Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка7/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33

8

На мокрий стілець літнього кафе Ніна простелила газету й розчесалася проти вітражів, — обличчя, розбите скалчатим різнобарв’ям, видалось глевким, пісногубим, потворним, — на колінах притримала букет до дня уродин невідомої богемної особи, куди запросив лікар, і видмухнула волосся з їжакуватого гребеня; поряд підсіла стрижена під хлопця дама з горіховою склянкою коньяку і вазочкою арахісу; сонце, просвічуючи склянку, випліскувало на білий столик надпиту тінь, лице сусідки виказувало розгубленість, споглядаючи яку Ніна переймалась погордним спокоєм: такою й хотіла зустріти коханця, щоб поцілувати залисину, пучками лагідно стиснути за підборіддя: пора до розпису, старенький мій, обридли подарункові духи, кліпсики, півсотенні перекази на аборт, проїлось і збудливе знаття третього лишнього поряд, нема його, старушику, тобі пасує це прозвисько, очі вицвілі, барви затяганих лікарняних піжам, рука із слизьким холодком гумової перчатки, розум схильний до витрембеньок, звичайна для циніків любов до тварин; за примруж скептичний, за нежалюгідність, за показний холодок вибрала між багатьох захоплених, знаючи, що вибирають мене, зцілителю від золотушних мрій, чорна відвертосте бажань, старенький парубче, цінуй молоду, пий пантокрин на ніч, роги виростуть, заблукаєш оленем на галявині райських пущ; має пляшечку з поділками, дзьобає по одному коркові, прицмакує язиком, сигарету запалює, обіясник; до дому найманого, мойого, рогатий напій і зубну щітку приніс; даремно, так і скажу, коли далі тягтиме; наливав пів-наперстка й мені, мовляв, кров омолоджує, ти диви, молодися з молодицями, тута або сім’я, або я не я, донька вже розуміє все; посміхнувся облесливий, щось про мінеральні солі наплів, медпросвітник лукавий, заходилась відчепно біля плити, думаю, сьогодні попросиш, поскиглиш, псюра; озирнулася з кавником, пляшчину свою відкорковує і заплющено п’є соляний відчай своїх попередників, на взір плюгавенький, волоссячко чорною ізострічкою наліплене на лоб, проте ніздрі чутливі, роздуті тваринно, борідка розумненька під іспанця, взагалі, поза лікарнею вигляд перукарський; а там він орел, синє море долає, власноручно, для більшої насолоди, вводить піддослідним психотропи, споглядає ремісію, наказує медсестрам розпитувати про страхи, любить сльозливі навідини прохачів, шоломом хвилю донську черпає, вовком стелиться по солончаках, готовий задля науки пожертвувати здоров’ям усіх косяків, що надумали закосити під дурників; знаю, хлопці, розказуйте про ґвалт під новими ліками; лисицею бреше на мідні щити, полюбляє стенди наочної агітації, палата залюбки свого Ван-Гога вродить, стрілою половецькою пронизує коня, закрався до мене, обезголосілої на мурах, анекдотами і смішком, плітками і обіцянками віджартовується від нарікань, спокусник, опікун; злягав потилицею на стіну і вилизував пантокрин на дні корка; про чоловіка розпитував, це найсолодше його казило; досить однораз попустити, ніби з дурної копиці з’їхала на клейончату, просмерділу ферезолом кушетку, серед кафельних стін ординаторської, дурисвітка, сів на краєчок столу, води ковтнути подав, пожалів, що маринуюся з хворим, молода зовсім; словечка обнадійливого бабі тра, подумає, ще вродлива; тоді пригубила настояної на рогах гіркоти і відмовлялася впослі, щоразу згадуючи млосний смак зради на спиртових губах; щоразу букета отрушував на порозі вітальні, цілував ягняче з кудлами бігудів волосся, виріз грудей; хвилину покрасувавшись перед дзеркалом, стягував шкіряну краватку, купкою складав одяг на кухонному табуреті, жестом, поглядом, поспіхом підсилюючи зловтіху власника; під скрегіт кранів у ванній вмикала програвача, засмикувала ситцеву пілочку над ліжечком малої, порох на доріжках платівки іскрів невиспіваною тривогою, займався від полум’я наготи, перелітав на тополиний пух простирадл, синіло за вікнами; розпускала поясок на халаті, розпалена до зневаги потягувалась перед тонкотюлевою сіттю, світ піймав мене; повз балконом човгикали з торбами сусідки, чоловіки розмахували картами дим під грибком; чекала, коли змовкне голодний водоспад і обторкувала сироти на крижаних грудях, ув’язнена сутінню, затискала видих божевільної насолоди, погляньте, я ще сама! викупана, молода любила кожного в бузковій імлі мошкари за балконом, мов за перилами спраглого мосту; а де ж він зараз, мій психолог, мій психіатр, сидить на підлозі квартири, обкладений книгами по сектанству: вибрані терпіли гоніння, жили в блуканнях, спали на змервленій соломі таємних печер, відпускали гріхи й соборували померлих, читали молитву про добрий кінець, а коли хворий, на смертному ложі прийнявши утіху від добрих людей, дивом вичуняв, такому радили самогубство, — ендуру, — голодну смерть для позбавлених молока матері дітей, питво з потовченим склом для паралітиків, примітивну удавку; просто віруючі по хуторах збирали милостиню для вибраних, — послідовники закону були вищі гріха, — слухали таємні проповіді таємних ченців про божественне, як повну відсутність мук совісті, вільний дух вищий моралі, єретик воліє, щоб ліпше запалась держава, ніж одцвіла його плоть, його, Чоловіка гуманізму, чоловіка обожненого, світоча природи, глашатая днів помсти й років воздання, бо потрібно високих і владних зігнути, мов гілля дерев, спалити в печі, як солому, потоптати святі дари на розколотих алтарях, не покинути ні коріння, ні пагона, кров їхню вицідити, самих змолотити на ячні снопи, скорпіонами, зміями, звірами дикими приректи на погибель, щоб вірні омилися крівцею ворогів Христа, щоб посіли престол благоденства, щоб діви вагітніли без мужів, народжували без муки, ніхто не сіяв, не жав, відмінялися установи, позаяк вони створені людьми на посрам Отця, однаково й книги, й лжемудрість мирська погине перед престолом праведників, царствуватимуть сто сторіч, нічого твого і мого, хто має окремість, той вже згрішив, кров затопить світи по гнуздечку коня на паперті; прощати гріх і хто одягнутий, грішник, лиш діва безмужня, оголено чиста, дух запалює на свободу; якщо зустріну пошлюблених, кияччям приб’ю, прихромлю до гріхоносної глини; хрестили вдруге, посилали на світло нагих, давали порівну птиці в повітрі, риб у воді, манни небесної, пекла і святості, прокляття й рятунку, бо все суще божественне; бо тільки сини людські привносять поділ на добре й люте, і жінки в світі, супружниці всякого чоловіка, і мужчини в поту, чоловіки всякої жінки, і люб’язні провидінню ті всеблагі, що найбільші гріхи сотворили при найменшій спокуті; вино й молоко купували без грошей, як казав нам Ісайя, дракон випускав пазурі, боротьба з ним тривала, ось і день волі, ти гордий, ти цар, ти володар творіння, віднині нема жорстокосердої влади, злодіїв, міняйл, скупців, непокори, образ, пророчих цитат, богословських трактатів про воскресіння, анабаптистів, знущань, захопленої ратуші в Амстердамі, князівського війська під мурами міст, бороданів, капелюхів із сірої тканини, патріархального світла, сорому, папських прелатів, закону про благодать, великого Амальрика, павликіан, розграбованого Ефесу в Південно-Римській імперії, з’яви Антихриста, мечів Гедеона, западенської темряви, хрестових походів, вождів і їхніх обіцянок ловити кулі в рукав, ангелів помсти, Маргарити, звуглілої на очах у Дольчино, снігів, які так переможно підсобили наварцям, слуг Сатани, фараонських гробниць, покори, пристрасті, величного Моава, вавілонського блуду, гіббелінів, «Апостольських братів» — є тільки плеяда вибраних, легка ендура для істот з обгорілою совістю, і одному лікареві, Людині гуманній, під силу вислухати, укріпитись, за двері зневаги віднести їхні сумніви, дрижаки, вічний потяг до несвободи, крик: хворий християнством, підйом на уколи!

Стрижена під хлопця жінка допила коньяк, висипала в сумочку горіхи і, тримаючи в блокноті вказівний палець, запитала в Ніни дорогу, назвала район і вулицю; Ніна хотіла відповісти, що сама там живе, котрий вам будинок? та спохопилася забобонно, — господарі виселяли з найманої квартири, — порадила до Контрактової площі доїхати на метро, відтак до кінцевої зупинки сімдесят другим і позаздрила, глянувши на статурну сусідку, що нервово поправила рукави блузки, куснула губу; вродливиця, по всьому видно, здалеку, розшукує милого, цвіте безсонням, а ти б подалась за щастям наосліп? годі, нікому віри немає. Надухмянений і раптовий нахопився з цілунками й вибаченнями лікар: струснув пляшкою в дипломаті, бочком присів до стола, кільцем диму хукнув через плече з напрасованим погончиком хакової безрукавки, замислено наморщив чоло, зиркнув на молодиків, що частували подруг теплою горілкою, підвівся з дивакуватим поклоном, а доки піднімалися провулками до Майдану, — стрижена під хлопчака жінка на таксі доїхала до будинку під восьмим номером, пройшла затхлим коридором, натиснула дзвінок, думаючи, що відповість, коли відкриє господиня; вибачте, мабуть, помилилась, мені вісім-а; за дверми попеліла і тліном чекань віяла тиша, нікогісінького, прочмихкотів ліфт, тітка вистукала відро об сміттєпровід і жінка опустилась на лаву біля під’їзду, вискубнула з блокнота й подерла на клапті адресу, переписану потайки з паспорта страхового агента, коли спав по-дитячому безпорадний на літньому балконі, спав, підмостивши обидві руки під щоку і вона сиділа скраю матраца, обхопивши коліна, думала, помру, якщо він зараз прокинеться від доторку піджака й скаже, пора нам прощатись, мені пора йти, вже досвіток, скоро дітей тобі в дитсадок вести; жалісний, якийсь не од світу тривоги, ковтне холодного чаю і довго налапуватиме сірники по кишенях; де ти?



А лікар, поторкавши залисини, злегка стиснув Нінин лікоть і переступив гостинний поріг; вона хотіла спитати, хто іменинник? та господиня вже тицьнула в керамічну вазу букета і гурт зааплодував новій пляшці, яку видобув лікар, переможно оглянувши добірне товариство: кучерявого журналіста, що розгорнув паспорта з п’ятьма загсівськими штемпелями перед писками двох ангельського вигляду лесбіянок, кооператора з боксерськими щелепами, котрий владно розкинув ручища на кріслі за шафою, обмакогонену під нулівку актрису у вишиванці; вона саме матюжила кедебіста з вовкулакуватим поглядом; бідного виперли з служби через потяг до гомосексуалізму, опечалений він написав про владу верлібра на чотири рядки, за що й був приведений сюди поетом у розчалапаних сандалях і шкарпетках, зав’язаних вузлем на п’яті, з качалкою газет під пахвою вельветової, подарованої «поетесою з Мюнхена», сорочки; поет тричі розцілувався з лікарем, що свого часу визволив його з лікарні, тепер хотів пробити в журнал свою статтю про лікування від пиятики гіпнозом, зробити рекламу й практикувати приватно, оскільки вже нема ради слухати ці голоси, натяки на каральну психіатрію; як результат, побільшало погроз і нападів, лікар до пори не забалакував на цю тему з поетом, головна риса якого: обіцяти всім усе, — готелі, знайомства з дівчатами з акторського факультету, фіктивний шлюб, місце на Байковому цвинтарі, квитки, єрусалимський, сандалового дерева хрест, — обіцяти й задобрювати, доки клієнт годен розщедритися на випивку. Лікар замірився погомоніти на перекурі з журналістом, що бавив анекдотами породисто гнучких лесбіянок, а Ніна здригнулась від крику жвавого, мов шкіра на ньому горить, поета: смерть графоманам! наливаймо повні українські чарки і вдарим по струнах золотих, щоб глибше запалися й кавкнули в землі три забиті мною на кордоні китайці! ех, врем’я, комбат на розводі гукає, смірна, тарщі салдати! завтра іті в атаку, но сріді нас ішо єсть животниє, что хлєщут тройной дікалон; вийті із строя! добре, що рота спилась, а то б з Даманського та в контрнаступ, та заварили третю світову війну; спасибі зеленому змієві за мир народам! всі взяли? тим часом кооператор жалівсь кедебістові: закусували лящами, солонезні такі, то зранку спрага палила, грів об залізні двері, випускайт, годі дрихнути, панове мінти, годинник новісінький, тещею подарований слиз, ну паскудники, рушник тлів на лампочці, коли заскакує шестеро, ноги ластівкою заломили, шапкою, змоченою нашатирем, накрили мармизу, думаю, гамба, дихати нема чим, загинаюсь, прибрали шапку, під’юджують, рипнеся до прокурора, скажемо, лички пообривав, сопротівленіє, суки, зап’ястя отерпли хоч ножем ріж! всьо ваша сволочна братія, унтерслужбісти! бреши, бреши про військову розвідку, падла кусок, роз’юшити б тобі риляку об унітаз та при компанії совісно; тоже руки виламував, садив, губив, вигнали злидня, пшол атсудава, виблядок, шаровик, у-у-у, антихристи! Ненадовго пригасла шкіра на поетові, здавалося, палахнула знову; він тричі оббіг стола, заметушився перед господинею в бляклих рум’янах, газетним віялом, щоб краще бачити, розігнав дим на головами гостей; годі курити, скидаймося, тра ж добавляти! журналіст підвівся й собі, заховав паспорта в нагрудну кишеню сорочки, позіхнув, обняв поета за шию: голубчику, знаєш, ми всі тебе любим, дай щось своє, найновіше, чорнобильське, дай, друканемо, святий хрест кладу, глянь, голубчику; той відмахнувся, заклопотаний трагічною відстанню до гастроному: люди, хто рвоне на таксі?! визвався лікар. А Ніна, ображена загальною неувагою, намагалась вгадати, чий день святкують, кивнула своєму на порозі; доки хляпнули двері, дістала з сумочки сигарету і скісно глянула на запальничку в руці поета — пані палить? — іноді — ви геніальна, ви зовсім неподібна на тих інтелектуальних дам, що під спружинний рип заводять балачку про Джойса — така проста? — я присвячу вам поему — оригінально — своєю французською вродою ви врятували вечір — дивно; нас слухають; ви несерйозний — так і знав, п’яний проспиться, а дурень ніколи; ваш коханець з останніх, — хочете образити? — саме навпаки, ходімте на вулицю й купим морозива порцій сто — щоб роздавати пенсіонерам? таке десь було, — і то правда — поет дужче затис під пахвою газети, розкошлав чуприну, повільно обійшов стола, постояв, подививсь, креснув запальничкою і знехотя зацідив ляпаса матюгливій, посоловілій від випитого, актрисі, що брикнулась на диван і картинно засукала побритими в дрібненькій щетині ногами; кооператор взявсь її утішати і гладити по військоматівській голові; тим часом лесбіянки з манірними губками щось ніжне й високе вуркотіли про кіномистецтво, що сімвол ішо нє образ, вот золотоє січєніє і пластіка ігри...; господиня подала актрисі шипучу, тільки-но відкорковану пляшку мінералки; гості виглядали гінця; Ніна слідкувала за поетом, що без дозволу відкрив вікно, зненацька, з підвальної квартири, ступив на тротуар до мулатки в строкатій сукні і, притуляючи обидві долоні до грудей, імітуючи східні звичаї, запросив шоколадну красуню до гурту, допоміг їй бочком пролізти на підвіконня, звідки її за лікоть підхопив журналіст і господиня плеснула з графинчика оденки домашнього вина; мулатка підняла залапану склянку, подякувала, згодилась на побачення з кооператором, кліпнула віями на загальну мовчанку, подарувала по жувальній гумці присутнім і, притримуючи сукню на породистих жижках, легко, невимушено, застібаючи на ходу маленьку лаковану сумочку, з почуттям гідності ступила за вікно і вже там, знаючи, що нею милуються, недосяжна, як сама зневага, торкнула пальцем під пахвами; понюхала піт і роздратованим похітливим вихилясом, косуючи сливовими білками на зупинене під аркою таксі, перепливла вулицю на косину до скверу; зникла в тіні оази, по собі залишивши солону пустелю нудистських мрій і поет обняв гостей переможним, особливо це стосувалось Ніни, поглядом; припалив недокурка з попільниці, потер жилаву худу шию: за таке треба випити! дзвінок, з’ява лікаря, його гортанний смішок, показні від переситу пестощі, обіймав попід груди, лоскотав голосом на вухо, скучила без мене, Ніночко; поет, підскубнувши з п’яти сповзлу шкарпетку, знову скомандував, ціхо ша! всі виходим на кручі, надихнемось природою і перекинем свинарник на Чкалова; смерть ідеологічним поросятам-графоманам, всі на свіжину! по дорозі вони забрели до переповненої кав’ярні, пили каву на бордюрі, співаючи слізної, і поет угрів кулаком по коліні, висмикнув сорочку з-за пояса джинсів, тернув сльозу: геніально! журналіст обняв лесбіянок за талії, обіцяв на сторінках преси висвітлити непуританську тему — і відчинимо брами любові для амазонок, завойовуйте нас! сумноокий кедебіст декламував вікопомні чотири рядки в потилицю кооператора, що сікався в бійку до немічних, з болонкою і гітарою, юнаків поміркованої зовнішності: кругом жиди й провокатори, за понюх тютюну продають; хапайт мене, бийте по голові, мені тільки в вухах пошумить, забзділи, виродки?! кедебіст, відковбасивши губу, чухав під носом і ненав’язливо заспокоював: всьо рамно, пущай собі дєті бренчат, нє трож, січас наряд зафіксіровать може, мєня то знают, а остальних подгребут, будь спокоєн; Ніна стріпнула лікареву п’ятірню на плечі, мов відчуваючи лоскітну щіпавку, таку собі кузочку, яка полюбляє селитися в рукаві одягу; до компанії прибивсь злодійкуватого вигляду, залізнозубий, приземистий чолов’яга з розплющеним нюхалом, певно знайомець поета, до якого і забалакав набичено, пошепки, торкаючи підборіддям виріз сорочки і виставляючи на показ брезентову торбу; поет відступив на крок, набурмосив трагічну міну: генії безгрішні; ти врозумів? мене не друкують! ти забув, що мені тільки на пам’ятник найдуть гроші, — народ, народ! прошу вас, пані Ніно, до цього під’їзду, друг штаненята за безцінок продає, пойміть бідаку, безменом носа на базарі розтовкли, позичав м’ясо, щоб вставити зуби після цинги; так от, примітний біля лотків, переключився на дрантя; зрозумійте, сім’я, недавно з табору, непрописаний ще, потрібно змилосердитись над людиною, бо ми відмовимо, він зозла цеглиною перехожого вб’є, може вашого родича, знову грати, посилки, клопи, осиротілі діточки, скорботно солом’яна вдова, подумайте, треба купити, бо де ж ваша совість тоді, ви, інтелигенти, читачі некрологів! Ніна зраділа: нехай розбазариться медичний хабарник, вождь параної, гімнюк, тимчасово виконуючий обов’язки батька, достойний син, професор ендури; обкусує кінчик лівого вуса, годі нудитись, божеволіти, вставайте, ваша єретична високість, гляньте на п’єдестали і вперед до пригод; на площадці між сходами наказала чоловікам одвернутися, скинула босоніжки, — бетонний холод приємно, пляжно, весняно, здавалось, на самісінькій твердій межі піску і води, з кольким лоскотом торкнув ступні, — пахло нагрітими віконними рамами, замазкою, павутинням, черствим порізаним сиром на газеті, напівобгризеним вареним качаном, зав’ялою гвоздикою на підвіконні, майже горищем, кислим на споді кварти вином, осонценим блудом піднятої пилюки; натягнула цвілої масті джинси, засмикнула блискавку, заправила передні кишені, сміючись, ляснула себе по обтягнутих клубах; годиться, як влиті! гірко усміхнений лікар з оцинкованою лисиною відрахував десять червінців, вклонився, цьомнув змійку годинника на простягнутому зап’ясті; вона, ловко перевдягнувшись, пристукнувши босоніжками, змотала штани, з відкоркованої поетом пляшки ковтнула коньяку за обнову — а парубка вам знайдемо! пообіцяв поет, прикладаючись до горловини й собі, коли піднялися по дубових сходах на пагорб; місяць посріблив кленову віть над проваллям і роями турботливих світляків місто відлітало в темінь, внизу на повороті цуценям скиглив трамвай, легіт доносив запах вапна від побіленої монастирської стіни, росяним мовчанням стелився на ніч деревій і чагаристі тіні відьомським танцем обступили ватагу; доки збирали сушняк, підпалювали сигаретні пачки, всі раптово притихли — тверезі, зачакловані пожарищним видивом урозкидь, — всі, крім поета, який лопухами змів пил на колоді й обхопив себе навхрест руками: допустим, завтра повішусь, що ви скажете на похоронах? так, так, так. Журналіст дістав блокнота з шкіряною обгорткою і розмашистим почерком хутко зрейзав сторінку, піднятим перстом закликав до уваги; нині прощаємося з дорогим другом! — нє, потрібно задьористо, з похмільним вогнем, та пива не забудьте на поминки, перебив поет, — брати, схилімо голови перед покійником, горе нам, люди, згуртуймося над бідою, — дещо крикливо, давай далі, — за скорботної години послужим опорою вдові і дітям небіжчика, — порадьте, яким милом натерти зашморг? — господарським; тож пом’янімо співбрата по творчості, по узвозах дерзань і долинах сумнівів, великого майстра, — отут витримай паузу, вилізь на камінь і без папірця строчи, дай я поплачу, — як він любив нас, як жертвував собою для народу, друззя! гляньмо на правдивого художника слова, боюсь сказати, востаннє, — поки суть до діла, розливай по одній, ударим по струнах! — наливай сам, знайшов меншого, — на правах смертника кажу, розливай і не пікни, — забудьмо заздрість, злосердя перед дивакуватим обличчям поезії — хвалю, хвалю; дай тебе розцілувати востаннє, любчику — плакса є плакса, ти ж старий чоловік, — просльозився, розчулений; смерть графоманам, безсмертя геніям, я сказав! — вони сходили брукованою вуличкою повз пригаслі кав’ярні, повз розмоклі на паркані розписи бродячих художників, повз освітлений на другому поверсі театр, повз руйнівну тишу будинків-пусток; щемно пахло грибною пріллю, пивом біля задертої вгору порожньої бочки, зотлілою на балконі гармошкою, ветхим, злямчено сивим, здавалось, тисячолітнім і посипаним золою, волоссям ще жвавих, щовечора говірких бабусь на забутому на лаві серпастому гребені; попереду ясніло зметене на тротуар листя і Ніна подумала: так тихо, таки хтось потрапив ступнею на апостольські, вкриті кам’яним прахом сліди, — вечір, як надія, поет зовсім несхожий на ірпінського бронзового солов’я, що розірвав пачку «Столичних» на сцені і рвався в обійми; цей справжній, дитинний, голосом, ображеною поставою викапаний Богдан: в бадю, обліплену цементними коржами, раків і риби назносив, і забалакував до кота на фундаменті; гляди мені, вицупиш рибку, ой, будеш битий; котяра для показу вмивався недбалою лапою і вусом сторожко вловлював сплеск, коли господар, сійнувши на воду пригірщ пшона, виходив на залізничний насип, виглядати гостей з вечірньої електрички; котові ж тільки того і тра, скраю притулиться, кігтями цап за риб’ячу спину і ходу в затінений аґрусом садок; тоді й мала полюбила бавитись раками, що кумедно, цупкою клешнею чіплялись на вудочку з корковим поплавком, без гачка, просто за свинцеве грузилко; під бабиним доглядом якби зовсім не відбилась від рук, довідаюсь на вихідні, дорогою згадуватиму перші свої від’їзди на навчання, страх екзаменів, гуртожитку, міста, загубленості, війни, котра здавалась невідворотньою поодаль від отчого дому — і диво дивне, той ляк; бо гроза вмивала літньо паруючу черепицю, бо в смертельному мулі заковізло рубіновооке огниво, бо наказувала не рвати полуниць, бо газета від радіації настренчила моркв’яний сік, горенько, хоча б малу вберегти, і жаль історика гнівного, відхрестився, закляв? зваблива туга катує і збрид чоловічий пах; дурні бояться старіти; тільки б тоді вигасла ця кортячка, цей кропив’яний сором на литках, ці погляди, ці побачення, цей доторк перстня, цей холод щипців для аборту, це наслання, це посміховисько і нема ради мені, стидомирній. Минули площу, на дні освітленого фонтану поет помітив розсипи срібних кругляків; воістину доля вготувала на пиво! по лікоть засукав сорочку, ліг грудьми на бетон, загріб декілька пляшкових корків і пожбурив ними на сонних голубів; царство злидноти, так наколотися, смерть графоманам! Лікар і журналіст, спільно гортаючи записника, подалися до телефону; подзвоним в общагу медсестер і впадемо на дармовий спиртик, слухай, один колега статейку зліпив про гіпноз, друканете? Кедебіст насилу втримував задерикуватого кооператора від залицянь до перехожих, а вільною рукою зупиняв для лесбіянок таксі; Ніна серце мала на лікаря, — привів до людей, які одчепно звертали на мене увагу, — щоб доказати себе, шіпнула поетові: почитайте щось справжнє. Поет, розгублений після випадку з лжесрібляками, з іудинської зради летючої води, одмахнувся спроквола; вони вибрели на скошений газон — і вільгість трав’яної січки під липами, і сплеск голубиніх крил над пам’ятником великого блукальця, і над майданом тугі, танцівливі, просвічені ліхтарями панчохи мошви, і змовницька тиша, що відбила від компанії, і три кола вальсу під магнітофонні співи з будинку культури, і заздрісні позирки безвусих ще мореманчиків, і розлуння каблуків по вимитій дощем бруківці, і легкий туман довкола, — згойднули відвертість: тобі далеко? — куди кивнеш — мені за площу — завсіди такий суворий? — якраз навпаки — як сказати, там розсипав перли, а тута мовчиш, мов обітницю наклав на себе, — признайся, що лікар підіслав по мою душу — дурненький, дурні обоє, дуркомани сліпі, дурбаси, подуріли геть чисто всі, придурочні!

9

Під цегляним склепінням поет стиснув піддатливі, тонкі жіночі пальці і одімкнув тріснуті поздовж двері підвальної квартири; вона сійнула дещо лякливим сміхом, — дивна мода літераторів: заживо лізти в землю, — він змовчав, на залляту жиром плиту поставив кастрюльку кави, поторкав гвіздка на замашному патику і каблуком загнав дві порожні горілчані пляшки в крисячу нору під раковиною; звеселіло глянув через плече; якщо пані схвалює, вийду на полювання сьоніч, ваш заступник навіки, — тамо й сидітимеш грибом на кухні? — вона грайливо відкинула босоніжки під стіну, вмостилася на дивані і глянула по кутках: над ликом Христа срібліла підвішена за плавник пластмасова риба, на порожніх цигаркових пачках «Сальве» в кутку сіріли похідні записи, богемна неприкаяність лежала на сталевій корзинці з паперами, на бездверній, засидженій мухами шафі з двома голими дерев’яними плечиками, на фотопортреті Савинкова з дарчим підписом генієві від великого терориста, на грубезному посібнику по психіатрії — це подарунок лікаря? — запитала вона, дивлячись, як він розливає по гранчаках спінену каву; линув на руку, скипів озлобою, плюнув на вогонь і тоді його прорвало: замовч, забудь про те падло, лікарню нагадує; спасибі на другий поверх перевів, шахи, газети, публіка, звичайно, шизанута, траплялися й рідні серцю алкаші, прочитав пару поезій, то вниз зіпхнули лікарі, мовляв, збуджений настрій; щоб вам хазяйство на лобі виросло і збудилось! правда, поставили старшим палати і випустили на трудотерапію; пару раз і ковтнути дістав, найлюбіший мені смак лимонного аперитиву на морозі, десь за лазнею, покрадьки гольнув і зажовуєш снігом; весело, вкупі з жіноцтвом лікувалися працею, корпус будували новий, для нащадків, одна з молодиць, красива амазонською вродою, очі невтоленим сказом киплять, сестру рідню замочила і косанула на дурочку від криміналу, — як? було запитати коханого, його піддослідна, мовчу, мовчу, він стервозу через рік по перекомісії випустив, адьюльтер, відіслав на якийсь хутір до брата, — як? однопалатники розказували: після школи прибилася в сімейний гуртожиток до сестри, та з чоловіком тулилася за фіранкою, батьківської ради послухала, сказано ж, нехай менша поквартирує при рідні, бо в тому вчилищі, як пискляві кроти, лізуть одне на одного, там і випивон, так і гвалт, там і мєсні не дають попару, по трубах вночі налазять, дитя ще злякається, ще вицибне за вікно, ще вкалічіє на віки вічні, кому такий клопіт тра, нехай при своїх городські злидні обмахує; впослі стара від крововиливу простягнулась, коли слідчий розказав про оказію; де ж те чувано? зранку шамуль, шемерх, одягнувши через голову сукню і резинкою з пальця перехопивши волосся, старша дріботить до трамвайного депо, упівока пам’ятаючи набурмосено німе з тремтливими віями лице сестри на розкладачці, сорочка збилась вище колін і спітніла між ногами, ковдра сповзла на підлогу; сірий, пітний лишай, подібний до рубця, намуляного путом, свербів підозрою і розтягнутими спружинами повискувала на повороті розвозка, різкі, бо самотні, вдосвіта фари сліпили клопітним буднем, промерзлі ревністю груди обвисали двома цеглинами, дівочий сміх на соромітницькі жарти водія і бензинова прохолода з кабіни перекипали в безжальний рейковий дзвін, скрегіт розхилитаних дверей, аміачну пітняву утрамбованого людського місива, в сморід графіту під вечірню годину, в поліцейсько жовті вулики кіосків з обов’язково захуканим лотком і ревматичним каміном під стіною, в переметені голубою завією колії, в стукіт ломика об переведену рейку, в сигнальний дзвінок, що до кінця зміни задурманює дужче підозри; також взяла собі на ум старша: десь щезло картате покривало, чоловічок уникає одноденних із нею робочих змін, то донорська п’ятниця, то відгули; своєю кров’ю багатьох упоїв; сестра запопадлива з примружцем злодія, гостроока, немов завсіди націлена на тупу зіницю ключа в замковій шпарині — така вже охота застукати! і застала обох на підлозі, на покривалі затяганому, на шаховому тлі відвойованих сутичок, комбінацій і ненаситно сліпих азіатських фігур, — зомліла, на розкладачку сповзла, — тім того й треба; ми розписуємось; а вона: давно заручились? твоє діло маленьке, хіба понімаєшся на любові, корова сільська? а вона розлучницю за патлюги, туфля зняла, в потилицю: на каблуком; самець поміж ними, всилу розняв, менша янчить: я такім дам, шо тобі дихати не дадуть! вшивайся з цеї комнати чоловікової, вон звідси, гапка порепана! звивається солодкозада і кнурець слідком; манаття, кліпси, косметику, десяток бігудів, подушку, шкільний альбом, букет коленкорових гвоздичок, три хустки, плаття батистове, вельветовий плащик ув’язали шаховим, деінде вичовганим до мармурово античного блиску, простирадлом і викинули за поріг; мусить на село повертатись, до матері; і думаєш шо? згага пекельна мучила молодих, приперли туди на літо, мовляв, шлюбну вечірку згуляти серед рідні; батькам куди дінеся, змовчи й менше сорому буде; підпили, полягали на сіні, а досвітком кульгавий поромник старшу на мілкому підібрав; люди збіглися; молода, чорнопатла руки покусані за спину ховає, синяцюри, гибель содомська, тутай і до ворожки не треба йти, обротали під слідство; чоловік дьору дав, вспів таки, глистомордий; вона вмудрилася в камері плаття підпалити на собі, подумати тільки, спину припекла і лікарі визнали, нівменяєма! коли мій прослідок проліг до психживодерні, вона командувала на трудотерапії, виводила, приводила, туди, сюди, чистьоха, нігті до м’яса обкусані, сигаретки покурює фільтрові, лікар поставляв, знайде ж чорт диявола; є тип жінок, які б і в пеклі, мабуть, отримали владу над чоловіцтвом; володарювати їм звично; вміла вкоськати лисуватого скептика, я вагітна, я твоя, випиши, бо на рушнику вдушусь, до бильця вчеплю, вклякну і по всьому; десь доп’яла кота, няньчила, водила його на пояску від халата, відьомськи розхристана, спати на подушку вкладала і кликала байстрючком, зовсім причмелена; тітки-співпалатниці відчепно давали домашнє печиво і злиплу карамель, щоб задобрити, все одно ж вкраде і кота вночі кине пазурями на очі; попробуй засни; я санітаркою піду, дорогесенький, я юшку з ніг твоїх питиму, повір, я вчудопалю фокуса, всередині млоїть крига, я давно кислоту лободину пила! тоді доза невролептиків позбавила крику і вибила з пам’яті; пусте, немов вона того й ждала: про вагітність на коридорі розплескувати почала, тако хитренько випитує медсестер, скільки авансу, скільки премії, скільки зарплати чистими отримує лікар, на аліменти подам, страна совєтів, справедлива страна, побачте; сестри відказують: прокурор хіба слухає малохольних? кихкоче радо: гляньте, пузо від шприца заколивалось, чи як, позорище вийде! якби друга, до спецлікарні б перевів, нехай мандякає скільки влізе; чогось же вітаміни приписав, і коли недоноска, перетиснувши живіт рушником, позбавила затхлості прілих матраців і колючого протягу з-під підлоги, можливо тоді батьківський опік руку лікаря здригнув для підпису, і остання конвульсія третього свідка вчинила двері на защіпках, витрусила нафталіновий дух зневаги з клунка домашньої вдягачки; роздарувала по палаті цигарки, випросила тарілку каші в паралізованої баби — тра налупитися на дорогу — згойднула на діжці з фікусом осонцений пил, який низько і нишкло залягає після чужої виписки, немов саме повітря скипає непродихно й серпнево для тих, кого доля нагородила давким перехопленим подихом чекання.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка