Оксана Забужко польові дослідження з українського сексу



Сторінка7/8
Дата конвертації11.03.2019
Розмір1,34 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8

І з тої хвилини їх напав блуд.

Перед тим вони з годину кружляли довкола свого, ще необжитого пристановиська (він казав - наша хатка, і її заповняло при тому теплом внутрішнього усміху) - раз у раз вертаючись і наново розкручуючи маршрут в іншому напрямі, - і зненацька ціла околиця зробилась однаково нерозпізнаваною, і неясно було, в який бік додому. Збиті з плигу, минали перехрестя за перехрестям, світлофор за світлофором, всі орієнтири - псевдоготичний шпиль, живопліт, майданчик із сміттєвими баками, який щоразу переходили, - щезли, мов провалилися в інший вимір, і по якімсь часі вона стала кидатися з розпитами - адресу все-таки пам'ятала - навперейми перехожим, котрі траплялись дедалі рідше, бо вже, либонь, повернуло за північ, підпилі студенти стенали плечима, пікнікуюча на траві party59 в одному дворі нічого врозумливого не змогла відповісти, зате тут-таки, засперечавшись, ліворуч чи праворуч, пересварилася між собою, і ще довго по тому, як вони, дурнувато-всміхнено-sorry-вибачаючись, ушилися геть, лящав їм навздогін у нічній тиші, нетверезо сковзаючись на збігах приголосних, дівочий голос - нападався на якогось Джеррі, бо той, як завжди, "ні дем" не тямив і мав на увазі не ту вулицю, - вони явно заблукали задалеко, ну й сміхота, - розбавлена, вона перекладала йому дівулині ремствування, бідний Джеррі, - він, однак, замкнувся, не виявляв такого ж щенячого ентузіазму, ото, потішалася, було мене слухати, мене просторова орієнтація ще ніколи не підводила, - еге ж, що правда, то правда, тільки цим разом, золотце, підвела тебе інша орієнтація, ку-уди важливіша за просторову. Ще й як підвела.

Десь із годину це тривало - а тоді він, ставши як уритий, показав: живопліт! Вони цілий час товклися за кількадесят ярдів од нього. Знову "ввімкнулась" околиця, забовванівши знайомими обрисами. Як можна було бути такими сліпими, дивувалась вона. От-от, good question60, як у них тут кажуть. Як можна було бути такою сліпою, бідна дурко? Засліпленою такою - в час, коли все говорило, волало, голосило до тебе прямою мовою? Ну й подумаєш, гордо скинула б ти головою, ні-і, тебе б не спинило навіть аби вогняна рука, вилонившись із повітря, накреслила тобі перед носом на стіні письмове застереження, ти була закохана, ая, ти певна була, що зможеш ("Я все можу!") зробити те, чого одній людині для іншої самотуж зробити - не під силу, рибцю. Не під силу. Хіба - і тут, як в газетних об'явах, можливі варіанти - хіба відкупивши її своїм власним життям: помінявшись долею. Красненько дякую, в мене були щодо мого життя трохи інші плани.

Шкода лиш, що всі вони якось разом утратили сенс...



Першої їхньої ночі, тої безумної - фестивальної! - ночі з шаленим гоном назустріч блимній лавині відбитих в калюжах ліхтарень, із перелетами від одної нічної кнайпи до іншої, а врешті до цілком недвозначного, хто б подумав, що таке існує в провінції, заміського бордельчику (непримітний ззовні - хіба по припаркованих іномарках знати - будиночок о двох кімнатах "через сіни", в одній, човгаючи підошвами по дощаній підлозі, совгалося в танці тісно скупчене п'яне тирло, в другій, куди їм подали каву з лікером, стояли дві, прикриті зворушливо голубенькими пледиками койки, над ними висіли якісь похабнуваті літографії, - "Купрін! Чистий тобі Купрін!" - зареготала вона, попри фізичну втому - повертало на другу безсонну добу! - все-таки гостро, шампанськи збуджена жалюгідно-показною театральністю цієї атмосфери дешевого гріха, стрясанням музики за тонкою стінкою, якимось сливе що присоромленим поглядом жінки, котра внесла тацю з напоями, - у ванькирчику для гоцалок запам'яталася молодесенька, либонь чи не вісімнадцятилітня проститутка з розпущеним каштановим волоссям, вродлива тою до вогкості яскравою, нескаламучено пісенною вродою, котра ще трапляється між дівчат на Волині й Поділлю, - і, бідняточко, п'яна як хлющ: "Слухай, - чіплялася, зачувши щось незвичне, - як тебе звати? А мене Майя. Ви така красіва пара. Нє, серйозно", - а на поданий, на її вимогу, вогонь озивалася гречною дівчинкою: "Подякувала", - те діалектне "Подякувала" - як учили вдома! - чомусь пробило до сліз щемливою, жалкою ніжністю: "Вона ж іще дитя зовсім, ще й не тямить, що з нею", - ділилася з ним на зворотньому шляху в авті, - стенув плечима: "А кого це валить? Промокашка, та й вже", - а однак "промокашка" була першою, хто впізнав між ними присутність наростаючої, самозароджуваної любові, всяка-бо любов на перших порах потребує свідків, потребує - батьківськи-розчуленого схвалення світом нововиниклого в ньому союзу двох, і світ ніколи не скупиться на об'яви благословення, на розвільжені погляди, на усміхи, з якими обертались на нас дядьки в привокзальному буфеті, куди ми вносили з вулиці, в летючому танцюристому ритмі, свіжий повів невидимого карнавалу, атмосферу лукавих перезирків, маленьких розиграшів, змовницьких чмихань над чимось страх кумедним, неспостережним для інших, - сяйні лелітки, рясно розсипане щасливе конфеті, що, опадаючи, повільно крутиться в повітрі ще й по тому, як за розпроміненою парочкою зачиняються двері, "Яку запальничку хоч'?" - "Червону", - до бармена, з комічно-безрадно розкладеними руками: "Вона сказала - червону", - і вже бармен сочиться, як спілий персик, розлитим по лицю усміхом співучасті й, наповняючи лямпки смолисто-тягучою, мов розтоплений бурштин, рідиною, переливає через верх, - о, світ любить закоханих, бо лиш вони в тупій монотонності буднів ще дають йому наздогад, що насправді він інакший, ліпший, ніж звик про себе думати, що досить іно простягнути руку, крутонути контакт - і все довкола заграє, замерехтить барвистими скельцями з дитячого калейдоскопа, засміється од повняви сил і пуститься в танок! - старенький вуличний фотограф на парковій лавочці, коло нього недвижною скіфською бабою тітка в сукняній кацавейці: "Сфотографіруйте оно молодих!" - "Та ну, - ронить він протягло, мало що не мрійно, - їм не до того, у них - Любов", - останнє слово вимовляється з великої літери, і ви, перезирнувшись, дружно кидаєтесь фотографуватися, кидаєтесь чи то обдаровувати стариків собою, чи, навпаки, дякувати їм за несподіване, як мокрий цілунок упалого на чоло листка, благословення, - потім він забирає ті знімки, і більше ти ніколи їх не побачиш, не виключено, що він подер їх на дрібні клаптики, вкинув у попільничку й підпалив - наостанці шпетненько підгрібши попілець у купку скорченим мізинцем, - що ж, серце моє, я не в претензії, постраждай трохи й ти: час було й тобі, по сороківці, відкрити, що не всі ми "промокашки" або, в кращому разі, "мишачі кохання", вибачай, але я вмію грати - тільки по-крупному, і коли вже не коханням - не-мишачим: справжнім! - то в усякому-будь разі, ніколи й ні в чім - не "промокашкою": волію бути наждачком-с), - тої першої ночі, чи не тоді, на прибутній хвилі піднесення, зародився в ній десь усередині глибоко схований ледь іронічний, просмішкуватий холодок: блядка і блядка, з усіма приналежними атрибутами, мов якийсь сторонній сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), - але ж ми, блін, таки недарма рєбята з крутим творчим потенціалом, нам раз плюнути - перетворити невдатну блядку на трагічну любов, довівши себе, по дорозі, до цілком суїцидального стану, - тільки по дев'ятьох (атож, дев'ятьох!) місяцях, в іншій країні й на іншому континенті, в ніч останньої сварки в кімнаті закинутого в міжгір'ї мотелю, - спершу тупцялись, курячи, на дерев'яній ґалереї, борюкалися стишеними, щоб нікого не збудити, голосами, далі прошкували - вже на повну гучність, ніби підняття голосу автоматично запускало в хід і ноги, -через паркінґ-лот, між полискуючих проти місяця тюленячими боками автомобілів, зупинка - протистояння, очі в очі - спалах! - шабельний зудар! - і от, розвернувшись, він біжить через усе подвір'я назад до кімнати пакувати речі, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах, ніжками, немов воскова, фігурка, - в ньому вже ґвинтом ґондзолилась - аж, здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш схарапуджена гординя, палючий страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провінція, як зітхав був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рідного ґрунту, перенесла через океан і покинула, оце, скажуть, кобіта! і тому, завдавши на плечі поспіхом напханого барахлом дорожнього мішка ("Губочку свою не забудь", - подавала вона, наспівши, з-за спини), гавкнувши отим особливим брутальним, сварливим тоном, яким тільки й розмовляв із нею останньо: "Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душі, хоч і не до смішків було, прекрасно знаючи, що нікуди він не полетить, що до завтра-позавтра - творча ж особистість! - винайде собі якусь нову, не пов'язану з нею версію свого тут перебування, і так воно й сталося), - він попер у ніч - дві з половиною милі! з речами! - до тої осоружної майстерні (чи ж вона хоч відчинена поночі, чи так під кущиком там, пришелепок, і просидить до рана?), - ось тоді, зачинивши за ним двері зі змішаним відчуттям не-до-кінця-зіграного спектаклю, вогняного шворня "як-же-його-жити-далі", встромленого в мозок, і тим розтрушеним по тілі лихоманково-нудотним дрожем, що не пересідався вже понад тиждень, - ніби й справді була механічною лялькою, в якій усі коліщатка-шрубики поз'їжджали з пазів, так що ковтати могла тільки рідку страву, а спати кілька ночей поспіль не могла взагалі, - обернувшись до дзеркала, угледіла в ньому - проступив, підступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках з'їденої помади! - той самий зимнувато-іронічний (блядка і блядка...), відчужений посміх: оце то сюжет! - прочитувалося з цього посміху, - мать його за лапу, ну й сюжет...

І тої ж ночі, щойно зосталася сама (попустило!), їй, уперше за цілий час від його приїзду, приснився справжній сон: попервах, ще на переході межи сном і явою - як він ото відходить від неї похилою кладкою вділ, потім навалився тісний еротичний кошмар: невидимі руки, багато рук пестили її звідусіль - настійно, гаряче, душно, і треба було зібрати всі сили, щоб випручатись, - і опинитися в величезній, з високим, як оперні залаштунки, склепінням, лунко-порожній залі, сям-там по-конструк-тивістському позаставлюваній, наче теж театральним реквізитом, - недбало задрапованими тумбами, постаментами з пап'є-маше, якимись драбинками, у схожому на темну печеру нефі височів подіум, і звідусюди зліталася, із свистючим шелестом крил і плащів, і мостилася по всіх тих підвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали чорнострої, бічним зором вона розгледіла порослі кошлатою рудою вовною лаписька з курячими кігтями, вчеплені в виступ стіни, але головну її увагу прикувала височенна - аж лиця не розгледіти! - вбрана в чорну сутану постать на подіумі: чи не сам Князь, подумалось, об'явилися? Було аніскілечки не страшно - попри зовнішню ефектність, демонічне збіговисько не несло ніякої виразної загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори брежнєвської доби, і до неї було наставлене цілком приязно, брало в коло, приймаючи за свою, - і, походжаючи по заповненій ними залі з кінця в кінець, вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно перетворювалися на клуби неоново-синьої пари і відлітали геть із піротехнічним сичанням, - тільки здоровенний кіт, обернувшись неоново-синьою тінню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врешті здимів, та ще один захеканий гном - з чорними крилами, в лижній шапочці ковпачком і з простацьки-вилицюватою (ніс бульбою!) круглою фізіономією - прилетів опізнившись, не второпавши, що до чого, сікнувся до неї: "Що, ще не починалось?" - спеціально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", і він, трохи поогинавшись, мовби для годиться, і теж якось нестрашно понаскакувавши на неї, мусив, нічого не вдієш, і собі зробитись неоново-синім клубком і, хвацько свиснувши, відлетіти. В тому сні вперше дихнуло полегкістю - вона ніби вернулась до себе, і, сама-одна в спорожнілій залі, не подумала - зрозуміла: значить, несерйозно це все - нащот самогубства. Ще несерйозно.

Леді й джентльмени, мені трохи мулько зачіпати цю тему, - розуміється, вона надається радше для проповіді, ніж для солідного наукового виступу, і я вже бачу, як, один по одному, ви залишаєте аудиторію, саркастично підібгавши вуста: crazy stuff61, типовий Slavic mysticism, грюкають відкидні сидіння, - одну хвилиночку, я прошу ще тільки хвилиночку уваги, в мене навіть, комільфотності ради, цитата осьо наготована - перепрошую, що не з Дерріда, Фуко чи Лакана, а якраз навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому він залишив небеса, він відповів, що хотів бути автором.

Леді й джентльмени, в цій країні, котра від початків була людським творивом і де авторство кожної людини над власною судьбою є підставовим постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: літня пара мільйонерів, Брауни - Річард, 79 років, і Хелен, 76 років, - отруїлася чадним газом у себе в гаражі, попередньо записавши цілий маєток - 10 мільйонів доларів, неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розіславши пояснювальні листи: обоє тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирішили, замість безпотрібно тринькати загарований упродовж життя статок на лікарів та медичну обслугу, ліпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи їх також поховають за церковною оградою, а чи ті, хто вжиткуватиме з їхніх мільйонів, одмолять-таки в Бога їхні душі? Темне це діло - так розпоряджатися собою: був в Освенцімі такий пастор Кольбе, який в часі чергової "чистки" запропонував на розстріл себе замість одного поляка, бо в того лишалося вдома двоє синів, - есесівець, хмикнувши, прийняв заміну, і той чоловік вижив і повернувся до себе в Варшаву - щоб довідатися: обидва його сини загинули під час бомбардування, от тобі й маєш! - ах, пасторе Кольбе, Ви вплуталися не в своє діло, Ви схотіли стати автором - і порушили правила гри, бо той чоловік таки мав загинути, і хтозна, може, аби не влізли Ви, його хлопці зосталися б жити, і я щиро потерпаю, так-так, не смійтеся - потерпаю за долю Браунівських мільйонів - чи справді вони принесуть кому-небудь щасливіший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунівський стипендіат згорить живцем під час пожежі в хімічній лабораторії, до якої дістався на той кошт, а ще інший, вивчившись в Італії на співака, по роках успіху й слави переріже собі горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша країна, властиво, не знала порядної війни - війна дає змогу багато дечого зрозуміти про життя і смерть, бо поодинчі долі, хоч які бувають промовисті, звичайно ніколи нічого не навчають, рік тому, пригадую, в останніх вістях майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, історія: у Нью-Йорку якийсь хлоп викинувся з вікна хмарочоса, але приземлився на дах припаркованого автомобіля цілим і неушкодженим, тож, не примирившися з невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх і, уявіть, викинувся вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу і ще щось там собі ушкодивши, але так і не потрапив, сарака, поквитатися з життям, - зізнаймося, леді й джентльмени, що в глибині душі ми трохи діткнуті безецністю цього нахаби - чи то грабіжника, що натинався висадити двері, од яких не мав ключа, чи розбещеної дитини, котра, тупаючи ніжкою, верещить: "Дай!" - ну й спіймав облизня, і добре йому так), - в цій країні, леді й джентльмени, з її дедалі рясніше множеними по підпіллю сатаністичними сектами, а на поверхні - психіатричними кабінетами, чи не час гарненько застановитися над питанням авторських прав - над тим, що ми дійсно можемо, а до чого нам зась?

Хотіти бути автором - творити - зазіхнути на виключну прероґативу Бога. Бо ніхто з нас насправді не творить, пані й панове, - всі ми пам'ятаємо приклад на творче мислення зі шкільного підручника психолоґії - русалка, напівжінка-напівриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка різницька фантазія - кусень звідтам, кусень звідтам, зліпили докупи - й запишалися: куди ж пак, творці! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все, що нам дано - як дітям на забавку - то готові порізнені скалочки дійсності, фраґменти, подробиці, кольорові фішки якоїсь великої, неосяжної головоломки, по яких рачкуємо, не підводячи зору, обмацуємо, облизуємо, обнюхуюмо собі в кайф, цілком безневинне й приємне заняття, - тільки штука в тому, що фішки часом (го, ще й як часто, і скільком, і навіть не конче ґеніям!) вдається стулити за невідь-звідки-взятим, нікому-неозброєним-оком-невидним планом, у якому знати пульсацію самостійного, немовби вже й органічного життя. Тоді-то врубується наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ґоношимось і уявляємо себе творцями, - а то просто відслонивсь був нам на шпаринку окрайчик первісного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено світ - з нічого, цільним і прекрасним, і від якого людство (коли? на якому доісторичному повороті? в якій піренейській печері?) - відступилося, й пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не стане й тієї?) про ту початкову сліпучу цілість зберігають, опріч релігії, тільки мистецтво й любов.

(Я гадаю, мали рацію всі оті клерикальні риґористи - іконокласти, пуритани та іже з ними, - що сама ідея ікони чи храмової скульптури профанує божество, - спілка релігії з мистецтвом дійсно є з боку релігії компроміс, неминуча поступка - від незмоги - уже! - встановити прямий контакт, не вдаючись до підсунутих змислам, вульгарно-наочних фішок-фіфішок: облуплена позолота на дошці, згризений негодою мармуровий ніс янгола, грубо розцяцькована статуетка в пістрявих лахманах. Правдоподібно, колись прямий контакт - був, але що вже тепер за ним побиватися... Релігія, зробившись соціальним інститутом, зійшла на пси, - в церкві, куди я поволіклася одного дня в надії трошки розсіяти обложну темну хмару, що знай з дня на день випікала голову, не пропускаючи жодної прохолодної думки, панував виразний дух замкненої спільноти: цікаві позирки на чужинку, товариське пристоювання гуртами на ґанку після служби, витрішки, смішки, перемовляння, обмін новинами - люди приходили як на свого роду вечірку - to socialize62, і молитися в них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще зберігається, - індивідуальний допуск, бо від самого плану людство за останні кілька століть сягнистою ступою відкочується все далі й далі (чи не з доби Відродження почавши, з того Мірандолиного зухвалого: "Чоловіче! Адаме! Я поставив тебе у центр всесвіту", - ну й стій, правцем би тебе поставило, і кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потім чухмаримо потилицю, не в змозі підрахувати мільйони забитих: чи то двадцять, чи сорок, чи всі шістдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту ясність дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тільки-но підступаємося ближче, гульк - а при вході нас вже підстерігає, потираючи лапи, Той, хто хотів бути автором, - йому кортить туди, вклинитись і заволодіти, а самому йому слабо, іно на нашому карку, на карку допущених він і годен туди в'їхати, і стокрот безпечніше для нас - нікуди не сунутися, забути за всякий допуск та грабатися собі чемненько в фішках, витворюючи з них нові й нові безпотрібні комбінації, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-під супу "Кемпбелл", виставляючи на б'єннале ґумові стільці, повзувані в жіночі черевички, видуваючи на сторінки часописів рясні розсипи повітряних бульбашок - однакових зневагомлених слів, часом виходить потішно, кілометри текстів (еге ж, уже не віршів - текстів) про першу поїздку на велосипеді, про перше місячне а чи й геть ні про що, - нічого, interesting63, ґелґоче, киваючи головами, гусяче стадо критиків, університетських професорів, докторів літератури, перепрошую, якщо образила когось із присутніх, - кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вічності вони мають шанси виклацати "Гамлета", леді й джентльмени, відкрию вам страшну таємницю: мистецтво в нашому столітті також потихеньку сходить на пси - тому що боїться.

Тільки любов боронить від страху, тільки вона єдина здатна нас ослонити, і якщо ми не несемо її в собі, тоді... Тоді... (Я направду не знаю, що тоді, я не знаю, що буде далі з тим чоловіком, які ще руйнування спричинить чорний смерч, в осерді котрого мотлошить його зціплену кремінним стиском фосфорично-бліду фігурку, - "чортяче весілля" на курних осінніх дорогах, казала мені малій бабуся: побачиш - оступися, сама вона ще знала кинути в вихра ножем навхрест, і на ножі показувалася кров, а ми тепер спромагаємося хіба засвинячити кухонним різаком у коханого мужчину, - жест воно ніби той самий - жест-копія, жест-імітація, рефлекс родової пам'яті з убитим всередині смислом, - жест, яким, замість відгородитися, тручаєш себе з розмаху в самий вир "чортячого весілля"). Не треба б, ох не треба гнатись на холодний зоряний блиск безлюбої краси: не тих спільників собі на цій дорозі єднаємо.

"О сліпуче, прекрасне і дике! / Грай вогнями, заводь і мани / На бистрінь, на невидимі ріки - / Тільки ж - Господи! - не обмани: / Не осунься з-під стіп сухостоєм, / В мить на грані жаского злиття / З твоїм сяйвом - не стань пустотою: / Трухлим духом сипкого сміття / (Як заманка, личкована чортом / Ніби скарб...) І у пеклі, на дні, / Буде жовто згоряти ніщота / Моїх нидом звакованих днів. / Кожну кару прийму, як розраду, - / Тільки, сили небесні, не це: / Ощадіть од Вкраїнського Аду - / Мусового томління живцем / Без надії, без дії, без часу, / В порожнечі, на безвісти - там, / Де ще пріють по сотнях нещасних / Рештки того, що мало б - життям, / Стрепенувшись, рвонутись зі шкіри, / Здерши в кров її з стіп і долонь, - / Як стратенча душа з-під сокири - / На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала, допросилася називається, теж знайшовся - Данте в спідниці! У Данте-бо був - не лише Вергілій, у нього була - Беатріче. І якщо не живе в нас повсякчас любов, то, замість розширятись, дедалі вужчає тунель, котрим захоплено женемось, і все тяжче стає протискатися, і вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень і того, що колись називалося даром, та, Боже мій, і було ж даром! - і сочимося на полотна, як розчавлені комашки, барвними плямами власної отрути, і давимося дохлими словами, що тхнуть гнилизною й лікарняною карболкою, і починають з нами коїтися всякі прикрі речі, мелькають клініки й тюрми (це вже як кому пощастить!), і от уже іно й зостається, що - скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собі горло в сінях чужого дому (Маріна Цвєтаєва), упхнути голову в газову плиту (Сільвія Плат), зачинитися в гаражі, запустивши на повну потужність вихлопну трубу автомобіля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалі (Інгрід Йонкер), перелік триває, to be continued64, ви що ж, уважаєте, це нормально, так із ними, піїтами й прочими, й повинно бути? Але ж із ними щодалі, то гірше, ніхто вже не доживає до свого "Фауста", що ж ви гадаєте, це випадковість, гадаєте, їм просто - менше дано? Зменшуються їхні шанси - зменшуються шанси кожного з вас.

Тільки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму любов?

(І все більшає, більшає з року в рік - секс-шопів, механічних причандалів, о переваги технологічної цивілізації, секс по телефону, мене також колись так мали - удома, в себе в хаті, не де: обставили як дєвочку, так і не довідалася хто, - спершу змінений на шепіт жіночий голос - прийняла за товаришку, теж із добрячими мухами в голові дівку, "Олька? Ти?" - ніяка то була не Олька, як показалося потім, хоч тамте ніби потвердило: еге, я, - й стало шелестіти: вляпалася, дзвоню з чужої квартири, тут двоє, хочуть мене зґвалтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось він уже йде, я боюсь, "Де ти є? Я викличу міліцію, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це показалося щойно потім] вже щезла, натомість озвався, дишучи загрозою, молодий чоловічий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так постони мне", - чого тільки не зробиш задля дорогої подруги, фу, гидота, - спробувала врубати почуття гумору, нічого, помоглося, все одно що пісеньку попросили б заспівати, але коли, на все-таки безпорадно-болісному зойкові приниження [ти кричиш - од наруги, а вони думають - то від насолоди, а може, й не думають, може, якраз від твого болю вони й кінчають?], голос різко кинув: "Всьо" й у слухавці закапотіли, як із крана, короткі гудки, то, втираючи змокрілого лоба, почувалася таки, смішки смішками, але зґвалтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, він що, також боявся живої жінки?).



Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало всіх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацікавлення, був насправді підісланий КҐБ, аби вивідати, про що у вас розмовляється вдома, а потім знову прийдуть ті дяді й посадять татка в тюрму, - особливо підозрілими були ті, хто заводив вільнодумні балачки: класі в дев'ятому на міській олімпіаді з літератури познайомилася з окуляристим відмінником із математичної школи - він мав рідкісну для підлітка шкіру - як щойно очищений персик, і, під ненормально товстими окулярами, видно було в профіль, - темні й густі, мов шовк, дівочі вії, а сміючись, напружувався цілим тілом, як то буває з дуже нервовими, інтеліґентними хлопчиками, котрих не пускають у двір гратися самих, а виводять на прогулянку на повідочку санчат, замотавши вище носа вовняним кашне, - такі хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було ради, а втім, вони багато читали й любили обговорювати прочитані книжки, і відмінник з математичної школи, невміло-старомодно, наче протезом, підтримуючи тебе на сковзанках під лікоть - була зима, і всніжені хідники щокрок поблискували підступно вислизґаною чорнотою, - мав необережність згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?" - тебе з місця вкинуло в жар: оце ж і є те, про що попереджали тато з мамою! - з ленінською хитринкою в очах [головне, що сама відчувала її як ленінську!], з відтяжечкою такою лінивою, мовляв, ну-ну, давай далі, я тебе все'дно навиліт бачу, - відмовила, що - "нет, не читала", і, дочекавшись, аж відмінник видав усе, що знав, - і про УНР, і про еміграцію [слухала вже не сумніваючись, хто перед нею, солодко обмираючи од близької небезпеки], - приморозила його хіба ж так - карбуючи склади, барабанним піонервожатським голосом ["Атряд! Ррав-няйсь! Смір-на!"] освідчивши, що її не цікавлять усякі там еміґрантські покидьки, що в час, коли міжнародна обстановка така складна й напружена, і що її завжди обурювала молодь, яка слухає різні радіоголоси, - він вирячився на неї обома парами скляних очей і, здавалось, забув дихати: йшов їжачок по лісі, забувсь як дихати і здох, - а щоб знав! Задоволена була з себе як ніколи: перший іспит на дорослість - і не послизнулась!). Ні, вона завжди казала, що не хотіла б іще раз пережити своє отроцтво, - оті натужні, несвідомі спроби вирватись - із глухо забетонованого, спертого всередині родинного гнізда, за мурами якого їдко клубочився страх, болотяна млака, де іно оступись, видай себе - і шубовснеш у смертну отхлань (по радіо, яке батько слухав вечорами, припавши вухом, щільно втискаючись у приймача, що оглушливо харчав, часом прориваючись різким, небезпечно наростаючим металічним свистом, передавали мемуари вмираючого Снєгірьова, пере-раховувались оперовані нутрощі, відбиті нирки й міхурі, інсулінові шоки, ґвалтом вставлені зонди, калюжі крові й блювотиння на цементних долівках - зведення з різницької, розрубка м'ясних туш: Марченко, Стус, Попадюк, щокілька тижнів нові імена, молоді й красиві, не набагато й старші за тебе буйночубі хлопці, ти мріяла про них, як ровесниці про кіноакторів, ось він вийде на волю, пошрамований і мужній, і ми зустрінемось, - тільки вони ніколи не виходили, ефір повнився їхнім конанням, тато сидів по цей бік і слухав, з року в рік, відколи став безробітним, сидів у хаті й слухав радіо), - вириватись не було куди, скрізь були комсомольські збори, політзаняття й чужа мова, туди - як чотирилітньою на дзиглик насеред кімнати, розказати дядям і тьотям віршика, - можна було виходити тільки на те, щоб дзвінким магнітофоном видати їм від них таки й вивчене, і тільки в цьому був ґарант безпеки - золота медаль, червоний диплом, просування "по вєрьовочкє", мать його за лапу, скільки непотрібу перепустила через голову! - а в п'ятнадцять років звалилася з депресією, скаржилася на таємничі болі в шлунку, татко збився з ніг, тягаючи по лікарях, які нічого не знаходили, цілими днями валялася в постелі й істерично плакала од леда-слова - таткова дівчинка, очко в лобі, то він чував, розпластавши крила, над її першою менструацією, розважно оповідав їй, що це дуже добре, так має бути з усіма дівчатками, лежи, на вставай, - подавав у постіль, як хворій, покраяні скибочками яблука на блюдці, і вона лежала - зібгана й занишкла, наполохана новим відчуттям, коли - і соромно од відкритості своєї тайни - ну але які ж тайни можуть бути од татка? - і, і - якось щемно-сторожко, незахищено-непевно: відчуття, що повториться із втратою дівоцтва (якого потрапить здихатися аж після таткової смерті!), і потім, щоразу, - те саме відчуття навічної дочірньої покори, остаточності родового улягання, од чого мужики, не в'їхавши, до чого воно, розуміється, шаліють ("Ох як ти класно даєш!"), а потім ти їх кидаєш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! - вся в гострих ліктях самочинного розростання, до сліз мучений власною ваторопкуватістю прищавий підліток, одні колготки, вічно в бурих рубцях нитяних швів, і одна сукенка - шкільна формена, пелюстково-біло витерта на ліктях, на шкільні вечори ходила - а ходила ревно, як мусульманин до мечеті! - в позиченій блузці й куценькій, піонерській ще, білий-верх-чорний-низ, спідничці, й поїдом їлась гіркою горяччю, дивлячись на цілком уже "по-дорослому" прикинутих, у "дорослих" перукарнях підстрижених, вибухлих повним цвітом, як садок вишневий коло хати, однокласниць - у зблисках перламутрової помади й чорних махаонах "ланкомівських" вій - десять керебе коштував синьо-голубий патрончик такої туші, а мамина зарплата, на яку жили втрьох, виносила сто п'ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти - в роздягалці, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класів, - правда, дешевший тюбик, польський, і наполовину зужитий, заспокоювала себе, що для тамтої то не втрата, і так воно й було, а все одно дев'ятнадцяте століття, все одно Жан-Вальжанівська класична булка й Козетта під вітриною лялькової крамниці, і сором, і страх, і тайна, ганебна й солодка, як екзгибіціоністські вправи на самоті перед дзеркалом, - невміло фарбувалась у шкільному туалеті, розвезькуючи попід очима чорні віхтики, а після вечора там-таки змивала, люто віддирала туш холодною водою з почервонілих повік: страшно здумати, що було б, аби татко побачив, - татко, який так боявся за неї, який збирав по людях досьє на кожну з її подружок: всі були розбещені, курили й цілувалися з хлопцями, татко верещав, буряковіючи на виду, і вона, слід віддати їй належне, так само верещала у відповідь, і ридала у ванні - надто після того пам'ятного разу, коли він ударив її в обличчя просто на вулиці, на трамвайній зупинці, бо вона кудись запропастилась, і він вирішив, що вона од нього втікає, - але вона вернулась, вона завжди слухняно верталась, бо втікати не було куди, і він, не сказавши ні слова, з розмаху впік її по щоці, - розуміється, потім були обійми-облизування, поцілунки-перепросини, "моє маленьке", "доцічок мій золотий", - по кількох, розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми, супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, - бо мами за тим усім не проглядалося, мама взагалі була фригідна, ясне діло, заекранована, мов чорне світловідпихальне шкло (потім, у перших місяцях твого шлюбу, вона всунеться раз уранці до кімнати молодят із весело диркочучим будильником: вставайте, сніданок готовий! - акурат у хвилину-коли, і по вибухлім скандалі плакатиме сиріткою в кухні, налякана й безпомічна: хотіла ж як ліпше! - так що, вгамувавшись і відтрусившись схарапудженим тілом, ти ж її, врешті-решт, і потішатимеш), - а яка, цікаво, вона мала бути, як не фригідна, - дитина голоду (в тридцять третьому, трирічною вже, перестала ходити, і бабця їздила на перекладних товарняках до Москви, міняти своє віно - дві рясні низки середземноморських перлів - на дві торбини сухарів), дитина, вихарчувана на підібраних у полі колосках, за котрі колгоспний об'їжджчик, раз заскочивши, шмагонув батогом по щоці - досі знати тонку ниточку білястої близни, і на тім, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твій цебто дід, уже мив золото десь межи сопок, за яких півтора десятки літ і твій батько, а її майбутній муж, те саме робитиме, а їй - нічого, минулися ті колосочки, і наїлася згодом усмак, годочків так за двадцять, вже як, скінчивши університет, почала працювати, - а американські совєтознавці зоддалеки все ніяк не доглупаються, чого в цьому поколінні стільки нестатурно-гладких кобіт, знай Фромма з Юнґом між рядків на світло перечитують, - жерти їм у двадцять хотілося, жерти й більше нічого! - давитися студентським пайковим хлібом, напихати в рота в обі жмені, підбираючи крихти, що таке клітор, вони за ввесь вік так і не дізналися (вперше ти замислилася над їхнім жеребом раз в аптеці: викинули жіночі пакети, черга, всуціль із молодих дівок, шамко напаковувала торбинки, а бабульки, підступаючись, кротко перепитували: "Дєвочкі, а што в етіх пакєтах?" - "Женскіє пакєти, женскіє!" - презирливо відгризалися дєвочкі: не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали очима: не розуміли), - так що мама була невинна, аки агнець, чи радше діва Марія (щось у ній справді вчувалось мадоннисте, на фотознімках кінця п'ятдесятих - час, коли нарешті наїлися, - така світиться ніжна дівчинка в пуклях, очей не відвести! - личко делікатне, довгобразе, з гостреньким носиком - затрачений, лагідний, мовби внутрішнім усміхом розвиднений тип краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох століть: Роксолана - Варвара Апостол - Варвара Ланґишівна, - ех, була колись Гетьманщина, а тепер пропала! - кругловидо-плахтянисті, ой-під-вишнею-під-черешнею кралі ще водяться, а от тих уже Біг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки грубіша, вульгарніша - не забувай додати: була!), - мама, пташок співочий, ягничка офірна, дисертацію з поетики дописувала в комунальній "хрущовці", поки їй на кухні сусідка - кухарка з робочої столовки, та, що мала "управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дітей од п'ятьох мужчин), підкидала в каструлю з борщем ганчірки й вирвані зуби (либонь, молочні - котрогось із потомства?), - але дисертацію дописала-таки, акурат на сімдесят третій рік із нею підоспіла, коли її, яко жону неблагонадьожного, з дисертацією на оберемку з аспірантури й засвистали козаченьки, так що день твого захисту (на дідька він тобі був здався!) був її святом, тішилась як дитина, "от аби тільки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим він міг би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозі спазматично вчеплений за цямрини: аби тільки не назад у табір! - живцем замурований в чотиристінні - слухати радіо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як невідворотно вимикається з-під нього, пре з-під ляди, самою силою органічного росту пхана, єдина жінка в його житті - та, котру сам породив? "Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формуєшся" (і чи не та сама заклопотано-розпорядча інтонація - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти", - через двадцять років, щойно зачута, сколихне в тобі давнозатрачене відчуття дому?), - і вже не важить, що ніколи не любила ззаду, не важить, що першої миті відмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою уразою, - назустріч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню: дитино моя, це ж я, твій тато! - у висліді чого сорочечка таки, нікуди не дінешся, задиралася - стидкувато-бентежне підставляння, перший досвід, куди сильніший, ніж якесь там притискання коліньми в класі під партою, - одначе рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-під сокири, але - куди? До ровесників, танці-шманці, рок-ансамблі, спортивні змагання й перші сліпі обмацування в темряві спортзалу, - смішно, нікому з них навіть розповісти не можна було, як, на третій рік, тамті таки прийшли, справдився нарешті батьківський страх, бо страх, він завжди справджується, - вдертим у чотиристіння вихором смачного шкірястого порипу портупей, бадьорого надвірнього холоду, відчуттям наглої заповненості кімнати - трійко рум'яних з морозу, здорових самців, ляпання посвідченнями, "собирайтесь", татко метушливо шукав якісь папери, щось перекладаючи на столі тремтячими руками, привалений і жалюгідний, і ти виплигнула на них із кутка, розпростуючи спинку прищавої блідо-зеленої підлітковості, - здушено-крикливе, зі звислим через мордочку пасмом, і залящало: "как вы смеете, по какому праву", - вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрізали тебе тамті (офіцерик молодюсінький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше відповідальне завдання дістав, де ж пак - арешт антісовєтчика!) - що ногою відопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), і батьки (з обличчями однаково мурими, наче під шкіру фотопапір підкладено) теж, іно ти поскочила, з жахом зашипіли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе не зупинила, ти, по правді, таки, добре той казав, - відважна жінка, золотце: згодом, уже студенткою, році десь у вісімдесятому, вибравшись із зайчиком-залицяльником у більшій компашці до театру, на якусь хітову московську гастроль, - навмання, бо квитків не мали, регочучись на все горло, перекидаючись сніжками реплік, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самі: передноворічний вечір, молодість, ніхто не хотів розходитися, і тому з'явилися менти, - привалила зграя воронків, в'оралися в гурму сірі шинелі, заходили, здіймаючи по ній буруни, і чорт його зна, як воно так скоїлося: ще перед хвилею все було ніби - пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то поїхали б на Хрещатик каву пити, подумаєш, велике діло! - а вже зайчикового друга - найушнипливішого з компанії, невеличкого й верткого, як ґвинт, такий, ще трохи наддавши, мо', й проліз би! - засікши й виловивши із збитого в купу розбутілого стада, волікли попід пахи двоє гевалів в уніформі, і він не діставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули слідом, не знаючи, що почати, а він уже лебедів до тамтих жалібно: "Рєбята, ну бросьтє, ну отпустітє, рєбята", ноги пручалися, смикаючись у повітрі окремо від тулуба, твій зайчик, шафа двометрова, плівсь як сомнамбула й знай мимрив - та ні, та де, та нічо' вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв напоготові, з роззяпленим заднім отвором, і ти знову - відважна жінка! - плигонула під колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного тіла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки розкидало - а вже впихали чувака в машину: "Мальчікі, - кресонула навідлі голосом, аж забриніло, - да што ж ви ето, в самом дєлє, а?!" - і вирвала хлопця: "мальчікі", бугаяки, розімкнули лаву, якось обм'якли, відступилися, забубоніли щось виправдальне на кшталт "а чєво он", - ага, опирався, ще й, либонь, щось глузливе бовкнув, - підоспів зайчик, згребли потерпілого на оберемок, давай, Боже, ноги! (і першої вашої ночі з тим чоловіком, коли він хвацько вженеться під "цеглину" і його перепинять менти - маленький і зігнутий, у враз звислій зужитим презервативом розхристаній шкірянці, щось пояснюватиме їм надворі, розводячи руками, та хлопці, та я ж що, я ж нічого, - ти, посидівши трошки в авті, рішуче відчиниш дверцята, виступиш, зацокаєш підборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадібно засвічені погляди вперезаних портупеями самців, засмієшся, хоч прикурюй од такого висміху: "Що сталося, хлопці? Ми нічого не порушили", - і замнеться ментрега, якось разом відрине, розвіється в повітрі, ну гаразд уже, їдьте, та вважайте надалі, - а на ранок, впиваючись у тебе розіскреними очима, як лежатимеш на тапчанчику, напівприкрита пледом, він прокаже, повільно, з прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усміх: "А ти крута баба - зразу вискочила ментам морду бити... З тобою можна в развєдку йти", - і тебе затопить дітвацькою повінню гордощів: нарешті, нарешті це помічено - бо він сам із тих, - наче вийшов на волю, по всіх цих роках, і ви зустрілися, - бо більше, ніж брат, бо вітчизна і дім...). Страх уповзав знадвору крізь стіни їдким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресія, ні, неврастенія, якісь дурні таблетки, вічне "тридцять сім і два", і плач кільканадцять разів на добу, лікарка веліла їй роздягатись, а таткові вийти - "Девочка уже большая", - її спантеличило, що татко, замість обстоювати свої права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до виходу, збентежений і змалілий, мов заскочений на гарячому (найцікавіше, міркує вона собі, що він же був красивий мужик, говіркий і дотепний, охочий до життя, і жінкам подобався, і розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж він цноту свою так тяжко беріг, як галицька стара панна, невже тому, що мама вийшла за нього - ще не реабілітованого, і він цілий вік внутрішньо куливсь, боячись почути од неї вголос те, чим виїдав собі думки, - що занапастив їй життя, а зостатися сам, без неї - знов-таки, боявся?), - а судили його, цим разом, усього тільки за тунеядство (всього тільки добу протримавши в КПЗ), післали всього тільки на стройку вахтером, він сидів у заскленій будці, відчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого колись був замірявся написати книжку, та так і не написав (мав добрий смак до літератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), - його панічний страх перед її невкоськуваним ростом - "ку-уди?!" - угніжджувався в тілі й помаленьку підпилював нутрощі тупою пилкою, але рак продіаґностували аж тоді, коли й оперувати виявилось запізно, ціла статева система була вражена, і простата, й сім'яники (мама щодня терла моркву йому на сік і чавила вручну, зібгавши січку в марлевий вузлик, її пальці колишньої гітаристки набули невідмивно-жовтяничного кольору й насилу розгиналися, а доцік бігав ночами до автомата на розі викликати "швидку", і коли мама, з білими од жаху очима, прийшовши раз із лікарні, сповістила їй діагноз, який від татка вже належало укривати, то першим відрухом думки [котрого звідтоді ніколи собі не простить!], було нещадне й зимне, як крізь зціплені зуби: слава Богу!), - по суті, то було не що як війна - війна, в якій не може бути переможців, бо, вичерпавши всі засоби домогтися свого (придавити коліном, упхати в люлю, "вона в нас іще зовсім дитина", хотілося хлопчика, але нічого, й дівчинка вдалася на славу, от вона їм усім за нас і покаже!), - мужчина вдається до останнього засобу - смерті, і це, нікуди не дінешся, переконує: ти нарешті остаточно стаєш по його стороні. І твоє отроцтво, якого, відхрещувалась, нізащо не хотіла б іще раз пережити, наздоганяє тебе через двадцять років, випускає з найглухіших підвальних закапелків твоєї істоти сплакану й зацьковану дівчинку-підлітка, що заповняє тебе цілком, і лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?..

Може, й справді - раби не повинні родити дітей, питає вона себе, мляво втупившись у вікно: вночі впав перший сніг, але тепер розтанув, і тільки вітрові шиби припаркованих уздовж хідника авт біліють телячими лисинками. По хіднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червоній куртці й синій бейсбольній кепці, сховавши руки в кишені: похолоднішало. Бо що є рабство, як не інфікованість страхом, - вона підсовує під лікоть розгорнутого блокнота, напівсписаного такого ґатунку афоризмами, від яких - ні тепло, ні холодно, як у підручнику з формальної логіки. Рабство є інфікованість страхом. А страх убиває любов. А без любові - і діти, і вірші, й картини - все робиться вагітне смертю. П'ять балів, дєвушка. You have completed your research65.



Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка