і стрибали на милицях, сміялись; холоші в декого зав’язані вище коліна на вузель; раді своїй партизанщині, раді, що помогли одне одному й злізли гуртом, вони ховались за вентиляційними витяжками і безрукий малюк просив зав’язати ниткою надувну кулю з добродушним Віні-Пухом; світ дорослих, смерклі манівці людей, котрі проходили внизу, їх справедливо не захоплювали; там, на покрівлі, діти взнали радіактивне майбутнє, та голос няньки згукував по палатах, милиці болотяно чмокали об розігріту смолу, коло драбини здоровші підсаджували слабих, лізли слідом, тягнули цяцьки й причандали, а вгорі, проти освітленого вікна, сердито божилась, простягала назустріч руки, жінка в білому. Хтось нарадив пивні дріжжі, тоді взагалі рецепти чесалися на язиках, стільки зродилось медиків, ніби згідно теорії про історичну необхідність, — й ніхто нічого толком не знав, плелись святкові демонстрації, після яких охлос звично зцілявся вином і прокльонами владі, всі тішились, нікого ніщо не хапало, всі знали про потім, всі наживались останнім днем, тільки діти, засмоктані пекельною смолою, замолювали темряву на підмурівках ночі. Пив дріжжеві пігулки, в гостях у Тралі-Валі окілограмлювався недостояним яблучним вином, друг люб’язний затягувався дорогим димом, всідавсь на бічну колодку шкіряного фотелю, анекдотив; питають новобранці старшину — тарщпрапорщік, а кракаділи літают? нікак нєт, атставіть! а комбат говорив...; да, канєчно, вопшем, на самом дєлє, в ісключітєльних случаях літают, но-о-о!!! токко в воєнноє врємя, токко в стратєгіческіх целях і ніс-ко-ніс-ко! Вино збражилося і забивало подих під горлом, — було не до сміху, — животяку здуло на барабан, пробував струганути над унітазом, жовчна слина котилася, буцім скажений звір покусав, зір каламутнів, пекло і бульчало аж в носі; Сашко накручував двозначний номер, насилу лікарі відкачали, добре, що друг поїхав слідом, хотіли в медвитверезник здати, там би загнувсь без ніяких; друг не дав, нехай царствує, авантюрник чистої води і пам’яті; відтоді спогади про чорнобильське бражним повітрям розривали нутро, ні виблювати, ні позбутись пекучого спазму, так, якби хотів видерти з себе обвуглені стронцієві кістки; звідтоді кожне зітхання молило про порятунок, а він пролягав через втечу, через вимушену невсидючість, успадковану від діда й від батька, що з бабусею під сорок сьомий рік з кошиком старцював по селах; доки додоми донесуть, картопля померзне, щось на кисіль подібне варили, знову йшли, за торбинку кукурудзи й обід цілий день чипуляли дрова, слізно дякували господині, — така добра; здебільшого і в хату не пускали, з порогу жалісно проспівають, перед вами старчиха проходила, ми все оддали, самі вже синієм, отамо за горбом багачі живуть, туди, туди йдіте; ми поверталися зранку, щоб на вечір дійти, в лісі, пронизаному осиковим холодом, мов судомою проклять, мерзла земля відлунювала кроки, наче хтось дибав назирці, ждав, коли пірнемо в гущавінь; попереду темнів ялинник і невидимим поводирем м’яко гупали розпушені шишечки, оббиті рудими і галасливими птахами; на сироїжках срібліла крига, загадувалось про весну, коли мона жувати смолисту соснову брость, бабця розказувала голосно, щоб розігнати мої страхи, як дати раду вовкові; лозину, та хльостку, та довгу, бери і не питай, як звати, а поміж вух обіясника, ну, пішов, собацюра приблудний, бо зніму ременя, залигаю, приведу в село, посажу на цеп, то-то заспіваєш печальної! мрія зоріла одна: про підводу з добрими лісниками, близькосільними, своїми; самі впізнають нас, самі тирговкнуть коней, глибше в сіно поховають сокири і до самого хутора розказуватимуть знов і знов, як вони нас злякалися на лісовій дорозі; ви ж, цьотко, знаєте, доброго не жди, ой, не жди, саме банди під вечір злазяться, ви ж чули, на тій неділі вирізали сім’ю, і досі не найшли, де там; і звірі й нелюди по чагарях, як жар у попелі, принишкнуть до пори в синьоморозному тумані. Склянки з розгризеними кісточками поставив на бляшаний підвіконник кухні; на вулиці затиснув носа перед цистерною з аміаком, лапнув голову, забіг до їдальні, прибиральниця вже міряла мого вилинялого обноска; знову ступив на замазучений гримотливий двір, і, киваючи на вітання незнайомих майстрів, що миттю зауважували мою папку, минув прохідну з простеленим впоперек дороги ланцюжищем, насупив брезентового каптура і потюпав на свою старцювальну роботку.

36

Вечір, дим стерновищ, світлінь погідна така, немов яснота і втома проллялись, розплескані, вкупі з теплим зерном на лопатах; від присмерклого току зароджував туман, гойдливе ліхтарне світло пахло кінською гривою, перелітними холодами, непродихністю висоти, в кожній зустрічі погляду, в кожнім прощанні щоднісінький день світилась осінь і воля; зайці вже ночували на вгрітих польових дорогах і лис, пригинаючись, біг, петляв по стрімких слідах так замріяно, так невпевнено в собі, що шелепало сухе, вколесоване в землю кукурудзиння; від м’ятної роси повз канавою звір втрачав нюх, губився, м’яким щіткастим суглобом розчісував чорні вуса на морді, наморщивши носа, пчихав, неголосно, радо скавчав, мелясне світло ставка попахувало качинім пір’ям, сполохана на гречанищі перепілка губила й своє перо, ніде нікого, тільки загублений з кропивиною в зубах туфель зирить двома розшнурованими дірочками — пора бігти до скирди, там плодюча мишва теребить ячні колоски і невситимо попискує, як молоді на весіллі; а зранку старий, найстаріший в окрузі, мисливець на купу гички невдалік од води простелить таку ж стару, як земля, кухвайку, кунятиме, ждучи тяги, ані чиркне тобі, ані просвистить вгорі, дід розімне затерплого бока, прив’яже одностволку до велосипедної рами і, безнадійно дивлячись на сонячний обід, казатиме сам собі, анех воно западеться, поїду до жінок на городню бригаду, цибулю скубти, там мені весело, наспіваємось, дадуть п’ять рублів, чи зо центнер цибулі, найму пахкунця за чекушку, допре в село, от і добренько. Всюди вже оселялась туга; це буде на запасних коліях розбитий шпаристий вагон, по кутках крейда, дошки смердять міндобривом; підстеляйся зривками паперових мішків і слухай репродукторне перемовляння над смерчеподібним світлом забутої станції; або крита черепицею будка скраю бурякового поля, стіни оббиті щитами соцзмагань, можна наносити соломи, одягнути два светри, покласти сумку під голову, довго тішитись зорями й дитинством тиші навкруг; або звичайний навіс полустанку, дві дерев’яні лави, зеленкуватий, ніби з застояної сечової ями, дощ проти гратованого касового вікна, занавісочка блякла, ніч лосниться і пахле рушничним маслом; злігши на мокрий брезент, куняє вартовий на платформі, одсвіт буржуйки полощеться на стрижених головах і синіх майках солдатні, що оперлася на поперечку в дверях вагону; старослужбовці; чекають зупинок і нипають, де б що вкрасти; або затишний райвідділ міліції, лапами підбитого крижня за вікном жовтіє обрій на спеку, одні розмови про полювання, скільки випили та забили лисух на відкритті, посіяв такого доброго повідка на собаку, хтось підбере, а то як, добре врізали, треба буде конфіскувати ружжо, в мому приклад гібені мамі тріснув; сокотять на подвір’ї кури, півень кігтиками цокає по ганку слідом за самим начальником «роведе», той приструнить надто хапливого сержантика, віддасть документи, запитає, що снилось, жито? а мені сінокіс, мабуть-то корова втелиться, да-а, хазяйство, брат, капітальне маю. Або ж випадковим пристанищем стане бездверний, покинутий хлівчик на околиці села, шашіль доточує трухле дерево, хату, по всьому видно, продали на знос, — і старий сніп маковиння послугує матрацом; або по-розбійному наглий, застелений сінною потертю, бетон під мостом, ставок обмілів і висох, тиша така, здається, чути як у траві ростуть печериці на греблі, цілонічно над латкою води схлипує прибита самотністю пташка і хочеться йти на далекий вогонь серед поля; зненацька злякає сова, що проти місячного неба широким крилом прорізала нішу мосту і пропала вкупі з писком ховраха в дзьобакові; слідом за прохолодою захочеш жити вічно, бути найменшим, як пил на шляхах, просто бути, долати час нездоланною любов’ю до милосердного поля, бути одним серед тих, що спільним серцем вдячні за милість розмови з Творцем, за одну ласку погляду на підпал стерновищ, де нікого з людей немає вже.

Богдан минув залізничний насип і, змівши листя з пенька, сів перепочити в посадці; над коліями нечутно бовталось марево, щекала переведена стрілка, диркотів підбивочний пристрій, яким робітники в оранжевих жилетках затрамбовували щебінку під шпали; від струсу поїзда по лісосмузі обсипалася й м’яко нахромлювалася на голки бурштинова алича, земля так повсюдно була встелена жовтомедовою гниллю, що й оси гули розгублено, з переситом; зненацька шемерхнуло за спиною і, озирнувшись, Богдан побачив лисого, з обдертим кінським лицем і загребуще довгими руками, чоловіка; він повз навкарачки, тягнув каністру з потоптаними боками, помітив папку, пополотнів, відплюнувся згустком крові, мовчки, кивком підборіддя згодився на допомогу; старий дядьора, а крепкий, так стиснув під пахвою, так грудьми наліг на плече, думав, м’ясо на мені вирве, а сам заледве ногами володав; десь на мотоциклі розквасився чоловік; пробував запитати, мовчить і сопе, тоді щось налапав за пазухою, киданув, я тільки примітив на льоту невеличке свердельце і декілька дерев’яних чопів; дядько вицвиркнув крізь розпухлі губи, — ононо хата в провулку; на подвір’ї, обнесеному непроглядним парканом, нещасного вигляду жіночка так пронизливо і так тоскно верескнула «ко-о-олю», що чоловік з останніх сил випростався і тилом долоні затопив їй в лобешник, без оглядки на ойкання й дзвін розкиданих відер рвонув на себе двері веранди, кинув каністру під лаву; вайлувато, медвежо, проте без п’яного одурства й сліпоти, почовп всередину хати, скрипнули ліжкові спружини і хазяйка, що було розпласталася замертво на порозі, сіла, намацала під стіною галоші, глянула на мою папку і, закусивши сиве злямчене пасмо, дременула на вулицю; згодом дочулись схлипи за густим кущем безу; дивні люди й предивна оказія! прикинув, звідки почати вичісування села, і зайшов у двір з куцохвостим, по-міському делікатним, підстриженим цуценям; веснянкуватий господар гострив наждачкою ножниці і також знічено глянув й заусміхався до папки, худою долонькою вказав на крісло, що зазвичай прикрашають зубопротезні кабінети; ви таршслєдуватіль, каюсь, що підглянув, привели цього лайдака, це канєшно гуманно, але це такий льорака ледачий, що ніде статтю вписати, голий кримінал, позаторік вкрало мою ручну машинку; стриже як дихає; взяло й з кінцями; мені хоч плач, маю патента, стрижу і брию, не судім, не замєчен, люди мною довольні, а цей, не можу змовчати, вже всю округу обікрав, знаїте, на лісоторговому складі розвантажили сороковку, сторож влюлявся на найширшій досці, добра доска, така як стіл, з одної доски двоє дверей вийде, то лайдачисько ходив-ходив, ходив-ходив, здається бери любу, так нє, виждав поїзда, підскакує, хапає, бідного сторожа кидиць і ходу перед грузовим; це ж звєрство! ви ж знаєте, він робить зчіплювачем, на «чмекалці» курсірує по станціях, думаєте, звідки він приплівся? ясний перець, ви лучче мого знаєте, але й нам докладують коєшо: вчора він морс на спіртзаводі точив, просвердлить дюрочку, каністру набере, заб’є чопиком, шукай винного, все списують на коліхтів охорони! «чмекалка» собі манібрує, цистерни забрала, а бочки на рампі стоять; не вспів достати свердло, а сторожі усіх складів скопом та на нього, та за руки й ноги взяли, та гепнули з рампи об землю, а машиніст бачить лихе, та ходу звідти; оце він і приповз, беріть відпечатки пальців і в допру! це ж звєрство, він всю родину свою закатував, літом з’їхались дітки, а він, вибачайте, на туалетові замка почепив, буду ще чистити після вас! вони до мене в кущі безу внадились, ходять і ходять; це звєрство; сьогодні такий безкультурний чоловік ганьбить нізащо совєцьку владу, нікого над собою не признає, корову пасе, де хоче, брикету зроду не купував, мішками тягає, допік вже всім, під подушкою трима сокиру, самі не заходьте, беріть команду, «бобиком» підскакуйте, доки слабий, в наручники його, гада, а мені машинку назад; я тут пригляну...

Вийти і розсміятись; порадіти збідованій простоті, що єднає долі й народи, позаздрити злегка, згадати покинутість; небесний смутку, врятуй легкодухі березові насінини, короноподібні на взір, незчислимо чисельні, рівні євангельським ліліям за вдячною неповторністю краси — день холодного вітру, і полетять над злидарськими кухвайками городів, над зеленим фетровим капелюхом класичного відпускника на пероні (цій безжалісній, безіменній, братській могилі прощань) ледь встигнеш подумати, ти тут востаннє! як загупають по домовині грудки коліс, а березове насіння й далі коронуватиме погідний простір; ти тут божевільно один! коли згадуєш про самотність, видко зовсім вже осінь; подовшав вечір пасажирського потягу, мисливці й невдахи сповзаються в міста, перед дорогою закусили, направили око, позаглядали в дула рушниць, порахували гільзи, сезон убивств і згасань триває, серце підранком щулиться, безголосіє в травах тіла; тремтить і поїзд, тремтить і зжовкла газета на колінах пастуха, старий розминає три знайдених при залізниці недокурки з фільтрами, годинник чомусь запізнюється, настрій тліну в передчутті вогню, і травам, і ліліям, і мені, і нікому неоднаково, та тільки для нас, чуєте, незнано рідні, улюблені, всі, чуєте, порятунок триває, це осіннє всеспалення — жертва за нас; подякуємо ж! зійти без уваги на назву станції, двері в готелі відкриті на Захід і Схід, навстіжне світло по коридорі, мов протяг з пустельного піску, в кімнатах біженці, магазин на першому поверсі, купиш консерву, хліб, трилітровий слоїк абрикосового соку, більш нічого немає; сік кислющий, виплесни в раковину, банку віддай розгубленій прибиральниці, довго дякуватиме, за чверть години принесе хвартух помідор, землисту, обтерту грудочку солі; повечеряти, як людина, впізнати себе на нічному вікні й, одомашнівши, відчути, що все тіло свербить, покусане мурахами під нічліжною скирдою; спати без просипу добру добу; заходитися прати одяг, викласти з задньої кишені джинсів п’ять трояків, ремінь витягнути й перекинути через бильце ліжка, гризне підлогу гадючий зуб пряжки, випросити порошку й тазика, носити воду з криниці, гріти похідним кип’ятильником, золко вже на дворі, сушити одяг праскою, теплий комір сорочки зцілує шию, дістати з сумки і витріпати від остюків грубого вовняного светра, пошкодувати за люлькою і ароматизованим тютюном, подумки ладнуватися в гості; рішучої зовнішньості сусід налягає грудьми на саморобного преса, прокручує обід, чавить яблука на вино, дружина з кухля п’є сік, сміх молодий, обопільно щирий; подумки зігрітись біля невипадкових, хоча б один одному, людей; зраділи б гостеві, спраглі життя й тому приречені шукати друзів; нікуди не йти, засинати одягненим, на околицях снива потривожніє гелгіт гусей — і путівець на батьківщину буде легким; варваром почуєш себе, одним з нашестя при брамі вічного й вовчого міста; вогнища позгасали, жар журиться і хитає тонкою шиєю диму, і випадковий рятунок означає тимчасовість всього; а коли поласкавіє, потепліє від сивого сонця пил на столі, охрипнуть голоси вантажників біля магазину і чисто запахне мукою, витріпаною об дерево з білого мішка, ти прокинешся й вийдеш сильнішим за біль втрати літа, на терезах печалі й майбутнього погляд хитнеться, переважений крилами теплих хусток, баби займатимуть чергу за кавунами; добрість чужини в тому, що ніхто не впізнає; все не моє відійде нікому, невипиті вина, зсукані хижим безсонням на вішальницький мотуз простирадла, ніч, маленький готель, попрощаймося, найрідніші: самотність для того, щоб розказувати, ніби собі й не собі, своїй любові до відміряного, прожитого й уявного, скільки різних людей, скільки грішних і гнаних, скільки ніяких, скільки світла зоріло на шляху до готелю з вікнами без занавісок; кватирка вибита, зате дали другу ковдру, прокидатись, дзвінка прохолода й тінь ясена на вимісяченій стіні нагадають щось не своє, щось потаємно древнє, дні розтануть, як і роки, душа попливе світловими віками, щосекундний ступінь і крок наближатиме до землі прабатьківської, найобітованної; там всі галактики, всі зорі, всі невловимі й чисті, як просвітлення, повсюдні води нейтрино, всі океанні глибини пітьми раптово спорідняться в ній і осліплено змаліють на сльозу благоговіння й подяки; а зранку вітер, оббігши гасову бочку за магазином, на брезентовій кепці впізнає куряву заштатних гонів і вихором вкаже біглий біблейний вихід, туди, туди, і клич себе тричі невдахою, щастя без видимої оказії зігріє груди: іди й нічого не бійсь, не жалій себе, все найлюбіше попереду, все завжди з тобою і, коли неможливо змужніти до вічного на щодень, іди й навчайся терпінню; все мине, як закоханість уві сні; та проте обов’язково трапиться двір — без хазяйського догляду: під повіткою на купі гіляччя іржавіє тупа сокира, над цегляною коробкою замість веранди гойдається на вітру, мов поводить вусами, розбита лампочка, до нежилої стіни доказом прірви приставлена нова драбина — постукати і вслід за дозволом побачити на столі купку ліщинових горіхів, і підперта кулаком, великоока, з носиком білочки, дівчина, вдавано посерйознівши, запитає навпрочуд знічено й мило; вам кого? скине з пліч завелику, видно мамину, пухову хустку, покладе її на спинку стільця, вмить подоросліє, ріжком оксатимового фотоальбому, де роздивлялась обличчя вже пошлюблених однокласників і пригадувала обнадієну себе, прикриє наколінну латку спортивних штанів, і вільні, без маминого пухового докору, груди просвітять засмагою і окрилять блузку; є зустрічі, коли впізнаєш себе сто літ знайомим, бажаним; вона розповість про мачуху, батько помер, на одну черству стипендію візьми проживи зараз, перевелась на заочне, довідки друкую в сільраді, заодне і комсорг, відпустили сьогодні раніш, щоб звіт підготувала на районну нараду; колгоспним автобусом повезуть, доповідатиму від імені молоді, смішно вам, а мене всю морозить як подумаю; вся громадська робота на мені і особистого щастя ніякого, вам знову смішно; хочте горіхів, сама в лісі нарвала, можна ялинку прикрасити на Новий рік, візьміть, вашій доньці сподобаються; звідки взнала? тепер ви смішний, ви дивитесь на мене то захоплено, то суворо, як батько раніш, ну справді! всюди потрібне знання людей, як любить повторювати наш голова сільради, — скиглій, бабник, а мати в нього закохана, бухгалтерує там; якщо від горіхів відмовились, пригощатиму липовим чаєм, згода? і зрозумієш, чому зігрів шию напрасований комір сорочки, чеканням рук милої лагіднів довгий сон і гуси гелготали за брамою вічного міста, чому день видавсь вітряним і слова минулих признань, їхній простуджений холод, тепліють від липового духмянку й золотого всенічного марева побачень; і кваплива турботливість яснила дівоче лице, пальцем притримувала кришку на чайничку, розливала по склянках напій, знімала пілку на хлібниці з крихким саморобним печивом, запитувала про варення, сливове чи полуничне, тоді те і те, вносила дві повні тарілочки, сідала навпроти за столом і, куснувши горіха кутніми, торкала, долонею ямку на щоці, і так довірливо заплющувалась від короткого тріску. А якщо смерклий вітер, крижаніючи, скує білих повітряних риб по калюжах і пояскравіють пустельні вікна притулку на горбі, тоді замовкне магнітофон і коридорну сутінь розчісуватиме обірвана стрічка; діти гуртом доламають велосипедика, щоб скоріш циганськими пензлями малювати верблюдів на стінах, батьки їхні на сходах питимуть пиво з бідона, квартою і кусінчиком риби частуватимуть всіх, нині свято, вперше опісля жнив завезли спиртне; але для тебе радістю стане холод провидчий, видно богвість куди! і якщо надивитися з темряви на доброзичливо світлих, роздобрілих від втоми, чоловіків, — один здає карти на кришку бідона, інші заціплено чекають, — то пожалієш себе, як малого в материних туфлях і піджаку до п’ят, оно напівсонний витирає кукурудзяне молочко на губах, кидає качана під сходи, заплющено двома ніздрями втягує густий і запаморочливий тютюновий дим, і зовсім по-дорослому, злігши на перила, хитро підморгує сам собі, витягує шию, милується козирним бубновим віялом у руках батька; туга смертельною ластівкою пірне в необжите приміщення і поселить там ніч; встигнеш згадати про зустріч, сховати папку під плотом, йти повз цвинтарну німоту вінків до однозвучного з калатанням серця ліхтарного дзвону над тополинім провулком; ліхтар втомився просвітлювати і прагне згойднутись дзвоном; вийде чарівна, в беретику, в пропахлому полином пальті, в дріботливих чобітках; куди підемо, на річку? покажу старий міст, дошки там всі потрухли, на острівному хуторі повно покинутих хат, влітку туди на човнах переправляють пасіку — приїду відпочивати — буду вашим провідником — а придбати хатину там складно? — займайте будь-яку і живіть, господарі повимирали, родичів нема, майже покинута свята обитель — і стисне лікоть на кручі, збігаючи по грудкуватій землі; пісок на приріччі також промерзлий, і парчево туга вода розсікає місячну вербну долину; приємна твердь під дівочими каблуками відлунюватиме на правому березі весільним сміхом сича, пір’їна білітиме знаменом над баштою обвітреної піщаної фортеці, і в місячній цноті пляжу так трудно було помітити сліди недавніх лежань, як і повірити в зустріч оголено безтурботним літом; пляж нагадував діамантове точило, що за словом і поглядом вже зроджувало пам’ять і тим вигострювало невблаганний німий час ріки, час ранніх зашпорів, коли вода на підламаних пальцях відступає від берега і так звірино чисто й привільно навкруг, так хочеться все впам’ятати, що неповторно довго, на безсилу мить запрагнеш збожеволіти, впасти і по сріблині на кожному листку збирати пронизливість власного й нічийого замерзлого подиху! діамантова іскрінь яріла попереду і впокорено гасла під ногами; ріка не була рікою, а синьою жилою рукастого велета, що стискає вогні і просторить дороги; стільки казковості й чару, стільки невипадкової тиші панувало довкруг, що хотілось вигадувати й вірити в щось знайоме, земне, бо неможливо обняти стільки полюбленої підзоряної краси — і вижити. Надиханий іній на комірі її пальта осипавсь від доторку тернової гілки; минули весь затоплений полив’яною синню вилісок, старе сухе річище, з холоду мерзлих лілій знову здогадалися про ріку, за галявиною простір вигинався і оживав, як стрімке заквітчане поле; за поворотом, ніби сховавшись від пострілу, води нечутно повільніли і відкривали собою далину; ми присіли на рибальському мостикові з чотирьох обаполів, вона сказала, якщо вам не смішно, давайте сходимо в клуб, хоч коли, хоч завтра, побачите дівоче царство і нову радіолу, як завідувач культмасовим сектором я купую платівки; змовчав, пригадуючи розклад автобусів, лиш думкою встиг порадіти, а й справді, придбати халупину і човна, одружитись, сказали б старі люди, тримати оцю молоду незлукавлену жінку, бути володарем над двома рукавами ріки, мов рогами достатку; пізно; але чому? не всю дурнувату кров випили п’явчаті ненаситні дороги? день і харч, день і минає бляшаний прапорець над автобусною зупинкою, день і на місячній печаті закарбується оскал розсохлого на дубових підпорах мосту; ось він, роззявлений, напівсонний, китовою пащею всмоктує жируючих сомів, виплески чорних хвостів, світло моторки, коріння обрізаних катером водоростів, тоскний час до світання, спазм гріха, відколоті від берега окрайці криги, тягучу павутину обірваних великою рибою переметів і саму стомлену з розпоротим боком рибу, декілька раків, що виповзли з нір на запах поживи, заспокійливо жарке листя глоду з пучечком подзьобаних ягід, паперову гільзу, розкидисту тінь совиного крила, загублене їжаком райське яблуко, підкопитний лункий тріск сушняку і трубне охкання лося на острові; черевом була ціла ніч за мостом; добре, що обійшлось без обіцянок, без брехнів, дорога назад видавалась ще потаємнішою і невпізнанною; добре, що чистота і холод примерзлого вербного листя порівну роздарувалися нам, а простягнута для поцілунку, зігріта перчаткою рука, злегка, самим порухом доторкнутих губами пальців, виплеснула в ніч радісну ясноту надій, чим улюбленіших і земних, тим стрімкіших. Доля зранку розбудить бухканням чобіт об сходи, і встигнеш на зупинку рейсового пазика; водій прогріватиме мотора і дозволить курити в салоні, пасажирів нема, водій вичитує в районній газеті прізвища друзів, знайомих, і вголос пригадує чужих, і мало не плаче над жертвами витверезника з рубрики «п’янству — бій»; а коли густо малинове, вмите імлою, сонце пропалить хмари над обрієм, почуєш кахикання передових комбайнерів, що в нових піджаках і вперше взуваних туфлях сходяться до колгоспного автобуса біля контори; кахи, кахи; дере під горлом кожному комір незносимої нейлонової сорочки, одеколонний дурман забиває вихлопні гази, начальство бариться, передовики урочисто серйозні, подумки вже сто раз налякані сценою, куди викличуть під духовий оркестр, одягнуть кумачеву бинду й вінок колосся на шию, — і не поїхати соромно, і по тверезому їхати встид, то відходять за автобус і прикладаються так хутко, мов виривають зубами чеку з гранати; по п’ять крапель, а як полекшало, ти скажи! ось і вона дріботить, на ходу поправляє перчатку, сідає на переднє сидіння так, що з-за фіранки помітно профіль, на спортивній шапочці пухнасту й веселу сніжку, білий шовковий шнур від капюшона на плечі, лице осіннє й завражене, стороннє розмовам; та за ранково багряним видивом помітиться новий приїзд, нове літо, острів між двох рукавів ріки, просте й обнадійливе знання, що є до кого приїхати з терпким серцем. А коли автобус таки назбирає пасажирів по висілках і на задній сидушці награватиме магнітофон, тебе обійме, огорне тиха заспокійлива рідність до всього; згадаєш як після кіно любив при сільському клубі штовханину і тріск перемотуваної кінострічки, голоси, вибух перегорілої довгастої лампочки, якою механік блиснув об стовп, і бита скалчата туга стане безболісною і просвітить високосним днем, немов ти покійник, ти вмер, анігілювався на світло, розтанув тисячоліття тому, десь над Антіохією, і ось ти звільнений, лише на день, щоб відчути: від далеких громів і крику волосся росте на голові, волосся все пораховане пальці вітру знов перелічують, щоб жодне не впало; доки світ жде побаченості й благословіння — прощайся з ним; з дядьком у чорній робі й восьмиклинному картузі набакир, аж сивий чубець їжакує від протягу, старий на колінах тримає сітку зеленуватих помідор, до чобіт його тулиться бензопилка, ланцюг замотаний рудим папером, дядько зітхає і каже ні до кого, так наробишся, шо аж ну його, загадувати про ту пенсію, вік роби і роби! і лице світиться добрим подивом; прощайся з пухом будяків над голим скошеним льоновищем; прощайся з старими; ідуть по хліб, кулаки їхні впухли від стиснутих гаманців і сіток; прощайся з довгошиїм підлітком, он гойдається на хвіртці і розхилитує завіси власного двору, щоб легше вивтікати здоми, назавжди; прощайся з усіма чужими як рідніми, з грибниками на велосипедах, корзини труться на рулях — і всі вони зникають, відлітаючи назад по обочині, назавжди; прощайся з сухою травиною на шляпці погризеного білкою краснюка, з тремким листом вільхи, з падолистяним на тихій воді почерком ясена, з міцним розлапистим листям дуба, з рожево поцяткованим дрібнолистом чорничнику, з привітними листками вовчих ягід, з хитким і летючим листком хмелю, що одірвавсь від калинового тепла над річкою, захоплено кружеляє, враз позбавлений прагнень, а з висоти журавлинього крику все листя нагадує рудих мурашок на трухлому стовбурі; каблук нічного злодія викотив на багаття небес, мурашня, обгораючи, сукає лапами, збивається гуртом, зиркає за край колоди, за обвітрений вилісок, спасу нема, жар млоїть, тріскотять роздерті вогнем тіла — не напрощатися з листям, не виплакати небо; листатий кущ папороті зацвіте й заплаче по нас; однесенька дика груша на седищі, хати нема, діти несуть повні пазухи на сіно, ховати під копички, щоб вгнили до солодкого, веселіш буде череду пасти, і кидають гризаками одне в одного; така пронизливість, розіллятий довкіл настрій покинутого обійся і уявного дому, саме настрій, саме пісня дов’ялених сінокосів, піщаних узлісь, змілілих до чорноти копанок, проплаканих вітром німих околиць; так солодко куриться на зупинці, водій несе тріпотливу путівку; знову серед людей, попрощаймося, браття, ще недовго ми разом; он дитина на палець намотує пасмо тітчиних кіс, он добродій в капроновім капелюсі запихає складані вудки в автобус, накульгує до задніх сидінь і кланяється кожному пасажирові; он дорожні робітники тягнуть розподільні знаки, товкачки, ручний каток, сітки з сидорами на плечах; попереду виростає череда, виляскує свинцева, вплетена в кінчик гарапника, пломба, пилюка хмариться; чи й собі вирвати віжки з рук возія, рвонути берлин з шестернею, сиротинне серце поблагословить шлях, підкотиш панськи додоми, на диво і тутай світ, виплаканий, просвітлілий, такий чистий, спрозорілий, аж ніби нікого нема, свічечки вигорілого подорожнику потвердять, що це твоє подвір’я, стань, і ти безтілесним, обернись на поламаного будильника на вікні, на пір’їну з надірваного конверта, на куцовусого пластмасового кота для заточування олівців на телевізорі, на струнні схлипи сусідської радіоли, на макову пелюсткову закладку між сторінок Святого Письма, на відсутність всіх і саме чекання, на рушник-плащаницю з обличчями ближніх, на шелест, шелести, кроки, на сон вві сні, щоб за скількись там перевтілень розтратити відчай німих і зсудомлених, надболючих прощань.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка