Основи віршування – складова консультації з української літератури




Скачати 490,37 Kb.
Дата конвертації04.01.2018
Розмір490,37 Kb.
Міністерство освіти і науки

Миколаївська загальноосвітня школа №12

Миколаївської міської ради



Основи віршування –

складова консультації

з української літератури

(практичний посібник)

Миколаїв – 2014


Зміст

  1. Класифікація систем віршування . . . . . . . . . . . . . . . 4

  2. Системи віршування

    1. Антична (метрична) система віршування . . . .6

    2. Силабічне віршування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .8

    3. Тонічне віршування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .11

      1. Верлібр . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .13

    4. Силабо-тоніне віршування . . . . . . . . . . . . . . .14

      1. Засоби експресивної ритміко-мелодійної виразності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

      2. Алгоритм визначення розміру вірша силабо-тонічної системи . . . . . . . . . . . . . . 19

      3. Особливі різновиди віршових розмірів . 20

      4. Перенесення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21

      5. Наголос . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21

      6. Цезура . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

      7. Клаузула . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23

      8. Рима . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .24

      9. Римування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .25

      10. Строфи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26

      11. Білий вірш . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .28

      12. Байковий вірш . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

      13. Дольник (павзник, паузник) . . . . . . . . . . 30

    5. Народнопісенний вірш і його літературна обробка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .31

  3. Різновиди віршів

    1. Рубаї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33

    2. Рондо . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .33

    3. Ронделі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 34

    4. Тріолет . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35

    5. Вінок сонетів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35

    6. Акростих . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .35

    7. Газель . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36

    8. Рубаї . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37

    9. Танка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .39

    10. Хоку. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .40

    11. Шаїрі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .42

    12. Сенкан (синквейн) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .43

    13. Дидактичний сенкан . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44

Класифікація систем віршування
Художня література – це надбання людства, вияв суспільної свідомості, вид мистецтві. Специфікою художньої літератури, на відміну від інших видів мистецтва, є відтворення життя засобами слова, тобто в словесних художніх образах.

Мова художнього твору поділяється на прозову і віршову. Вона має, як правило, і зовнішню, і внутрішню відмінність.

Зовнішня форма віршованої мови організована відтинками, певними ритмічно організованими рядками. Прозова мова – вільна, незв’язна, пряма. Віршована мова має оберт, короткі, сумірні між собою відтинки, які при читанні відзначаються ритмічними паузами. Тобто, проза і вірш являють собою різні системи організації художньої мови, що склалися історично в процесі її розвитку. Ритмічна мова може бути організована різними способами – системами віршування. Традиційно склалися такі системи віршування:


  • антична (метрична);

  • силабічна;

  • тонічна;

  • силабо-тонічна;

  • народнопісенний вірш.

Окремо стоїть верлібр – вільний вірш. Хоч цілком різких граней між ними не слід проводити.

А.Ткаченко у «Мистецтві слова» (Вступ до літературознавства) доповнює цей традиційний поділ ще межисистемною формою віршування – декламаційно-тонічною, а народнопісенний вірш називає фольклорним віршуванням.

Н.В.Костенко у книзі «Українське віршування ХХст.» приходить до висновку, що у східнослов’янській поезії, зокрема в українській, протягом п’яти століть (з ХVІ до ХХ) утвердилися більше три системи якісного віршування: силабічна, силабо-тонічна, тонічна. Вони витіснили кількісне віршування (найдавніші форми народнопісенного віршування і античне). Дослідники виділяють ще проміжні віршові форми: між силабо-тонічною і тонічною – дольник, тактовий вірш; між силабічною і силабо-тонічною – чотирнадцятискладовий, так званий коломийковий; між віршем і прозою – райошник (римована проза), верлібр.

Системи

якісного віршування


Проміжні віршові форми

Силабічна







Чотирнадцятискладовий,

коломийковий вірш



Силабо-тонічна







Дольник, тактовий вірш

Тонічна







Райошник (римована проза), верлібр

Проза




Віршування – це сукупність норм і принципів організації вірша, яка складається у відповідності з особливостями національної мови на ґрунті певних історико-літературних традицій.

Системи віршування
Антична (метрична) система віршування
Ця система віршування становить для нас не тільки історичну цінність. Цікавими для з’ясування природи віршування і розуміння сучасних його систем, особливо силабо-тонічної, мають античні вірші і теоретичні основи їх викладання.

Ще у VІІІ ст. до н.е. в античній літературі розрізняли довгі (арсис, наголошені) та короткі (тезис, ненаголошені) склади. Саме на їх чергуванні базувався ритмічний лад вірша. Тобто, сполучення певної кількості довгих (_) і коротких (U) складів об’єднували подій (стопу). При повторюванні вони надавали ритмічного звучання рядку. Стопи в античній системі могли включати від двох до чотирьох складів. Загальна кількість їх була біля 28.

Найпоширенішим в античній системі був гекзаметр. Це шестистопний дактиль, інколи із спондеєм або хореєм. Поєднання гекзаметра з пентаметром (5-стопним дактилем) утворювали елегійний дистих. В рядках гекзаметра обов’язково робили цезуру (розтин) – паузу, що ділила рядок на два піввірша.

Саме ці властивості античної системи віршування лягли пізніше в основу сучасних систем віршування, зокрема силабо-тонічної.

Так, як сміється струмочок, пробившись крізь гірські граніти,
Й лугом до річки стремить, тяжкий забувши полон, –
Так наша мова, зірвавши криги наказів азійських,
Повіддю вільно ввійти в море людське спішить.
( )
_ U U / _ U U / _ U U / _ U U / _ U U / _ U

Силабічне віршування
Виникла силабічна система віршування з ритмічної прози. ХІ – ХІІ ст. – Франція, Англія, Італія, ХVІ ст. – Польща. Кінець ХVІ ст. – на Україні. Хоч існує думка (Гаспаров), що в індоєвропейській давнині вона постала раніше метричної системи. Силабічна система віршування основується на чергуванні рівноскладових рядків. Мав силабічний рядок обов’язкові цезуру і риму (співзвуччя), а також два постійні наголоси – перед цезурою і в кінці рядка на передостанньому складі, інші наголоси розміщалися довільно. В основу силабічної системи покладена рівна кількість складів (часто – 13, рідше – 11) при неповно рядковому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Види силабічного вірша залежать від кількості складів у рядку, найбільш поширений 13-складник, але інколи 11-, 14-складник. Римування майже виключно паралельне (парне). Цезура містить віршовий рядок на дві рівновеликі частини.

Строфа – дворядкова, інколи куплет і шестивірш (більшість текстів на строфи не ділиться).

Силабіка ґрунтується на тому, що всі склади – і наголошені, і ненаголошені – мають однакову довжину, тобто читаються в розповідній манері. В сучасній українській мові вона прижилася мало, бо наголоси не постійні, а рухомі. А на кінець рядка силабічного віршування потрібно було ставити слово з наголосом на передостанньому складі. Стара силабіка поступалася новій, де, як зауважено у літературознавчому словнику-довіднику 1997р., наголос припадає на клаузулу.

Силабічна форма вірша досить часто зустрічається у Шевченка. З силабічною літературною традицією пов’язують дослідники (Ф.Колеса, П.Волинський та ін.) вірші такого типу:

Бо вас лихо на світ // на сміх народило 12(11) а

Поливали сльози… Чом не затопили 12(11) а

Не винесли в море, не розмили в полі? 12(11) а

Не питали б люди – що в мене болить? 11

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нужу світом? «Нічого робить», –

Не сказали б на сміх …

(Т.Шевченко «Думи мої…»)
У літературознавчій науці існують два погляди на рахування складів у силабічному вірші. Одна група (Волинський, Бандура, Тимофєєв, Вязовський та ін.) пропонує рахувати всі склади у поетичному рядку, інша (Качуровський, Ткаченко, Сулима, Костенко) – підтримують позицію рахування складів у рядку до останнього включно наголошеного складу клаузули. Це ми бачимо у наведеному вище прикладі.

Принцип силабізму властивий і 14-складовому віршеві, який дуже часто вживав Т.Шевченко, але це – вірш народнопісенного походження (коломийковий). А.Ткаченко розглядає цей вірш у силабічній системі, обґрунтовуючи таку класифікацію. І.Качуровський стверджує, що силабіка мала розвиток на Україні в 20 – 30рр. ХХ ст. в репресованій літературі та діаспорі. Інколи деякі розміри силабіки можна розглядати за силабо-тонічними мірками.

У ХХ ст. сліди силабіки можна шукати у гуморесках П.Глазового, в пісенних текстах А.Малишка. Звичайно, ці тексти зазнали впливу силабо-тоніки (наголошеність тут більш-менш урегульована), але силабічна основа проступає досить чітко:

Вечори над полем, // вечори імлисті, 11 а

На лугах калина // мріє весен двісті. 11 а

(А.Малишко)



Тонічне віршування
На межі ХІХ – ХХ ст. народна мова вийшла на друковані сторінки (використовувалося менше милозвучних слів). Це стало підґрунтям для нової версифікації – тонічної.

Тонічний вірш відомий здавна – ХVІІ – ХІХ ст. Спочатку тонічні вірші зустрічаються в силабо-тонічному віршуванні, але віддаляючись від нього в ХХ ст., тонічні вірші є дальшим розвитком силабо-тоніки на основі народної версифікації, або він ще називається народний акцентний вірш.


У неділеньку та ранесенько, 2 наголоси

Ще сонечко не заходило, 2 наголоси

А я, молодесенька, 2 наголоси

На шлях, на дорогу 2 наголоси

Невеселая виходила 2 наголоси

(Т.Шевченко)


Наведений уривок поезії Т.Шевченка є яскравим зразком чистого тонічного вірша.
У долині село лежить,

Понад селом туман дрижить,

А на горбі край села

Стоїть кузня немала

(І.Франко)
Основна роль належить наголосам, а не рівномірному чергуванню наголошених і ненаголошених складів. Тут немає стоп.

Залежно від кількості наголосів у рядку розрізняють розміри тонічного вірша: двонаголосник, тринаголосник, чотиринаголосник. Якщо у всіх рядках одного твору однакова кількість наголосів, то такий вірш називається чистим тонічним віршем, коли ж різна – вільним тонічним віршем.

Римування в тонічному вірші найчастіше суміжне або перехресне, інколи тернарне. Внаслідок довільного розміщення наголосів в рядку для тонічного вірша обов’язкова строфічність, яка посилює зв’язок між рядками, ритмічно й інтонаційно заокруглює сумірні частини тексту. Найбільш характерні тут катрен та двовірш, інколи п’ятивірш та секстина.
Поле чорніє. Проходять хмари,

Гаптують небо химерною грою.

Пролісків перших блакитні отари…

Земле! Як тепло нам із тобою.

(М.Рильський)

Верлібр
Верлібр (фр. – вільний вірш) – неримований (інколи римований) вірш, який основується на інтонаційній та синтаксичній подібності рядків. Для верлібру характерна відсутність стоп, рим, перенесень, а часом строф. Рядки різноскладові, з довільно розміщеними наголосами, різної кількості. Ритмічність у верлібрі обумовлюється лише чергуванням рядків. Популярності набув в останні десятиріччя ХХ ст.

Настала весна,

Сніг тане,

Мені його шкода,

Чому – і сам не знаю.

Може, тому що чистий

І мусить танути.

(Води чорні і бурхливі біжать).

Я з дітьми іду,

Вони човники-кораблики несуть

Білі

(Б.Корнієнко «Настала весна»)



Силабо-тонічне віршування
Склалася ця система віршування в Англії та Німеччині. В українській поезії набула широкого застосування з кінця ХVІІ ст., з «Енеїди» І.Котляревського. Хоч зразки силабо-тонічної системи знаходимо у творах ХVІІ ст., зокрема в інтермедіях, у творах Кониського. Перехідною є творчість Г.Сковороди («Сад божественних пісень»). У його поезії наявні майже всі розміри силабо-тонічного вірша, введене перехресне римування, а також різні види строф (терцет, катрен, секстина, октава та ін.). після І.Котляревського дальшого утвердження ця система набула у Т.Шевченка. Його вірш складався під впливом двох систем – народної та силабо-тонічної. Розробляли у ХІХ ст. цю систему Л.Глібов, С.Руданський, І.Франко, Леся Українка. Поширився білий вірш, вольний (байковий). Леся Українка ввела гекзаметр та олександрійський вірш.

В силабо-тонічному віршуванні основними факторами утворення ритму є:



  • правильне чергування наголошених і ненаголошених складів, що утворюють стопу;

  • упорядковане чергування рядків, що утворює римування.

Стопа – це основна ритмічна одиниця віршованого рядка; найкоротший відрізок певного віршованого метра, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним акцентом). Стопа сприймається як одиниця виміру та визначення віршованого ритму. В українській силабо-тоніці, н відміну від античної версифікації, вона спирається на природне мовне чергування наголошених та ненаголошених складів, які зумовлюють специфіку віршованого розміру.

Залежно від кількості складів стопа буває:




Двоскладові основні стопи


Ямб

U _

стопа, яка складається з одного короткого і одного довгого складу;


Хорей

(трохей)


_ U

стопа, яка складається з одного довгого і одного короткого складу;


Двоскладові допоміжні стопи


Пірихій

U U




Спондей

_ _





Трискладові основні стопи


Дактиль

_U U

стопа, яка складається з одного довгого і двох коротких складів;


Амфібрахій

U_U

стопа, яка складається з одного короткого, одного довгого і одного короткого складів;


Анапест

U U_

стопа, яка складається з двох коротких і одного довгого складів;

Трискладові допоміжні стопи




Бакхій

U _ _




Антибакхій

_ _ U




Амфімакр

_ U _





Чотирискладові стопи (Супутна стопа)

Стопа, що за принципом організації відноситься до двоскладової (це сполучення пірихія з ямбом чи хореєм)



Хоріямб

хорей і ямб



_UU_



Пеони І-



_UUU

стопи, які складаються з різних сполучень одного довгого з трьома короткими



ІІ-

U_UU

ІІІ-

UU_U

ІV-

UUU_


Неповні стопи – це інколи пропуск складів, але з усього вірша – визначаємо, що це 3скл., а не 2 скл. Неповна або усічена стопа може закінчувати рядок вірша. Є вірші в яких поєднуються різні стопи: 4-стопний анапест з 2-стопним ямбом – певна закономірність; 4-стопний анапест і 2-стопний хорей.
Ще не вдарив мороз, а вже втомлений лист

UU_ / UU_ / UU_ / UU_ 4-топний анапест

В’яне, жовкне.

_ U / _ U 2-стопний хорей

(Леся Українка)
Засоби експресивної,

ритміко-мелодійної виразності:


  • розмір;

  • кількість складів у рядку;

  • енклітика;

  • проклітика;

  • цезура;

  • перенесення;

  • характер клаузули.


Розмір – рядки силабо-тонічних віршів мають внутрішню міру, або розмір.


Тонічна система

Характерний кількістю наголосів та розташуванням цезури (дольник, верлібр)


Силабічна система

Кількість складів та їх місце у вірші (восьмискладник, десятискладник)


Силабо-тонічна

Кількість стоп певного метра та місце знаходження цезури

Співа блакить // крізь готику риштовань,

Дзвенить цемент // крізь дужу плоть будов.

І все ж таки. // в началі було – Слово!

І все ж таки. // начальний дух – Любов!

(Є.Маланюк «Істотне»)


Поезія Є.Маланюка «Істотне» написана п’тистопним ямбом з цезурою після другої стопи.
Сполучення стоп – рядок є ритмічно-смисловою одиницею твору. Віршовий відтинок.

Розмір силабо-тонічного вірша визначаться видом стоп, кількістю їх у рядку і назвою строфи.


Алгоритм

визначення розміру вірша

силабо-тонічної системи:


  1. Розставити у рядках поетичні наголоси.

  2. Відтворити схему наголошених і ненаголошених складів.

  3. Винести в кінці кожного рядка порядковий номер наголошеного складу

  4. Якщо виписані цифри тільки парні (2, 4, 6,8 – ямб), або тільки непарні (1, 3, 5, 7 – хорей), то це двоскладова стопа.

  5. Якщо у двоскладовій стопі рівномірно пропущена необхідна цифра, то це пеонова стопа, яка в українській літературі ХХ ст. зустрічається часто.

  6. Якщо цифри рівномірно поєднуються парні з непарними (2, 5, 8, 11 – амфібрахій), або непарні з парними (1, 4, 7, 10 – дактиль, 3, 6, 9, 12 – анапест), то це трискладова стопа.

Отже,


  • Назва строфи

  • Кількість стоп

  • Назва стопи

  • Наявні відступи

  • Характеристика рими

  • Римування

Наприклад, «Давня казка» Лесі Українки має строфу катрен (чотиривірш), написану чотиристопним хореєм.

Не турбуйся ти даремне. а

_ U / _ U / _ U / _ U

Все одно, вельможний пане, б

_ U / _ U / _ U / _ U

Вловиш нас сьогодні десять, а

_ U / _ U / _ U / _ U

Завтра двадцять знов настане. б

_ U / _ U / _ U / _ U


Особливі різновиди віршованих розмірів – олександрійський вірш та гекзаметр.
6-стопний ямб з цезурою після 3-ї стопи і суміжним римуванням називається олександрійським віршем. В українській поезії він може мати 4-рядкову строфу (при перенесенні), бо в класичному інколи астрофічний (не ділиться на строфи).

Деяких змін у нашій літературі зазнав і гекзаметр – цензурований 6-стопний дактиль, в якому окремі стопи (будь-які) замінюються хореями. Крім пентаметричних (5-наголошених ) рядків, трапляються подовжені – 7 наголосів. Цезури в них довільні. Твори, написані гекзаметром, можуть бути римовані і неримовані, строфічні і астрофічні.




Перенесення
Перенесення – розрив синтагми – може бути з рядка в рядок, зі строфи в строфу. Є метричне і строфічне перенесення. Має художнє значення, бо робиться логічний наголос.

І плач, і крик, і стогін…і важке

щось попливло у землю. І поглинула

його могила.

(П.Тичина «Похорон друга»)
Наголос
У віршуванні існують поняття «енклітика» і «проклітика».

Слово, яке втрачає наголос, передаючи його наступному слову, позначається поняттям проклітика.

Слово, яке передає наголос попередньому слову – енклітика.

Ці явища дуже часті у поезії, тому важливим при визначенні розміру вірша є правильно (логічно і ритмічно) поставити наголоси на віршових відтинках. На це впливає розуміння і сприйняття авторської думки. Автори підручників з теорії літератури (Волинський і Бандура), розглядаючи поезію П.Тичини «Я утверждаюсь», по-різному розставили поетичні (логічні) наголоси на першому слові вірша «Я». Це дещо змінює тлумачення висновку з цього рядка.



І варіант

Я єсть народ, якого правди сила

_ _ / U _ / U _ / U _ / U _ / U

Ніким звойована ще не була.

U _ / U _ / U U / U _ / U _

ІІ варіант

Я єсть народ, якого правди сила

U _ / U _ / U U / U _ / U _ / U

Ніким звойована ще не була.

U U / U _ / U U / U _ / U _
Цезура
Паузи є міжслівні, логічні, прикінцеві (між рядками), емоційні (якесь слово) і цезура. Цезура – пауза в середині рядка, що поділяє його на два піввірша (частини). Має ритмотворче значення, коротша за міжрядкову паузу. Найчастіше використовується в багатостопних рядках.

Цезура буває:



    • постійна (на одному місці у всіх рядках);

    • рухома (в кожному рядку, але в різних місцях);

    • періодична (ритм з’являється через рядок або два).

Залежно від місця наголосу цезура буває:



  • чоловіча (після наголошеного складу);

  • жіноча (через склад від наголошеного складу);

  • дактилічна (через два склади після наголошеного складу).

Цезура ніколи не розтинає слово, а тільки стопу.


Де воно знатиме, // що то за доленька –

Відшук черствого шматка,

Як за роботою // вільна неволенька

Груди ураз дотика.

(П.Грабовський «Швачка»)
У «Швачці» цезура періодична, дактилічна.
Клаузула
Клаузула – заключна частина віршованого рядка (слово або частина слова), починаючи включно від останнього наголошеного складу. Коли клаузули співзвучні вони утворюють риму.

Залежно від місця наголосу розрізняють клаузули (і рими):



  • чоловічі чоловіча (наголос на останньому складі);

  • жіноча (наголос на передостанньому складі);

  • дактилічна (наголос на третьому від кінця складі);

  • гіпердактилічна (наголос на четвертому від кінця складі).

Закінчення рядка не залежить від того, яким розміром написаний вірш, часто не збігається з видом стопи, якою складено рядок. Не часто трапляються поетичні твори, в яких усі клаузули були б одного виду, це надає гнучкості віршеві.
Мені однаково, чи буду а

Я жить в Україні, чи ні б

Чи хто згадає, чи забуде а

Мене в снігу на чужині – б

Однаковісінько мені б

(Т.Шевченко «Мені однаково…»)


В цьому поетичному уривку відбувається чергування жіночих клаузул (буду, забуде) з чоловічими (ні, чужині, мені), і твір набуває виразності.
Рима
Експресивна виразність клаузул часто посилюється римою.

Рима – співзвуччя в закінченні рядків, співзвуччя клаузул. Відповідно до закінчень рими бувають:



  • чоловічою називаємо риму з наголосом на останньому складі;

  • жіночою – риму з наголосом на передостанньому складі;

  • дактилічною – з наголосом на третьому від кінця складі;

  • гіпердактилічною – з наголосом на четвертому від кінця складі.


Види рим:
1.За якістю співзвучності рими поділяються на:

~ точні – всі звуки клаузули збігаються повністю;

~ неточні – збігаються деякі звуки:

рима-асонанс (співзвучні лише наголошені склади, або тільки ненаголошений голосний);

рима-алітерація (співзвучні приголосні);

рима-консонанс (однакові приголосні і зовсім різні голосні).
2. За числом складів:


  • багаті (збігаються звуки всіх складів клаузули);

  • бідні (співзвучні лише останні голосний і приголосний).

3. За місцем розташування:



    • зовнішні (римуються закінчення рядків);

    • внутрішні (римуються між собою слова у рядку – все йде, все минає, і краю немає);


Римування


      • паралельне (суміжне або парне) – римуються два суміжні рядки ( аа, бб, вв);

      • перехресне – римуються клаузули через рядок (абаб, вгвг);

      • кільцеве або оповите (охоплююче) – (абба);

      • тернарне – терцет (ааб, аба, абв, абв, ааа),

– терцина (аба, бвб, вгв)

Строфи
І.Качуровський називає п’ять ознак строфи:

  • клаузула;

  • рима;

  • розмір;

  • синтаксична завершеність мовного періоду;

  • літературний канон.

Строфа – найбільша віршована одиниця віршованого розміру.


Види строф:

рівнорядкові;

різнорядкові.
Прості строфи:


  • дворядкова – дистих з парним римуванням (олександрина);

  • трирядкова – терцет (строфа з трьох віршованих рядків об’єднаних однією римою – ааа) і терцина (складається з трьох рядків написаних п’ятистопним ямбом – аба бвб). Терцинами написана «Божествена комедія» Данте, який і запровадив цю строфу вперше;

  • чотирирядкова – катрен (куплет) з парним, перехресним чи кільцевим римуванням; різновид катрену сапфіна (три довгих цензурованих рядки та один короткий)

Складні строфи:


  • п’ятирядкова – квінта (аббаа);

  • шестирядкова – секстина (катрен і двовірш, або 2 терцети). Рими – три. Розмір – 5- або 6-стопний ямб (абаб вв; абба вв; абв абв)

  • семирядкова – септима;

  • восьмирядкова – октава: 2 терцети і дистих 5-6-стопного ямба (аба баб вв). Рим три, чоловічі обов’язково чергуються з жіночими;

  • дев’ятирядкова – нона;

  • десятирядкова – децима: 1 катрен і 2 терцети (абба ввг ддг). Децимою написана поема І.Котляревського «Енеїда» (абаб ввг ддг);

  • тринадцяти рядкова – рондель – 3 катрени і 1 додатковий рядок (АБба абАБ абба А – великі літери – дослівно повторені рядки);

  • чотирнадцятирядкова строфа 5-(6-) стопного ямба – сонет: 2 катрени 2 терцети (абба абба ввг ддг) чи 3 катрени і 1 дистих (абба абба вгвг дд).

Вірш, який містить більше п’ятнадцяти рядків називається астрофічним.


Білий вірш
Силабо-тонічний неримований вірш називається білим. В ньому є чергування клаузул, вони бувають однотипні або різнотипні. Розвиток білого вірша пов’язаний з прагненням наблизити віршову мову до живої розмовної. Білий вірш найчастіше вживається в драматичних віршових творах. Кінець рядка у білому вірші підкреслюється міжрядковою паузою і клаузулою, а також наявне використання алітерації. Ритм організований стопою.

Золотеє жито.

U U / _ U / _ U 3, 5

Золотий ячмінь.

U U / _ U / _ 3, 5

Золотії копи.

U U / _ U / _ U 3, 5

Сонце золоте.

_ U / U U / _ 1, 5

Молодії літа,

Золотії дні –

Вже ж ви промайнули


Тихим літнім сном.

(А.Казка)




Байковий (вольний вірш)
Силабо-тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках, але трапляються поетичні твори, написані різностопними розмірами.

Так у байці Л.Глібова «Вовк та Ягня» більшість рядків має чотири стопи, а сьомий – дві.




Улітку, саме серед дня

Пустуючи дурне Ягня

Само забилося до річки –

Напитися водички.

От чи пило, чи ні, глядить

Аж суне Вовк – такий страшенний

Та здоровенний.

(Л.Глібов)



а

а

б

б

в

г
г

U_/U_/U_/U_

U_/UU/U_/U_

U_/U_/UU/U_U

U_/UU/U_U

UU/U_/U_/U_
U_/U_/U_/U_U

UU/U_/U


Серед поетичних творів кінця ХХ ст. нерідко знаходимо вольний вірш, який хоч і є римованим і має строфічну будову, проте містить різну кількість стоп у віршованих рядках. Він добре передає розмовний тон, створює враження живої жвавої та невимушеної оповіді. З’явився він спочатку в байках, через що його назвали байковим віршем, а потім поширився в драматичних віршових творах і в звичайній поезії.

Інколи в сучасній поезії зустрічаються й логаеди – вірші мішаних розмірів – стопи дактиля, анапеста із ямбами і хореями. Це явище можна простежити в поезії М.Рильського «Літо останній справляє банкет».

Дольник (павзник, паузник)
Український дольник заявляє про себе наприкінці ХІХ ст., коли переклади І.Франка, М.Старицького, В.Самійленка, Лесі Українки та інших відкрили шлях в Україну європейській поезії. Паралельно з’явилися й літературні імітації національного народнопісенного вірша, елементи дольникового вірша помітні ще у Г.Сковороди і Т.Шевченко. Як зазначає А.Ткаченко, яскравим національним прикладом межи системної форми віршування є український коломийковий вірш і дольник.

У понятті дольник закладено поєднання 2- і 3-складових стоп у рядку.

Йти у небезпечний бій,

_ U U / U _ / U _ дактиль, ямб

Чи гнутись плазом?

U _ / U _ / U

Друже сердечний мій,

_ U U / _ U / _ дактиль, ямб

Ходімо разом!

U_ / U_ / U




Народнопісенний вірш

і його літературна обробка


В основі народнопісенного вірша лежить мелодія, музичний ритм, тому що він співався. У ньому відсутнє рівномірне чергування наголошених і ненаголошених складів, немає ямбів, хореїв, дактилів, і т. д., але є однакова кількість наголосів. Дослідники виділяють у народному віршуванні три типи різноманітних фольклорних віршових форм:

  1. Розмовний вірш (райошник) – вживається в прислів’ях, приказках, віншуваннях, загадках і т. ін. («З сином позмагайся, та й на печі зоставайся, а з зятем позмагайся, то й із села вибирайся»).

  2. Речитативний вірш (голосіння, думи, весільні пісні). Ф.Колесса стверджує, що форма таких творів дуже давня.

  3. Пісенний вірш – рівноскладовий, що використовується у ліриці, танцювальних і обрядових піснях. Ритм у ньому організований однаковою кількістю складів і наголосів у рядках.

Найбільш поширений в українській народній поезії 14-складовий вірш з обов’язковою паузою після 8-го складу (8 + 6):

За Сибіром сонце сходить. // 8

Хлопці, не зівайте, 6

Ви на мене, Кармелюка, // 8

Всю надію майте. 6
Такий вірш називається коломийковим. 14-складовий коломийковий вірш зберігає риси пісенного типу, наблизившись до силабічної системи. У Тараса Шевченка вірші написанні для читання, а не співу, тому у нього збігаються літературні та пісенні наголоси («І мертвим, і живим..», «Думи мої», «Катерина»). Вірш у Шевченка набув великої гнучкості. Вирішальну роль відіграє акцентне начало. Тобто на мовній, а не музичній основі відчуваються акцентні наголоси. Його вірші стоять між силабо-тонікою і народнопісенним віршем.

Зустрічаються ще:


10-складовий вірш з цезурою посередині (5+5)

Сонце заходить, // гори чорніють.

Цей розмір характерний для колядок та щедрівок.
12-складник з цезурою посередині (6+6):

За горами гори // хмарою повиті.

Інколи може мати таку форму:

Єсть на світі доля, // 6

А хто її знає? 6

Єсть на світі воля, // 6

А хто її має? 6
8-складник з цезурою посередині (4+4):

Туман, туман // долиною


Отже, народнопісенні вірші є джерелом співучості поезії, мелодійності і народного колориту.

Різновиди віршів
Рубаї – поширені в арабській, тюркомовній та іракомовній літературах. Вони являють собою чотиривірш, що висловлює закінчену думку. Схеми римування найчастіше араба, трапляються й інші: аааа, абаб. Рубаї протягом повоєнних років міцно увійшли в українську поезію (М.Орест, О.Лупул, В.Мисик). Часто до рубаїв звертається Д.Павличко, наприклад:

Безсмертні всі, цей виховав дитину, а

Той пісню написав, хоч і єдину, а

А той, що не зумів цього зробить, б

Коло дороги посадив ялину а
Рондо – різнорядкова строфа з двома римами і повторенням окремих рядків або слів. Рондо може мати від 8 до 15 рядків, повторення рядків довільне, проте перший рядок (чи початкові слова його) повторюються в кінці, завершуючи весь рядок чи твір (хоч остання вимога не обов’язкова)

Ой снігу, снігу випало якого!..

Ой цвіту на деревах скрізь буйного!..

Стрій яблунь, гру сія принадно

В цвіту увесь: ген гаю непроглядна

Синіє глиб, мов привид сна ясного.


І хочеться в цей мент лише одного:

Снить в тиші гайовій віки безвладно.

Пить срібне марево, шептать безладно.

- Ой снігу-снігу!..


В душі від кольору снігів білого

Все, що було бурхливого чи злого, –

Все тихо вснуло… Ум лиш безпорадно

Снує крізь сон рій тихих дум нескладно,

Але і сам він вже не зна, для чого…

«Ой снігу-снігу…»

(А.Казка)
Ронделі – 3 катрени і 1 додатковий рядок (АБба абАБ абба А – великі літери – дослівно повторені рядки).

Останні табуни очеретів

Відходять попасти у непроглядну

сутінь.


Засипано грішми багаття суті.

На непокірних спущено хортів.

Чи біс замислив, а чи Бог

схотів –

В ланці каналів болота закуті.

Останні табуни очеретів

Відходять попасти у непроглядну

сутінь


Пропала птиця тільки хмари

тінь.


Та шлейф слідів на людському

розпутті.

Торф дотліва, як жабра

призабуті

Рибин, котрим перетяли потік

Останні табуни очеретів.

(М.Бровко)
Тріолет – строфічна будова віршованого поетичного твору. Складається з 8 рядків, перший з них повторюється тричі, а другий – двічі. У строфі 2 рими, розташовані в такий спосіб: АБаА абАБ.
Самотність – мій найперший друг,

Який ніколи не покине,

Під час розлуки хто прилине?

Самотність, мій найкращий друг.

Вона зі мною дні наруг

І зраду друга разом стріне…

Самотність – мій найперший друг,

Який ніколи не покине.

(А.Казка)
Вінок сонетів – 15 сонетів, об’єднаних спільною темою. При цьому перший або останній сонет, так званий магістральний чи ключовий складається з перших рядків усіх сонетів. Прикладом може слугувати вінок сонетів Т.Коломієць «Слово», М.Вінграновського «Вінок на березі юності», А.Казка «Аргонавти». Це особлива форма сонетів, майстрами якої були Франко, Зеров, Рильський.
Акростих – вірш, в якому літери кожного рядка утворюють слово або речення, найчастіше ім1я того, кому присвячується акростих.

Хуртовина скажена в’ється в полі,

Аж свище вітер. Вже нема доріг.

Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг,

Жадання повний вдома буть, – ніколи!

Инакше, як до хаоса сваволі,



Вести не може божевільний сніг.

Елегій чарівних та знання любовних втіх

Уже не знати нам у сніговім околі.

Кривавий розіп’явсь над світом смок,

Розпуста з голодом ведуть танок…

А нам?.. Чи жде нас де край країна?

І глас роздавсь, мов великодній дзвін:

«Надії промінь я – не труп, не тінь,



А край краси і правди – Україна!»

(А.Казка)


Газе́ль (від араб. — ліричний вірш) —ліричний вірш, що складається не менше як з трьох, не більше як з дванадцяти бейтів (двовіршів), пов'язаних наскрізною моноримою кожного другого рядка (крім першого бейта з парним римуванням) за схемою метричної основи аруза: аа, ба, ва, га тощо.

Викінчені за думкою строфи не пов'язані між собою фабулою, їх об'єднує спільний мотив. У кінцевому бейті автор неодмінно називає своє ім'я (літературний псевдонім). Основний зміст газелі — любов, туга закоханого, незрідка філософські медитації, перейняті вченням суфізму та анакреотичними настроями, втіленими в алегоріях. Ця форма як відгалуження касиди виникла у VІІ ст. в арабській та перській поезії, невдовзі поширилася в тюркомовнихлітературах (Сааді, Гафіз, Джамі, Навої, Рудакі та ін.), вплинувши на індійську (наприклад, Хасрат Мохані) тауйгурську.

Європейський читач вперше познайомився з газеллю в латиномовній інтерпретації Т.Гайда (1767). Першим до газелі в Європі звернувся Й.-В. Ґете, котрий написав свій «Західно-східний диван».

Газелі зустрічаються і в доробку українських поетів (І.Франко, В.Поліщук, Д.Павличко та ін.). У творчості А.Казки ця віршована форма зазнала певної зміни (зокрема, не вживається сфрагіда), а після монорими застосовано рефрен:



Хлоп'ятком бігав я в садку — то був лиш сон!

Ласкало сонце у щоку — то був лиш сон!

І сад здававсь старий, густий, і так було

В нім любо гратись в холодку — то був лиш сон!

І батько, й ненька, і брати, і сестри — де воно?

Все щезло, мов луна в гайку, — то був лиш сон!

Й знов: монастир, вечерень сум й тужливий дзвін,

Тра канонаршить хлопчаку — то був лиш сон!

А далі вже зашумував Красою Всесвіт — пить

Кохання келих юнаку — то був лиш сон!

Чарівний сон — а я повірив, що в журбі,

В самотині шептать в кутку — то був лиш сон!
Рубаї́, множина Рубаят — чотиривірш, як правило, філософського змісту за схемою римування: ааба чи аааа (різновид монорими).

Рубаї як викінчений мініатюрний віршовий твір, що виражає певну думку, підкреслену в останньому рядку строфи, — одна з найпопулярніших версифікованих форм у ліричній поезії народів Сходу, сягнула своєї досконалості в тюркомовному (Захіреддін Бабур) та іранському (Омар Хайям) літературному середовищі. Рубаї запозичені з фольклору таджиків і персів (фольклор. назви — дубайті та таране). Літературна тема зазнає у рубаят філософського осмислення, при цьому, як правило, перший бейт (дворядковий вірш) являє собою засновок, а третій рядок — висновок, що підкріплюється афористичним виразом в останньому. Можливе вживання редифа, тобто повторення слова або словосполучення в кінці кожного віршованого рядка після рими. Розквіт рубаят припадає на XI ст. і пов'язаний з творчістю неперевершеного майстра цієї жанрової форми Омара Хайяма:

І юних, і старих — всіх поглинає час, (а)

І невеликий нам дається днів запас. (а)

Ніщо не вічне тут: ми підемо так само, (б)

Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас. (а)

у перекладі В.Мисика
З середини XII ст. рубаї втрачають свою роль і поступаються місцем газелям, хоча й не зникають. Так, майстрами рубаї були поет Нізамі Ганджеві (1141—1209), Захиреддин Мухаммед Бабур (1483—1530). У казахській поезії називається ельон (одинадцятискладник з медіаною після шостого складу).Європейська поезія засвоювала рубаї спершу через збірник переказів німецького поета Ф.Рюккерта «Сліди троянд» (1859), згодом з англійського вільного перекладу Е. Фіцджеральда «Рубаят Омара Хайяма» (1859).Цей переклад вважають одним з найкращих здобутків англійської поезії. Українські переклади Омара Хайяма зроблено академіком А.Кримським, Т.Масенком, В.Мисиком. Звертаються до вишуканої віршової форми рубаї й українські поети. Так, Д.Павличко у 1987 видав збірку «Рубаї»:

Мені нагадують людські серця

Крихке й тоненьке серце олівця —

Зламати легко, застругати важче,

Списати неможливо до кінця.
В українській літературі рубаї писали Василь Мисик, Микола Бажан, Дмитро Павличко, Володимир Ляшкевич, Віталій Ігнащенко, Володимир Ящук, Данило Кононенко, Юрій Хабатюк та інші.
Танка або «Коротка пісня» (яп. 短歌), — п'ятивірш, що складається із чергування п'яти- та семискладових рядків (5—7—5—7—7). Заключні, завершальні рядки танка називаються аґеку.

Одиницею віршового метра у танка вважається склад, велике значення надається музичній тональності.

Танка виникла у японській поезії у VIII ст., досягла розквіту у IX–X ст., ставши класичною строфічною формою, тоді як інші зникли (наґаута, седока тощо), розкрила свої можливості у творчості «шести безсмертних» ліриків (Наріхірі, Коматі, Гендзьо, Ясу-хіде, Кісена та Куронусі).

Танка з часів епохи Хейан зазнавала постійної модифікації, нині вона посідає одне з чільних місць у новітній японській поезії (Масаока Сікі, Йосано Теккан, Ісікава Такубоку та ін.) поряд з новою віршовою тенденцією «сінтай-сі» («вірші нової форми»).

Приклад танка з доробку Ісікави Такубоку у перекладі Г.Туркова:

Раптом захотілося —: чого б це? — : поїздом поїхати.

От з поїзда зійшов — : а йти нема куди.
Хоку Ха́йку (яп. 俳句, はいく) — жанр японської ліричної поезії, трирядковий неримований вірш на основі першої пів строфи танка, що складається з 17 складів (5-7-5) і відрізняється простотою поетичної мови, свободою викладу.

Оригінальне японське хайку складається з 17 складів (хоча уже в Басьо зустрічаються відступи від норми складового змісту), записаних в один стовпчик. Особливими розділовими словами — кіредзі (яп. 切れ字 кіредзі, «ріжуче слово») — текст хайку ділиться у відношенні 2:1 — або на 5-му складі, або на 12-му. На заході хайку уособлюють собою тривірш складової структури 5-7-5.

Класичні хайку обов'язково будуються на співвіднесенні людини (автора), його внутрішнього світу, біографії з природою, при чому природа повинна бути визначена відносно пори року — для цього в якості обов'язкового елемента тексту використовується кіго. Найчастіше розповідь ведеться в теперішньому часі: автор показує свої переживання. Дуже важливим є те, скількома рисками малюються ієрогліфи, які стоять поряд. Якщо кількість рисок рівна, то японці вважають, що це хороше хайку. А чим більша різниця в кількості рисок в поблизу намальованих ієрогліфах — тим воно гірше.

Ха́йку виник у Японії, в ХVІ ст., що було зумовлено розвитком міської культури. Існувало кілька шкіл хайку: «Кофу» — «давня школа», пов'язана з іменем Мацунаги Тейтоку, школа Нісіями Соїна, школа «Сьофу» — «достеменна школа», де найпомітнішою постаттю був Мацуо Басьо, котрий реформував хокку у новий жанр хайку: відтоді суб'єктивний ліризм поступився перед безпосереднім зображенням природи.

Зверталися до хайку такі поети, як Йоса Бусон (ХVІІІ ст.), Кобаясі Ісса (ХІХ ст.), Масаока Сікі (межа ХІХ-ХХ ст.) та інші. Цей жанр привертав увагу й українських поетів (приміром, В.Коломійця), які вбачали в його лаконічній формі можливість точного вираження ліричного настрою.

Приклад хайку — з доробку Марії Ревакович:

наші голоси —

скорбні двійники

мов крила вітру в степу.
Хайку заборонено писати на політичні, релігійні теми та на тему кохання.

Мацуо Басьо написав три правила доброго написання хайку:



З ранніх років XXI століття всесвітньо процвітає товариство поетів хайку, зв'язане між собою через національні та регіональні спільноти та журнали у Японії, у англомовних країнах (включно з Індією), у Північній Європі (в основному уШвеції, Німеччині, Франції, Бельгії та Нідерландах), у Центральній та Південно-східній Європі (Хорватія, Словенія,Сербія, Болгарія, Польща та Румунія). Журнали хайку публікувалися у південно-східних країнах Європи — Letni časi (Словенія), Vrabac (Хорватія), Haiku Novine (Сербія) та Albatros (Румунія).
Шаї́рі — чотирирядкова строфа на шістнадцять складів з дактилічним або парокситонним моноримним римуванням.

Шаїрі — панівний у грузинській поезії до ХVІІІст. віршовий розмір, простежується у найдавніших пам'ятках грузинської лірики, цією строфою написано відому поему Ш.Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», перекладену українською мовою М.Бажаном. Крім «високого шаїрі», який використав грузинський поет, він застосував «низький шаїрі»: відповідно — (4+4+4+4) та (5+3+5+3).

До розміру шаїрі зверталися й українські поети, зокрема М.Рильський у вірші «Шота Руставелі»: «Хто бере — усе той тратить, хто дає — усе придбав».

Чи не він, поет, це слово для нащадків проказав?

І така його поема, ніби щедрості рукав,

Що широко розсипає сотні сот квіток і трав.


Сенкан — це вірш, що складається з п’яти рядків. Слово ”сенкан” походить від французького слова ”п’ять” і позначає вірш у п’ять рядків.

Синквейн (від фр. cinquains, англ. cinquain) п’ятирядкова віршова форма, що виникла в США на початку XX ст. під впливом японскої поезії. В подальшому використовується в дидактичних цілях, як ефективний метод розвитку образного мовлення, який дає можливість швидко отримати результат. Деякі методисти вважають, що синквейни корисні в якості інструмента синтезу складної інформації, в якості зрізу оцінки понятійного і словникового складу учнів.

На початку XX ст форму синквейна розробила американська поетеса Аделаїда Крепси (Adelaide Crapsey), спираючись на японські силабічні мініатюри хоку (хайку) і танка. Синквейни увійшли в її посмертне зібрання віршів, видане в 1914 році і декілька разів перевидавалося.

Традиційний синквейн складається з п’яти рядків і будується на підрахунку складів в кожному рядку: його поскладова структура — 2—4—6—8—2, всього 22 склад (в хайку 17, в танка — 31). Автори, що розвивали форму в подальшому запропонували ряд її варіацій :

  • Зворотний синквейн (Reverse cinquain) — зі зворотною послідовністю віршів (2—8—6—4—2);

  • Дзеркальний синквейн (Mirror cinquain) — форма з двох п’ятирядкових строф, де перша — це традиційний, а друга — зворотний синквейни;

  • Синквейн-метелик (Butterfly cinquain) — дев’ятирядкова форма зі складовою структурою 2—4—6—8—2—8—6—4—2;

  • Корона синквейнів (Crown cinquain) — 5 традиційних синквейнів, що утворюють завершений вірш;

  • Гирлянда синквейнов (Garland cinquain) — аналог вінка сонетів, корона синквейнів, до якої додається шостий синквейн, де перший рядок взято із першого синквейна, другий рядок із другого і т. д.


Дидактичний сенкан (синквейн)

  • Перший рядок має містити слово, яке позначає тему (звичайно це іменник)

  • Другий рядок – це опис теми, який складається з двох слів (два прикметника)

  • Третій рядок називає дію, пов’язану з темою, і складається з трьох слів (звичайно це дієслова).

  • Четвертий рядок є фразою, яка складається з чотирьох слів і висловлює ставлення до теми, почуття з приводу обговорюваного.

  • Останній рядок складається з одного слова — синоніма до першого слова, в ньому виражається сутність теми, ніби робиться підсумок.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ


  1. Бандура О.М. Теорія літератури. – К.: 1969. – 288с.

  2. Волинський П. Основи теорії літератури. Вступ до літературознавства: навчальний посібник – 2-е вид. вип.. і доп. – К.: Радянська школа, 1967. – 365с.

  3. Гаспаров М.Л. избранные труды. Т. ІІ. О стихах – М., 1997. – с.9 – 20.

  4. Качуровський І. Метрика – К.: Знання, 1994 – 118с.

  5. Качуровський І. Основи аналізу мовних форм (стилістика). Фігури і тропи. – Мюнхен-К, 1995. – с.149

  6. Качуровський І. Строфіка – К.: Знання, 1994 – 124с.

  7. Качуровський І. Фоніка – К.: Знання, 1994 – 128с.

  8. Колеса Ф. Фольклористичні праці / За ред. О.Дея, - К.: Наукова думка, 1970. – 360с.

  9. Підрахунки зроблені на основі видання: Ліна Костенко. Вибране – К.: Дніпро, 1989. – 559с.

  10. Теорія літератури / В.Ф.Воробйов, Г.Є.Вязовський, А.О.Пулинець та ін.. – К.: Вища шк., 1975

  11. Тимофеев Л.И. Основы теории литературы. – М.: Учпедизд, 1959. – 447с.

  12. Ткаченко А.О. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). – К.: Правда Ярославичів, 1997. – 448с.


База даних захищена авторським правом ©uchika.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка