Оксана Забужко польові дослідження з українського сексу



Сторінка3/8
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

"Слухай, - казала наостанці, несміливо простягаючи до нього голос, як ото з гнітючої нічної мовчанки - руку під ковдрою, коли лежав поруч, зачаєний без сну: - а може, ти мене просто - й не любив?". Бо тоді справді було б простіше: легше. Але він повертав до неї надтріснуте гірким усміхом обличчя - Господи, яку болісну, невтоленну спрагу зроджував колись у ній цей профіль: мовби, добу не пивши, дивилася на поміщений за товстим склом, запітнілий од зимна гранчак з водою, і от, іно скло й зосталося, - дивився очима хворої тварини: "Вже знов починаєш нагружати?" . Прости. Любив, я знаю, - любив, як умів: в собі, а не з себе, і мені перепадали, таки ж як мишці - окрушинами під стіл, - тільки промінний од захвату погляд, що часом проривався коротким, скупим пригортанням, ледь не сором'язливим, грубувато-хлоп'яцьким тицянням кудись у шию: "Кльова ти чувіха!", та ще спалахи непідробного щастя на мій вид, навіть коли впадала з вулиці, заскочивши його при полотні, а це було - що бурнути відро води на сонного: сахався від полотна дико, як схарапуджений жеребець, гакнувши нажахано, з місця скрутнувшись пригинцем в оборонну стійку: зараз зацідить! - і вже наступної миті - впізнав! - оскирене лице одмінялось, спалахувало, роблячись таким, як тоді, вночі, - і як тоді, коли знімав з вітрової шиби ще цілого автомобіля мої приліплені записки, бо я частила ними, мов у лихоманці, в ритмі зубовного дробу, розкидала їх повсюди, хапливо засліджувала ними його простір, жовтенькі метеликові аркушики, довге летюче письмо, як розповита за вітром коса: тримай мене, о тримай міцніше, не відпускай мене в небо! - і тримав, і носив по кишенях куртки пук схожих на осіннє листя записок, декотрі, головніші, вклеював у мої книжки (перший автограф був - при перших відвідинах майстерні: підписалася, вже передчуваючи неминучий зудар двох зустрічних лавин: "щиро скорена", - і майже зразу потому прийшли й перші "від нього" вірші, бо вірші - вони, повторюю ще раз, в разі хто не встиг собі занотувати, - завжди від когось, хай би той хтось про те ні сном, ні духом: "Більше, ніж брат, бо вітчизна і дім. / (Руки голодні, і губи голодні). /Жоден з нас двох не помер молодим /Тільки на те, щоб зустрітись сьогодні": "Знаєш, - патякала, ох як же легкомисно, раз уночі, - а не треба нам одружуватись!" - "Чого?" - закляк, як струмом ударений, посеред кухні з недонесеною до плити туркою в руках: золотко моє, хлопчик настрашений! - "А - давай ліпше побратаємось", - веселилася цілим серцем з його переполоху, і він шумно перевів дух: жарт, ну розуміється, жарт! - а побраталися ми, між іншим, давно, задовго до того, як стрілися, бо це до тебе, серце, авжеж до тебе гналися з мене, задихаючись, крізь роки надсадно зжужманої молодості непорозуміло-темні рядки - ніколи не давала в друк! - у яких нема-нема та й вигулькував назверх якийсь, підводним нуртом винесений "брат-чорнокнижник", котрого зроду ж не мала: мала - друзів, коханців-закоханців, чудесно-пружно підкидний, хоч у багатьох місцях і дзюравий, батут поспільного захоплення: кльова чувіха, еге ж! - мала мужа, який навчив приймати й шанувати - вклоняюсь доземно, без дурників! - любов правдиву, ту, що роститься роками й робиться рівновелика життю, - а за всім тим глухо клекотало в крові, грізно обіцяючи збутись: "Брате мій, чорнокнижник, /Де ти тепер єси? /Судитимуть нас без знижок /На те, що "такі часи": /Не ці-от, в чорних сутанах, /Не кат із лезом рудим - /Судитимуть ті, що настануть, /Коли розвіється дим. /Проб'ються травинки гострі /Крізь мертві, отверзті роти, / В мої обгорілі кості /Сядуть грати чорти, /І місце моєї страти /Парканом крутим обнесуть. /Який тоді нас, мій брате, /Чекає посмертний суд?" Цікаве питання, ні? Тож бо й воно. І от, "більше, ніж брат", - це і є "брат-чорнокнижник": мала б зразу впізнати, та що там мулитись, і впізнала зразу - щойно забачивши той його цикл із відьмами: зеленоликі, мовби при місяці, але в розповні дня, бо на вохрі, на золоті, пісенним "вербовим колом", чи радше кривим танцем, розгорнуті, плавко так, полотно за полотном, - простоволосі жінки в додільних білих сорочках, змахи рук, сухий тріск волосся (з мого також не раз сипалися іскри, як чесалася!) - що вони роблять, чи село од чуми об'орюють? Ні, щось темніше, ризиковніше, і мета неясна - дзюрить, стікаючи в миску, менструальна кров, б'ється півень під пахвою, ні, так далеко я ніколи не забиралася: впритул, бувало, підступалась, але зараз же й бокувала, забоявшись божевілля, що десь там ухкало в тьмі по-совиному, а цей хлоп копав там, де й я, і, єдиний з усіх, робив це, ах холєра, - аж слину крізь стяті зуби всичала з захвату! - ліпше за мене: глибше, потужніше, та йолки, просто безстрашніше: навпрошки, на всенький обсяг ритмічного - полотно за полотном, як систола-діастола, - дихання, плив у потоці, до якого я доскакувала - проривами, виносячи в зубах по одненькому віршу, Боже, який це клас, коли бачиш когось дужчого за себе! - "Пане Миколо, що тут мається на увазі? - дзявоніла, завчено-мокро сковзаючись на шиплячих, проте все ж таки, "из уважения к объекту", з української не злазячи, заїжджа, як і ти, київська іскуствоєдка з натренованою манерою раз у раз закладати пальчиками, дійсно гарними, космики за вушко - жодна мистецька збіганка без них, рибок, не обходиться, надто там, де пахне артистично блядськими мужиками, роздратовано думала ти, бо тебе вже зачепило, тобі вже праглось його неподільної уваги, тільки ж не цвікати йому в очі з цею дурочкою навзаводи: - Якийсь народний, е-е, обряд? Повір'я?" Він стримано кивав - і тим ніби вступав з тобою у змову; "А який саме?" - "Про це не можна говорити", - відказував поважно: так, саме так, братіку, не можна, це тайна, твоя і моя, - печать на вуста, як сухий цілунок: замкнути, мовчок, мовчок).

"Бачиш, - показував їй, у перших тижнях співжиття - нова країна, новий континент, тепер усе буде по-новому, з чистої сторінки, еге ж, - чи не першого нового, не "з запасників", шкіца, туш-перо: - дивись, манюня, це - любов". Любов виглядала так: "манюня", цебто досить умовна гола кобіта, лежала на постелі ("Безстидниця, цицьки вивалила!", але то настало вже потім...) і грала на скрипочку ("Це що, - видихнула з сардонічним смішком: вночі знову було боляче, а йому хоч би хни, - метафора мастурбації?" - "Може бути, - згодився безтурботно, пустивши проз вуха її наїзд: надто зосереджений був на шкіцеві: - це з одної польської пісеньки, я колись почув, запам'ятав собі"); низ живота їй цнотливо затуляв розпластаний, густо заштрихований котик - ну, з котиком усе було ясно, котиком був він сам ("Ось тут ти й попалась! - зблиснув очима ледь не зловтішно, почувши, що вона за східним гороскопом - Миша: - Тому що я - Кіт!" - гм, з котами в неї складалось не вельми, взагалі-то вона воліла собак, ніколи не пропускала нагоди поплескати між вухами навіть шолудивому приблуді, але тоді - тоді заполонило дивним, обезвладнюючим щемом вже-оприсутненої небезпеки, і це було сумно й солодко: попалась, кінець, що ж тепер, не втечеш уже, - тільки на шкіц дивлячись, подумала, внутрішньо здригнувшись: а що, як котик, вигнувши спинку, раптом візьме та вгородить туди пазурі?..); в ногах ліжка стояв вазоник з чимось крислатим, на крислатому сиділа птичка з обручкою в дзьобі ("От приїду - окрутимось!" - образливо-весело горлав у трубку, коли вона таки зуміла додзвонитись - по тій страшній кембріджській зимі, як повільно, з тижня на тиждень вимерзала, вмерзала в непролазні сніги, витікаючи з неї, наче пасока з уміло прохромленого тіла, її любов, аж скупчилася в останній вогненній точці: тільки б він був живий! - і, потрапивши-таки, через океан, через гирилицю спільних знайомих, нанипати якийсь контактний номер, і почувши знайомий голос, що воркотів безсоромним задоволенням: "Шалено радий чути вас, пані", - вибухла, як фурія, трохи не матом - а він, виявляється, був черговий раз розбився, акурат перед її від'їздом, звалився вночі зі сходів на купу брухту, поламав ребра, досі ходить у корсеті, ой блін! - затулила рота долонею, зблиском згадавши свій, фізіологічно якийсь тяжко відразний, сон: мовби тримає в руках його гіпсове погруддя, котре страхітливо ворушить губами, та що ж це таке, справді! добре, буде тобі, чувак, виклик до Америки, буде стипендія, виставка в Нью-Йорку, музика - жінки - шампанське, все буде, - лиш оте "окрутимось" порнуло, наче, наглим звиском, соло на пилці серед оперової увертюри: не те, не те - не ті слова!).Скрипочка, котик, вазоник, птичка, обручка - "це в них любов", і шкіц, здалось їй, таки випромінював, хай і млявенько, дещицю якого-не-якого тепла (в остаточному вигляді, на полотні, написаному вже по розриві, воно цілком звітрилось - постіль із жінкою опинилася в ядучо-жовтій пустелі, і коли картина простояла ніч у "бейсменті" в бідолашного Марка, вкінець забембаного цими психованими українськими ґеніями, то на ранок на ній знайшли здохлого павука - от і було наліпити його на полотно, десь між котиком і птичкою, саме його там і бракувало!). По кількох тижнях, одначе, постав другий шкіц - та сама дама, в дзеркально протилежній позиції, простяглася на велетенському, до білого обгризеному маслакові: "Це її останній мужчина, - прокоментував лиховісно, - вона його з'їла". В кольорі тло вийшло чорне, кістка проблимувала з нього недужною фосфоричною блідістю, а жінка мала здиблене сторч, мов невидимим пилососом підняте, пожежно-руде волосся. Такий собі диптих. Історія одного кохання, так би мовити. "Цей наш роман", - колись, удома ще, ввернула вона мимобіжно, і він, не підводячи на неї втупленого перед себе погляду, твердо похитав головою: "Це не роман. Це щось інше".

Леді й джентльмени, я вже бачу той знуджений вираз, що малюється на ваших обличчях, ви вже проставили подумки діагноз, severe psychological problems29 з обох сторін - націонал-мазохістка (хоча з таким діагнозом ви, напевно, не знайомі...) й аутичний маньяк (тут простіше, бо, крім суто комунікативних негараздів, неконтактності отої, чи як воно там зветься, можна б випімнути й дрібніші, клінічно промовистіші симптоми - приміром, його повну неспроможність бодай на мить вдержати в голові телефонний номер перш ніж записати, і особливо характерне, дивно курлапе письмо - несподівані пропуски літер, а то враз посеред речення слово з великої, або заблукале з сусідніх абеток "э" чи "j", мовби на те, щоб рядок краще тулився графічно, - нехороші речі, тривожні, а коли ще згадати оті його підозрілі мігрені, од яких, хваливсь, непритомнів бувало, то й геть кепська картина складається), - що ж тут заперечиш, це гарне, похапне слівце, - problems, воно означує і математичну задачку, і рак грудей, і втрату любові, в кожному випадку десь завше існує хтось, спроможний зарадити, професор, лікар, психоаналітик, - якщо, звичайно, маєте чим заплатити, а якщо не маєте, то вже якось поувихайтеся, нашкребіть по засіках борошенця, нічого не вдієш, життя - штука коштовна: оно Розі, Маркова дружина, сьомий рік поспіль вчащає до психоаналітика, два сеанси на тиждень, чого сердега Марк, кроткий гладкий школяр побільшеного формату, не бувши навіть повним професором, оплатити, звісно, негоден, так що від часу до часу, кількамісячними нападами, Розі - сорокарічна дівчинка, мати дорослої дочки, і така ж маленька, худенька, як горобчик (крутозадий горобчик із відьмацьки зрослими на переніссі бровами), незмінно чи то перестуджена, чи перегріта на сонці, чи принаймні перевтомлена (рука на чолі, як у колгоспної жниці, зібгана мокра грудочка "Клінексу" коло носа), змушена підшукувати собі якусь працю, і знаходить, і щось там робить місяць, і два, або навіть три, - і все на те, аби мати змогу й далі двічі на тиждень лягати на ту саму канапку й оповідати комусь, хто її слухає, яка вона нещаслива, - на шостий рік вони з Марком перестали трахатися, і це очевидне зрушення: тепер обоє скрегочуть зубами од абстиненції, сварки спалахують з голодним тріском, як добре підсушений хмиз, на кожний словесний доторк, і, схоже, доведеться збільшити число сеансів: problems є problems, і суспільство велить їх розв'язувати, згідно з чотирма арифметичними діями: дано А, дано B, їх можна додавати, множити, ділити, переставляти місцями, і все то в надії добути якусь третю величину, всепоглинаюче заняття! - десь у кінці задачника міститься відповідь, набрана петитом, маймо терпець, коли-небудь нам її покажуть. Коли-небудь кожен із нас прочитає свою відповідь - правда, будь-що змінити буде тоді вже пізно.



Леді й джентльмени, problems - це те, на розв'язок чого існують правила. Але якраз правил ми й не знаємо, знаємо тільки чотири арифметичні дії, і сунемося з ними, пихаті недоуки, в провальні печери невідомих і гаданих величин, і ґрунт випорскує нам з-під стіп, і луна гоготить обвалом, і в тому гуркоті, дослухавшись, можна б вловити виляски чийогось - це ж чийого, ану вгадайте? - реготу, - і пекучий жах поймає, коли нога зависає над порожнечею, звідки невидними випарами повільно куриться та спустошлива, висисаюча до млості в кістках тоска, котру росіяни звуть смертною: а це ж бо й є - вхід до пекла, пані й панове, ласкаво просимо, він завжди відкритий, що ж ви харапудитеся, ви ж - сюди спішилися?..

"Я завжди хотів одного - реалізуватися". Так він казав - і казав щиру правду. "Понюхай, от понюхай, як пахне, - ходи сюди, а-ах!" - нахилявся, хтиво сапаючи ніздрями, над пеналом свіжопридбаних фарб, екстатично примикав повіки (яка розкіш ці американські крамниці, чого тут тільки нема, ах суки, глянь, глянь! - скрадливо голубив пучкою шовковистий аркуш китайського рисового паперу, скільки це коштує? ні фіґа собі! - ох, яка губочка, помацай, вона ж жива! - і полотна вже натягнені продаються, ну блін ваще, а це що, білила? скільки? задавляться, падли, - все, ходім звідси, - і раптом різко гальмував на місці, закидаючи голову назад, з мукою невтоленної жаги вхлипуючи повітря: чуєш, як пахне?), - їй подобалася ця хижа змисловість, дарма що не на неї скерована, дарма що їй з того перепадали хіба послідки: вона так само змислово любила слово - насамперед на звук, але звук щільним неводом волік за собою фактуру, консистенцію, запах і, ясна річ, колір також: кольором наділені були не тільки поодинчі слова, особливо вчувався він при переході з одної мови на іншу, - кожна-бо мала свій, мінливо-ряхтючий, основний тон випромінювання: італійська - електричний фіолет, ультрамарин, десь такий світловий ефект, як коли б червоне вино могло зробитися синім, польська шамшіла терпкою, оскомною од шиплячого тертя молодою зеленню, англійська побулькувала, просвічуючи навиліт чимось подібним до ніжно-золотавого курячого бульйону, причому в Штатах водянистіше, в британському варіанті інтенсивніше, смолисто-тягучіше - ситніше; звісно, рідна була найпоживніша, найцілющіша для змислів: чорнобривцевий оксамит, ні, радше вишневий (сік в устах)? русявий (запах волосся)?.. так завжди - іно станеш приглядатися зблизька, розсипається, дробиться - не збереш, голодувала вона без неї тяжко, просто фізично: мов на безводді абощо, почути б - живої, щирої, щоб інтонацією отою співучою, наче струмок жебонить, коли зоддалеки наслухати, хлюпнуло - їй-бо, піддужчала б! - в тій хвилині він згадав, без усмішки, як колись, класі в п'ятому, сидячи на уроці української мови, тайкома нюхав фарби, сховані під партою, а вчителька, підскочивши, швирґонула ними, аж зі стуком розлетілися по проходу, - ну певно ж, тільки вчителька української мови здатна щось такого встругнути, чогось вони, мов на підбір, усюди - найтупіші, найзлобніші бабери, оскаженіло ревні служаки, достоту сержанти-хохли в совєцькій армії, - ти не думаєш, що тут комплекс національної неповноцінності грає на всю?.. Так вони розмовляли - коли ще розмовляли, бо розкривався - ділився чимось із себе-внутрішнього - він навзагал помалу, рипуче: не звик, якісь там дверцята в ньому да-авно, відай, позаклинювало, що й завіси ржею побралися, - Господи, що ж то за шлюб у хлопа був, га?.. Для чужих, а значить для всіх, крім, може, одного-двох товаришів (спільних друзів у них було - тьма, і вона доволі хутко впевнилася, що жоден з-посеред того гурта, навіть недурні хлопи з кільканадцятилітнім стажем приязні, його, властиво, не так щоб і знали, він їх знав: бачив! - куди глибше, пронизливіше, але водночас і якось нещадніше, за перемиванням дружніх кісточок, зрештою для кожної пари насущно-доконечним, - так-бо заселяється, залюднюється нововитворений світ двох, у їхньому випадку даний до рук майже готовим, вже-семиденним, - він прикро разив її тим, як безжально розкидав навсібіч оцінки: Ікс "скаче по верхах", Ігрек "погаслий вулканчик", Зет "женився з тою здоровенною дівкою, бо шукав мами", - мов осикові кілки вгороджував людям у груди: кріпив, забивав сплеча, без натяку на співучасть, себто чуттями своїми до їхніх життів, властиво, не дотикався, і коли й до неї вивернувся тою ж стороною, преспокійно рубонувши на її як-же-ж-мені-жити-далі: "Я в тобі бачу здатність до виживання в будь-яких ситуаціях", - вона з місця цю здатність і продемонструвала: ввібравши не боляче-відчужений тон, а голий смисл сказаного: хлоп, нівроку, і розумний, і тертий, раз так каже, мо', й правда - виживу?) - отож для чужих він шмарувався назверх - непропускним, дуже, правда, несерійного виробу трьопом, щедро присмаченими прянуватою іронією фрашками-придабашками, але її цим не здурив би, вона також мала власну, го, ще й як вироблену, та як пластично (щоб не сказати сексуально!) пристаючу мовну машкару, і коли він спробував укритись за своєю, воліла ліпше - ні, чувак, грати, так по-чесному! - розпороти те пап'є-маше ножем: тоді й повалили істерики, доба за добою, ніж вищербився, аж до лікарні впору лягати, але й хлопа викришила - не приведи Господь: як так, то й так, не мені одній розплачуватися! Тьху ти, паскудство яке... "Знаєш, що є твій уславлений герметизм?" - бо він іменував це герметизмом, підводив під це діло теоретичну базу, мислитель, блін, знайшовся! концептуаліст! - "Ну, і що ж? Валяй, нарізай, тільки в двох словах", - "Будь ласка, можу і в двох: кам'яне яйце!" - "Гарно, - нишкнув на мить, направду діткнутий: - але ж - пописане таке?.."

"Випручуйся, жінко вербова. Ловись за повітря. / Корінням вглибай крізь піски до щирця, до мокви. / ГУЛАГ - це коли забивають порожню півлітру / Тобі поміж ноги - по чім переходять на "Ви". / Ми всі - таборові. Сто років тривать цьому спадку. / Шукаєм любови - знаходим судомні корчі. /ГУЛАГ - це коли ти голосиш: "Мій смутку, мій падку!" - / Й нема кому втямить, в якій це ти мові кричиш..." Так бубонить вона до себе (от тільки - корчТ чи кЧрчі? заникає мова, заникає, і не пудріть нам мізків "літературою в екзилі"!), - волочачи своє непослушне, нелюблене тіло вулицями чужого американського міста, в якому не має друзів, жодної душі, а на факультеті належиться всміхатись і на всі "How are you doing?" відповідати "Fine"30, - це ще одне з арифметичних правил, хоч яке там у лиха "файн", де воно є, те "файн", і хто його бачив, - на одному з факультетських прийнять статечна й урівноважена товстушка Кріс, адміністративний ґеній, мама восьмилітній дівчинці й мужеві - вічному студенту (тижнями живляться картоплею, благо в "Джайнт Іґл" якраз на неї знижка, дев'яносто дев'ять центів за чотирифунтовий пакет), по третьому (одноразовому) кубкові дармового вина, розшарівшись і закуривши, зізналася - понесло жінку, - що має рак грудей, от уже п'ятий рік ходить на опромінювання, а їй же щойно сорок перший, а Елен, завжди прудкій і звинній, електрично накрученій збудженим сміхом, у шортах, у відкритій літній сукенці зі сповзаючою з плеча бретелькою, в чорній вузькій спідниці з розпіркою до клуба, у щокрок підстрибуючій пушистій хмарі розіскреного темно-золотого волосся, - так тій невдовзі полтинник, розлученій і бездітній, спазматично вчепленій у безрозмірну (fits all ages!31) позицію sexy lady32, з якої потік часу невблаганно її вимиває, виштовхує в спину, хоч як вона глушить себе роботою, аби цього не помічати, - розмахуючи вічною цигаркою, як панотець кадилом, життєрадісно верещить, що обожнює, просто обожнює візити до ґінеколога - щоразу кінчає в кріслі, і слухачі посміюються, відлунням її запалу, здорово, молодець, вона класна, Елен, кльова чувіха, як сказав би той чоловік, - може, тільки тро-ошечки задокладно оповідає про себе: про те, як спізнювалась на лекцію, а авто не заводилась, і як мусила вискакувати на вулицю й голосувати, ні-ні, навіть спідниці не задирала, і який милий попався бізнесмен за кермом, і що вона йому сказала, і як вони обмінялись візитками, - весь цей шлак, який вечорами спускається в родині, бо це там ми, дівоньки, оповідаємо, в любовно-чуло звернені до нас лиця, що трапилося за день, а чужим - чужим треба вміти таке накручувати, аби їх не знудити, треба вміти завинути весь той послід, як цукерка, в сухозлотяний фантик гумористичної новелетки, пошарудіти ним знадливо - глядь, і проковтнули, і вважається, буцім повеселила публіку, - тут Елен трошки пробуксовує, тут усе-таки митцем, чи, як сказала б діаспора, мисткинею, треба бути, але поза тим - поза тим тримається пречудово, бурхливо й темпераментно витанцьовуючи на відкритій платформі поїзда, котрий мчить її по колії до межової риси того дня, в якому нарешті - осяде, зсутулиться, погасне, ніби викрутять із неї остаточно безужиткові лампочки, і, може, також зачастить до психоаналітика, як шістдесятилітня Каті з сусіднього відділу, котру рік як покинув чоловік, і тепер її жодним способом не випхати на пенсію, а може, нищечком спиватиметься в себе в домі, займатиметься медитацією або заведе пса - самозрозуміло, породистого. І є ще Алекс, підстаркуватий сербський поет, що роками валасається по світі, перебираючись з університету в університет, про себе він з гідністю каже: "Я - югослав", начебто в такий спосіб, як Божим словом, скасовує війну і все, що прийшло разом з нею, його манера починати розмову - "От коли я був у Японії..," "Коли я виступав на конференції в Прадо, і кардинал був запрошений..," "Коли я жив у Лондоні, в околиці, мені там надали цілу віллу..." - до смішного нагадує похваляння колишніх "виїздних" совків перед заздро пригніченою аудиторією свідомих того, що самим їм повік-віку "туди" не вирватись, проте Алекс не чує себе збоку, як і взагалі нічого збоку не бачить і не чує, цілковито поглинутий безугавно виголошуваним ентузіастичним панегіриком самому собі, - своїм книжкам, перекладеним англійською, іспанською, китайською, альфа-центаврівською, своїм інтерв'ю й публікаціям у таких-то виданнях під таким-то роком, тим, скільки йому платить за сторінку "TheаWorld" і скільки обіцяє платити "NewаYorker", - цей монолог у ньому, відай, не припиняється ні на мить і від часу до часу сягає точки, на якій виникає потреба в парі вух, - тоді Алекс телефонує, і заїздить по неї своєю "Тойотою" (щоразу незмінно згадуючи, що вдома, в Бєлграді, мав "Мерседес"), і вони їдуть куди-небудь на дрінка, два слов'янські поети в чужій країні, ая, і нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежованою останеться навіки од Атлантики до Пасіфіку слав'янськая земля, спати з ним вона не збирається, та й надто він захоплений власним усним життєписом, щоб як слід до неї взятися, але вірші його, котрих наволік їй скільки стало рук, у тому числі в китайських перекладах, таки небездарні, - здебільшого, правда, все ж "снепшоти", подорожні замальовки, сніданок туриста, проте сливе в кожному сюд-туд та й проблимне живий рядок, і вже ніби, глядь, і цілий вірш стулився докупи: рідкувато, але іскрить, і одного вечора вона питається в Алекса, а як же він дає собі раду з мовою, - роками лиш од дружини й чуючи сербську, чи не відчуває обміління запасів, - і вперше бачить на його обличчі понуро навовкулачений вираз: є таке діло, визнає неохоче, ніби змушений звірятися зі старанно укритого фізичного ґанджу, - тим-то й згодився на працю в еміграційній газеті, - ага, це приблизно так, якби вона підрядилась поправляти мову в нью-йоркській "Свободі": Дня f1-го серпня 1994 року на заклик Всевишнього Творця неба і землі відійшла у Всесвіт (у Всесвіт! на заклик! просто космонавтка, чи то пак, астронавтка...), залишивши невимовний смуток і жаль (цебто, без смутку і жалю?) наша найдорожча, незабутня, улюблена дружина, тета, кузинка і братова (уф, дайте дух перевести!). Не в силі подякувати всім особисто за так численні вияви співчуття: телефонічні, писемні і особисті (а синтаксис! синтаксис, перепрошую, синтакса!), тому цією дорогою (стежиною! путівцем! хайвеєм!) висловлюю всім приятелям і знайомим, та родині мою найщирішу подяку (а тепер спробуй-но це все перепиши, щоб був якийсь глузд!), - і тоді вона розуміє, що кайфувати од себе, по-щенячому тішитись кожною ознакою власної присутності в світі, - це так само один із способів витворювати в ньому дім, надто коли чуєшся невідвзаємнений ні своєю мовою, ні країною, і що до цього також, либонь, приходять не зразу, - і вже не дивується, коли після того вечора Алекс перестає їй дзвонити - правдоподібно, назавжди. Боженьку мій, і на все то треба вміння - бути хворим, бути самотнім, бути бездомним: все то мистецтва, і кожне вимагає хисту й труда. Fine, будемо вчитися.


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка