Одкровення на зламі тисячоліть




Сторінка9/33
Дата конвертації19.11.2018
Розмір5,6 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33

11

Озвіться, діду; так, кажи, вибалакайся і полекшає тобі; нестримність, ворог любові, була головним моїм злом, я втомився прощати, нахлинула втома і люди, яких я образив, ніколи не взнають, як я молився за них, ненавидів себе, давав обітниці суворого мовчання — воля, сила дерзань моїх вигасла, над календарем літа переважав дух перловиць, що гнили на річковому березі, викинуті прибутніми водами, в горах, напевно, пустились дощі, тутай суш і доцвітала цикута: чи прокидався під ранок і безнадійно ждав чогось у пітьмі, чи лягав спиною на бистроводдя і поглядом голубив небо, думки розчереплювало: доки триватиме богопокинутість? згодом цей здармований час забувся, як забуваються марення під простирадлом палючого сну в присутньості лікаря, що радий підслухати і проклясти тебе за безпам’ятну балакучість; в годину сумнівів люди ставали лікарями; про них не відаєш, що вони взнали про тебе; тому сім’я виростала в престол відвертості, тихої вразливої самоти; тому втрата, покара за нерішучість, була вигнанням у минуле злослів’я; придуркуватість сухого й гнаного вітром насіння отрути однаково царювала серед тих, кого по старій пам’яті перестрів під кав’ярнями й вежами з людської кості; сидіти вдома; вона, відкинувши голову, ліктем опершись на холодильник, медовими очима примруженої левички слідкувала за мною, і подарована на весілля, декоративна, з благенькими квітами таріль, здавалось, лосніла знущанням; лучче вік без господаря, ніж власною кров’ю гріти таку блощицю! навідмаш рубнув безсилу стіну, тарілка гепнула об підлогу і надщербилась, хотів склеїти, глянув, всміхається; вічний старець, книги розпродав і це продаси; голими руками храпнув зо зла таріль, болем обпекло потім, кров заюшавіла за обстріпаний манжет сорочки, спробував зав’язати, кров за хвилину пробивала бинт, тако і доклигав на станцію швидкої допомоги; там наказали поворушити пальцем, відвести погляд на плакати з цивільної оборони, дали укола, легкий лоскіт проймав занімілу руку, зшивали білою ниткою сухожилля, ніби покусувала мурашка, поплескали по плечі, заборонили на два місяці піднімати тяжке, то мав нову мороку: саме ремонтували дитсадок і батьки відпрацьовували там за здоров живеш; сказала, годі ганьбити, думай собі щось, або вимітайся, вопшем; добре, піду, раз так, — від помаху гойднулась дьогтярна, як нитка слини з чортячої губи, павутина під стелею; тоді випало тягати столи з чорновусим, видним собою прапорщиком, зносили з другого поверху, щоб фарбувати внизу, таки не втримали на площадці між розтягнутими гармошками сходів, дошка всією вагою телепнула на скалічену п’ятірню; плюнув на лікарняну допомогу, день при дні напитував собі роботу, від болю прокидався на розкладачці і тьохкіт закладав вуха, згодом відкрився свищик на пальці, вигнивала нитковина, яку заплющений мусив висмикувати зубами; рана місяць висвердлювала кістки, прикладав марлю з обліпиховим соком, запарював у фіолетовому розчині марганцівки, гній сочився з середнього суглоба; тоді на останні карбованці пристарав «Столичну», склянку без закусі лигнув, горілкою обмив обценьки, впівсили, сподіваючись, може вислизне нитка, трохи поскубав невигнилу нить, жовту, як навощена, міцна дратва, по спині линуло холодним потом — і сірпонув! — судома згризла шкіру з лиця; головою на підвіконні, безпам’ятного застала мене на кухні; рукав хакової сорочки змок від сліз; соромивсь глянути на сліпучу кафельну синяву; вона мовчки прибрала на столі, мовчки всадовила малу перед телевізором; радів притихлій жінчиній згоді і подумки дякував, що здогадалась про розірвану спільність; сама газетою обмела павутинний ланцюг над дверми, свічник латунний в накипах стеарину шухнула у сміттєве відро; даремно віяло матіолою і кихкотів, аж заходився пугач над молодим лісом; закрила вікно на вулицю; ліктем посунув глечик поросячої крові, забув вилляти, досмалив і недокурка, грудьми, опертими на підвіконня, відчуваючи кригу зчужілого дому, тихесенько забожився, згадав себе малим; бабця відводила через залізницю до школи; благословіть з того світу, більшої нема надії — звідтоді спогади пекли незгойним, гниючим соромом, мов витягували, висотували, виривали цупкі сухожилля з скаліченої руки. До сусідського хлівчика в приватному секторі щонеділі підточував автофургон, і молодий медвідь, видзвонюючи мідними брязкалами на ошийнику, застрибував туди й кігтив пазурами дерев’яну обшивку; господар змотував на лікоть повідок, рукавицею стирав іней на віконці кабіни, на полах бушлата обтріпував солому з берлоги; світало над залісено вепрячими спинами горбів, медвідь чмихав, надихавшись бензинового сморідку, і лизав скло, за яким у кабіні малиновіла потилиця хазяїна; відкривав бардачок і примірював сонцезахистні окуляри, а десь автобусами до заповітної галявини з’їзджались мисливці з жолудисто незмигними від застояної люті собаками; лайки оскалювались, радісно потягуючись на передніх лапах; старий у підшитих дерматином валянках розмотував котушку з прапорцями, гавкіт було чути аж до кордону лісника, косулі там здригались, молодняк терся шиями об соснові обаполи і копитив обскубане в зимі липове віниччя, до оранжевої крові прохромлюючи рогами шкіру одне одному, — пройняті злою тривогою, ніби нагледіли водночас: медведя за карабін чіпляють до грубого дроту, натягнутого між грабів, скраю галявини впівголос перемовляються чоловіки, собарнота скалозубить і обнюхує траву, зрідка старий, притупуючи валянком, гукає: давай, давай! і хрипкуваті голоси обривали дзвін брязкал на ошийнику медведя, що глух від люті; давай, давай! і летіла шерсть, сука з натертим об сніг малиновим вим’ям відлітала до кучугури, гримів ланцюг і сніговий вихор здіймався там, де клубкували чорні і гостровухі собачиська; будуть працювати, хвактічєскі получили хрещення! шо да, то да; медвідь же знав: рід його, вистріляний позаминулої осені, закінчується на ньому, на вбивчих гостряках пазурів, на кривавих патьоках по спині; нехай старий собачатник над зігнутим вдвоє зошитим викрикує клички собак і пахне весною зозулин цвіт на пеньках, нехай лякливі задкують під кущі драпахів і господарі лижуть сніжки, він здалеку упізнає справді злобний голос, він зведеться на задні лапи і захищатиме спину; нехай бритвенно, гостро спалахує вичовганий дріт і псота кашляє, давиться пітною рудою шерстю, він вистоїть, — одгризіть собі язики й захлиніться кров’ю. Тижднями ходив сам не свій, за копійки підпрацьовував на товарній станції і там посварився з бригадиром, що закривав наряди кому як хтів; а німота облягала потім, на віддалі вокзалів і річок — відколи бачив дитину? — безсніжної глухої зими приклигав на майдан і серед запрошень сфотографуватися біля Діда Мороза в кожусі з кривавим верхом, серед милих діточих приспівів, запаху глиці, розтовчених горіхів, лікарняно злежаного одягу з нафталіновим сморідком, серед ковзкого, осрібленого інеєм, граніту коло мертвих фонтанів, звідки, послизаючись на власному шарфикові, малюк човп до простягнутих батьківських рук, серед розгублених фотоспалахів на скляному більмі лисобокого трап’яного верблюда, верхи на якому хвацьки поганяв кантаркою хлопчак, осипаний білими остюками, серед юрби, апельсинового світла провислих гірлянд і наспівів про зеленого папугу, почував себе батьком; надійдуть, разом питимем каву в забігайлівці біля вимерзлої чаші, відкоркую шампанське, розповідаючи, як діставав святковий напій, обережно, ось і повні склянки, твоє здоров’ячко, доню! вино заріканням пощіпуватиме в горлі, запросить додому, донька, набігавшись коло ялинки, засне на моїх колінах, віднести на ліжечко, відчуваючи легкість худенького тіла, підбивати таку ж лялькову подушку, обмощувати ковдрою підібгані ноги, вдихати солодкий дух і довго грітися об сонну посмішку ангела; нікого ти не побачиш, мотаючи головою поверх голів, стаючи навшпиньки, витягуючись, мов вішальник; одна прийде, безборонна і тиха; сьогодні мусить; покине пса на морозі, знятим з нього ошийником обстукає на дворі чобітки, запросить на вечерю, пригадаєш повстяну оббивку дверей і ручку у вигляді голови лева, сама помалу зніматиме грубий вовняний светр, просмерділі собачатиною лайкові пальчата кинувши на підлогу вітальні; задушно і спрагло тремтітимуть жили на шиї; сама крізь кватирку викине псюрі черствий окраєць, заразом занавісить вікно, скаже, холодно, як у льодярнику, — прийди з донькою, наснись ще вдруге — дарма. А відразу після виписки бракло сил для зітхання; дивно, колись був добрим пловцем і того літа покірна на правому березі течія підштовхнула — міг пірнати й пливти, зривати лілії з гадючим стеблом і пливти, озиратись на захоплену на пляжі свічу її тіла й пливти, ногами відштовхуватись від загрозливого бакена і пливти, пропускати опередь себе баржу з гравієм, бронзового по пояс матроса з шлангом на кормі, нехай поливає гарячий камінь, і пливти, сліпнути від потопельного валу й пливти, бо чайка з голосним скиглінням, збиваючи пух рогози на качалках, кинулась на дрібну, виплеснуту хвилею, срібнобоку плотвичку, вода потугішала і від близьких круч долинуло подібне на голос січкарні гугніння під вербовими корчаками; течія сотнями линв обтяла відступ, потужні шестерні викручували суглоби, десь зовсім поряд закрапотіла з плакучого листя роса; наковтавшись блювотного літепла, дотягувався до поряд звислого гілля, тягнуло вниз, а підпливти не годен, течія несе за два сажні од берега; світлотіні вмивали лице і стрімко пролітала цвинтарна ограда дерев; однаково ж кудись викине, утримати себе на плаву; заклало й вуха, заплющений до зеленої різі пірнув, ховаючись від сонячної відрази свідків, викрадаючи силу в уявної погибелі, випірнув, — болотяний витопт між осоки пах іржавим залізом капкана, якого підлітком ставив на бобра, зелений покіс пах вигорілою на плечах, пітною сорочкою батька на косьбі, дзвін мантачки загойдував новими хвилями, знагла зашепелявив на повороті ситник і вода зжовкла, тільки подумати хтів, то від піску, а коліна вже проорали наждакову твердиню; зліг на лікті і підтиснув ногами здутий живіт, вонітував, здавалось, гарячими кишами, пітний лоб обтирав об суху, витягнуту сітями, кропивку, відтак помалу відколінкував на червоне покривало жорстви; над кручею розпластано і захмеліло від висоти вився яструб, і спритненькі ластовенята, помітивши тінь, пірнали в глиняні нори; ящірка на сірому вапняку здригалась від писку птахів, помалу з білим тягарем роду повзла мурашка по акацієвому стручку, страх смерті шмигав мідянкою в білавому черепі літа, кожна приземлена течія життя раптом відокремилась від льодоходу неба і щось загинуло в мені, бо, злігши спиною на сухий відшліфований корч, помітив за маревом піщаної стерні: вона вклякнула біля малої і дитяче відерце натрамбовує ракушняком, щоб будувати фортецю; без уваги на мене; знала, що виживу; і таємно всміхалась над сповзлою бретелькою купальника незасмагла, незцілована береста, підпалюючи самотні сутінки тіла. На свята, на всіх дверях, куди стукав і відчиняли, білів крейдяний, намальований, хоч і дідівською, проте заступницьки впевненою, рукою хрест, — світлі координати над промуляним клямкою півколом заброд, — вхід відсувався подібно до могильної плити, сам узриш: тіла їхні землисті і діти під ковдрою лижуть згарок свічі, за стуком обсипеться побілка і той річковий ракушняк стане крейдою білого дня, розмов, що розчерепили мозок; розлунений станцією голос по селекторі воскресить крик санітара; відбій, відбій! тихесенько, міцні в’язки на грудях, ніч під лікарняними пасами спогадів, затягуй сам, і тоді після шокового стану дадуть пийнути сиропу, дотепник на алюмінієвій кварті видряпав дулю; відгорлань своє нині, свідомість втрачена і час від часу безпричинна здоба розтинатиме груди; своє здійснили; хворі, напевне, стічкувалися під палатою інсулінників, рятуються чужим криком, лікар не забороняє з огляду на педагогічний вплив; з ординаторської війне духами — німб благань після родичів; марно, бійся жалінь, боронь доле, виплачеш себе на посміх, підозра задмухне світлосумну тишу чекань, втіху темряви, коли до сліз уявляєш дому... ніде так не пам’ятав ... ніжно рання пітьма подарує сміх дружини під вікнами; пожалій лучче їх, безболісних на вроду і впевнених завдяки єдиному прагненню: похітливій свободі; світає, тоншають, тануть рятівні паси на грудях, хоча й уявні, проте втримали від німого стрибка за балкон; згадай, тоді з волі передали четвертину коньяку, ковток і цигарка, смак дубильний на пів-життя, правда, боявсь балакучого друга по шизі, та ніхто не заклав; пили в умивальнику, відкрутивши обидва крани; під землю, зринувши на малу мить, щезала артезіанська вода, проте попахувало гнилизною. На світанку слухати магнітофон і перемотувати одну пісню середини сімдесятих; до сьомої розподілки тьохкає зелений пульс, росте гінкою очеретиною; щось схоже пропалювало скроні під «естом», відтак безпам’ять, здається, заново вчиш людську мову; пусте; перемотати касету і чайник затрубить срібним ріжком; найлютіше плакати вдосвіта; гірко молитись, бо дніє, святиться Ім’я і царство гряде, воля Його на землі і на небі; повірити серцем, струм проб’є до кісток: обпікатись об склянку, вівсяними крихтами підсолодити чай, дитинно вилизати долоню; біля настільної лампи черствіє сир, везьнути пилюку, газетою накрити паку листів, зачитано давніх; пора будівельникам об ребро вагонетки розрубати мішок смоли, сокирою під колесами розворушити жар і підкинути кльоцка потрухлої шпали; ломом довбати смоляні хліби, вагонетка ухне сичем на гребені попелястого ранку і вітер видмухне косми живичного вогню, скоро кипітиме: притаманний окраїнам запах пекла, готель, суботнє безлюддя, мокрий сніг за вікном, тиха стороння думка, мовляв, ти ніколи не помреш, бо кожну секунду бачитимеш вічною.

12

Коли дощ пахне райськими яблуками і голуб під ясеном на монастирській стіні вкриває голову крильцем, пора покинути розгадування снів і посікти пампушки тютюну з цвітом дроку; з дубового коритця зсипати куриво в шкіряний на сирицевій поворізці кисет, та мисливським ножем порізати на розкур газету; на порозі накинути капюшон дощовика, вдихнути солодок злущених стерновищ і самокрутку послинити, викресати вогню, впізнати обліпихову гілку пасажирського поїзда на далекому залізничному мосту; — двиготів, розрубуючи фату прожекторного світла над переїздом: вона з прапорцем за халявою гумового чобітка прокрила двері в тісну канцурку й сьорбнула заварки з чайника, вмита малиновим соком світлофора, подумала: самій сходити? приймакові донесуть, давно з сокирою виганяв, мільтон прицоцаний, на три роки завербувалося, тоді Богдана послала доля, чого ж покинув? мусила злидня матнистого з ощадкнижкою пускати знов, легше терпіти вибрики чоловічі, ніж лемент бабський; чули таке! зманюю хазяїв їхніх! донесли й тому бобіку з «бобика», мовляв огинався страховий агент, доки ти, бідний, прохідником вкалував; я відбрила: ось Бог, ось порог! каліч спита, замимрило, на місяць зав’язало, та картуза видали нового і почалося; три міліціонери на висілок, машина своя, балюй, труси самогонку, тиждень нема, добу відсипається; нахалєру собачу, — баби підкусують, — такий приймак; а звідки, питається, ждати луччого, звідки виглядати на троє дітей і зарплату дідоводихи? законного порода у вибої погребла, цей пшик козлячий прибився, командує, а ти на переїзді чергуй, а ти дітям форму вижебруй до школи, а ти полуниці й малину з городу тягай на базар, а ти, молода, бійся в дзеркало глянути, щоб не злякатись себе, збляклої видом, посірілої від диму смітників, куряви поїздів; була в місті, заходила за минулою адресою Богдана, знала, його там нема і все одно чось потюпала, як сновида; дякувати, якась жіночка дорогу нарадила, хутенько змоталась, хтіла повірити, що з дружиною помиривсь, тому й обминає висілок, якби то так; легше повірити цьому, ніж думати, вгадувати, хіба собі неціловану знайшов? переказували, допізна світиться на монастирищі, скніє при гасовій лампі один, за столом задрімає; міг би й листівку вкинути; до знемоги сумний, яким трауром його прибило? ну і я першою з доброго дива не обізвусь, попробуй туман прокричати на перевозі; вподобав дикий на скелях виноград, розказував, по світі кидало, притуливсь до монастирської стіни; коли скрижаніє річка, бита буду, по молодому льодку втечу, подруга підмінить на чергуваннях; від клопотів господарських одна сивина і діти порозлітаються, подякують, та й по всьому; втечу, кожухом обкутає і назад проведе, повз ялинові гілочки, натикані ним упоперек льодяного русла; надихає за шию, комір шарфиком по-дитячому обіпне, притулюсь до неголеної щоки; рада померти на зоряному морозі; губи, як сіллю натерту рибу, судома потягне; коли чекати на переїзді? о, чуєш, дзвонить перед товарняком, вийду глянути, за всенічну всього передумаєш.



Упівока поглянувши на поїзд, що плазував між колючого дротиння на мосту, Богдан зітнув лопатками під промоклим плащем і вступив до сторожки; гніт прогорів, він підкрутив його на пучку і струснув бачок лампи, думаючи, що треба десь вициганити пального — світло молозивом розіллялось по стелі. Чим не робота страхувальним агентом! по весні цвіт черемухи оббивай головою, літом розхристайся, планшета закинь на плече, на привітання подавай руку старим і малим на лавочках; насінням пригостять, а як довідаються що розлучений, від воркітливих свах нема одбою; такий видний, мабуть малоп’ющий? такий ладний собою мужчина і пропадає сам, анех воно западеться! оно Валін п’яничка на вербовку звіявся, під хоробу він їй, молодиця, сам зайди, глянь, малину за хатою вибирає, чого думати, сходьтеся та живіть, скільки теї мороки, соколику мій! вона над відерцем видмухувала з переспілої ягоди хробаки, він, тримаючись за дротяне на хвіртці кільце, запитав дозволу увійти на подвір’я, холодок витоптаної кропиви нагадав сумирне сільське дитинство, вона сказала; забур’яніло кругом і боюсь висапати, може гадюка тамо під лопухами; лякливіша від старої діви; як ви кажете, дати вам сапку, позрубуєте цей-го бур’ян, діти вже розказали, що ходить страховий агент, то це ви? висілок: двоповерхові шахтарські будиночки із заскленими балконами, з тісними літніми кухнями за горідчиками і садками; на чорному від вугільної куряви стадіоні чухались об штангу кози, тітка, сидячи на дерев’яному ящику, торгувала черешнями на склянку; немов по-писаному вродилась кума, повела косим лисячим поглядом і заздрісна жіноча енергія згойднула Валину втому, згоїла нашпигані на зап’ястях руки; та звідки, — обоє розпитували, — та скільки в паспорті записано дітей, та чи насправді розлучений, та звідколи, та щоб ти здоровий був, такий помічник, та чи з розумом попиваєш, та чи ж багато переляканих сьогодні застрахував, ще мусиш по людях іти, то нехай тобі Бог назустріч, ну я побігла, варення пригоріло, сюди чую, гвалт! ми приснули змовницьким сміхом і вона довірливо, як давньому знайомому, сказала, що завтра йтиме на нічну зміну, сьовечір вільна, вип’ємо чаю, варення пожичу в куми, любиш полуничне? зупинився в готельчику? по телевізору третя серія, подивимось, ніде ані чоловічої душі, вино і пиво завезли, приймак он листом порадував; якщо взнаю, кагал ваш кєдроні матері підпалю, гад буду, тєрять нєчіво; то таке мона стерпіти? старосвітське запрошення власкавлювало мене, коли по застрахованих висілчанах букет піоній настарцював і запитав себе; хочеш обсістися тутай? буде степ, буде річка, відтерпнуть зціплені сухожилля; подумай сам, така дивна полегкість окрилює по хуторах, по висілках за каменоломнею; тута знайоме все, сходжене мною. І дивне некликане щастя зоріло на воді, коли затінком зрадженого слугами виноградника збігав до порому, мріючи і померти на скелястому березі; отак помріяв перехитрити час, — розбите бронзове дзеркало на споді гробниці, — побачив себе, на сотні сумнівів розколотого бідою дорогих мені людей; лучче нести свій хрест самому; так думав і підходив до будинку за купою жужілля коло котельні, квіти заховав у спортивну сумку, подякував телебаченню за відсутність сусідів, домлівала задуха, двері були прочинені; вкладала спати дітей, серветкою витирала попільницю для гостя і, щоб пришвидшити час, обминала поглядом годинника на столі; я поклав квіти в раковину умивальника і ступив на балкон; там на підлозі лежала напівзгорнута постіль з матраца і ковдри, на підвіконні пахло кремом для засмаги, — прохилив вікно і обпікся святом малинової зорі над похмурими териконами, над проламаними покрівлями бараків, над автобусною зупинкою, над диркотливою хмарою пилюки, над мотоциклом без фар, що пригальмовує на майдані, тверезіший в колясці поправляє рибальські сітки, а водій, почіпивши на руль ребристого шлема, давиться пивом з банки, яке хлище йому через ніс, подає посудину напарникові, той заливається і собі, хляпає кришкою по слоїкові на коліні, «емте» рвучко газує на бруківку, розлякуючи молодих півників на паркані і, коли минають стрій двоповерхових будинків, чути підмугикування і вицок свинцевих грузиків об дно мотоциклетної коляски; на узвозі скловатний туман тверезить зальотників і пісня тихне; накрутила будильник і стрілку виставила на шосту — позавтрім чекатиму на переїзді, — банки з варенням знесла на кухню, засміялась, знімаючи хвартук і витираючи ним руки; якщо запросивсь на балкон, значить нема, десь посіяв упевнену силу власника, що возсідає в світлиці озутий, курить і струшує попід за диван, видко обоє ми збідовані, правда? цілуючи, переніс легке, бо радісно піддатливе, жіноче тіло в кімнату і задихнулася вголос; ти хлопчик! потім, прозоріючи після тривоги, за кожним пестливим словом і відкриттям якогось ширшого світу, справді побачив себе малим на скрипучих складських воротях: засліплюючи кальціонованою содою вороння на кленах і дітей на залізному прутті, снували, спінювали руді калюжі старезні «Зіси» з роздутими бортами, водії часом привозили з лісу пучечки чорниць і тикали з кабіни хлопчикам, що обривали губами ягоди і зарікались більш не пуляти болотяними шибалками в лобове скло, не підбирати заслинені недокурки за порогом вагарні, не курити за сухими ящиками й за тюками осикових стружок, не чіплятись за задні борти на повороті, не сукати дулі водіям, котрі раптово гальмують, щоб вискочити з корбою, не збовтувати зелену воду в пожежній, вохристо пофарбленій, баді під щитом, виловлюючи пуголовків майкою на патику, буцім сачечком; ловити тільки злюче осине плем’я на мішках із-під цукру; тако пляшечкою накрив осу, загвинтив корком і притуляй до вуха, вилізши на ворота й тримаючись за найвищий гостряк, або розхилитуючись над калюгами, доки гуркоче товарний поїзд і зловіщого скреготу не чути у вагарні; ті навстіжно прощальні схлипи перед річищем залізниці і кам’яним руслом сошейки замовкли тоді, коли трактор притягнув і одчепно покинув під липою стару з солом’яними віхтями на лезах, з погнутими залізними колесами січкарню, ми гойдалися на довгій тичці і тупі леза мотлошили оберемки лопухів, перерубували сухожилля подорожнику, зеленим соком прискаючи нам межи очі, — ворота прощань над січкарнею світу наврочили блукальну осінь; ніжній і тихій, що лягла підборіддям на кулачок, хотів повідати про найніжніше, та поберіг на потім; будка на переїзді, там мідний чайник на столику, затягані карти і два ящики замість стільців, за відкосом мілка криниця, дві гайки примотано до дужки відра, зливала на ноги після грози, що застала напівдорозі; перекинувши кирзові черевики через плече, по гарячих калюжах, по росяно прохолодній траві, по іржавій від залізної руди стежечці причвалав до світлофорних троянд, окропом грозової рішучості змив куряву на ступнях, одсвіт блискавок ще різався на листатому кінському щавлі, але гроза даленіла за велосипедними коліями по отаві; — засвітло, підборіддям притримуючи тріпотливу хустку, що збилась на шию, вона з’їхала з мосту, минула луг, і росяне білоцвіття таволги хльостало по литках, пахло медом, деркач дудонів за вербами, зрідка колесо наскакувало на щебінку і буцкав об руль бідончик з вечерею, мляво, сам по собі обзивався дзвінок, звуки наливались срібноголосим чеканням, подібним на забалакування самої до себе; може прийшов досі, чує здалеку, зустрічатиме? війнуло креозотом, іржею від штабелю шпал і купи скоблів на галявині, відтак дочувся дзвінок на переїзді і вдячно теленькнуло серце, це ж прийде; відколи за покійним чоловіком подалась, покинула донську станицю, стільки й світу чужого, що день до вечора, люди кругом вербовані, очі видовбуть і не питай, як звати, безрідні, прийшлі; приймаки пили, бо всовістити нікому, терпи і на, коли хоч, побачення; духмяність кропиви забивала дух і вже яскравіла над посадкою, наливалась наркотичною силою зоря, як бубляшок маку; колесо вильнуло на мокрій траві, — вона підпихнулася чобітком і виїхала на тряский брук, що під переблиском світлофорів нагадував шкалу термометра; притулила велосипеда до сухої західної стіни, прислухалась до тиші в будці, защіпнула сталевим півкільцем розстебнуту по дорозі кобуру і зняла з руля бідончика, здалося їй, злиденно легкого, як для святкової вечері; загорнута пілкою варена картопля, малосольні, з окропом, тількино з макітри, огірки, дві парникові помідорини і чвертка слив’янки, затикнута газетним чопом; озирнулась на передгрозяні хмари, що набичено й грізно сунули проти вітру, над скелями блиснуло і небесний вогонь розіллявся по тілі; заледве тремтячими пальцями розвузлила на шиї хустку і по-дівочому пов’язала кісником; простелись йому дорога під місяцем; спів невидимих по байраці птахів завмирав над покосами, пахло дудником, лопухами і пусткою, як на покинутих обійстях, так не хотілось заходити всередину будки; знову пустився дощ, вона переждала його під стіною, дивлячись на диких двох голубів, що сиділи на одному дроті з сизастим соколом; сутеніло, вставав молодий, ще прозорий для звуків, туман і мені легко вгадувалась дорога по дзижчанні на переїзді, босим ішов через луг, марно черкаючи відсирілими сірниками об тертку, виплюнув біломорину, під ступнями потріскувало бите скло граду, дивувався темряві на вікнах діжурки і думав одне; не прийшла, всюди пізно; потім, коли поставила відро на цямрину і простягнула жовтий залізничний жилет, запитав, чому світло медове? — буря дроти обірвала над дахом, — скринька ліхтарика з різнобарвними світлофільтрами тьмяно палахкотіла на вікні і вона, сміючись, насварювала мене, коли з яскравої, буцім молодий льон, зелені перемикав світло на втомливу снігову кипінь; вмиротворена любощами, ворожила на картах; я ж козачка, дивись, причарую! за довгим дзвінком вибігала увімкнути прожектор перед поїздом і, слідом за аміачною задухою після цистерн, креозотова тривога, вічна супутниця доріг, гніздилася в тісній халупині; вона кидала жовтого прапорця на стіл і пристукувала колодою карт по долоні, мовляв, нехано здихаюсь того гнидника, виглядатиму тебе; обридне хліб страхового агента, прийму, поживеш, поки серце здорожене втримає; мої діти тільки мені потрібні, знаю, вгадую твою печаль і тому не розпитую, всякому своє болить, а мовчазному найбільше, звідала по собі; знову тоскно над шлагбаумом сурмив дзвінок і, всенічно вартуючи залізне річище, ми слухали тьохкіт рейок довго по тому, як поїзд даленів за криву, боялись загадувати на три дні вперед, лампочка в ліхтарі тускніла, нагадуючи шершня; сивів і вищав туман на мосту, коло річки на брилу граніту опустився старезний степовий орел, востаннє оглянув голий до териконів простір, хрипливо гавкнув, роздратований свистом ховрахів на горбі, прислухавсь, — замовкли, — зігрітий втомою влади над степом, міцніше вкутався крилами, суворо й незмигно звів очі на дзьобаку, ніздрями з насолодою втягуючи полиново дрімотне повітря, заплющився; рудувато світлий знак на його голові скоро геть зіллявся з пітьмою і ніч, вилизуючи завошивлене тіло, змиваючи темно-буре офарблення пір’їн, владно розкрилилась над косогором; за тиждень, викликаний телеграмою куми, повернувся приймак, — переказував Северин, професійний злий вісник і знавець таємних оказій; як-то вона зараз? добре, що відмовився бути тягарем, двом нещасним ще гірше; гайну до висілку, взнаю про все, тільки мине ця депресія; бач, по-лікарняному заговорив, сам собі кат і зцілитель; така вже доля пустельника.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   33


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка