Оксана Забужко польові дослідження з українського сексу



Сторінка4/8
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Чхати йому було на її вірші - як і на все взагалі, і завжди було чхати, його вів власний, ні на що не вважаючий інстинкт дару, і, знаючи темним, глевким знаттям - родовим і фамільним, котре тягала в собі змалку проковтнутою каменюкою і котре, по правді, й гнало її вперед, вперед, вперед! - божевільним страхом і собі впасти в ряд, не збутись, скапцаніти, як усі в попередньому поколінні, і в позапопередньому, і в поколінні перед позапопереднім (тим узагалі привелося - бодай не згадувати!), цілу молодість вона рвалася геть з льоху, де ядушно смерділо напів-розкладеними талантами, догниваючими в безруху життями, пріллю і цвіллю, немитим сопухом марних зусиль: українською історією, - знаючи, кревним отим знаттям, через які ляди проламуючись, виносив його, пручи як танк, інстинкт дару на собі - нагору (цілий час - нагору: останні роботи були й найсильніші, жахтіли світлом уже нетутешнім, як зоряне небо вночі над пустелею, - а на її пам'яті лава за лавою бучно висвячених у ґенії подавальників надій покотом сипалися з ніг у вторований рівчак, тільки-но вичерпавши молодість!), - вона, котру млості змагали на вид зачустраних рідних алкашів у проплішинах залишкової ґеніальности (кому цікаво, ось адреси: "Еней" у Києві, "Червона калина" у Львові, вхід вільний, годувати, а надто ж поїти тварин не то дозволяється, а й заохочується), - відразу проявила з ним - першим на віку! - готовність поступатися: вперше-бо мала до діла з мужчиною-переможцем. Українець - і переможець: чудасія, їй-бо, в сні б не приснилося, - чого мусили вартувати йому самі тільки сімдесяті-вісімдесяті у провінційному містечку, вважай, у підпіллі, з того містечка, вхопивши попід пахи її семилітню, колись давно втікали від каґебістської облави до Києва її батьки, батька, котрий одтрубив своїх шість років ще "сталінських", всенький вік ганяв, як білку, в обручі жаху комплекс "повторника" - другого арешту ніхто не витримував, навіть якщо виживали, ламалися всі, кожен на свій спосіб, - чи не ті самі бистрі, серійно стрижені, всі як на підбір чорняві, мальчики в шелестких плащах, котрих вона - кепсько сфокусованою, розмитою дитячою пам'яттю - зазнімкувала собі зі спин, як порпалися в навалених долі кучугурах книжок серед разом оголених стін її першого в житті, та ні, єдиного в житті дому, - потім, дослужившись до більших зірок, смертною хваткою вчепилися були в м'ятежного художника? - ех, братіку мій, і побратимство ж наше довбане - все'дно що з одного табору корєша, скільки ж, мать його за лапу, справді років тривать цьому спадку, і як його з себе викров'янити, вихаркати - як? - друзі-кияни, розм'якнувши за чаркою, згадували, як познайомилися з ним у вісімдесят другому: приїхали у відрядження, впали на каву до місцевої "склянки", підступився провінціал зашуганий: "Хлопці, ви не художники? Тут моя майстерня поруч, ходіть, я вам свої роботи покажу, і кава в мене є," - а, ну хіба що кава, давай, чувак, наливай, - а з чого взяв, ніби ми художники (були - писателі, актьори, вопшем, тоже набрід порядошний)? - "А - бороди у вас," - отуди к бісу, на облік їх там тоді брали в тій норі за ношеніє борід, чи як?! Так крізь ґрати у вікні вагонзаку протискалося руку з запискою, металося за вітром: ачей хто незлий нагледить, підбере, пішле за адресою - визирання вслід полопотілому папірцеві, голодна надія в очах: не художники, ні?.. А до майстерні - бочком, задами, кружними вуличками: "Не треба, щоб вас зі мною бачили..." Вітчизна і дім, атож: Україна, вісімдесят другий рік. І ні тобі британських кореспондентів, ні листів на підтримку від провідних діячів літератури й мистецтва - це ж хто тоді Нобелівку був дістав, Маркес, здається? (Добрий письменник, холєра, а що нібито, подейкували, щирий друг радянського народу, то - who cares?33) Ту оповідку, котра вмить учинила його - рідним, болісно відчутним зсередини тих непроглядних років (над якими - звитяжив же, взяв гору: намалювавши все, що намалював! - поки інші спивались, вішались, чи, як її батько, годинами курили, стоячи у вікні, втупившись у мур будинку навпроти й наживаючи рак од безвиході!), - вона почула ще до того, як, на третій день фестивалю, він, під якимось ледачим претекстом, вдерся до неї в готельний номер, розколошкавши зі сну, - все, все від початку було замішано на колошканні, на ґвалтовному вибиванні із звичного фізичного режиму, на ослаблених змислах, на пливучих, мов звук на осілих батарейках, рефлексах! - і стояв у тісному, як ліфт, передпокоїку, зі схрещеними на грудях руками, підпираючи двері, по-котячи вимовно світячи в неї очима, і її нагло пойняло - стисла зуби, аби не дзиґотали, - напливом чудного, не еротичного навіть, ні! - якогось іншого, до млості тривожного збудження - мов перед операцією або екзаменом: щось із гулом клубилося, насуваючись на неї, щось необорне, темне й грізне, щось самочинне і тому справжнє, ще можна було ухилитись, пригнути голову, і хай би пронеслося мимо, але в ній не було страху, була - уже ввімкнена, піднесено-пружна готовність негайно рвонути назустріч життю, скоро тільки воно само припускає з засидженого місця: справжнє - нагода рідкісна, це те, що більше за тебе, до чого мусиш доростати, виплигуючи зі шкіри, скидаючи її позад себе, сім шкір, дев'ять шкір, аби тільки не зупинятись! - добро, приймаю, очі в очі! - "До вечора?" - "До вечора", - "Поїдемо тоді на каву?" - все знялося з місця, вихор кушпелив листям по осінніх дорогах, і містечко, в якому вона народилася і яке цілий час десь на відстані, ніби на дні озера, берегло в собі схованим її раннє, ще спросонне дитинство, повертало тепер його назад - у нестерпно ніжній, вологій підсвітці, це, власне, почалося з першого дня - прибутний, підземний гул розбудженої пам'яті, впізнавання знайомих вуличок: ах, ось вони які! - вітрина аптеки на розі, на тому ж місці, що й двадцять п'ять років тому, - спинилась як урита, задихнувшись од сяйнулих сліз: тут ставили міську ялинку, і вона фотографувалась тоді з Дідом Морозом, п'ятирічна дівчинка в оцупкуватій шубці, запах мандаринок і бузкового надвечірнього снігу, його блиск під ліхтарнями - а на тому боці, трохи далі, був, здається, кінотеатр (ранковий сеанс - із татом за руку - щось документальне, про мавпочок)? - А він і зараз там є, відказували їй з вимушеними примильними усміхами, з якими належить розчулюватися на вид чужого дитинства, і тільки він, кого потягнула, за руку, за собою - туди: "Поїхали до парку?" - "Куди скажете, пані, я весь ваш" (старовинний парк над річкою, наново, як промиті, випливлі з багаторічного туману кам'яні сходи, облущена балюстрада, ах, от звідки це в моїх снах! - і, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повільне, підводне світло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, - таж це ним світяться мої кращі, найбільш мої вірші, - отже, також звідси?), - "Тут десь був тоді березовий місток" - "Він і зараз є - ходімо, покажу", - тільки він один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалі нічого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й підмічаючи своє, пролапувався крізь її стан, як потім, ночами, крізь шийку матки, щоб нарешті видихнути: га, ось вона! - стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, "Дивись, - хитнув головою, - який дзен", - і раптом боляче стис її за плечі: "Слухай! Я люблю тебе і твій місток. А тобі - слабо?" - "Що саме?" - "Слабо сказати - я люблю тебе і твій дзен? Слабо - бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу", - отоді-то й було спитати: а я - для тебе? Бо вона направду впустила його у свій пейзаж - у кожен із своїх пейзажів, послідовно, крок за кроком, кінчаючи пенсільванським, і він, скерувавшись услід за нею ("Остання моя любов", - хвалився приятелям: їй переказували, - а з неї випорскували рядки, як бульбашки повітря з легень потопельника: "Осінь. Раннє смеркання. / Твань - і кроки, як ґумові... / Ця любов - не остання, / Ти даремно так думаєш"), - пройшов крізь її територію, мов татарська орда, - зі свистом і гиком випікши майже з цілого обширу пам'яті, з усіх її головних осідків ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологість, котру душа з року в рік назбирує в собі про запас: підгрунтові води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чіпке запускання ворсистих корінців у темну глибину передсвідомості, в коридор, що зненацька відкривається - в рознятий простір спогаду: там завмирає дівчинка серед осінньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрій, як світ кличе її, обіцяючи їй дорогу, от з тої дівчинки все й починається, і що б не було потім з тобою в житті, - воно цільне, воно держиться при купі доти, доки ти віриш тій дівчинці, доки вловлюєш у собі почутий тоді нею поклик, - бо всі так звані ідеали юності - то пусте, леді й джентльмени, пані й панове, forget it34, вони приносяться ззовні, тим-то рідко хто й потрапляє зберегти їм вірність, ну й грець із ними, невелика втрата, утріть шмарклі, всі пожовані-пом'яті літами бородаті ліваки-шістдесятники, колишні хіппі, що так і не стяглися на власний будиночок у сабербії з квітучим городчиком на задньому дворі та гараж із двома автами, а також усі ті, що стяглися, і зголили бороди, і непомітно для себе вкрились, як горнята поливою, ґлянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого - в спокої й достатку - життя, і всі, колись кидані у "воронки", на струс мозку духопелені по ментарнях і підворіттях вкраїнські бунтарі, а нинішні лауреати державних премій із пухкими од спецбуфетівського жирку рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмінґдейлівських піджаків, - хай не сниться вам ваша прекрасна юність, навіть якби всякі там невдахи витикали вам нею очі, дурниця то все, щиро кажу, - злуда, омана: тільки в дитинстві є правда, тільки ним і варт міряти своє життя, і якщо ви зуміли не затоптати в собі ту дівчинку (того хлопчика - що то стояв з патичком на вигоні, вражений жаскою, бо непід'ємною, над людські сили величною вогнянобарвною симфонією заходу), - значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас і вітаю, - і любов, леді й джентльмени, справдешня любов - вона завжди зряча на схованого в іншому (іншій) хлопчика (і дівчинку: візьми мене - то завжди: візьми мене з моїм дитинством, "Ось сюди, - показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидінні, як припалий до гриви вершник, - тут поворот у двір, ось цей будинок", - була глупа ніч, третя ранку абощо, серед порожньої вулиці горіла тільки ліхтарня на розі, - він в'їхав під арку, розвернув автомобіля, заглушив двигун, "Ось ті вікна, бачиш, де балкон, на третьому поверсі? Оце там ми жили", - в цю мить він і навалився на неї, з довготамованим стогоном вп'явся в уста, зашастав руками під светром, трохи заґвалтовно, але як сталось, так сталось, "Поїхали до тебе... В майстерню...", - десь він і зараз там є, той двір, і той балкон, і арка, і зацілілий з-перед тридцяти років старий каштан на пагорку - от тільки дівчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, - нема в ньому більше). Неправда, ти ще жива, вмовляє вона себе, цілий час на всі боки промняцкуючи пам'ять, наче вправний хірург - витягнуте з-під завалу тіло: тут - відчуваєте, коли натиснути? а тут? - промельками, посмиками залишкових відрухів щось часами нагадує про себе, - наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро - блискавичним поздовжнім розтином углиб років - упізнала запах осіннього листя, байдуже, як звуться ці дерева - платани, канадські клени, - запах був той самий, що вдома, вогкий, щемно-гіркавий дух ще живого (останні дні - живого) зела: сонце в високих проріджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через наскрізно визолочений світлом парк, і зграйка підлітків, біліючи вітрильно розмаяними футболками, з не до речі квакливо артикульованим - англійським! - сміхом протупотіла навперейми, мигнули, як за склом, змружені проти сонця юні вії, пшенична воскова спілість оголених ший і розколиханих ходою рук, мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, - а може, хтозна, може, когось і обмине? - і зупинилась по цей бік шиби, тамуючи ридання, що підступилось під горло: Господи, та невже ж усе скінчилося - справдилося все, обіцяне на світанку життя тим розлитим у просторі прибутним, стугоніючим покликом, обвіяло - подмухом по волоссю, мазком по губах, так і не вивернувши до дна, не видобувши з неї головного?.. (як грізно рокотав був: "Я тебе розірву!", - підхопивши під коліна, натягаючи її на себе, - а у висліді й не скінчила ні разу: хіба, може, той живцем патраючий біль - теж один із способів кінчати?). "В кінці осінньої дороги в'яне плоть, /І листя шамотить з мишиним шарудінням. /Оголюється обрій - і Господь /Стоїть поміж дерев у білому одінні..." І що ж тепер, Господи? Що ж тепер?..

"Господи, куди ж далі?" - так було підписано шкіц, який вона підгледіла в його робочому альбомі, необачно залишеному на видноті: на самому вершечку, на гранчастому шпилі гори балансував на одній нозі голомозий чоловічок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всі мальовані ним обличчя були умовні, і всі невловно-мінливо подібні між собою, мовби розбігались, як кола по воді, від потопленого ориґіналу - так ніколи й не написаного автопортрета), - чоловічок обіруч держав драбину, наставлену в небо, і питався в Бога, куди ж далі, але небо над ним було порожнє. "Я завжди хотів одного - реалізуватися". Чудесний збіг, братіку, - я так само, тільки що це значить - реалізуватися? Колись - іще коханий, іще вияскравлений її любовним замилуванням, як свіжовідреставроване полотно: тверді, смарагдові спалахи в зорі, той нестерпний (о, до стогону!) профіль зі старовинної монети, сріблистий, ні, скорше алюмінієвого посвіту, йоржик ("Дикобразик!" - сміялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто виліплену голову собі між персів), суцільний метал, камінь, обсидіан! - сидячи в неї в кухні, звісивши руки між колін і невідривно втупившись у кахляний візерунок на долівці (і того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), він розповів їй про свого батька, - дід старівся самотою десь у селі на Поділлі, давай провідаємо його - вдвох, поїдеш зі мною? (і їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: "Тату, це моя жінка!" - те простолюдне "жінка" в устах українських мужчин завжди пороло їй слух, але тут - тут вона б не ґзилася, з усмішкою ступила б, як із журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому кармазиновому пальті од "Ліз Кларбон" і чорних, гармошкою, чобітках на височенних підборах, у розквашений дощами чорнозем - чи що там у них, ґлей? піски? - підводячи комір, тонкі музичні пальці з наманікюреними в тон пальту нігтями, гойдливі дармовиси арабських срібних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звітується перед своїм витоком) - молодість старого пройшла по концтаборах, німецьких і радянських, лпомиї хлебтав із корита", - вимовив, ніби чиряка вичавлював: з хижим притиском і хворобливою приємністю бачити виприслий гнійний стрижень, - і докінчив неголосно, так і не підводячи зору: "Раби не повинні родити дітей". - "Що ти таке кажеш, як смієш, гріх!" - "Бо це вспадковується". - "Ні чорта не вспадковується - хочеш сказати, що в тобі нема свободи?" - "Бажання вирватись - іще не свобода". Вирватись! - її потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, ніби він загодя знав, на якій сторінці розкрити, - тим словом він вивів на яв і так потвердив, устійнив неомильність її родового інстинкту, що врубався тої першої ночі, впізнавши: милий мій, рідний, хлопчику маленький, іди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, віднині й до кінця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, і в нас буде - син ("Родити тобі треба, - задихнувшись одривався од її губів, не в змозі довше зносити цілування навстоячки: - молока в тобі багато!" - в тому його, кошмарнуватому якомусь, - хоч він, спасибі, щадив її перед подробицями, відбуваючись болісним жестом - долонями по лицю, як сухе вмивання: "Ат - митарства...", - шлюбі - в нього був син, уже дорослий, студент, і, казали, страшенно славний пацан, від нього взагалі мали родитися хлопці, такі речі вона визначала з місця, блискавичним наскрізним знаттям, від дівчини ще - з кожним мужчиною, геть і до всякої койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, - чия стать дужча), - білявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп'ятко, що вже кілька разів являлося їй у снах, - покрутившись у безповітряному просторі, потяглося, вхлипнуте яросною силою її пориву, - на нього: буде класний хлопчисько, як золото (і все строкате сум'яття прочитаних ними книг, його картин, її фортепіано, Боже, як же багато всього нажитого й передуманого! - пірвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило в уяві - гніздо, стало структурою - завершено-круглою, з живим тяжиком в осерді: зовсім непогано народитися в такому світі, і ми - ми зуміємо його захистити, правда? йолки-палки, та скільки нас узагалі є, тої нещасної, через силу, впоперек історії затриманої інтеліґенції вкраїнської, - горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблі клани, нам би розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з орґіастичною ненатлістю зливаючись в єдине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук і ніг, встеляючи собою, заселяючи наново цю радіоактивну землю! - син, от він-то нарешті звільнений буде від того спадку, за який цілу молодість розплачувалися ми - так тяжко, що вже наче й сповна), - лютий, яркий інстинкт породи, раз усвідомлений нею на ввесь обшир духа, заповнив її цілком і попер навмання, все на шляху змітаючи, - що там розгепане авто, що там відстані - між містами, а хочби й між континентами! - що там пожежа з повістками й ментівськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слідство так нічого й не доглупалося, на зимовій дачі, куди приїхали компанією, він розкладав над ранок вогонь у каміні, то він наполіг на шашликах, змотався автом, тоді ще цілим, удосвіта на ринок, купив м'яса, - їй запам'яталось, як ніс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров'яних патьоках: якось недобре, мутно діяло на неї те безсоння - засушливий згірклий посмак у роті, відчуття немитості й бруду під нігтями, гадалось тоді - від утоми, перепою-перекуру, а потім, у нормальних уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всіма американськими вигодами, умовах, показалося - нніт, не від того, - відчуття тим більш неясне, що він же був такий клінічний чистюк, щоранку по годині плюскотався під душем, і то не рахуючи гоління, аж її брала зла цікавість: що здоровий хлоп може там годину робити, онанує, чи що? його власного запаху вона так ніколи й не занюшила: тютюн - так, дезик - так, але як, чорт забирай, пахне мужчина, з яким прецінь два місяці, пардон за високий стиль, ділилося стіл і ложе? - навіть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, іно скінчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, мені що - за тобою бігти, чи як? "То все було - блуд і бруд: / Промивка підземних руд / Од давніх, стійких отрут, / По чім залишався - труп. / Відмитий і непахкий, / Розкинувши дві руки, / Немов окоренки крил, / Лежав, мовчав і курив. / І я мовчала невлад, / І входив у мене - ад", - це вона тепер таке пише, хоч на фіґ його таке й писати - функція хворого організму, не більше, а тоді - тоді крізь безсонну очманілість блищав тонко, з просинцем накрохмалений сніжок, на шибках сяли морозяні лисиці, була тиша, велика, аж наче всесвітня, тільки пошурхував надворі під кроками схвачений порошею падолист, пасмуги блідого сонця лежали на паркеті, коли вона вступила до зали, де він, присівши навпочіпки перед каміном, розкладав вогонь, підсовував наготовлені полінця, озвався, не повертаючи голови: "Чуєш? - з горища долинав химерний, ляскотючий звук: - кран прорвало, треба буде майстра викликати", - провела, з-за спини, рукою йому по потилиці - проти шерсті, ніби сподівалася викресати іскри, що його чинити з цею ворохобнею в собі, лщо мені робити з тобою?", і тут - заледве встигла відступитися - влетів Лесик у куртці наопашки, вдарило крупним планом - танцюристо закрутився об'єктив: істерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком: "Люди! Втікайте, горить!" - хто - горить, що - горить, а вже були надворі, тупо стояли, позадиравши голови: ціла мансарда двигоніла, обнята густим, жовтяво підсвіченим димом, він бурхав у небо, і вже гоготів, вже щось наростало в ньому реготом, підносячись на повен зріст, з тріском проламуючись головою крізь покрівлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарешті! - і вона знову, мигцем, подивувалася, що не чує в собі страху, що - відрубана, мов не з нею те все діється, - від сусідів бігла по доріжці окаряч молодиця, навіщось напинаючись на бігу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити, заскакали на узбіччі зору обличчя й постаті, зчинилася веремія, а вона бачила тільки його дивний, нетутешній якийсь, спокій, зведений до низького сріблястого неба профіль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа, невдовзі перед тим одержаного: "Звикаю до свого нового стану, але потребую ліків. Згоден на лікарню, тюрму, лоботомію", - щось тут було не те, і коли, по кількох годинах, як уже погасили, як відверещали, відблимали по снігу синюшними сполохами пожежки, а слідчий ще не приїхав, і компанія, вся ще в зашпорах збудженого сміху, кашлю, сякання - перший шок пересівся, й належалось відпружитися, - додавлювала заготовлену, було, під шашлик пляшку коньяку в сухому й такому ж притульному, після всього, фліґелі - вже мало що не родина, ох братці, ну ні фіґа собі, лини-но ще, кому лимончика, уф, кайф, здається, вставило, дайте хто цигарку, - і він зненацька поліз у сумку й витяг жменю бенгальських шпичаків: купив уранці на ринку, як їздив по м'ясо, думав, зізнався кротко, влаштувати невеличкий фейєрверк, - вибух нервового реготу стряс фліґелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, і влаштував, - як це тобі вдалося? ти хоч слідчому, чуєш, не показуй, - склав зморшки в усмішку, розвернувся до неї, підваживши коротким, кинджальним зблиском мішкуваті повіки: "Може, ти хоч так мене запам'ятаєш", - того-бо ранку, перед пожежею, вона сказала йому, що їде до Америки. І нічого не встановило слідство, геть-таки нічогісінько, - просто вирвався звідкілясь дух вогню, ким? чим випущений? - вирвавсь, і дев'ять місяців гнався за нею, вже по американських широтах, в кухні, надто поночі, як виходила перекурити, раз у раз зринав виразний сірчаний запах - чи то газ витікав? - сковорідки з гюрзячим шипінням плювались їй на ноги киплячою олією, опіки гоїлися кепсько, а вже при ньому, як прилетів-таки, повідкривалися, мов стиґми, прости Господи, - він сам заліплював їй пухирі на литках віддертою від яєшної шкаралущі плівою: "Посидь так, хай підсохне", - і лишалась сидіти перед телевізором, покірно вклавши на coffee table35 свої нерівно попідсмалювані сирі ковбаси, вже цілком визуті з усякого еротичного чару, - і врешті, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись із квартири, перетвореної за час їхнього співжиття на залютований бокс густо встояного, аж ніби видимого темно-бурого чаду, - куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась переміна, - тоді, на прощання, вогонь повернувся в своєму первісному вигляді: була сама, готувала в кухні вечерю, із уже звичним відчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот із майстерні, щось там обшкрібала, спиною до плити, і враз озирнулась, як од поштовху, - конфорка під каструлею палахтіла вже замалим не до стелі, і вже зароджувалось у полум'ї те саме зловтішне гоготіння, з яким цього разу була сам на сам: fire alarm36 чомусь мовчав, як паралізований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першої миті, машинально, не рознімаючи зціплених п'ястуків - в лівому потім виявила затиснуту цибулячу лушпайку, - ринулася збивати полум'я трапленим попідруч рушничком - воно ж, несите, зраділо, мов на це й чекало, рушничок зотлівав їй в руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнілими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води - одну кварту, другу, третю, - засичало, розповзлося їдким смородом, стала серед кухні з обгорілою ганчіркою в опущених руках: ні, Господи, не витримаю, уже не витримую! - і так справдився її сон - давній, минулорічний, задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздоріжжі, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалює під ним багаття, черконувши сірником, і от - мить! - деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, і там, де перед хвилею деревцятко мінилося світляною зеленню на тлі неба, стримить гіркий, зчорнілий кістяк. З чим вас, дєвушка, й поздравляю. "Розпукнуте дерево в голім ряду - / Куди ж ти, дурненьке, спішило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пістрява трава не замшила, / Ще вітер весняний чаїться, як миш, / Під віттям, насторченим в мітли, - / А ти вже зітхаєш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на світлі! / Навспинячки тягнешся, бідне дитя, / З усіх своїх соків і нервів - / Аж чути, здається, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлі..," - спершу був цей вірш, також недописаний - а слабо було дописати, до кінця додумати - слабо? - потім той сон, потім - усе, що було потім. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археолоґине ти горопашна, - тільки жаліти себе не смій, ніщо-бо не ослаблює так, як жалість до себе). Хто б оце сказав - вірші, вони тільки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє - викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? І якщо це справді так - якщо ми, сліпі шаленці, самі програмуємо життя наперед, раденькі, що дурненькі, - що так кльово написалося! - робимо його таким, яким воно є, - то який же це страшний дар, Господи, - наче бомба в руках п'ятилітка, - і як його одмолити?

Хто (що) пише нами?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка