Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка31/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Коли мотоцикл підкочував до станції, саме відходила електричка, і Богдан, поправляючи ремінець шлема, в тамбурі нагледів тестя; половинки дверей стулилися, вискнув гудок, мелькнуло щетинисте лице за склом: старий повертався з лікарні, щойно по другій групі оформили інвалідську пенсію, сітка з цеглиною хліба і консервами «Минтай» висіла на сталевому побічні; він марно огледів гурт залізничників посеред вагону, ніхто не ляскав колодою карт об сидушку і ніде підсісти до компанії, тако стовбич, смали до різачки в горлі, по назвах полустанків відраховуй час до кінцевої, баба вийде з онукою, дзвонив сусідам, мусили передати, що виписавсь вже; а дочки немає, доглядає ради прописки баберу чужу, відколи на учобу спровадив, стільки й чули про неї, горбатів на залізниці, тягав торби; гаєчні ключі прикипали до шкіри; візьмеш відгули, довідаєшся туди, то й ніколи побалакати по-людському, все городські спіхи, клопоти, пару раз по магазинах зводила, ось на мені капелюх, треба почистити вдома; те саме й сім’я, не за здоров живеш розпалася, хлопець же непитущий, з роботою мало йому везло, хто їх, молодих, розбере зараз, бач, їде в полатаних чоботях на мотоциклі, вграла серце й собі заробила собачий пчих; літа збігли сморідним скотовозом і протяг втягує за собою; хіба давно під посадкою смажив на патику сало, зиму й літо, дощі і сніг під небом, а за цей час скільки рейок полопало, скільки їх поміняв, куди вже людині; переседиш в посадці грозу і йди, розставляй знаки, бо злетить під холеру поїзд; весною доньці приносив сік, пляшку кленового, пляшку березового, раз навіть білченя шапкою накрив, ото-то було потіхи! в обід куняв на солом’яній підстилці біля покинутого блок-поста, на поясі прирів козу з базару; якби, якби тобі діду сказали років двадцять тому, що їхатимеш сиротою до двох сиріт; на роботі якось лекше, відбув зміну, виморився, вдома ковтнув сто грам, попорав хазяйство і засинай на дивані біля телевізора; а нема здоров’я, нема й роботи, і без кінця думай, думай, аж в голові рипить; крім роботи нічого в житті і знати не хтів, і відати, силу чув, силою тішивсь, силою жив і порвав жили. Електричка минала депо, іржаві колісні пари під стіною, стрілку з розбитим молочним склом в ліхтарі, червоні цистерни з отрутою, відстойники з гнилим жабуринистим баговинням, канаву і кладку з шпал, знайому стежечку до будки з інструментами — старий, намотавши на зап’ясток сітку, прикурив од недопалка, ліктем обтер піт на лобі; хвороблива, нервозна кволь підламувала коліна; добре, що не сідав, зараз трудно було б встати: крізь кашель і сльози пізнав чергового з малиновим жезлом, притиснуті гумовою ниткою газети на лотку, чергу обік кіоска, дві лійки з сиропом, забутий на лавочці букет айстр, знайомого прапорщика біля дверей комендатури — два єфрейтори поправляли йому патрульну пов’язку на рукаві — циганський табір на майданчику над водогінною колонкою, яскраві квітчасті клунки, закудланих циганчат у підсмикнутих штаненятах і незаправлених сорочках, одне запихало в рот вареника й розмурзувало на підборідді вишневий сік, а друге гатило його кулаками в спину, дорідна повариха поблискувала золотими сережками проти вогню і статечно всміхалась, кремезна мати купала немовля, всадовивши його в бетонну долобанку і помалу натискаючи на важіль водогону, глядачі стояли тісним зачудованим колом, вітер видмухував з-під казана і кидав межи очі безпритульний попіл, а далі навпроти рампи звично пристоював заґратований пасажирський вагон, туди підкочувала міліцейська, мишачого окрасу, буда, трохи пристоювала, мов по-собачі принюхувалась до глухих дверей, солдати з автоматами шикуються в два ряди, їх боком обходить баба з дитиною на руках; мала вказує пальцем і гукає на вухо, диви! диви! ще мить — і силою обіймів дід вирве з пам’яті біль невдячності і хворобу. Історик заснув на веранді й прокинувсь від того, що завжди його вспокоювало, — від каменепадного грому поїзда, — і вже нездужав здрімнути, думав про розлам, про таємничу, знадливу, гостинно прочинену, ось ти, здається, на порозі, і непривітно глуху, надбайдужу спокутливість часу; ти відмовив собі в цноті сорому, благаєш, кричиш, б’єшся лобом об двері, бо вбивці он підступають бочком, та зсередини зачинено; зійшов імлавий пригаслий місяць, і далеко понад ярами всю ніч квилили чибіси, заходились жалісним претонким сплакуванням, ніби небо за мить має вмитися вогняними риданнями — і потім настане тиша; на кутку вперто, приглушено, мовби відгавкуючись, їм підвивав собака, та й він мовк надовго, задихнувшись незрозумілою тугою, а недремне й незриме птахство відспівувало луги, низько, тому голосисто, ронило квиління над долинами, мільйоноліттям накресленими для виття гнізд і пристанищ перельоту, здіймалось, як вжалене, й падало над окраїнами, рідніми, своїми і віднині зловіщими; чибіси надривались то з одного, то з протилежного боку яруг, пропадали там, щоб остудити голос і далі кликати все живе, все здатне на саморятунок — тікаймо! — сам простір свіжішав, мов дитяче лице від сліз серед покинутості й німого мороку, небо зусебіч хмарніло, ущільнювалось, пахло запліснявілим черствим хлібом, десь вгорі стогнав вітер, то й підголоски чибісів нагадували передостанні хрипи в насмерть відбитих, потовчених легенях поля.

42

Майстер гримнув ящичком з інструментами об поріг і загадав знімати бляху з горища; історик піднявся по залізній драбині; обсіяні мучнистим пилом листки гріли руки, як і все довкіл: жужмом напхане в картонку з-під телевізора, посічене міллю, школярське вбрання, червоний галстук, битий валянок з шкіряною, вирізаною з язика черевика, латкою, спортивні кандали на негнучкій рубцюватій підошві, цегейкова, леопардно плямиста, шубка, дарунок двоюрідної сестри, пришита до білої резинки малиновіє манюня рукавичка в рукаві; один листок бляхи трапивсь дещо надрізаний — було вирубував кусінчики, спускаючи на весні березовий сік — і пристоюючи біля драбини, щоб перехопити списані дрібним горобинім почерком бляшані аркуші, дядько затулявсь брезентовою рукавицею від пилюки, немов засліплений блискавичними видивами чоловіка в горішньому отворі; бляха гуркотіла, як грім в безвітряну пору, врізалась в долоні, гріла руки стронцієвим теплом, що в білозалізному кипінні владне рвати і плавити бетонні стіни; дядько, на скільки його пригадував, тримаючись обома руками за одвірок і вистромивши голову з горища, дихаючи чистим повівом, залишився без зміни, в сорокалітньому непоспіхові, не щуплий і не кремезний, не мамулуватий і не говіркий, а саме розважливий, поміркований, суворо серйозний, яким і подобає бути майстру серед різних порадників-вар’ятів, нетямущих підсобників і підозрілих хазяїв; глянув на покриту ним богвість коли веранду, запитав, як? не тече? і, удоволений відповідю, дістав складаного в синіх, мов рубці на посіченій бритвою вені, позначках дерев’яного метра з-за халяви, потім якось неспрагло, знехотя попросив води, вмочив губи, сказав, що солона, і Богдан, зрозумівши натяк, затиснув пластмасову каністерку під пахвою і змотався за пивом, а, коли, вистоявши чергу в чайні й нікого не пізнавши з відвідувачів, переступив залізничні колії, то здалеку вже долинав нетерплячий стукіт молотка і тьохкання бляхи, яку майстер, перед тим як зшивати, загинав до прямокутної залізної рейки; сонце хилилось за яблуні і, довкруг бриніло прощання, — хата з накритим дашком буде готова на спродаж, — і, коли піднятий на два драбинні щаблі, подав дядькові кварту пива, гарячим запахом заліза забило дух на цій приземистій, мов ешафотній, висоті; відтак загинав цвяхи під сподом, згоджувався, що стелю потрібно підбити картоном, брав на столі цигарки, і протяг на миснику гортав сільрадівські квитанції про сплату податків; бляшаним обрізком змітав тирсу з порогу й зоддалеки милувавсь на чужу роботу, зливав на обіржавлені руки старого таку ж багрову, дощову воду з баді, запрошував підвечеряти, сміявся з пояснень, чому вчора він не прийшов — відпасав череду, троє телят, дві корови, скоро й мене з’їдять, стаєнні, — на дубовий обрізок на столі ставив сковороду з картоплею і морозно, мов перед втратою свідомості, весь час млоїло передчуття, що ось перед брамою чмихне машина з речами нових господарів і страх власного голосу, котрий міг зірватись на хрип, змушував згадувати: місце для хати шукали на теплих вітрах, тихесенької пори, коли синява над полем розливається на прохолодні й зігріті сухим грунтом течії; треба бувалому будівникові босо ходити по росі, за гребенями підземних негод знаходити місце, вгріте джерелами тепла, там і лагідний повів залягає; боронь кому будуватися на студенних протягах, гибле діло, все одно, що взяти на крокви чи на заміть дерево, бите блискавкою, або з покинутого млина, або котре виросло на цвинтарі; теплий вітрику, лякливо давніми сутінками повій, і проступить обсіяна стружкою постать хлопчика, батько вночі зі складу привів, той вовченям скімлив у тюках; ти чий? мовчить, зимно надворі, підмерзло вже; ти заблудив, мабуть? ходім, вдома твій ровесник сидить, подивитесь кіно по телевізору; мовчить зіщулено, взяв за лікоть, привів, зустрічай, мати, нагрій теплої води в тазику, вмивайся, обіяснику, будем вечеряти! ти сяяв радістю, відтепер матимеш названого брата, він відіспиться й розкаже, що до останнього дня тулився в хліві з сіллю, в тому, що біля рампи, знаєш, на скам’янілих соляних брилах змостив із стружки кубло, чужосельні люди перезувалися біля перону в городське, а заболочені чоботи запихали під хлів, там продуха, знаєш, сиди і слухай розмови на пероні, живий концерт; збирав пляшки на лісоскладі, п’яниці ховали між колод, догризали й випльовували терпкі грушки і тюпали по хазяях домовлятися про нову колодку; з-під шипучки в кіоскові не приймали, сиди собі вкублений, плямкай м’якесеньке грубе печиво з кулька, по дев’ять копійок, знаєш? а це останніми вечорами залетів сич в проламану шиферину, сяде на білу від солі бантину і чистить пір’я лукавий, скоро начистять ременем боки, скоро! мама постелила хлопчикові на дивані, сон ще біля столу зморив його, вічного пастуха, вічного втікача з дому, вічно забитого, по три роки в одному класі; покинув школу, ніби боявся там постаріти, пас череду, не вгодив старшим пастухам, змісили по-п’яному, били по голові, помочились на потилицю, пішли допивати; і тепер, коли побачиш його, довгобразого, дідівськи неголеного, з беззубим ротом, коли гукає на телят, ов-ва! куди пішло, будеш бите! то зрозумієш, що хоче крикнути, вава! на ньому кортові, благенькі, як наволочка, штани, скручені мідним дротом кеди, куца армійська сорочечка, солдатський кітель, під пахвою повен картуз печериць, повз дорогою збирає бички в пилюці; ти впізнав його з вікна автобуса по дорозі на райцентр і згадав ранок розпачу, коли він пішов додоми в своє село, щоб доживати там зараз в дірявій хаті, всю зиму щодень ходити до смітника на розвилці, туди й назад кілометрів з двадцять, закидати торбу на плече, в придорожній забігайлівці досьорбувати пиво з бокалів, сидіти під батареєю, доки не зачинять, йти в сипучому снігу, весь білий, і замружено всміхатися на різке, гостре, як удар межи очі, зустрічне світло; ти сам осьо схожий на прибитого каліку; дядько встає, дякує, до самих воріт чути поцокування дерев’яного метра за халявою; скоро й дощ беззубо зашемрає на новій покрівлі; ти не встиг і махнути пастухові, й німо прикласти долоню до скла, скажи по правді, ти був нездатний повітатися, знайомий при дорозі виглядав спокійнішим і щасливішим від тебе, ти не заздрив, а злякався, ви ж свідки обоє, мабуть і йому, пригнавши череду, охота малювати в повітрі зайця, доброго, зляканого, прищуленого вуханя, що дременув по стерні від узлісся; так радів його втечі, заплакав, сидячи на пеньку і передмухуючи гриби від глиці; хотів би розвести королів, стати господарем, носити оберемками молоді лопухи, та все щось муляє, все заважає, все нема коли; одягнутий, зав’язавши під бородою шапку, простягнеться на вкритому двома чорними залізничними шинелями ліжку, сон покладе заячі лапи на груди відразу, як тільки лице торкнеться зігнутої в лікті правиці; спатиме, задихаючись; дотліє в консерві гірка з недопалків самокрутка, пастух прокинеться від голоду, вип’є літрову кварту застояної води, подумає, щось згадає, потемки пошукає на припіку, щоб з’їсти, підійде до місячного вікна, намастить на хліб рештки смальцю з банки, сипне на язик щупку солі, поки розсмокче кожну крихту, знов схоче пити, шкрабне квартою по дні відра, довго, заворожено дивитиметься в пащу місяця, спробує посміхнутися і не зможе, в тіпавці залізе на ліжко, в самий куток, на дощ повіє попелом з печі, і горілою сажею, чадом засмердять вкриті струп’ям нагару стіни; старі вдушились, коли пас овечок, влітку надночував біля отари; так і засне, мамраючи, навсидячки, і присниться зайчисько з лапами, сплетеними на грудях, оближе на вусах моркв’яний сік, привітно, як рівний, розказуватиме про обдуреного лиса, про диких собак, хвалькувато покаже мітку дробини на вусі і згідно закиває на запросини зимувати в сінях або під стіжком, на подвір’ї, там жив собака, його вкрали, приходь, прийдеш? добре; а вдосвіта, коли сон пропав, тепло розіллялося в грудях і п’явка відпала од серця.

Вечоріло, історик сидів без світла, мишеня в коморі бавилося лушпинням квасолі, зримо постав увіч старий кіосок за станцією: приходили погрітись школярами і дихали запахом нових ранців, на вітрині від подиху тускніли скарби: олівці, витирачки з слоником, дерев’яні лінійки і пластмасові косинці, фотоплівка, фонарик, підстругачка у вигляді книги, кріплення для лиж, тенісні кульки з фіолетовою ціною 8 коп.; окремо — дорогі з чотирма різнобарвними стержнями авторучки, станок для гоління, грубі лляні нитки, скло для гасової лампи, гніт, порцелянова статуетка ковзанярки, при стіні більші й меншенькі, широкі і бігові лижі з чарівними наліпками на носаках, на гвіздку під самою стелею, так високо, мов всього підкидає на трампліні, сани з позолоченим іржею полоззям; за вікном сутінково, синьо кучугуриться й сивіє поземкою рання зима, і люди ще в осінньому легкому вбранні перед поїздом топчуться біля електрокаміна; вчора ходив по конверти, думав зачинено, розглядав на полицях корінці книг і всахнувся від погляду зсередини: тітка, геть постарівши, гортала в кутку давнорічного календаря і тобі забракло сили зайти, сказати, добрий день, маєте з марками, мені вистачить пару; ти кивнув, плямкнув риб’ячим ротом, пішов на пошту, здавалось, сам невблаганний, вакуумний час жевріє за листопадним склом, продовжуючи тугу дитячих відвідувань: а коли кіоск був зачинений, тиша всередині нагадувала згасання лампочки, то шашіль гриз стелажі, надбігав товарняк і вся будочка з сліпотою перегорілих вольфрамових вій сокотіла, мов сороковольтка, що струшена над вухом. Там, на лавочці, любив сидіти односельчанин, дитя війни, тихий пияк з прощальною незлостивістю, мов знав про близький відхід і боявсь пробалакати потаємне; працював на легендарному паливному складі під опікою Генька, а безногий, опертий на ціпок, начальник підносився над двома вантажниками взагалі, як вождь світового пролетаріату над піонерами, і вони його слухали й боготворили: зранку виглядали пошарпаного «Запорожця», з виразом покаянних грішників отримували наряд, півдня вискубували п’ять лободин між шпалами, це називалось «уборкою території», зиркали на вікна контори, далі тинялись по складі, втуплені в землю, мов під лупу вивчали кожну смітину; перш ніж підмести на шуфлю, один непоспіхом кропив пилюку, другий набивав на держак лису, скострубатілу мітелку, начальник, опершись на капот, розцвітав доброзичливістю, захоплено, як старшим синам, давав по сигареті «Димок», наказував, що мають поставити вагона, і, обстукавши ціпком шини, поганяв у райцентр — на нараду; прийшла пора! загнали пару обрізаних дошок-сороковок, підобідали, роздобріли й, заклавши руки за потилиці, лягли на широких лавах біля рампи; пахне метровими, складеними в пачки, осиковими дровима, відіпрілою на сонці, розлущеною, чорноволокнистою корою, купами тирси на пилорамі, гарячим шифером, вгрузлими в землю, новісінькими та безколісними возами, колеса так ловко щезли, мов самі втекли на пропій, поприростали до тачок і возиків; на штабелі чорних, спластованих засвіченою фотоплівкою, штахет сидить насторожено, скраєчку, щось там дзявкає і сукає дулі сусідська дівчина, всіляко привертаючи увагу, аби потім корчити морду й цибати реготливим всепролазним чортиням; для напівсонних, сповнених суворої гідності, чесно замислених над долею світу з поколінням пуголовків, «і шо з них далі буде?», для розморених трудяг єхиднувате дівча втілює просто надмір блюзнірства, за яке мало бити і бити, щоб шкура порепалася й відстала, а бити і слухати, чи дихає! рідкісна, властива професійним п’яницям, шанобливість до релігійних свят просторилась і на родинні стосунки, дитя в їхньому розумінні мусіло виглядати людською дитиною, а не розпаньканим щеням, жінка хазяйкою, а не задрипанкою, злючою, як семилітня розчухана короста, і все разом в господарстві, в сім’ї повинне було знати своє місце — і терпнути від хазяїнового ока! а то завели моду дмухати на дітей, на літо взувати їх, зимою тикати по п’ятнадцять копійок у школу, припрошувати з собою за стіл — і виростають песиголовці! тільки нечиста сила підіб’є на таке — ну, попросив чоловік, ну, занесли ящик шальовочних цвяхів, ну, закуски в нього не було, в таких случаях кажуть, жінка поїхала в больницю, ну, дав з собою, одну ми відразу прибалакали, а другу сховали в штахетникові, надійно, провірено, куди міліцейській собаці знайти, а те доскіпське дитятко внюхало, лучче б ти не прийшло на світ! вилляло горілочку — там потім і пахло буряками, — напудило, заткнуло, як-ми-обі-да-ти (втіхара, шоб начальник не дуже бачив, бо й сам любітєль) відходимо на місце зустрічі, поприсідали, з горла ковть, ах, ти ж нечиста сила! при одній згадці Генько хапав що під руку попало, камінець, брикетина, грудка, і запускав у дівча, а воно, тільки того й ждавши, верещало, шморгало, бігло додоми плакатись — біжи, біжи, а вибігла б з тебе душа і пара! компаньйони помовчували ще з півгодини, хміль легшав і звітрювавсь, покидаючи місце гіркоті, старший сідав, чухав щоку, дивився на залізницю, впізнавав купку дощок біля нерозвантаженого вагону, і, намагаючись розрадити себе й друга, святково бадьорився, поправляв лискучого капелюха, натхненно, кутиком губ досмалював бичка, виповідав лиш приємне, як вторік з жінкою тягнув, тягнув, мов собачу пісню, буряки, а похмілля додушує, кажу, так приспічило, пішли в посадку, іде дурна, думає справді на старості, ага, потім рознесла по родичах, притягнув за руку, поклав, кругом мене облапав, крекче, встає, мовляв, відпала охота, треба на склад довідатись: як-я-потім-по-хліб, останню троячку тримала в ліфчику — і немає; я туди, я сюди, — немає! — вихожу з очіріді, а він суне з-за магазину, плаче і кається п’яний; тут і паливний вождь наспіне, та в плечі, та в потилицю костуром — удавано гнуться, хапаються за попереки і ледве тягнуть ноги, проте добре знаючи, що клоунада не пройде, якось миттю збираються з силами і по бічній драбині спритно злітають на вагон, приструнені, недосяжні рівно йдуть по краєчку і стрибають всередину; «чмекалка стоїть поряд і жде кінця розвантаження, щоб тягнути на збірний пункт, машиніст обдумує мандрівне, вічне, куди б змотатися по Союзу сьорік по безкоштовному квиткові, що належить від залізниці? наполеонівськи невсидючий, прип’ятий на короткому ланцюзі дороги, мріє про всю країну, тоді зніме картуза, щосили вистромить голову з віконечка — люди, чиясь хата горить, вилазьте! то мати сусідського хлопчака насварила, він кілком двері підпер, накинув клямку, пшикало з сірників пожбурив на загату: бийся, бабо, об вікна! одрятували стару, сельчани скинулись на погоріле, хата стояла в чорних патьоках, без верха, мовчазний і це стерпів, сором зачаття гнітив його і відбирав мову дужче від всього пережитого, геть і згодом, коли привів жінку з хлопчиком і добудовував нову оселю; пішла прибиральницею, відро помий приносила з чайної свиням, халат заляпаний, там за цілий день такого наслухаєшся, останнім часом аж тягнуло до віконечка, — слухати, — голову на лікті покладе, вдає сонну, язичте чоловіки про всяке; підмітала біля буфету позлітки з сирків, удівець червонопикий, розпашілий весь, відставивши ногу, запихає гребінчика в кишеню галіфе; сядь-но, казатиму шось — і підсовує бокал пива — голос такий, хоч вуха затикай, каже, ходім, пальто тобі гарне куплю; зараз? нехай хоч смеркне; диви сама, пальто дороге, місяць віхтем столи вилизувати: послухала, дурна, і обдурив, гад, снігу за чайною понамітало, ці п’янички увихаються до вітру, донесли тому, тлінний ходив і все мовчки, легеня від раку одгнивала, хоча б побив коли, ягням мовчкує, хтіла задобрити, по літрі пива приносила додоми, підігрівала на плиті, найняли майстра, грубу перемурувати, весна, тріска на тріску лізе, безголосого забрали в лікарню, майстер хоч і пристаркуватий, але неспитий, порадошний чоловік, шоферує в колгоспі, свою покинув, прийняла, доки себе морочити, кому очі муляє, нехай повилазить їм, поховала мовчазного слідом за свекрухою, на третю ніч приймак турає під бока, глянь, сидить за столом, справді, прикладається до пивної банки, на грудях бинти сповзли з рани і гній засохся на ребрі; хочу завити і голосу немає, і зрозуміла, скільки муки безголосому при житті; він, ніби почув мою думку, і розтанув; закликала батюшку на дев’ять день, дітям заказала згадувати імя його на ніч; одне добре, приймак розхазяйнувався, хліва поставив, на суботу поїдем виписувати в колгоспі поросят, сама виберу, хочу рябенького кнурця і свинку, кажуть, рябі живучіші, побачим. Відходить людина, покидає брудний одяг справ, і протяг невідомості смокче двері; чуєш, петлі сінешні скриплять, сіль сльозіє по столі на цератині, десь сліпає на лампочку сторож на паливному складі, вже й начальника того нема, покійний; оксамитово, домовинно чорніють під ліхтарями кагати вугілля, просториться ніч і від страху перед німотою сам себе обгавкує кудлатий цуцик; заспокойся, налапай сірники під подушкою, закури, збивай попіл в ліжкове бильце, радіючи відблискам жару на стіні, змирися серцем, все життєспрагле, незлобиве, просте, мов сходить з виробництва, залишаючи нам старі етикетки, назви; щасливих людей немає! з живих всі однакові перед горем, всі мовчать про наближення — його ж ніщо не відміняло; нізвідки, без видимої причини спогадувалось про те, як в доколумбову пору відрубували ступні тілоохоронцям, щоб вкласти в могилу головного воїна, і думка про наближення, про безвихідь світу, — так, нехай ми помремо разом в опроміненні відчаю, — думка про всіхнє зблискувала в такому первісному, напівдикому заступництві, що й смерть відступалась за межу нездійсненного, неможливого, нічийого.

43

Ти забудеш пори року і дня, рано вставатимеш, прокидатимешся в ніколи, розвітреним синім вогнем догорить чи то ранній світанок, чи пізня сутінь, час видужає в звичну безболісність, болітиме тільки спроба повернути його назад; буде дивно вставати й підводити руку до вмикача, за мить до світла пригадувати гілля яблунь, волошкове безбереге всеспалення за вікном; бездумно й тупо дожовувати напівгумову вчорашню яєшню, впізнавати степ за порогом і раптом здогадуватись, що оцинкована домовинна синь з гострою заклопотаністю зварювального жала підрізала віко темряви — вставайте; о цій самотній порі пригадаєш небачене і своє, рідне з рідніми, чуже з ворогами, світ загусне в бурштинову доречність, і ти повіриш йому о цій прощальній порі, коли каліка з Ясногорода йде, похитується на обочині, щасливий, усміхнений, бо машини сурмлять, приймаючи його за п’яного; кухвайка продимлена, в кирзаках з дірами й стертими каблуками муляється босий холод, по вуха натягнута восьмиклинка блищить антрацитно, вся постать виказує благоговійне розгублення, радісний страх, зрідні тому, що бачили апостоли в оздоровленого біля храму; так тяжко наважитись, та стерті кордони далечини дозволяють помислити про досяжне: на нетвердих ногах минути глухе льоновище з полукіпками на попелястій стерні, хоч поле й не житнє, а всмоктує тістом обчаси, і скільки не озирайсь, а тиша вибілює і сріблить морозцем лише далекі обрії, тихе буслине гніздо на стовпі, тихне луна по студенно прозорому виліску, тихоплинна, без видимих ознак втоми й хода каліки, буцім пуховою хусткою підперезаного мішком; на повороті до смітника колючий дріт, вкупі з тирсою тліють побиті меблі, порізані килими, хатній хлам, на випаленій землі глибокі, мов шанці, колії; знагла, неприродньо для ночі, зловіще ґергає сойка, позаздривши на відсирілу пачку махри, яку каліка спровадив у мішечок і туди ж, поволі, щоб відчути приємну вагу знахідки, опустив сокиру з тріснутим топорищем, і рудий від мурах корж обталих цукерків, і військову, роздерту під пахвою, сорочку, і шестерню з сепаратора, й залізну лапу для ремонту взуття, і дві погнуті кастрюлі, і хакову, вицвілу від опромінення, просалену потом робу; задкуючи, довго витягував брязкого ланцюга, мов намисто, перелапував напівстерті кулка, вголос думав про собаку, вдома вже стільки добра, комусь потрібно за ним приглядати, тихіше мріяв про ще такі ж райські місяці, коли б з базарів вивозили забракований мед, ковбасу, згущене молоко в погнутих, потоптаних бляшанках; повертатися навпростець, тягар злиденства подарує рішучу, приглядисту обраність, сміттєвисько позаду палахкотітиме чарівними, притаманними для скарбів, сяйливо конвалійними зблисками, якщо озирці підкидати на плечах мішка й переступати м’які, вколесовані, драглисті, мов біженський переляк, колії; знову йти через засів тополиного падолисту на ріллі, через виярок, через суху, непролазну від будяків, канаву, знов повз дорогою проминати злодійкувату рукастість горішин, тупцяти по бур’янах, може трісне яка шкорупайка, вибиватись під гору, човпти на куток з сівким просяним світлом короварника, постояти, передихнути, підібраною на соші дранкою обшкребти болото на чоботях, зійти з горба, а звідти мигцем на подвір’я, подумати так — і ноша стане приємною, легкою; коли й перестріне його смерть, — обмине сторопіло, простуючи в передранішню пору; снопи й перевесла увижатимуться напівсонним, приреченим, скоро об’їздник наспіє і рахуватиме, скільки впорали поденного, гілка черешні безболісно дзьобне об вікно, хто там? рано ж сусідці приносити півбідончика молока; то смерть блукає по окраїнах пітьми і задивилась на молодих півників, що на сідалі продовбують гребені один одному; сон продовжує довгі ряди полукіпків, жнивну роботу в полі, неквапність таку, що ні крик, ні благання не розітне уст, і незнана, небачена, лиш мимовільно відчутна, гостя стоїть, впізнає і трохи вичікує, мов звіряє списки, — підвівшись на лікоть, мов хворий перед лікарем, готуючись на виписку, бачить раб Божий об’їздника на чалому коні і западає в марення, з хатнього добра пошкодувавши за гасовою лампою, чи згодиться поминальникам? вечором підкрутять горілий гніт і дві оглухлі від стукоту молотка, старі, нездвигні, дубові табуретки дивуватимуться німо посеред хати, де труна, де господар дому? місячна повінь вже вилизала греблі й човни, сажисті тіні сараною обсіли причілки, гостя торкала раму і посміхалась напружено, так посміхаються, коли на видному місці трудно помітити щось забуте, підсідала до непритомного: звільнена з тілесних одеж душа прозоріла й дивувалась власному, лагідному поглядові на справжній з ястребиної висоти обрій, на села й полукіпки, на пагорби втоми й скорботні хліби, на розпліскане океаном марево, мов теплу радість каравайного столу, на звільнене всезнання, що другі відтепер звойовуватимуть поле й поглиблять глибокі долини розору, вдихнуть закляте повітря втеч і видихнуть нарікання на когось, ще житимуть людьми, та запінені зневагою прийдуть слідом і знелюднять покинутих — звідти, з висот завмерлого часу, видно, що зелень лісів і ланів перетворена в легіони сарани з лютим невситимим чавканням; звук надмільярдних щелеп нагадує тріск лічильників, сама ж володарка війська то запинає предвісницю ранку, зорю, то простроченими лотареями рве долі й хмари на клапті, то світлом скорботи в темряві яснить уклінних на самоті, то збиває хрести і беззубим мохом жере найдавніші могильні плити, то впорскує в вену музики сердешний біль, то, сама крижана, раптово здиблює лід на ріках, то ночує в січкарні на щітці отави, затиснутої між трибків, то тривожним передчуттям смокче і млоїть груди, то всю ніч тупає по горищі, то, прокинувшись з ранковим радіо, дослуховує до кінця новин, щоб звірити з погодою за вікном горе, то сивіє пилом на обгортках давно нечитаних книг і розрівнює закладки, то покидає садиби безоглядно, мов крик, розбивається на луну і чатує на дорозі жахом, то, буцім тікаючи, заводить в нетрі, то всим тягарем туги налягає на камінь, прив’язаний до шлагбауму, і просторить дику й вітряну порожнечу, то гарцює поміж орди, то в намовлянні розбійників обтирає кривавий піт на скронях, то дивиться очима жебрачки, що просить компотних жмаків і щулиться на порозі, то сіє попіл на торжищах, робить чесність безчесною, правду злим наклепом, щирість образливою, бо в ній подих вічного, то несе сніг на крилах північного птахства, голосить над безголосими, то хропе осідлана, лучить вгризнути за коліно, коли вершник пробує стремено, то мчить над багряними від пригаслих кострищ шатрами, то блискавичною кардіограмою неба вістує хвору печаль, то шарудить зливою, ніби їжачиній виводок збирає зелепухи в траві, то вечірнім перламутром ояснює гребінь у дзеркалі нареченої, то морозною поділкою сизіє на шротині, яку черкнув ніж, оббіловуючи козулю, то на мотуззя й пута зсукує простирадла коханців, то снопом ранішнього сонця підмітає підлогу і залоскочує хату, то на старий дермантин збучавлює шкіру на вилицях, виливає глибини вірності, владарює над багаттями втікачів, каламутніє в консерві з чаєм, холодить обличчя сліпого, що задивився на бистроводдя, падає смерчем на обмілини, висмоктує до дна ріку, перетворює сонце в малу, вишнево просвічену ліхтариком, долоню, вбиває день за днем, звільняє від обов’язків, доцвітає вересом на галявині, поскрипує паркетом історичної бібліотеки, розчиняє вольєри, зеленою слиною висне на губах оленя з фіолетовими, здивованими очима, падає в пилюку розламаним соняшником, за який почубарились двійко малюків, тінню сироватки налипає з банки на скатерку, тліє в кожній шерстині собак, що качаються по снігу на відлигу, замерзає грибним духом в лісах, під кінець зими натрамбовує лежаки сажею, пахне картопляною гниллю крізь солом’яні продухи в кагаті, в розрізаній картонній гільзі задмухує свічу і мороком змиває пляшку вина на столику, збігає на вогонь юшкою з дикого селезня, падінням мокрого яблука по черепиці попереджує про каменепад, лиховісно по декілька раз на день міняє напрямки буревіїв, на чорний димовий порох сушить весняну ріллю і лисицею-вогнівкою кидається через поле; на той час будеш, як тюрма, набитий людьми, долями, минулим, почутим, всим тим, що посвячує в безпорадну покинутість, бо на цьому безкрайньому одрі друзів нема, лиш совісне слово Ангела; свідкові шкода й сил все починати спочатку, вступати в академію гінців за вітром, подумки відвідувати міста, на всіх майданах блукань киплять мітинги, зустрічі, пошук правд, лікар, піднесений і легкий, проштовхується назустріч, на шкіряному, зухвало підбитому, картузі блище тризубчик, щедра посмішка провокатора натхненніє, алкогольно малинові очі вказують на гендлик, хильнути коньяку, холодіна, нехай прокурор милує! затулившись полою лайкового плаща, припалить люльку, пахне заморським димком, замружено, діловито заклеймить тиранію, скаже, що вже півроку як здав партквитка, друкує замітки в опозиційній газеті, воздає героям славу, а дрібні гвинтики, ти і я, мусили стирати різьбу нервів на свободі! добродій з мегафоном благав розступитися, попіл «примини» падав історикові в рукав, попеліло збайдужіння, та варто було глянути в праведне лице ворога — і тоді намертво, єдинокровним зв’язком прикипав до всіх звинувачених, окрадених здоров’ям, катованих напівсмертю й напівжиттям, співбратів по лікарні; через дорогу, притримуючи декоративні шабельки й картинно підбиваючи смушкові шапки, пісно всміхаючись щербатими міськими зубами, брели гуртом, так люблять ходити молоді зашугані міліціонери, показували себе рудовусі молодики в козацьких одежах, і лікарем затрусило; будять свідомість! а гляньте, скільки прапорів, скільки кольору неба й пшениці! відроджується ненька! година для праці настала, впечінились кацапи; от ти на мене сердитий, а це ж вони заслали практику каральної психіатрії, і попробуй заїкнись, як плювака розтерли б, що й казати! коли б я вас, друже, за всіма приписами лікував, ха-га-га, пропали б; та викиньте з серця, дорогесенький, ходімо ближче, послухаєте наш хор, які, які голоси! світло полоснуло по чорному авто, за яким радісно змикалась і славословила юрба, вітер гнав каштановий падолист над головами, на помості закипіло крикливе дійство, розгодовані, закабанілі, як євнухи, ліричні поети вдавали суворих натхненників, організаторів і борців; лікар і там був за свого, ручкався з кожним позаду трибуни, а коли натовп порідів, історик, сидячи на гранітному бар’єрі, кам’яніючи від сльоти, подумав лікаревим голосом, так, друже, зло заховане глибше, ніж ви гадали; побачив і самого спритника, що біг поперед машин і нахилявся всим тілом, несамовито егейкаючи; сигарета дотліла між пальцями й свідок пішов за людьми.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка