Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка3/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Молити прощу на дев’ять земних колін, а сон безпамятний, — кінь басує і ліва нога твоя в стремені, тягне по грудомахах, виносить на сніг, тільки б криком його не збатожити, несе по наждаковому настові, свитка задерлась, палає і злазить, мов з оселедця, шкіра на спині, змовчати, викрутити ступню, відповзти, бо втікати несила; коли здуло корову в батьків, за налигач витягли на погрібник і з відра поливали паруючі мішки на здухвинах, ракотиці лізли, задиралися вгору, старий мотнув капелюхом у коров’ячій піні; ой нє! виплеснув у роззявлений рот четвертину машинного масла, тилом долоні пристукнув денце, сусід м’яв кулаками коров’ячі боки, ракотиці повзли на мохову подушку; відрятували ялівку, то полаявся, мати закинула про сім’ю; сам один за сумками прешся; добре, десяток яєць до рафінадної коробки бабуся вклала, календарними листочками обмотані, трояка на дорогу мав, корова хрипіла з чорною ниткою на губах, і на морді засохли криваві кисляки з мухами; мати обшкрібала стіну хліва, збоку стояв тазик із глиною й кізяками, курча било крилами, смикало головою, застромленою в паркані; їхати на ніч мала охота, але впевнений і дурний тішивсь ображеним гонором, — не покликали, — хоч все вістувало біду; опівночі в місті здивувався світлові нічника за дбайливою шторою, постукав, тихо, нудна каламуть, думка заскочити під балкон, стрибатиме, туфлі на босу ногу, сорочка навиворіт, шкарпетки в задній кишені джинсів, розірвані на п’яті; той самий лікар, той психіатр, що заліковував до провалів пам’яті, — знюхалися ще в ординаторській, при виписці ліки і вказівки отримувала, застороги і співчуття, телефон про всяк випадок; дзвоніть, повідомте, як бідолаха себе почуває, нічого, нічого, така робота, — той самий, що огниво безсонне моє затискав, затиснувся в куток під сокирою коридорного світла, вона відступила за двері, в льолі, зім’ятій під грудьми, впевнена після любощів і ангельськи знічена водномить, отак по-молодому попалась, завтра вставати з головою, розбитою погрозами, лайками, безсонним чаєм, чеканням ляпасу; вії залоскотали долоню; даремне ждала образ і якогось вибачення собі, сорочку розправила на талії, заходь, тюхтію!, лікар за звичкою почав заспокоювати і як завжди в подібному випадку (потім зрозумів) переконувати в серйозних намірах; може й справді вони серйозніють під загрозою обуха? вона, піддакуючи, ногу поставила на дитячий стілець, вся постава її нагадувала корову, задерту на слизькій подушці моху; лікар, впевнений, мов генеральський чобіт, вузля на краватці затягнув і прикахикнув, зашморгуючи мене; вона: давай! замахнись! вибрів слідом і ніч закайданила на ртутних вулицях, термометрах хворобливої пітьми; розпитував, справді зійдетеся? а мала? ліхтарі цвинтарними сичами кігтили спини; давай замнемо, тільки дорогу сюди забудь, мені сім’я, тобі посміховисько; лікар підібрав на клумбі і пожованою на кінці сірничиною припалив недокурка, грав свого хлопця; баби зрікаються невдах, плюнь на здоров’я, короче говоря, пойми, блядство це хвороба! імператрице Євдоксіє, під богохульні гімни я повернувся, стояла аріанська мгла, слухай золотоусту сповідь, звідтоді я Іоанн, — іскра гніву, зоря, що ділить серця й народи, черепичними тертками дахів кресне від західного видноколу, над сліпотою озер, над свідоцтвами часу, наслухайте!... Крізь сон Богдан чув, як собаче виття обривається пострілами і лякливою шкработнею пазурів по асфальті, вспокоєний забував рятівне красномовство, думав про лисого напарника на поромі, вітер, як у дитинстві кукурудзяними чубчиками об стіну, шепелявив відклеєною паперовою стрічкою на рамі, біль стирався кусінчиком крейди об скелю, де колись малював тонкоброве лице, по глухій клавіатурі карнизу протарабанив безталанний дощ, а вдосвіта, підмерзлою доріжкою прямуючи повз готель, він помітив: з-під тонкої слюди молодого льодку цуцик вилизує патьоки крові, скавчить, підгинає хвоста, по слідах гицлів винюхує запах суки і тягне лапу, від кроків перехожих кидаючись за повний сміттєвий бак.

3

Поїзд часто гальмував серед жнивно зруділих степів, колосся під вітром виплакувало зерна з печаллю піщаних годинників; втома така, що трудно розстебнути гудзика під коміром, затискала Богдана в закут купе, окрайчик неба виднів над лісосмугою; молитвам холодно, ангел скорботи покинув груди, музика від канцурки провідника; чуєш, кидає дрова в грубку, роздаватиме чай, мона нагріти долоні об склянку, запустенілий лан, сніг знесе хліб за водою і сила прийде до тих, що здригнулися на варті дому; тік безлюдний, ціпам на снопах сниться рано оббитий колос, на котовилі рядно, чистьоха й панянка задовго до обмолоту, — женці й серпів не назублювали, — з мірошником пітним пила прохолодний медок пшеничних стебел, затихне вродлива, як і всі дочки співучі, бо спинять роботу свою млинарі, бо їх стане мало, за дорогою біля порому мох на покинутих жорнах зазолотіє весняно; казав Северин, на хуторі каменотеси вікували, відтоді по обійстях трава від кам’яного засіву в’яне, на покрівлі для лжепророків тесали породу, тонюню таку: приходили, з мокрих дахів присягалися світлом, спокусою з блудної молотьби летіла полова до натовпу; коли до будки паромника бігти з горба повз ясени, повз покинуту дзвінницю, гасник на столику б’ється зсудомленою мореллю і сич на стіні, єдино вцілілій від безбожного літа, чистить дзьоба, суворий від голосінь, мовчазний, заледве кліпнув повіками, упізнав тебе, бійсь, вночі ще й як відспіває і відкихкоче, даруючи по весіллі смерть; одне добро: пес міднобокий, продублений на ловах мишей, від порогу доброзичливо позіхне, мовляв, пане господарю, зайд ніяких понад річкою не полатав, самі ж заборонили горілку, себто скло, що засмічує ліси наші, зносити до вартівні, паща роззявлена до ломоти в зубах, тіко наклейки випльовувати встигай, я, знаєте, неписьменний, чув, казали посольська, рідна з перцем, самвидатівська з кураків і халви, під ранок ханурики тюпають від наметів, замало двері сокирою не довбуть, на похмелюгу скажені, за дровітню пиляйте, отамо штабель портвейну і рислінг на споді, кислючий, давно принесений, пляшки павутинням посивіли, вибачте, пане господаре, пес я обов’язковий, самі знаєте, але четвертину таки потягнув, геть закабаніли спідручні єгеря, пили, стріляли по тарілках, пили, вищали до перелітних гусей, безсилі під хмару вцілити, запаскудили беріг наш головехами! на передніх до рюкзака підповз, баклагу висьорбали, чекушка з спиртягою черги жде на пеньку, зубами хвать і навдьори; ех, коли вслід припекли, дробина по вусі черкнула, кругом по листячку сік, сік, сік, знаєте, стільки стріляли по мені, що я боюсь грому і хочу забитись під ваше ліжко, і лапи підламує, і весь тремчу, і голос позаду: нема патронів, ет, гадство, акружай яво! дулю з вивертом, по хащах, по чагарях, нехай головний єгер собі гвалтує, — це перевізників пес, раніше порожню тару тягав, тепіро і випивон злодюжить, витягти б стерву за киші та на ялиновий сук! — хіба я героївся, припер додоми, щелепи втерпли, пляшчину бабі Марії на розтирання оддасте, така оказія, звиняйте господаре; потріпай пса за вухом і знову простягнеться валунцем, тихесенько, тихо вода об понтони лопотить і за рікою по горах нестерпно рожевіє шипшина, над териконами дим, здається, летючі зорі запалюють бакена поміж скель; чуйте, скоро наїдуть намісники городські, щоб совковими згреблами патрати купини неопалимі; дарма криваво заплакані ягоди по дорогах припоромних видивлялись, виглядали праведників і калік, не йдуть, по лікарнях прикуті, згноєні до кісток, не сіріють у поросі їхні сандалії за плечима, на патику, не летять і птахи; отож, упирі невситимі обнесли, обтрощили ягоди, як і дикий виноград, легковушка присіла, товсторукі баби підпихають авто в петлях диму і не повісяться, ти подумай, старе вино в міхах перелатаних — день мине, буцім музика згасне в розтягнутому баяні лісосмуг, сумних і безлистих, відголосять акорди туги, інструмент: станція з білими басами ліхтарів; на випадковому пероні Творець востаннє з перебором клавіші торкне, в сліпі степи відлунає і витьохк рейок, і заясніють повз річкою псалмопівні очерети; поспішай, збивайся на підстриб, хутчій біжи до кам’яного прихистку з керосиновим баком на подвір’ї, з гулом сталевої линви, з вибухом шкворня об диск, з шерехтінням луски і колотнечею риби в ятері на піску, що вимив зірваний баржею вал, — бігти з власним колючим серцем попереду: мов перекотиполе злітає сошем до води; вигуком привітати напарника, залюбленого в сутінь лисого Северина, який на весну змастив солідолом гарпуни і кладе їх у корзину, повну рибальського причандалля: сітей, донок, переметів, садків, злямчених борід пофарбленої цибулинням жилки — скоро беріг обітованний, молись, душа!

На пероні забутої станції дядьки в оранжевих ганчірках під навіс тягнули ящики хліба, чвакотіло руде баговиння жому й розтоптаних бухінців, дим гальмівних колодок пластався, подібний на плавники риби, поїзд пугутьнув і хляпнула підніжка в тамбурі, «пустіте, тьотю, забув пристарати квитка, гад буду», «брись, одійди, бо точно димону по зубах», «не імєїтє права флажком уродувать пальці», «відпусти поручень, цибай на ходу», «нікада не відлипну, я приставучий», «а мені отвічать?», «дайте спокій», «залазь, ти б і на мертву виліз», «ціхо, рюкзак потягни, бо спину розламує, о, жвава цьотка, о, благодарствую, онуків здорових рости», — ще по голосу Богдан упізнав вахлакуватого авантюриста Тралі-Валі, що згодом протемнів по коридорі до крайнього купе, там мона й смальнути в рукав штормівки, кучері густі, мов середньовічний парик, зір калмицький, циганський, сарматський, безпритульно чіпкий, ледь примружений, ніби згідний на чарку, голос облесливий і серйозний водночас, «да, в свойом родє обслуговуєм насіленіє», «беріть ковбаску, чаю попросити, щоб принесла?», «це по-козацьки», «а калганівки наперсток?», «боюсь, розморить на сон, охохо», «та зігрієте кров», «і то правда», «берімо по краплі на кожен зуб», — Богдан встиг згадати, що і в лікарні Сашко однаковісінько огинався за передачами, вмів піддобритись хочаб і до самого дідька, негордий книжник, брат головлікаря, від алкогольного марення рятувавсь, попоїв титурану, зовсім оклигав, либонь, бач, колесує по світу. Лобом прикипівши до алюмінієвого рубчика на столі, Богдан зіщуливсь плечима, щоб легше вдихнути аміачне й давке повітря пам’яті: пучками розминав хлібний м’якуш на пластелин, аби перед роздачею ліків приклеїти його до піднебіння і кінчиком язика притиснути туди ядуче жовту, як зіниця сатани, пігулку, — владна замордувати невсидючим станом; присів на краєчок ліжка і ноги самі підкидають, виносять на коридор, взад і вперед кілометрово, загнано, цілоденно пролягла шахова вічність квадратованої підлоги, тасуйся до впаду, кислота сумнівів бовтається всередині і випалює заголоджене тваринне нутро, обезволили ліки і штовхани, щось підмовляє забути про вільний світ, одна вислорука хода від туалету до арештанськи заправлених ліжок і маятникове коливання голови існує під ртутними лампами, одна твоя загнаність і думка про заповітний час, коли головлікар, звівши очі на перенісся, відсторонено, впевнено ступне за поріг ординаторської: вмить затихне вода в умивальнику, жовторото, благально затремтять флакончики в скляній шафі, небритий, причмелений галюніками, шизофренік навсидячки під столом піймає уявну муху й притисне кулак до грудей, принудчик злиже останню чаїну на зубах, солдат-дизертир затисне карбованця в поясі штанів, засохне кров на розтовченій брові епілептика, посиніють рубці на венах більшості самозгубно хворих, зловісно потемніє мойка, захована в обкладинку книги на тумбочці, послабнуть паси на тих, що примотані до голих лож, бо й самі буйні в надзорці змаліють і на другому поверсі замре сміх щасливчиків, готових для виписки, з мітками пунції на хребті, один санітар урочисто глипав по палаті і я ховав хліб у кишеню, добрих дві години лікуючись під дверми самим тупцянням, засоромленим і безголосим схлипом надії; загинаюся, відмініть мажептил! я то знав, що санітарисько здичавіле донесло обіцянку помститися їм, взяло моду по тумбочках шнирити, куриво, два цукерки і плетену рибку підмете, і блимає, кого жаба душить? слухай, куди це годиться, саме з трудотерапії прийшов і масляно пропітнілий, негнучкий, зашмарканий на рукавах сотнями власників, липуче удавистий, з гнидами на комірі, одяг здер із себе в кутку роздягалки, провесняна вільгота вдихнула гнів на власну волячу понурість, хотів присоромити, той під’юдив, мовляв, жінці поскаржишся, нехай принесе, чи заклопотана полюбовником, га? руки так вільно пахніли листяним, гірко впевненим димом і свербіли кропивою, котру, розтираючи в долонях, жував над канавою, що злетіло саме по собі: заздрісно? піди рота підстав, підармон, глистюра, доздиха! видать мало навчений, давно курс інсуліну й тваринний апетит нажив, на свіданці якоїсь суботи обізвавши дружину сукою і плюнувши на передачу: терпів глузи сусідів і звідки відомо, ти запитай, що лікар кровину, безсонно рідну, затискає, хіба спросоння кричав? тісненний на диво світ, нині пошепки мовиться, назавтра з покрівель крик глашатаїв лиховість рознесе, отож, лайку лікар прийняв, як виклик його весняній чоловічій силі, котру мусив поновити з мого, розбитого хімічними корчами, безвихіддям і зневагою, тіла; близорукий, на окуляриках, упир без кінця поправляє краватку, ніби вішалник, знятий недавно з гака, білими туфлями м’яко ступаючи назустріч хворому — відмініть мажептил, або дайте хоч циклодолу! — возомнілі сібє, вітєлі тімпература од ранкової дози подскочила, дія препарату повільніша, ще адін плюс до маніакальной депресії, лічіцца нада, сказано, і пайдьотє к дітю, с палати в пєнати, худо, брат, скоро комісія і жалоби снова, подумаєм на консіліумє, какой вам курс принімать, ви ж хатітє домой, вот і правільно, здоровоє желаніє, некверулянтноє, но, чтобь не скоро попадалі сюда, ішо облєгчіть сознаніє, ішо подлічітся нада, ступайте, вам гавару! — війне рукавом, — тако батько худобину до хліва заганяв, лагідненько і весело, буцім рідну, безвихідь блискавкою зміцнить сором перед більш забідованими, німо обернутими до стін на заплаканих, могильно куцих, подушках; затуляються ними, завмирають на звук ходи, доки санітар копне суцільно залізну, глуху спинку одра, вставай, обход! — хліб собі розминаєш, відцуравшись поблажок, годі пестити біль безчестя, справді, температура праскою лягла на лоб і мозок плавиться, череп пухне і ніяк додумати, за що б його виміняти прокопану в блатних? і на розкумарку, коли перестане пекти драбинно острижена голова, здавалось, намащена дустовим милом на гасові, впасти ницьма на ліжко, переконати себе, що всьому є край і всім буде суд; буде.

Лікар, сплівши лаписька за спиною, оголосив: на честь восьмого березня танці під радіолу! і оглянув палату, — я встиг одвернутись, ховаючи свій загнаний кастрований погляд, встиг подумати про Ніну щось добре, як завжди, коли хотів пересвідчитися в своєму існуванні, встиг, рятуючись від проклять, задихнутися смутком пісенним: прощай миленька, чорнобривенька, я йду в чужу сторононьку; щодень виходив на війну втоми і честі, спогадів і знесилля, дорікав себе, що бачу перемогу, як надію, потрібно ж змиритись і дотерпіти за гребенем солоної скрути, — за свято правитиме лазнева задуха бабського відділу, жертв фемінізації; заступи, доле, Ніну від оцих стін; платівка беззубо шамкає щось прощальне, вже зсунули в куток ліжка і товсторукі, обрезклі тітоньки в коротких халатах, звідки виглядає спідня білизна, поспиралися ліктями на поренча і вичухують парші з волосся, а молоді, щоб вивітрити сморід, настояний на кошмарних видіннях гвалтівних рук, на невимитих суднах під тумбочками, на пітних підпахвинах, на гнилозубому, мов поцілунок лукавого, подихові повільного згасання, молоді прокрили кватирку і медсестра покропила підлогу духами; зграйка лікарів зустрічає вигуками: дівчата, музику, — хлопці йдуть! санітар, під чиїм супроводом прийшли сюди, пірнає в сестринську кімнату, Сашко, щоб збити розгублення, просить слоїка під ледве розквітлий сніп черемшини, тітки обтріпують біле на плечах і перекрикують хрип радіоли; тамо на кухні банку візьми, циган і годі! вмить подобрілі, бліді жіночки, розгублено посміхаючись, поквапом по тісному колу передають патрончик помади й напудрену ватку; худорлява запрошує, звати Марією, танцює скромно, на віддалі, соромлячись сухих грудей; я вгадала, розлучений? повір, ми, прописані по божевільнях, одна скорботна сім’я, старці молоді, хіба ми на волі чужим потрібні? підозра, допити, лучче мене візьми за хазяйку, ніколи сюди не здам, оберігатиму; однюні ми; на дві пенсії легше добити скруту, квартира своя, може вдасться мити підлогу в клубі залізничників по вечорах, через знайомих влаштую тебе вантажником до овочевого, тільки не бий мене, приймаки дурнуваті до нитки оббирали, пропивалися, запихали сюди; давай передавати записки через кухарок, ваші з кастрюлями, з відрами приходять по обід, я тебе давно запримітила; всім кажу, осьо мій пішов, гляньте; далі наказала танцювати з подругами і, щоб відвести підозру лікарів, увесь вечір цвіла короткозорими від побоїв, сльозливими очима, сидячи на підвіконні коло букета черемухи; записки на аркуші в косу лінію хлопці приносили пообід, була світла сподіванка: думати про полудень виписки, не як про звільнення в безпритульну біду, а в спільну смиренну нужденність; уявляв квартиру без меблів, старий, оббитий дерматином диван, три стільці, телевізор з обламаною антеною і запорохнілим екраном, себе в брезентовій, просмерділій цибулею, робі, з двома сітками городини в обвислих руках; будильник на поличці над узголів’ям, Марія зігнута над діточим шиттям; відповідав коротко: згоден! обпалений галоперидолом мозок відмовлявсь народити ще хоча б слово, міг читати й радіти з артистичного легкого почерку послань, зовсім відмінного від простуватих думок Марії; якщо мама привезе пару качок і щось ковтнути, тоді скличемо усіх наших, хто виписавсь, вечірку згуляємо, будь здоров! ті записки, знала б вона, коли мама забирала в село під родинний догляд, якось розвітрили затхлий, стоатмосферно спресований, ніби в надубивчій пневматичній рушниці, час палати з гарпуном катівних процедур, якось допомогли дотерпіти; а тоді, після танців, розпашілий, лукаво замружений Тралі-Валі обняв за плече; не дрейф, на понеділок припише вітаміни, от побач, мене на вихідні відпускає додоми, по телефону перебалакаю, поза роботою він людяніший, хіба й братове слово відгикне? якось воно та буде! це тільки лікар і я знали, що люмпен-інтелигента в супроводі галюцинацій і жартів звати Сашком, по суботах він обходить книжкові крамниці, там знайомі тітки з-під прилавку дістають модне чтиво; його він ковтав за вечір, аби в неділю поспішати на базар; там приміські в шкірянках і дорогих шапках дядьори ліктями злягли на росяні кабіни «Москвичів», точильщики одягають обіржавлені хвартухи, продавець опудал м’якою щіточкою прилизує яструба на підставці, дрібний злодій приглядається до купки вирізок на постаменті м’ясного ряду, кавказець, прицмакуючи, одважує черпачок кураги, там головне набалакувати лохам про легку любов; пойми брат, за червінець, пошті задурно віддаю, дитині б молока пристарчити, гад буду, читатимеш без відриву, ось на — сторінку перегорни, стиль блискучий, просандалюєте по стольнику, знаю, сам таким був, типіро жаба цицьки дає, купи, діти виростуть і прочитають, сам діставав по списку, потім зустрінеш і в руку мене поцілуєш, книга, як загляденіє, точно тобі кажу, автор дослідив саму гущу буднів, не дам збрехати, крамола, секс, еротика, правдошукання, та ти що, за п’ятірку підтертись, дев’ять і тримай краба, на тюльпанах твоя вторгує, при чому тут і мертвого вбалакаєш, від серця, мона сказать, відриваю, а ти шкодуєшся, дичавіє народ! мона й лисими, карбованець до карбованця, бувай господаре! за телефонною будою тупцяли після пива прілоокі, в сажотрусних маринатках і майках синяки, слухачі вдячно понурі, Сашко, мов боярин, обносив їх кухлями і виповідав прочитану фарисейську олжу, висповідувавсь, щоб увійти в книгарню без тіні лукавства; впізнають на касі, покличуть помахом долоні поверх голів; горе слугам спокусників і сам такий, прикатований знати про героїчних тріпероносців, читав, читав; вітром вас вимело до пінявих круч, біснуваті кнуряки, потопились давнинно і вилізли, ти диви! перли печалі, корки і мідяки кину під ракотиці, заступлю від оскаленої пащі чорноротого трибуна, святинею торгуватиму серед псів — на показ і пострах для душпастирів світу. Додумуючи, як вберегти власну силу від проклять, Богдан здригнувся від голосу, «друже сердечний, вставай, одиначе», «ти, ніби маршалок, розхристаний і хмільний», «тю ти, ну ти, вгадав, хочеш, висватаю, як стій та дивись; знаєш, ким заправляю? — вдовами, нареченими, кооператив «Жду тібя», «ну, й багатьох ощасливив, торговець фемінами?», «чимало, оце саме з заручин пру; одну лікаршу, зріст, — сто сімдесят вісім, — злигав із добрим, інтелигентним, вагою вісімдесят кіло, без судимостей», «торгуєш райською вродою?», «сіроокими і русявими, з комплексами і без дітей, серйозними і простими, згодними прописати, ну, чо’ ти скис, на мордягу породистий, без лишніх звичок, віку покладистого, самець, куди твойо дєло!», «мниться мені, голубе, що й останню клепку ти десь посіяв», «якщо підбереш де — собі вставляй; от підписуйся: разом такого меду куті задамо», «я подумаю», «кандидатку знайти, — повен блокнотик», «якби поромницю славну!», «двадцяти семи літня брюнетка, освіта вища, струнка, приваблива, чуйна, живе з п’ятирічним сином, мріє про батька дитині, спокійна, в спілкуванні не терпить брехні, схильна в силу темпераменту до делікатних збочень, по-моєму те, що треба», «а фотографія?», «тобі хіба з фотокарткою жити, ти свідок печалі, все мусиш знати і бачити без прикрас, ти ж незлостивий пастир наш, Златоусте», «значить, видра», «кращих притримую для толкового покупця, забирають на Південь і мені п’ятихатка», — Богдан знову згадав сабача при готелі: злизувало кров і скавчало підстрелено; а попутника хлібом не годуй, дай розказати про сватання, про вічний торг по сумних висілках — і до самих до околиць наречені доспіли, жага весняна, дорога коштом самотніх, сходимо на полустанку, кавалерові квітку в петельку тиць і остограмлюю для сміливості: відчиняйте ворота тесані, ми прийшли, гримаємо засувом, накривайте на стіл, вогнекровна, єдина, двадцятилітня, незлюблена, що замужем не була, знімає квартиру тимчасово після розподілу, займається спортом, багато читає, цінує жертовність і розум, енергійна, весела, вміє створити домашнє тепло, пекти пироги з рибою, згідна на переїзд, любить бувати на природі, захоплюється живописом епохи виродження, музикою і в’язанням, сподівається на вірного друга: ось він, вольовий і рішучий, порядний і чесний, не аліментник і однолюб іде до тебе з трояндою, озовись доле! чоловік, на якого мона покластися, освіта майже університетська, три курси фізмату, акуратний, скромняга, в дитинстві строчив вірші, друкувався в районках, отримав приз, вміє ремонтувати електроприлади, володіє почуттям гумору, цінує дітей і подружню вірність, спортивного вигляду, мріяв стати військовослужбовцем, худорлявий блондин, тямить і сварку згасити і кума відшити, закоханий у народні пісні, з насолодою працюватиме на городі, лагідний, чистосердний, розсудливий, оптиміст, господар у домі, охайний, ерудований, не лицемір, удівець, вічно мріяв про отаку ніжну й турботливу, голубооку й щиру, це ми, оперезані рушниками, з хлібом прийшли, — відчиняйте ворота і прив’яжіть псів, незаміжня, печально єдина; а ти питаєш: скількох? та Мефістофель на тому світі здригається! одного разу свій записник похідний, вичерпаний на виробництві, списаний до останнього листка, за непотрібністю кинув у грубу і не горить, стільки морозного чекання по тих адресах, ех, брат-галушка, лікарня нас випустила зціляти кволих, кожному по-своєму, на поромі долати стрімководь, по можливості й силі зодягати нагих, напувати недужих, ховати померлих, відвідувати поневоленого в темниці, давати пораду тому, хто сумнів має, прощати образи, молитися за живих і померлих, неука вчити, сповідати малих рабів і тікати від білих халатів, що манію величності шиють нам, глашатаям істини на кам’яній покрівлі! — «скоро в гості заїдеш на пором?», «братуха, кругом маю вспіти, заявлюся, побий мене грім лютневий, тільки ти мій учитель возлюблений», «приїзджай, стерлядки наловимо на добру юшку, обоє ж ми сироти, скільки не юродствуй і не смійсь», «оголосили станцію, прощавай, мені сходити, — жди мене з баржами».

4

На семінарі молодих літераторів, — зо три десятки затято геніальних молодиків і дівуль товклись по четвертому корпусі ірпінського дому творчості, за прохідною крематорно чаділа заводська труба, під товстокорими соснами німі, вгодовані собачиська винюхували блювотину, з більярдної линув епічний перестук київ, і схвильовано простоволосі, впугані в дублянки метри і сантиметри української літератури човгикали до їдальні, оббалакуючи рукописи, погоду, статури молодих поетес, — Ніна подумки кляла свою розгублену вдачу, обпікала пальці недопалком і цибатий, знервований згагою після червоного вина, референт поселив її в скрипучу, з розсохлим паркетом і помийно каламутним графином на пропаленому сигаретами столі, кімнату, збрехавши: до вас, за оцимо подовбаними дверима і клямкою на гвіздку, під вікопомно вогкою стелею творив Пастернак, додайте призабутого довоєнного лірика, пом’яніть творця пісень для передових буряківниць, погортайте романіста з ромашковими сторінками, ви їх проходили в школі, сам Гомер мріяв тут обгризати нігті і олівці, прилучайтеся до культури, ну, я побіг; дивлячись на порожній графин, вона згадала на днях знайдену вдома в кладовці гладишку крові, що прикидана дрантям, забута, крізь поліетиленове накриття смерділа на всю квартиру оцтом, скислим вином і безхмільною розлукою; вона довго пригадувала, звідки глек опинився на нижній полиці, по натурі схильна до містики злякалась відьмацького чаклунку і заглянула всередину, щоб побачити там чоловіче лице — згустки взялися цвіллю, вона викинула глечика в сміттєпровід і вмила з полегкістю руки. За коротким стуком дзеленькнула, злітаючи з гвіздка, манюня защіпка, на порозі вродився, мнучи брудну і схожу на кавалок глини спортивну шапочку, неголений чолов’яга з дитячим запалом під здивованими бровами: знаю, ви ненадовго, вас чекає дорога зваб і лицарі гуляйполя, оце купив марочку, гляньте, як писав Тарас, і Кочубеї-нагаї, славна марка, в кіоску ще є, можете пристарати, одну подарував, на третю грошей нема, ковтнула вогняна риба, для творчості марка сама потрібна річ, рукописа відіслати, вислати другові в «елтепе» бандероль, на гаманець наклеїти, найшов порожного, як цицька здохлої кози, і все одно радість, заховаю в блокнот, бо засіється, гарненна марочка, сьодня холодно, люди по електричках сумні, сітра не п’ють, тако пропхавсь по вагонах за здоров живеш, нема, нема пляшкозбору, чогось ви втомлені, пусте, надрукують, класики, їдріомать, не полінуйтеся, діво, по районних газетах до свят розішліть, точно кажу, дадуть на цілу сторінку і гонорейчик пристойний, тіко цих-о биків наганяйте від себе; мене малого як покотив, нечиста сила, за горло рогами до землі притиснув, душить і не пікнути, добре, сусід підскочив, лату на ньому переламав, той бутить і за ним, всилу заарканили, думаєте, чом сказило? ялівку привели, а зовсім не за бугаями була, злякалася, утекла, тягну до хліва бицюру, куди твоє діло, носаками під боки б’ю, а він на мене, на живу смерть забив! бійтесь пацатися, діво; піду собі, бачу пляшок чортма, пам’ятайте: марка з гетьманом продається в кіоску на станції; слідом за рипом дверей вивіялась і кислятина латаного демисезонного пальто з піднятим коміром; посміхаючись думкам про гостя, якого бачила зрідка на головпошті, — широким жестом вмочає в чорнильницю перо і дере навскісну поезію на мішковинному папері, — вона прийшла до висновку, що гість переграє, видно заляканий під час облав, досі дуркує, як казав чоловік, «гонить» за звичкою, гарно ж калічили цих письменників! пройшла писклявим паркетом до вікна, кіптюга над трубою знову нагадала крематорій, там, за словами лікаря, перетинають сухожилля мерцям, інакше корчаться в полум’ї і встають, мов живі; оно підводиться з лавочки літератор, хапливо збиває на вухо берета з пуп’янком, плентає в домовинну хатку на горі; золка осінь, Богданові листи дихають різким махорковим димом, одинакує запальний, хіба дозволив би зайдам морочити голову; в батьківській літній кухні згадай сварку останню, свіча обгоріла до церати, стеаринове кубельце для полум’я зліпив, вогник гойдався, ояснюючи хлібину з одрізаною цілушкою, сільницю з насінинами помідор, розгорнуту пачку масла в подряпинах виделки, склянку мінеральної води з повітряними сльозами по рубчик, моток жилки і бамбуковий поплавок на вікні; мався досвітком клишати на рибу, так розгиркались, що малу поцілував і подавсь до вокзалу, поштовий поїзд о третій, видно, впросився в дядьків, бо зранку, їдучи з мамою на базар, забігли до того циганського готелю, до перукарні заглянули, буфет ще зачинений, старчиха доїдає з позлітки пожовтілого вчорашнього сирка, сіріла тирса на рукавах мокрої плюшки, поправила хустку на лобі, аби зиркнути жалісно, звично, з-під долоні і посміхнутись беззубо; а цінували? никав задиханий ваш соколик, пізно ви оханулися, на літо ж дополнітєльну пустили; да, мабуть ми старців нагадували, якщо стара нас признала за своїх і першою забалакала про Богдана; така туга млоїть сей день, самозакохані охрестили це муками творчості, я і писати почала, щоб досолити, доказати всім незрівнянну жіночу вищість, собака виє, наче хтось рідній звістку про покійника везе, мала донечка зцілувала і згоїла опік від перших образливих листів, — послям вибачався, — розпитує про батька, збирає для рідного календарики, мріє подарувати; глянь, тату, скільки виглядала тебе, тисячі днів на рік, безліч свят, днів народжень, нема й нема; звідси, з найдальшої далини, чи докричатись до тебе, моє серце, рідна кровино, чи впізнаєш по голосу? лиш безголоса туга невиплаканих снів, ти помер для дитини, ти вмер для себе, ти збився з ліку живих смертей, щодень, з того забутого світу, пам’ятаючи всі дні без улюблених, всі вечори без надії, всю ясноту ненароком випадкових повернень, тільки вони і були життям, про нього ще нагадала дівчинка, мабуть, твого віку, доню, — в підскубаному пальто з черезплічною сумочкою зайшла в останній вагон, пропонувала листівки, «пакупайте, нідорого, десять купонів», на ходу лизала морозиво, що з вафельного стаканчика капало на підлогу, люди куняли в холодних сутінках, тривала виснажена весна, субота перед вербною неділею, поїзд прогримотів через міст і я, боячись упізнати ріднє лице (з часом всі діти стають схожими на свою, втрачену і єдину) підійшов до малої в тамбурі, вона зиркнула радісним вовченям, розстебнула сумочку-палярес, груба колода поштівок була затасована часом і моєю незмогою поздоровити на свята, я взяв собі декілька, мала, посерйознівши, порахувала гроші і обізвалась до трохи старшого продавця газет, мовляв, пересідаєм на другу літричку, згоден? доїдала морозиво, холод вистуджував мої кістки, на пероні сором невикуплених листівок переважив безсилля плакати й захистити, відіслати дітей по хатах, втішити в таку золку передсвяткову пору, погладити по голові, просто глянути на них зоддалеки, та діти вже зникли в юрбі — і ти нікому не допоміг знову; листівно радив одруження, яка дорога до загсу для солом’яної вдови? є молодші і спритніші, хіба з доброго дива з оцимо віршами рипнулася сюди, чим ще виправдати зневіру, що мокрою ковдрою налягла, плітки на роботі, нудьга і холодний чай, запізно совою кликати ніч для єдиного, дорікатиме мовчки, сама за вагання себе дорікну, спротивіла б обох, зоднаковіла без співчуття, згадай на смак кислоту рядків про кохання, здається, випила б кров власних губ, щоб трунок той загасити.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка