Оксана Забужко польові дослідження з українського сексу



Сторінка5/8
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

Господи, я боюсь. Я ніколи досі не боялась по-справжньому - не зовнішніх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самої. Я боюся ввірятися власному хисту. Я більше не вірю, що він - у твоїй руці.

Зглянься наді мною. Ну будь ласка.



Вечорами вона втікає до бібліотеки - головно на те, аби не лишатися в хаті, де розпач підстерігає її в западаючій тьмі, щоб накрити з головою чорним мішком, - але й бібліотека не рятує: жодне з тих, більш або менш талановито виписаних і оправлених у фоліанти з постираними корінцями чужих життів, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, від підлоги до стелі, багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кілометраж у пошуках нав'язаного собі самій тома, - наче на вселенському цвинтарі (сіре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сірих надгробків, і хоч знаєш, що під кожним зачаївся небіжчик, готовий, іно погукають, вихопитися наверх, прибравши живісіньку й повнокровну стать, але сама ця астрономічна кількість зводить нанівець будь-який смисл вибору когось одного: скількох із них, справді, ти потрапиш на своєму віку воскресити, і скільки таким робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш - і це щонайбільше! - долучитись до їхніх монотонних лав ще одним малопримітним томиком, а вклеєні на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due37 безсторонньо реєструють абсурдність цілого цього заняття: згідно з ними, за двадцять років у Гарварді ти виявилася п'ятою, хто випозичав "Бріфінґ із сходження в пекло" Доріс Лессінґ - роман, який згадується в усіх літературних довідниках, і дійсно того вартий, - і другою, кого зацікавило польське видання Мілоша, - більшість же виповіджених життів так і пилюжаться незапотребованими листами в номерних шухлядах під віконечком "До запитання"), - жодне з тих життів не має до неї стосунку, жодне не відповідає на єдине питання, котре їй ніяк не під силу обійти, ну ні з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькій надії на зачіпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?

Красиві діти, у нас мали б бути красиві діти: елітна порода. Ліпше не згадувати, так? Та ні, воно якось і не болить уже: пам'ятається - думками, а не чуттями (і невідомо, що гірше!). Що правда, то правда: в рабстві народ вироджується, - тлуми, що заповняють київські автобуси, всі оті сутулі, пом'яті лицями чоловіки на жокейськи вивернутих ногах, жінки, поховані під тюленистим коливанням сиром'ясного тіста, молодики з дебільним сміхом і вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не відступишся - зіб'ють з ніг і не завважать), і дівулі з грубо вималюваними поверх шкіри личинами (зчисть шмаровидло - і оголиться гладенька яйцеподібна поверхня, як на полотнах Де Кіріко) та стійкою аурою якоїсь липкуватої недомитості, - то наче речі, змайстровані нелюбовно, абияк, на відчіпного: гнали план у кінці кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку чи, по п'яному ділу, в тамбурі поїзда (вона їхала колись у такому поїзді, з Києва до Варшави, на фестиваль поезії, здумати лишень! - хижа навала торбешників, плацкартний вагон, затарений бебехами попід стелю, - товар, ось як воно все у них звалося, зовсім-таки науково, на радість Карлику Марксу, - сморід клозета, провислі на одній завісі двері до тамбура, що раз у раз відхиляються під розгін тарахкотіння із повільним, як мука скреготу зубовного, скрипом, звично бридливий вираз на свіжопоголеній пичці польського митника, який бере - по пляшці водки від "пшедзялу", і це ще харашо, запевняють помолоділі на радощах тітки, обтрушуючись і витягаючи - уфф, пронесло! - з бездонних спортивних рейтузів по дві-три чудесно врятовані пляшки, кожна потягне в Хелмі на десять баксів: оно в Ягодині було раз - давайте, кажуть, по бабі від автобуса, то пропустимо! - І-і, та ви шо, та й дали? - А шо робить було? - вночі вона лежала на горішній полиці, слухаючи какофонію різнотонного хропіння, й болісно любила свій нещасний народ, і народ - почув і відгукнувся: масивна постать забовваніла в спертій півтемряві, війнуло по лицю тяжким, збудженим віддихом: "Мамочка... малишка... Ну іді сюда, слиш? слиш мєня? - заводячись дедалі дужче: - Ну чо ти? Іді, пєрєпіхньомся, слиш? - рука шурнула під простирадло: - Ну дай я твої грудкі пріласкаю", - скинулась, стявшись у клубок, заволала добре артикульованим басом: "Атстаньтє, пажаллста!" - а на сусідніх полицях, суки, як повимерло зі страху - за товар, мабуть? - тільки од проходу тремтячим голосом обізвалася старенька бабця: "Дайте їй спокій, чого ви причепилися до дівчини?" - "Маммаша! - гарикнув, розвертаючись: - Нє лєзьтє нє в свайо дєло!" - але - відволікся, збило: спустив-таки частину загрозливо-стрімко наростаючої аґресії, й тут вона закричала на цілий вагон, і він, так само не збавляючи вже тону, проревів, відступаючись: "Ну учті, казліна, я тя вєздє дастану! Я тя так дастану, шо будєт тє в Хелмє піздєц, ти мєня поняла?" - в Хелмі була пересадка, і вона, вхопивши куртку під пахву, втікала через вагони в хвіст состава, провідниця, хирляве, мов запране на виду дівча, по-старечи скрушно похитуючи головою - таке робиться в цих поїздах, що страх Божий! - випустила її через якийсь запасний вихід - підніжки не було, довелося стрибати, вслід кинутій сумці - в їдку вогкість туманного поранку, просто в насипаний між рейками щебінь, в кров обдерши об нього долоню, - і просто до рук розлюченому, підтягнутому в ході як хорт польському поліціянтові - тутай нєма вийшьця, проше показаць документи! - котрому мало що не кинулась на шию, як рідному братові). Аж ген перегодом, у кошлатих еротичних фантазіях (коли розлучалася з чоловіком - спершу-бо вивільнилась, заметавшись, голодна тілесна уява, і з того й посунулося-покотилося, - а дітвацька, чи то дівоцька, двадцятилітня сливе, цікаво задивлена в світ готовність-до-нової-любові увімкнулася вже згодом, довершивши відокремлення), - повертаючись думкою назад, наново розколупуючи в пам'яті ту ніч у плацкартному вагоні, вона пробувала прокрутити собі незнятий ролик: як то могло б бути, як то воно у них відбувається - в тамбурі, під стук коліс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупі з нею? чи, мо', в клозеті, осідлавши унітаз, вище підошов у розковезяній круг нього рідкій багнюці? що вони при цьому почувають, що почувають їхні жінки - сласну розкіш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинитись, чи, чого доброго, і це ще гірше, взагалі нічого не почувають? а може, чорт його зна, може це і є - здорова сексуальність в чистому вигляді, без комплексів, не спаралізована культурою з усіма її схибнутими ділами, - тільки ж, хай йому грець, чого в них виходять по тому такі негарні діти, діти-ліліпути: з обличчями маленьких дорослих, уже років з трьох-чотирьох застиглими, як схололий пластик, у формах тупості й злоби? Колись, і нестак-то й давно, всього яких три покоління тому, леді й джентльмени, дозвольте вас запевнити, ми були інакші, на потвердження чому вистачить висвітлити на екрані - якщо в аудиторії знайдеться екран і проектор - бодай кілька кадрів - тогочасні, до прожовті вибляклі знімки селянських родин, застиглих у ненатурально штивних позах: в центрі батько й мати з по-школярськи складеними на колінах руками, регуляції народжуваності, звісно, жодної, і над ними височіє цілий ліс постатей - хлопи як дуби, один в одного, мов перемиті, однаково зосереджено сурмоняться в об'єктив з-під нахмарених брів, старанно, "на мокро" зачесані чуприни, волячі шиї розпирають тісно защіпнуті комірці празникових сорочок, молодший, що, здається, досі пропікає знімок огнистим зором, звичайно в гімназичній формі з кашкетом, це коштувало теличку на рік: дасть Бог, вивчиться, в люди вийде, таке ж бо воно змалечку вдалося бистре на розум, - а вони потім гинули під Крутами, під Бродами і де там ще, ті, з кого мала поставати наша еліта, - дівчата ж здебільшого в народних строях: брязкуча, навіть на око, провислість ковтків, коралів, розкиданих по плечах кіс і лент, мохнато-рясно вишивані полики, бахмата нефоремність спідниць і керсеток не укриває пишноти здорових тіл, готових родити, я, проте, спеціально прошу звернути увагу на обличчя, леді й джентльмени, - це прекрасні, вимовні обличчя, над якими попрацював - і Божий різець, і роки трудного життя, котре, - якщо лиш не доскіпуватися в нім повсякчас сенсу, як то здуру чинимо ми, а приймати як є, як погоду й негоду, - помалу-малу стесує з виду вторинні навалькування, оголюючи скупу чистоту первісної - Божої-таки? - горорізьби: все лишнє підтягається, підчищається, виопуклюються чола, впертішають щелепи, і все глибше висвічуються - очі, очі, очі, чорнозем підвівся, і погляд його з віддалі часу - страшний і спитуючий, - що з ними всіма потім сталося, вимерли в тридцять третьому? згинули в таборах, в слідчих тюрмах НКВД, чи просто надірвалися на колгоспних роботах? йолки-палки, ми ж були вродливим народом, леді й джентльмени, відкритозорим, дужим і рослявим, самовладно-міцно вкоріненим у землю, з якої нас довго видирали з м'ясом, аж нарешті таки видерли, і ми розлетілись, розтрусились по всіх широтах обстрапаним пір'ям із розпоротих багнетами подушок, наготованих, було, на придане, - ми-бо все чекали свого весілля, вишивали собі пісень, хрестиком, слово до слова, і так упродовж всенької історії, - ну от і довишивалися. В рабстві народ вироджується, кажу ще раз, прожовую цю думку до повної втрати смаку, щоб тільки перестала нити, як негода, як щомісячний біль пустого лона, - виживання, скоро підміняє собою життя, обертається виродженням, авжеж, браття-євреї, милі мої ашкеназі (в разі хто з вас випадком затесався серед публіки), - це й до вас п'ється: можете собі скільки хочте згорда пирхати на сабрів - тупиці, мовляв, рогулі, чи як вони там у вас значаться, - а мені назавжди вбився в пам'ятку заздрий, знизу вгору, погляд колеги-киянина, невеличкого, юрливого полукровки з жіночно вузенькими, високо підібганими плічками, що невловно накидали йому профільну поставу горбаня, - ми вешталися з ним по Єрусалиму, переходили попри стонадцятий на дню патруль, і бідака - не стримався, заламався: шістдесятирічний, ще брежнєвського розливу, професор, хлопчисько, що жадібно витріщається крізь дірку в паркані на військовий парад, став горбатим слупиком, і вихопилося вслід патрулеві - глибше власних полукровочних комплексів укрите, аж присьорбнув слиною: "Які вони... красиві!" - а вояки там і правда як на підбір - міфологічні велетні, помилково вбрані в плямистий однострій з автоматами через плече, розложисті гірські плато спин, рухомі стовбури стегон, міцні, з синюватим, проти оливкової засмаги, відливом, зуби, мов сама земля ожила й заходила в ріст, ах які мужики, бенкет для зору! - в Східній Європі піди-но пошукай таких розкішних бардадимів семітського типу, - ніби там, серед на вохру випалених безводних пагорбів, і далі тривала, ніколи не перериваючись, біблійна історія, в кожному разі, ці - в одностроях і з автоматами, як прочісували арабські й християнські квартали, посуваючись по осонню з облудно лінькуватою грацією ситих хижаків, - могли бути нащадками Авраама і Якова, мій же професор - вже самими отими мерзлякувато, чи то вибачливо, скуленими (укритися, сховатися, догідливо підхихикнути й злитися з меблею) плічками - заперечував достеменність Старого Заповіту: з такими плічками неможливо боротися з янголом, взагалі нічого неможливо, окрім як бігти "по вєрьовочкє", що він цілий вік і робив, що робили, з коліна в коліно все глибше вгрузаючи підборіддям у грудну клітину, мільйони ашкеназі, а вєрьовочка лопнула і жида прихлопнула, гай-гай! Але в них - в них усе-таки є випалені до вохряної жовтизни пагорби, на яких триває історія: хто скаже мені, де наш Єрусалим, де його шукати?

Там, у Єрусалимі, переходячи від храму до храму, вона просила в Бога сили - більше нічого: рік видався тяжкий, самотній (шлюб, що довший час догнивав був потихеньку, затуманюючи душу, як віконце в парко надиханій кімнаті, нарешті розпався), а головне - бездомний, весь у нарваних скоках від одного тимчасового пристановиська до іншого, аби тільки не лишатися в маціпусінькій квартирці вкупі з мамою: з нею вона починала ненавидіти власне тіло, його вперту, необорну матеріальність - мусило, хоч ти лусни, займати певний кубічний об'єм простору! - ночами снилась собі хлопом - високим, довговолосим чорнявим самцем-Мауґлі, що волочить у койку стару відьму в звислих блакитнаво-сивих космаках - і не може її взяти! - ото б утішились американські психоаналітики, аби їм таке доповісти! - тоді-то й стало зринати - промельком, скидом, вихопиться й спорсне - відчуття якоїсь наскрізної відкритості-всім-вітрам: на добре чи на зле? Розумом запевняла себе, зціпивши зуби: хай хоч гірше, аби інше! - а вірші обіцяли: "Цієї ночі, певно, прийде жах. / Гарячий дрож - любовний чи блювотний - / Передчуттям збоченського зв'язку / Чи крику смертного стенає кволе тіло. / Розрив, розрив - всіх зв'язок, нервів, жил: / Моя беззахисність така тепер зовсюдна, / Немов одвертий заклик злу: Приходь! / Я вже себе побачила будинком, / З якого в ніч оголеним вікном / Горить жовтогарячий прямокутник / Із планками упоперек грудей / І низу живота - як на рентґені, / І камінь той, котрий розтрощить шибку, / Вже десь лежить, чекаючи руки". Во блін - що тут ще скажеш... А в Єрусалимі якось було попустило, зрештою, й симпозіум видався цікавий, так що поперек-горла-вгороджену кістку власного, вже зафаховілого екзгибиціонізму: щоразу заново демонструвати вишкіреним західним інтелектуалам, що й українці, бач, годні висловлюватися складнопідрядними реченнями, - вона тоді проковтнула порівняно безболісно, - тільки, сидячи в перерві між сесіями на відкритій терасі за столиком, блаженно витягши ноги, посьорбуючи кавусю впереміж із балачкою - сперечалися за Донцова, та зрозумійте ж ви, панство, це не антисемітизм - це рев пораненого звіра: пустіть, дайте нам жити! - й з укритою посмішкою розглядаючи співрозмовців крізь золотинки змружених вій, вона зненацька почула різке, надсадне янчання: невідь-звідки на терасі взявся антрацитово-чорний котюга, задерши хвоста йшов між столиками, крізь загальний сміх та різномовні оклики, й патрав повітря червоно роззявленим вереском, - бризнуло попід шкіру легеньким холодком: це ще що за проява? - а воно, стерво, скерувалося просто до їхнього гурта - вигнувши спину, плигицьнуло їй на коліна, теплим тягарем зібгалося в пелені й занишкло, посіпуючи насторченим вухом, перемкнувшись на утробне воркотання: знайшло, кого шукало. Посміялись тоді, та й вже, - з несвідомим острахом, мов на те, щоб загодити, вона обережно погладила звірюку, - котище розплющив на неї жорстко засклені золоті очиська з чорними прорізами зіниць, як у навспак поставлених свічок, охнула подумки: свят-свят-свят! - попалась, золотце, от коли попалась - акурат за півроку до того, як - оглушило, завертіло вихором, підхопило-понесло, не давши оханутись: спасительницею себе уявила, жоною-мироносицею, так? Ну то маєш - прицільно, просто в той світляний прямокутник, із планками упоперек грудей і низу живота, і не скигли тепер - він, як-не-як, тебе любив, той чоловік. Ні, то щось інше хотіло ним тебе любити: котик у пелені, котик на лоні, зблиск очей і пазурів, а я, розпростерта, граю на скрипочку і кричу: ах коханий, мені боляче, боляче, чуєш?

Поясни мені одну штуку. Поясни, бо я щось ніяк не в'їду. Ти що ж - справді вважаєш, що коли у тебе - стоїть, і не зразу кінчаєш, то ти вже й князь, і жінка мусить сукати ніжками й прискати окропом, іно ти зволиш до неї доторкнутися - серед ночі, по тому як позгортаєш, акуратненько так, свої рисунки, а я тимчасом відбуватиму перший сон? А втім, із його приїздом їй перестали снитися сни - точніш, вона перестала їх пам'ятати: клубочились якісь ошмаття, переважно тьмяних, брунатних і асфальтово-сірих, тонів, але жоден сюжет не протискався в денну тяму, немов між нею і нічною в мить пробудження падало важке віко, - свідомість його присутності поруч перекривала канали зв'язку. Чи не вперше в житті вона виявилась ув'язненою в клітці голої наявності - світ зробився непрозорим, вимкнулось і погасло його друге дно, мерехтючо-підводна сітка нерозгаданих значень, що доти завше світилася в снах і віршах, - тепер не було ні снів, ні, відповідно, віршів: вона втратила орієнтацію, наче позбулася одного із змислів, оглухла чи осліпла. Розбомблене вночі тіло цілий час відчувалось неповоротким, якимось одутлим всередині, ніби справді була вагітна - пакетом базарного м'яса в кров'яних підтьоках, та що ж це мені все не слава Богу, тупо дивувалась вона - і засинала на його руці, мов непритомніла, а він радісно бубонів над вухом: "А знаєш, ти, виявляється, можеш бути дуже навіть "пріятной женщиной" - тільки з сексом наладити треба", - "Секс, - спросоння мимрила настановчо: голова все-таки вирубувалась останньою, - це тільки показник якоїсь глибшої незгоди", - "Сумніваюсь", - обтинав він - і тим закривав тему. Виходить, не так уже й багато ти про це діло знаєш, радість моя, - попри весь свій уславлений досвід, і хто б подумав! Говорити, звичайненько собі дійти згоди було неможливо - оскирявся з місця, займаючи оборонну стійку, на той час, коли спроба серед дня витягнути до нього руки стала зроджувати в ній блискавичне млосне відчуття захитаної рівноваги - наче в різко спиненому ліфті, або коли спішиш одинцем навперейми юрбі, що сипонула з тролейбусної зупинки, - він-бо "не любив, коли його обмацують", далебі нездоровою була ця знехіть до нормального контакту ("І не соромно тобі оце, - насмішкувато скалив око з подушки, - обмацувати мужчин?"), - на той час вона ладна була вже не те що говорити - голосити, нескінченним двадцятичотиригодинним монологом (так неперетравлена їжа пре з отруєного організму в оба кінці), трясти його за плечі, щоб докричатися, та що ж це таке, чувак, - а чувак, між іншим, сім'ю будувати приїхав, сурйозно, без дурників, привалив у чім стояв, оце кохання! - і все випоминав їй, що, поки він тут з нею, у нього вдома на будівництві майстерні цеглу розкрадають, "Ти що, - бралась руками в боки: відьма, зечка-блатнячка, зроду не підозрювала себе такою, - хочеш, щоб я тобі неустойку заплатила?" - ах холєра, ну як мислимо, щоб двоє недурних людей, які начебто ж кохають одне одного, так? які здолали стільки перепон, щоб бути разом, чого коштувала йому сама тільки віза, після всіх автокатастроф і розбитих ребер, чого коштувала їй та зима в Кембріджі, - негодні були е-ле-мен-тар-но порозумітися, - на голову не налазить! І - як об мур без пробоїн, от під такі хвилини, певно, його дружина й шпурляла в нього ножами, про що раз був обмовився знехотя, - премиленько, нічого не скажеш, родинний спорт української інтеліґенції: і що, свербіло спитати, не влучила? Натомість силкувалася бути розважливою: слухай, я ж не кукла на шнурку, що ж ти так, - визвірявся спідлоба, зігнутий над столом, мов розмотуючи димні кільця злоби: "В мені просто багато речей убито!" Дякую тобі, серце, - відтепер, здається, в мені також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа? Значить, тепер і мені - ліпше втікати од людей, ліпше не зближуватись ні до кого на відстань подиху? Ти навчив моє тіло - каструвати кривдника: вся моя, з коліна в коліно громаджена жіноцька сила, досі спрямована до світла (найдорожча пам'ять з минулих кохань - сонце в чорному небі: таким воно бачиться з космосу, то звідти набиралась по вінця струмуючою радістю моя утла посудинка), з тобою - вивернулась чорною підкладкою назовні, зробилась нищівною - смертоносною зробилась, щоб сказати прямо, не завиваючи в папірці. "Вклякну, де стою: о, бих / Страшний, переступний гріх - / Донині трясе відриг, / Мов труться тороси криг / У нутрощах! Під грудьми! / Кого благати: Задми / Цей синій, сухий пожар, / З грудей відвали тягар?" Бо я - винувата-таки, бо любов моя зосталася в Кембріджі, станула по весні з глибокими снігами, а на літо, на час твого приїзду, лишився вже тільки рубець - і надія, що ти його - відживиш. Мала б раніше втямити: відживляти - не твій фах.

Несподіваний дзвінок із дому - від товаришки, що рік як пішла в бізнес і, єдина з-поміж усіх київських приятелів-друзів, може собі дозволити телефонувати до Америки: чи ти зараз у стані вислухати справді страшну звістку, питає вона. Тобто? В слухавці коротка пауза, відтак падає, стиснутим горлом: Дарка загинула. Вмент терпнуть обкидані приском ноги, а за ними й усеньке тіло отерпає, як при анестезії: ні! (А десь на дні свідомості дзижчить, невпійманою комашкою між шибками, паскудна думка: щасливиця, відмучилась! - бо мучилась вона таки тяжко, красуня й розумниця, ох як їй пасували "по-молодицьки" вив'язані тернові хустки з випущеними поверх кожушка тороками - рум'янець на розложистих вилицях, як яблуко-циганка, гостренький, мишкуючий носик, складені чирвою вустонька, суцільна цитата з фольклору, жива ілюстрація до Гоголівської "Ночі перед Різдвом", і гумор у неї був - також гоголівський, класично-український: коли баляндраситься з преповажною міною, а слухачі надривають боки, - і цілу молодість мучилася - з дурепою-матір'ю, що позвихала мізки й чоловікові, й дітям, зі сволочними хлопами: перший муж покинув зараз по дипломі, іно дістав столичний розподіл, задля якого, з'ясувалось, і женився, з другим скінчилося зірваною вагітністю, і по-оїхала ґінеколоґія, мов з гори вділ, з третім, смирним, як хлібний м'якуш, і цілий вік не-при-ділі, гарувала за здорового дядька, поки він, спасибі, глядів малу, - репетиторствувала навсібіч, брала переклади, скакала, як і всі ми, по винайнятих хатах, волочачи на горбі родину, дописувала дисертацію, і от, бач, знайшла врешті працю в якійсь новозаснованій американсько-українській фундації, три місяці як стала на ноги, їхали автом з Борисполя, а назустріч, по тій самій смузі - в дупель п'яний "жигуль": четверо душ, усі, хто сидів ув авті, - на місці, і бувайте здорові, і тільки високий, тонкий голос виводить - без сліз! - у порожньому закадровому просторі: ой якби я знала, що буду вмирати, я б собі казала явора врубати, збудувати трумну на чотири боки, щоб вона стояла трийцять штири роки, стояла, стояла, та й почала гнити, та й стала до дівки труна говорити: або іспаліте, або порубайте, або порубайте - або тіло дайте...). Стоячи серед кухні зі слухавкою в руці, держачись за Санин голос, який укотре повторює: що тепер буде з Талею, що буде, - Талі п'ятий рочок, вилицювата, в маму, дівчинка, тільки з татовим носом бараболею, колись, іще немовлям, вона вразила тебе своїм стеряно плаваючим, питальним водянистим зором, котрий ніби шукав, за що зачепитися, - Дарка переповивала її, й зринуло, мов невидимим вітром нашелещене: "Як це дивно - дівчинка. Дитя. / Вираз невдоволення на личку: / Впорядкуйте спершу це життя - / А тоді, мовляв, мене і кличте. / Лялечко, людинонько, прости - / Світ, що не біливсь хтозна-відколи, / І батьків, що вкинули - рости! - / Наче помирати в чистім полі", - стоячи так, вона виразно чує той інший, закадровий голос - не Дарчин, ні, хоч Дарка - співала, і саме народні пісні лепсько їй удавалися, була в неї, бозна-звідкіль, ота природна, жіноцьки-грудна - колодязним провалом углиб - етнічна інтонація, яку фіґ підробиш, і найупитіша компанія розм'якала, занишкала хляками в кріслах, щойно Дарка, затягнувшись напослідок цигаркою, сміхотливо сіпнувши бровою: "нікотинчик - вітамінчик", - заводила, на диво чисто, обличчя їй випогоджувалось лагідним смутком, - осипалися долі платочки тернового цвіту, чий-то-кінь стояв, чутко нашорошивши уші, похитувався в березі човен, та все хлюп-хлюп-хлюп-хлюп, шамшіла трава під чиєюсь скрадливою ступою, і зносила вода вербове листя, і все-все, скільки світу, зносила вода, жили на цій землі якісь безіменні люди, до чогось прагнули, кохали й страждали, і тільки розрізнені мокрі сліди голосів (голосінь?) зостались по їхніх життях - ще можна напитись із того слідочка, ще можна відчути: твоя власна мука, на мить осяяна пізнім, навзахіднім проблиском смислу, - не одинока, не перша й не остання, й тут вона згадує, що насправді в тій баладі труна стояла впорожні не трийцять штири, а двайцять штири роки: та жінка, що високо й пронизливо виспівала свою смерть (поклала б я мужа - люблю його дуже, лягла би самая - дитина малая; лягай, мила, сама, якось воно буде, малую дитину та й доглянуть люди...), була ще молодшою за нас, дівчисько ще зовсім, - а ти, обурюється Сана, ти що, зовсім там від'їхала, ідіотко, подумаєш, трагедія - невдачно трахнулись, - ні, коли так переповісти, то яка ж тут трагедія, все залежить від того, як переповідається, тільки Сана не знає, і ніхто не знає, що розповіла тобі Дарка незадовго перед твоїм від'їздом, - то був чи не перший раз, коли вона розкрилась тобі по-справжньому, хоч зналися ви ще з університету, рік перед тим Дарка поховала батька - той був музика-лауреат, депутат і, свого часу, ледь не член ЦК, трохи, правда, і його були поскубли за націоналізм, і він став грати на урядових концертах, а звикла до комфорту жона робила йому дірку в голові, коли натинався на офіціозних бенкетах виголошувати тоста українською мовою - хай і видурнюючись, блазнювато каламбурячи, "здоровенькі-буликаючи", представник ЦК - бетонна брила в сірому костюмі - несхвально мовчав: жоден м'яз не здригнувсь на непроникному, мов наллятому водою обличчі, ай-яй-яй, що ж тепер буде, "ти ж в Канаду собрался, - лящала мати, скидаючи пальто в передпокої, поки вагітна Дарка, знемагаючи од токсикозу, молола в кухні каву для тата, - ти головой своєй соображаєш?" - і, вийшовши в кухню, засмаливши (по кількох обламаних сірниках), старий сказав дочці - так само по-російськи, жорстко: "Я знаю, я всего лишь общественно-политический шут", і ця фраза зосталася в ній назавжди, невийнятим цвяхом - поховали його на Байковому, з усіма почестями, в усіх газетах були некрологи, і оркестр, згідно з останньою волею небіжчика, грав "Козака несуть", - кінь клонив головоньку, пізня дитина, Дарка була пізня дитина, батькові на той час сповнилося сорок: вродливий, зрілий мужчина в зеніті слави, і як іще можна було його втримати, коли не другою дитиною? - я тільки тепер зрозуміла матір - як жінка, говорила тобі Дарка, болючо світячи очима, я зрозуміла: я - той останній, хто приходить по бенкеті й за все розплачується, - в той вечір вона не співала, ви укрилися вдвох кінець стола, і ти слухала, наскрізь вистуджена подувом її жорстокої відваги насупротив життю, до кісток проймаючим протягом враз установленого посестринства: платим, дівоньки, авжеж, за все платим, до останнього шеляга! - потім ловили машину, набивалися оселедцями в салон, тарабанячи металічно цупким букетним целофаном: був чийсь день народження, трохи чи не Санин-таки, - хтось мостився між сидіннями, хтось, у неповороткій шубі, громадивсь комусь на коліна, по-оїхали! - як сказав пєрвий совєцкій космонавт, - і - поїхали, полетіли, сестрички-голубочки: ти - за океан, а Дарка - ще далі, молочно-білою тінню стартувавши з гори перем'ятого брухту на котрусь із найдальших зірок, - пізня дитина, народжена матір'ю, щоб утримати чоловіка, а не стало кого втримувати - і вичерпалось життя, розтиснула п'ястук Господня десниця, відпускаючи на свободу наболену душу: мир тобі, страднице, відпочинь.

Дарцю. Дарцю, ти чуєш мене?



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка