Оксана Забужко польові дослідження з українського сексу



Сторінка6/8
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8


Не було на тобі вини, що покликана в цей світ - не любов'ю. Помолися там, де ти зараз є, за нас усіх - нам іще жити.

Прокидаючись вранці (ну, й пощо було прокидатися?), вона довго лежить на животі, обхопивши руками подушку: новий день сиплеться на думки градом виснажливо-безглуздих зобов'язань - замовити ксерокси для студентів, відштампувати їм на факультетському принтері нову контрольну, зайти до банку, до drugstore38 - скінчилися вітаміни, і колготок треба би прикупити, відповісти на два листи, потелефонувати до travel agency39, ой блін! - десь загубився замовлений нею квиток до Нью-Йорка, котрий мали вислати поштою, хоч, коли подумати, на фіґ їй здався той цілий Нью-Йорк - ну вилізе на сцену, ну прочитає по-англійському парочку своїх, з таким скрипом перекладених стихів, ну вип'є потім навстоячки келих вина і заїсть вмоченими в помідоровий соус креветками, пошкіриться до двох-трьох випрасуваних літературних аґентів і дядь із ПЕН-клубу, можливо, заскочить на годинку-другу до колись улюблених музеїв ("На фіґа мені ті музеї, - весело горлав у телефон, коли дзвонив до неї до Кембріджа, з України ще, - мені в тій Америці тільки одну баришню побачить треба!" - тоді це здавалося бравадою: ну як таки можна свідомо від чогось відмовлятись, обтинати собі життя на пню, воно ж таке неосяжно-цікаве! - а тепер, бач, і в ній пропав усякий-будь смак пізнавати, колишня невситимо-вбируща хіть відкривати нове - мать його за лапу, та чи я вже вмерла?.. Перша розмова між ними на цю тему вийшла була якась безтолкова: "Їду до Америки - поїхали разом?" - "Ага, - сміявся, - машиною - якщо солярки вистачить". - "Я серйозно кажу". - "Що я там робити буду?" Таж малюватимеш, бевзю, - і побачиш Metropolitan, і ModernаArtаMuseum, і ArtаInstitute у Чікаґо, дзеркальні октаедри космічно-гігантських сталаґмітів, що громадяться на обрії, коли під'їжджаєш до міста, вигинисті видихи мостів і віадуків над автострадами, простір із фантастичного фільму чи сну, жаскувато-безмежний, нема ж йому впину, розгін, прерію без ковбоїв, легкий присмак безумства, проблимуючий в нічному жахтінні реклам: розум, що лякається власного творива, це ж бо всуціль рукотворна цивілізація, і тому звідси - лунатично-щемлива, місячним сяйвом розіллята в пустелі саксофонна туга, вихляючий (п'яним негром насеред хідника) і за кожним млосним вивертом витягаючий душу голос співачки в джаз-клубі: "I'm all alone in this big city - Wilson, buddy, have some pity40", колихаються дими у притемку над баром, над більярдними столами, де постукують киї, всі ми тут самотні, вільні й самотні, це прекрасно - творити собі життя саморуч, це страшно - творити собі життя саморуч, побачиш живцем обличчя всіх рас, зібрані докупи, кольори й відтінки - від топленого шоколаду (які безсоромно лілові підкладочною наготою мушлі губів, які звірино розчепірені закамарки ніздрів!) до азійської химеричної - жовтий місяць, цитрина, неспіле авокадо - прозелені, все це міситься в одному тиглі, який шалений, оглушливий для ока фільм, нема ж йому впину, ярмарково-строкаті ятки на вулицях, хризолітовий полиск вітрин у розповні дня, і над усім, на придорожніх щитах - карамельно-яскраво розсміяні кількаметрові личка загиблих дітей: жертви drunk driving41, вознесені в небо маленькі янголи цього земного падолу, о Дейві, о Кевіне, о Мері-Джейн, що буде завтра з нами всіма? - побачиш з ілюмінатора захід сонця над Атлантикою: воно падає стрімко, на очах, відкидаючи вздовж овиду яро-червону доріжку, і хмарні сніги сутеніють на вапняк, на гірську породу в темних прожилках рівчаків, а відтак починають скресати, сірими торосами в студених сталево-синіх проталинах, тільки там, де впало сонце, ще видніється чітко окреслений острівець жару, і вже напливає звідусюди морська мла, і літак входить у ніч, за яку годину протинаючи її з кінця в кінець, і от уже знову сіріє в ілюмінаторах, цим разом світаючи, - ти почуєш, як дихає планета - мов немовляче тім'ячко, як близько там, у небі, до Бога, бо, знімаючись з місця, виламуючись із насидженої лунки, ми відкриваємося йому так само, як у мить народження або смерті, - і ти вирвешся, о, вірю, знаю! - вирвешся з глухого тунелю, що ним, по-дурному затявшись, прешся назустріч своїй лікарні-тюрмі-лоботомії [якого хріна, що ви всі собі дозволяєте, хлопці, чи розпач - не завелика розкіш для українців, уперше в цьому столітті все-таки наділених реальним шансом на повноту життя?..], ти напишеш свої найкращі картини, і слава - справжня слава, та, якої жоден українець іще не мав, хіба Архипенко, - виведе тебе - першого з-поміж нас - під сліпучий прожектор історії, ти-бо вартий більше, ніж їхній Шемякін чи хочби й Нєізвєстний, ти ж направду such a damned good painter, це тобі належиться по праву власна галерея на Сохо, десь вона мусить чекати на тебе, поки ти сліпаєш ночами в своїй злиденній майстереньці без водогону, де тиньк сиплеться зі стелі на свіжі скульптури, до чого ж уїлася вже ця класична національна безвихідь - сил нема терпіти! - звинемося туди-сюди, понипаємо в пошуках right people42, які б тебе побачили, зараз саме слушний час, все-таки, яка не є, а Юкрейн, і арт-менеджери починають мишкувати за новими іменами, все буде клас, все-все дасться зробити, Господи, як я хочу, аби ми щось побачили, аби нас нарешті почули, і скільки сил я вгепала в це діло - як в унітаз спустила, подумати страх! тябричила на Захід з дому найвиборніші книжки й слайди, тицькала людям під носа, удаючи довкруг себе димову завісу якогось примарного контексту, з яких лиш трибун не вимахувала руками - приголомшений директор Кеннан Інстіт'ют запевняв мене після того в подячному листі, що "if the fate of Ukrainian literature is in the hands of people like yourself, one need not fear for its future43" - не підозрюючи, звісно, що в моїх hands хіба поручень в автобусі, та й то коли не одтиснуть, - нічо', братіку, не журись, прорвьомся, я витягну, виволічу тебе на собі, моєї потуги стати на все: пів-України з місця зірвати, пів-Америки поманити за собою на Україну [і справді ж була проходила по їхньому континенту, як гаммельнський щуролов із денцівочкою: студенти ледь не цілим класом подавали заяви в Корпус Миру - forаUkraine, колеги з американських університетів починали студіювати українську мову, запускалися в рух маховики дерзновенних проектів - спільні видання, симпозіуми, перекладні антолоґії, йолки-палки, скільком людям голову заморочила!], - на всі її "говорила-балакала" [давала - плакала...] він тільки скупо всміхався: ну-ну, "Подивимось", те його "Подивимось" з часом почало їй звучати як пароль безнадії, попервах вона списувала таке маловірство на рахунок провінційної закомплексованості: куди, мовляв, нам, зі свинячим рилом, - "Ні, ти все-таки мені поясни, як так можна було - пропасти, щоб ні звука, ні знаку?" - нагороїжувався, ставлячи очі рогом: "Кажу ж тобі, я не вірив, що коли-небудь сюди приїду!" - ну от і приїхав, і що тобі з того прибуло, скоро наперед знав, що все тут тобі - "на фіґа"? Привіз із собою грубий альбом зі шкіцами, з нього й писав: все ті самі голомозі й гострорисі чоловічки несли по горбах крізь жовтогарячу пустелю на рогатинах то місячно-зелених вирлооких риб, то велетенський вказівний палець лівої руки [чому - лівої?], то розмаяну вітром вишивану корогву, зависали між підпаленим небом і посутенілою землею, перебирали дитинно-вузькими босими ступнями по зубчастих коліщатах точильного станка: отак, лукаво мружив до неї око, Бог вчить поетів ходити - гмукала, не годячись, чи радше, напівгодячись: хтозна, мо', й справді - так?). Чим, із чого продовжує писати, якщо світ довкола йому нецікавий? Нещасний ти чоловік, Миколо: любив машину - розбив, любив жінку - зламав, - в ніч остаточного розриву їй приснилося (і той сон вона - запам'ятала-таки, винесла з тьми нагору), як він повільно відходить від неї, обернений спиною - така ще рідна стрижена потилиця, опущена голова, шорти й жорстко накрохмалена біла сорочка з настопірченими короткими рукавами: пацан пацаном! - по вузенькій кладочці, похиленій кудись вділ, куди - не розгледіла, і спокійно (вперше за цілий час із ним - спокійно!), розважно-ясно ствердилося крізь сон: не спасеться, ніт, не спасеться.

А хрєново ти, подруга, виглядаєш - ох, хрєново: на повний сороковник, дарма що сходила постриглася (на героїчну надсаду спромоглася, бо стан такий, особливо вечорами, що раз була замалим не заснула вбраною, і лиш дивно притомний, крізь липку млу обважнілого мозку, укольчик страху: та що ж це я, до ручки вже докотилася?! - змусив-таки спустити ноги долі, намацати халат, перебратися й поплуганитися до ванни: і косметику змий, так, ваткою, лосьйончиком змоченою, протри під очима, і зубки почисть, спершу "Лістеринчиком" прополоскавши, дуже добре, молодця, а тепер під душ! - а тепер нумо, рушничком розтерлася, а тепер нічний "Oil of Olay", оно він чорніє на поличці, спершу на шию, тоді на лиця, цяп-цяп, кінчиками пальців, помасажуй трошки, ну от, готово, і слоїчка закрити не забудь - а тепер уже й кладися до ліжка, як Бог приказав), - і все то як мертвому припарка: несподівано видибаючи собі назустріч із випадкових, на повний зріст, дзеркал, вуличних і крамничних, вона першої миті не впізнає цієї бабери в знайомих елеґантних строях, і справа навіть не в страхітливій шкірі, відразу на кілька років змарнілій (треба б менше курити...) і поплямленій слідами од прищів, і не в брезклому, якомусь обдемкувато-бридливому, мов спущений м'яч, зачерку долішньої половини обличчя (так і жди: іно розтулить пельку, зараз скиглити почне!), а от - щось невловно змінилося в цілій постаті, в рухах, в ході: щезла та неповстримна розгонистість літака перед злетом, що завжди в ній була, і - знявши димчасто напилені окуляри, придивлялася: атож, погас зір - не вдаряли більше очі з обличчя прожекторами, а ховались у нього з такою заплаканою мукою, що самій хочеться чимскорше перевести погляд кудись-інде. Кажуть, за статистикою пересічна людина дивиться в дзеркало сорок три рази денно, - сорок три рази денно ти, зі стиском утробного страху, все ще не ймучи віри, витріщаєшся на цю мегеру: отже, це я? Відтепер і назавше? (І зараз же збирається на плач, уже од безнадії: відчуття, забуте з підліткового віку). М-да, ні фіґа собі. Ні, якби правильне освітлення, згори і трошки під кутом, то ще б туди-сюди, ще щось із тої давньої дається впізнати... Ой, я тебе прошу! - кого ти дуриш? Ще взимку, під час того перелету, у Франкфурті, де сиділа скулившись під стіною й шпарко строчила в блокнот, невидимим болем спливаючи, - перехожі парубоцькі ватаги цікаво перечіпалися об неї, пригальмовуючи на ходу: "Hi, girl!", ще півроку тому, в Кембріджі, за нею упадав суперхлопчище, красень і атлет, шість футів два дюйми, і в плечах стільки ж, ласкавий як заїнько, з шкірою наче смуглявий шовк і чистим запахом здорового молодого мужчини, ах який з нього мав бути коханець - гризи тепер собі кісточки, гризи! - і на її "I'm ten years older than you are" відказував, по паузі, трошки заскочено: "You're lying"44 - вона й для нього була, щиро й невдавано, просто girl, котра йому подобалась, - а її, замість вабити, вже нишком дрочив той непереможний натиск дурного здоров'я, весела й самовпевнена небитість, вона-бо була "поетеса гостро трагічного світовідчуття", як колись писав про неї вдома один прибацаний критик, ая, вона вспадкувала це, як ото групу крові, і в цій країні, з її кодексом примусового щастя, котрий, розуміється, покотом тиражує невротиків і психопатів, носила своє історичне страждання з викликом, наче породистий пес медаль із виставки, - ледь-ледь зверхньо осміхаючись, говорила в довірливо розкриті роти (слова падали в підставлений келих з вином і коливали блиском поверхню): у вашій культурі горе - виключно особистого характеру, самотність, любовні драми, оті клінічні інцести, котрі сорокалітні тітки буцімто починають видлубувати на психотерапевтичних сеансах із дитячої пам'яті і в котрі я, по правді, не вельми вірю - повчащавши рочок-другий до психіатра, ще й не таке згадаєш, - але вам невідома підвладність необорному, метафізичному злу, де від вас ні чорта не залежить, - коли зростаєш у квартирі, яка постійно прослуховується, і ти про це знаєш, так що вчишся говорити - одразу на невидиму публіку: де вголос, де на миґах, а де й змовчати, чи коли перше твоє дівоче захоплення виявляється приставленим до тебе стукачем, який за рік доволі халтурно відбутої служби - переважно кав'ярняних балачок і валасання по кінах - бере та й закохується в тебе направду, без дурників, і освідчується - освідчуючи свою каґебівську місію (роти роззявлялися ще ширше, кругліше: оце життя, заздро гадалося їм, оце real life!), і ще, ще - одначе про це вона вже воліє мовчати, - коли в тридцять років уперше шугаєш у койку з чужоземцем, навальна романтична пристрасть (із напрочуд приємним пахом дорогого дезику!), до якої він, утім, поставився поважно й став забалакувати про одруження, - і фартило ж тобі, дівко, в житті на сурйозних чуваків, кого не візьми - усім зараз кортіло женитись, хвороба така, чи що? мар'яжна пошесть, або, може, мода на поетес? - і той запашний (і ніжний, авжеж!) мужчина спробував справити тобі гардероб, бо твій власний складався зі старих джинсів і кількох, навіть не богемних - жебрацьких уже, кохтин, - він купив тобі дві справжні сукні з тонкої вовни, і сріблясту шовкову блузку з підкладними плечима, і розкішний, барви червоного вина костюм, у якому ти вмент спалахнула цілком уже заморською вродою (басейни, шезлонґи, яхти, білі гоночні автомобілі...), і кілька пар черевичок (привіт од гоголівського Вакули - італійські, м'якесенької шкіри стодоларові "лодочки" ти доношуєш і досі), і ще купу всяких придабашок, сумочку, і метеликовий рій строкатих шаликів, і косметику, й дзвінкі циганські брязкальця, годинникова браслетка наново вирізьбила артистичну вузькість зап'ястка, а рясні дармовиси-сережки - високу беззахисну шию, все було дороге, дібране любовно й зі смаком - і, вперше на віку затоварена по саме нікуди, вперше по-журнальному вистроєна, аж самій од себе заперло дух перед дзеркалом (і так сорок три рази!), - ти впала в нестерпний, ядучий стид, ти відчула себе типовою совковою проституткою, що трахається в готелі за пару трусів, і хоч не прийняти все те добро тобі таки виявилось понад силу, але роман на тому й урвався - ти просто перестала відповідати на його амстердамські дзвінки (а він тимчасом спішно оформляв розлучення і таки, здається, трохи чи не оформив), бо, зрештою, що б мала робити в Амстердамі? - і вернулась до чоловіка, возити йому джинси й запальнички з закордонних відряджень, і була не те щоб задоволена, але - чиста: які там не є, а людські взаємини, не заражені наперед принизливою нерівністю країн і обставин, проти якої - не попреш-таки (і тому тебе зовсім не діставало, що в Америці твоє велике кохання жило на твоєму утриманні: подумаєш, біґ діл, заробиш - оддаси, - дістало, і то не жартом - оттоді-то заламалась, забігала по хаті, ухнувши на кілька годин в яму чорної, огненно-пропекущої зненависті, ладна, як його колишня дружина, і собі, аби трапився попідруч, вгородити в нього всі наявні ножі й інші колющо-ріжущі предмети, щоб рухнув, виблядок, стікаючи кров'ю, щоб ходив кров'ю, щоб кінчав кров'ю! - у-уу, жах, дякую красно за такі пережиття, воліла б ніколи себе такої не знати! - щойно тоді, коли з хамською незворушністю - мужчина ж бо! кремінь! - заявив, уже по телефону, що нічого їй не винен - що це якраз навпаки, вона ще з ним не розрахувалася, - не інакше як неустойку собі вилічив - за цеглу, Бігме, за цеглу! - хоча звучало як погроза, засміялася хрипко, таки не ймучи віри: "Слухай, мені що - рекет на тебе наводити?" - але він уже поклав трубку - молодець боєць, душка-пупсик! - оскаженілу од злоби, мов придержало за плече промельком думки: а як же воно мусить бути хх..рєново так жити - повсюдно викликаючи в людей, і не в самих лише жінок, отакі на себе реакції! - яке ж воно, дурне, нещасливе - і не кається...). Знаете ли вы украинскую ночь, леді й джентльмени? Ні чорта ви не знаєте, та й ні до чого воно вам, у вас свої, не менш муторні ночі, ви вкорочуєте собі віку в ошатних сабербіальних будиночках, обплетених плющем, бо нема з ким їсти індика на Thanksgiving45, тільки я вже замахалась од власної всесвітньої спочутливости, замахалась бачити, куди не піткнусь, - іно горе, горе і горе, - чи то я так влаштована, чи то моє "гостро трагічне світовідчуття", як антена комашиного вусика, всюди виловлює запах горя, і я крекчучи повзу на нього, замість весело трахатися з молодим здоровим бичечком (який, збитий мною з пуття, почав, о диво, читати - уже здолав "Хатину дядька Тома", щось із Джейн Остін і спинився на "Пригодах Тома Сойєра", а тоді якось, одного вечора, п'ючи чай у мене в кухні, - приїздив після тренувань, розпашілий, стягував куртку через голову, метав на ліжко, смішно, по-цуценячому, нюхав собі передпліччя: щойно з басейну, ще пахну хлоркою, - життям він пахнув, блін, життям! - захоплено розповідаючи, що вже навчився уявляти описаний у книжці краєвид або кімнату, зненацька перебив себе й спитав простосердо: тільки де ж я тепер знайду таку дівчину, щоб про все це з нею розмовляти? - ах розумничка, просік, на перших-таки кроках: шлях, який вона йому відкривала, обіцяє - самотність, - молоснуло, як ляпасом: стоп, ідіотко, гальмуй, - перестань, нарешті, забивати нормальним хлопам памороки й пхати їх на блудні вогники якогось потайного смислу, в якому й сама ж ні бельмеса не тямиш, а відтак кидати їх на півдорозі на кількарічне зализування ран, - і вже знала, що спати з ним не буде, що тільки такого чумного, як сама, ба ні, ще чумнішого - в лікарняному гіпсі, в драконівських боргах і хвостах міліцейських повісток, брате мій чорнокнижник, ми однієї крові, ти і я, - потрапить не виламати з власної, од Бога приналежної колії, - ай як шляхетно з твого боку, золотце, ну помилуйся, помилуйся собою - кругом файна виходиш, ні?). В психіатрії це, здається, називається віктимною поведінкою, але я нічого не можу вдіяти, мене так учили; взагалі все, що українці здатні про себе повідати, - то як, і скільки, і на який спосіб їх били: інформація, що й казати, малоцікава для сторонніх, одначе, коли більше нічого ні в родинній, ні в національній історії не нашкребти, то помалу-малу звикаєш пишатися саме цим - адіть, як нас били, а ми ще не вмерли, - кембріджські приятелі лягали зо сміху, коли ти переклала їм початок національного гімну, Ukraine has not died yet, - "What kind of anthemа is that?"46 - а й справді, ні фіґа собі заспів - якраз із таким "турка воювати", коб не часом! - і тому, тому, дорогенька, скоро так, то - радій і веселися, що не вмерла, бідолашна сексуальна жертва національної ідеї, хоча, як гаразд зважити, то що тут такого вже веселого, і на кий воно здалося, життя без любові, і чи не лучче було, лучче було вмерти, а ще краще, а ще краще та й не народжуватися, чим тепер, чим тепер так катуватися (колись мала одну, також неабияк патріотично схарапуджену, товаришку, котра все нарікала - мовляв, ми закохуємося не в мужчину, а в національну ідею, - й скінчила тим, що пройшлася кількарічним демаршем по койках заморських дідусів, доки в котрійсь не осіла-таки, підчепивши бебі, - яке, не виключено, вирісши, може, навіть вивчить українську мову, якщо, звісно, захоче, а тимчасом його мама підробляє дешевими репортажами на українській "Свободі", яку Клінтон усе не збереться закрити, - витьохкує колись рідною мовою з тими, наче пружини з матраца, випираючими чужинськими інтонаціями, які мають засвідчити, що вона вже - бери вище! - не з нашого села: вирвалась!): я до того веду, леді й джентльмени, що не бозна-який воно кайф - належати до битого народу, як примовляла фольклорна лисичка, битий небитого везе, - і так йому, битому, й треба, біда в тім, що при тому він примудряється співати, ну скажімо, думу про безталанних невольників, і тим - усправедливлює власну принижену позу, бо мистецтво, гай-гай, завжди всправедливлює в сторонніх очах життя, котре його породило, і в тому його, мистецтва, ве-еликий обман. Латинське ars, що просочилося в більшість європейських мов, нордичне Kunst, що відрикошетило у західних слов'ян "штукою", - от де направду здоровий підхід, аж чути бюргерську пообідню кислокапустяну відрижку: штука, забавка, безневинне трюкацтво, акробатичний переверт на линві, мелодійний подзвін бароккових дзигарів і штудерно різьбована табакерка, наше "мистецтво"-мастацтво тої ж природи, тільки так - байдужно-поблажливим позіхом: ну-ну, чим там мастаки нас сьогодні потішать? - і знешкоджується, розчакловується приховану пастку, і, здається, єдина церковнослов'янщина марно виціляє застережного сухого перста: "изкусство" - від "изкус", спокуса, ота сама, в яку молитва просить не ввести.

Тільки от одне, каже вона собі, вчотириста-сорок-третє (це що ж, уже довіку?) розглядаючи в дзеркалі - мутному, в плісняво-зеленкових процяпинах (що ти хочеш, дешева квартира в убогому кварталі!) - своє грубо відретушоване близькою старістю (тридцять чотири роки, йо-майо!) обличчя. Тільки одне. Нас не вчили, ціла наша література з її культом трагічної любові - Іванко й Марічка, Лукаш і Мавка, мої студенти були в захваті й заявили, що "Лісова пісня" ліпша за Шекспірову "Midsummer NightаDream", еге ж, - якось забула нас попередити, що в дійсності трагедії виглядають некрасиво. Що смерть, у будь-якій формі, є насамперед діло брудне. А там, де нема краси, - яка ж там істина?

Обидно, блін. Обидно. Піти на ґанок перекурити все це діло?..

Відкриття: ось так сприймають світ фригідні жінки! Був час - в останніх днях співжиття і зараз по розриві, - коли, забачивши по телевізору еротичну сцену, вона починала плакати. Тепер дивиться спокійно, як зоолог на злягання ящірок (а інтересно, як злягаються ящірки?): двоє напівголих людей на ліжку, мужчина кладе жінці руку на стегно, посуває вище, вона повертається до нього, розхиляючи зігнуті в колінах ноги, обхоплює його за шию, обоє, стогнучи й вовтузячись, зливаються в поцілунку... Слава Богу, переміна кадру.



Ляпнула була з маху, так би мовити, довірчо поділилась цікавим спостереженням: "Знаєш, що мені здається? Тільки зрозумій мене правильно, не ображайся: що ти відкритий до зла". То був третій чи четвертий день по його приїзді - в пенсільванську глушину, де добряга Марк, ладний запросити, коштом керованого ним факультету, всіх поетів і художників світу нараз, аби лиш пособили йому на часинку вистромити носа з тучі хатнього пекла (щоразу, телефонуючи їй до Кембріджа, сповіщав - голоском, до якого пасувала б по-пташиному схилена набік голівка, ку-ку: "А я сьогодні познайомився з гарненькою росіяночкою", "А тут одна муриночка мною цікавиться", - хто б ним, бідашечкою, цікавився, вайлуватим сорокалітнім школярем-відмінником, по-качиному розкарякуватим в ході, з черевцем плюшового ведмедика, вистромленими з ніздрів волосками й ріденьким пушком на лисіючому тім'ячку, - і знову збивався на домашнє, із дитячих зобиджених інтонацій: сьогодні перемив увесь посуд, на працю через те спізнився, а вона тільки й сказала, мовляв, ти зле вичистив пательню, - спорскаючи на верескливо-істеричні: коли, вичерпавши всі можливі розради, буцнувшись лобом у глухий мур чужої безвиході, питала в нього навпростець - Марк, ну якщо все так безнадійно, то чого ж ви не розходитеся? - "Because the fucking bitch couldn't survive!"47 - ага, утримувати дім, платити mortgage, insurance48 і всі інші рахунки, гаразд, що ми в Україні позбавлені цих проблем, нам простіше - спакував валізку, грюкнув дверима, і ґуд бай, май лав: злидні це свобода це свобода), - Марк виклопотав йому майстерню на час літніх канікул: куток у здоровенній, схожій на сюрреалістично заставлений мольбертами спортзал кошарі з матовим, як у клозеті, вікном на всю стіну, - скажи, чувак, спасибі й на тому, beggars can't be choosers49, - вона ж приїхала в те обезлюдніле університетське містечко єдино задля нього, задля нього залишила Кембрідж - і, щойно залишила, - мов рухнула протаранена стіна, все посипалося з устійнених місць: вже в Бостонському аеропорту Logan, щойно вилізла з таксі, - розірвався босоніжок - волочачи ногу, підійшла до стойки з квитком, і з'ясувалося: всі рейси "United" затримано, у Вашінґтоні, де мала пересідати на калікуватого пенсільванського "кукурузника", лютувала гроза, - заметалася від одного службовця до другого, всі знай вистрілювали хлопавками пустих усмішок, що ж робити, вона конче мусила встигнути сьогодні на вечір до Марка, завтра вранці вони планували вирушати автом до Нью-Йорка, до Кеннеді, зустрічати ґеніального українського художника, що не знає ж (ідіот!) ні слова по-англійському, так класно було підігнано сценарій, і от на тобі! - міняла квиток на інший рейс, сорок хвилин упрівала в салоні під булькіт музики в навушниках (щоп'ять хвилин перебиваний бадьорими обіцянками злетіти, тільки-но дістануть дозвіл), у Вашінґтонському Dulles було так, мов перед хвилею оголосили воєнний стан: люди гупотіли коридором, метляючи перекинутими через плече сумками, вищали візочки, скреготали коліщата, заходилось ревом, на всьому протязі коридорного склепіння, невидиме немовля, і вона й собі гналася за іншими, з поверха на поверх, петляючи, як уві сні чи в хоррор-фільмі, від ґейту до ґейту, і, добігши, сапаючи, як собака-гончак, до закапелка з своїм кукурузником, розбилася з льоту об мов-скеля-непорушного, професійно погідного клерка за стойкою: "Your plane has just left, ma'am"50 - а наступний же коли? - а наступний завтра опівдні - бликнув зубами: "Have a good night!"51 - матюкнулась, пірвалась дзвонити Маркові, всі телефонні "бути" були переповнені, автомат з'їв монету, коло стойок "United" біснувався, качаючи права (от де різниця між нами й американцями!), розвереджений тлум, чолов'яга з чомусь мокрою чуприною, явно на межі епілептичного нападу, трусив за барки також мокро-блискучого лицем негра в "United"ській формі: "You're a jerk, you hear me, man? You go and bring me your boss right now, you hear? Right now!"52 - той, з біло вибалушеними очима, видирався, цвікав слиною: "You just don't call me names!"53 - і, фокусницьким, чи то офіціантським, елеґантним жестом вихопивши з кишені рацію, кликав, замість запотребованого боса, поліцію, ну, таке й у Совдепії б сталося, - Розі заскиглила в трубку, що Марк уже виїхав - в аеропорт, їй назустріч, - за шкляними дверима, в жовтяво підсвіченій тьмі, знову закосив дощ, пошкандибала до багажних конвейєрів - забрати валізки, ясно вже, що ночувати доведеться в Вашінґтоні, маленький носильник з ямкуватим, мов з іншого обличчя перенесеним носом, іно глипнувши на її квитанції, радісно сповістив, що вони встигли перекинути багаж із бостонського рейсу на дідьчого кукурузника - дуже хапалися, мем, усього десять хвилин мали, але - встигли, Богу дякувати, don't worry, ma'am54, - стояв, розпромінений своїм звершенням, і чекав на похвалу, аж шкода було його розчаровувати: значить, багаж відправили, а мене ні? І стою я в аеропорту Dulles, у городі Вашінґтоні, на північноамериканському континенті, на планеті Земля, через праве плече дамська сумочка, в лівій руці течка з комп'ютером, ані зубної щітки, ні пари білизни, летить зараз десь над Атлантикою чоловік, задля якого я все це затіяла, і ось це й є - єдина моя адреса: трохи прийшовши до тями, викуривши дві цигарки, перештампувала квиток - на Кеннеді: хай уже, раз таке діло, Марк завтра зустрічає там нас обох - нарізно, якось уже здибаємось; потелефонувала вашінґтонським знайомим, що віддавна кликали її в гості, хоч, мабуть-таки, не опівночі, - драстуйте вам, оце ж я тут, у Dulles, дайте води напитися, бо так їсти хочу, що переночувати ніде, - от уже справді, дослівно; із записаною на клаптику паперу адресою - it's fifteen minutes drive, we're waiting for you55, уфф, спасибі, не без добрих людей світ, - відчуваючи на вустах, од перевтоми, невідліпну посмішку розумово відсталої дитини, потрюхикала на стоянку таксі, але й це ще був не кінець: за кермом трапився маленький пакистанець, в чиїй твердій, розкотистій тарабарщині не відразу вгадувалась англійська, - сміливо рушивши в ніч, десь акурат на п'ятнадцятій хвилині він повернув до неї голову в тьмі автосалону, повільно, як на шарнірах, світло зустрічних ліхтарень напливало й відринало, тінями величезних невидимих риб, червоне табло лічильника мерехтіло, мов кардіограма в покинутій лікарями операційній, - і спитав, чи знає вона дорогу, - перепрошую, але дорогу належиться знати таксистові, ні? - голизна порожніх заміських автострад, ніч без вогника обабіч траси, де я, Господи, хто я, чому я тут? - ще за чверть години в'їхали в містечко, погналися виметеними місячними вуличками - в один бік, відтак, розвернувшись, у другий, як довго ви в Америці? - кричала вона з заднього сидіння, наче глухому, - п'ять років, відказував він, так само штивно тримаючи голову, - і спиняв кеб, і вмикав світло, і витягав з-під сидіння зім'яте простирадло мапи, обіруч тримаючись за нього, мов за казковий килим-самоліт, що має чудом вивезти, й чогось чекав, втупившись у нього, їй тупо подумалося, що бідака, мабуть, не вміє читати, - як, ви сказали, зветься вулиця? - перекочував у роті камінчики неслухняних звуків, не в змозі вимовити "Руперт стріт", а чи то повторити за нею, бо ж вона також говорила з акцентом, хай і не таким диркучим, "куд ю кол дере?" - що-що? ага, could you call there56, цебто туди, куди ми їдемо, вже другу годину поспіль, мої друзі там оце, либонь, навісніють, подзвонила й пропала! - добре, давайте сюди трубку, - раз, і вдруге, і втретє, спершу не було зв'язку, потім знервований Рон, який уже, виявляється, телефонував до компанії таксі, давав пакистанцеві, котрий все не виходив із своєї атараксії, якісь багатоповерхові інструкції, й знову починалося загнане метання в химеричному плетиві безлюдних вуличок, ніби водій віддав усі свої реакції машині: кеб розпачливо шарпався, зупинявся, гмукав, чухав потилицю, питав себе: а якщо туди? - чортихався (звискнувши шинами), ламав руки, а в пітьмі автосалону знай ширився мовчазний пакистанців страх, вона відчувала його фізично - до нудоти, чоловікові вимикалася з безпорадних рук, як линва, його праця, його нетривка зачіпка за цей примарний край, і дідько б узяв цю леді з дивним акцентом, якій забандюрилось невідь-куди пертися серед ночі, - їй було ніяково, хотілося все менше займати місця на задньому сидінні, за четверим (!!!) дзвінком "дере" Рон зарепетував у трубку: де ви є? стійте на місці, just don't move, man, okey57? - по п'яти хвилинах з-за рогу вилетіло біле авто, вихопилась Ронова постать, рвонула на себе дверцята кеба, легені заповнив вогкий запах літньої ночі, а автосалон - Ронів розлючений клекіт (it's fifteen minutes drive, man, you just don't know your business!58) - і, вилазячи на свободу, похитуючись на підборах (лівий босоніжок таки розповзався, не тримаючись купи), вона відчула мокротний пробульк у трусиках: почалося місячне. Абзац.

І забракло вже жалю до пакистанця - грошей він, з переляку, не взяв, ані цента, що ж, не тільки йому випав тяжкий день... Так і заснула в домі у Рона й Марти з тою приклеєною до вуст, як лузга, ідіотичною посмішкою: ну-ну, подумалося перед сном, летить, таки явно летить моє золото - вже посипалися катастрофи! І чого ж дивувати, що першим відрухом у Кеннеді на вид коханого мужчини - стояв під стіночкою, якнайневинніше теревенячи собі з попутниками з київського рейсу, джинсова куртка, знайомий сивий йоржик, вона вгледіла його раніше, ніж він її, скільки разів прокручувала собі в уяві цю сцену! - був мимовільний укол неприязні - а він, ич який, розігнався живчиком, цьомнув у щічку, мовби нічого й не трапилося, мовби й не було цих півроку спустошливого ждання, ялового вигоряння оливи в черепку, і пояснень ніяких не належалося, за спиною, послушним пінґвіном настовбурчивши черевце, манячив Марк, ну вже ж, не до пояснень, знайомтеся, панство, - як усе глупо й не до ладу, зіжмакано якось виходить, я просто змучилася, треба відпочити, відіспатися, та й за ним же тяжка дорога, потім розберуся, потім, - а "потім", уже на місці, уже сам-на-сам, на напіврозпакованих валізках, і з'явилася - вигулькнула мов зоддалеки, не зачепивши все ще оглушених, защемлено ниючих інстинктів, - ота думка, котру з місця йому простосердо й видала, принесла й поклала до ніг, як пес закинуту палицю, - знаєш, мені здається, ти відкритий до зла. Стенувся, як од ножа, дивним був той недобрий спах в очах, вже колись бачений нею раніше, - на межі вищиреного осміху з нагло випертими з-під горішньої губи іклами, мов щось інше на мить прорізалося крізь його обведені безсонно запаленими бережками повіки, - був пізній вечір, і вони вперше вийшли пройтися, розглянутись по околиці, котра таємничо блимала кольоровими ліхтариками по дворах і городчиках, з прочинюваних дверей одноповерхових будиночків раз у раз вихоплювалися вибухи музики й сміху, біліли в ласкавій коричневій темені, щезаючи в її глибину, перехожі футболки, містечко не спало, охоплене молодечим передчуванням свята: наближався щорічний мистецький фестиваль, глянь, яка андерсенівська хатка, який цікавий шпиль! - все спочатку, все в нас починається спочатку, я ще мушу піти до церкви й поставити свічку - що Бог поміг мені до тебе приїхати, так-так, кивала вона, всі страхіття позаду, всі ці пожежі, розтрощені авта й тіла, безумні перельоти, ні фіґа собі історійка! одне лиш, на майбутнє - знаєш, що мені здається? Тільки зрозумій мене правильно, не ображайся: що ти відкритий до зла. Замірялася, з навичкою фахового викладацького занудства, розтлумачити докладніше: не те щоб воно було в тобі самому, але ти його, якимось чином, притягав, - але нічого пояснити не вийшло: він дико, несвітськи бликнув зором, а вийшли якраз на перехрестя - роззирнувся й рішуче скинув головою й перстом указующим: туди!



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка