Олександр Горобець




Сторінка1/13
Дата конвертації14.10.2018
Розмір2,48 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13
Олександр Горобець

 

Україно моя,



мені в світі нічого не треба, 

тільки б голос твій чути

 і ніжність твою берегти…

 

Андрій Малишко.

 

 



 

СВІЧКА НА ВІТРІ

 

Публіцистичні розмисли про кремлівський воєнний гібрид для українського електорального поля та високий дух народу, який не побороти нікому

 

 

 



 

 

 



 

м. Київ, 2014 р.

 

Зміст


ЗМІСТ                                                                                                    -         2

Фатальний дзвінок із Вільнюса                                                           -         3



Містика як аргумент світобудови                                                       -         5

Сталінова тінь над Кремлем                                                                -         7

Достойний послідовник Адольфа Алоїзовича Гітлера                     -         9

Who is московіт-українофоб?                                                              -       12

Путін воює проти України третю президентську каденцію…         -      21

Вони капітулювали раніше, ніж зазнали аварії                                 -       30

Метровий олівець із Слов’янська                                                       -       33

Стерно, либонь, довірили похоронній команді                                 -       39



І знову підло здали нас на поталу ординському Кремлю                 -       42

Прищеміть хвоста харківським євреям-радикалам                           -       46

Надія лише на Анатолія Гриценка                                                     -        52

Перемир’я  – безглуздий і вбивчий жест Порошенка                      -        50

Війна на сході – кара нам за зраду заповіту Миколи Хвильового   -       55

Де нам узяти українську Саманту Пауер?                                          -      58 

Журналісти чи піднощики патронів для терористів?                        -      65

Як Путін звільняв мене з роботи                                                          -      74

З мішком на голові зате «відповідно до чинного російського законодавства»                                                                                                  -      78



Як Вікторія Сюмар перемагала Кремль в інформаційній війні…  -        83

«Руській мір» – це нескінченна війна                                                 -       86

Не шкодуймо борошна і гіпсу для Путіна                                        -        91



«Казус беллі» для Кремля                                                                   -        93

І це називається облавою на озброєного звіра                                  -        97

США своїх не здають                                                                         -        103

Дві ментальності України                                                                  -        109

Вивезуть усіх у рефрижераторах, хто прийде до нас із «Буками»  -       116

Сказав і за мене (Микола Рябий: Публіцистика високої напруги)                       -      122

 

 



 

 

 



 

 

 



Фатальний дзвінок з Вільнюса…

 

Здавалося б, нам, українцям, після Майдану пора уже й тріумфувати. Ми повстали проти огидної корупційної мерзоти і перемогли. Нарешті подолано найганебніше лихо останнього часу – скинуто окупаційну владу, зламано, розтрощено режим донецького бандита Януковича. Сам він укупі з найближчим оточенням панічно дременув із української землі. Але свято й радощі все одно обходять, стороняться наших країв. Позаяк колишня донецька камарилья, як виявилося, це лише вершина зловісного, страхітливого айсбергу, який чатує на нашу свободу і незалежність. Ім’я цій крижаній, ворожій глибі  – Кремль… Який, втративши свого сателіта на нашій землі, перейшов у відкритий наступ…



         Споконвіку для московських правителів кісткою в горлі стоїть Україна. Особливо ця проблема загострилася з початку осені 2013 року, коли тодішній глава держави В. Янукович, попервах, часто спілкуючись із різного роду західними лідерами, заявив про стратегічну орієнтацію нашої держави на  західні цінності, на Європейський союз. Це, як відомо, дало йому змогу побувати на різних міжнародних самітах, навіть зустрітися особисто з президентом США Бараком Обамою. А таке, зрозуміло, викликало особливе занепокоєння Москви. Російський правитель Владімір Путін твердо стояв на тому, що Україна має вступити лише до створеного ним сіромашного Митного союзу, і таким чином стати частиною його маніакального плану відновлення колишньої радянської імперії.

         Розв’язка настала 29 листопада 2013 року, коли у Вільнюсі на третьому саміті Східного Партнерства готувалося підписання Угоди про Асоціацію між Європейським Союзом і Україною. Все було зроблено для того, аби благословити єднання, яке підтримувала основна частина українського суспільства. До латвійської столиці прибули керівники ЄС, Єврокомісари, канцлер Німеччини Ангела Меркель. Завчасно прилетів і В. Янукович зі своїми опричниками і чисельною охороною.



         За п’ятнадцять хвилин до того, як мало розпочатися офіційне ухвалення доленосного документу, В. Януковичу терміново зателефонував В. Путін. Що і яким тоном кремлівський очільник говорив на вухо колишньому шахтарському завгару, знають лише вони двоє. Але саме цей дзвінок став поворотним моментом для долі України і українців у новітній нашій історії. Та й шахрая Януковича також. Події від цієї миті стали розвиватися у непередбачуваному для українських правителів напрямку. Як і для всього світу. Людство впритул наблизилося до Третьої світової війни. Кремлівський лідер В. Путін опинився біля бікфордового шнуру до порохової бочки величезної української суспільної кризи…

         Насамперед, 192-сантиметровий юзівський крадій і корупціонер, проігнорувавши  всі норми порядності та людяності, відмовився підписувати Угоду про Асоціацію з Євросоюзом і це неймовірно збурило людей у нашій державі. Я вже й не кажу про пов’язаний із цим подив щодо цього всього європейського співтовариства. Отже, заповітна мрія мільйонів українців про те, що нарешті буде офіційно оформлено курс на євроінтеграцію, побудову в Україні нарешті-таки правової держави, з верховенством права, формуванням громадянського суспільства знову відкладалося на невизначений час. Якщо навіть не назавжди. Оскільки Москва, підсунувши через фінт Януковича «свиню» Євросоюзу на порозі безпосереднього оформлення Угоди про Асоціацію, зрозуміло ж, розраховувала на вступ Києва до Митного союзу, що насправді означало входження України під новий протекторат Кремля…

         Сім неймовірно важких, страшних місяців прожила Україна від передостаннього дня осені 2013-го, який став ключовим моментом в її історії, аж поки в Брюсселі, 27 червня 2014 року новий президент України Петро Порошенко не поставив від Угодою про Асоціацію України з ЄС свій підпис.

Дорогою ціною заплачено за цю зупинку в дорозі до нового життя України. Понад сотню смертей на Майдані, понад пів тисячі героїчно полеглих воїнів у боях із терористами, за станом на серпень 2014-го, які намагаються відколоти Донбас від нашої держави. Путін і його сатрапи анексували Крим. Замало не щодоби в вогненному протиборстві гинуть безневинні мирні люди. І кінця-краю цьому кривавому місиву, в яке втягнула Україну Росія, поки що не видно.

         Усім добре відома особа, яка спричинила всі ці біди: поневіряння тисяч біженців і переселенців, сирітство сотень українських дітей, каліцтва колишніх солдатів і мирних жителів нашої держави, які пройшли крізь м’ясорубки зон конфліктів. Ім’я її стало чорною притчею во язицех замало не для всього світу. Воно зрівнялося за анти популярністю з такими світовими злочинцями, як Гітлер, Сталін, Пол Пот, Кім Чен Ин із Північної Кореї, Башар Асад із Сирії, котрі є диктаторами і сатрапами для свого народу.

         Іншими словами, всім добре зрозуміле авторство нової української трагедії. Абсолютно відомий її драматург. У кривавому сюжеті, який розвивається цілковито ясні задум, фабула, цілі і перспективи загарбників – силою погасити прагнення українського народу до свободи і демократії, позбавити Україну незалежності, перетворити її в нову віковічну колонію Росії. Трансформувати наш благодатний край у рабський притулок для їхнього ущербного «руського міра».

 

Містика як аргумент світобудови

 

Кажуть, що йому, В. Путіну, переповіли пророцтва болгарської ясновидиці Ванги (Вангелії Гуштарової), котра буцімто віщувала про прихід Владіміра (а він навіть Володимир Володимирович!) у Кремль, котрий стане мовбито збирачем російських земель, з кого, мовляв, почнеться щасливе життя майбутніх поколінь. І ось чоловік, либонь, щиро й безповоротно повірив у казку. Зовсім не турбуючись про те, що це могла бути лише запопадлива вигадка котрогось із придворної челяді…

         Та що там «котрогось»… Першим про таке широкій російській аудиторії розповів, а потім навіть і відеофільм на цю тему створив, його тепер доволі часто крутять московські телеканали, - Сергій Медведєв – кишеньковий кремлівський журналіст, колишній прес-секретар Бориса Єльцина.  Байка, яка понад усе сподобалася наступникові напівп’яного московського «царя Бориса». І під цю фантасмагорію теперішній великий повелитель став активно і цілеспрямовано переробляти світ. А його опричники і лакеї повсюдно тискають у вигляді прокламації слова, які начебто мовила Ванга, про Росію і Путіна: «Все розтане, немов лід, тільки одне залишиться незайманим – слава Владіміра, слава Росії. Занадто багато принесено в жертву. Ніхто не зможе зупинити Росію. Все змете вона з свого шляху і не тільки збережеться, а й стане володарем світу ...»

         Ось чому з берегів Москва-ріки все голосніше чути: «Рассєя, впєрьод!»

         Але перебудувати під себе планету не однаково, що, наприклад, перепланувати кімнату, будинок, чи навіть замок. Адже усі новації там будуть більше стосуватися шаф, ліжок, камінів, інших меблів і начиння, а в широкому живому світі міжнародного співіснування на перший план виходять запити людських душ, їхніх свобод і уподобань, уявлень мільйонів свого завтра і подальшого майбутнього. Тут потрібні не шаблонний, сказати б, інтер’єрний та дизайнерський підхід, а Божа благодать. Звідки ж могли взятися такі чесноти в людини, яка має за плечима лише досвід кадебістського клепання доносів, підглядання крізь шпарину в паркані за неблагонадійними до комуністичного режиму? Тому за чотирнадцять літ його правління в сучасній Росії побудовано ненависний людям диктаторський режим, жити в якому для багатьох справжня каторга. Що це справді так, переконливо доводить такий факт: за даними управління Верховного комісара ООН у справах біженців 2013 року Російська Федерація стала другою в світі після Сирії за кількістю громадян, які шукають порятунку за кордоном. Росіяни подали 39 800 заявок на політичний притулок в інших країнах. За один лише рік число таких прохань до Німеччини зросло на 365 (!) відсотків, до Польщі – на 145. Ці дані, до речі, легко знайти у відкритій пресі, варто лише скористатися пошуковою системою Гугл в Інтернеті…

         За маніакальним задумом кремлівського хазяїна, у новітній імперії головна роль відводилася, звісно ж, Україні. Чи можна було уявити, що українці погодяться знову іти в одну казарму до ировихет, звикати з принизливим становищем «молодшого» брата? Відповіді на ці питання дав наш Майдан.

         Світ приголомшили стійкість і патріотизм наших людей, їхнє непоборне прагнення до кінця стояти за ідеали європейських цінностей, ні за що не піддаватися на підступні євразійські компроміси Москви. І тому цілком слушн, виправдано, справедливо повстання українців назвали Революцією Гідності.

Пам’ятаєте з історії,  колись у народі з подивом казали про наших західних сусідів: поляк бідний, але гоноровий. А ось нині українці довели, що вони народ, сповнений високої національної та людської гідності, гордості, шляхетства, лицарства. Готовий завжди на смерть заради  життя в європейському демократичному, правовому суспільстві, без корупції, здирництва, казнокрадства. Українці не вагаючись піднялися на безкомпромісну боротьбу з хабарниками та корупціонерами, за однакові закони для всіх і владу, підконтрольну народу.

Не дивно, що найбільшу підтримку нашому свободолюбству, прагненню до волі, звільненню від сваволі донецьких корупціонерів надавали і нині стоять за Україну горою на світових політичних змаганнях, якраз поляки. Їхні лідери – прем’єр Дональд Туск, президент Броніслав Коморовський. Полум’яний героїзм громадян України у боротьбі за повалення режиму Януковича, сина поліцая з білоруського села Януки, настільки надихнув міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, журналіста за фахом, колишнього міністра оборони, очільника МЗС республіки з 2007-го року, що він публічно визнав: українці більше борються за європейські принципи і цінності, ніж будь-хто в ЄС. Кому-кому, а цьому поляку маємо довіряти. Як журналіст найдавнішої в світі недільної британської газети The Observer, він пройшов Афганістан, був кореспондентом щоденного англійського видання The Sunday Times. Одне слово, побачив і почув чимало.

         Визначальні риси лицарства, високого непоборногу духу наших людей – з глибини віків. Принагідно сказати, що в роки Другої світової війни урядових нагород СРСР за відвагу було удостоєно кожного п’ятого громадянина великої країни, а серед українців – кожного третього.

          Отже, впевнені кроки України з імперського совкового минулого, нестримний потяг до європейської свободи і демократії – це удари по трухлявій, деспотичній Московії, де кремлівська пропаганда, перевершуючи геббельсівську, усіляко зомбує люд, насаджує живі ідеали струпішолого, бутафорного радянського «братолюбія», поклоніння кривавій історії більшовизму сталінських героїчних епох. Ну, недарма ж нинішній хазяїн Кремля нещодавно проголосив, наче кинув кістку пришелепуватим комунякам і всякій лівацькій секті: Волгоград може повернути собі совєцьку назву Сталінград…

         Для чого йому, тому, чиїми парсунами обклеюють громадські пісуари, демонструючи у такий спосіб своє «захопленням» ним, Сталінград? Хіба майбутнє може складатися з минулого. Минуле треба пам’ятати, робити з нього належні висновки.

         Ніхто, кажуть, не знає глибини гадючої нори. А ось В. Путін уже наперед точно знає: коли це катове ир’я повернеться на географічні карти Російської Федерації, то, як мінімум, половина її громадян опиняться в комуністичному екстазі, бо для них це ир’я, яке тривалий час утримувало частину світу у страху й покорі, а перед ировихете подобизною у багатьох і по нині тремтять коліна. Ще добра частина суспільства перебуватиме в стані шоку від такої географічної реформи. А московських силовиків, які стали надійною опорою нового ировихете владного режиму, це надихне на нові подвиги в справі утримання мільйонних мас у мовчазній покорі. Той, хто боїться світлого завтра, крокує вперед з повернутою назад головою. У даному випадку – на кладовище…

 

Сталінова тінь над Кремлем

 

         «Страх – великий учитель…» Слідом за Чарльзом Менсоном, сучасним хіпі лідером і серійним американським убивцею, отак міг би, звичайно, сказати нинішній кремлівський хазяїн. Для придушення вільнодумства йому треба масово ировихетеу психоз радянського минулого.   

Сталінова тінь над ировихет державою потрібна, як обруч для діжі. Таке явище кремлівські ідеологи, послідовники  Геббельса і Розенберга, до речі, промовисто називають «духовними скрепами». А щоб надійніше вони тримали в цілісності порохову бочку серед хаосу дикого, корупційного капіталізму, всебічна підтримка з боку держави і її вищого керівництва повсякчас надається діяльностю КПРФ – перевіреній ідеологічній зграї фанатиків і свободоненависників. Яскравим доказом цього стало святкування 2014-го року заледве не на найвищому державному рівні сімдесятиріччя від дня народження одіозного лідера московських комуністів Геннадія Зюганова. З привітаннями і подарунками від кремлівських володарів, а також, як не парадоксально для основоположного російського безбожника, – від головного московського попа Кіріла.

«Вірні ленінці» – це та повсюдно проникаюча іржа, яку кремлівські алхіміки перетворюють на такий собі будівельний матеріал для відбудови більшовицької імперії і створення наддержави господіна Путіна. Як вона діє  на практиці в умовах пострадянської дійсності, видно хоча б на прикладі відзначення  в лютому 2013-го року 70-річчя перемоги в Сталінградській битві в нашому, українському, Харкові. Комуністи, на чолі з істерично полум’яною більшовичкою Аллою Алєксандровською обладнали в місті під сталінський пересувний клуб, з портретами вусатого генералісимуса – вбивці мільйонів українців, зужитий трамвай, і він, безкоштовний транспорт для ветеранів,  курсував містом зранку до пізньої ночі, повертаючи «стару гвардію» в «героїчну сталінську епоху». А обласна і міська влади на чолі з Михайлом Добкіним і Генадієм Кернесом, яких у народі називали «солодкою парочкою» на прізвисько Допа і Гепа, весело аплодувала цьому.

Між московітами і українцями прірва у мільйони люду, якого московська влада позбавила життя у великий голод і великий терор,  засіяла їхніми кістками несходимі простори Сибіру і Соловків. Цього, скидається на те, не зрозумів, не уяснив собі кремлівський хазяїн коротун, про котрого один з ветеранів у День Перемоги сказав: що дрібніший чоловічок, то непомірніші його амбіції. Він лише добре затямив інше: коли Україна вислизне з його рук, то тут же настане кінець його безмежній владі, що  тримається на багнетах однієї з найбільших у світі армій, і підступних потугах сірих кардиналів, вихідців з його рідних спецслужб. Тому В. Путін понад усе боїться нової, модерної, європейської України. Він придумав для себе ировихете – втримати наш багатомільйонний народ у полоні давніх байок про начебто спільну і героїчну історію, про якесь міфічне єдине слов’янське коріння, яке тільки в хворій уяві могло викохати на одному стовбурі «руськую бєрьозу» і українську червону калину…

Політика нового кремлівського самодержавця, котрий уявив себе фраєром без моралі і правил підштовхнула світ до пошуку історичних аналогів. Бо хто це міг зовсім недавно, хоч подумати про те,  що в сучасній Європі можна посеред білого дня анексувати частину території суверенної держави, на сході її земель спровокувати сепаратистський заколот, перетворити їх у зону терористичних бойових дій. Просто у москалів шовіністична «ломка». Хоч би які плани світового панування виношував у своїй хворобливій уяві біснуватий московський правитель-тиран, рано чи пізно його омріяна імперія підпаде під дію світового закону найвищої справедливості, сформульованого батьком історії Геродотом: коли держава сповнюється величі, пихи, а, отже, й зла, вона неминуче зазнає краху. Нагадаємо панові Путіну, що Радянський Союз, який він зі шкури пнеться реанімувати, не називали інакше, як імперією зла. І де ця імперія поділася? Інші приклади потрібні? 

 

Достойний послідовник Адольфа Алоїзовича Гітлера

 

Першим знайшовся, що сказати професор Московського державного університету міжнародних відносин (належить до відомства МЗС РФ) Андрій Зубов, котрий 1 березня 2014-го року газеті «Ведомости» опублікував статтю під промовистою назвою «Це вже було…» Вона розпочиналася проникливими словами: «Друзі. Ми на порозі… Ми на порозі повного руйнування системи міжнародних договорів, економічного хаосу та політичної диктатури. Ми на порозі війни з нашим найближчим, спорідненим народом України».

 Відомий історик оцінивши становище в Криму, сміливо вказав на спільні риси нинішньої кризи у відносинах між нинішньою політикою Путіна  щодо суверенної України, знайшовши правдоподібними кроки Кремля під час приєднання Австрії до Третього Рейху далекого 1938 року. За словами московського вченого, настав час оглянутися, адже кремлівські правителі свідомо втягують російський народ в жахливу авантюру. Професор вважав, що росіяни «не повинні поводитись», як свого часу повели себе німці, повіривши міфам  Геббельса та Гітлера про месіанство німецької раси.

Отак Владіміра Владіміровича Путін уперше публічно, при чому в російській пресі, було порівняняно з Адальфом Алуїзовичем Гітлером..

Потім слово взяв британський принц Чарльз. У травні ц. р., перебуваючи в Канаді, у приватній розмові з пристарілою єврейкою Маріанною Фергюсон, котра пережила фашистське лихоліття, рятуючись від есесівських катів емігрувала на північноамериканський континент, порівняв Путіна з Гітлером.

Цю ж подібність знайшов міністр фінансів ФРН Вольфганг Шойбле. А коли про подібне заявила і колишній державний секретар США, розумна, впливова в світі жінка Хілларі Клінтон, їй, переконаний, щиро повірило багато людей. Виступаючи в Каліфорнії на закритому благочинному зборі пожертв, вона, як пише видання Long Beach Press Telegraph, заявила: «Якщо те, що відбувається нині, щось і нагадує з минулого, то це лише те, що Гітлер робив ще в 30-х роках. Тоді Гітлер постійно розпатякував про те, що з усіма німцями, етнічними німцями, людьми з німецьким корінням, які проживали по за межами самої Німеччини, в Чехословаччині, Румунії та інших країнах,  поводилися несправедливо. Він твердив: «Я повинен йти і захищати мій народ». Саме це викликає таке занепокоєння…»

І, звичайно ж, огиду також – додам від себе.

Що це саме так, свідчить, приміром, величезний плакат, який вивісили антифашисти на фасаді будинку мерії північно-чеського міста Ліберець. На ньому російського президента зображено на повен зріст у вигляді конвергованого (є така теорія конвенгерції, за якою живі організми набувають властивостей споріднених істот) Сталіна-Гітлера. На кітелі у нього упереміжку нацистські і радянські нагороди. Мер міста Мартіна Розенберґова пояснила, що портрет, почіплений неподалік пам’ятника жертвам радянської окупації Чехословаччини у серпні 1968 року має нагадувати Європі про агресивну суть посткомуністичної Москви, яка в усі часи націлена на загарбання нових територій, підкорення собі малих народів, сегрегацію їхніх мов і культур. А особливо нині, коли при владі людина, яка хворобливо уявляє себе повелителем всього світу.

Не далі, як 22 червня 2014 року, в трагічний день розв’язання війни фашистською Німеччиною проти народів СРСР, президент Литви Даля Грибаускайте, даючи інтерв’ю одному з зарубіжних видань DW, прирівняла Володимира Путіна до Йосипа Сталіна та Адольфа Гітлера. За словами  прибалтійського президента, Владімір Путін, наслідуючи згаданих диктаторів, використовує національність як привід, аби військовими методами захоплювати чужі землі. Даля Грибаускайте зазначила, що не тільки українці, а й громадяни країн Балтії та Польщі відчувають на собі агресію з боку Росії. Практично щотижня в Калінінградській області РФ на кордоні з Литвою відбуваються військові навчання російської армії, повідомила вона, підкресливши високий рівень воєнізації в регіоні. 

-Росія систематично вдається до всіляких провокації проти нашої держави, - сказала лідерка Литви. – Наприклад, нещодавно одне з російських військових суден намагалося нахабно перешкодити нашим будівельним роботам у Балтійському морі, - зазначила литовський політик.

Мовбито опонуючи одразу і Хілларі Клінтон, і дискутуючи з Далею Грибаускайте, В. Путін, 24 червня ц.р. перебуваючи з візитом в Австрії, на підсумковій прес-конференції заявив, що Росія завжди буде захищати і «етнічних росіян в Україні, і ту частину українського населення, народу, яка відчуває свій нерозривний не тільки етнічний, а й культурний, мовний зв’язок з Росією, відчувають себе частиною широкого російського світу».

Себто, виходить, що ідеї, приводи, виклики для нових агресій, винайдені і випробувані Гітлером, живуть у варварській практиці  ВладімВладімиріча. Тепер нехай десь у світі якомусь росіянину чи російськомовному хтось наважиться прищемити бодай хвоста, очікуйте на Стрєлків і Бєсів, іншу безпардонну наволоч, яка перетворить життя мільйонів людей регіону у справжнісіньке пекло. Це ж так по-московськи...

Цікаво, що кремлівські  телеканали, котрі транслювали із Відня наживо висловлювання свого улюбленого боса щодо захисту інтересів «руського міра» у широкому світі, слідом за наведеною вище фразою, як за чіткою закулісною командою передали повідомлення про те, мовбито, за останніми соціологічними дослідженнями, за В. Путіна, якби вибори відбулися у червні 2014-го року, готові віддати свої голоси більше двох третин росіян. Себто, без малого сімдесят відсотків виборців. Найбільший приріст рейтингу – 29 відсотків, як заявили опитані, дала вдало проведена операція «КримНаш!»

Як тут знову обійтися без аналогії.

Адольф Гітлер прийшов до влади (в цьому йому допоміг Сталін) після великої депресії 1929-1933 років. Тоді у Німеччині настало тотальне безробіття, народ був роз’ярений і принижений, тому легко піддався нацистським міфам. Стратегія ж нацистів зводилася до такого: активна агітація приведе до влади, постійне її посилення дасть змогу тривалий час утримувати кермо управління в державі, а далі на цій основі і підкорити собі весь світ. Відтак, фюрер запропонував суспільству побудувати під його керівництвом третій рейх (третя імперія). А ще малював у «Майн камф» (Моя боротьба) образ ворогів, які буцімто перешкоджали добре і сито жити бюргерам, це, передусім, світове жидівство і комуністи, червона чума.

Як показує нинішній приклад Росії і її вождя В. Путіна, не обов’язково потрібно, щоб матриця повтору історії співпадала на всі сто відсотків. Важливо знайти вузлові, опорні пункти, і тоді трагедія на очах усього приголомшеного світу повторюється в основних своїх жахах до неймовірного. Головними з них є, як можна зрозуміти, московський расизм і московський веледоржавний шовінізм, а також наявність зовнішніх ворогів.

Путін, як достойний учень Гітлера і Сталіна (кревних друзів) серйозно вважає, що світ має поділитися за національною, етнічною ознакою. А їхній осоружний «руський мір» у ньому  чимсь схожий на біблійний Ноєв ковчег. Найстрашніший же їхній нинішній ворог і провокатор агресії мас, звісно ж, Україна і українці, мотивовано возведені москвофільською пропагандою до рангу неофашистів, «бЕндеровців», хоча, правду кажучи, молдавські Бендери (які лежать на березі Дністра, в зоні створеної Кремлем штучної, ніким не визнаної придністровської республіки)  тут взагалі ні до чого. Як збоку бант. Просто напівп’яному руському громадянинові важко усвідомити, що український патріотизм і щирий порив до героїзму може бути продовженням історичних ідей великого українця Степана Бандери, котрий усе своє життя віддав служінню рідній Вітчизні. Позаяк відворотною для наших співвітчизників є уготована для них Кремлем принизлива роль малоросів, новоросів, молодших братів, прислуги в новій імперії, яку замислив відтворити головний московський стерх.

Лаври вождів рейху явно не дають спокою В. Путіну. 9 липня 2014-го року (132-ий день з часу окупації Росією української території півострова Крим), зустрічаючись у Москві з представниками міжнародних єврейських організацій він – ні сіло, ні впало – заявив, що міністр пропаганди нацистської Німеччини Йозеф Геббельс був талановитою людиною, яка вміла добиватися наміченого. Розповідаючи про свою боротьбу начебто з нацизмом, захопився і процитував Геббельса: «що неймовірніше брехня, то швидше в неї повірять. Він (Геббельс) домагався свого, він був талановитою людиною».

По-перше, зверніть увагу на те, перед ким вихваляв убивцю мільйонів людей, і насамперед євреїв, які найбільше постраждали від нацистів кремлівський хазяїн. По-друге, Путін публічно засвідчив, хто для нього є прикладом для наслідування у політиці. По-третє, Путін перетворив Росію в країну з авторитарною владою, громадянським безправ’ям і глибокою образою на розпад СРСР. Одне слово, як мудро зауважив гуморист Віктор Шендерович, коли до влади приходять сучі діти (читай – кагебісти), собаче життя починається для всіх…

Свого часу біснуватий фюрер назвав «великого вождя, яснішого сонця» кремлівським тигром. Цікаво, з якою ировихете істотою повірівняв би Гітлер Путіна, якби раптом постав з просмерділого бензином попелу в саду імперської канцелярії? Звичано ж, назвав би кремлівською мавпою з ядерною бомбою в руках. Путін мавпує усе те, що чинили Гітлер, Сталін та інші світові лиходії.

 

 


  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка