Основи теорії літератури


Українська драма 20 століття



Сторінка6/14
Дата конвертації04.11.2016
Розмір3,61 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Українська драма 20 століття


На рубежі 19-20 століття переважає соціально-психологічна драма. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку 20 століття, виникає політична драма. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки). Саме в творчості Лесі Українки чи не вперше в українській драматургії сягає свого апогею інтелектуальна, неоромантична драма, в якій увага з побутових обставин переноситься на психологію персонажів, досить складні й витончені інтелігентні переживання.
Новим кроком у розвитку драми стала творчість В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспільно-політичні проблеми засобами психологічної драми («Молода кров», «Чорна Пантера і Білий Ведмідь»).Найвидатнішим представником українського ренесансу у драмі став Микола Куліш («Зона», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Маклена Граса»). Активно розивався цей жанр у повоєнні роки. Соціально-побутова та психологічна драма домінують у творчості М. Зарудного, Олекса Коломійця, Юрія Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнієнка

Трагікомедія — вид драматичних творів, який має ознаки як трагедії, так і комедії.

Трагікомічне світобачення, що лежить в основі трагікомедії, пов'язане з відчуттям відносності існуючих критеріїв життя, абсурдності буття, відмовою від моральних абсолютів, непевності в духовних цінностях.Трагікомедія характеризується насамперед тим, що водночас трагічно і комічно вияскравлює одні й ті самі явища, при цьому трагічне і комічне взаємно посилюються, а співчуття автора до одного персонажа суперечить співчуттю до іншого.



Комедія (грец. komodia, від komos — весела процесія і ode — пісня) — драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людині.

Характерні ознаки комедії


За принципом організації сценічної дії розрізняють комедії положень, засновані на хитромудрій інтризі; характерів або вдач — на осміянні гіпертрофованих людських вдач, ідей. По характеру розрізняють сатиричну, гумористичну і трагікомедії, комедію дель арте.Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо. Їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об'єктивними законами суспільного розвитку.

Історія жанру комедії


Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції. Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи». Пізніше в літературі античного Риму помітне місце посідав Плавт.В історії світової літератури є чимало блискучих комедій, написаних у різні часи представниками різних народів. У 16-17 ст. комедія домінувала в іспанській літературі. Автору «Дон Кіхота» М. де Сервантесу належить крутійська комедія «Педро де Урделамас». Великою популярністю користувалися комедії Л. де Вега та Кальдерона де ла Барки.Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронці») будуються як любовні історії романтичного харктеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних його творах («Сон літньої ночі», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч», «Кінець діло хвалить» тощо).Найвищого розквіту в добу класицизму комедія досягла в творчості Ж.-Б. Мольєра («Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»). Пафос його п'єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й окремої особистості, що приховуються за зовні пристойною респектабельністю та побожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зажив П. Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Весілля Фігаро», «Злочинна мати»).

Комедія в українській літературі


Витоки української комедії — в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу 17-18 ст. Як і в кращих зразках європейської комедії, у центрі уваги національних авторів першої половини 19 ст.: І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці»), П. Котлярова («Быт Малороссии», «Любка») — опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства втілені в комічних творах Г. Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою («Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь»).У другій половині 19 ст. з'явилися комедії, які розкривали життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенко-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка).Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі 20 ст. Одна з перших комедій цього часу — «Рожеве павутиння» Я. Мамонтова. Вершини розвитку комедія досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). В літературі останніх десятиліть комедія представлена в творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодиці»), Я. Стельмаха («Вікентій Прерозумний»), В. Минка («Жених із Аргентини»).У сучасній українській і світовій літературах комедія набула ряду нових жанрових модифікацій: трагікомедія (Л. Піранделло, Ж. Ануй), трагіфарс (Е. Іонеско), комічна алегорія (Є. Шварц), комедія-притча (В. Минко)«Макбет» Вільяма Шекспіра

Траге́дія (грец. tragoedia, буквально: козлина пісня) — драматичний твір, який ґрунтується на гострому, непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об'єктивною неможливістю їх реалізації.

Історія жанру трагедії


Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному, соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Трагедія майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів.На думку стародавніх греків, у їх основі лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки наявний світопорядок й долі людей цілковито залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в античній трагедії. Наприклад, у творі Софокла «Едіп-цар» головний герой Едіп як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попердження Оракула, однак так і не зміг уникнути вбивства батька й одруження з власною матір'ю.Серію вбивств змальовує Есхіл («Агамненон»): у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот в Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-яких вагань убиває чоловіка, котрий щойно повернувя переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: «Доля в справі тої винуватицею є». Ідейно-художній зміст античної трагедії зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності греками. Драматургія пізніших епох втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти трагедії того часу здебільшого крилися у суспільному ладі.Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях В. Шекспіра («Ромео і Джульєтта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах. Джульєтта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок із суперниками, які сповідують протилежні, пов'язані з минулими часами, погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає. Трагедія класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П. Корнеля («Сід», «Горацій»), Ж. Расіна («Федра») виник між почуттями героїв і їх обов'язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у трагедії змінюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї, борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі.

Трагедія в українській літературі


В українській літературі зародження трагедії припадає на 18 століття Першим твором цього жанру вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського. 19 століття дало кілька зразків трагедій («Переяславська ніч», «Кремуцій Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» Івана Карпенка-Карого, «Оборона Буші» Михайла Старицького).

Література 20 століття помітно розширила обрії української трагедії. 1918 р. з'являється твір Василя Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаються у 13 століття Родинна трагедія князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творі Михайла Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917).Драматизму революції та громадянської війни присвячено трагедію В. Винниченка «Між двох сил» (1919). Особа і революція, герой і народні маси — ця проблема порушується в трагедії Я. Мамонтова «Коли народ визволяється» (1922). Народною трагедією глибокого соціального змісту став твір Миколи Куліша «97» (1924). Пізніше з'являються п'єси Юрія Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст і смерть», Я. Баша «Професор Буйко»

Водевіль. Мелодрама. Фарс

Водеві́ль (фр. vaudeville) — різновид легкої комедії з куплетами, які виконуються під музику. Водевіль був жанром естрадного концерту, поширеного в Сполучених Штатах і Канаді від початку 1880-х до початоку 1930-х. Розвиваючись завдяки і черпаючи себе завдяки концертним барам, мистецтву менестрелів, дешевим музеям, і літературним пародіям, водевіль став одним з найпопулярніших видів розваги в Північній Америці. Видовище кожного вечора було складене з серій окремого висвітлення тем, незв'язаних актів. Види актів включали (серед інших) музикантів (як класичний, так і популярний), танцівників, комедіантів, навчив тварин, магів, жінку і чоловічих творців, акробатів, одноактні ігри або місця дії від ігор, атлетів, прочитавши лекцію знаменитостей, менестрелів, і короткометражних фільмів.

Історія жанру


Походить від французького слова vaudeville, яке утворилось від назви долини річки Вір (vau de Vire) у Нормандії, де в XV ст. були розповсюджені народні пісеньки — водевіри. У другій половині XVIII ст. водевіль став у Франції жанром професійного театру. В Росії він з'явився на початку XIX ст. Велике місце в російському водевілі отримала музика — не тільки куплетні пісеньки але й арії романсового типу, дуети іноді хори, а також увертюра. Багато водевілей того часу отримали назву опер-водевілів.Типовими зразками такихводевілів були «Козак-стихотворец» і «Ломоносов» О. О. Шаховського. «Козак-стихотворец», героєм якого є автор пісні «Їхав козак за Дунай», харківський козак Семен Климовський особливо примітний тим, что першим вийшов на сцену під назвою водевіль.Проте, зазвичай водевілі перекладалися з французької, мови. «Переробка на російську вдачу» французьких водевілів обмежувалася переважно заміною французьких імен російськими. У другій половині XIX ст. водевіль витісняється зі сцени з одного боку реалістичною комедією, а з іншого оперетою.

Водевіль в Україні


В Україні водевіль має і свої національні джерела, передовсім — інтермедії. Відомі автори водевілів — І. Котляревський, («Москаль-чарівник»), М. Гоголь («Простак, або Хитрющі жінки, перехитрені солдатом»), С. Васильченко «На перші гулі», О. Олесь («По Мюлеру») та інші.
У водевілі широко використовуються фольклорні мотиви, побутові колізії («По-модному» М. Старицького). Подеколи водевіль трактується як чисто розважальний жанр («Кум-мірошник, або Сатана в бочці» В. Дмитренка).

Мелодра́ма (грец. mélos — пісня, drama — дія) — у 17-18 ст. у Франції й Італії — те ж саме, що й опера.

  • Із середини 18 ст. — драматичний твір, у якому діалоги та монологи дійових осіб супроводжувалися музикою («Пігмаліон» Ж.-Ж. Руссо, 1762; «Орфей» Є. Фоміна, текст Я. Княжніна, 1792 та інші).

  • Різновидність європейської драми 19 ст., характерними рисами якої були: відверта морально-дидактична тенденція, гіперболізоване зображення пристрастей («сльозливість»), прямолінійний поділ героїв на «добрих» і «злих». Як жанр драматургії бере початок в міщанській драмі. Особливої популярності набула в часи французької революції 1789-94, суперечливо відобразивши потяг мас до мистецтва та їхню ідейну й естетичну незрілість.Починаючи з ранніх робіт Й. Ґете і Ф. Шіллера, мелодрама широко популяризувалася у Франції; першою мелодрамою в Англії була «Історія таємниці» 1802 у вільному перекладі Т. Холкрофта. Мелодрами часто виконувалися на фоні гористих пейзажів чи зруйнованих замків. У Росії мелодрама з'явилась у 20-их роках 19 ст., проймалася монархічними тенденціями (п'єси Н. Кукольника, М. Полевого).В українській літературі 19 ст. побутово-етнографічні мелодрами писали Іван Гушалевич («Підгоряни»), С. Воробкевич («Гнат Приблуда»), Олекса Суходольський («Помста, або Загублена доля») та багато інших. Елементи мелодрами наявні і в деяких п'єсах Михайла Старицького («Циганка Аза») та Марка Кропивницького («Дай серцю волю, заведе в неволю»). За поверховість характерів і змісту мелодраму критикували Г.-Е. Лессінг, М. Гоголь, М. Щепкін, І. Франко, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський. У сучасній критиці мелодрамою називають недосконалі п'єси, в яких глибина драматичних конфліктів підмінюється зіткненням банальних пристрастей.

Фарс — театральна або кіно- комедія легкого змісту з виключно зовнішніми комічними прийомами. Для фарсу характерні неправдоподібні парадоксальні ситуації, численні перебільшення, помилки визначення ідентичності особи, гра слів та вербальний гумор, фізичний гумор, намірене використання абсурду та сильно стилізовані постанови.

Для самоосвіти

Практичне заняття №4. Аналіз драматичного твору

Ідейно-художній аналіз драми І. Котляревського «Наталка Полтавка»

Історія написання:

Написана п'єса І. Котляревським до 1819 року, точної дати її створення не залишилось. Що ж спонукало митця створити цей театральний шедевр?.Ставши директором полтавського театру, І. Котляревський був невдоволений репертуаром. Тому, на відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічиго узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п’єсах І. Котляревського представники простого народу виходять на сцену як гідні поваги й наслідування.



Джерела:

Справжні життєві факти українського суспільства того часу (авторові, напевно, були відомі й інші подібна історії, коли дівчат силоміць видавали заміж, і він узагальнив їх) українські лірично-побутові, обрядові, купальські та баладні вні: «Ой оддала мене мати за нелюба заміж», «Брала дівка льон...», «Розлилися води на чотири броди», «Чорна хмаронька наступає», «Лимерівна».

Українські, вертепні, шкільні драми-інтермедії XVIII ст.

Досвід російських драматургів XVIII ст. (Фонвізін, Капніст, іяжнін, Плавальщиков).



Тема: показ життя сільської бідноти в епоху розкладу феодально-кріпосницького ладу (XIX ст.).

Ідея: втілення народного ідеалу української жінки, її моральної краси; засудження лицемірства, крутійства, хижацтва сільської верхівки в образах виборного і возного.

Основна думка: офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам.

Жанр: сам автор визначав свій твір як «малоросійську оперу». справді, «Наталка...» має ознаки одразу декількох жанрів драматургії: є театрально-драматична й музична форми. Му­зику до цієї п'єси написав М. Лисенко. Тому вважають комічну оперу І. Котляревського синтетичною (змішаність елементів) п’єсою (драматично-музичним твором, близьким до драми).

Особливості твору:

Якщо тогочасні політичні опери мали переважно розважальний характер, то п'єса І.Котляревського — серйозний твір і прекрасну душу народу і його щедре серце, світлий розум гірке безталання.

Письменник реалістично зобразив життя «простолюду», критично засудив тодішнє суспільство (хабарництво, обдурювання, зверхність багатих над бідними та ін.).

Автор змалював взаємини між простими людьми, використав скарби народної розмовної мови і пісенної творчості.



Композиція

Весь текст п'єси поділяється на великі частини — дії (їх у тврі дві) кожна з яких поділяється на картини, а ті у свою чергу на яви, пов'язані з входом чи виходом дійових осіб. Усі дії писані у формі діалогів між двома або більше дійовими особами зрідка трапляються монологи.

Дія твору відбувається в одному полтавському селі.

Композиція: початок першої дії, де читач знайомиться з місцем подій (село над Ворсклою, хата Терпелихи), з головним героєм твору (Наталка). Тут ми дізнаємося, що Наталка дуже любить Петра і чекає його з далеких мандрів.

Зав'язка: подальші сцени, з яких довідуємося про намір возного одружитися з Наталкою, в цьому йому має допомогти виборний Макогоненко (ява 3 дії І).

Розвиток дії: старшина села вмовляє Наталку погодитись на шлюб з паном возним і діє через матір, а другий посередник Микола, влаштовує побачення Наталки з Петром, який вертається із заробітків, куди погнали його лиха доля і Наталчин , батько, що не погодився віддати дочку за наймита. Та Терпилиха мріє про багатого зятя. Отже, на шляху до щастя коханих — майнова нерівність.

Кульмінація: категорична відмова Наталки стати дружині возного (ява 9 дії II).

Розв'язка: благословення матері Наталки і Петра на одруження, оскільки возний зазначив: «Я отказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владєніє з тим, щоб зробив її благополучною».

Таким чином, композиція п'єси «Наталка Полтавка» досить майстерна, напруженість розвитку дії весь час тримає читача у пильній увазі, в неослабленому інтересі до кожної сцени, до кожної дійової особи і її поведінки, хвилює її.

Певну композиційну роль відіграють у цій п'єсі ремарки (авторський текст у творі), вони здебільшого короткі, стислі, влучні, виразні, ясні. Наприклад, автор хоче, щоб на сцені П так: «Село над річкою Ворсклою. Упродовж сцени вулиця, що веде до річки; тут між хатами і Терпилихина хата». Осі і інші. А вже режисер-постановник, художник і оформлювачі сцени мають додумати все інше, різні деталі, щоб сцена відповідали описувальній картині українського села початку XIX ст. Дійові особи твору.

У п'єсі діє всього шість осіб, і кожна з них займає певне місце в розвитку дії. Всі вони належать до двох протилежних типів перший — Наталка, Петро і Микола, другий — решта. Щоправда, мати в ході розвитку подій потрапляє у перший табір, то в другий, що обумовлюється її великою материнською любов`ю до дочки, бажанням їй щастя в житті, а ще боязню якогсь начальства, взагалі «сильних світу цього». Вплив класицизму та сентименталізму на розвиток дії у п'єсі, зверніть увагу на те, що дія у творі починається вранці Наталка йде по воду), а завершується, коли вже «сонце низенько, вечір близенько». У цьому виявляється вплив класицизму («єдність часу»). Однак існує інша думка: Виборний чимшвидше хотів швидше одержати Наталку у своє «вічноє і по-вственноє владєніє», а тому сватання й заручини було об'єднані, для цього вистачило й одного дня.Деякі літературознавці стверджують, що п'єса — твір сентиментальний, що почуттєвість дійових осіб перебільшено. Відчувається, деяка сентиментальність в образах Наталки Терпилихи, що проявляються у висловлюваннях, вчинках поведінці, стосунках між героями, випливає з особливостей психології українців. Ця особливість є органічною частиною їхніх, життєво правдивих образів-персонажів п'єси. Деякий надмір почуттєвості, навряд чи властивий наймитові-бурлаці, Можна відмітити лиш в характері Петра.



Обряди у творі

У п'єсі яскраво відтворено народні обряди, пов'язані зі сватанням, весіллям. Згідно з обрядом сватання в ньому повинні брати участь два свати. Проте, щоб не вводити ще одного персонажа, Котляревський «залишив» другого свата (Бориса) в хаті Терпилихи. Той так набрався «окаянної варенухи», що й не тримався. Цим сюжетним ходом автор дотримав правдивого зображення народного обряду й уникнув ускладненості тексту п'єси,

І Бориса (по суті зайвої дійової особи) потрібно було розробити окрему роль.

Мова «Наталки Полтавки».

Мова дійових осіб п'єси виразно індивідуалізована відповідно соціального становища і характерів. Говорять ці персонажі побутовою мовою, але в Наталки, Петра і частково вона позначена ліризмом, а у виборного і Миколи — гром. Крім того, Петро і Микола, що побували в світах, вжиті слова, взяті з міської лексики. В мові дійових осіб нерідко помічаються народні приказки і прислів'я («Знайся кінь з ко­рівкою віл з волом», «Живемо, як горох при дорозі: хто не схоче, скубне», «На похиле дерево і кози скачуть» тощо), а також вирази («Шануючи бога і вас», «Од твого розуму цього , «Взятись за розум», «Буцім і не знаєш» та ін.), а також близькі до пісенних («З кінця світа прилинув би», «Трудно, ми! викинути Петра з голови, а ще трудніше з серця», «І для цього тільки побачились, щоб навіки розлучитися» тощо).Народна мова у п'єсі «Наталка Полтавка» використана ширше, ніж в «Енеїді».Мова виборного, то мова селянської верхівки, повчає.



Тлумачний словник до п'єси І. Котляревського

«Наталка Полтавка» (фрагмент)

  • Аз (церковнослов'янське) — я.

  • Ангел — у релігійній міфології посланець бога, що зоб ражається у вигляді юнака з крилами.

  • Артикул — стаття, параграф у документі.

  • Баталія — битва.

  • Блаженний — який несе добро, щастя.

  • Бурлака — наймит, бездомна людина.

  • Вашице проте (застаріле) — прошу вашої милості (форми особливого звертання до поважної особи).

  • Вашець — ваша милость.

  • Ветхая деньми — дуже стара віком.

  • Виборний — особа, обрана для керівництва громадою, староста.

  • Вишереченний — названий вище.

  • Возний — дрібний судовий чиновник на Україні .

  • Гусарин — воїн кавалерійської частини, одягнений у формі особливого зразка.

  • Засідатель — обраний від населення учасник судового процесу

  • Земство — тут: чиновництво.

  • Ім'ярек (церковнослов'янське, канцеляризм) — назване добродій. .

  • Кварта — трохи більша за літр міра рідини.

  • Колода — дерев'яні кайдани, що надівали в старі часи аре штанту на руки, ноги й шию.

  • Комісар — поліцейський чиновник, пристав.

  • Контроверсія — скарга, що опротестовує судове рішспші.

Копи — тут: судові засідання.


Характеристика образів твору

І. Тетерваковський — тип дрібного чиновника часів українського кріпацтва. II. Портрет, зовнішність персонажа.

Позитивні : почуття гумору, сила волі; освіченість.

Негативні: хижацтво і насильство, хабарництво і жорстокість; і пихатість і самодурство; і звловживання службовим становищем; зневага до простого люду; пристрасть до пияцтва. Життєва філософія героя. Ставлення возного до Наталки.

Виборний Макогоненко — тип заможного українського селянина, який вибився на дрібного сільського урядовця.

Позитивні:почуття гумору, дотепність, врівноваженість і благодушність.

Негативні: хитрість і підступність; лицемірство і самовдоволення; крутійство і корисливість; підлабузництво і бездушність; показна доброта.

Горпина Терпилиха

  • доброта і справедливість;

  • неосвіченість і пригніченість;

  • любляча мати;

  • двоїстість натури;

  • немилосердність і жорстокість під час непокори дочки;

  • працьовитість і душевність.




Для самостійної роботи

    1. Прочитайте комедію І.Карпенко-Карого «Хазяїн».

    2. Проаналізуйте композицію цього твору.

Для творчого зростання

Напишіть власний драматичний твір, обравши сучасну молодіжну тематику. Спробуй інсценізувати цю п’єсу зі своїми однокласниками.


Тема 6. Інші літературні види, жанри


Довідкове бюро до теми

Гумореска. Епітафія.Дружній шарж. Пародія. Памфлет

Гумореска — невеликий віршований, прозовий чи драматичний твір з комічним сюжетом, відмінний від сатиричного твору легкою, жартівливою тональністю. Тут сміх постає у вигляді доброзичливої, емоційно забарвленої естетичної критики у дотепній, парадоксальній, подеколи оксиморонній формі, в аспекті морально-етичних критеріїв, що унеможливлюють цинізм. У гуморесках письменник змальвує події та персонажів чудернацько, часом недоречно, і саме це є основою смішного. Типовими художніми прийомами, що використовуються в гуморесці є неправильне тулмачення якогось явища, події, предмета, вживання слів і виразів жартівливого характеру, пестливих слів.Літературна гумореска живиться джерелами фольклору, в яких зосереджено віковий досвід сміхової культури (приміром, «Катерина та Дем’ян / Посварились за бур’ян. / Катерина Дем’яну / Не уступить бур’яну»), ментальними нахилами українства, здатного з гумором трактувати несприятливі умови свого існування (жартівливі пісні: «Продай, милий сиві бички», «Ой гоп, таки так!», «Ой що ж то за шум учинився», «Якби я був полтавський сотник» та ін.).Гумореска має велику літературну традицію, починаючи від інтермедій, вертепної драми, творів низового бароко та яскравих доробків Є. Гребінки, М. Гоголя, Л. Глібова, С. Руданського, В. Самійленка. Цю традицію продовжили Валер’ян Проноза (В. Еллан (Блакитний)), Ю. Ґедзь, Ю. Вухналь (Ковтун), В. Чечвянський, Остап Вишня, О. Ковінька, М. Понеділок, Е. Козак (ЕКО, Гриць Зозуля), В. Чапленко, Я. Масляк, С. Воскрекасенко, Д. Білоус, М. Яровий, С. Олійник, Є. Дудар та ін.

Епітафія — від грец. Epitaphios — надгробний.

  1. Намогильний напис, переважно у віршованій формі.

  2. Літературний твір, написаний у зв’язку зі смертю чи втратою кого-небудь. В поезії стилізована епітафія стала самостійним жанром в епоху класицизму. Зміст переважно панегіричний, але часто і сатиричний як в епіграмі.

Як літературний жанр епітафія з’являється в давній Греції та Римі. Пізніше стали писати епітафії на смерть неіснуючої особи з метою осміяти вади певної людини чи людського типу. Такі сатиричні епітафії писав Р. Берне. До такого різновиду сатиричних епітафій належать і автоепітафії — написи на власну уявлювану смерть. Відомі автоепітафії давньогрецького поета Мегара та російського поета В. Соловйова. В давній українській літературі до жанру епітафій зверталися Л. Баранович, В. Ясинський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода. У XX столітті сатиричні епітафії писали В. Еллан-Блакитний, В. Симоненко, М. Сом.

Шарж (фр. Charge) – різновид карикатури, в якій зберігається подібність з об’єктом зображення, сатиричні тенденції поступаються перед м’яким, доброзичливим гумором. Це переважно чотиривірш, в якому наявний легкий жарт, як у ряді дружніх Ш. П.Осадчука:

ДМИТРО ПАВЛИЧКО

Від книжок вгинається поличка,

Стумом бє з кожного рядка

Недарма ж томики Павлички

Пригорнулись до томів Франка.

Пародія — комічне або сатиричне наслідування іншого художнього твору.

Пародія в перебільшеному вигляді відтворює характерні особливості оригіналу. Зазвичай вона навмисне будується на несподіваності стилістичного і тематичного планів тесту: наприклад, «низький» предмет описується «високим» стилем («бурлеск»), а «високий» — низьким стилем («травестія»).



Памфле́т (англ. Pamflet від грец. Pan — усе, phlego — палю) — невеликий за обсягом літературний твір публіцистічного жанру на злободенну тему.

Каталог: attachments -> article -> 22611
article -> Методичні рекомендації до самостійної роботи з дисципліни «історія україни» для студентів окр «Молодший спеціаліст»
article -> До листа Міністерства освіти і науки України від 17. 08. 2016р. №1/9-437
article -> План роботи методичного об’єднання вчителів-предметників суспільно-гуманітарних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> План роботи методичного осередку вчителів-предметників природничо-математичних наук на 2015/2016 навчальний рік
article -> Рішення щодо оцінювання навчальних досягнень учнів курсів за вибором приймається навчальним закладом
article -> Получение патента на полезную модель
article -> Економіко-географічна характеристика Індії
22611 -> Реферат Вивчення життєпису письменника у школі План


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка