Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка28/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Та обійдеться простіше; коли місяць от-от зійде, коли ми ближчі до неба, попросиш нових хазяїв поставити розкладачку в теплиці; там порожньо й пахне трьома великими помідорами, що гниють на насіння в кутку; від туману павук над дверми опускатиметься до теплого грунту; пошлешся на хворе серце, господарі поспівчувають, дадуть легкого з собачих шкір кожушка на вкривачку, довго кликатимуть до столу, ти відмовишся з одною думкою, — лягти і вмерти, — люди такі добрі до мене, десь цими селами й батько блукав по війні, з мамою наймалися за торбинку пшона копати людські городи, а коли геть зосеніло, дибали по хатах, дещиця вареної картоплі била йому по п’ятах, на печі сліпа баба скарлюченим нігтем видлубувала з тріщин між цеглою пару квасолин і невидюще, проте впевнено й добросердо, простягала на молитовний голос суху і тонку, аж тріскотливу, як невичиняна шкіра, долоню з поданням; от і господарі в сінях, малий знову пробубнить «отченаш» і ждатиме: якщо погладять по чолопку й зітхнуть над сиріткою, видно в самих стіл заставлений злиднями, якщо ж гомонітимуть нишком про наврипливих старців, пора налапувати кілочок під клямкою, якщо ж мовчки заметушаться по хатині, тоді жди, виглядай охлапа; та веселіш, коли рястом уквітчується весна, сонце ще притуманіло зимне, та чубаті три пташки на ясені пробують голоси і по подвір’ях підтало вже; переступай поріг, голосом напівпростудженим, майже дорослим, питай — є вдома хто? скинь шапку; дозвольте помолитись за живих і вмерлих; завчено і серйозно, не натискаючи на сльозу, повтори молитву, відчуй себе водномить старшим за старих і мудрішим за померлих, чий вдячний дух і незрима присутність зріднить і вмиє від пісної туги обличчя живих, ледь помітно збадьорить їх у тісноті виживання, вони заходяться біля груби, війне солом’яним і кізячним попелом з піддувайла, вже забувши про себе, прийматимуть тебе ріднім, своїм, жадним домашнього тепла і пів-кухлика надзолоченого плівкою молока, запареного в духовці; та в сінях неголосно прикахикнуть мама, господиня, мов пригадає щось, — насправді ж видихне затерпле в грудях молитовне диво, — ступне до смолистого, з різьбленням по боках, мисника, відімкне його і подасть медовий від підсолодженого жовтка кусень зачерствілої пасочки, декілька надцокнутих і тому приємно важкеньких, годних лиш на поживу крашанок, пригірщ в’яленого чорносливу, жменю сухих диких вишень, їх можна обгризати, аж сама кісточка танула під язиком; замшілі зелені стріхи, відтанувши, здавались збряклими від пухлятини і так парували й дихали свіжою цвинтарною землею, що малий проти власної волі бачив себе дияконом, котрий запечатує могили. Ти ж, кволий серцем, від гніву сліпий, батька вважав безбожником, надто він по газетах вичитував про керівну роль, а куди дітись? ти совісного досвіду не мав, щоб пам’ятати про рівність смертних, про істину добрих справ, які спокутують незлий і безвихідний розпач заблукалих; ти власну озлобу на світ виправдовував можливістю чіткої стезі, але кожна з правд так злукавіла, так затемнила окреме жахне тривання і поводирський час, що коли покинутий, бредучи всліпу, збивається й витолочує чуже поле, то хіба господар картатиме його за безвинну вину, чи заплаче над покаянням? ти переступав заповідь про послух батькам і всередині колотилось щось блювотинне, сморідне, схоже на сморід перемерзлих на кагатному дні картоплин; малим він згрібав ті жижаві пухирі і клав сушити на мішку, простеленому з сонячного боку гудиння, підхоплював кошика й біг помагати копачам, що стояли вже вприкінці городу, поклавши на держаки лопат схрещені руки й запалі, мовби прохромлені підборіддя; так нездвигно ламало спини; і, підкидаючи в ямки дрібні покільчені картоплини, уявляв яких-то з картопляного крохмалу мама вдома наварять галушок, засмажать цибулею з тим кусінчиком сала, що його обіцяли сьогодні, і боявся загадувати про дорогу до хутора, сорок з гаком, та й гак чималий, неміряний ніким; аж ось і соше, слиз засихає між пальцями й смердота врешті перебивається солодком ріллі, запахом вмитої бруківки, віхтів прілої соломи й кінських кізяків по обочині, та коли вітер з-за спини, гниль паморочила, хилила в сон, мішок ставав легким, на якусь хвилю сідали на купі сояшничиння на сухому горбі, полуднали сухарями з пророщеною цибулею, мама, замотавши ріжок носовичка на палець, ловко засмикували вузлика з сіллю і перші вставали, бо треба йти, доки зовсім не розморило; малий ковтав слину, дивився тупо на свої розуті, зіпрілі, зморшкуваті, мильно білі між пальцями і м’ясисто розбиті на п’ятах ноги, що так і не відійшли на сонці, витріпував гонучу, пробував натягнути чобота, боявсь, що халява зовсім відстане від зап’ятка, трохи тупцяв на місці, розминаючи носаки, і помалу, мов тільки підкований, пробував повз посадкою ступити в яр, з горба ще йшлося, дякувати, підпирав мішок, а за голодним сьорбанням води під кладкою, коли переступали канаву, нізвідки дивом приходила тиха радість, що скоро, скоренько дійде до сосняку, бери обламуй і жуй свічкуваті вибрости, смолисті цукерки лісу; мама, також всміхаючись, розповідала сама собі про милостивих степовиків, є робота, є збіжжя, є запросини приходити ще — вони йшли і смеркали усміхненим щастям під загравними небесами: додоми ще огого, та все одно раді, як радіють тільки наймаліші, смиренні, зранені злосвітом душі; скоро зацвіте багно, можна виміняти на якусь поживу, беручи з собою в дорогу, скоро сину й гриби, й чорниці, і геть потепліє, і як підете з братом колискою ловити рибу, тоді дивіться мені, обминайте глибоке, гадюк не бійтеся, вони в воді не кусають, зате побережні трави розсувайте палицею, там всякого паскудства може чаїтись купа, та не баріться до вечора, бо комарі згризуть на решето і я все передумаю, і посивію вся, скільки того життя бідового і все проти нас, Господи! сонце, червоно сідаючи, обпече гострий і заголоджений зір вовків: завиватимуть так протяжно, що дорога через ліс нагадає висушеного колодязя з рубленими кадками — й понад виттям підземним і над безпорадним, пропаленим головешками двох постатей, туманом згасань ясно зоріла й просторилась на мохові куполи узлісь глибина й велич заступницького наднебесного зору — і доходили благополучно, ніщо не спиняло. Муляючись на розкладачці під поліетиленовим дахом парника, станеш змалілим, безпомічним, меншим немовляти, вперше викупаного в дубовому коритці, — стільки жалісної доброти недаремно розіллято над даремним світом; і три помідори в кутку, і лоскіт кожуха на обличчі і сонний, сінний запах лугів за світлою дверною проймою осліпить минулим, та зваживши на замолені батькові шляхи, затулить рукавом ночі, і голос тремтливого даху над головою скаже, що так тремтів на вітру і порожній мішок за його спиною, по дорозі в степи, сюди, де ти згадав себе ненародженим, і розтертий піввіковим жахом непритомнієш на місці мілкої картопляної ями.

37

Так думав поромник, долаючи зиму й щодень перевіряючи мітки з ялинових гілляк на льоду; чистив одностволку, кидав промасленого бинта в плиту, собака від запаху рушничного свинцю й нагару скавчав, заходився, викликаючи на полювання; та спогади пересилювали азарт; чим більше згадував, тим легшав тягар образ, дорога врочистіла, ближчали гори, сніги за вікном випивали з дна річки осіннє світло, хутір геть обезлюднів — Марію син на лікування забрав, Северин сам подався до санаторію, сім’я Половців перебралася у висілковий барак; допомагав їм вантажити речі, безногого в кабіну «газона» підсадив, пообіцяв доглядати за хатиною, що відтепер їм, як дача, злоока й простоволосо хмільна дружина співала, тримаючись за борти, і гупала по кабіні, коли меблі посувалися надто назад, а машина з обланцюженими колесами греблась повз ялинові віхи на льоду, і той, хто ступав за поводиря попереду, мерз від нестрашного тьохкоту в п’ятах; потім крізь прохилений вітровик дав покурити інвалідові, зморгнув навітрену сльозу — і вантажівка похурчала між скелями; іней іскрів на поромові, що рудим биком прикипів до піщаного водопою; час зупинився і вкляк захеканим спраглим звіром, нічого доброго не діялось і нічого злого; а вдома в умивальнику плавав окрайчик льоду, вже й тиша западалась така зрадлива й маловірна, що сама краплинна вода вмивала від поромника руки. Доки проводив авто, видно поштар навідувався на велосипеді — тонка колія метляла від сторожки до соша, старовинною грамотою в дверній ручці білів конверт і з почерку вгадувався батьків голос перш, ніж доходили до розуміння слова, то тільки вхилив голову і винувато покивував, так, продаєм хату, так, приїдь подивись, так, ми думали, може вслаб, листів нема і немає, так, ми ждатимем, візьми відпустку — і, стоячи посеред хати, доливаючи в умивальник літепло з чайника, знов провинно кивнув, що годі стерегти поруйновані стіни, здичавілий виноградник, гадюкуваті кільця линви на піску, пора виносити на люди слово, мовлене самому собі, бо все, що відкрилось тобі й буде почуте кимось, житиме новим життям, все осяяне Дивом.



На пагорбі, вдихнувши синь прощальної висоти, поромник поправив речмішка за плечима і ляснув рукавицями об коліно — собака, часто озираючись, подріботів назад; сніг подекуди сягав йому по горло, пес по-дідівському сумно бухикав і злизував сніжинки на носі; на обвітрених безсніжних горбах ні вороння, ні перекотиполе не тікало в затишну долину, злий простір забутості пробуджував від забуття, нічим не освітлений камінь над урвищем світився сам по собі і так ставалося з кожною бадилиною, з мерзлими супісками окраїн, світло жило безпритульно, всюди й ніде водночас, його не меншало, але воно, знецінене, як перли в пустелі, проміняні за ковток води, тепер промінилося здешевінням, і просичений сіллю, весь крем’яний від образи, ловець раптом вбачав за несправедливою платою передбачену зникомість моря, і, щоб зневірити здогад про втрату сутностей, навіть побачивши гори на місці долу, пірнав надовго, назавжди, на той глибинний, затяжний, здушений товщами подих вічності, якого достатньо, аби, звиваючись між коралів, головою вниз і вниз, переконати себе в тому як заведено, в тому, як мусить бути, охлухнути від гарячої крові й такого болю в вухах, аж зсудомлює, роздирає щелепи, прозріти востаннє, розплющитись на чорноскельному дні і подихом зрушити гори. Вітрисько бив об бляшаний бубен автобусного розкладу на стовпі і кублився в зав’язаній під бородою, перекинутій за плече, шапці простоволосого подорожнього. Гамірний поїзд нагадав Богданові до грудки знайому дорогу від станції до села — там не своя, але й не чужа, підперта кілками, з безпорадно обвислою стріхою до землі, хата бабусі одного з приятелів; сама стара, з ранньої осені до пізньої весни, тулилась по дітях, а влітку там під сливками завжди стояв чийсь мотоцикл, чийсь велосипед у затінку кропиви ліловів жгутом на багажникові, а гості давно за городами, біля ставка, розстелили на березі маленьку сіточку, залатують діри і поправляють поплавки, підтягують і зав’язують збоку резинки на довгих чорних трусах і спочатку непоспіхом, остерігаючись наступити на скло чи консерву, а далі веселіш, вихваляючи наскрізь вгріту, аж лоскітну, воду, минають обліпленого бодягою вербового пенька; на ходу пічкурнувши, хтось налапує під корінням і високо піднімає на показ окуниська з маковими плавниками; всі разом заходять за татарники, низ сітки затоптують мулом, цупко натягують горішню, дерту з комбайнового паса, смолисту нитку, від задушного почмакування в очеретах, де по затінках заднювали коропи, в кожного рибалки млоїть і смокче під ложечкою, хтось не витерплює першим, і, стоячи на лівому коліні, не гукає навіть, а запитує в зелених аїрових шишечок — давай? — і загонщики з берега пінять воду! щоб відпроситися на ніч, мусиш назбирати в посадці відро аличі, наносити качкам води в два розрубані скати, підмести подвір’я, нашморгати коло яблунь, там зеленіше, смородинного листя на консервацію, всоте протяжно, тонесенько виспівати «ну-ма-а-ам», мерщій напхати повні кишені ще теплих, кругленьких, завбільшки з отвір склянки, посипаних цукром коржиків, змикитити, щоб ділились попарно на брата, перш ніж схопити снасті, вилізти на горішину і за городнім димком зогледіти, чи далеко забився гурт? з кілочків під літнею кухнею знімати вудки й підсаку, і бігти, доганяти компанію, що тюпає так помалу не через те, що збирає недокурки на грунтівці: разом з пачкою м’ятних сигарет один потягнув у підпитого відпускного дядька-моряка авторучку; трохи покрути окуляр, наведи різкість, підглядай за розніженими, спотикайся на рівному і стій, як вкопаний, коли проворніший хто висмикне щастя з поперед носа; той холодок дорослості, ранньої втечі з батьківських садиб, той неспокій і смак перемерзлих гниличок, груша вмирала якраз на половині дороги, той надвечірній, страшно далекий, лискучіший від ременя, об якого дід гострив майже серпасту бритву, той шлях, освітлений стернями, вмитий духмянком передосінньої ріллі, зріднював хлопчаків і провадив їх до змужніння саме сюдою, поміж безжальних перелогів і непомітних вмирань, саме на пагорбі і вигострював рішучість, котра згодом розкидає, випробує на прихильність до марноти, зчерствить нутро, погамує марення, та одному з них пошле долю чесного ловця вітру, і — о, Господи! — жодної зримості часу по тому, ніде, ніколи, нічого, нічогісінького, крім наближення: несем важкеньку торбину, там грілка з слив’янкою, яблука, варений на коропа горох, грузила з гайок, назбираних біля залізниці, три донки, три великих пінопластових поплавки, бухінець хліба і звичайно патронташ; під кухвайкою в старшого хлопця, розламана на приклад і на дуло, рушниця муляється в рукавах, розмова притишена, але азарт такий голосний, що груддям вмовкли перепілки на житнищі; домовляємося, що сьоночі можна походити з «павуком», до того ж поставити навпроти греблі путанку, для чого мусим завулканізувати камеру і запливти туди, потім на солом’яному вогні надсмалити коров’ячого рога, під татаринням розкидати ятері на линка, натягнути перемета повз канавою проти кузні, розсипати для принади горох, начіпляти по декілька горошин і, головне, щоб не прохромити камеру; потім обпливти верби й розставити раколовки з драглистим, хоч і підв’яленим загодя, м’ясом перловиць, вимити ослизлі руки, тернути долоні об вискубану сорочку, об кортові штани, і, випроставши ногу, сухими пальцями налапати сигарети в кишені; чуйте сюди, зараз нариєм картоплі, варену з часником і олією потовкти, самий смак, шкода, весь маргарин щурі згризли, кому казалося, нічого не покидайте так на столі, все під баняк і притиснути цеглиною; чуйте всі, двоє готують вечерю, а ми вдвох пиляємо на диких і свійських качок; а будеш дристати на клямку! — маліючи до тієї дороги, поновлюєш свою аж звеселілу малість і меншає, врівноважується страх надсмертного огрому, байдужої висоти, а здитиніння зерна підмовляє серцю, що так і чорнозем прийме зблукалого з добрими батьківськими обіймами — ми йдемо туди, де більшість: неглибокий, сказати б, приступливий цвинтарний рів і загорнуті в терновиння могили нагадують зоддалеки і райськоптиче гніздо і ще стиснуту годинникову спружину; тут всенька незнана, від того таємничіша і рідніша, рідня царствує до кінця віку, і щось здригається в грудях, коли проходиш повз цвинтарем, здригається чесно, щоразу, ніби судилось нам бути живими лічильниками і кожним пострибом стрілкоподібних тіней засвідчувати наближення часу, коли вся накручена сила вигасне, неук, підгледівши таїну майстра, торкне випадкового триба — і простір сикне і забринить розрівняною годинниковою спружиною. Мілководдя забур’яніло метровим хвощем, понад канавою, вишукуючи підранків, майже торкаючи крилами стіну рогози, пролетіло два яструби; долоня спітніла на прикладі закинутої на плече рушниці; йти краєм ставка; на ходу розкотити гумові чоботи, погляд ковзне по качиньому пір’ї на плесі між осоки, загострений слух піймає і шкрабіт водяного щура (він гриз покинуті рибалками варені картоплини, і шелест сіна, котре розчісуючи на полі стерню, тягнулось за возом, а босий їздовий притримував віжки, щоб вдержати коней після пострілу) і цокіт бляшаної защіпки на розстебнутій курточці об патронташ, і сите чмакання риби під тьохкунами, і тихих два посвисти — летить! — саме по чолопок пірнув у хащі рогози, і перш, ніж намоклий приклад схолодив руку, коротко щекнув запобіжник, мушка сама собою, здається, зазолотіла проти крила — гагахнув постріл; птах тільки стріпнувся, мовби витрушуючи з метрових крил декілька свинцевих блошин, і, набираючи висоту, звився над берегом; другий яструб метнувся низом, розполохав дрібних очеретянок і зник потойбік ставка, за скирдами; викинута ежектором гільза чмокнула в багно, сморідок пороху лоскітнув ніздрі собаки, на купині лежав скелет розпатрошеного з подовбаною головою крижня, вільним переблиском синіло дзеркальце на крилі; болотяне літепло хлиснуло через халяви, тоді повісив рушницю на шию, гойднувся вбік, хапнув за міцно вкорінений кущ рогози і вибейхався на тверде; пахло посіченим зіллям на ондатриному столі; за мостом між брудноцвітої череди снувала водяна курочка, лишаючи на килимі кропивки вузенькі стежечки; налякана кроками вона пірнула за кущ оситнягу, відтак роздратована своїм постійним страхом і через цікавість не довіряючи йому, вистромила дзьоба і смішкувато закивала ним, — хотів стріляти, але подумав, нехай вийде на показ вся, ну, давай скоріш! — обпеклась об незмигні, розплавлені об рушничну сталь, зіниці людини і, ковтнувши повітря, надовго пірнувши, там, під водою, осилила ще один переляк, згори по кущах гатили грудками, течія каламутніла, вгорі тупали, обсипаючи білу глину, перебалакували, чи залазити в рівчак... там болота під пахви... та ну під хоробу... насипеш їй солі на хвіст... було зразу стріляти, валянок... подумаєш завбільшки з голуба... все одно була б юшечка... а так дуля з присипкою... ой, ходім... під ногами затріскотіла суха порепапа земля на калюжищі, тіні пропливли по рівчаку, аж гойднулася на бадилині коноплянка, фиркнули коні, порожня підвода з п’янезним їздовим, перебиваючи шум води, сонно прогримотіла по мосту і, коли по замшілому камінні пилюка низом канави доклубочилась до осоки, звідти вистромилось і радісно струснулося водяне курча на хитких соломинних лапах; тим часом з поля брела череда і дурнувате теля, вибрикуючи на кротовинах, доганяло метелика, і ледь не сполохало трьох чирків, що низько заходили з боку кукурудзи і геть прилягли над кар’єрами, облетіли череду з байдужим пастухом, той саме перехилив пляшку і в кишені військової сорочки налапав огризок сухаря, і от-от мали підтягнути на постріл, враз випірнули над урізом яру і розвернулися в протилежний бік; ми побігли по будяках до верби, схоронилися за густим гіллям і звідти бачимо: три чорні груші, кинуті хвостиками вперед, майнули понад покосами і щезли в кропиві біля рівчака; скрадаючись, закусивши губу, витерплюючи на шиї захмелілого від поту, наглого гедза, обережненько, м’яко ступали на пересохлий торф, що попелясто факав і осипався на воду, підходили до кропив’яного жалкого острівця і, коли вже здалося, що проминули виводок, попереду завидніла гатка з дерну й осикових кілків, і мушка на дулові пасла коров’ячі сліди, — зненацька, на дні канави, майже з-під самих ніг, шемерхнуло бур’янцем і зафуркотіло крилами так голосно і так сміливо, мов засапаний жеребець фиркнув над водопоєм; рушниця була легкою, впевненою, коли припавши на ліве коліно з вибачливим розгубленням натиснув на курок і, ще луна пострілу не прорізала осінні яруги, як два радісні вигуки підняли на лікоть пастуха на огребкові соломи: качка дзьобнула сухий спориш, гребнула лапами, пробуючи злетіти, і востаннє тріпнулась від сліпучої крові на очах; собака першим цапнув качиню шию і не відпускав, доки не копнули його під ребра; ми обдивилися здобич, дріб поцілила в груди, кров засохла барбарисовими бубками, доки з коробки сірників ми дістали по недокуркові й смачно запахтіли; пір’я на чиркові тускнішало, а коли його кинули в торбу й потюпали стежкою навпрямки через густоросяну гичку, птах здавалося втратив вагу, перетворивсь на піднесену, вкотре переказану самим собі, оповідь і радісне калатання серця під горлом; на старому хатнищі назбирали сливок, голод, на хвилину вгамувавшись, приморозив нутрощі до спини; посвистуючи в латунну гільзу і вголос міркуючи, що там злемзали на вечерю кухарі, ми почувались дорослими; позаду бекас стерновим пір’ям залоскочував тишу, лункіш виплескувалась риба на ставку, сутеніло й понад горбами, й пастух вперше гегейкнув на череду, тепер можна гнати, нехай хто попробує окриситись, що корови ненапасені, а сам він випимши! захмарене сонце впало розрізаною картоплиною в борозну між долин, посмерджували бовтунами гільзи в патронташі, приятель знову розламав рушницю, накинув ремінь на шию, приклад і дуло запхав у рукави кухвайки, підгилив порхавку на межі, розкотив чоботи, обтрусив на холошах колький бур’ян, що нападав, коли проламувались крізь хащі; раптово, як завжди після щасливого збудження, прийшла втома кольору засвіченого причілкового вікна, там нас чекають з вечерею, скоро й хатина визирне під сливами-угорками, там дорога під гору, промита, протоптана в людський зріст, і пахне керогазом, козячою шерстю на плоті, білавим, буцім на нього виплеснули змилини, листям гарбузів після першого приморозку, цибатим дудником, кількома коноплинами в горідчику, прикритим соломою силосом на подвір’ї, картоплею в мішках на двоколісному возику, теплим достатком і настояним на всіх хатніх пахощах світлом злагоди; минути засиджений гусьми беріг, чапля над ставком моторошно скиглить в нічліжній тривозі і невидима відлітає богвість куди й до кого; сиротиниться тиша; на мить згадати про дому, та собача, ткнувшись головою в торбу, підштовхне переступати потічок, де замість кладки чавкає під ногами тракторна «білорусівська» шина — і потойбік мілкої осінньої води свиснути в чотири пальці друзям, мовляв, ладнуйте окріп, гостріте ножі, пора ошпарювати, скубти і хутенько патрати качку! кортить закрастися під вікно і підгледіти: картуз недопалків заміняє хлібницю на столі, дим ховає по стінах шпалери з календарів і непорізаних цукеркових обгорток; цілі рулони було знайшли в якомусь вагоні на станції; картопля в каструлі, замотаній піджаком, стоїть на підлозі, хлопці на прогнутому, вкритому землистими ковдрами, ліжку ріжуться в карти і п’яно набичують лоби над колодою. Чим глухіше і прохолодніше над горбистим сільцем западала темрява, тим дужче шлях до хатини нагадував дорогу в клуб: рік від року, доросліючи, шебуршіли бур’яном під освітленими вікнами й несли на собі хрестаті тіні рам і невгамованість поглядів, то вже з веранди за спинами курців ховали розгублення і підглядали за танцюючими; намистиною на сутінковому столі рожевіла лампочка радіоли, засоромленим рум’янцем єднаючи зіткані в коло постаті, зблиск заколки на волоссі, перекинутому через плече, зелені промені на зірчатій клямрі пояса, за який, тримаючись великим пальцем, парубок притискав себе до підлоги і вигупував каблуками навприсядки; гурт свистів; то здавали останній іспит на дорослість: допомагали кіномеханікові перемотувати плівку й крізь амбразуру вгамовувати глядачів: ціхо! зараз! коли серед сеансу обривається стрічка і гул такенний, немов соловей-розбійник розгойдує тополі над клубом; то вже й поважні старі парубки обвикнуться з малими і завжди гукають, коли потрібно або порожню пляшку знайти, або вкрутнутися по городах за помідорами; тра ж заслуговувати довіру! то як зведеться гульбище, земля двигтить і не чути стогону товарняка за стадіоном, аж незабаром прохиляться двері за сценою і сплете руки на грудях чоловік при здоров’ї, статури ведмежої, немов пригортаючи до серця гнітючу мовчанку, обведе гурт очима і того достатньо, щоб його викликали на ганок — там шось маєм сказати — відразу по повній, відразу вибачення, знаєм, знаєм, на другій половині квартира, мале вже спить, трохи збавимо звук, більш не гупатимем, справді глиняні коржі відпадають од стелі; чоловік, заспано мружачись на світло, для годиться перекине чарку і без жодного слова пройде через клуб, рвучко ступить на сцену, хляпне заламаний задник кеда, скрипнуть двері і клямка потойбік відгородки впаде одночасно з коромислом на платівку. Йти нікуди й кругом; вихор серед пітьми пам’ятає про тебе, і білі окраїни тим непомітніше перекинуться в сморідне чмихання шахтного вентилятора й сукровицю сторожової зорі, чим ниціший духом і кволіший серцем, в продутому солоним сонцем лахманові, завчиш дивитися на людей твердим і співчутливим зором; йти беззаздрісно, безпечально, поклавшись на зустріч, впізнавати просвітлених по очах, а глупців по самовпевненому сміхові, остерігатися багатослів’я з мовчазним і мудрого запитувати про дитинство; не переч, не купуй краденого й сам не кради, пам’ятай, що для приятелів своїх друзів ти завжди підозрілий, всюди знай, що людина, і гніваючись і втішаючи, однаково безвладна над духом, як і над передранням смерті, і нема збавлення в цій борні крім одного, молитви; затям безсилля допомогти усім; куняючи на підлозі товарняка, під стелю заставленого молдавськими винами, упаси доле заснути каменем, особливо, якщо супровідник вагону по дорозі розпродав половину пляшок, накваситься до гарячки і заляканий криміналом тебе, скорцюбленого свідка, потягне до дверей за чобіт; йди путівцем, ночувати просися в домі покійника, там ще бояться гріха, бійся дум про погибель, згадуй святого, що в срібних веригах призрівся розбійникам, і поминай небіжчиків, щоб вберегли від напасті; одягни зарік тверезості, будь доброзичливим, вдавай щасливого і ворог, обігрівшись серцем, відступиться від тебе; розказуючи про дідизну, не виказуй земляцтва, може знайомі знали і ненавиділи твоїх рідніх, звертайся з проханням без того виразу, ніби хтось винен тобі, засуджуй тільки самого себе і озирнись на безпам’ять: надіє моя, так палають очерети, рушничними стрілами в темряві! коли ось подумки надлітаєш додоми, такий маленький єси, один над кривавими стернями гречаних піль, ніби записана стовпчиком молитва; крім гріхів надпекельних хто, коли й звідки тебе виглядатиме, моя душе?
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка