Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка5/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


6

Вицок пазурів пса по підлозі зрідка будив господаря; він, кволий, мов з пропасниці, хотів встати на блиск вогню, прикрити піддувайло буржуйки, натомість подумки з дивним запалом розповідав щось буденне й клопітне, і сам себе запитував: кому? -молодому ще дідові в зеківському бушлаті і кирзових, проклишаних на халяві, чоботях, якими впирався в замшілий валун, сидів на ящику для інструментів, зубилом і молотком витесуючи жорновий камінь, — чуйте, весною робота поромникові: чіпляти по стовпах наново пофарбовані вказівні знаки, «богатівська переправа», обмеження ваги для машин, розмальовувати стовпці на узбоччі: благодать, птахство співає псалми і зацвітає дика груша на пагорбі; працюємо через дві доби, підміняють пенсіонери з висілку, один кульгавий, якось п’яне пішло прив’язувати пором, а ще не причалили, бльовк сандальом, то потрощило ногу; другий безпалко, трос одірвав вказівного перста, теж по п’яні; часом виб’є електрику, трудно клюкою тягнути пором, головне до середини, доки линва вляже на дно, тоді, при гарному вітрові, пливи посвистуючи; глупим смерком п’янезні будять на перевіз: вставай, душа просить місця за чорними водами! йду і відчалюю до виноградних гір, супутники з лицями привидів кутаються в шкіряні плащі, комір піднятий, капелюха вітром зірвало, бачу, голий череп замість волосся, — свят, свят, свят, — головне відмовитись від оплати; напитували Северина, як поживає, чим дихає, язика розпускає, прищучимо, передай, на всякого маєм ордер; відказую, — всьо путьом — і гості розтанули на ґрунтовці між отуманілих гір; дрімати на лаві під затишним дахом будки для пасажирів, парча неба зоряна, почастували бражкою, теплінь на дворі і молода хвиля загойдує, бекас над видолинком злякано продудонить і від цвіркунового співу серце лагідніє вві сні, буцім навіки; дорога в свічкоцвітих тополях скоро запалить горби тюльпанами і браконьєри з гасовим ліхтарем розставлять сіті на раків, малий під берегом присвічуватиме з носа човна, одні поплавки біліють і вітер пахне смаленим рогом на споді раколовок, роса з вербового гілля цюкає стрімководь і шерехтливу клешнисту здобич на дні емалірованого відра, гукають, Богдане! до гурту! соточку потягнеш? питаєте; солі осьо вам приніс, кропиви, кропиви в окріп побільше кидайте, раки люблять попаритись, змерзли за зиму; пускай черпачка по колу; лютий же самвидат, дайте запити, дайте но пивка; правда, щезають рубіновоокі, ядучею хвилею вимило з нір, заїзджий умник пояснював, радіація, зате риба, — сказати вам? — пішла в скажений нагул, отакенні корописька, не дам збрехать, сам пожежною клюкою на мілині закабанив, теплохід оглушив, як бомби гахкають, жируючи за перекатом; така-то житка, мій діду; позаминулої весни повінь дибки поставила крижину, зірвала пором, — а нехай тобі зачумиться, — дістала до погребів, крига на кригу суне і, наростає на повороті ріки, вода затоплює будку лебідників і дерев’яний, обтягнутий газонівським скатом, аби линва не прогризала, барабан, змиває павутиння на щитах техбезпеки, пил на підлозі, глину на жолобках лопат, перекидає електрокаміна з їржавою спіраллю, піднімає дві клаповухі, забуті шапки поромників, корзину в лусці, весла, брезентові рукавиці, під вечір перехльоснула корито за електродвигуном (такий собі реостат із крутим розчином солі; синьою ізострічкою обмотані важелі; чим більше солі, тим хутніше пором біжить, без посмику, бо техніка позлітає кедроні мамі) змило й виплеснуло за віконце хакового, покинутого якимось дачником картуза, крутія пообривала тупі сокири, відро без дна, балона з брагою на пожежному щиті, — недавно заквасив, стільки халви і яблучного варення змарнував, і пропало на пшик, а дріжжі, спитай любого, на вагу золота, — виставила більмо прожектора за халабудою: під час туману вмикали, хоча лебідник і так порахує сорок сім обертів барабана, і сипонуть мотоцикли на беріг; отож, розповінь, птахів налетіло й рибалки егейкали, розставляючи палатку на горбі; коли протираю сліпи й очам не вірю: цілісінький будинок пливе, на димарі кіт вмивається, віконниці втомлено веслують, фіранка махнула вишитим весільним рукавом, на підвіконні зоріє родзинками розполовинена пасха, настрій святковий, хата причілком зачіпилась за вимостку, — вохристий причал для «Зорі», що ламаючи крутими хвилями береги, викидає мальок на обслизяну піною зелень, — дім крутнувсь навкруг бакена і котяра вусом повів на рибину, яка мелькнула плавником між сухої рогози; дідора десь доп’яв клюку, щоб безхозні колоди викотити на узбережок, показав нею мені, глянь, пригнулися, по команді залягли зацуценілі від тиші сапери; гримнуло! крижина храпнула з болем перебитого кінського хребта, хату засмоктав вир, кіт на спухиреній фіраночці мить протримався і туди ж, таке ревисько стало, пощитай пригнали на заріз череду здутої худоби, вода, кленучи тіснину, згорталась апокаліптичним сувоєм до неба, вощана, вивітрена до блиску обочина ледь втримувала на долоні автобусну зупинку з проламаним черепичним дахом і чотирма цеглинами замість лав, гупала бляшана вивіска на вітру, засіваючи іржею самотнього водія, що ліктем оперся на двері «пазика», вчора покинув курити, гризе карамель і марно виглядає пасажирів; гуде ріка, аж тремтить, аритмічно бухкає оголене дорожнє серце-знамено і на околиці, незлі й терплячі, розлунює повернення молодого поромника; йому чай, тютюнець, декілька старих журналів про кругосвітні мандри, саффарі, гробниці, скарби; йому мокре віття черемухи за шибкастим південним вікном протирає імлисте небо: прокинутись, — горе мені, — від листопадного шурхоту піску, що несусвітньо ранній зальотник, сидячи на мотоциклі з вибитим, зазубристо хижим вітровим склом, жменею сипоне на шибку; причаль до полоненої, митарської гори з аршинними надписами на скелях; імена страстотерпців, порятованих виноградом, витесані давно, відчаєм склепу від каменя тягне, втікали на шахту, заробіткувати за черпак пійла, отут полягли; золко, вар’ят зальотний шипшину для аптеки рве, аж рукавиці йому парують, задихався, покинув мішка, мовчки «примою» пригощає; дякую, потім гукнеш, затовареного в акурат доставлю; мені однаково, та й світ однаковіє відтоді як сина вбили на винограднику; мені вартувати лозу для птиць, для душ, які будуть покликані на свідчення проти єресі: діду, чуєте, настає молотьба? на ціпах репає збучавіла сириця, подвір’я снопами заставлені, тремтять маревом, бо на стрісі роса зализує пекучі, ополудень вищерблені, зубенята серпів і за громами кар’єру баржі вертають у літо. Змилуйся, доле, для чого мені, самотньому, чути хрипкувато облесливий бас Северина, вірного наказам вождів слуги, такого, що тямить берегти государствену тайну і розбалакує про несуттєве: помиляється той, хто вважатиме мене бездушним, бувало, апатія приковувала до стільця на манір засудженого до страти електрикою; нерви оголював страх за Марію, балакучого мала язика; страх нагадував грудку каші, холодної і слизької, з налипом собачих шерстин, — давився з пригорщі, підгиливши кастрюлю в буду; порятунок: зневага до словоблудних інтелигентиків; вони при зустрічі вбачають у тобі різника, шноблем затуляють носову хустину на серці; сволота, однаково розпиналися перед вождем, нині, бач, вибудовують трамплін на Америку, борці з ягнячими ріжками, маніакальні хроніки, за два фанфурики цитрусового кальсони й вітчизну пропили, для вас тюрми: спасіння від аліментів, цирозу й гарячки; дурні, бо невдячні; мусіли б руки мені цілувати, на колінах проситися: посадіть, доконало похмілля і клімакс тещі! а то розсопливились, понемаш, підняли пресу на ноги, ґвалт, рознюхали масові вбивства, мало, ой мало скручував в’язи писакам! Запитує мене генерал про газети, в курсі, аякже, читаю про урядову комісію з митрополитами, з депутатами, з представниками заокеанських голосів, злетяться відкопувати наші могили, курсом розрядки, — похвалив генерал і, пристукуючи по столі, викладає орден Червоного прапора: за чисту роботу сам одягну, операція тонка, провалиш, сам позриваю погони; таршінірал! група вже в спецлітаках, на аеродромах подвоєна охорона; все чин по чину, бронетранспортерами замкнули ліс і зразу відкопувати, деякі зотліли геть, обережно вкладали назад, дерн приплескували саперними лопатками, ювелірна роботка, по правді скажу, але й специ підібрались, луччі академіков; на сухому й покійники пристойні, перекладаємо на плащ-намети, звідти в спеціальні герметичні домовини і легким ходом урядового авто доправляєм до аеропорту, і на Москву: там наші парні погладили гумовими пальчатами вижовклі черепи, остограмились спиртом, пінцетами дістали радянські кулі і вклали гестапівські, дещо приклюсклі, дещо прибиті зеленою цвіллю, рівно на стільки, на скільки вимагає час від розстрілу офіцериків, навчені, маємо відділ для таких справ, маєм музейні зразки вогнепальної зброї і свинцю від початку діктатури пролєтар’яту: наша гордість! доки парні затовкали нові набої в старі черепи, мені в персональній палатці серед лісів мозок сох безпричинно й розвалювався трупною жижею; доки, думаю собі, отако скніти на налигачі інкстинту смерті, ну орден, ну пенсія, ну обмине тюрма, ну, а про радість коли подумати? ось мертвим однаково, ями відкриті, дихайте чистим конвалійним холодком, сержанти завбачливо брезент розіпнули, молодчаги, спритники, вода понатікає дощова, тоді вичерпуй мотнею до привозу покійників; прекрасну молодь виплекала все таки рідна страна, всьому лічному составу підпишу похвальні листи, повкалували на славу! от гадство, вода, грунт обсунеться, непорядок, міжнародна гавкітня, наганяї від уряду, ганьба, трибунал, або ще гірше: партдогана з занесенням в облікову картку! біда ж врятувала: уявив, пробачте на слові, всраний приїзд делегації, людей, чия основна професія: пошук смерті; отож, почнуть підкопувати під живих, утверджувати себе шляхом безчестя влади, — колективної власності нашого ордену атеїстів, наших завоювань, наших скроплених кров’ю святинь, наших пам’ятників, наших сільрад, наших районних комісарів, наших молочних рік, наших кисільних берегів, нашої рівності, нашої злоби, нашої неповаги один до одного, нашого ледарства, нашого унинія, нашого гніву, нашої брехні, нашого спільного злягання з жінками, наших тюремних звичаїв, наших наказів носити однаковий одяг, паруватися в означений час за сигналом залізної рейки, піддавати смертній покарі ту, котра з бажання бути красивою почала рум’янити пику й носити взувачку на високому каблуку, щоб здаватися вищою зростом, наших немовлят, вигодуваних спільними грудьми начальниць, бо виробництво потомства має на увазі інтереси державні, а приватні громадяни кепсько його виховують на погибель державі, нашого верховного Метафізика, що знає історію всіх народів, всі їхні звичаї, релігійні обряди, закони, ремесла, астрономічні науки і богослів’я, нашого обов’язку працювати по чотири години на добу, рабів використовувати на копанні ровак або інших тяжких роботах поза містом, решту часу проводити в приємних співбесідах і читанні, наших кульгавих, що на старості несуть вартову службу, позаяк володіють зором, наших сліпих, котрі чешуть руками вовну і деруть пух для подушок, наших суцільних калік, які володіючи одним лиш слухом, працюють радо на перехрестях, отримують гарний догляд, доповідаючи державі про все почуте, наших астрологів, наших лікарів, що вирішують який чоловік із якою жінкою як часто повинен ділити ложе, саме з’єднання протікає під наглядом особливого чиновника, проте якщо якась не понесе від одного мужчини, її спарувати з другим, якщо й тоді виявиться безплідною, тоді надходить для загального користування, але вже втрачає повагу, нашої смертної кари, котра виконується тільки руками народу, всі громадяни плачуть, молять пом’якшити гнів і побивають камінням ворога, наших сотників і головних майстрів, що одночасно є суддями, владні засудити до вигнання, бичувати, обкладати доганами, відганяти од загальної трапези й забороняти злучку, наших урядовців, чиїм обов’язком є очищення совісті громадян, на таємній сповіді народ відкриває свої прогрішення властям, очищає душу й вклоняється великому глобусу на алтарі, ціпеніючи перед Всесвітом нашого братства свободи! отож, подумав собі, прибуває обдристана делегація, а-га, відкопуйте кості; якщо відверто, мені накласти на тих і тих, тільки дратують вискочки, розумників, скептиків достобіса розвелось, невдячні, для кого, спитай, ми будували, возводили це Місто Сонця? мені б на розум не спало бахвалитись, а повірте, є чим, є нікому невідомі сторінки і теде, і тепер, є чимало сверблячого на язиці, а тута заявляються пісногубі з пощербленими об авторучки зубами журналістики, висвітлюватимуть події, їм слава, їм увага, їм почот; нате от, викусіт! для моїх дітей батько завсіди по командировках, виростуть, зовсім заплюють, це в ліпшому випадку, а в гіршому котрийсь десь щось збовкне і підголюй потилицю під статтю, кокнуть за розголошення таємниці! отак і минула кортячка до самозгуби, немов тих офіцериків мертвих наново перестріляв, суче вим’я, така сила мене зморозила, ковтнув спирту, відсунув розкладного стільчика під стіл, іду приймати по-московськи реставрованих трупів; форма витліла, по кишенях розтикали злоті, марки, німецькі газети, всякий побутовий дріб’язок, бабські заколки, пудрениці, медальйони з волоссям; аж пригадав молодість, — від одного мого прізвища начальники лагпунтів ставали імпотентами й брали під козирок, слухайте мою команду: розтріл потрібен для екології! пояснюю, дістали мертвих і мені закортіло лягти слідом, а вдруге полоснули свинцем ексгумованих офіцериків і нормально, — запанував природній баланс, — їдьте, делегації, їдьте, оонівці, їдьте, представники Ліги націй, їдьте, папські нунції з Ватікану, їдьте по справедливість, яку ви потай рахуєте помстою мертвих, вона знешкоджена нами, їдьте, дурні, на світле торжество гуманізму, їдьте на потіху моєї зневаги, їдьте всі! гад буду, таки поз’їзджаєте з розуму.

7

На всяку оказію сниться дідова хата: сон, омиваючи безрадісність простору, воскрешає мене молодим, — бабця, дмухнувши в дзьобик, поїла з долоні багновим чаєм лагідно кволе, недавно вилуплене курча, на фанерці на припіку засихали посічені з крутим жовтком споришини, підлога пахла сироваткою і вареним пшоном, прокидався від сплячки павук у зашкарублому під столом черевикові, зрідка підпіччя обзивалось сичанням, сімейною вовтузнявою квочки на сідалі, плинув той непомітний, вознесенний і благодатний час, коли розмови вже втомлено брели повз сьорічну погоду; їй бо наслання, дощить і дощить, кругом моква, городина плаває, така холодіна, десь певно увернув сніг, ходи но, парубче, качок зажени під навіс, бо геть на воді заковізли; бігти озирці: за освітленими дверима кухні всі ще живі, всі ще сподівались долітувати до Спаса; притупувати на киливайкуватий виводок біля копанки, лозиною стьобали по халяві, — яструб, підгинаючи кігті, рвучко й ображено набирав висоту, — пам’ятаєш, ти послизнувся на черені поганок, за кладкою, сутінь запахла лісом і лиця всієї рідні схилились над лавою з ситом курчат, світло з отуманілих дверей випліскувалось, мов полум’я з печі, і вкупі з безболісним святим вогнем линули слова тихі, пестливі, розгублені; мав пояса оксамитового з латунним оскалом блях, мав і туфлі носаті на чортовому каблуку, мав дерматинову куртку, в рукаві про всяк випадок носив замашне бильце, мав добрі дві весни до повноліття, морозні келихи бузку світали п’ятипелюстковими іскрами щастя, в холодильнику мав недопите шампанське, що облоскочувало горло захопленим льодком і обпалювало такою нестерпною тривогою, таким нашатирем волі, здавалось, кожнісінький красноталевий пагін заграви пронизує молодим струмом, п’янило й повітря над берестою майбутніх доріг, заповідалась над обрієм молитовна зоря, мав поглянути на годинник на миснику, почути репродукторну пісенність від вагон-клубу, благальну «Червону руту» сімдесятих років, мав знову полюбити суботні сутінки, не маючи більш турбот ніяких; той вагонклубний приїзд, завжди сподіваний, урочистий, нагадував причастя до прийдешніх вагонних митарств: вицокуючи підківками по соші, здалеку махнути привітною п’ятірнею до гурту, на зламах почорніло кленове віття, сльозиться сік, червону руту шукай вечорами, найпогідніші весняні дими синьо-жовто-зеленими биндами закосичують залізницю, на лісоскладі діти поперед себе пхали вагонетку, ти у мене єдина, тільки ти, повір, дим світає до неба, хлопці на рампі вже скинулись по карбованцю, віє парфумами з піврозчинених клубних дверей, кіномеханік ляскає пампушкою квитків об долоню, старші дядьки засіли за доміно, за шашки, і не треба нести мені квітку надії, ватага вишевкується повним парадом зустріти київську електричку, дійство, сказати б по правді, ритуальне; сморід гальм, цей привітрений запах розлуки, на мить перебиває миротворну прогірклість дубової кори і пучків вересу на естакаді, бо твоя врода, то є бистрая вода синіх гір, по кольорових торбах упізнавав їх, старших і виморених, їх лиця безвільні, їх руки обвислі, їх постаті зігнуті втомою чекань, коли даленіла електричка і на пероні стовбичили самі пристанційні люди, бо решта гайнула через колії до автобуса; тоді розпитували про всяку всячину, правдивіше, ми розказували навперебій, що ось один повернувся з армії, загранка, рано пустили, що ось другому скоро наспіє вечорина, пий, братва, гуляй ванька, єшь опілкі, я начальнік лєсопілкі, — воєнрук за восьмою чаркою обов’язково вигукне; обличчя жвавішали від навітрених димом сліз, дехто діставав пиво з торби, залихвацьки дюралевим гребінцем відкорковував пляшку, пускав по колу і пив останнім, бо гість же; саме під щедру руку наспівав, притримуючи довгі поли маринатки, в’юнкий і щуплий гонець, одфиркувавсь по-конячи і ствердно покивував, а старший гукав підбадьорену пивом компанію в парк, підстрибом дістававсь до дупла липи, підтягувався, там лівицею налапував склянку, стрибав і навприсядки, поспіхом видмухував короїдове порохно з гранчака; запавутиніти стаканові ніколи; звук битого скла під підошвами нагадував потріск жару і боляче тьохкало в скронях, — тепір гості гольнули першими, вискубнули пару степір’їн дикого часнику під в’язом і братськи розламали городську паляницю, закусили, розходяться по домах, обіцяють захопити відступного; гайда на перон; суботній час розбитий на прибуття електричок, червону руту й сміх безжально вродливої дівчини; до тітки приїхала, батько військовий, — все, що довідавсь про неї, терпнучи від розпитувань, — балакає з нашими дівчатами, проте розкутіша, ніби аж зверхня, це просто боїться образи і гордовито показує себе; зрозуміло, самотня; підмостившись долонями, сіла на дерев’яну котушку з кабелем і в такт «Червоної рути» погойдує носком туфлика, русокоса і зваблива, стрімким півобертом голови озвучує японську болоньєву куртку, хоча й тоді видається, ніби засмагла шкіра красуні спалахує, світиться золотим недоторканим вогнем; знаття б тоді, скільки поза власною волею висукає нервів, по жилочці, більше ніж мідного плетива в кабелі, ще необпаленому міжміськими розмовами, дозволами на приїзд, вітаннями на заручини, погрозами від нареченого, схлипами, істерикою, проханням забрати до себе; змирись, турни його на лікування, придумала б щось новіше, немов збалакались, бідна я, чоловік випиває, пробач, ми по давньому друзі, ще нерозкрученому на кілометри виглядань, просто кабелі, намотаному на барабан, на якому тронно й невимушено, напівслухняно й грайливо, зігнутим пальчиком тонкої руки торкаючи підборіддя, вгадуючи ім’я своє по моїх напівшепітних губах, примружено зеленоока, вся весняна, уквітчана димом і звабою возсідає вона нині; упізнала і тим чарівніш розкрилює брови до випадкового знайомого, пальцями в тендітно срібних обручках куйовдить і розчупринює його волосся, той бочком відступає і сплигує на перон, вона ж, засміявши розгубленого зальотника, — зніми вдома вішалку і почепися на ній, — сміливіє очима і голосно про останній сеанс забалакує до кіномеханіка.

Діти несуть на палицях гумові з березовим соком грілки, — егей, малишня, дайт пийнути, — присмак коренів і живиці від соснових багать поцілунково, довго теплітиме на губах; любити сирітський спів вечорової пташки на черемусі під соляним складом, любити голоси односельців на рампі, лайку сторожа над перекинутою на бік вагонеткою, медово освітлений, підперезаний блакитною биндою, вулик вагон-клубу з пилком чарівної рути на динаміку — і на всенькій околиці, на теляті, що вискубує торішню гичку між штахет, на писульці, яку черговий, притримуючи картуза, тикає вгору машиністові товарного поїзда, на вчора підрівняних косою кущах, на пофарбленому сріблянкою дзвоні, на запізнілому гурті голосуючих біля повороту людей, на виводку жовтоперих гусенят, які поважний начальник станції мирно, червоним жезлом зганяє з проїзджих колій (сивина його сріблиться проти синього світлофора) на забутій лісовиками сталевій ключці, на розкрижованих грубезних колодах, на виставленому за вікно чорносуконному, з неабиякими нашивками на рукаві, лікті машиніста «чмеза»; кине декілька сигарет, кулака стисне доброзичливо й довго сурмитиме, наш земляк! вона й собі ковтне соку, погладить хлопчика по голові, зручніше вмоститься на гойдливій котушці, зосереджена, немов виглядає когось; зайти за рампу, слухати скрегіт гравію під випадковим і однаково владним троном русявої повелительки, осмикувати себе від підглядань: признайся, ти відьма? на чорну мессу ходила і кубком пила диявольську воду з утопленого нехрещеного немовляти, голісінька клала на лживий алтар двох білопінних ягнят і двох голубиць білих, магічними благовоннями вабила тебе жриця, гола й статурна, заклинала древніми іменами Артеміди, Астарти, Венери, всіх попередниць твоїх; ти вклонялася їм, щоб гордо з любов’ю самиці пройти через грізні двері, підспівувала, я окраса зеленої ночі, я напоєна молозивом місячних грудей, я таїна вод, я відрада озлілих серцем, я входжу в душу твою, піднімись і ввійди в мене, — жриця тричі обходила коло і тричі цілувала тебе, — нестерпно ревли лісові звірі і відьми навколішки, молодіючи персами, стискали себе за плечі, тремтіли, щоб потім посвячену викупати єлеєм і вином, зрізати мотуззя на жижках, обдарувати магічною фігуркою з силою талісмана, білорукоятним пірначем, гарапником, що нагадує про муки очищень, паличкою для виклику духів, мотком насмоленої дратви для скріплення ворожбитних печатей; ти стала посестрою і ритуальне коло зімкнулось під місячним дощем твого розплетеного в сліпому танці волосся; скажеш, наснилося — мила, взнав тебе, наречену, цнотливо запівнічну, шлюбно взнав; вона, здавалось, почула; зиркнула сторопіло на дядьків, що змозоливши руки домінинами, ляскали в карти на висадку, дівчата пирскали сміхом над затріпаною підшивкою сатиричних журналів, парубійко, на правах дорослого затаївшись за спинами, зробив тріскучку з клаптика кіноплівки, кляцає нею об лаву і облапує злодійкуватим поглядом сталеве держално для занавісок, — славна трубка під самопал, — вона, мабуть, здогадалась, бо запитала про час, навмисне, аби за відповіддю потвердити здогад про внутрішній голос, зістрибнула з дерев’яного, обмотаного змієподібним кабелем, підмостку сумнівів, ледь зсутулена, затято мовчазна простукотіла каблучками по оббитому рифленою гумою трапикові в нетерпляче гамірний вагон-клуб і, ховаючи сполохані очі, вдала, ніби читає рекламний плакат на стіні, неповторна; снодійна тиша, мов прощення гріхів, вгинає дим до землі і травам вдовино сняться тумани, жінок обіймають спогади про першу спокусу; знову заспів рутяний і знову вмоститись на паперовому ящику коло рампи, — декілька фільтрів на каблук поклади, підпали, терткою добре натисни на голубе полум’я, маєш цяцьку, сірником кресь, годиться на бісове весілля маршалок! кіномеханік, безнадійно заховавши квитки, гукнув: заходите, хлопці? ляснули двері, на півслові замовкла «Червона рута», долинув цокіт домінин об пуделко і лиш стрекотання плівки в проекторі притлумило сором і страх за свої порожні кишені; добре, що не покликала! недбало рипнути курткою і поправити пояса в язичеських бляхах, дибати за ватагою повз соляний склад до сільклубу, на проламаному складському дахові котячі ігриська, виск, а нема на вас гарної рогатки! ми фортечні укріплення побудували з соляних пак, сіль відсиріла, дрібчата, важкенька така, якраз у войни гуляти, пачку об коліно розламав і грудкою межи очі як зацідиш; дві банди вогняноокі розлякували по закутках щурів і самі щурами дерлися між проламин, коли під складом гальмував «Запорожець» і по соші цокотіла дерев’яна нога розрахованого завсклада; а растакут і перетакут, а зябра вам засолити, а згризла б короста вас, як душаку мою гризете, тьху, тьху, тьху, — спльовував гірчично тютюновою слиною і алюмінієвим ціпком молотив по скособоченому замкові, доки чиясь влучна, дарма, що обдерта до м’яса, рука повільним перископом зводилась над дірчатою толевою покрівлею, непомічена раденько тремтіла, кидиць! грудомаха засівала кабіну і старий через канави, сміттєві звалища, реп’яхи клигаючи до машини, костуром розсував руде будячиння; а поскручуйте собі в’язи і в поля побіжіть, сказота холєрська! регіт був йому відповіддю; по-молодому жорстокі ми знали, що склад на безвільного господаря списаний, посадять, нам ще й подякують за розламаний хлам, за весь оцей лабіринт, викладений сірими цеглинами, всередині вимощений осиковою стружкою з розламаних ящиків з-під грубезного скла, яке сельчани давно розтягли по хазяйствах, за всі збитки, за слизькі кавалки розтоптаного господарського мила, за посічені на полову скляні ковпаки для ламп, котрі ми вручали найвлучнішому стрільцеві з рогатки, — пальни, друже, бо свербить дуже, — за зірвану на барикади підлогу, за обдерту з фарфорових роликів електропроводку, на якій мріяли повісити кота на переляк одноногому, за вогкі в сріблястому накипі стіни, за розхилитану до щенту фортецю злиденства, спасибі вам, друзі, ви славно повкалували, лапки за спину і в воронок! мертвотно білі, в одежах соляних, ми витріпували шапки, солона ропа текла по мармизах, нагинці вигрібали ядучу крупу з-за шиї; звідтоді, здавалось, соляна розбишакувата їдь просичила тіло, посверблює, млоїть для нових зальотів, хлібом не годуй, дай встругнути якесь посміховище, дай перестрибнути забур’янений рів, витерти ноги об тирсу на смітнику, лусьнути по ліхтарі бруском погризеного щурами мила, копнути черевиком порожню гасову бочку під чорнодощаним хлівурою, гнати мотоциклом на третє село, гримнутись на повороті, щоб причавило коляскою, аж дух заб’є, тільки магнітофон волатиме про бистру воду; дай після уроків махнути в районне ательє, замовити кльоші на сорок п’ять, згодом бабця перешиє на хвартухи, яким нема зносу, дай гольнути з солодкою судомою кварту молока, вискубати з патлатого чуба бруньку, саме пообрізав секатором омелу на молодих яблунях, звідки насіялась, ти скажи, мабуть, сойки занесли пару липучих бубок, олією везьнути для чорноти пушок над губою, накинути негнучку збучавілу куртку, з домашньої вдягачки перекласти туди цигарки; за фанерною відгородкою прокинеться бабуся і запитає, чи защіпати двері на ніч; та нє ба’, кіно відбуду і скоро приплентаю; бабця висякається в зривок газети і запхне його під подушку, довго кашлятиме; диви мені, щоб не мулялась знову до третіх півнів, жду, жду, ну, думаю, десь підгребла міліція, чи банда прибила, кагалою наробите ділов, що й казати.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка