Оксана Забужко польові дослідження з українського сексу



Сторінка1/8
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,34 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8



Оксана Забужко

ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ З УКРАЇНСЬКОГО СЕКСУ

Від автора

Пропонований читачеві роман мав щастя зажити скандальної репутації задовго до виходу в світ. Його чорнова версія, віддрукована свого часу в Пітсбурзькому Kinko Copies числом 12 примірників, із міркувань суто практичних (щоб не пропала при перелеті через Франкфурт), і роздана авторкою друзям "почитати" (переважно у сподіванні розумних порад), цілком несподівано зробила карколомну кар'єру: вона відродила самвидав. У Нью-Йорку й Чікаґо, Парижі й Мюнхені, Києві і Львові запрацювали копіювальні машини, ксерокси ні в чому не винного чорновика, передавані з рук у руки, розлізлися межи людьми, мов мишенята, і по кількох місяцях у київській квартирі авторки залунали рішучі міжнародні дзвінки: одразу з двох західних країн їй погрожували судом і забороною права на в'їзд.

А ще кажуть, ніби літературою в наш час ніхто не цікавиться, збуджено подумала авторка й подалася до Сашка Задираки замовляти з себе новий, якомога чепурніший фотопортрет (його вміщено в цьому виданні) - для майбутньої судової справи. Тимчасом довкола роману закружляли перекладачі ще з чотирьох країн, і простий підрахунок показував, що, коли все буде гаразд (постукати по дереву!), то на кінець століття перед сердешною дослідницею українського сексу погодяться відчинити ворота хіба тільки деякі держави Центральної Африки та Тихоокеанського архіпелагу. Кепсько обізнаній із міжнародним правом, але, як усі письменники (навіть і українські!), не вільній од манії величности, авторці вже ввижалися дипломатичні конфлікти, численні ноти до українського уряду і, врешті, повна міжнародна ізоляція нашої незалежної держави. Звідси недалечко було й до танків окупаційної армії. Нажахана такою перспективою, авторка, з натури лояльна громадянка і патріотка, вирішила, що мусить придушити катастрофу в зародку, і з цією метою доводить до відома читачів наступне.

1) Нинішнє видання є єдиною, призначеною для друку, версією роману.

2) Будь-які інші, наявні в ксерокопіях, версії, мають піратське походження, і за їхню циркуляцію та можливе використання поза відомом авторки вона відповідальності не несе.

3) Роман, як легко довідатися з термінолоґічних словників, - це жанр художньої літератури, а не розділ із особової (чи то судової) справи автора, - відповідно від усіх можливих аналоґій між описаним у цій книжці, з одного боку, та реальними особами й подіями, з другого, авторка наперед відмежовується (французи в таких випадках кажуть: хай буде соромно тому, хто погано про це подумає).

Наостанці авторка складає сердечну дяку друзям, котрі стояли біля витоків цієї книжки і, кожне на свій спосіб, прислужилися до її появи на світ: Лінді Рейдер і Лісі Сапінкопф - за ідею, Михайлові Найдану і Ростиславу Бойковичу - за діяльну поміч у її втіленні, Аскольдові Мельничуку - за моральну і професійну підтримку, без якої теж нічого б не вийшло або, в крайньому разі, вийшло б щось зовсім інше.

Ну от і все, любий мій читачу. За вікном у мене то сонцем, то зливою мерехтить над печерськими горбами липнева гроза, на сусідському балконі натхненно голосить ошалілий півень, під балконом притулилася парочка - і не помічає, що дощ ущух, дзвонить телефон, і я, з ніжністю і жалем, ставлю крапку в усій цій історії: як звичайно закінчували свої послання древні, я сказала - і спасла свою душу.

Оксана Забужко

Київ, 31 липня 1995 року



Ще не сьогодні, каже вона собі. Ні, ще не сьогодні. В кухні - крихітній eat-in kitchen1 (холодильник, електроплитка, шафки з абияк учепленими дверцятами, що наврипились, іно відвернешся, безсило відхилятися, як щелепа на вже-несамовладному обличчі, і все це відгороджено невисоким дощаним стояком, щось ніби шинквасом, - на нього можна просто з тої вузесенької обори подавати до кімнати - аякже, чому ні! - ну хоч би вранішню каву, або на обід - підсмажене курча, таке, як ото в телерекламах: золотаво зашкруміле, мерехке од спілих соків, із грайливо підібганими ніжками вмощене на лапатих листках салати, засмажене курча завжди виглядає щасливішим од живого, просто промениться чудесним, смаглим рум'янцем з утіхи, що зараз його з'їдять, - можна також подавати який-небудь джус, чи джин з тоніком у високих товстобоких шклянках, можна з льодом, кубики, коли набирати, смішно поторохкують, можна й без льоду, взагалі, можливостей безліч, треба тільки одного - щоб хтось сидів по той бік їхньої довбаної загороди, в якій, здається, завелася мурашва, бо по стільниці раз у раз повзе щось, що в гігієнічному американському домі не повинно би повзати, та і в неамериканському теж, - хтось, кому ти це все добро мала б, сяючи журнальною усмішкою, з кухні подавати, позаяк же там ніхто не сидить і сидіти не збирається, то ти наповажилась була воздвигнути на стоякові імпровізований зимовий сад із двох безневинних вазонів - три тижні тому, коли ти сюди вселилася, то були: пишна темнозелена кучма в жовтогарячих квітах - раз, і рясне намисто лискучих, схожих на пластикові, червоних бубок на високих стеблах з елеґантно завуженим листям - два; зараз обидва вазони мають такий вигляд, ніби ці три тижні їх день у день поливалося сірчаною кислотою, - на місці буйної кучми клаповухо звисають кілька пожовклих листочків з нерівно обгорілими краями, а колишні тугі червоні намистини щодалі, то більше нагадують сушену шипшину, навіщось поначіплювану на руді цурупалки, - найсмішніше, що ти якраз не забувала, поливала свій "зимовий сад", ти плекала його, як учив Вольтер, еге ж, ти хотіла чогось живого в цій черговій, казна-якій з ряду-йому-же-несть-кінця, тимчасовій хаті, де бруди всіх попередніх винаймачів невідмивно повсякали в кожну шпарину, так що ти й не бралася їх відмивати, - але подлі американські бур'яни виявилися заніжні на твою депресію, що незбовтана гусне в цих чотирьох стінах, взяли й здохли, поливай не поливай, - а ти ще хочеш, щоб тебе держалися люди!), - так ось, у кухні з глумливо глупим бульканням скапує вода в раковину, і нічим перекрити цей звук - навіть касети на поставиш, бо портативний магнітофончик також чомусь вийшов з ладу. Правда, ще за вікном, вузьким, як відчинені дверцята шафи, темним о цій порі ("блайндерсів" ти не опускаєш, бо навпроти все'дно глуха стіна), за протимоскітною сіткою, либонь, застрягнувши в ній, настирливо сюрчить, як далекий телефонний дзвінок, невидимий коник, - от так само настирливо сюрчить і та думка, може, то взагалі вона й сюрчить, - а чому б не тепер?.. Не вже?.. Чого чекати?..

Логічно зваживши - нічого. Геть-таки зовсім.

Пів-упаковки транквілізаторів плюс бритва, - і вибачте за невдалий дебют. Старалася щиро, на совість, а що ні фіґа не вийшло, то чесніше одразу здати карти - не гравець із мене й зараз, далі буде ще хрєновіше: просвітку не видно, а сили вже не ті: не дєвочка.

І все-таки - ні, не сьогодні.



Ще почекати. Додивитись цей фільм до кінця. На відміну від тих, котрі транслюються по тутешніх "паблік ченнелз", - коли в найнапруженіші хвилини, з холодком мимовільного остраху стежачи, як герой мчить порожнім тунелем, де з-за рогу на нього от-от вихопиться престрашенне чудовисько, спохоплюєшся - а хай йому грець! - що все ж повинно скінчитися гаразд - ще дві-три хвилини, сутичка, купа-мала, качання по підлозі, і чудовисько, несвітськи ревнувши, якимось дивом розточиться в прах, а мужній, тільки трохи поскубаний герой, повитий димами пожариська, переводячи дух, пригорне до себе врятовану Шерон Стоун, чи ту другу кралю, чорнявеньку, як-її-там, - і наринула, було, тривога вмент являє всю свою сміховинність: знов цим голлівудівським ґаям вдалося, бодай на мить, тебе ошукати! - на відміну від цих, фільм, котрий ти все-таки не важишся вимкнути, не конче має скінчитися щасливо. А однаково, вимикати - непростиме свинство. І глупство. І - дітвацтво: не вивчив урока, не піду до школи. Ні, золотко ("золотце", іронічно поправляє вона себе: так звертався до неї той чоловік, якому зараз, либонь, ще паскудніше, ніж їй, але то вже не має жодного значення), - ні, сачконути не вийде: ти-но одбудь усе по порядку, а тоді й знати буде, чого ти справді варта. Понятно?

Спиши слова, татуїровку зроблю, грубо й розв'язно підхоплює з неї зовсім інша жінка, цинічка з явно приблатньонними, ніби з "зони" вивезеними манерами, зугарна, в разі коли що, й матом засандалити: якщо людина в цілому (кожна!) - одна велика в'язниця, то звичайно раніше та лотра мешкала в ній десь у найдальшій камері, виходячи назовні рідко, тільки коли доводилося направду круто й солоно, та й то ніби напоказ: З-замахали, - говорила крізь зуби в хвилини роздратування, трусячи головою й сама себе гамуючи їдкою посмішкою, або ж, травлячи післясмак чергової обиди (обид останнім часом випадало предостатньо!), з гнівно виряченими очима переповідала друзям: Дєвочку на побігеньках із мене зробити хочуть - а во! - била себе ребром долоні по згину стиснутої в кулак лівиці, - в Америці блатне бабисько навчилося лаятись по-анлійському, особливо гарно вдавалося йому "Шшіт!" - котяче шипіння з дугасто вигнутою спиною, а також презирливе "О, кам он - ґів мі е брейк!"2, яким колись раз уперезала була того чоловіка, - взагалі, з тим чоловіком саме ця, відьомськи розчіхрана, з нездорово блискучими очима й зубами і якимось невидним, але вгадним таборовим минулим, раз у раз вихоплювалася на передній план, замашисто трощачи крихкий посуд незаповнених сподіванок, той чоловік визволяв, викликав її на себе з найдальшої камери - щойно зачувши, в першій же сутичці, оту його брутальну, мордобійну інтонацію: "Ти мені скажи - на хера я сюди їхав, я вдома таких самих прибамбасів мав - отак-о!" - лотра радісно ринулась йому навперейми, впізнавши партнера, тільки в цьому вони й були партнерами, - і вже невгавала, розпаношившись в умовах ніколи раніше не звіданої свободи: "Я вчора голову почав ліпити", - брався він розповідати в її присутності колезі-скульптору, і лотра рвалася наперед, гублячи шпильки й ґудзики в нестримному захваті словесного виверження: "Авжеж, зліпи собі , серце, голову, зліпи - не завадить!" - він темнів на виду так, ніби замість крові в лиця вдаряло чорнило, нахилявся їй до вуха: "Перестань мене підйобувати!" - відьма, пускаючи дим, реготалася зсередини неї, вперше за довший час хоч чимось задоволеної: "Гой-го, серце, - де твоє почуття гумору?" - "Я його на тій квартирі залишив", - бовкав він: з тої квартири вони, Богу дякувать, виїхали, і найліпше було б її по них запечатати бодай на півроку, заки звітриться чумний дух, - "Ну збігай, принеси, - шкірилася відьма, - я тут зачекаю", - "Ключа здав", - бовкав він, ставлячи, як гадав, крапку, але помилявся: "Ключа здавала - я, а в тебе був дублікат", - відбивала вона: швидке, навальне фехтування кілками, за яким сторонньому просто не встежити, ні, що не кажіть, а з них таки була пара, нема що! А тепер - тепер, коли тій, клятій і м'ятій, просмаленій бідами до щирця, з перегорілим на ацетонний, та все ж непозбутнім духом виживання (звідки це в тобі, на ласку Божу?), якраз би й загетьманувати над цілою в'язницею, взявши відповідальність за дальший перебіг у ній сякого-не-якого життя, роздаючи навсібіч накази: туди, в оті двері - зась, а оце сміття - зараз же на фіґ повиносити, а ген той відсік там-он-о - провітрити, в ньому віднині музей буде, а це ще що за нічвида тут вештається й слинить - ану пшла вон (зліпи собі, серце, голову, зліпи!), - лотра (таки ж лотра!) натомість відступилася, розмазалася по якійсь найдальшій стіночці, не видко-не чутно, і по всіх спустілих приміщеннях сталої отвором в'язниці розлягається зовсім інший, квильний і безпорадний, потерчачий якийсь, голос: смикається туди-сюди нерівними крочками, туп-туп-туп - і стало, - і б'ється об мури, водно в тім самім місці, з кожним разом спадаючи на силі, - і скоголить, скоголить, скоголить бідна, нелюблена, покинута на вокзалі дівчинка, ладна йти на руці до кожного, хто скаже: "Я твій тато", та тільки хто ж таке скаже тридцятичотирилітній бабі, - от ту дівчинку й ти сама в собі не любиш, ти від підлітка намагалася тримати її в найглухішому підвальному закапелку, без хліба й води, і щоб не поворухнулася, - а вона однак якось примудрялася заціліти, і як її тепер втишиш - тепер, коли здається, що, крім неї, іншої тебе - нема, не лишилося?..

Замахалась ти, "золотце". Ох, замахалась. Зовсім до ручки дійшла - третій місяць у м'язах трем не вщухає, вранці, прокидаючись (а надто тепер, коли прокидаєшся - сама), перше, що відчуваєш, - своє прискорене серцебиття, якого нічим не заспати, - гаразд, хоч спиш уже без транквілізаторів, і оті страшні приступи сухої блювоти, які змагали були ночами, нагадують про себе хіба як, чистячи зуби, заглибоко засовуєш щітку - коротким нудотним вивертом, несвідомою клітинною пам'яттю про власне тупе улягання негайним, від першої хвилини, - попервах іще хоч збудно-пристрасно вишептаним, а по кількох тижнях уже просто сухим, розпорядчим звертанням: "Візьми в ротика... Глибше візьми... Глибше, ну!" - суха ложка рот дере - еге ж, оце воно, - попервах і вона ще пробувала якось порозумітися, розтлумачити, що їй теж би, своєю чергою, спершу дечого хотілося, і не тільки "там": крім статевих органів, тебе в мені більше нічого не цікавить? І: якщо в тебе були якісь плани на сьогоднішній вечір, то не вадило б дати мені про це знати до того, як я пішла спати, - замість сидіти шкробати свою графіку, і взагалі, я, знаєш, не люблю роздягатися сама... Добре, - весело обіцяв він, - ми тобі завтра таку увертюру закатаєм! - завтра, одначе, так ніколи й не настало. Іди сюди - але я взяла снодійне - ну значить, на "ньому" й заснеш. Господи, який це був жах. Чи можна взагалі зрозуміти світ людей, що мислять про власний статевий орган у третій особі? Коли тобі кажуть, а той чоловік лиш так і казав, - "Розкрий "її"", ти одразу переносишся всіма змислами в ґінеколоґічне крісло, - бо це не "вона", це ти розкриваєшся - або закриваєшся: як у цьому випадку - намертво. Та ти знаєш, скільки в мене жінок було! - і жодного разу не було такого, щоб - погано, просто погано! Авжеж, тобі не було, а - їм, чи ти коли питався? Я також не уявляла, що таке буває, - тільки ж як погано, аби ти, голубе, знав! Чому це ти кусаєшся, з дивним, шклисто зупиненим поглядом спитав він, після кохання, в одну з перших ваших ночей, сидячи й курячи в тебе в ногах, що це за діла, - тимчасом ти, розкинувшись на подушці, безпечно похихикуючи, гладила його по голові витягнутою ступнею, в тебе були чудесні ноги, всі діорівські-сен-лоранівські модельки на своїх жердинах мали б на вид таких ніг негайно піти й утопитися, це зараз ти вже другий місяць не вилазиш із штанів, бо литки розцяцьковано, як мапу, архіпелагом різнотонних, червонястих і брунатних, лускатих і злущених плям - шрами, порізи, опіки, навіч представлена історія дев'ятимісячної (атож, дев'ятимісячної!!!) mad love3, із якої вийшла - правдива madness4, а тоді ти просто гладила його ногою по голові, переповнена ніжністю, ідіотка слинява, жорсткий мужський "йоржик" приємно поколював тебе в ступню, - і зненацька він, спритно вивернувшись, притис твою ногу до постелі: так так? тобі, значить, подобається кусатися? А якщо мені зараз сподобається тебе підпалити, що тоді? - і ти вгледіла приставлену до свого підкоління запальничку, і, замість похолонути під прицілом вперше тоді перехопленого, незмигного й не по-чоловічому - якось інакше, злісно й безумно, на межі вищиреного осміху з нагло випертими з-під горішньої губи іклами, спитуючого погляду, од якого звідтоді завше боронилася - сміхом, тільки трохи здивувалася, не так щоб зовсім притомно - дивно, до якої міри його присутність, як динамітом, глушила в тобі всі, доти таки незлецьки розвинені, захисні інстинкти, що спливали, як риба горічерева, поки ріку й далі стрясало - вибух за вибухом.

Ні, передчуття - були: передчуття ніколи не заводять, то тільки цілеспрямована сила нашого "хочу!" перебиває їхній голос, заважає дослухатися. Першого ж вечора, на тому мистецькому фестивалі, де все й почалося, - а він тоді з місця розігнався до тебе, мов іно на тебе й чекав: "Пані Оксано, я - Микола К., може, вам показати місто, може, звозити на замок, у мене машина", - до славного замку було хвилин десять пішої прогульки по тихих, обсаджених здобними барокковими церковцями брукованих вуличках, піжон дешевий, подумала ти, прикусивши посмішку, провінційний фраєр, ич як нарцисично задбаний - біленький комірчик з-під светра, доглянуті нігті (це в художника!), неміцний, якраз у міру, запах дезику - котяра з сивим "йоржиком" і шельмівським зеленооким прижмуром, трохи приношений, розволочений артистичний шарм, сухі зморшки усміху, побрижені мішки під очима, - "а ти сказала, - згадував він опісля, коли в них пішов був процес витворення тої спільної міфолоґії, без якої жодній парі не остоятися, - з легендою про Золотий Вік фази закоханості, з власними дрібними обрядами й ритуалами, - пішов, та зразу ж і урвався, - ти сказала - валі с пляжа, дядя", - ну, положим, не так, точніше, не зовсім так, але інтересу не виявила, що правда, то правда, - тож тим дивніший був, увечері того-таки дня, несподіваний промельк ясного, пронизливого наскрізного бачення, котре, гріх нарікати, ніколи ж тебе на крутих поворотах не полишало, от ти його - тлумила-таки, і не раз, та ще й як! - увечері, в самому розповні фестивальної програми, в густих випарах поту й алкоголю, куди ти зійшла з естради, відчитавши своє - два вірші, два холєрно добрі вірші просто в нетверезий гул злитих в одне довкружне блимання жовтоплямних фізій, точніше, поверх нього - тримаючись за звук власного, ні на що не вважаючого, тільки словам підвладного голосу, прилюдний оргазм, от як це називається, але вставляє публіку - завжди і всюди, навіть коли слів ніхто ні фіґа не тямить, навіть у чужомовному оточенні, вперше ти це звідала колись на писательському збіговиську в одній азіятській країні, де тебе з чемності прошено почитати рідною мовою - you mean, it is not Russian5? - і ти стала читати, з обиди й розпуки (остопранцюватіли зі своїм Russian'ом ще тоді!) слухаючи тільки власний текст, ховаючись у нього, як в освітлений дім уночі заходячи й замикаючи за собою двері, й на півдорозі зненацька здала собі справу, що звучиш у дзвінкій, приголомшеній тиші: мова, дарма що незрозуміла, на очах у публіки стяглася довкола тебе в прозору, мінливо-ряхтючу, немов із рідкого шкла виплавлювану, кулю, всередині якої, це вони бачили, чинилась якась ворожба: щось жило, пульсувало, випростувалось, розверзалось провалами, набігало вогнями - й знов затуманювалось, як і належить шклу од заблизького дихання, ти відчитала - оповита, просвітліла й захищена, оттоді-то було й втямити, що дім твій - мова, яку до пуття хіба ще скількасот душ на цілім світі й знає, - завжди при тобі, як у равлика, й іншого, непересувного дому не судилось тобі, кобіто, хоч як не тріпайся, - потім усі ті пикатенькі, лисі, чорні-кучеряві, в тюрбанах і без, довго й схвильовано трясли тобі руки, не даючи, між іншим, пройти до туалету (від їхньої млосно-пряної кухні твій шлунок рішуче відмовлявся і суремив, стерво, басом якраз у ті хвилини, коли годилося гречно дякувати), - звідтоді жодна зала тебе б не збила - а хоч перед кримінальними злочинцями! - екзгибіціонізм там уже чи ні, власний текст боронив тебе од наруги й пониження, ти читала, як писала - на голос, ведена саморухливою музикою вірша, до такого процесу свідків звичайно не допускається, окрім як на театрі, тим-то, либонь, і проймає, і те фестивальне тирло також прищухло десь насередині твого виступу - облягло шкляну кулю й згідно задихало в унісон, і от коли ти, вистигаючи від оплесків, уже не на естраді, а внизу, в напівтьмі, в якомусь чіпкому дружньому кільці: парко, димно, хтось наливав, хтось сміявся, лиця мелькали розрізненими кадрами, - простягала руку чи то по відпружну цигарку, чи по келиха, той чоловік на мить опинився поруч, мов зашпортнувся об тебе мимохідь, - з котячо засвіченими в притемку очима захоплено дихнув горілчаним духом: "Ну, ти й даєш!" - і так само мимохідь, не зупиняючись, спробував стиснути тобі руку, перехопити її, сягаючу по цигарку (чи келиха), - ти запам'ятала це тому (бо ж хто тільки не тис тобі руку в тому стовповиську!), що отим незручним рухом, якось навсторч врубаним в напрямок твого власного, наче в'їздом з розгону під "цеглину" й міліцейський сюрчок, він потрапив боляче підломити тобі великого пальця, - і сюрчок розітнувся тут-таки - поштовхом, блискавичним промельком крізь тяму - дивно, як на ту сум'ятну мить, чіткого й тверезого наскрізного знаття: ніби хтось сторонній спокійно, значущо, повним реченням проказав у голові: "Цей чоловік зробить тобі боляче".

Саме так, дослівно, тобто малося на увазі аж ніяк не підламаний палець, і ти пречудово це зрозуміла. От у цьому вся штука, дорогенька, - що все ти, від самого початку, знала, та ні, знала ще й до початку: десь за тиждень перед тою поїздкою на фестиваль одного вечора оголені нерви, болісно-жаждиво, як буває тільки восени, відтулені в світ - назустріч його вигасаючим барвам і таємничим шерехам в засинаючому листі, - запеленґували були уривок, якого ти тоді не збагнула й тому не дописала: "Щось зрушилося в світі: хтось кричав /Крізь ніч моє ім'я, неначе на тортурах, /І хтось на ґанку листям шарудів, /Перевертався і не міг заснути. /Я вчилася науки розставань: /Науки розрізняти біль недужний /І біль животворящий (хтось писав /Листи до мене й кидав їх у грубку, /Рядка недописавши). Хтось чекав /Чогось від мене, але я мовчала: /Я вчилася науки розставань", - от і збулося все до словечка: вчися, вчися тепер "науки розставань" - із життям, із собою, з даром своїм нещасливим, що його тепер уже навряд чи подужаєш підняти - якщо досі, вважай, ні разу не витиснула цю штанґу на висоту повного ривка.



Ай, мать його за лапу...

Ні, хай би хто-небудь усе ж пояснив: якого чорта було родитися на світ жінкою (та ще й в Україні!) - із цією блядською залежністю, закладеною в тіло, як бомба сповільненої дії, з несамостійністю цією, з потребою перетоплюватись на вогку, хляпаву глину, втовчену в поверхню землі (знизу, завжди любила - знизу, розпластаною на спині: тільки так і позбувалась себе остаточно, зливаючись ритмом власних клітин з промінною пульсацією світових просторів, - з тим чоловіком ні разу нічого подібного не було, в мить, коли вона, здавалось, от-от починала в'їжджати, він, не зупиняючись, прокидав її згори різко видихнутим: "Мда, тут треба роту солдат!" - це смішило, але не більше: "Що це за заявки?" - ображалася вона: не на слова, на відстороненість тону, - "Глупа ти, це ж комплімент! - тобі взагалі треба б з двома мужиками спробувати, знаєш, як би це тебе вставило!" - цілком можливо, що й вставило б, недарма ж я любила під час кохання кусатися, впиватись вустами в палець або плече, затягуватись до запаморочення доглибним цілунком, храмовою проституткою - от ким я мусила бути в попередньому житті, але в цьому - в цьому, серце, мені ох як не все одно, з ким я: пригадую, колись раз у нью-йоркському метро, де я сиділа, з головою поринувши в останній роман Тоні Моррісон, хтось ляпнувся поруч мене на сидіння, всім тілом притискаючи до металевого бар'єрчика, - і мене вмить пропекло чистим, як високий музичний тон, зарядом такого потужного еротичного заклику, що плоть тут-таки відізвалася збудженим набряканням, розбруньковуючись усередині, як весняне дерево; одночасно я втямила, що цей мужчина - хто він там не є - вже скілька зупинок нависав був наді мною, і якби ми не були людьми, то мали б уже зараз кохатися просто на цій запльованій підлозі, бо ж, кохаючись по-справжньому, зливаєшся не з партнером, ні, - з розбуялою анонімною силою, що протинає своїми струмами все живе, підключаєшся до неї з тим, аби на кілька секунд - а-ах! - катапультуватися в вібруючу вогнистими контурами чорноту, якій нема ні ймення, ні міри, на цьому стоять усі поганські культи, то тільки християнство списало це злиття за відомством Чорнобога, замурувавши людині всі виходи з себе, окрім єдиного - через верх, але для нашої доби, хоч по суті й пост-християнської, уже відрізано шлях до повороту назад, в орґіастичне свято вселенької єдності: ми, кожен зосібна, безнадійно заражені проклятою свідомістю ваготи й ущільненості власного "я", і тому переможно чистий, голосний і високий музичний тон вимкнувся й згас у моєму тілі одразу ж, як тільки той, справа, - заговорив: десь через зупинку обізвався, з диким акцентом, спитав, що я читаю: вчуся, чи як? студентка? - отут я вперше глянула на нього - то був молодий, десь під тридцятку, невисокий, але купно збитий, як із цільного куска виллятий "шпік"6, його прегарні, мов сливи, очиська заволікло хтивим сизуватим туманцем, так дивилися на мене, кожен із-за ґрат свого життя, сотні чоловіків різних націй і кольорів шкіри, виткнутись на хвильку - можна, от чого не можна - це вийти назовсім; "Pardon me?7" - перепитала я тим зумисним гострим голосом, яким відшивається нахаб, і той Хуан, чи Пабло, чи Педро, зразу втямив, що - все, кінець, викручено контакти, - "ні, нічого", пробелькотів і ще щось далі мимрив собі під носа, вже по-своєму, - могутній тваринний заклик його тіла зів'яв, скрутився, став швидко-швидко вичахати, поруч мене сидів звичайний собі причепа-еміґрантисько - втім, небавом і встав, і попрямував - чи до виходу, чи десь інде, я вже не дивилася, повернувшись до книжки: особа, іно вигулькнувши, розчаклувала стать. Може, справді єдиний вихід із цієї в'язниці - виходити вечорами, низько ослонивши лице каптуром плаща, сідати в проїжджі авта, не називаючи імені, рука водія на коліні, низький, захриплий смішок, гарячковий шурхіт зайвої одежі, не треба вмикати світла, не треба розплющувати очей, слухати лиш клекіт крові, чоловічу партію ударних і своє, чи вже-не-своє, розчинення-розступання, ох, як ти класно розкрилася, ну! ну! ще! ще! - та тільки ж вони всі хочуть говорити, хочуть відсьорбнути, розвезькуючи слиною й спермою, ковточок тебе: а що ти читаєш, а куди їдеш, а чи маєш мужа, треба вимишляти легенду, "Как вас зовут? - Ирина", - було, було раз і таке, окошилось міцним, до залізного посмаку, поцілунком у під'їзді, вивинулася - втекла, посміюючись до себе, їм усім треба перемагати, от у чім справа, щиро, нелукаво брати й давати, як вуглекислота-хлорофіл-кисень, вони не вміють, і той чоловік, який зараз доходить десь у пенсільванській пущі на єдинокровній ласці братів-діаспорників, без цента за душею й без слова англійської [а мав же час підучитися, прид-дурок!], - ех як же скинувся, як по-кінському тоді шарпнув був лице вгору, мов батогом уперіщений, коли ти, всадивши його за столика в кав'ярні, спробувала, всю свою витривалість на поміч прикликавши, внести хоч якусь терапевтичну ясність в цю обопільну душевну й тілесну недугу, - все правда, серце, і що я тебе вже не люблю - теж правда: "То ти себе що, - склацнувся лезом нагору, як бганий ножик, - "побєдітєльніцей" почуваєш?", - здається, так і лишилася сидіти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Знаєш, - і знову був той лиховісний незмигний погляд, немов щось інше дивилося крізь його різко обведені запаленими повіками очі, як крізь прорізи маски, - якби ти була мужиком, я б тобі зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, - мені й самій часом ох як шкода, що я - не мужик). "Ти жінка. В цім твоя межа. /Твій місяць спить, як срібна блешня./Як прянощ з кінчика ножа, /У кров утрушено залежність", - бурмотіла до себе в ті страшні зимові місяці, по-іншому страшні, ніж оці, осінні: половина січня, лютий, березень - жодної звістки, і жодної змоги будь-що дізнатися - через Атлантику, з Кембріджа - в українське провінційне містечко, в опалювану дровами майстерню на горищі покинутого дому без адреси й телефону, без клозета й гарячої води, іно з голою лампочкою на скрученому шнурку під стелею, з палкою ковбаси й банкою розчинної кави на вимащеному фарбами низенькому столику, хоч' канапку? о, ще помідорку маю, хоч'? Господи, живе ж хлоп - як пес приблудний, до шостої ранку не кладеться спати, з-за мольберта автомобіль отой свій відзіґорний - безгаражний! - через вікно пантруючи, в двадцять п'ять, навіть у тридцять таке ще дається знести: звірина енергія вивозить, - але в сорок! Тимчасом у її кембріджській хаті, знай перемірюваній безтямною ступою з кутка в куток - від вхідних дверей через кімнату до кухні й назад (робота, задля якої буцімто й приїхалося до Штатів, розсипалася, мов нездарно примоцьований картковий будиночок), - щось незбагненне коїлося з телефоном: раз у раз її колошкали вдосвіта зі сну химерні дзвінки, зривалася, хапала слухавку: "Хелло!" - десь далеко на безмовній лінії свистав шугастий вітер і глухо рокотав океан, кілька секунд необжитий, незалюднений простір над північною півкулею давав їй знати про себе, ніби справді в ньому "хтось кричав крізь ніч її ім'я, неначе на тортурах", - і не міг докричатися, по чім німий сигнал уривався: підводно-зеленавим ряхтінням засвічувались баньки кнопок на слухавці, і вибулькував з розтруба бездушний зуммер, - о, в вас обох стало б моці повиводити з ладу всі телефонні лінії над Атлантикою, ця скажена, жадна до життя міць фугасила з його картин і твоїх віршів, ти впізнала її відразу, тільки-но, опинившись у нього в майстерні й начепивши окуляри з товстими скельцями, станула перед полотнами, і так само він мусив упізнати твою, - твою, котра в ті зимові місяці, так неждано й наповал збита з своєї, щойно віднайденої осі (бо ти була - жінка, жінка, хай йому стонадцять чортів: витка рослина, котра без прямостійної підпори, хай би навіть і намисленої, - без конкретного обличчя живої любові - опадала долі й зачахала, тратячи всяку снагу до горобіжного розгону: кожен вірш був прекрасним байстрям од якого-небудь князенка з зорею в лобі, зоря звичайно потім погасала, вірш - лишався), - кинута напризволяще, та сила розривала тебе зсередини, люто дряпалася в стінках твого єства і спорскувала в розпачливій непритокманості, - "І раптом знов схотілося - кричати, /На лампу вити, пазурями драти /Шпалери на стіні - од явності утрати, /Од того, що тебе уже даремно ждати", - аж доки, одного березневого дня, не обпалила все нутро моторошна думка, що він - помер, от просто взяв і помер, "вляпався в крапочку", як і хотів (зізнався їй у цьому ледь не напочатку - з кривим посміхом розганяючи авто, як літака на злітній смузі, серед ночі на заміській дорозі, і мокрі ліхтарі в дрібноголчастій сріберній облямівці, й чорний маслянистий блиск зустрічних калюж, - все злилося, навально помчало навперейми, забиваючи дух, сто, сто двадцять, сто сорок, сто... сто шістдесят? - не боїшся? не виникає бажання - вляпатися в крапочку? - ні, не боюся, не було в мені справжнього страху, та, по правді, й тепер нема - дивно, ба й незбагненно, надто взявши під увагу ціле моє, ах розтуди ж його, каторжанське життя, що недурно розпочалося, при народженні - клінічною смертю, мама пригадувала, що геть і цівка калу звисала з задочка, і тільце вже посиніло: виткнула душенька носа на світ і звомпила - е, ні, пустіть назад! - а її, спасибі, відкачали, а скоро так, то нічого блягузкати, є речі, страшніші за смерть, і я їх знаю, тільки от того страху - манливого й темного, заворожливо-притягального захвату згуби, який є в ньому, і в інших я часами його розрізняла, - нема в мені, і квит, тим-то він і дивився на мене з іскрами неприхованого захвату в зорі, навіть коли вже було по всьому: "А ти відважна жінка!", - і "крапочка" та проскочила тоді повз мене, не сполохавши), - але ця думка - що він помер, що ті загадкові телефонні дзвінки справді-таки від нього: з "тамтого боку", а значить, що її любов не ощадила його, що вона сама, сама, нарцисична еґоїстка, гординею своєю дурною, пихою дешевою, бришканням пустопорожнім підопхнула його до "крапочки", де ж пак, принцеса знайшлася: ах так? ну що ж, тоді я поїхала, - звісно ж, Америка - the land of opportunities8, пів-Європи, не нашої довбаної, а щонайщирішої, від Британії до Італії, сюди рветься, гроші, кар'єра ("Музика, жінки, шампанське..," - відгукувався він іронічною луною), а в Україні що, Україна - Хронос, який хрумає своїх діток з ручками й ніжками, що ж, так і сидіти, аж жаба цицьки дасть, чи то пак діаспорні дідусі, коли клімакс стукне, - премію Антоновичів? - ай Бож-же ж мій, та чого воно все на фіґ варте, якщо він помер, що, що, що з ним трапилося?! - ця думка була така нестерпна, що, вискочивши на ґанок заднього двору, звівши лице до мінливого, стрімко сутеніючого кембріджського неба в напливах хмарної гуаші, вхлипуючи злиплими од сидячки й курива легенями ледвевловний подув океану, вона стала молитися - так, як перед тим молилася лише двічі, раз за батька, як долежував у лікарні по вже безпотрібній операції, годинами корчачись од стріляючого метастазами болю (а до наркотиків ще не дійшло), - аби Бог післав йому швидкий кінець, і вдруге, стид згадати, - за незалежність, тоді, 24-го серпня дев'яносто першого року, коли все вирішували години, як воно зазвичай і водиться в житті людей і народів: Господи, просила трусячись, поможи - не задля нас, бо негідні єсьмо, а задля всіх полеглих наших, що несть їм числа, - і обидві молитви були почуті, такі молитви до адресата завше доходять, а тут вона благала: Господи, зроби так, щоб він був живий! - хай би забув мене, хай би вернувся до жінки, хай би зраджував з ким не прийдеться, - не треба мені його за чоловіка, і нічого від нього не треба, якщо на те воля твоя, Господи, я кохатиму іншого, з іншим родитиму дітей, тільки - о Господи, хай він буде живий. І здоровий. І щасливий. Тільки це, Господи. Тільки це.

Ну, "здоровий і щасливий" - це ти, золотце, конєшно, загнула через верх, бо силоміць нікого щасливим учинити й Бог не потрапить, так що в остаточній редакції твою одчайдушну телеграму мусили були прийняти без цих двох слів, - якби Бог слухав дурного погонича... (А цікаво, як воно все там у них відбувається - чи якийсь янгол-секретар одбирає земні послання при апараті, виймаючи з потоку щирі, тяжкі й гарячі, й незворушно спускаючи в чорну діру невагомі маси пустих слів? - так і з віршами буває: одразу збриджується, щойно починає валити пуста порода, - і кидаєш, недописавши). І ще в одному моменті ти тоді злукавила - в "хай би забув мене": лепетнула в напівнестямі, насправді твердо знаючи, що ніколи він тебе не забуде, - о, тепер уже ніколи, скільки житиме: згнітивши недокурка двома пальцями, джигонувши ним навідлі, аж дугою в повітрі шварнуло:"А ти подумала, скільки мені від тебе відходити? Га?" - мов через силу стримуючись, аби не загилити й нею, вслід за недокурком ("Ти ж уважай, я чоловік слабкий, я й зарубать можу", - признався був раз, і тобі зараз же свінуло: оце, оце воно! не бреше, правду каже! - і, з умент ввімкненим безособовим захланним інтересом, - загули, застугоніли незримі дроти, шпарко переганяючи інформацію, - вичавила-таки тоді з нього, хоч якого задубіло-відпорного на всякі розпити-лащіння-сюсю-пусю-ну-скажи-мені-жебоніння, - скупу, пунктиром історію про те, як колись давно, розписуючи сільську церкву на пару "з одним мудаком, який мене діставав", дійшов до стану, коли ганявся за тамтим із сокирою в руках, - невже круг церкви, подумала ти, чомусь уявивши, що це мало статися вночі, бо нема нічого жаскішого за нічну церкву з відбитою в темних шибках угорі повнею, - от звідтоді й зривається на втечу щоразу, іно зачувши наближення того духа, - понятно, гмукнула ти, цікаво, хоч по-справжньому цікавою була тут, і далі, повна відсутність у тобі страху, от відлуп - і вже, ніби все те оповідалося через бар'єрчик у кімнаті побачень у в'язниці чи божевільні: дослухаєш - і підеш, і за тобою, грімко скрегочучи, засунуться обковані циною двері, й поросне навздогін, приском попід шкіру, сухе клацання оберненого в замку ключа). Скільки мені відходити від тебе, скільки тобі - від мене, "Сколько нам так еще идти, протопоп?" - спиталася жінка в розстриженого Аввакума, бредучи за ним, вигнанцем, по безкраїй рівнині, і знемігшись безцільністю шляху, й присівши на купині, - і почула у відповідь: "До самыя смерти, попадья". Східний фаталізм, еге ж, - у росіян це є, з нами гірше, складніше, ми, власне, ні се, ні те, Європа встигла заразити нас мутною гарячкою індивідуальної хоті, вірою у власне "можу!" - одначе підстав для його справдження, чіпких структур, котрі б те "можу!" підхоплювали й тримали, ми ніколи не виробили, шамотаючись віками на дні історії, - наше вкраїнське "можу!" самотнє і тому безсиле. Амінь.



Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка