Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка32/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

Засинати в своїй хаті, — та подумки надходити додому; десь за хутором зустрінеться дід, він понукає на коней і обличчя його усміхнене, майже святкове, а коли підводу підгецує на бакаях, то з прикиданого травою мішка сіється на піщану дорогу і розлякує рудих лісових мурашок струмінь кальціонованої соди; по білому сліду дрібцюють родинні злидні, заплакані від ядучої білоти, серед них припізнаєш себе, відколи дід повернувся без пригорщі виміняних чорниць — дороги внука пекучі; ось і село; крилата туга б’ється кукурудзяною загатою об шибку, димок на негоду мишієм услав землю; щоб стало видніше, притулись долонею до вікна, бабця замахується цопалкою на відігрітих мух і забалакую сама до себе, ти бач, ці паскуди тоже очі мають, тікко гойдь кляпавкою і полетіла, зараза, пам’ятаєш, бабця запитувала малого, ти чом не доїв цього вареника, хіба він грішний? пригадай, один раз на молодість приїхав передранковим поїздом, боялась відкрити, бо засвітло ждала своїх; це я, чуйте, осьо й собака пізнав мене, цепком перекидає каструлю, — руку на одвірку схолодив протяг крізь дірочку для ключа, яку відтикнула бабуся, щоб упізнати гостя, — проскреготів по скобі засув і хата війнула теплом літньої людини, запахом злежаних укривачок, ковдр, лляних поцвілених занавісок, недільної давнини хлібом у скрині (в спрату від мишей) і вкам’янів черствий і безпорадний, мов грудка могильної глини, плач під горлом; ви бабцю, старієте, мене ж поряд немає; човгаючи важкими, збряклими ногами до ослону коло прочахлої груби, повільно, мов відталу ріллю, долаючи підлогу, бабця пожаліється на електроплитку, подивись-но до неї, хлопче, — і, поторкавши спіраль ножем з дерев’яною колодкою, побачиш, ось розгорається і накипає нетривким теплом яскраве, іскристе коло, таке схоже на майбутній поромний обід-дзвін і на завихрене в опівніч грозове небо; милий світе, що пах гарбузяною кашею і трудив зуби холодним, перехилки з гледчика, молоком, чесний світе, засвітись пам’яттю з нічних доріг, озоновим, надвисоким, п’янким, як атмосфера юнацьких марень, втраченим часом, подобизною днів, що єдині заступають від такої ж нереальної, немов неіснуючої, але присутньої навкруг володарки сарани — світе лагідний, присновидь мені тих, що пережили все й не озліли, бо не шукали ворогів, а зустрічали біду як випробовування, бачили звірства як нагад про існування потойбічних мук, дякували совісній долі, що вберегла від гріха і не їхніми руками здійснилась кара; дід вибрав смиренність перед лицем зла, — під’юдливої мсти зачуханих будівників раю, — дід встиг побачити по світах весь огром і заюшену, нелюдську силу біснувань, малописьменний, простий розумів, що розпухлинена гординя триватиме до написаної пори і, якщо дочасно прийняти виклик, самоспаленням вгріти пекельну безвість, то збезсиліє перед нею душа і сила; дід, знаючи про безнадійність знань, приховував ті свідоцтва, про які списувались тисячі й тисячі книг, над якими громадились мільйони й мільйони подихів, вже й сама множинність полеглих слугувала демонам, розсіваючи лепру безкарності й тим увічнюючи одержиму справу, біснуватий, гнилий і смердючий, як скажена слина, єретизм, розбризканий понад святим вогнем інквізицій; дід жив, мов щодень отримував передишку смертника, мовчав, боявся зашкодити сім’ї, здивування волі ховаючи в мисливський захват, там почував себе справді звільненим, неокраденим, молодим, коли припадаючи на праве коліно й сліпнучи від морозного сонця, бив нулівкою по рудому, витягнутому на бігу, звірові — постріл батожив льодистий сніг і кидав лиса на спину; бабціне ж терпіння походило з обов’язку праці, з повільного, майже родинного, знання про світ як про свого ближнього, з вибачливої любові, з усього того, що постає внаслідок теплого погляду і вечірніх вдивлянь в одомашнений, стиснутий селами, простір; бабця пригадувала одних за одними, підлих за облесливими, плюгавих за злими, ледачих за видзігорними, мертвих за живими, свекрух за невістками, хто звідки прибився, куди пішов у прийми, всі коліна сельчан, котрі ніколи її не знали, зате вона пам’ятала їхніх прадідів, з однієї постави правнуків пізнавала померлих і докладно розповідала про них все те, що вони мусіли б повідати в чистилищі; часом плутала живих з покійними, нітрохи не помиляючись в їхніх характерах і долях, мов імена існували, як підроблена на циганському золоті проба — бабця знала достатньо, щоб віднадити себе від миттєвих розчарувань і вберегти дітей для мовчазного й працелюбного продовження віри; батьки ж твої, змалку пізнавши даремність нарікань, покликані зжити свій час в безживному царстві, просто зжити, як довгу втрату свідомості в літа хвороби, батьки також витримали і тим утвердили надію — для тебе, покликаного на розповідь, що віковою каторгою, віковим безсловесним приниженням, віковою гідністю перед сильними позостала на світ і всіма жахами вбитих благань, всією тишею сповіді покликала ангела справедливості; зупини зоряний смерч, ось він близько, опівночі, Ангеле, втихомир грізну, мов підняте море, пітьму над катованими передчуттям, ледь живими в мармуровому світлі скорботи; тоді гладишку з молоком поставив на стіл, подивований тягарем, таїною всього, прихованого за довготерпінням, коли відвикли нарікати й за кожним неспокоєм сподівались гіршого гніву, прокидаючись від скрипу кватирки, наче б від грому приклада в сінях, посміхаючись так, наче б мали заплакати, доживаючи з чистим серцем, мов і не живши зовсім, та щоб вони не робили й куди б не йшли — все одно так непоспіхом, так помірковано й тихо, так впевнено відходили до останніх берегів, що в одну зоряну опівніч ставало зрозумілим, раптово відвертим, як молитовний зміст, що там їх чекає правдива вічність; там світло й праведно, мов після дощу навесні, а тут в моїй сутінковій пам’яті бабця ще послинює в пучках нитку і схиляється над швацькою машинкою «Зінгер», від окулярів яскравий падолист залатує станину і нитка, вкотре заломлюючись об голку, зрештою пронизує сталеве вушко, гуркає підсунутий стілець, сичить, пробуксовує ослаблений пасик, з радісним вистрибом подзеленькує в шухлядці з десяток великих, обрізаних на старому пальті, ґудзиків і латунний наперсток, зшита й обстріпана полотнина виповзає з-під сталевої лапки і в очах кота кумедно підстрибує котушка ниток на сталевому стержневі, — бабця зшиває торбинку для гречаної крупи; скільки жив, стільки й нидів торбешником; звук зшивання злидарського полотна переслідував по торбешних дорогах, серед інших невдах, звук неміцної, роздертої на клунок, матерії з напірника, звук тріснутої на спині, протлілої від поту, сорочки і однаково болісний, як присохлі до рани, напівобдерті бинти, кінцевий розрив ниток, що єднали торбинку з станиною; або згадай свої парубоцькі вельветові штани, холоші на сорок п’ять, сам майстер розкрою в районному ательє внизу обстрочив блискавками і перекинуті через лікоть, ще з крейдяними рисками на поясі, урочисто вніс у примірочну; скільки куряви замели, розривались на парканах, лисіли на колінах, кожним витертим рубцем наближаючи до відносної волі, мов пасасту одежу смертника заміняли на загальнотюремну робу — це й означувало дорослість — потім, коли подався в науку, з тих подертих штанів бабця зшила собі робочого хвартуха й спідницю, і зносу їм не було; і ось, минувши листопадну імлу, знову бачиш ледь доторкнуте ниткою сталеве жальце, рука в старечому ластовинні злегка тремтить, і два німби від окулярів, затиснутих, мов лупа, також тремтять і розпливаються, подібно до твоїх спогадів нині; й саме протинання вузенького вушка голки вказує на неминучість воріт, і двоєдина, жива і посмертна доля, з’єднана вечоровим світлом і розділена крізь збільшуване скло, завмирає на полотні вощаними окапинами, двома сльозинами, двома радісними слідами на початку дороги туди, де більшість, звідки сяйливий погляд пронизує тепер і дужче всього живого пробуджує, воскрешає до життя і нагадує про тимчасове й вічне, каже: пора тускніти чорнилам на поздоровчих листівках за портретною рамою, скрині з хлібними крихтами втрачати медовий і круп’яний дух, літо минуло й ніхто не довідується, дочка не привозить чималого кавуна, якого по скибочці можна смакувати тиждень, ще й трохи лишити онукові, нехай попробує, от солодкий, можна сидіти на лаві під кущем зацміну і усміхатися до кота, що спересердя, від граду струшених вітром слив, кидається гасати за листям, цілий вихор враз зависає і гасне над сухим, навпіл зрубаним, стовбуром ясена, — на ньому вирізьбив рік смерті діда, якраз під роздвоєнням, і обрубав згодом на дрова засихаюче дерево з гладенькою корою, по тому декілька літ там гіллячились пагони; там, за кролячою кліткою, стояли й борони з вимитим, костеревистим пирієм на зубах; опираючись на них, вирізав ловку ясенову паличку, котру замість ручки приладнав до бамбукової палюги з переламаного старого вудлища; все ж полегкість для бабці по воду йти, пів пластмасового відеречка приносити, коли нікого немає поряд; а потім, по бабціній смерті, знайшов у закутку в сінях цілий оберемок тих підпирачок і костурів, серед них і той, бамбуковий, останнє опертя і знесилений докір тобі, живому.

Маревні вогні станції сплакують гудками «чмеза», коротко і розпачливо, на смертельному видихові, — раніш здригали чеканням успіху, нині ж нагадують про вітер в пустках, — ти, підтикнувши ковдру під боки, спиш, але станція палає, мов оцет в очах; ось меркне світло зірниці й собарнота на скотомогильнику підхоплює біль гудка, в безмежному відчаї гасить сон, розсмоктує свідомість, як негашене вапно заблукалого їжачиська; темінь кипить смолою, а коли зранку вийдеш, щоб вмитись, змилок примерзне до кам’яного горбика за порогом, війне холодною бруківкою, далеким митарством, і ти прозрієш на мить від морозної свіжості світу.



44

Прозрієш так, що розвидніє інший, синюшно осінній ранок, — виходити на перший трамвай, різацьки зблискують на повороті сталеві колії, золка, імлава синь нагадує пліву на розпоротому животі, і нутрощі міста вивертаються перед тобою; ледь чути назви зупинок, пасажири втрамбовуються, як супісок на свіжій могилі, западає поглиблена самота, єдиний твій прихисток, за вікнами така втома, що брунька дощу на склі безсила побити іншу дощину, більшає будівельних майданчиків, на вимитих до блиску сходах побутовки сторож у дощовику п’є заварку з носика чайника, на неголеному лиці похмільна одутлість, в зморшках біля очей розкаяна гіркота, хвороблива судомна синь заливає і мокрий гурт на майдані з витверезником і ліхтарем, смердить сечею, з оцинкованого неба змилини досвітку змивають помийну чорноту вулиць, прохідних дворів, і трамвай скочується на дно яру; звискують на повороті гальма, сумний двірник, обпікаючи губи оштипком «примини», підмітає на зупинці соняшникове лушпиння, витрушене безбілетником, котрий показував контролерові голодні кишені; пересісти на чотирнадцятий номер, їхати повз слюсарний цех з вертушкою на прохідній, клоччя масляніє на підвіконні, нізвідки смердить карбідом, тікати не стільки від себе, як від нудотно безцільного ранку, аж поки-то геть розвидніє і можна потелефонувати знайомим на роботу, спитати дозволу, зайти в контору, вийти на каву, радіти, переймаючись радісним поспіхом трудових громадян, подякувати, перекурити і, в черзі ранкових невдах загубивши самотину, зрозуміти й свою потрібність, повірити всім неприкаяним до тебе, всім їхнім істинам, всім утвердженим дорогою знехтувань, давно знаним, та лиш тепер близьким і ріднім тобі надіям, вже з полегкістю задрімати за крайнім бар’єром на головпошті; дерев’яна надгризена ручка з чорнильним пером заніміє між пальцями й сон допише листа в нікуди, тобто до всіх, звернення до мільярдних адресатів; вийти, знов їхати кудись, знов кудись телефонувати, знов нікого не знаходити, а якщо й знайти, під кінець місяця ніхто не позичить і шеляга, стовбичити сновидою біля просмерділих оселедцями ящиків за пивбаром, нериболовні, закустрані бороди ханиг підказують, що й час неапостольський і спрага їх втолена; просто ждати, уявним ножем в сільській хаті лущити кукурудзу, розколупувати рядок золотого зерна, що пурскатиме в пелену дружини, в порожнє відро з-під брикету, під столик на посічених шашілем ногах, донька цілуватиме натертий об качани пальчик і лагідний спокій витатиме над трьома тінями на розмальованому піоніями килимку на стіні; рідні мої, от ми й разом; скрегітнуло таксі і в навпіл заллятій водою фарі гойднулось брудне, каламутне світло, мов відбита печінка міста, запахло ніби знайомими духами, коли плюхнувсь на задню сидушку і, перш ніж подумав, — хіба зупиняв його? — як лице жінки попереду обернулось, і ти впізнав імператрицю — давно в місті? — проїздом — тобі куди? — можна до центру — а я на вокзал поспішаю — як мала? — п’ятірки приносить — на вихідні будете вдома? я зайду — торкнув плече таксиста і згодом відчув під ногами хиткий навпроти підземного переходу брук, глянув на вільне жіноче пасмо з-під вовняної шапочки, таксі гострим різацьким ножем морснуло шкіру асфальту, і нудотне тепло міського туману вкотре війнуло оббілованою пам’яттю; так боліла щовечір пісня на другому поверсі, там перед випиской дозволяли слухати магнітофон, слів було не вгадати, як не уявити в спогаді обличч дружини і доньки, лише надривний, сліпучий настрій струмував крізь гратоване вікно в палату, ти можеш згадати голку з білою, намотаною на кінчик, ниткою? гордий собою солдат зумів пронести під коміром піжами і мріяв про заробітки тутуюванням, санітар обіцявся розщедріти на туш за дбайливе миття підлоги; ти випросив голку для шкарпетних потреб і уявляв рідніх, подумки заступав їх від звуку тарганів, що догризають нічне злиденство; минули свята; заступав від похітливої допомоги дільничого, он підносить торбу з продуктами і в під’їзді запитує ім’я дитини, мухи од сміттєвих бачків злітаються на м’ясний сік на сходах, закривавлений слід веде в квартиру, звичайно будемо раді, заходьте; ти заступав рукою прохил дверей, щоб гість відкланявся собі по-доброму, ти відчував міць руки між одверин, здається, в замаху злетіла сокира з топорища, в ім’я обов’язку відрубавши образи, — ось ми одні, ми так ніжно собі потрібні, ми так далеко від себе, що вірите, я вмираю, — голка спітніла між пальців і випурснула на картате, затягане, ліжкове покривало; довго, наосліп, боячись привернути увагу санітари, водив долонею, знайшов, вона була дещо зігнута, вирівняв, витер гарячі, мов ошпарені, руки об піжаму, вийшов у туалет, щоб припекти вістря сірником і, тримаючи за вушко, спиною до хворих стати біля вікна, і світ змаліє на прорізь у голці; лякало мимовільне заплющення повік, спробуй нігтем черкнути по зіниці, дарма, пальцями лівої руки треба розклеплювати і тримати повіки, гризти губи, болю майже не буде чути, головне, миттю заплющитись, кинути голку за плінтус, зігнувшись, іти до ліжка, падати лицем на подушку, виплакувати кривавий слиз і двома кулаками затуляти очницю, мов намагаючись звідти вирвати шкварчливе жигало з вогняно-білим кінцем; субота, мусять викликати швидку; доки санітар сопітиме над телефоном, плямиста вогка стіна розвидніє і нагадає карту безпритульної батьківщини, вишневі кордони областей, сажисті прочерки залізниці, жолудистої барви пригір’я, некошена поліська зелень, зруділі від спеки південні степи — і ніде тобі пристанища немає; лучче дивитись на світ, на одісейство і поліфемівство, примруженим зором стрільця і слуги наказу, войовника з магогівських, освячених небом, легіонів, лучче випустити з себе гнилу кров побаченого, перейнятого від зневірених, байдужого, надсліпого, найгіршого для тих, що бачили й не признали дива — і ти, людино, призвичаївшись до звичного, перейняла вроджену в більшості напівзрячість-напівсліпоту, виправдала нею збайдужіння, пересичилась вбивчою і мінливою тугою земних кольорів, по правді лиш відблиском безколірного й пронизливого вічного світла, перлинний блиск серця розкидала перед всеїдними, похитнула в собі віру в небачене, найвірніше, незримо присутнє як голос і дух, животворне в годину покинутості й розпуки: ти ладна принести в жертву весь виплаканий сум і тим переконати злих, що біль для кожного болючий, що скільки засліплені величчю не розказують про доброту, а зло пухлиниться, рве сухожилля, роди, найміцніші сімейні пута, рве кордони гріха і надозброєних держав, бо чим більш визнавали побачене, сьогосвітнє, минуще, як дим на вечірньому крайнебі, всебажане з погляду запізнілого подорожнього, вітряне й поминальне, стернисте без краю, тим дужче відрікали себе від прозрінь, апатія стала за поміркованість, квола товчія за подобу скромного доброчинства, відчай сильних за другу надію, радість за похвалу спритові, любов за розважливу, як старечі посиденьки, дружбу, глибина моря за недоречність плавби, небо за карту нічних польотів, панівна, лихоманна тривога за привід до вчаділого шаманства, барабани за скрипки, міра за безмір, весь поглинаючий жар недуги за прикмети відносного здоров’я, та й сама спроба прозріти і вирватись за енний вимір самотняви покинула серця, перестала бути обов’язком, ти здивована, моя душе? це каже твій добрий і дружній ворог, твоє нетерпіння і пошук таємного змісту у всьому, твоя відвага наблизитись і розгадати кожен провидчий намір, крик історії, відлунок подій, настрій, що керував мудрими в письменах, сни полководців, що являлись їм напередодні бойовища, все приховане від внутрішнього й прямого зору, закрите для посвячених, незрозуміле для самих учасників подій, сильніше від сильних; і ось ти готовий пошкодувати, що ступив на стезю, котра позбавила всього; від уявного і побаченого в стінах зневіри сліпне, мре, дичавіє серце; а скільки попереду? ти повір, лучче геть вкалічіти і йти сновидою через прірву; ти скоріше каліцтвом прихилиш долю, вона ж давно вкалічіла і жде тебе; тим більш сьогодні чергує незлостивий, налисо голений санітар, великий прихильник пасьянсів, служитель випадку, правовірник невдачі, турне кулаком в потилицю, підніме за шиворіт, гляне, матюгнеться в матір дами, мов партквитка в нагрудній кишені, лапне колоду карт і туди ж спровадить твою лікарняну картку, спасибі, не битиме; ось і швидка: взяли під лікоть, одною рукою дозволили затискати око, ох, і змісили б зараз, нікуди не дінусь, зачекайте вироку лікарів, ви встигнете, ось, мої рідні, везуть до звичайної лікарні, скоро побачимось, вам перекажуть, прийдете; дури себе; ось перехожі сахаються від талого снігу з-під коліс, а може все таки прийдете? ну прийдіть, побачите мене зовсім другою людиною, незрушно спокійною серед втрат, вельможею серед злиднів, серед підступних слугою, що врешті знайшов скарб свого вигнаного пана, ось ваше вірне золото вам, зустрічайте; везуть незнайомими, мов потойбічними, вулицями, от і дзеркальні, залляті сонцем, столики на терасі, на трап’яних грибках сніг білішає й пахне, мов глина на щойно побіленій плиті, простір заповнюється знайомим болем; тут я вас бачив, щоб виплакати зараз; на повороті машина вискакує на бордюр, від струсу дзеленькають причандали в медичній сумці, фельдшер тримає на колінах і озирається назад; все нормально, поїхали, командую впевненим гагарінським тоном; крізь подряпину на вікні видно, що всі телефонні будки відчинені, сталеві скриньки нагадують урни для праху, там на монетах холоне пітне тепло благань, пліток, пересудів, новин по роботі, зітхів над цінами, прокльонів владі, розмов про вечірнє і відповідей такого ж змісту — кожен сталевий ящик на цвинтарі з багатоповерховими обелісками вихолоджував трихвилинні копійчані пристрасті, монети в тютюновому поросі з кишень недругів, друзів, невідомих ще ворогів, до кого ревнуєш, кого боїшся, від кого ждеш звільнення, кому зобов’язаний телеграмами про неприїзд, до кого забалакуєш в трикляту мить, подумки сповідаєш безсилу лютість; ось цей телефонний цвинтар, звідки неможливо подзвонити — і доказом того, що тебе десь почули, слугує те, що настрій і голос вилюднюють, а телефонні гроби, чим ближче до центру, тим дужче приворожують зір, ліве око затиснуте, та, здається, саме ним бачиш; з ебонітових трубок, мов кінський сап, інеєм висівається подих тисячомордого юрбиська, на мембранах тремтить забуття, холод і холод; ніщо, крім холодного знеболення, затерплої анестезії, не струмує по кабельних ріках; тільки розгублення й роздріб, за всіма вчинками, звичками глибоко прихована ворожість; місто, це зчужіння братів, це антирід, зібране з варварських, чужих одне одному, племен і народів, військо, це похід проти себе, в прапопіл віків, на городища работоргівлі, — й земля не витримає, потріскає, як перша крига й провально ввігнеться — одна телефонна трубка зависла донизу, розлунюючи писк задушеного немовляти, безліч дротів з’єднувало той голос із комутаторним серцем міста, там завмирав він назавжди в товаристві обіцянок, освідчень, погроз, істеричного й безнадійного сміху, по підземельних річищах гинув струмом розлуки і зсудомлював мій голос тут; ось я ближчий до вас, ось я поряд! Солдат підсів на ліжко і попросив віддати голку; санітар туш приніс, за наколку вождя пообіцяли теофедрину і чаю, залатав дрантя? голка, брате, це скарб! ще декілька днів подумував вициганити голку, та потім лікар відібрав на обході, і спокуса осліпити себе — для жалісної прощі всього — якось непомітно в чеканні листа покинула мене, дні змаліли на зсукану дбайливими руками дратву, здалось, що все так і має бути, сліпуче вістря зникло з перед очей, та голка протягувала крізь сірі лахмани полуднів, була не добра й не зла, а лиш прихильна до тебе, так блискавка вибирає найвище дерево, і земля рипить, як чобіт під гострим шилом; ти ж уявляв себе здатним не більш, не менш, як підлатати цей халявний світ і виправити ходу історії задля майбутніх хрестових походів! та снився вокзал десь на півдні Росії, всюди на лавах, на бетонній підлозі набгом дітей і клунків, циганка на простеленому квітчастому хвартусі лічить нажебрані за день залізячки, при туалетних дверях, ближче до води, простягаються на кухвайках каліки, той обезножілий, той безручко, той сліпак сліпаком, всі каліч затята, б’ються обрубками тіл, посуваючи й посилаючи один одного; ще задушніша, споночіла спека гикає з автомата газводи, по якому вгрів старий циган, та тільки чмихи і піна закропили підставленого гранчака, всі порубані долею, знесилені лайками, ґвалтом, буцім вмиті оліфою, брудно спітнілі на кирзових лицях з порепаними, як п’яти, губами, всі засинають навсидячки та наглий двигіт, мов біль спросоння, проймає стіни, каліки вошкаються, діти плачуть, циганка з квітчастим вузликом підходить до білетної каси — вокзальне сниво, ця вирвата з руки митарств милостиня, була передчуттям стрічі з володаркою, передчуттям вірним, як смерть, коли дятел довбе стіну будинку і ворон кидає каміння з даху; ця покаліченість гнівом зради зробила обох тихесенькими, як після хвороби, вибачливо усміхненими, ще не певними за життя, але заслуханими тим, що вижили; мусів зайти по знайомих, позичити дещо, туфлі з різноколірними шнурками, хакову безрукавку (під светриком не вгадати, а комір новий) довгополу вельветову курточку з багатством модних кишень, щойно випрану, теплу, пропахлу праскою, носову хустину, все людське, одна душа Господня, — чуєте, рідні, сокоче скрадливим цвіркуном, зеленим ангелом літа, радісним копитом поля, що на скаку підминає крайнебо, — отож, зігрітий одежами з нафталіновою старістю всіх лежань поспішаю в дім памятного пелюшкового тепла, сидітиму з жебрацьким усміхом на кухні; подайте час для надії; на підвіконнику, де стояла гладишка з молодою поросячою кров’ю, густовишнева печать самоти в’їлася в камінь, і не вижити й подумки, доторкнувшись до різацької крові розлук, тієї крові, котра ще тримала гостро холодний, як швайка в правиці колюна, пронизливий, верескливий, конаючий крик над снігами; ти ж знав, сім’я зараз тулиться в найманій, іншій, без крові на підвіконнику, квартирі, ти думав, болітиме, а ніякого болю від чекання, від тоскної невідомості, що завтра йти, хоч можна потелефонувати сусідам, сказати, нехай вибачать, раптова телеграма, але пізно обдурювати себе й безсоння, бо так всевидюще над жорстокою тіснявою житлоплощ, казарм, казематів, вокзалів, де прокидався калікою з свищем у спині і чистив зуби пастою на вказівному пальці: всюди над цегляними вогнищами покинутих тобою стін прозріло небо і чути все; чути, як ниє бродязі одірваний носак туфля, як мекає козеня і птахи на молодій вруні чистять пір’я на вітер, як тихшає, мерзне пульс затерплої руки, підмощеної під щоку дитини, як всідається чорний, зірваний віщуванням кошмарів, пил нічної безкрайності і ангельськи ловкий злодій відкриває відмичкою міжміські телефонні автомати, спортивна сумка з коробками обтягує йому плече, урни для праху розмов пустеніють скоріше, ніж місто; виглядає так, що мерці покидають кладовища, бо страшний суд прогримів десь поряд; чути, як жінка на кухні допиває всенічну каву, єдине вікно на сьомому поверсі пашить ціною аборту, виє вітер у ринвах, нічийна постать злодійкувато підглядає знадвору, вікно зашториться, зблякне і тільки просвіт, буцім термометрний стовпець, пульсуватиме синявою з телевізора; так мрія торкала впокорену, пульсуючу голубу жилку на шиї, то царська кров просвічувала твою плоть, мила, — і світло, сам простір навкруг спалахував синім полум’ям, потверджуючи згорання всякої речі і дня, що доторкнулись до вічного; чути: самі по собі підламуються ніжки в старовинних меблях, мляво і стронцієво потріскують білокостомахуваті дороги, хлопчина з ангельським виразом пре повну сумку на сьому височину, в ліфті смердить собаками, володарка відчиняє; тепло кавової чашечки на столі пташиньо вгріває долоню і чути все: падіння вохристих котиків, схожих на гусінь, що сипалась на вмитий грозою асфальт, на комір плаща, на груди, на твою думку про кисле яблуко, на потайну домовленість на квартирі — самі приносять простирадла і гумові пальчата в «дипломаті», потім потрібно відмити стіл, винести кавалки м’яса в газеті під дерево, здається, то осокори, — ми пленталися додоми, ти вкотре заводила розмову про одне й те ж, сказав уб’ю, обрізав невизначеність натяків; той видих погрози подарував дозвіл на життя; ми йшли під рясним падінням котиків-гусені, вони сито чвакали під ногами, запах розтоптаного, йодистий холодок, тільки посилював тривогу, сказане слово повільнило кроки, — може, доки не пізно? — я сказав!! — і радість покірнила стрімкий профіль; ти в уяві самітника ще не визріла на володарку всього, на повелительку сарани, твій час лиш народжувавсь і легіони громадилися в прип’ятьських пісках, пухкі теплі котики падали на землю і впевнено пахли весняною силою, смолистим пелюстям на корінцях і золотавим пилком, предвісником засмаглого червня; а нині згадуються як гусінь, що багрянила дорогу і чвакала багном; вже й дерева поспилювали, кожен пеньок нагадує плаху, ти схилиш голову над минулим, знов теплітиме на губах волосся, звідки вичісувала й вичісувала котики у вітальні й нахиляла голову до плеча, пахло смолистою бростю, весняно хмільним холодком і підсиненим від нічника затишком майже сімейної оселі; ми прокидались від дотику уст і пили крижане молоко з холодильника, шепталися, яким ім’ям назвемо, засинали щасливі, а зранку, коли біг на автобусну, невпізнанно високі дерева дихнули йодистим палючим теплом напівзотлілих котиків і ягід мокрої омели на асфальті — тату! ось дитина біжить під гору повз почорнілі пеньки, якась незнайома, в балахонистому з капюшоном пальтечку, всміхається дрібнозубо, носик закозяний, викапаний, фотокартковий, твій, очі світають впізнанням і наближенням, великі очі, здивовано рідні, зупинилась і витягнула шию цибатим зайченятком; нахиливсь, мов перед дзеркалом сумніву — упізнала мене, доню? — ага, бачу тато йде і побігла — а я не впізнав, так виросла — ми з мамою ходили в магазин, купили хліба і пачку солі — присів навпочіпки й гладив ріденькі пасемця, що вибилися з-під вовняної шапочки, від холодного вушка рука одмерзала під лопатку; хотів кричати про гусінь і згризену дорогу сюди, а вголос перепитав адресу й подивував собі, що живуть майже там, де раніш, майже поряд; дитина забухикала, вибачливо посміхнулась, затулилася кулачком, знов випромінюючи старечий вигляд, і глянула на матір через моє плече: йшла навмисне повільно, перекладала кулька з руки в руку, без тіні розгублення на устах; на звук каблуків одягнув маску поштивості, що так мало пасувала в радості впізнання себе через доньку; вклонився дружині й на мить присліп; то зблиснули, згораючи назавжди, клітини мозку з печатями всенічних катувань, задушливого страху за малу, батьківського осуду, відвертостей в тамбурах електричок, запійного жалю, сліпої псевдосподіванки на повернення, жаху безчасся, немов очікування чогось, але відсутності всього — клітини, які безнастанно повертали свідомість назад, виїдали силу свідомого вибору, — і отепер, втративши самозгубне, перестав почувати себе втраченим, хоч знав, що це ненадовго: в поштовхові короткого щастя стиснув доньчину долоню і натягнув їй шапку на очі; вона двома руками визволилася, по-лисячому крутнула й зашморгала носиком: краєм ока поглянув на дружину — підозри й нещирості не було в її погляді; вона також перейняла й підхопила гру, здавалось, сім’я буденно зустріла батька, розказує новини про школу, про обов’язкові спортивні костюми на фізкультуру, інакше ставлять двійки, справді, тату; ти перехопив сітку в дружини, перекинувсь словами про знайомих — їхні долі означували вогкі, запліснявілі, мов невикористана могильна яма, стіни часу, — знов порадів, знов здивувався, що вижив, знов пробачав усе, щоб довше відчувати оцю захололість дитячої долоні і йти під гору; там, на третьому поверсі, з розгубленням на лиці володарка пояснила, що стару, за якою приглядає, оддали до лікарні, те не так, се не так, чого стоїмо, проходьмо — донька переступила поріг, затхлість замоченого в тазику дрантя війнула нудотою і нудьгою, ти загасив недопалка в сірникову коробку, володарка ж, зачиняючи двері, тернула сіткою об одвірок і з розірваної пачки на брудний килимок просіялась жменька солі; ти ледь встиг подумати, що це не перед добром, як мала з віником і совком смикнула на стіні нитку, світло старим павутинням впало на жирні, залапані шпалери, а коли підмела білий засів, то вскубнула батька за рукав, і ви ступили в кімнату; на батареї сохла купа рушників, млявий протяг гойдав прив’язану до вікна, зелену повітряну кулю з намальованим зайцем, на зошитах на столі лежала щітка з піною русявого волосся — й, коли гортатимеш щоденника, то обпече жалісний доньчин вираз, вже залякана, боїться за оцінки, наспівуватиме про гусей і бабусю, притулиться до плеча, пір’їнно легенька, від зустрічі свята; легкість тіла починається з видивляння за вікна: так чекала на тебе, тату! торкнути губами очеретяно легкі пальчики, доню сумна, нам ніяково обом і мамі слізно стояти на кухні, чайник давно закипів, думає, нехай побалакають собі; доню, видно й тобі перейшов характер сумний і заячий, це нічого, це краще, ніж загризати ближнього, ну, ходім, он вже і мама кличе; за обідом пили саморобне вино, з приємністю смакували чутки, мовляв, од радіації помагає, ти уникав зустрічатись поглядами, але бачив брезклу важку змарнілість, рубці зморщок біля очей, випнуті жили на шиї під комірцем давньопам’ятного халата, по-чоловічому обпалені нікотином пальці, безвільно сонну підпухлість на щоках, та найчужішим був голос, огрубілий, монотонний, жорновий, за яким вгадувався крик і крик, скрегіт і скрегіт зубівний, все те, що стирає нас на мовчазну солону муку, — крапля заварки повзла по носикові чайника, пахло апельсиновими шкірками на денцях чашок, грибним супом, що парував на плиті, непродихним вакуумом старечого житла, і тільки зірваний дитячою сукнею вітерець змітав порох запустіння на речах: на розмороженому холодильнику, на тріснутому телефонові, обмотаному жовтим витим шнуром, на стосові довоєнних валіз з обшарпаними по світах, погризеними мишвою, боками; вони нагадували футляри скрипок і водночас, глухі, наповнені риданням, полустанки; дитина дістала з тумбочки картонну коробку з-під взуття, там ховала календарики, зібрані за роки виглядань, вирвала з зошита листок, наклеїла на нього декілька календарних образків і, коли ти нагнувся, щоб поцілувати її на прощання, солом’яними ручками обхопила шию, приходь, приходь до нас, тату! володарка з обліпленими тістом кулаками вийшла з кухні, прилягла спиною до горіхової рами, — затуляючи сизе провалля дзеркала, оббирала тісто на пальцях, мов у шоковому стані здирала обварену шкіру, і так пекуче зробилось трьом на ганчір’яному, зітканому з барвистих клаптів, килимку у вітальні, так жалісно; головне, — посміхнутись; а на вулицях сутінки, йди з погубленим серцем, рви телефонні трубки, з розмаху бий об цвинтарні хижі скриньки, знищуй цих ідолів розлуки, доки над радіактивним пустирем росте й вовтузиться шовкопрядна темінь, а під сльотою м’якне, сирітськи безпомічніє вбога окраїна, — беззимна, щоб легше ховати мертвих, земля, — блиск ліхтарів, мов штиковки на плечах ночі, і обірваним тромбом таксі мчить, кривавиться, паралізує вокзальний мозок; ти вертаєш додоми, молись душа! не плач, не проси, не надійся, даремно все: ти маловірився, гинув за кожним прочитаним листком, кожною книгою, кожним параграфом горя, піднесеного тобі володаркою книгосховищ і домовинного віку, повелителькою всього, зелених і чорних кольорів, найменших помислів, подмухів, та найдужче безвілля; ти посилав проти неї хрестоносні походи, вправдявся в силі й хоробрості, в красномовстві і подвигах, дорівнював спокоєм небожителям, збирав свідоцтва про оргії, замолював всіхні гріхи, шкодував неродючу землю, насипав повну сівку, виходив у поле, заносив руку назад, та вона, невпокорена, випручувалася з тисячолітніх темниць і воєн, оглуплювала великих, каструвала малих, вдягалась в лілії і порфиру, в красу і славу, кликала себе просвітництвом, любила кров, мріяла про велику засапану ніч злягань і в нагад про себе насилала затемненя. Ти прокинешся вдома, в тиші й пітьмі, — згадаєш вкопану в землю цистерну з-під гасу (пальне давно висмоктала сільська електростанція, вже розбита, покинута) на відкидному люкові зіржавіло й перетліло кулко, замок відпав, варто було підліткам підважити кришку і звідти гикнула затхла, гаряча, отруйна, десятиліттями встояна луна, крик убитого часу, який перегнали в світло; нам вистачило розуму обійтися без сірника, спертий сморід був ладен і нас перетворити в яскравінь вибуху; ми збились головами над ліхтариком і глипали вниз, ще подала іржа з відбитого люка, прямовисна драбина, стіни і дно цистерни мертво, фосфорно блискотіли краплями рідини, недобра, роззявлена мить ковтнула чийогось дермантинового з бубляшком картузяку й гукнула моїм голосом, — гайда по щебінь, — якраз вечоріло з молочною втіхою череди, з вигляданням тіток на розі вулиці біля пошти, з віхтями запашистого сіна по обочині, на воротях, на триногому стовпі, з повільним спокоєм хмароподібної хури, з теплою, мов щойно пражені гарбузяні бубки в кишені, пилюкою на грунтівках, з щасливим захеканим цуциком, що доганяє підводу на подвір’ї і падає під ноги хазяйки; луна всередині цистерни мов вибухала іскрами гальмуючих коліс, мов тьохкала рейками, коли поїзд далеко ще, примовкала, глухо викляцувала буслинім дзьобом в нічній весні, пульсувала безсонними і тривожними передчуттями зустрічей, темпом дороги й польоту, самими поглядами завіконних пасажирських людей, що гріють соромом і байдужістю обірваних, як перелатані латки, хлопців на незнайомій станції — і смеркає вже за пероном, де нема ліхтарів; ось після поїзда ми набрали щебінки і ватагою поспішаєм, не жертву приносити вааловій пітьмі, а каменувати порожнечу, чорну задуху поневірянь, що чигала вже тутай, просторилася, мов пошесть, мовкла, заціплювалась, вже тоді стерегла наші майбутні повернення; мовкне й видзвін мантачки об косу, косарі повертаються межами, порожнеча ірже загубленим лошам; мстивий залізний льох запам’ятовує нас і розносить з каменепадом і серпнем розбишакуваті голоси, щоб з протягами від’їздів, вертань утворити ще лункішу порожнечу над всеньким світом, ту вічну земляну спрагу, здатну проковтнути всяке подання й світло із людських рук — і поза оком і словом змигнути в безвість.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка