Оксана Забужко польові дослідження з українського сексу



Сторінка2/8
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8


Чому тобі здавалося, ніби ти зможеш витягнути його на собі з тої ями, в яку він, очевидно ж було, так послідовно вглибав? Власне, насторожитися мусила вже першої ночі - коли, ще тільки роздягаючись, він змружився сторожко, ніби прицінювавсь: "А ти можеш раніше за мене скінчити?" - засміялася, переповнена шумовинням сил, як бутель молодого вина: "Я все можу!" Дурочка, вже тоді мала би добачити, що він не партнер, - що, закам'янілий усередині себе до багаторічної мерзлоти, просто не тямить бути не сам - геть і в коханні ("Ох, як ти класно даєш!" - вистогнав у неї - по довгому нездалому вовтузінні, по страдницьких корчах, по всіх одчайних ламентаціях - "Ах, нащо ж я банячив!" і "Ай, бляха, а я так тебе хотів!", по западанню в кількахвилевий сон - самотній сон, наглухо відрубаний від її присутності поруч: не зворухнувся, коли натнулася випручатись з обіймів, ну й пішов на фіґ, імпотент нещасний, зараз устану, вдягнуся, запарю кави, скоро підуть автобуси й можна буде вернутися до готелю, у вікнах майстерні невідворотно блідла, водянистішала світна синява, вирисовувалися позгромаджувані попід стінами вугласті стоси полотен із дрижакуватого, як протоплазма, смерку, паскудна година, година хворих і сорокалітніх, це в такій, певне, сірій каламуті катуються позасвітні душі, - і ось тоді він і зробив їй боляче, таки направду боляче, куди там згадці про втрату цноти, painful intercourse9, ось як це називається в медичній літературі, котру вона, зашугана совкова дурепа, щойно в Америці взялася студіювати, навіть до лікаря була сходила, жеручись гнітючою призрою, чи щось там у ній, бува, не попсулося, прости Господи, і витріщилась, не ймучи віри, коли лікарка стенула плечима: "І don't see any problems"10, - а тоді, вереснувши диким голосом - добу по тому налупцьована матка нила, як перед місячним, - стенувшись, хвицнувши ногами, - "Мені боляче, боляче, чуєш?" - вона почула - одночасно з переможно-грізним окриком: "А слабо за мене заміж вийти? А слабо від мене дитинку народити? Глупа ти, глупа, я ж тебе люблю!", - як усередині займається й шириться його вогка бубнява горяч, ох, ця хвилина, все - задля неї, побудь, ох побудь ще, не йди, глибоке зітхання, він виринув із неї з таким промитим од літ, розгладженим вологою підсвіткою щастя лицем, аж зір їй заступили мимовільні сльози ніжності, в тих сльозах худий і гострорисий, насторчений вухами й вилицями сільський повоєнний пацанок - батько в таборі, після німецького полону, мати в колгоспі на буряках - стояв із патичком на вигоні, вперше вражений розлитим уздовж обрію, скільки сягало око, черленим золотом заходу в димно-сизому клоччі хмар, світ горів і мінився, все це було в його картинах, вивільнити того пацанка з цього мовчазного й жорсткогубого, добре задбаного й охайно поголеного мужчини - "Ти не родила? В тебе губи пахнуть неспитим молоком, - от візьму й зроблю тобі дитинку, чуєш? синочка", - то була цілком самодостатня творчість, в якій твоє власне фізичне незадоволення важило не так-то й багато, - залишившись сама - бо він, завинувшись у довгополе, схоже на шинелю пальто, одразу пірвався кудись на помивку: звичайка досить хамська, коли вдуматися, але й це тебе тоді не зразило, - ти муркотливо потяглася, хруснувши сплетеними над головою руками, й визнала собі подумки, з хрипкуватим смішком, - ну от тебе нарешті й виїбли, подруга, так-таки прямим текстом - виїбли, уперше в житті, бо доти все більше - годили, панькались, як із теплим тістом, допитувались, які слова любиш, а тут просто взяли та й трахнули по-мужицькому, без цереґелів, - і, дивно, навіть ця думка не була неприємна, і коли ти витягла з сумочки дзеркальце, наперед страхаючись того, що в ньому вгледиш - на третю добу неспання, по всіх викурених цигарках і опівнічних коньяках, оце то фестиваль видався! - то й сама спахнула радісним подивом: на тебе глянуло розпогоджене, відмолоділе до стану твоєї автентичної вроди - делікатне й худеньке, сливе дітвацьке, виплигуюче назовні чорними очиськами личко, яке ти завжди за собою знала, але в дзеркалі не бачила вже хтозна-відколи: ти вернулась до себе, ти була вдома, - а він сидів у ногах ліжка, курив і дивився, його невідривно звернене до тебе промінно-заворожене обличчя осявало ще тьмяну майстерню, - вряди-годи нахилявся над тобою: легенько, ховаючи усміх, поцілувати вистромлені з-під відкоченого пледа соски й знов дбайливо, по-селянськи неквапно, як своє добро, вкутати тебе аж під шию, подати чашку з кавою, "гляди, не розхлюпай", і ти тут-таки й розхлюпала, затрусившись хихотінням, "а я тепер цей плед виставлю - і підпишу, ким заляпано", - і, зненацька: "Чого ти плакала?" - не скажу, ні, ще не скажу, скажу аж перегодом, за місяць, а раз сказавши, повторюватиму ледь не щохвилини: за браком інших, місткіших слів - коли нема такої цистерни, аби заміряти бездонний колодязь, зостається раз у раз опускати й витягати те саме дитяче цеберко, - монотонність повтору, рипіння корби: я люблю тебе. Я люблю тебе. Я люблю тебе).

Оттака ловись, кобіто, - закохалася. Ще й як закохалася - вибухла наосліп, полетіла сторч головою, дзвенячи в просторі відьомським сміхом, підхоплена незримими самовладними нуртами, і біль той не перепинив - а мав би, - так ні ж, вирубала в собі всі застережні табло, що жахтіли червоними лампочками на межі перегріву - достоту перед аварією на АЕС, - і тільки вірші, що негайно ввімкнулися натомість і пішли суцільним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначні сигнали небезпеки: в них нав'язливо проблимували - ад, і смерть, і недуга, "І жовте море днів, і сизе море снів /В одбитих кольорах вмираючого неба, - /І я іще пливу - а ти уже на дні, /І страшно нам обом дивитися на себе": "Значить, ти знала? - визвірився він, свінувши вовчими вогниками в очу, коли вона - втрачати було вже нічого - зважилася дещо з того потоку прочитати йому вголос, - знала, що так буде? Так якого ж?..." Ге, серце моє, так у цьому ж вся й штука...

Нніт, не була мазохісткою - була, йолки-палки, нормальною жінкою, чиє тіло тішилося, даруючи радість іншому, та що там казати - класною бабою була, "девочка сладенькая", "фантастическая женщина", "stud woman", мусуй-мусуй тепер в пам'яті, як книгу відгуків (вигуків) - з тих хвилин, коли мужчини не брешуть, може, хоч дрібку рівноваги собі тим повернеш: була ж! - а от ні, не вертається, не спасає - що з того, що була, що завжди при тім чула, з часом більшим, часом меншим темним осадом недовипитості, якою ще могла б бути, - бо є в житті речі, від нас не залежні, бо я є така, який ти зі мною, - в мужчин це трохи по-іншому, в жінок, на жаль, так - і, на жаль, в усьому, і хоч би скільки ліфчиків не попалено було американськими феміністками, з мастурбації - чи то ґумовим пенісом, чи живою людиною, бо живою людиною це теж не що як мастурбація, коли без любові, - не прибуде ні дітей, ні віршів. І все, і клямка. "В цім твоя межа". Як же той кембріджський вірш кінчався? "Рілля, що прагне борони, /І мокрі, сплакані ворони - /І муж, який не вборонив - /А ждав від мене оборони". Еге ж, exactly - чи, коли хто воліє, "вот імєнно". От чим ще, до речі, паршива чужа країна - набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чужинецькі слівця й звороти, заліплюють пори в мозкові, нахабно тиснуться попідруч, навіть коли ти наодинці з собою, - і незчуваєшся, як починаєш балакати "хеф-напів", тобто повторюється те саме, що вдома (вдома? схаменися, кобіто, - де він, твій дім?), ну гаразд, у Києві, в Україні - з російською: всякає ззовні накрапами, зсихається-цементується, і мусиш - або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимучено й ненатурально, - або ж приноровитися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато-іронічний притиск як на забуцім-цитати (наприклад - гарний приклад для студентів, можна навести завтра на лекції: "Ти себе що - "побєдітєльніцей" почуваєш?").

А ще можна б сказати - виступаючи з доповіддю в якому-небудь американському університеті, або на конференції "тріпл-ей-дабл-ес"11, або в Кеннан Інстіт'ют у Вашінґтоні, або де тебе ще там і далі носитиме лихим вітром, сто, максимум двісті баксів гонорару плюс сплачена дорога - і дякуй гречненько, ти не Євтушенко й не Татьяна Толстая, щоб діставати по тисячі за виступ, та хто ти ваще така, слиш, ти, забацана Ukrainian, дитя відрадненської комунальної "хрущовки", з якої цілий вік марно силкуєшся вирватись, Попелюшка, що летить через океан понарікати за вечерею у Шеффілда з парочкою Нобелівських лауреатів (промінячись навсібіч, чотирма мовами нараз за одним столиком сиплючи) на ідейну вичерпаність сучасної цивілізації, по чім вертається в свою київську кухню площею 6 кв.м.сваритися з мамою й принижено тлумачити рідним редакторам, що лде я, там і буде вітчизна" - то зовсім не значить "ubi bene, ibi patria", - бодай тому, що через цю саму довбану patria тобі ні у Шеффілда, ні у Тіффані, ні на Гавайях, ні на Флориді, ніде й ніколи не є bene, бо вітчизна - то не просто земля народження, правдива вітчизна є земля, котра потрапить тебе вбивати - навіть на відстані, подібно як мати повільно й невідворотно вбиває дорослу дитину, утримуючи її при собі, сковуючи їй кожен порух і помисл власною обволікаючою присутністю, - а, що там розводитися довго, тема мого сьогоднішнього виступу, леді й джентльмени, - як і зазначено в програмі, "Польові дослідження з українського сексу", і, перш ніж перейти до неї, хочу подякувати всім вам, присутнім і відсутнім, за нічим не виправдану увагу до моєї країни й моєї скромної особи, - от чим як чим, а увагою ми досі розбещені не були: по-простому сказавши - здихали, на фіґ ніким не завважені (я тут ще в досить упривілейованому становищі, бо якби зважилась, плюнула й висипала в рота разом усю решту таблеток із жовтогарячого слоїчка, то тіло виявили б досить хутко, десь, либонь, день на третій: Кріс, факультетська секретарка, зателефонує, тільки-но я не з'явлюся на лекцію, отже, гріх нарікати, ниточка-павутиночка, хай і тонюня-провисла, щоб, за неї шарпнувши, дати світові знати про свій черговий, цим разом останній, від'їзд, у мене все-таки є, - і якби з тим чоловіком щось сталося там у пущі, - хоч я й не думаю, аби з ним щось сталося, він ніколи не вчинить цього сам, забагато має в собі злості для такого діла, - то Марк і Розі щодня ж навідуються до нього), - так ось, леді й джентльмени, прошу не поспішати кваліфікувати розглянутий випадок закоханості як патологічний, бо доповідач іще не сказав головного - головне ж, леді й джентльмени, полягає в тому, що в житті піддослідної то був перший український мужчина. Направду - перший.



Перший готовий - кого не треба було вчити української мови, тябричити йому на побачення, виключно аби розширити спільний внутрішній простір порозуміння, книжку за книжкою з власної бібліотеки (Липинський, блін, Грушевський, і про Горську він також не чув, ані про Світличного, за ним були зовсім інші шістдесяті, добре, я тобі завтра принесу!), а в часі любосного воркотання мимобіжно згадавши "Не захист мрій - блаженний дім..," тут-таки запускатися в півгодинний коментар про життя і творчість автора - це, знаєш, був у тридцяті такий поет на Західній Україні, - і отак, хай йому грець, все життя! - професійна українізаторка, наче ще по одному органу їм усім нарощуєш, коли-небудь наша незалежна, чи радше ще-не-вмерла, якщо до того часу не вмре, мала б запровадити якусь спецвідзнаку - за кількість українізованих койкомісць, ти б їм загаратала список тобою навернених! - а то був перший мужчина з твого світу, перший, з ким обмінювалося не просто словами, а зараз усією бездонністю мерехких, колодязним зблиском підсвічених тайників, тими словами відслонених, і тому говорилося легко, як дихається й сниться, і тому пилося розмову смажно висушеними вустами, і впивалося все запаморочливіше, о, ця ніколи не знана сповна свобода бути собою, ця гра, нарешті, в чотири руки по всій клавіатурі, натхненність імпровізації, скільки іскристої, сміхотливої енергії вивільняється, коли кожна нота - іронічний натяк, відтінок, дотеп, доторк - умент резонує, підхоплена співрозмовцем, кульбіт у повітрі, просто від надміру сили, жартівливе колінце - ближче: можна? і от уже - двозначніше, ризикованіше, і от уже - впритул, і от уже, заглушивши мотор (бо ти таки сіла, врешті-решт, у ту його машину - після відвівин майстерні, після того, як угледіла навіч, хто він), - навальний перехід на іншу мову: губами, язиком, руками, - і ти, відхиляючись зі стогоном: "Поїхали до тебе... В майстерню..." , - мова різко скоротила ваш шлях назустріч одне одному: ти впізнала: свій, в усьому - свій, одної породи звірюки! - і в ній же, в мові, було все, чого ніколи потім не було між вами в ліжку.

"Gosh, if he only weren't such а damned good painter!12" - казала ти, сидячи в барі "У Крістофера" на Портер-сквер, ти випила натще два келихи каберне-совіньйон, і тебе трошки розпружило - вперше за ті кембріджські місяці, запаморочливо легким, дерзновенним підняттям, ой випила - вихилила, сама себе похвалила, ех жаль, нема з ким заспівати, -Ліса і Дейв слухали, як малята різдвяну казку, забувши хрумтіти чіпсами, Slavic charm13, ось як це в них називається, - ти любила той бар, глуху пляшкову зелень декору, яка наводила на гадку про ломберні столики, так само як і низькі світла, що відсувають лиця у притемок, і чоловіків, скупчених при шинквасі за спогляданням бейсбольного матчу, і гул голосів, і ніч за далекими вікнами, її густий коричневий вар, в якому плавляться жовті цукати ліхтарень , - все нараз, бо тільки так і дається увійти в світ чужого: приймаючи все нараз, усіма змислами, і ти це вміла, ти просто втомилася, за всі роки бездомних блукань, любити світ самотою - проходити анонімною й нерозпізнаною через сутеніючі аеровокзали, ресторани й бари з теплими вогнями, морські узбережжя з надбігаючим шелестом прибою по ріні, вранішні готелі з кавою в холлі, - "Where are you from?" - "Ukraine", - "Where is that?"14 - ти втомилась не бути в цьому світі, втомилась волікти додому в зубах спрагло виссані з нього згустки краси й радісно лементувати: "Адіть, дивіться!" - але вдома, в твоїй бідній забембаній країні - країні урядовців в обвислих штанях і всіяних лупою піджаках, оплилих письменників, зугарних читати лиш одною мовою, та й з того вміння нестак-то вжиткуючих, і бистрооких, жучкуватих бізнесовців із навичками колишніх комсомольських секретарів, - все воно якось ні до чого не кріпилося, провисало непритокмане й ото хіба тільки до виливу жовчі дрочило, своєю туманною, зашифрованою в незнайомих іменнях і реаліях недосяжністю, натоптуваних домашніх самоуків (чомусь незмінно - на куцих, жокейськи вивернутих ногах: порода така, чи що?), закваснілих де-небудь в обласній публічній бібліотеці імені Грьоміна в час, коли ти мала нахабство (чи може, дурне щастя, думалось їм?) вештатися по Гарвардській "Вайденер" і де там ще, - ти втомилась нерозділеністю своєї любові до світу, і в тому чоловікові - щойно опинившись у нього в майстерні, станувши (в окулярах з товстими скельцями) перед розвернутими лицем, одне за одним, полотнами, що громадилися вздовж стін, назбируючи порохи, - ти блискавично вгадала свій єдиний, кругло-довершений шанс на несамотність отої любові, - саме тому, що він був such а damned good painter15, - але вже це Лісі з Дейвом годі було розтлумачити, ти й не намагалася, Ліса вражено всміхалася своїм неправдоподібно яскравим, схожим на збудженого коралового молюска ротом, і очі їй волого блищали: What а story!16 О так, страшенно романтична love story - з пожежами й автокатастрофами (бо ту славнозвісну машину він одної ночі взяв та й розгепав, казав, на друзки), із таємничим зникненням протаґоніста й від'їздом героїні за океан, з купою віршів і картин, а головне - з цим постійним, непередаваним наскрізним відчуттям, якому, власне, ти й улягла: відчуттям, що все можливо: той чоловік грав без правил, точніше, грав за власними, як правдивий кантівський ґеній, в його силовому полі пробуксовувала будь-яка передбачувана логіка подій, так що був він сам собі the land of opportunities17, і що вже там серед тих opportunities не чаїлося вготованим на майбутнє - смерть в черговій з ряду автокатастрофі (ні, Господи, ні, тільки не це!) а чи тріумфальний прохід по світових музеях, - наплювати, дарма, аби тільки виламатися, вимачкуватися з колії - з отої віковічної вкраїнської приреченості на небуття.

Це окрема тема, леді й джентльмени, пані й панове, перепрошую, якщо забираю вам забагато часу, мені нелегко про все це говорити, до того ж я дійсно тяжко недужа, моє зацьковане, виголодніле, а коли не бавитися евфемізмами, так і просто зґвалтоване тіло третій місяць невгаває в дрібненькому нутряному дрожі, особливо жаскому - до млості! - внизу живота, де повсякчас чую давучий битливий живчик, і коли розчепірюю пальці, то вони негайно починають жити самостійним життям, ворушачись кожен зосібна, ніби натягнені на порізнені, в незгідних ритмах посмикувані ниточки, я вже мовчу про бубняві, як у підлітка, рожеві прищі, котрими зацвітають обличчя і плечі, і нема на те ради, - горопашне тіло ще живе, воно качає права, воно доходить з елементарної сексуальної голодухи, воно б, може, й оклигало, і заплигало зайчиком, якби його всмак трахнули, але, на жаль, цю проблему не так легко розв'язати, надто коли ти сама-одна в чужій країні й чужому місті, в порожній квартирі, де телефон озивається хіба на те, щоб запропонувати тобі - рідкісна нагода, тільки на цьому тижні! - ко-ло-саль-ну знижку на передплату місцевої газети, і звідки вигрібаєшся тричі на тиждень - до університету, де півдюжини охайних, взутих у білі шкарпетки й кросовки, чистенько вмитих і дезодорованих американських дітлахів із здоровими, аж вогкими шкірою й зубами, водячи за тобою, як манджаєш туди-сюди по аудиторії, поглядами акваріумних рибок, щось там - один Біг відає, що! - тихенько шкробають собі в зошити, поки ти, сама себе накручуючи (ну бо треба ж якось протриматись годину з чвертю!), палко тлумачиш їм, що не було! не було в Гоголя, такого, який він був, натоді іншого вибору, окрім як писати по-російськи! хоч плач, хоч гопки скачи - не було! (і в тебе - також немає, окрім як писати по-українськи, хоч це і є, либонь, найяловіше насьогодні заняття під сонцем, бо навіть якби ти, якимось дивом, устругнула в цій мові що-небудь лпосильнее "Фауста" Гете", як висловлювався один знаний в історії літературний критик, то воно просто провакувалось би по бібліотеках нечитане, мов невилюблена жінка, скількись там десятків років, аж доки почало б вихолодати, - бо нерозкуштовані, невживані, непідживлювані енергією зустрічної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! - якщо тільки потік читацької уваги вчасно не підхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем ідуть на дно й криються нездирним зимним лепом, як твої нерозпродані книжки, що пилюжаться десь удома по книгарнях, таке сталося майже з цілою українською літературою, можна на пальцях вилічити - не авторів навіть, а поодинчі твори, яким пощастило, - з отерпом у пучках і сльозами в очу ти читала надісланий тобі тут, в Америці, переклад "Лісової пісні", авторизовану версію, призначену для бродвейської сцени, кайфувала, як наркоман, од її прискореного жагучого віддиху: живе! живе, не пропало, через сімдесят літ, на іншому континенті, в іншій мові - скажи ж ти, випливло! - розуміється, що іншого - писати по-російськи чи по-англійськи, на перший же твій вірш, видрукуваний англійською, і то в цілком малопомітному журналі, екстатично відгукнулось, звідкілясь трохи чи не з Канзасу, якесь там "Тhe Review of Literary Journals", це ж треба, і Макміллан збирається включити його до антології світової жіночої поезії ХХ-го століття, "You are а superb poet"18, - кажуть тобі тутешні видавці (зволікаючи, проте, з книжкою), спасибі, я знаю, тим гірше для мене, - але в тебе нема вибору, золотце, не тому, що не зуміла б змінити мову, - пречудово зуміла б, якби трохи помарудитись, - а тому, що заклято тебе - на вірність мертвим, усім тим, хто так само несогірше міг би писати - по-російськи, по-польськи, дехто й по-німецьки, і жити зовсім інше життя, а натомість шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, і ні фіґа з того не поставало, крім понівечених доль і нечитаних книжок, а однак сьогодні є ти, котра через усіх тих людей переступити - негодна, негодна і все, іскорки їхньої присутності нема-нема та й укидаються в повсякденному, навзагал геть спопілавілому бутті, і оце й є твоя родина, родове твоє древо, аристократко забацана, прошу пробачення за непризвоїто довгий відступ, леді й джентльмени, тим більше, що до нашої теми він, властиво, не тичеться). Леді й джентльмени, жаль за власним, з дня на день марнованим тілом - це почуття, знайоме хіба ГУЛАГівським в'язням: вечорами у ванні я розглядаю перед дзеркалом (начепивши совині окуляри, ті самі, з товстими скельцями, так що вигляд маю достолиха кумедний) свої груди, досі такі незмінно кулясто-пружні, визивно насторчені пипками врізнобіч ("Это ж надо, - казав колись, нестак і давно, один недоукраїнізований мною мужчина, - наверно, четвертый размер, а как держится!"): цієї осені вони вперше охляли, недвозначно посунулися долі, наводячи на гадку про перестояне сире тісто, і взялись якимись відворотними плямками, схожими на піґментні, а вершечки щодалі, то більше нагадують потемнілу шкірку зморщеного персика, - той чоловік був з тих, хто взагалі кепсько уявляє, що робити з жіночими грудьми, окрім хіба як ущипнути крізь одежу, але справа, звісно, не в ньому, - це було гарне тіло, здорове, розумне й життєрадісне, і, слід віддати йому належне, воно збіса довго трималось, тільки з тим чоловіком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скімлило якимись хронічними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками, "ослаблення імунітету", казали лікарі, а я виборсувалася з постелі, заклеювала висипки пластирем і, палена гарячкою, летіла на вокзал, поїзд, гримочучи по стиках рейок, мчав мене крізь ніч у місто, звідки мовчав той чоловік, розгепавши на друзки свою дорогоцінну машину, в ніч аварії мені приснилося, начеб йому її вкрали, і вірші, несвідомі яви, але, своїм звичаєм, сновидно-видющі, напливали, як у тумані крайобраз за вікном: "Тоді ще мав упасти сніг. /Ще осінь пахла корвалолом, /І авта, збившися з доріг, /По гаражах зіпали кволо", - я досить довго чинила насильство над своїм тілом, воно мусить мати на мене кривду, чи, по-тутешньому, grudge, а тепер, заднім числом, незгурт і можу для нього зробити, - хіба вимучувати щоранку безцільними присіданнями, після яких обманом стужавілі стегна ниють забутим солодким стогоном, та ще тупо, як на працю, волочити його вечорами до басейну, де мене вже знають: заповита в пістрявий тюрбан негритянка-дженіторша, що видає на вході ключі од lockers'ів19, сліпучо спалахує навстріч зубним бліцем: "You're pretty faithful to that swimming, huh?20" - Боже, яка вона мила, м'яка й ласкава, як вода в басейні, од першого-ліпшого щирого слова я зараз ладна розревтися з місця, мов зацьковане вовченя-підліток, ладна їсти з кожної руки, хоч би й цієї простягненої, довірливо розкритої - рожевою наготою назверх - долоні з золотим ключиком на червоному капроновому шнурочку, в яку, хапаючись, оповідаю, що мушу, дослівно мушу сюди вчащати, що лиш так і рятуюся од депресії - Великої Американської Депресії, на яку страждає, здається, сімдесят відсотків тутешнього населення, бігають до психіатрів, ковтають "Prosac", кожна нація божеволіє по-своєму, і мою депресію, котра насправді має іншу назву, я, хоч-не-хоч, уже наломилася перекладати зрозумілою їм мовою: broken relationship, до того ж straight after the divorce, до того ж sexually traumatic21, а далі вже все за підручниками з психіатрії: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods22 - словом, класичний випадок, навіть до психіатра вдаватися не варт, і моя благословенна негритянка, така розлого-тілиста за тісною стойкою, розкішно й тепло, по-коров'ячому ситна, Велика Мати, ніжне, парне мукання й шорсткий язик, - киває з мудрим, порозумілим усміхом: "I've been there, - каже вона, - with the father of my kids"23, - он як, вона розлучена, single parent24 з двома малюками - і такі ж чудові малюки, меншому невдовзі два рочки, коли є діти, воно легше - і тяжче, і легше ("А тепер, - казав той чоловік, тріумфально світячись над нею в темряві спітнілим хлопчиком, - ось тепер ти завагітнієш: я просто в тебе кінчив!"- "Ні, - сміялась вона - тихенько, щоб не розхлюпати наллятої в неї по вінця ніжності, - ні, серденько, сьогодні - ні" - а проте це, либонь, і була, з першої ночі, головна зачаєна думка, підводна течія тої любові: синочок, Данилко, потайки визначила вона, - вкритий лоскотливим курчачим пушком чолопок, жаб'ячи скорчені ніжки, крихітні пуп'янки пальчиків, ай, Боже ж мій! - у снах вона жадібно тулила його до грудей: якір, що утримує при життю, той, без якого ми, дівоньки, на цій землі неповноправні, "непрописані": не слово, чи бодай літера, в тексті, а випадкова капка на берегах, - а вірші тимчасом глухо бубоніли самі до себе, розпадаючись різноголосям: "Зимно мені, коханий. /- Накинь пальто кожушане. / - Сумно мені, коханий. / - До праці берись, моя пані. / - Ах, щось воно все мені ліньки... / - Бо треба б тобі дитинки. / - Страшно, коханий, з нею / Стати навік твоєю", - не згадувати, ліпше не згадувати!), - "Everybody seems to have been there"25, - завважую, з відчуттям хвилево відсунутого тягаря прилучаючи себе бодай до якогось ряду, спільноти: join the club!26 - о так, статечно киває моя негритянка, every woman has been there27, - і, з лукавим жіноцьким прижмуром: може, якраз тут, у басейні, когось і зустрінеш? Тут впору розреготатися - бодай тому, що цієї осені, через силу волочачи своє нещасне, пригноблене тіло вулицями чужого міста, ти вперше спізнала самопочуття невидимки - не відразу навіть і втямила, в чім річ, а втямивши, почала чіпко придивлятися: атож, так і є - зустрічні мужчини ковзали по тобі байдужливими, незрячими поглядами, як по неживому предмету, і навіть в автобусі, зближаючись, підіпхана тлумом, на ризиковану відстань до чиєї-небудь крижастої спини з хокейною емблемою, ти не вловлювала того блискавичного, промельком, тварного імпульсу, - скинутись, озирнутись, - що то вмикається в них відрухово, просто на запах жінки, але не тільки: насправді-бо вони - може, хіба крім зеків та солдатів, пошизілих од абстиненції бідак, - відзиваються не так на жінку, як на жодним приладам не піддатні, купно наведені на цю жінку частоти всіх інших мужських домагань, котрі в цій хвилі облягають її (а мене якраз у цій хвилі не облягають!) густо наелектризованою еротичною хмарою - недарма кажуть, що засватана дівка всім подобається: ось це і заводить їх по-справжньому, змушує пашіти од ярости роздутими ніздрями й бити в землю копитом од нетерплячки - дух суперництва, хіть перемагати, виклик на герць, нечутний звук бойової сурми, що коливає повітря, ненастанна потреба доводити власну зверхність над усіма іншими, дарма що ніколи не баченими: "Ти мені скажи - тобі з чоловіком добре було?" - "Дуже!" - рубонула зопалу щиро, як ляпаса відважила, - аж скулився: ну бо сил уже неставало вивертати себе через горло, примилятися, глитаючи обиду за обидою, та безецно, мов шльондра за плату, демонструвати, який то він, хай йому абищо, кльовий ("Безстидниця, цицьки вивалила!" - ґзився, мов ужалений, в останніх днях співжиття, застукавши її напівголою, злостячись сам на себе - що все ще, попри всякий глузд, міг хотіти цю жінку, з якою ні чорта не виходило, опріч взаємного мордування, ляк обценьками стисло", - а от не треба було з відмичкою: плигонувши під ковдру о третій над раном, колошкати, перевертати на спину, діловито всаджувати пальчика, куди не просять, так я й сама себе можу потішити, ба ні, ліпше можу, ніжніше, тіло боронилося поза моєю власною волею, ая, в тілі, невідь-звідки вгніжджений, розростався - страх, так безмисно пущений мною повз увагу: воно чуло за цим чоловіком щось, чого не чула я, - сама тимчасом перетворюючись на ягу, на каструючу меґеру з лещатами в лоні: а зась не знаєш! - і отут-то й починався рев защемленого самця: "Та ти знаєш, скільки в мене жінок було!" - а плювати я хтіла на твоїх жінок, скільки б їх у тебе не було, мені - не залежить, мені не перемагати треба, а - любити, любити, розумієш ти?! - так що в наготі її, слід визнати йому рацію, справді було безстидство: то була нагота зумисна й образлива, та, котрою не спокушається, а демонструється зневагу - можу стригти при тобі нігті на ногах, голити литки, залишати по собі ванну несполісканою, в прилиплих до стінок темних завитках волосків, підмиватись, мастурбувати - тільки ж не так, о, не так, як це буває, коли кожна, щонайдрібніша об'ява тілесної свободи іншого приймається як дарунок, як ще один самоцвітний знак довіри і з місця збурює в тобі гарячу хвилю вдячної ніжності, не так, як було між нами вдома, в ті дні, коли ми стоконилися по випадкових пристановиськах, лізли в листопадову ніч через вікно чужої дачі, де стояла семиградусна студінь, потемки пили, щоб зігрітись, коньяк, не скидаючи пальт, і я хухала на твої шорсткі, закоцюблі руки, і ховала їх собі під светра, бо там було найтепліше, і ти сміявся й плакав, задихався, не ймучи віри: "Це ти? Невже це ти?", та осінь була осінню ключів, зроду-звіку я, позбавлена власного дому, не тягала в сумочці й по кишенях стільки позичених ключів нараз - здавалось, бряжчу ними на бігу, мов ярмарковий коник, притягуючи до себе всі погляди, і, як і коника, від того хіба поривало весело заіржати, і коли ти в чужій хаті грів воду мені на купіль у двох здоровенних баняках, витягав опівночі відро з невидимої, лиш плюскотом вгадної для мене криниці серед двору, а я стовбичила в дверях у халатику на голе тіло, не відчуваючи холоду, і потім, защіпнувшись у ванні, вгледіла в мильничці ще вогке після тебе мило, примоцьоване, твоїм звичаєм, шпетненько, сторцом - щоб стікало, а моє завжди лежало плазом і квасилося в калюжці, і я дивилась на те мило й була така по-дурному щаслива, як бувало тільки в дитинстві, бо тільки там і був у мене дім, я втомилася, любий, о, як я втомилася, єдине, чого мені тоді хотілось, - щоб ти був поруч і намилював мене, але ти замкнув мене в тій хаті на ключ, а сам погнав машину кудись у ніч по харчі - ай, йолки-палки, та хрін з ними, з харчами, чоловіче, скільки того життя, скільки тої любові, щоб акуратненько краяти її ножиком на сніданок і вечерю!). "Скільки разів ти любив?" - "Три, - рахував, примкнувши повіки, - це четвертий", - "Щось забагато, як на одне життя, - аж три великі кохання..." - "Чого зараз - великі? - сміявся очима, й вона відтавала усміхом йому назустріч: - Може ж, якраз і мишачі - невеличкі такі?" - хто видав таке говорити на свою любов, навіть якщо затоптана, навіть якщо минула, і переїхала тебе навпіл, як ваговоз пса на дорозі, як мене, тоді взимку - переліт через Атлантику: до п'ятої ранку, до самого таксі в аеропорт я чекала - дзвінка, якщо не одвірного (тисячу разів, до виснаження, прокручений уявою кадр: відчиняю двері - і на порозі стоїш ти, ледве стримуючи ввігнутими кутиками вуст несамовито-радісне світло, що рветься з лиця назовні: нарешті, ах ти Господи, ну роздягайся, ну як же можна було так, ах ти, бідо одна ходиш, ну що сталося, а я так перемучилася, думала, з ума зійду!), - то бодай телефонного дзвінка, слова, голосу, - кінчика нитки, за який ухопившись, потягла б розмотуватись за собою з континента на континент, невже? - верещало моє ошпарене розпачем нутро, невже?! - таксі вивалило мене в замет перед входом до зали міжнародних рейсів, який порожній, як мертво - мов крематорій - освітлений Бориспіль о п'ятій ранку, станція Чортів Тупик, головні повітряні ворота країни, хха! - країни, безнадійно неприналежної до нервової мережі, що рясно оповиває планету, що стугонить день і ніч, перепомповуючи через гігантські ґанґлії портів, і вокзалів, і митниць метушливі потоки збуджених людських нейронів, Шеремєтьєво, Кеннеді, Бен Гуріон, і де тільки мене не носило, хай це все марнота марнот, хай утома духа й тіла, зате - рух, зате - вовчий гін за життям, вискаливши зуби: ось-ось дожену, вчеплюся в загривок! - а в Борисполі на одчайдушно лункий, наче крик у пустому домі, звук моїх підборів з-під стін піднімались, поверх неоковирно наскиртованих бебехів, розфокусовані сонні лиця, помалу розпростуючи риси, як потривожені нічні тварини: мов тут вони й мешкали, єврейські посімейства у вічному чеканні, аж розхилиться брама кордону й можна буде шаснути в шпарину, і ото так проводжала мене моя країна, країна, в яку я, після всього, - вернуся, авжеж, і дарма мої добросерді американці радять мені податися на ще якусь стипендію, запевняючи, що маю добрі шанси, я вернуся, я поповзу доздихувати, як поранений пес, залиганий повідком нікому не знаної мови, а ви згадайте про мене в "The Review of Literary Journals", еге ж, і ще моя позаторішня стаття про українську літературу в "PartisanаReview" була не зовсім дурна, її помітили, на неї - овва! - відгукнулось "Times Literary Supplement", але в головну думку ви, братці, однак не в'їхали, вона здавалась вам кумедною, і не більше: що український вибір - це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша горопашна - лиш зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі: я тут! я ще живий! - та ба, рятувальні команди щось довго дляються, а самому - як його викопаєшся? Живою на мить відчула себе у Франкфурті, при пересадці: наскочивши, з розгону сліпого простування коридором, на двох поставлених правцем прикордонників, двох однаково рудих гевалів-німчурак в однаковому просянистому, геть і по руках, ластовинні, котрі, із здоровою молодечою цікавістю її розглядаючи й весело перегарикуючись між собою по-своєму, перевірили їй паспорт, спитали на зачіпку, дистильованою міжнародною англійською, куди летить, - до Бостона? о, там зараз холодно, найсуворіша зима за сто років! - "I know"28, відказала, завчено черкнувши усміхом, як підмоклим сірником, і, в цьому підігріві звіриною, чисто тілесною снагою, якою од них війнуло, вперше на віку вловила в собі цілком невичитаний, безконтрольний порив ламати руки: не народнопісенний зворот, ні! - ой ломи, ломи білі рученьки до єдиного пальця, та не знайдеш ти, ой дівчинонько, над козака коханця, - а щонайбезпосередніша, нездоланна фізична хіть випручати цим надсадним жестом ще живе тіло із тісного панциря муки, що обложив звідусюди давучим тягарем: Миколо, Миколо, писала йому перегодом із Кембріджа на безвість, на "до запитання", бо більше не було куди, - що ж ти чиниш, любов моя? Навіщо ж ти обертаєш на смерть те, що могло б бути таким безумно яскравим - життям, горінням, парним польотом навзаєм зчеплених зірок крізь fin-de-siecle'івську тьму? Блін, от би тепер перечитати ту писанину - од самого стилю, либонь, уреготатись можна! - на медицині! на медицині треба б вивчати курс українського романтизму, на психіатричних відділеннях! "Листи повернеш", - розпоряднулася наостанці, шорстко й діловито, - не те щоб їй справді так уже баглося мати ті листи, що було - відгуло, фіґ з ними, а от вивільнити з-під нього всі рештки себе, в яких іще знати кволе посіпування живця, свербіло, і то дуже, - а він з місця замкнувся, виставивши насторч оте своє небезпечно розвинене, куди там псевдомужнім голлівудівським сперматозаврам, підборіддя: "І не подумаю. Це - моє", - твоє, голубе мій, іно те, що намалював, і не треба себе дурити: в що сам не провалюєшся - на безбач, з головою, - ніколи твоїм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, і ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твої - мишачі виходять: невеличкі такі.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка