Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка33/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33

45

Лагіднітиме день, і дядько у всьому військовому — картуз, галіфе, застебнута збоку коміра гімнастерка — замислено і поважно згрібатиме по дубині листя на загату, час від часу обчищатиме п’ятірнею дерев’яні зуби граблів, два натрамбовані лантухи стоятимуть під деревом; жнець прострочених номіналів граблищем посуне їжака під пеньок, прикидає його, зніме картуза, пообламує на прикорені шипах великих, здобрених стронцієм, опеньків, обтрусить трухлявину на колінах, здригнеться від дивного холоду і по-вовчому різко й прямо підніме голову; небесна крига підрубуватиме гілля дубів, притискатиме яструба до галявини, блакить пропахне городнім димом; марніє, нидіє, меркне час, до галюцинативної сліпоти замислений самозгубою, хижим самотнім теплом; час п’яною нареченою кружляє з розставленими руками і дужче хмеліє від обертів падіння, — час ні жити, ні вмерти, час осипатись глиці, час сосновим голкам зшити туман і хоругви серед поліських боліт, сопілкувати в скорботі убієнним очеретам, пустелі втрачати голос волаючого, вікнам тріскати, плавитися в заграві всіх намарних згасань, долоням хмар перетирати голодне колосся диму над коминами з перекинутих відер, сіяти вбивчі зерна на ненароджених і живих, помирати мертвому, вкриватись криком, прощаючись, довго стискати руку, поночі послизатись на твердих яблуках у безлистому садку, всюди впізнавати братів, та куди б не йти, відходити від старого світу в поцілунках, рум’янах володарки маскультурних з’явищ; для нього свій час: лукавіти ненадійним, міцніти зрадливим, вірити в магічні письмена, витягувати гнилу рибу і єресі з сітей правіку, очистити полум’ям мідний і золотий посуд, вимити одежу з козячих шкір, та все ж послушниками Білеама на сьомий день прийти в табір, до нас, гнівити долю, впиватись медами з мідійських чаш, вдавати добрість, викрадати дари у волхвів; динаріям обезцінюватись, похідній зброї втрачати силу, землі сивіти від попелу й срамоти, злому вітрузі в корчах битись об степ, розкублювати кострища, гнати дощ за дощем, мудріти звечора, з суботи починати жнива, втонулій гірчичній кризі вістувати мерців на літо, всередину вихора кидати ножа, забобонитись до дикунства, старим орлам відводити зір і тим вимолювати ще прожитку; наставати небаченому, кривим кривіти, глухим глухішати, навченим дебіліти, злидням злиденніти, сліпим досліпати, мертвим приймати другі могили, кожному зціленому лепруватіти як один і тратити звіщення про добру новину (покидаю вам забуття і доказую) мій час простіший, впам’ятовувати ближніх у хвилини розлуки, портретні профілі на фотоплівці яскравих, мов щойно промите золото, вагонних літ, мій смуток махає з темряви на обочині, непотрібний нікому — й душа сиротиниться дужче; час воскрешати сумнопам’ятну сутність зникання, задивлятись на повне жалю й зорепаду всевічне небо, підсідати на греблі до рибалок, позичати їм цигарки, сподіватись любити безсмертно цей вітряний вечір, цю незникому пам’ять про беззахисних, далеких, дорогих, бути тут і там, жити день за сто років, щоб встигнути започаткувати новий післяпотопний рід, на диво собі знайти під шафою саморобного телескопа, від якого лиш тубус чорніє порожньо, мов одрубаний по плече рукав, по-стариковськи вгріватися раннім сном і спросоння спиною до стіни вгадувати морочний холод на вулиці; радісно засинати, прокидатись в неспішну пору від сонячного інею на щоці, довго слухати віхолу, збиратись по хліб, замотувати вишневою сіткою худого з жебрацькими зморшками паляреса, зустрічати раптово стару, таку величну недавно, вчительку фізики, того предмету, що змертвив простір довкола, за всіма шкодувати, покинувши розгадування століть, пошук вини і причини, як доля змусила багатьох покинути і забути незгойні окраїни; прощайте рідні з очима великими і святими від сліз, прощай вогніюче листя, мов сплески болю в зіницях перед втратою свідомості, прощайте друзі і адресати безнадійних на п’ять слів телеграм, прощайте, сутінки, що живою водою схлинули за чистий зоряний обрій, безповоротньо. Звичним стане батьків приїзд; він повідає, що всі довідки зібрані і скоро прибудуть покупці; звичною стане істина, яку боявся сказати собі, нема духу обсістись надовго, відвик од постійності, від себе одвик, щось має настати обнадійливе, досить смертельного, пересиченого обжирання сарани, щось пробуджує се-ред ночі і наказує не проспати, в пітьмі, що з життям і риданнями завмирає навкруг, ангельське світло, зойки жінок при вході в печеру — і кожна думка й миттєвий спогад міцніють, загартовані здійсненим часом, як силою апостолів, що повірили у воскресіння. Батько покладе на поріг зав’язаного в сітці кавуна, походить довкола хати, задивиться на бляшані козирки навісу, похвалить майстра, подумає про близьке, махне рукою і поїде, весь постаріло зсутулений, старанно виголений перед старістю, звично рішучий. Коли ж батько від’їхав, лице його набуло того звичного образу, що й вічно сьома година ранку, під цією ж, але віддаленою за поспіх існування, стелею — прокинутись від притишеного сплесками вогню голосу мами і шоркіту бритви об ремінь, крізь заплющені повіки в найсолодшій хвилі тепла побачити таке затишне, мов благодійна туга, жаріння в піддувайлі грубки, слухати знайомі, буцім ранкова молитва, бідкання, настанови, клопоти, слухати й танути в безпричинному, тим переконливішому, безборонному страхові всіх прийдешніх чекань, щулитись, на секунду засинати, а коли бритвенний пошерх обсіче роковану мить — вставай, хлопче! — нестерпність, як давній біль, вже затихне, стане звичною, помалу вніміє, обернеться обов’язком; треба й собі зачерпувати крижаної води в сінях, вмиватись, снідати, брати портфель, жити, доросліти, старіти. Знагла груди розкігтив кашель, мов з легенями виривало вільготу намріяного затишку, великодухість антонівки в сінях, літепло вечірніх зітхань, дитинство, смуток, трухлятину розламаних до коліна дошок, пронафталінений пах собачої шкіри, котру дідуньо приспособив замість камізельки, зціляючи хрипи і ломоту під лопатками тим охоронним теплом, що його собака набігав на прив’язі, вартуючи зимове подвір’я, невимерзлу ще гіркотняву подовбаної птахами горобини, гречано сиві, густі дими і запах пізньої ріллі з перемерзлою конюшиною, терпкість груш на хатнищі між ярів, кудою гасав одв’язаний і звідки дід повертався з полювання; два крижні, підвішені до пояса на обрізку сириці, терлись лапами об коліно і надиханий пороховим азартом вітрюган дудонів у рушничні цівки; перестояне, висохле на кострицю, різнотрав’я німо благало сірника, пропащий пил порхавок піднімався над схилом; дід, побачивши браконьєра або бригаду міських зарізяк, приплескував на козулю в сухих очеретах, їхав до сповіді, замолював чужі гріхи, благав повернути справедливість і честь, то ж пам’ять про нього гріє цілющим шкуратком, вигоює від зневаги до власного життя, котре мусиш вигавкнути ось тепер, і ладнувати себе в дорогу: зашити порвату на рукаві куртку, в целофановий кульок вкласти нитки, обстріпаний рушник, дзеркальце, мило, таблетки, окремо загорнуті позліткою з-під цейлонського чаю, вдвоє стулити недочитаний журнал, згадати про крейду від згаги, замотати кусінчик газетою, вкинути в торбу кип’ятильника, станок для гоління, блокнот з адресами, по яких ніхто не живе, талісманну попільничку з морської мушлі, здається, по-всьому; цей ритуал прощання завжди гнітив, бо душа вже облітала нові роз’їзди і покинутий час до відходу перетворювався в закляте ждання, під ваготою прожитого стиснуте в однісіньку хвилю, коли з ключами в кулаку, ліктями обіпершись на стіл, присядеш на дорогу — і білітиме по тобі виставлене на двір відро з пір’ям, дві одрубані качині голови дотліватимуть всередині, щоб всеньку зиму без тебе розвітрювати пір’яний дим на твердь і зляканість посніжених седищ; та до прощального забуття доля спитає про доньку; пожди-н, ти хотів щось сказати, щось вимріяне, про тихе містечко, де можна винайняти квартиру на трьох і забути взаємну затятість, головне — сад, він буде просторий, просвітлений, на осінь надлітатимуть дрозди, замерзатиме вода в умивальнику, за стіною стара господиня бухикатиме цілу ніч, тихесенько під підлогою шкработітиме миша, вигризаючи невсипущість; місячна синява, то напливаючи, то гаснучи поміж хмар, гойдатиме розгорнуту дитячу книжечку, бант, ковпачок фломастера на кріселку і, буцім накритий картузом коник-стрибунець, тільки тихіше, засюрчить під подушкою будильник; вставати, підсовувати на конфорку чайника, струмінь пари змиє морозну слюду на шибці, голитися, радіти мильному теплу помазка, гризти яблуко, помічати на гризакові кров; сьогодні моя черга вести малу в дитсадок, сад обезлистів і на стежині тріскотять горіхові шкорупайки, листя гірчить непродихно, всюди листя, — на криничній корбі, на дні відра, на рубероїдній покрівлі повітки, на сіделкові триколісного велосипеда, на штабелі дощок, котрі господиня завчас пристарала на домовину, на дихтяному вікні хліва, на крилах раптового вітру, — всюди падолист, наче б сліди уявних повернень в цю понеділкову морозну осінь, в час, коли пора будити дитину, довго стояти над ліжечком, вставай, вставай; ковдра малинова, на ріжку вискубень вати; вставай; від доторку до худенького тіла зморозить наскрізь, це ж їй на холод іти, день виглядати татка; вставай; на заплющену оперту плечем до стіни, вдягати м’яку, з липовим запахом сновидінь і сліз, ледь зім’яту, рожеву льолю; вставай, розвидніло; шапочку одягне сама, виходити, тримаючись за руки, вона обов’язково розкаже про виховательку, про того хлопчика, що обдарував долькою апельсина, забігатиме наперед і дивитиметься мені в очі, — доню сумна, — біля залізної брами стисне обіруч за лікоть, присядеш навпочіпки, біжи за дітками, глянь, білочка стрибає на дерев’яний гриб, мала плакса, сміятимуться, ну, біжи, скоро сніданок, холодно, ходи, донь, всередину, на коридорі шафка відчинена, малишня гилить кубики по підлозі, заплакану той хлопчик засміє, сьогодні заберу раніше, вже не виглядатимеш батька останньою, сидячи на гойдалці, поглядом проводжаючи за ворота людських дітей, сьогодні рано звільнюся, правду тобі кажу, хутенько прийдемо, збиратимем яблука на сушину, мама напалить піч, горнятко гарбузяної каші з медом умліє в кубасі, така солодка, що кожну ложечку приємно запивати молоком, послухай, я прийду; і пробудженому довго сліпати в стелю, вгадуючи, де я? Ти вийшов рано — ще й зоря не змерхала — обходив буланої масті поля, чорноземна пітьмава перетворювалась на кінський пах, обривок пута, сліди копит, сліди кедів, сліди лошачі, обламану вербну гілку, якою їздовий, стьобаючи повітря, відгонив коней на пастівень; ти знав дорогу, притримував рушницю за приклад і прямував до заповітних трипільських пагорбів, стерновище всмоктувало мерехт зір, як мрець живу воду; останнє передранкове сяйво ронилось росою з верб; вітряніло, великий і чорний птах проносився на схід сонця; ось ще один видолинок, бур’янистий горб, овечий дух, бляшанка на патику біля замуленої кринички, і ти ступаєш на древній вал, саме підвишшя нагадує велетенську чорнильницю, той порожній і виписаний історією каламар, де стилом правив жертовний дим над багаттям пращура; нині ж тутай розбита обора, курінь, обвуглені рогачилна над кострищем, саму отару, видко, зігнали на зимівлю, пахне лоєм і прілою соломою; ти приклигав сюди, щоб згадати копання скарбу, якесь череп’я знаходили, якісь худі звощанілі кості, в грозу ховалися в печерах: тисячоліття й тисячоліття там гніздивсь ляк розгадки, земля двигтіла в холодній тіпавці, грім і злива перекочувались далі, раптом один загукав, гляньте, гляньте! внизу рисачили і зупинились майже навпроти нас четверо вовків, двоє малих, двоє старших, але однаково лаписті, міцнюще збиті, мовби утеклі з прадавнини коні, більше схожі на згустки тіней, ніж на живих істот; завмерли, незрушно відсапувались, ми ж повискакували з глиняного лігва й стовбичили поперек їхньої дороги, чомусь думаючи, то собаки, нях-нях-няхкали до них, загравали, плескали по колінах, підкликали погратись і звірина, обурена тим підлабузним писком, рвучко метнулась на бік, ввігнутими головами проламала м’яку стіну рогози, і, чавкаючи рудою, вигулькнула потойбік яру: двоє малих посередині, вожак попереду, вовчиця ззаду, — потюпашили без оглядки, ледь сколихуючи споловіле колосся жита; ти прибився сюди, раннім ранком, самотньо, на троноподібну і водночас, буцім завмерлу в першій мільйоносекундній вічності вибуху, зеленосхвилену висоту, щоб зітхнути: Господи, чи не пора почати Твій справедливий суд? мені відомі й нехитрі засоби, і деякі бетонні споруди, здатні розпросторити вибухову хвилю — і земляний потоп, вивертаючись, мов киші в тазик, покладе край переситові і глумлінню зневірених содомлян, ані злих, ані добрих, ані впроклятілих, ані святих, ані слуг благодаті, ані прислужників пекла, ніякогісінько ніяких, обтяжливих собі, даремних небу; ти почуєш докір мовчання, відтак, всередині, вимиваючи рештки отрути, що мучила тебе й віки, звогніє безвинний свічковий спокій, мов темрява, знявши нагар, поглинула своє — і тиша стане зрозумілішою за відповідь; ти здіймешся на висоту, притаманну осені і оселі, раптом віднайденій на попелищі, звідки всі спогади, вигадки, одержима роздвоєність між минулим і грядим, лиш різновид творчості напрямом до нового світу, — все має йти, як іде, твоїми заповідями стане мужність, терпіння, свідоцтво докрайнього погляду, примус дожити; ти почуєш могутню, органну музику солом’яних стріх, радіактивні прелюдії, і зрозумієш, що від колись до тепер нема нічого, щоб заступало від розв’язки, а сила, замірена на твою згубу, якраз намовляє, якщо грішники геть дичавіють, безвинні вбулися з катами, роса виїла очі, могили волають про відплату, збувається написане, каміння говорить цвіркуновим співом, то чому б не пора? саме вона, та сила, друкуватиме фальшиві некрологи з твоїм портретом, плодитиме ганебні й коростяві чутки, прирікатиме твоє фото на стенді, повішене серед тих, що пропали безвісти, палитиме на смітниках, люто й заюшено, з переляку, топтатиме кирзаками, мов початок пожежі в сухій траві, але ти будеш живий, непомітний до часу і, щоб уникнути каменування, покинеш всім обраним, вимощувати добрі наміри, рятувати загал, незмінним ухилом ріки виправдовувати зле й невтішне покликання течії; перестанеш почувати себе старим, розбитим непевністю, кволим, смертним, прийдеш до спраглих, хто взявшись за плуга, не озирається назад і вірністю оранці вглиблює надію; в просторі отупіння від болю, знеболеності затерплих, ледь присохлих, струпаків однієї безсонної пори здригнешся від дитячого страху покари і чистий той струм змусить встати й ходити, покинувши своє пітне ложе, ходити радісно, мов виглядаючи по окраїнних палатах цілий народ гостей, своїх учнів, своїх слухняних, своїх вірних, своїх заклопотаних новими перелогами — розпалюючи вогні на плотах, проминаючи скелі, стережітесь, улюблені, гіршого горя, дурманних хлібів, буденно замішаних на заквасці історії, глупоті, буденно випечених на крові й потягові до жорстокостей та насолод, посерйознійте один раз за своє старече дитинство, там, внизу, з пучком очерету за поясом і кресалом в руці вас зустріне Архангел, погладить молодого пса по загривку, присвітить смерклий ваш манівець, скаже, слухайте, куди ми прибились? так все зветхло в дорогах, так все далеко, що мусить, напевне, постати брама, правдивий вхід, ходімте ж разом, змиєм обличчя і розламаєм пасху; виявляється, ми блукали поряд; вже по святах прокладем борозну; дім отчий, такий, яким його замислював господар, проте дещо інакший, позбавлений розпачів, ознак старіння, всього проклятого, вкоєного зопалу, вар’ятного, здатний повернути совісну й змовчану синівську любов і тим здихатись грізного часу вкупі з блукальними пригодами. Вали з м’яким обрисом завмерлого підземного дзвону, з байдужим смутком покинутого жайворонього кубла, з німим, довірливим всезнанням виняткових місць, споріднених біжучій воді, світанковому небу, зорям, насправді ж дихали, затуманюючи життям дзеркало рівнини, розплескували по собі кривизну простору, погідних схилів, яруг, долин, на повному видихові стомлено, старече тихли, мов замислюючись вві сні, жити далі чи помирати? дозгадували ще незбутнє, задихались, на добрішому спогаді віднаходили дих, знову стрімким ковилистим прибоєм розмивали й розширювали нічний обрій, знову несли віднайдений, розміряний на віки, першопоштовх добра і зла, і всмоктували недужість серця з приязню моря, що обіймає якір.

Виспишся в скирді, позбавлений імені і мети, безтурботно вспокоєний, а коли сонце прогріє солому й запахне лисячими віднорками, малий пастух підкличе легеньким свистом і вкаже на болітце; обминаючи корів і собаку, що пчихав і грібся в сухому торфові, ти перехопиш рушницю з плеча, зведеш запобіжника, перетворишся на слух, тупнеш ногою об кротовину, — качки з ситим краканням вибухнуть над багном, мов відсварюючись від пострілів, — ти напівсонно розламаєш замок, ежектор викине теплу гільзу, поглянеш на хлопчика, що вже по купинах, по будяках, по кропивці метнувся в болото, підняв за крило здобич, потряс нею, дмухнув у дзьоба, вигнув бока і підтягнув довгі чорні труси, перехопив качура за лапи, обтрусив кров на зм’яклій з тускніючим переблиском шиї, і аж тоді підняв голову й заусміхався щербато й жалісно, сиротинно; бери собі, підморгнеш ти; дя-дь-ку, а закурити дасте? ти згадаєш цю плаксиву, обов’язково розтягнуту по складах, інтонацію, заспів пастушого дитинства, покладеш на лопух три сигарети, декілька сірників, одламану, завбільшки з ніготь, тертку, і дорога до червоноцегляного млина на греблі покличе тебе повз цвинтар; сюдою дід повертався з лихолітних світів, сидів між приреченими, засинав назавжди, та біль зчужілості всього додав йому сили; ти озирнешся, — хлопчик, притискаючи крижня до грудей, побіг завертати телят від мішанки, — і переступиш повалену ограду, почуєш крик, смертельно ранений, чоловічий, потім скрегіт заліза об асфальт, дитячий вереск; бігтимеш, перестрибуючи безхресті могили, ялинова гілка зіб’є картуза, запхнеш його за пазуху й з пригірка побачиш трьох підлітків-рибалок із підсакою і вудками, а на дорозі коло води мотоцикліста, що, обтискаючи голову, лежав долілиць, замість ока стриміли стернові ластовині пір’їни і виямка на хвості повнилась кров’ю; калюжа бензину чорнила пилюку і сонце гасло на шпицях коліс, рибалки з видовженими, рудими від ластовиння, обличчями обтирали об сорочки й гризли крадену на городній бригаді моркву, перелякано розказуючи, що коли вони збігли з горба, то побачили мотоцикліста без шлема, він газюрив скажено, пригинався над рулем, а далі щось страшне! видмухнута з млина, мов зміюка з старого склепу, креснула ластівка, прокричала стер-стер, заскочила йому навперейми, немов впізнавала, ще раз вискнула, роздерла жовтого всередині дзьобака, гойднулась нижче і вгризлася з висоти розльоту в голову; він смикав за лапи, витягував, а потім впав; дядьку! та ж він — викапаний ви. Хлоп’яча розгубленість, — озиралися навсибіч і виглядали допомогу, — зашморгне й тебе; ти прихилиш рушницю до стовбура тополі, поглянеш на мотоцикліста, на безлюдну дорогу, вода плескотітиме за млином так само розмірено, як і тоді, коли ковтала відчай і силу; з безрамних вікон повіє щурячим духом, пекучою, мов вітер по обрубаних кістках, пропасницею зневаги і крижаним тліном, хоч цегла буде промінитись жовтожарим теплом, сорока стрекотітиме на старій груші, горобці галасливо чубаритимуться в силосній потерусі, гримне бідонами пошарпаний, ледь колеса тримаються, молоковоз, пригальмує, ти щось вимовиш про медпункт і водій, колгоспний нащадок млинарів, подивиться позад тебе, трохи від’їде, сповільниться проти трупа, обмине мотоцикла й поволі, преспокійно так, погребеться під гору; пасмо чорного волосся налипло на скривавлену брову, і ти обженеш зелену муху на скроні покійника; хлопці, вже оговтавшись, закурять одну примину на трьох, — стійте тут, ми скоро — сядеш на бетонній дамбі спиною до млина, в соковитій зеленій траві ростиме декілька печеричок, позаду вітер, розбиваючись об червоний мур, гадюче шипітиме по стінах, знагла подумаєш, що й сам ти гнався невідомо по що й куди, скаженим і чорним псам згодовував тіла ворогів, давився гнівом, потерпав на гладкій дорозі, ходив сам не свій, хрестив лоба спросоння, піднімався за сім падінь, заробляв грижу над розкиданим каміняччям, на без’язикі рани вітчизни накликав суховій, глух од біди, по вигуках поромника вчився людської мови, забалакував зуби циганам, розплутував лінії на руках, забував витерти намерзлі сльози, жив, а насправді ніщо не було життям, правдивіше, не виявлялося ним; час втомився, як втомлюється залізо, як німіють руки завислого на скалі, час гуде і сурмить, буцім вимерзла річка під здибленим льодом; почуєш за спиною голоси, встанеш, підлетить головинський «бобик», розпитуватимуть під капустяний тріск брезенту, яким обмотували покійника, — під’їхала пожежна машина, мотоцикла відтягнули за насип, тіло поклали в кабіну, сонце кипячим бурштином обливало метушню й пил на греблі — візьмеш рушницю і попростуєш повз цвинтарем додоми, а згодом затихне, пірнаючи з яру в яр, віща сирена на кабіні пожарки.

Ось і тиша від’їзду проростає всередині — сліпнучи від ранкового інею на черепиці, з похиленою головою, з двома гілочками малини в речмішку вибрів на автобусну; коло перехрестя стояла дубова фігура з розп’яттям, автобус часто зупинявся, підбирав школярів, базарювальників, — всі незнайомі, це й добре — розтинав стернисту голизну полів, світло пливло від падалішніх яблук по хуторах, пірнав під грибну прохолоду ялинового лісу, скочував на тряскі піщані колії, натрамбовувавсь сухим скрегітним пилом, весь жеврів, мов перегораюча лампочка, проминав худі й зруділі хвойні дерева на косогорах, от і твоя зупинка; запитати в дітей; цвинтар тамо між соснами на горбі; дорога піщана й тепла, впізнати могильний запах чебрецю, ввійти через браму, приглядатися до табличок, вінки геть пожухлі, хоронять, напевне, на західному кутку, горбики там свіжіші, хрест із чорно пофарбленої труби — добридень, бабцю; пробачте моє запізнення; тиша, що рвала груди в дорозі, знесилить руки й думки, ввігне спину; прочинити хвірточку на оградці, зібрати в кулак в’ялі айстри, винести за цвинтарний рів, прийти, розвузлити речмішок, посадити дві малинові гілки, сісти збоку на лавочці, — мурахи на пригріві перебирають лапками білавий пісок, їх тутай безліч, повзають по слідах, по траві, найбільше в узголів’ї могили; розказують про гостя, про внука; нізвідки спогад про карамель, яку бабця діставала з-під подушки і погамовувала хрипи в грудях, нізвідки голос, — бійся не смерті, а смертного гріха, — тиша розтане в благість, мурахи й далі снуватимуть по примогильному піску, та миротворча яснота запанує над соснами і голос зміцніє; малою батько всадовив на підводу, повіз до мами на буряки, скраю поля стояла бочечка з оселедцями, в протилежному кінці бочка з водою, посередині на ослінчику грав патефон, так пан скомандував розважати сапальниць, я ходила, ходила собі між рядків, лягла й заснула, то-то страху було, всі кинулись мене шукати, все поле оббігали, поки знайшли, — отак і на цьому світі; при виході з цвинтаря лілово палахкотітиме верес — водномить і назавжди забудеш безіменне звертання до себе, що ніби погляд у дзеркало всякий раз переконувало: ти ще живий. Одного полудня на перевозі почуєте балачку лисого поромника і нового напарника його, що Богдан мертвий; вітрисько змітатиме з дощаного престолу вугільний пил, баржа з гранітом покладе хвилю на валуни й вимостки, брязне ланцюг, німо гойднеться на поромі обід колеса, — дорожній дзвін, — старий, увігнувши голову, зніме за вухо шапчину, дістане прилиплу до засаленої підкладки районну газету з віконцем співчуття; одного вечора виплакуватиме очі бакен на повороті, земля ковтне амонітовий прах кар’єру, наллється соком здичавілий на скелях виноград, стане тихо довкіл, то ж чи повірите словам двох поминальників на голій пристані? здається, перехилки з пласкої пляшки п’ють місячне вино, обнявшись за плечі, голосно лають зайд на винограднику; старий сікається до халабуди за дробовиком, векає, тре підборіддя собачою шапкою; жовклість єдиного ліхтаря кінським черепом скалиться на воді, молодий гризаком яблука зіб’є каламутину; на туманному березі блимне фарами й загупає бубном на кузові, розітне сутінь вчаділа пісня, старий, розім’явши коліна, гаєчним ключем на тридцять два бемкне об зоряний обід, відчалюючи, кахикне; нема на вас доброго сповідальника, немає! — а я, народжений в тілі року половини століття і просвітлений духом Дива, дотоді мину коридори пітьми і буду більше живий, ніж тепер, та й ви за мною, молитвами заступлені, вірю, також воскреснете до життя.
1   ...   25   26   27   28   29   30   31   32   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка